Всеволод Зіновійович Нестайко «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо»
жүктеу/скачать 490 Kb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Глава II За великої китайської стіною. Хто такі Книші
| Всеволод Зіновійович Нестайко
«Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо» Глава I Метро під свинарником — Ось архаровцю, авантюрист жовторотий! Ванька–а! Вилазь зараз же! А то такого чосу задам - тиждень згадувати будеш. Вилазь, чуєш — вилазь! Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо. — Вилазь, убоїще, а то гірше буде! Ти ж мене знаєш! — Знаю, знаю, — ледве чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос. — Діду! — Жалібно озивається він. — Давай, давай! — Діду! — Ще жалібніше повторює мій друг. — Ви відійдіть за хату, ми виліземо. — Вони ще мені умови ставлять, вишкваркі! А ну вилазьте! — Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро, таке, як у Києві. — Я вам дам метро. Я вам такого метра дам, що… — Ми ж не знали. Ми зараз всі зариємо — нічого й видно не буде. Ще й свинарник почистимо. Відійдіть, діду.
— У–у, скотініще! Це через неї ми потрапили в таку халепу. У нас була шляхетна ідея — прорити під свинарником метро. Це повинно було бути для всіх сюрпризом. Перша лінія метро в Васюківці! Станція «стодола», станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безкоштовно. З вчительки арифметики — п'ять копійок. Ми вже підрили майже до половини свинарника, і раптом сталася непередбачена катастрофа — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — зась! І підняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і… Важко зітхаючи, ми засипаємо метро. Час від часу боязко озираємося — як би знову раптово не з'явився дід і не надрав нам вуха. Хоч і сказав він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його знає… Треба бути напоготові. Ви б послухали, як він лаявся, коли витягав льоху. Ох і лаявся! І де він тільки словами таким навчився — ні в одному словнику не знайдеш! Але діда не видно. І, поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю зі своїм другом. Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Той, який Ява, Суматра, Борнео, Калімантан… Ну так Ява — це не острів. Ява — це і є мій кращий друг і напарник Ява Рень. Напевно, ви думаєте: що це за ім'я таке дивне — Ява? Повинен вам сказати, що це він сам себе так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то він хотів сказати «я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так вийшло (бо насправді його Іваном звати), але тільки причепилося до нього ім'я Ява, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонертовариш Валігура, що живе в нашому селі, так його називає. У них взагалі вся сім'я інтересна. Папа на скрипці грає. Корова Контрибуція називається. А дід Варава (ви вже з ним знайомі) мисливець завзятий. На полюванні, коли стріляє, ліве око хусткою зав'язує. Тому що ліве око в нього без правого не примружується. Якщо лівий примруживши, правий сам собою закривається. Але зате і влучний же дід Варава. Ох і влучний! Міські мисливці, які на «Волгах» з Києва приїжджають, тільки ахають. «Ви, дідусь, абсолютний чемпіон», — кажуть. На честь старого Реня навіть озеро, що біля нашого села, люди Реневим прозвали. Мама ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів. Як — то Ява з Іринкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх надавав їй стусанів. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить: — Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму–депутата на все село Опозогив. Такий шум підняла, що Ява не знав, куди очі подіти! Стояв, стояв: червоний як рак, а потім як дремене — тільки п'яти заблищали. Втім, таке тільки раз було. А взагалі характер у Яви ого. Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває. Ява сам говорив: — Ми з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров! Точно–точно, без брехні, ми хлопці з фантазією. Скажи? — З фантазією, — підтакував я. — Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає! Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає! » — Чув. Точно. — Треба, щоб все про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківки, як радіо Першого травня. — Треба, — погоджувався я.
— Давай влаштуємо бій биків. — Що? — Не відразу зрозумів я. — Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»? — Ага, пам'ятаю… Ну і що? — Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а дядечко в капелюсі з кинджалом у нього перед носом танцює. — Ага, пам'ятаю… — А потім — рраз! Бик — лясь! І оплески. — Ага. Здорово… Але це ж вбивати потрібно. Хто ж нам дозволить убивати рогате поголів'я? — Ось балда. «Вбивати»! Що це тобі — м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Начебто футболу. Головне тут — красиво вимахувати перед носом бика червоною хусткою і вправно вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це самі справжні герої. Головне тут — тренування, спритність і сміливість. Розумієш? Вперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї Україні. Трансляція по радіо і по телевізору. Навітьу Жмеринці у твоїх родичів видно буде. Я задумався. Це було здорово! По радіо, по телевізору і взагалі… у родичів в Жмеринці. Ми влаштувалися зручніше і почали обговорювати деталі. Насамперед необхідний бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відкинута відразу. Це таке страховисько, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — як тракторні фари. Сам завбільшки з комбайн. Землю ногами риє, як екскаватор. На кілометр підійти страшно. Одного дачника, який відпочивав у нас влітку, він навіть на телеграфний стовп загнав. Ні вже, хай з биком Петьком вороги наші б'ються! Власне, крім Петьки, справжніх биків у нас більше не було. Тому другий кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже осоружний був мені козел Жора, бо з'їв мою сорочку, коли я купався. Але Ява мене не підтримав. — Ні, не годиться, — сказав він. — Жора весь час бекає і мекає. Через нього ми й оплесків не почуємо. І потім, це ж адже бій биків, а не козлів. Треба, щоб було щось велике і рогате — бик або корова. — Слухай, так, може, і взяти просто корову? Адже ніде ж не сказано, що обов'язково повинен бути бик.
— Хто його знає, може бути, і так. — Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш. — Чому Контрибуція? А чому не ваша Манька? — Бо в нашої Маньки теля і ріг один зламався. Ти хочеш, щоб над нами сміялися. Тореадори з однорогою коровою! Карикатура! Такого ще ніколи в світі не було. — Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна. — Що значить «психічна»? Скажи краще, що ти просто матері боїшся. — Я боюся? Ось зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюся. А ну візьми свої слова назад! — Я візьму, але ти все одно боїшся. — Боюся? — Боїшся. — Боюся? — Боїшся.
— Почекай, — говорю, — вистачить. А то замість бою биків вийшов у нас бій дурнів. — Це ти винен… Ну гаразд, — погодився Ява. — Спробуємо Контрибуцію. А то твоя Манька дійсно для телевізора не підходить. Дурна боляче.
— Віджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати. Я не став сперечатися. Тим більше, що Манька у нас дуже нервова: їй краще не бачити бою биків. Ява поправив на голові капелюх, підтягнув штани, взяв мій килимок, зітхнув і, пританцьовуючи, на носках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самої її морді і почав розмахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться… Контрибуція спокійно щипала траву. Ява замахав килимком ще сильніше. Контрибуція не звертала на нього ніякої уваги. Ява хльоснув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки відвернула морду. Ява роздратовано крякнув і ще раз щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом. Ява знову забіг вперед і почав пританцьовувати. Через півгодини він сказав: — Вона до мене просто звикла, любить мене. А ну давай ти! Через годину, захекавшись, я сказав: — Якась дохлятина, а не корова. Шкода, що моя Манька безрога, я б тобі показав, що таке справжня корова.
— А ну дай їй, дай їй, Павлуша, гарненько! Що, боїшся? Ну, так я сам! Він розмахнувся і брикнув Контрибуцію ногою в бік. І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідти, з неба, почув його відчайдушне верескливе: — ВВА–ввай! Він почав бігти, по–моєму, ще в повітрі. Тому що, коли ноги його торкнулися землі, він вже щосили мчав до ставка. Я кинувся; за ним. Це було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі фонтани води і бруду. Зупинилися тільки вже десь на середині. Те, куди ми влетіли, ставком, чесно кажучи, назвати можна було лише умовно. Колись тут дійсно був великий ставок. Але він давно пересох, забруднився і перетворився на звичайну калюжу. У найглибшому місці нам було по шию. Саме в цьому місці ми зараз і стояли. Контрибуція бігала навколо калюжі і мукала на нашу адресу якісь свої, коров'ячі прокльони. В калюжу лізти вона не хотіла. Вона була гидливою, акуратною коровою. Ми стояли й мовчали. Дно ставка було мулисте, топке, вода — брудна, каламутна і смердюча. Довго ми стояли тоді з Явою в цій брудній калюжі. Півгодини, не менше, поки Контрибуція не заспокоїлася і не відійшла. Вона ще виявилася дуже людяною і благородної коровою. Тому що підкинула тореадора Яву НЕ рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калюжі, нещасні й брудні, як поросята, вона і словом не нагадала про наше недоброму до неї відношенні. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, але завжди пригощав цукерками, які давала йому мама. Ось така історія вийшла у нас з контрибуцією. І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція визирає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очаху неї сльози. Дорога Контрибуція! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Спасибі тобі, корова! — Ще не закінчили, архаровці? — Несподівано пролунав ззаду дід Варава. Ми втратили пильність — і ось покарані. Попереду стіна свинарника, з боків густою бур'ян, ззаду дід Варава. Бігти нікуди. Ми завмерли на корточках — як курчата перед шулікою. — Не бійсь, не трону! Ці слова підняли, випрямили нас. І ніби велосипедним насосом хтось качнув — це ми разом зітхнули. І тремтячі губи наші самі собою розтяглися в противну підлабузницькому посмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава. Обличчя в нього сіре й плямисте, як прілі торішнє листя. Губи тонкі, опущені і так зімкнуті, ніби в роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через ці круглих нерухомих очей здавалося, що дід навіки чимось здивований. Але це тільки здавалося. Напевно, не було вже на світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов. — Кінчайте, шмендрікі, та йдіть уроки вчити, іспити скоро! Ми скривилися. Ми це і так знали. Але нам не хотілося думати про екзамени. І хто тільки їх придумав! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурки–палки, коли птахи галасують і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було минулий рік в четвертому класі! Ніяких тобі іспитів. Краще було б і не переходити в п'ятий. Ніколи в житті ми з Явою не здавали іспитів. Це буде перший раз. І хоч ми приндиться і говоримо: «Наплювати!» — Але у кожного з нас при думці про екзамени тоненько ниє у животі. Краще двадцять метрів засипати, ніж один іспит. — Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? — Несміливо каже Ява, притоптуючи ногою свіжу землю.
— Гайда на велику китайську… — каже Ява. — Гайда, — кажу я. І ми починаємо дертися на паркан. Цю височенну триметрову огорожу спорудив наш сусід Книш. Ми з Явою прозвали паркан великої китайської стіною. Лише в одному місці можна піднятися на нього — там, де притулилася до нього наша стара вишня. Тут, майже на самому верху, проколупнути ми в паркані дві дірочки і часто спостерігаємо крізь них, що робиться на ворожій території. Ви, можливо, думаєте, що ми просто такі нескромні і невиховані — до чужих людей заглядаємо. Зовсім ні. Нічого не просто. Ви ж не знаєте, що це за люди. Хіба хороші нормальні люди від сусідів такими стінами відгороджуються? І через що? Якраз на межі росла у Книша груша і простягла одну гілку в наш сад. І з тієї гілки груші іноді падали до нас. Ми, звичайно, їх все віддавали, але часом свиня (хіба їй втолкуешь, де чия власність) якусь падалицю ненароком і з'їсть — не встежиш ж. Так через ту поганою падалиці і спорудив Книш велику китайську стіну. А груша, як на зло, взяла і засохла. Шлеперка була широкоплеча, хоч і не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в гудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Кучеренко, «румпель», величезний і схожий на сокиру. Якби сам не бачив, я ніколи б не повірив, що у жінки може бути такий здоровенний ніс. У Книша, навпаки, ніс був маленький. Зате волосатий був Книш страшно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все–все було вкрите густими рудими волоссям, жорсткими, як дріт. Навіть у вухах було волосся, які стирчали ніби пакля (ми дивувалися, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у цій клоччю). І з носу стирчали, і на переніссі росли, і навіть на кінчику носа. Крім того, Книш був ще й якийсь мокрий — немов сира стінка в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, лоб мокрий. Якось він взяв мене за плече своєю мокрою і холодною, як у мерця, рукою. Я навіть пересмикнуло весь. Бр–р! І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався і шкіра на лобі сіпалася (не морщилася, а саме сіпалася). І це було дуженеприємно. Хотілося відвернутися і не дивитися. Жили Книші удвох, дітей у них не було. І родичів, по–моєму, теж. У колгоспі ні Книш, ні Шлеперка майже не працювали. Він вважав себе інвалідом, бо на животі з правого боку був у нього шрам, який він часто показував, завжди повторюючи при цьому страшну історію свого поранення на фронті. Але говорили, що це неправда: ніяке це не поранення, а просто апендицит, який йому вирізали задовго до війни, коли він ще був хлопчиськом. Шлеперка теж вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невиліковна і дуже загадкова. Вона пошепки розповідала про неї сусідкам, закочуючи при цьому очі і примовляючи: «Я ж така страдниця, така страдниця». Втім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт–денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрутаім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт–денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрута ». Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:. Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справітонким спеціалістом. Він говорив: — Житомирський денатурчік — то дійсно гидоту, отрута. А от чернігівський… це, я вам скажу, здоров'я! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш. І Шлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, святаШлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята ), вони випивали сімейно, удвох., вони випивали сімейно, удвох. У такий день зранку Шлеперка виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, яка стояла на даху сільського клубу. Потім Шлеперка поверталася до себе у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починався святковий сніданок. Через якусь годину з-за великої китайської стіни вже чулося: Ах, навіщо ця ночччь Так була хороша–а-а -Чи не боліла б груди, Не страждала б душа… Це співали гугнявим голосом п'яні Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години дві або три. Співали й українські народні, і російські пісні, і пісні радянських композиторів. А потім до самого вечора Книші в два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, наче за парканом працювали два трактори. Святкували Книші завжди тільки вдвох. Ніколи до себе не запрошували. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не побачив, що у нихвдома є. На людях весь час прибіднятися. — Так я ж гол як сокіл! — Говорив Книш. — З хліба на воду перебиваємося. Щоб я бога не бачив! Навіть на зиму нічого не запасли… Зате Шлеперка щоранку, відправляючись на базар, згиналася під тягарем двох величезних мішків. В них стояли кошики, бутлі з молоком. Корова у Шлеперка була одна з найкращих у селі. Я одного разу чув, як жінки говорили: — Ох же й молоко у тій корови! Ох же й молоко! Ну як смалець! Хоч ножем ріж. — Еге. Так що ж ти хочеш, адже вона її хлібом годує. Кожен день тягне з міста мішок. А в тому мішку, думаєш, що? Булки! Батони по двадцять дві копійки штука. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтися буде. — Ну так! А на базарі, я бачила, продає молоко рідке–рідке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше. - І куди тільки міліція дивиться. — Міліції не до Шлеперка. Міліція бандитів ловить. — А Шлеперка не бандит хіба? Справжній тобі бандит.
жүктеу/скачать 490 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|