Однієї весни приїхав до Фанчикова дивно вбраний
чоловік. Він мав довгі панчохи, шкірянку з кістяними ґу
дзиками, а на голові — капелюх із пір'ям. Щось говорив
незрозумілою мовою, і зрозуміти його мову було немож
ливо. Лише за кілька днів, коли той перейняв якісь слова,
з'ясувалося, що прийшов він аж із Тіролю. А прийшов тому,
що вичитав зі старих книжок, ніби десь у цих краях має бути
витесане з каменя зображення кози. Люди підсміювалися
з дивного пана, який заради каменюки таку дорогу здолав.
Зійшовшись на тому, що він просто божевільний, ска
зали йому, що такий камінь якраз є у Фанчикові. Як почув
таке чужинець, аж очі в нього заблищали:
— А як до нього йти? — скрикнув він.
А люди у відповідь:
— Там, наДубітові! Недалеко від води! Давно вже там!
Щонайменше десять років минуло, як ту козу тягаємо на
боронах.
Показали вони чужинцеві, де шукати козу, і він побіг
туди.
«Божевільний, ох і божевільний!» — сміялися місцеві
жителі, але з цікавості пішли слідом.
Кам'яна коза саме лежала на бороні одного ґазди. Чу
жинець із допомогою двох селян обережно зняв її, оглянув
із лівого боку, перевернув, знову оглянув, простукав її. Очі
його палали, наче в лихоманці, руки тремтіли. Зішкріб із
кози залишки багнюки — за вухом, на чолі, з місця, де
колись були роги. Довго роздивлявся козу. Озираючись
на присутніх, витирав спітніле чоло і щось пояснював. Ви
глядало це справді смішно. А коли вийняв ніж і турботливо
обшкріб усю багнюку під хвостом у кози, то вже було сміху,
що аж за животи люди бралися.
Та сміх припинився, коли чужинець після кількох мар
них спроб таки знайшов якусь щербину в камені й вийняв
Достарыңызбен бөлісу: |
