Зміст Загальні засади дошкільної педагогіки


Упровадження результатів наукових досліджень у практику дошкільної освіти



бет5/33
Дата25.02.2016
өлшемі2.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Упровадження результатів наукових досліджень у практику дошкільної освіти

Виховання і навчання у змінюваних соціальних умо­вах передбачає постійне вдосконалення програм усього навчально-виховного процесу дошкільного закладу. Для забезпечення цього необхідна надійна науково-педагогіч­на основа, глибоко продумана система взаємодії педагогіч­ної теорії і практики. Із цього погляду важливо, щоб наука якомога раніше виявляла нові потреби педагогічної прак­тики і знаходила ефективні шляхи їх забезпечення, а нау­кові відкриття оперативно доходили до виховних закла­дів, передусім до педагога. Головною умовою єдності педагогічної науки і практики є прагнення якомога глибше її і знавати, творчо змінювати педагогічні явища.

Педагогові недостатньо просто поповнювати теоретичні знання, він повинен уміти впроваджувати результати наукових досліджень у повсякденну діяльність. Безперечно, наука не може дати точних рецептів для кожного конкретного випадку, оскільки, як зауважував К. Ушинський, передати досвід неможливо, передається лише ви ведена з досвіду думка.

Упровадження результатів наукових досліджень у практику є цілеспрямованим процесом, який забезпечу» організацію педагогічної діяльності на основі наукових закономірностей, висновків і рекомендацій. Він передбачає спеціальну підготовку до використання результатів на практиці, ознайомлення з ними дошкільних працівників, навчання їх способам практичної реалізації наукових рекомендацій і надання їм допомоги в цьому, аналіз результатів використання наукових даних на практиці.

Структурними елементами процесу наукового дослідження є мета, засоби і результати впровадження. Загальна мета полягає у цілеспрямованому перетворенні існуючої практики на бажану. Засобами впровадження є різноманітні види діяльності (наукові й методичні семі нари, лекції, демонстрація авторських методів і форм роботи тощо). Результати впровадження визначають на підставі розвитку дитини, змін у навчально-виховному процесі.

Упровадження наукових ідей у педагогічну практику охоплює такі етапи:

- початковий (наявність спільних для теорії і практики методичних основ виховання та навчання);

- головний (створення на основі раніше отриманих висновків нормативних, методичних матеріалів, які визна­чають діяльність педагога: програм, посібників тощо);

- завершальний (розроблення документів, що відобра­жають загальні основи виховання і навчання, їх окремі ме­тодичні положення, враховують нормативні вимоги до ді­яльності педагога).

Для ефективної взаємодії педагогічної теорії і практи­ки недостатньо знати вихователям дитячих садків методи і прийоми виховання. Необхідно, щоб вони оволоділи і їх теоретичними засадами, усвідомили їх новаторську сут­ність. Для педагогіки це важливо в усі часи, а на зламах цивілізаційного розвитку — особливо.

У сучасному світі, домінуючою цивілізаційною тенденцією якого є формування постіндустріальних, інформаційних суспільств з усіма соціально-економічними, духовними та іншими перевагами і ризиками, особливої актуальності набуває проблема педагогічних інновацій — створення, освоєння і використання педагогічних нововведень. Як зазначають фахівці, слід розрізняти новацію — власне нове (метод, методика, технологія, програма тощо) та інновацію — процес освоєння нового (нововведення). Нововведення є цілеспрямованою зміною, яка вносить нові стабільні елементи (новації), що зумовлюють перехід системи з одного стану в інший. У педагогічній інтерпретації інновація означає нововведення у педагогічній системі, поліпшує перебіг і результати навчально-виховного процесу. Нове у педагогіці — це не лише ідеї, підходи, ме­ні, технології, які ще не поставали або не використовувались, а й комплекс елементів чи окремі елементи педагогічного процесу, які втілюють прогресивне начало, що дає змогу у змінних умовах і ситуаціях ефективно вирішувати завдання виховання та навчання дітей. Прогресивність нового педагогічного засобу можна оцінити лише за результатами його освоєння. Це не означає, що для з'ясування ефективності новації дошкільний заклад повинен обов'яз­ково сам апробувати її. Процес освоєння нового передбачає вивчення досвіду його використання іншими, прогнозний аналіз, уявне експериментування.

Педагогічна новація має технологічний (пов'язаний зі специфікою її використання) і особистісний аспекти (дає змогу педагогу шляхом реалізації своїх індивідуальних якостей — професійної компетентності, доброзичливості, емоційності тощо — впливати на ефективність її освоєн­ня). Новизна будь-якого засобу є відносною як в особистісному, так і в історичному вимірах: те, що нове для одного педагога, може бути звичним для іншого. Вона завжди є конкретно-історичною: народжуючись у певний час, про­гресивно вирішуючи завдання конкретно-історичного ета­пу, новація може швидко стати нормою, загальноприйня­тою в масовій практиці, або застаріти, стати гальмом роз­витку. У педагогіці розрізняють абсолютну новизну (принципово невідома новація, відсутність аналогів і про­тотипів), відносну новизну (часткову, умовну, місцеву), псевдоновизну (прагнення зробити не так краще, як інак­ше), винахідницькі дрібниці.

Інновації у дошкільній освіті передбачають: поєднання інноваційних та існуючих програм виховання і навчання в дитячому садку; узгодження різних педагогічних концеп­цій; забезпечення відповідності нових типів освітньо-виховних закладів зростаючим вимогам батьків; застосування нових методичних розробок; підготовку педагогів нова­торів тощо.

Тісне співробітництво вчених і педагогів-практиків є важливою умовою успішного розвитку дошкільної педаго­гіки. Вихователі дошкільних закладів, володіючи основ­ними методами педагогічних досліджень, мають можли­вість більш цілеспрямовано вивчати й аналізувати свій досвід і досвід інших педагогів.



Значення передового педагогічного досвіду

Важливим джерелом розвитку наукової педагогіки є передовий педагогічний досвід, який виокремлюється з масової практики виховання дітей дошкільного віку ак­тивною творчою діяльністю педагогів, найефективнішим на конкретному етапі вирішенням завдань виховання і навчання, новизною змісту, методів, форм. До головних критеріїв передового педагогічного досвіду належать акту­альність, новизна, результативність, раціональність, ста­більність, перспективність. Актуальність педагогічного досвіду визначають його відповідністю найважливішим проблемам навчання і виховання на певному етапі. Свід­ченням новизни його можуть бути наукове відкриття, ра­ціоналізація окремих аспектів педагогічної діяльності тощо. Її оцінюють зіставленням, порівнянням з уже відомим у теорії та практиці. Про результативність педагогічного досвіду стверджують на підставі підвищення рівня розвитку дітей у процесі його використання. Раціональність витрат часу, зусиль, засобів є ознакою, пов'язаною з подоланням перевантаження вихователя і вихованців. Передовий педагогічний досвід передбачає високі резуль­тати, досягнуті за раціональної інтенсифікації зусиль, засобів, використання часу. Якщо досвід використовують тривалий час і в діяльності інших педагогів, його оціню­ють як стабільний. Можливість його творчого насліду­вання іншими педагогами є свідченням перспективності досвіду.

Передовий педагогічний досвід найвищого рівня, по­роджений новою педагогічною ідеєю, називають новатор­ським. Він може бути дослідницьким (використання експериментального пошуку й отримання оригінальних даних на рівні відкриття) та раціоналізаторським (удосконалення практики навчання і виховання на основі використання творчих ідей). Наприклад, творчий пошук педагогів-новаторів (В. Сухомлинського, В. Шаталова, Є. Ільїна, С. Лисенкової, Ш. Амонашвілі, І. Волкова, М. Щетиніна) забезпечив обґрунтування ними теорії і методики педагогіки співробітництва. Новаторський досвід завідуючих дошкільними закладами Л. Блудової й Н. Дернович узагальнено в авторських програмах «Створення умов природного розвитку дітей у системі дошкільного виховання » та «Ладки». Великою популярністю користується авторська методика Л. Шульги з розвитку художніх здібностей дітей дошкільного віку та програма з фізичного вихован­ня М. Єфименка.

Не менш важливу роль відіграє зразковий (репродук­тивний) педагогічний досвід, який спирається на вже існуючі положення. Залежно від автора чи носія досвіду (окремий педагог, група вихователів, методичне об'єднання пра­цівників дошкільних закладів району, міста, області та ін.) його класифікують як колективний, груповий або індивідуальний.

Передовий педагогічний досвід стимулює творчі пошуки педагогів, сприяє розвитку їхньої майстерності, педаго­гічних здібностей, впливає на розвиток педагогічної науки як джерело формулювання нових актуальних наукових завдань. Водночас він є базою даних для досліджень, засобом перевірки цінності їх результатів для практики виховання і навчання дітей.

Литература

Бех I. Д. Виховання особистості: У 2-х кн. — К., 2003.

Выготский Л. С. Проблема возраста // Собр. соч.; В 6 т. — Т. 4. — М., 1984.

Галузинський В. М., Євтух М. Б. Педагогіка: Теорія та історія. — К.. 1995.

Гільбух Ю. 3. Розумово обдарована дитина: Психологія, діагностика, педагогіка. — Н.. 1992.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI століття» // Ос­віта. — 1993. — № 44—46.

Гончаренко С У. Педагогічні дослідження. — К., 1995.

Дичківська І. Інноваційні педагогічні технології. — К., 2004.

Довженок Г. В. Український дитячий фольклор. — К., 1974.

Доман Г., Доман Д. Дошкольное обучение ребенка. — М.. 1995.

Жерносек І. Педагогічний досвід: головні ознаки і критерії // Рідна школа. — 1999. — № 9.

Запорожец А. В. Основные проблемы онтогенеза психики // Избр. психол. труды: В 2 т. — Т. 1. — М., 1986.

Кононко Е. Л. Психологічні основи особистісного становлення до­шкільника. — К., 2000.

Корчак Я. Педагогическое наследие. — М., 1991.

Костюк Г. С Розвиток і виховання // Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. — К., 1989.

Кудрявцев В. Т. Смысл человеческого детства и психическое разви­тие ребенка. — М., 1997.

Кулачківська С. В., Ладивір С. О. Я — дошкільник: вікові та індивіду­альні особливості психічного розвитку. — К., 1996.

Максименко С. Д. Теорія і практика психолого-педагогічного дослі­дження. — К., 1990.

Одаренные дети: Пер. с англ. — М, 1991. Основи національного виховання. — К., 1994. Передовий педагогічний досвід: теорія і методика / За ред. Л. Л. Мо-мот. — К., 1990.

Педагогіка / За ред. М. Д. Ярмаченка. — К., 1986. Педагогика: педагогические теории, системы, технологии / Смир­нов С. А., Котова И. Б., Шиянов Е. Н. и др. — М., 1999. Про освіїу: Закон України. — К., 1996.

Савенков А. И. Детская одаренность: развитие средствами искусс­тва. — М., 1999.

Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка. — К., 1996. Сухомлинский В. А. Хрестоматия по этике / Сост. О. В. Сухомлинская. — М., 1990.

Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. — К.. 1974.

Титаренко Т. М. Такие разные дети. — К., 1989. Фельдштейн Д. И. Социальное развитие в пространстве-времени Детства. — М.. 1997.

Ягупов В. В. Педагогіка. — К. - 2002.
2. Розвиток теорії і практики дошкільної педагогіки

Знання вітчизняної і світової педагогічної спадщини формує уявлення про передумови, умови, фактори, рушій­ні сили і тенденції розвитку ідей про дошкільну освіту. Опанування джерел і методів вивчення і розуміння педагогічних феноменів минулого допомагає глибше усвідомлювати, раціональніше вирішувати сучасні проблеми дошкільної педагогіки та розбудовувати систему до­шкільної освіти.

2.1.Становлення і розвиток науки про дошкільне виховання

Як самостійна галузь науково-педагогічних знань до-і шкільна педагогіка визрівала у лоні загальної педагогіч­ної науки, виокремившись із неї у першій половині XIX століття. Проте педагогічна думка з найдавніших часів, крім загальнопедагогічних проблем, розглядала і специ­фічні, зокрема ті, що стосуються виховання і навчання ді­тей у дошкільному дитинстві.



Проблеми дошкільного виховання у педагогічній думці давнього світу

Виховання як феномен виникло на етапі освоєння лю­диною знарядь праці. Життя дітей тоді чи не з перших днів було включене у життя дорослих, які намагались передати їм свої навички виживання: використання знарядь праці, добування їжі, захисту від ворогів і хижаків, взає­модії з іншими людьми. Саме потреби реального буття давньої людини зумовили необхідність вироблення відпо­відних способів, прийомів передавання знань і вмінь на­щадкам. Виховання і навчання були невід'ємною части­ною буденного життя і не розглядалися як підготовка до майбутнього. Із запровадженням парних шлюбів, що прийшли на зміну статевій полігамії, пов'язане зароджен­ня домашньо-сімейного виховання дітей, яким стали пе­рейматися батьки і родичі. На тому історичному етапі домі­нуючою формою виховання була ініціація — статевовікові обряди посвячення, пов'язані з переходом юнаків і дівчат до дорослого життя. Перед тим вони повинні були оволоді­ти відповідними знаннями і навичками племінного життя, набути необхідну фізичну і моральну зрілість. Отже, ви­никнення виховання та освіти як педагогічних феноменів зумовлене появою системи соціального наслідування — пе­редавання досвіду попередніх поколінь наступним.

Педагогіка як педагогічна думка — сукупність сфор­мованих у суспільстві ідей, знань про цілеспрямоване, організоване виховання відповідно до різних світогляд­них, ідеологічних, наукових настанов — виникла одно­часно з практикою виховання і на перших порах існувала У ній.

У первіснообщинному суспільстві традиційні засоби й способи виховання і навчання, які передавалися від поко­ління до покоління, були першою історичною формою пе­дагогічного знання. Традиції виховання і навчання, що зберігалися у колективній свідомості общини, містили у собі певні дотеоретичні уявлення про способи досягнення педагогічних цілей.

Більш-менш системні концепції виховання, які, крім загальнопедагогічних ідей, охоплювали і виховну пробле­матику раннього дитинства, почали формуватись у рабо­власницьку епоху. Розпад первіснообщинного ладу зумо­вив становлення нового історичного типу освіти. Умови, мета, засоби виховання почали орієнтуватися на забезпе­чення соціально диференційованого засвоєння культури.

Освіта розвивалася відповідно до соціального та майнового становища. Виховання і навчання перестали бути склад­никами реальної життєдіяльності дітей, сутністю їх посту­пово ставала підготовка до майбутнього дорослого життя.

У рабовласницьку епоху зародилися елементи розподі­лу виховання на дошкільне і шкільне, що було пов'язане із виникненням шкіл — спершу у країнах Давнього Сходу (Ассірія, Вавилон, Єгипет, Індія, Китай), дещо пізніше (VII—VI ст. до н. є.) — на європейських теренах (Греція, Рим). На ту пору припадає виникнення поняття «педагогі­ка» (грец. раіdоs — дитя, аgо — веду, виховую), яке трак­тувалося як дітоводіння, дітоводство. Дітоводом називали раба, котрий супроводжував нащадка свого повелителя до школи й зі школи додому, а згодом — раба, обов'язком якого був догляд і виховання дітей удома. Пізніше воно по­ширилося на людей, котрі професійно займалися навчан­ням і вихованням дітей: жерців (Вавилон, Єгипет, Сірія), найталановитіших вільнонайманих громадян (Греція), державних чиновників (Рим).

Першими досягли значних успіхів в освіті Єгипет, Індія і Китай. Єгиптяни за 3 тис. років до н. е. винайшли іє­рогліфічне письмо. Давня Індія була центром Південно-азіатської цивілізації, становлення якої почалось у дру­гій половині ІІ-го тис. до н. е. й особливо інтенсивно від­бувалося протягом І-го тис. до н. е. Індуїстська педагогіка спиралася на уявлення, згідно з яким дитина осягає свя­щенний закон і обов'язок, справедливість та істинність у процесі навчання.

У І-му тис. до н.е. інтенсивно формувалася Далекосхід­на цивілізація, що зародилася на території Давнього Ки­таю. Ідеологічно її репрезентувало конфуціанство — вчен­ня давньокитайського мислителя Конфуція (прибл. 551 — 479 рр. до н. е.), що містить міркування про стосунки бать­ків і дітей, які повинні бути пройняті людинолюбством, добротворенням, високою моральністю. Їх не можуть замі­нити ні страх перед покараннями, ні самі покарання. Йдеться в цьому вченні і про роль прикладу дорослих у ви­хованні дітей, важливість справедливих дій щодо них, значущість сім'ї у їхньому вихованні, яку конфуціанство вважало моделлю суспільства. Правитель у державі упо­дібнювався батькові, а його підлеглі — дітям.

Більш зорієнтованими на проблеми педагогіки як ре­альної практики були мислителі античного світу, яким на­лежать перші спроби вікової періодизації навчання і вихо­вання, відповідного добору змісту, застосування форм і методів виховного впливу. У Давній Греції у середині І тис. до н є вперше проблема освіти була сформульована як проблема самостійної сфери діяльності людини.

На цю пору припадають перші спроби системного погляду на виховання дітей у дошкільному віці з урахуванням його значущості для всього подальшого життя людини Йшлося про фізичний розвиток дитини, формування навичок мовлення, підготовку до системного навчання у школі

Одним із перших витлумачив поняття «навчання» і «виховання» давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. є.). Як ідеолог рабовласницької держави, він свої педагогічні міркування приміряв на виховання дітей вільних грома­дян Виховання Платон вважав могутньою силою, здатною благотворно впливати на душу дитини. У цьому сенсі важ­ливу роль він відводив мудрому вихователю, який повинен «формувати немовля, наче воно із воску». Годувальниці (у рабовласницькому суспільстві — жінки, які вигодовували своєю груддю дітей патриціїв) мають дбати про фізичний розвиток дитини, оберігати її від фізичних ушкоджень. У ранньому віці дитина потребує забав, особливо коли опи­няється серед ровесників. Тому всі діти поселення повинні збиратися для ігор коло святилищ. Дозволяючи ігри, не слід допускати зманіженості дітей, а караючи їх, намага­тись не вразити честолюбства. Обов'язок годувальниць — стежити щоб діти поводилися благопристойно. Контролю­вати годувальниць повинні спеціально уповноважені жін­ки Після досягнення шести років хлопчикам і дівчаткам належить окремо опановувати необхідні науки і навички.

Отже Платон у своїх міркуваннях розмежовував фі­зичне моральне, статеве виховання, значну роль відводив виховній системі, особистості вихователя, організації ви­ховної справи.

Ідеї Платона розвинув його співвітчизник Арістотель (384—322 до н. є.), який був вихователем знаменитого полководця Александра Македонського. На його погляд, душа людини складається з рослинної, тваринної й розум­ної частин а тому виховання повинно поділятися на фізич­не моральне і розумове. Розумна частина душі є найдоско­налішою саме на її розвиток, а також тваринної (вольової) складової повинно бути спрямоване виховання. Починати слід з турботи про тіло, а потім перейти до турботи про ду­шу щоб виховання тіла сприяло вихованню духу.

Арістотелю належить вікова періодизація виховання, яка передбачає три вікові періоди — по сім років у кожно­му У дошкільному періоді він виокремив вік до п'яти років, визначаючи головними у цей час гру та розвиток мов­лення, а з п'яти до семи років — підготовку до школи. Ви­ховання дитини у цьому віці повинно відбуватись у сім'ї під контролем держави.

Як і Платон, значну увагу Арістотель приділяв проб­лемам догляду за новонародженими, сприянню їхньому фізичному розвитку і гарту, обов'язкам осіб, покликаних працювати з дітьми. По досягненню п'ятирічного віку ді­ти повинні бути присутніми на уроках із предметів, які їм невдовзі доведеться вивчати. Значну роль відводив він ро­лі вихователів, які, на його думку, гідні більшої поваги, ніж батьки.

Щодо проблем дошкільного виховання висловлював свої міркування видатний давньоримський педагог, тео­ретик ораторського мистецтва Марк Фабій Квінтіліан (прибл. 35—96), наголошуючи на особливому значенні ви­ховного впливу дорослих (батьків, годувальниці, педагога) на дитину, необхідності позитивних емоцій у процесі пі­знання нею навколишнього світу. Педагоги, за його слова­ми, повинні бути глибоко обізнаними в науках, бо немає нічого гіршого для виховання, як малограмотні люди, кот­рі вважають себе неабиякими знавцями і намагаються нав'язати своє неуцтво дітям.

Квінтіліан виступав проти примусу до навчання у ран­ньому віці, бо це може відвернути дитину від нього назав­жди. Краще, щоб навчання було для неї грою. Виправда­ною він вважав похвалу, яка дає дитині змогу радіти від своїх успіхів, перемог у змаганні з ровесниками. Для цьо­го варто використовувати різноманітні нагороди. А якщо вона не хоче вчитися, нехай заздрить чиїмось успіхам.

Готуючи дітей до школи, їм можна замість іграшок давати вирізані зі слонової кості букви. Пропоновані дітям висловлювання у прописах повинні містити не беззмістов­ні сентенції, а високоморальні настанови.

На думку давньоримського філософа Плутарха (прибл. 45— 127), виховання дитини у сім'ї є надзвичайно важливим, чому мати повинна бути і годувальницею своїх дітей. Не­припустимими вважав він жорстокі покарання дітей, ос­кільки бити дитину — те саме, що піднімати руку на свя­тиню. У вихованні, на його думку, як і в мистецтві та нау­ці, все зводиться до трьох умов: природи, навчання та вправляння. Природа людини без навчання сліпа; навчан­ня без природи недостатнє; вправляння без природи і навчання недосконале. Від природи залежать здібності, під навчання — їх розвиток, від вправляння — їх практичне застосування, а разом вони становлять вищу досконалу освіту людини.

Не обходили увагою проблеми дошкільного виховання і такі давньогрецькі мислителі, як Сократ (прибл. 470-399 до н. є.) і Демокріт (прибл. 460—371 до н. є.).

Загалом дошкільне виховання в античному світі виявлялося у двох виховних системах: спартанській (спрямованій на виховання волі, сили, витривалості) й афінській (метою її було формування гармонійно розвиненої особистості). У підготовці дітей до школи враховувалась і специфіка предметів, які невдовзі їм доведеться вивчати: грамота, математика, етика, ритуальні церемонії, логіка, фізичні вправи.



Погляд на проблеми виховання дітей дошкільного віку в епоху середньовіччя

Середньовіччя як культурно-історична епоха прийшла на зміну античній цивілізації. Історично пов'язано це із падінням у 476 р. Римської імперії під ударами варварів (так давні греки називали чужинців, що розмовляли незрозумілою їм мовою і за рівнем своєї суспільної організації перебували на стадії традиційного феодального землеробства). Те, що феодалізм не визнавав особи, значною мірою вступало в суперечність із християнством, яке про повідувало певну самостійність особи, наділеної свободою волі — здатністю самостійно приймати рішення і діяти на свій розсуд. Оскільки за середньовіччя особа не могла реа­лізуватися як суб'єкт соціуму, вона утверджувалася під впливом християнства як духовна особа — особа, яка, не маючи змоги реалізуватися у зовнішньому світі (соціаль­ному середовищі), заглиблюється в себе, у світ своїх почу­вань. Усе це культивувало у світогляді теоцентризм — принцип, згідно з яким Бог проголошується началом і центром Всесвіту.

Під впливом цієї світоглядної традиції перебувало на­вчання, яке зводилося до читання і запам'ятовування біб­лійних текстів, прищеплення дітям основних засад хрис­тиянської поведінки.

У західноєвропейських країнах, релігійно-духовне життя яких розгорталося в католицькій традиції, зміст і форми виховання дітей обумовлювалися становим прин­ципом з конкретною специфікою щодо дітей лицарів, ду­ховенства, мирян.

Поряд із церковним у цей час розвивалося лицарське виховання, за якого діти протягом перших семи років перебували в сім'ї під опікою матері, годувальниці та няні. На цьому етапі метою виховання було засвоєння дитиною дару слова і шляхетних манер. Виховання дітей селян, на підміну від лицарських дітей, було зорієнтоване на особливості їхнього буденного життя і здійснювалося через залучення дітей до праці дорослих.

Один із видатних діячів християнської церкви Ієронім Євсевій (340—420) доводив, що основними чинниками християнського виховання є віра, молитва, праця, цнотливість. Душа людини має стати храмом Господнім. Тому дитину слід відгородити від дурних слів, розбещених людей, світських пісень, щоб вона не переймала нічого непристойного. Натомість хай її життя сповнюється псалмоспівами. А випробувана у вірі, благопристойна вихователька повинна привчати дитину до молитви, читання релігійних книг.

У Київській Русі, яка разом із прийняттям християнства прилучилася до слов'янської писемності, значна увага приділялася освіті, книжництву, культурному розвитку народу. Про політику держави у цій сфері свідчать старання князя київського Ярослава Мудрого (1019—1054), який зібрав унікальну бібліотеку, переймався перекладом книг, проблемами освіти і виховання дітей.

Християнський проповідник, богослов і педагог Іоанн Златоуст (прибл. 347—407) головним вважав виховання душі дитини, чим часто, за його словами, нехтують батьки, дбаючи здебільшого про матеріальні статки. Батьки повинні виховувати у дітях передусім благочестивість, оберігати їх від легкодумства. Дитина вже з двомісячного віку запам'ятовує, засвоює. Тому і при грудних дітях не можна нічого поганого ні робити, ні говорити. Тогочасні виховні ідеали здебільшого відображалися у житіях святих, наприклад, у написаному ченцями Києво-Печерської лаври «Патерику», у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, в якому високо оцінюється вченість. Педагогічне життя на українських теренах ознаменоване «Повчанням» київського князя Володимира Мономаха (1053—1125), в якому обґрунтовано роль прикладу у вихованні й подано настанови щодо етичної поведінки, милосердя та особистої дисципліни й відповідальності, що важливо для кожної людини, починаючи з раннього віку. "Повчання" було першим твором педагогічного змісту, на­писаним світською особою.

Православна традиція, як і християнська традиція :ш галом, вбачала смисл педагогічних зусиль у допомозі людині оволодіти християнськими чеснотами, «мудрістю розуму» та моральністю — «мудрістю серця».




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33




©dereksiz.org 2020
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет