1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Передісторія його сягає давніх часів. Коли єврейські племена займалися тваринництвом, існувало весняне свя­то, пов'язане з вигоном тварин на пасовище — Песах. Під час його приносили жертви (ягнятко або козеня) духам ро­дючості, сподіваючись на приплід худоби і збереження мо­лодняка. Коли головним заняттям давніх євреїв стало зем­леробство, свято Песах перетворили на свято землеробст­ва Мацуот. Його відзначали під час жнив, в Палестині — навесні. В жертву приносили перший сніп, із зерна якого випікали священні коржики — маци. Пізніше Песах і Ма­цуот злилися в одне свято — Песах, його стали пов'язува­ти з біблійним міфом про вихід євреїв з Єгипту. Жертовні церемонії під час свята — віддяка Богові за те, що він зро­бив давніх євреїв обраним народом. Потім рабини, які за­ступили жерців, пов'язавши святкування з вірою в прихід месії, перетворили Песах на сімейне свято. Однієї з ночей, проповідують богослови, прийде предтеча месії — Ілля, а за ним — месія, і поверне богЯгве обраному народові його ко­лишні силу і славу.

Ця ідея втілена і в обрядах, впроваджених рабинами. Двері приміщення, де відбувається вечеря, повинні бути відкритими, щоб Ілля міг вільно увійти туди. Для нього за­здалегідь накривають стіл, наповнюють бокал вином, до якого ніхто не має права доторкнутися. Перед розчинени­ми дверима проголошують: "Благословен той, хто пови-

132 Пізні національні релігії

нен прийти". До молитви рабини додали ще й побажання:

"Майбутнього року в Єрусалимі" — то була віра, що очіку­ваний прихід месії станеться протягом наступного року.

Нововведення забороняло приносити в жертву тва­рин, але вживання маци було обов'язковим. Замість риту­ального вживання жертовного м'яса під час вечері (сейде-ра) рабини радили вживати страви із смаженого м'яса, риби, яєць, овочів. Таким це свято дійшло до наших днів.

шабат (ЩОТИЖНЕВЕ СВЯТО СУБОТИ)

У Талмуді записано: не можна в суботу здійснювати 39 дій — "їхати, залазити на дерево, їсти яблуко, зірване в су­боту, пити видоєне в суботу молоко, їсти яйце, знесене в суботу, запалювати вогонь і т.ін. Біблія вмотивовує святку­вання суботи: Бог створював світ шість днів, а на сьомий відпочивав, тому в останній день тижня треба відпочивати. Суботу святкують як союз Ягве з іудейським народом; свя­то пов'язують з виходом євреїв з Єгипту.

Суботу святкували багато народів Сходу. Це було свя­то на честь місяця. В ті часи віруючі вважали, що в тем­ряві злі духи особливо активні, а коли світить місяць, їх активність спадає. Тому потрібно йому поклонятися, задо­брювати його жертвами, танцями, молитвами під час змін фаз місяця, тобто щотижневе. А цей день стали називати Шабат. Він цілком присвячується місяцю. Цього дня не можна запалювати вогонь, працювати, залишати житло. За створення культу Ягве це свято було віддано йому. Шабат став суворим святом з великою кількістю заборон, за по­рушення яких піддавали судові.

Напрями, течії в іудаїзмі

Протягом XIX ст. у країнах Західної Європи і США по­ширився рух за реформування іудейської релігії, породже­ний намаганням єврейської буржуазії пристосувати іудаїзм до соціально-економічних і політичних умов капіталістич­ного суспільства. Адже з розвитком капіталізму розпадало­ся общинне життя євреїв, було ліквідовано гетто. Ак­тивнішим стало їх спілкування з представниками інших

національностей. Це ускладнило виконання релігійних обрядів, унеможливило дотримання ритуальної чистоти тощо. Єврейська буржуазна інтелігенція почала навертати­ся до християнства.

Реформісти стверджували, що релігійні обряди по­винні постійно змінюватись, орієнтуючись на потреби ча­су що традиція дотримання наказів рабинів себе пережи­ла! Прибічники реформованого іудаїзму скасували закони про їжу, скоротили кількість релігійних свят, зрівняли жінок з чоловіками у релігійних правах, схвально ставили­ся до змішаних шлюбів. Вони не визнавали авторитету Талмуда, раціональніше ставилися до ідеї месіанізму, ви­лучили з богослужінь молитви, що виражали надію на по­вернення євреїв у Палестину. В реформованих синагогах службу відправляли мовою країни, на території якої вони перебували.

Найбільше поширився реформований іудаїзм в Англії й США. Паралельно існували й ортодоксальні іудейські общини, які дотримувалися традиційних догматів і обрядів талмудичного іудаїзму.

З метою залучення іудаїзму до прагматичної системи буржуазного мислення у 1810 р. в Німеччині було відкри­то синагогу, де лунали дзвони, грав орган, а християнські молитви виконували разом з іудейськими; духовні пісні німецькою мовою співали впереміж із старозавітними псалмами давньоєврейською. Згодом їх було відкрито у Берліні, Гамбурзі, інших містах. Виникали громади рефор­мованої синагоги. Реформований іудаїзм, намагаючись виробити нові засади іудейства, набув рис християнського протестантизму, що повністю влаштовувало єврейську буржуазію.

Помітну роль іудаїзм .почав відігравати у США на­прикінці XIX ст., коли еміграція євреїв у цю країну дуже зросла. Служителі синагоги, врахувавши соціальні та політичні умови Америки, внесли корективи до середньо­вічних приписів та канонів, іудейського віровчення та культу. Одні з них дещо змінили рабинські традиції, про­повідуючи консервативний іудаїзм, інші пропагували ре­формований іудаїзм (реконструктивізм). Особливість кон­сервативного іудаїзму полягає втому, що його прихильни­ки, з одного боку, виступають за суворе дотримання іудейських традицій, а з іншого — за пристосування до особливостей часу та місця. Характерна особливість ре-конструктивізму виражена в пошуках єдності з християн-

134 Пізні національні релігії

ством. Першим цю тезу висловив наприкінці XIX ст.^іде-олог єврейської буржуазії в Англії К. Монтефьоре. Його позиція була підтримана у християнських колах. Скріпити альянс конфесій мала ідея спільності віри в єдиного Бога. У США, наприклад, ідеологи реформованого іудаїзму, які відмовилися від догмату богообраності, виступали за об'єднання віруючих під прапором монотеїзму. Об'єднавчі тенденції були підтримані й поза релігійною сферою. Французький історик Ж. Ізаак організував у 1947 р. Това­риство іудейсько-християнської дружби.

Об'єднувальні прагнення іудаїзму загалом підтримав і Ватикан. Спеціальна ватиканська комісія займається пи­танням співробітництва іудаїзму з ісламом та іншими релігіями. На IV сесії другого Ватиканського собору в жовтні 1965 р. було прийнято так званий Єврейський до­кумент, до якого ввійшли положення про відсутність юри­дичних підстав вважати єврейський народ відповідальним за страту Ісуса Христа.

хасидизм

Засновник хасидизму — Ізраїль бен Емзер (1700—1760), якого пізніше назвали Бешт (від перших літер єврейських слів: Баал Шем Тов — "чудотворець", "володар доброго імені"). Родом він з Прикарпаття. Тривале перебування там дало йому змогу вивчити лікувальні властивості трав, перейняти уміння знахарів, тому Бешт зазнав слави "чудо­творця". Бог, на його думку, — сутність абсолютна, незмінна, вічна, існує поза простором і часом. Він єдиний, вище джерело всього, присутній всюди й утримує все.

Хасидизм відійшов від традиційного біблійного ро­зуміння Бога. Уявлення про надприродну сутність його

Іудаїзм 135

ідеологи зробили туманним і розпливчастим, наблизивши його до натуралістичного пантеїзму, який не природу роз­чиняє в Богові, а навпаки. Бога зводить до природи, роз­чиняє його в ній, ототожнює з її законами. Хасидизм рай ототожнює з радістю спілкування із Всевишнім, спасін­ня _ з вірою в Бога. Особливе значення надає молитві. Важливий не стільки зміст її, скільки почуття і натхнення, викликані нею. Тому під час молитви і читання Святого Письма треба бути в "захопленому" настрої, "злитися воєдино з предметом вивчення, зі священними знаками, літерами і підноситися ними до джерела розуму та пізнан­ня". Хасиди вірять, що молитва допомагає людині вплива­ти на Бога, а через нього — на весь світ.

Однією з особливостей хасидського вчення є пророку­вання. Хасиди .вірять, що в стані самозбудження можна досягти ясновидіння, чудодійства і пророкування, почути "бат-ном" — небесний голос. Роль пророків виконують цадики — "посередники" між богом і людьми, які весь час "розмовляють" із Всевишнім. В основі хасидського вчен­ня і культу — обожнювання цадиків. Діяльність цадика уподібнена до творчості Бога: Бог з нічого створив ма­теріальний світ, цадик здобував з грубих матеріальних тіл "божі іскри". Цадики поширювали про себе легенди, за­певняли віруючих, що Бог керує світом за їх порадами, за­кликали до послуху і покори. Вони активно сприяли за­провадженню спокутування гріхів за допомогою щедрих приношень духівництву.

Хасидизм був реформаторським рухом. Своє завдання він убачав у перевихованні віруючого, щоб він був сприй-нятнішим до ідейних основ релігії. Під його впливом в іудейському культі відбулося деяке послаблення побутових приписів Талмуда.

Відчутний вплив мали на хасидизм релігійні вірування і побутові реалії народів, серед яких жили євреї. Послідо­вники хасидизму відмовлялися від іудейського аскетизму, спрощували порядок молінь, сповідалися у духовних на­ставників, робили цадикам різні приношення, стали вжи­вати тютюн, міцні напої. Наприкінці XIX ст. у Прикар­патті, на Волині.й Поділлі налічувалося майже 10 тисяч, а всього в різних країнах світу — до півмільйона послідо­вників Бешта.

136 Пізні національні релігії каббала

Каббала (давньоєвр. — переказ) — містичне релігійне вчення, яке зародилося в іудаїзмі. Тривалий час ідеї Каб-бали передавали в усній формі. Талмуд теж увібрав усну традицію — тлумачення закону Мойсея та коментарів до нього. Якщо Талмуд відображає соціологічну і юридичну (громадську та правову) сторони іудаїзму, то Каббала роз­гортає його метафізичні та філософські ідеї. Поступово во­на ввібрала у себе різноманітні окультні течії.

Прихильники Каббали вважають себе продовжувача­ми давніх таємних релігійних вчень. Їх можна поділити на дві групи. Прихильники першої (теоретичної) займають­ся переважно метафізичними та містичними проблемами, другої — цікавляться передусім практичними основами магії.

Каббалісти-теоретики багато уваги приділяють філо­софським проблемам космогонії (походження та розвиток Всесвіту), космології (зміст Всесвіту), епістемології (теорії пізнання) та іншим глобальним проблемам. По суті це єврейська теософія (пізнання Бога завдяки проникненню в сутність світу і його будови) дуже схожа з гностицизмом. Каббалісти твердять про "езотеричне внутрішнє пізнан­ня", пізнання "найпотаємніших аспектів людського жит­тя". Один із центральних моментів каббалістичного вчен­ня — еротичний містицизм, у якому статевий акт розгля­дається як найвище святе діяння.

Каббалісти користуються не лише Старим Завітом, во­ни запозичують ідеї з багатьох інших джерел. Найви-датнішими каббалістами XIII ст. були: Аарон бен Самуель, Ісаак де Лоріа Ашкеназі, Мойсей із Кордови, Ісаак бен Напам та інші. Всі вони опонували прибічникам практич­но-правової течії талмудистів, обстоювали особливе зна­чення містичної свободи духу.

Містичні та магічні елементи привернули до Каббали багатьох євреїв — прихильників окультних наук Європи часів Відродження. Основа каббалістичного вчення — до­ктрина еманації (появи нижчих форм буття з вищих), згідно з якою подано схему створення Богом Всесвіту за допомогою пучків з 10 променів чи "розумів", що вихо­дять з нього. Ці еманації мають такі імена: Катер (Коро­на), Чокма (Мудрість), Біна (Розуміння чи Розум), Чесед (Милосердя чи Любов), Гебура (Суворість чи Справед­ливість), Тіферет (Краса), Нетуак (Перемога), Ход (Слава

Іудаїзм 137

чи Сяяння), Есод (Основа), Малькут (Царство). Вчення поо еманації мало заповнити проміжок між поняттям нескінченності. Еманації — щось середнє між матеріаль­ним світом і Богом.

Каббалістичне віровчення пояснювало й проблему спасіння. Концепція спасіння передбачає піднесення душі до Бога "середнім шляхом" Древа Життя, тобто піднесен­ня від матеріального світу до духовного, за межу буття бо­жества.

Бог каббалістів (Ейн Соф) — ідол без "обличчя" — ви­соко піднесений над можливостями людини, глибоко таємничий. Сприйняттю підлягає лише еманація ви­промінювання таємного Духа та Єдності. Ейн Соф — це найвища воля.

Душа, вважають каббалісти, існує для того, щоб всели­тися в людське тіло. Бог вказує кожній душі, в яке тіло їй вселитися. Душа складається з життєвого духу, інтелекту­альної оболонки і самої душі. Кожній душі велено викона­ти відповідну місію лише в одному втіленні, потім вона переселяється до Бога. Якщо одного втілення недостатньо, душа втілюється доти, доки місія не буде виконана. Такі уявлення називають метапсихозом.

Вчення Каббали особливо підкреслює значення жіно­чого начала божества, яке називається Шехіна і розгля­дається як "Наречена бога". Статевий акт — найвище діяння в системі Каббали. Здійснюючи його, кожен каб-баліст повинен пам'ятати про Шехіну: те, що він робить у фізичному світі, відображається в трансцендентному (по­тойбічному). Тому батьківство є особливо важливим для каббалістів: хто не має дітей, тому не виконати своєї місії в цьому житті.

До містичного вчення Каббали виявляють неабиякий інтерес ті, хто цікавиться окультними "науками". Воно вплинуло на рух масонів, на секту "Таро", на розенкрей­церів (братство Рожевого Христа) та ін. До Каббали часто зверталися письменники О. Блаватська, А. Безант та ін. Каббалістичні терміни використовують в магічних ритуа­лах та обрядах.

138 Пізні національні релігії

Індійська цивілізація — одна з найдавніших на планеті. На території Індії знайдено чимало пам'яток палеоліту. Розкопки поселень хараппської культури (назва походить від місця розкопок), початок якої відносять до 2500— 2400 рр. до н.е., свідчать, що вже тоді міста мали регуляр­ну забудову, водогін і каналізацію, кам'яне укріплення. Населення займалося зрошувальним землеробством та скотарством, використовувало знаряддя праці з бронзи. Держава за формою правління була рабовласницькою де­спотією. Вважають, що хараппську цивілізацію сформува­ли предки дравидів — одного із сучасних народів Індії.

У III—II тис. до н.е. "в басейні річки Інд існував ще один центр індійської цивілізації — культура Махенджо-Даро, яка була створена давніми дравідійськими племена­ми. Міста теж мали регулярну забудову. Розвивались бронзова металургія, землеробство.

Населення, що належало до цих цивілізацій, сповіду­вало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було. Уціліли фрагменти ба­сейнів ритуального обмивання, ознаки культу богині-ма­тері, бога, подібного до пізнішого Шиви.

З другої половини II тис. до н.е. в Індії з'являються кочівники-скотарі арії з Північного Заходу (східний потік ірано-індійської міграції аріїв), які злилися з місцевим на­селенням. Тоді розпочалося формування каст. З аріями пов'язують ведичну релігію у Давній Індії.

Ведична релігія

Це релігійні вірування давніх індійців періоду розпаду первіснообщинного ладу і формування класового сус­пільства, які знайшли відображення в давньоіндійських літературних пам'ятках — Ведах.

ОСНОВНІ РИСИ ВЕДИЧНОЇ РЕЛІГІЇ

Основними рисами ведичної релігії було обожест-влення сил природи, анімізм і первісна магія. Головними богами вважали бога неба Варуна, богиню матері-землі

'Для зручності користування підручником ведична релігія і брахманізм розглядаються разом з пізніми релігіями Індії

Притхіви; богів сонця під іменами Сурья, Савітар, Мітра, Вішну Пушан; бога місяця Сому; бога бурі Рудру; бога-гоомовержия Індру; бога вогню Агні та ін. Матір'ю богів була богиня Адита. За уявленнями індійців, боги пере­бували у постійній війні зі злими демонами асурами. Богів і демонів вшановували безпосередньо як сили природи.

Із зростанням майнових та суспільних розшарувань боги почали уособлювати не тільки природу, а й суспільні сили, наприклад Індра став виступати як цар богів і як бог війни, Варуна — як охоронець порядку. Ведична релігія почала освячувати суспільну нерівність.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супровод­жуваних гімнами на честь богів і магічними формулами, які відображали прохання до божества. Жреці утворили окремий стан — варну брахманів.

Деякі положення ведичної релігії (священний характер Вед, обраність вищих варн, культ богів Вішну, Рудри — Шиви та ін.) зберігаються і в сучасному індуїзмі. Пізньоведичну релігію часто називають брахманізмом.

веди — СВЯЩЕННІ КНИГИ ДАВНЬОІНДІЙСЬКИХ РЕЛІГІЙ

У Ведах (санскр. — знання) зафіксовано основні уяв­лення й обрядність давніх індійців. Початок їх створення сягає II тис. до н.е. Спершу вони існували у формі усних сказань і тільки в І тис. були записані, зазнавши протягом цього часу значних змін.

Уся ведична література об'єднана в чотири групи: Сам-хити. Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Кожна з них не є єдиним цілим.

Самхити складаються з чотирьох збірок: Ригведа, Са-маведа, Яджурведа, Атхарваведа. Вони прославляють мудрих, милосердних, могутніх божеств і сили природи, адресуючи їм молитви, прохання, жертвопринесення.

Брахмани (книги, написані брахманами для брах­манів) — це коментарі до Самхитів, мета яких полягала в зміцненні ролі та авторитету жерців, обгрунтуванні касто­вого поділу суспільства.

Аран'яки ("лісові тексти") й Упанішади — це збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, по-

140 П/'зн/ національні релігії

даних у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців. Вони засвідчили рівень духовного розвитку то­гочасного індійського суспільства, особливості бого­словських та філософських поглядів. З певною умовністю Упанішади складаються з шести класичних, чи ортодок­сальних, систем: Веданта, Міманса, Санкхья, Вайшешика, Йога і Ньяя.

Один з провідних мотивів Упанішад — походження, розвиток й перспективи людства. У них йдеться і про те, чому людина існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричиняє це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом)?

Веданта ("кінець Вед") і Міманса — суто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Ат-ман зі світовою душею Брахмою. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід безоглядно прийняти все написане у Ведах і достеменно виконувати всі ритуали. В цьому мета і сенс життя. Ведан­та і Міманса оригінальне вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього треба спочатку пізнати Атмана. Атман — це людсь­ке "Я". Отже, пізнання світу має починатися з са­мопізнання, самовдосконалення. Самопізнання — вища форма знання, джерело щастя.

Йога і Ньяя розробляють практичні проблеми само­вдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досяг­нення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує цілу систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може до­сягти злиття з Атманом.

Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів са­мовдосконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й ду­ховне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побу­дов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння).

Санкхья вважає, що Брахма не розсіяний в природі, а природа існує незалежно від духу. Це вже матеріалістична тенденція в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії.

Ведична література дає змогу простежити, як поступо­во увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього

світу на людину, її психіку, мислення. Вона справила вели­кий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософсь­ких шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають свя­щенними й пізніші ведичні релігії — брахманізм та індуїзм.

у vi—V ст. до н.е. серед рабовласницьких держав у Давній Індії особливо виділялися Магадха, Кошала і Ганд-хара. Вільні громадяни і раби — дві основні соціальні гру­пи цих держав. Рабство здебільшого мало патріархальний характер, рабів використовували переважно в домашньому господарстві, для обслуговування вільного населення. Так тривало недовго, згодом рабовласництво стає важливим чинником виробництва.

Населення поділялося на варни — спадкові соціальні групи, пов'язані передусім професійною діяльністю, що визначало їх місце в суспільстві. Шлюби дозволяли тільки в межах варн. Пізніше варни стали називати кастами. Кас­това структура суспільства, була зафіксована приблизно у V ст. до н.е. в збірнику "Закони Ману".

Ці закони встановлювали поділ суспільства на чотири касти (варни): брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр. Найви­ща — брахмани — жреці, які тлумачили Веди, здійснюва­ли жертвопринесення та інші релігійні церемонії, брали участь у керівництві державою. Варну кшатріїв становила військово-племінна адміністрація. Вони обіймали дер­жавні посади, були воїнами, володіли землями. Вайшії — вільні члени общин, які займалися землеробством, скотар­ством, ремісництвом, торгівлею. Шудри — найнижча вар-на неповноправних, залежних і підлеглих людей. До неї входили особи, які прибули до общин, або місцеві збіднілі вайшії — ремісники, селяни, слуги, дрібні службовці. Во­ни були обмежені соціальне, в тому числі щодо участі у релігійних церемоніях.

Зафіксований в "Законах Ману" міф так пояснює ви­никнення варн: Брахма для збереження Всесвіту створив з частин свого тіла людей: з уст — брахманів, щоб вивчали Веди, здійснювали обряд жертвопринесення, отримували і роздавали милостиню; з рук — кшатріїв, щоб охороняли підданих, роздавали милостиню, приносили жертви і вив­чали Веди; із стегон — вайшіїв, щоб пасли худобу, розда­вали милостиню, приносили жертви, вивчали Веди, зай-

142 Пізні національні релігії

малися гендлярством, лихварством і землеробством; з ніг — шудрів, які повинні покірно служити попереднім варнам.

Дотримання кожним свого закону веде на небо й у вічність, порушення — до загибелі від змішання варн.

Народжені в перших трьох варнах після досягнення певного віку (брахмани — семи років, кшатрії — десяти, а вайшії — одинадцяти) відбували ритуал посвячення у свою варну і отримували шнур, який клали на ліве плече і про­пускали під правою рукою. Ця церемонія вводила людину в коло своїх спільників по варні, її називали другим наро­дженням, а членів варн — двічі народженими.

Суспільний розвиток всередині І тис. до н.е. був дуже інтенсивним і потребував ідеологічного обгрунтування. А духовний розвиток суспільства мав переважно релігійний характер. Це спричинило поступове перетворення ведич­ної релігії на брахманізм (назва походить від назви збірни­ка релігійних текстів — Брахман). Написання текстів Брахмана відносять до VIII—VI ст. до н.е., їх вважають найдавнішими зразками давньоіндійської прози. Брахман містить ведичні за своїм корінням міфи і перекази про історію та культуру індійської давнини. Головне в них — релігійні, ритуальні настанови, обгрунтування особливої ролі та становища жерців цієї релігії — брахманів.

Брахманізм є вищим ступенем релігійної свідомості, новим етапом опанування людським розумом богів. Його пантеон очолює тріада богів — Трімурті. Головний серед них — Брахма, творець Всесвіту. Поруч з ним доброчин­ний бог-охоронець Вішну і грізний бог Шива. У них є ба­гато інших функцій, які доповнюють головні. Недарма Вішну і Шива мають по тисячі імен та епітетів. Трімурті і раніше вважали богами, вони становили і ведичний пан­теон. Це антропоморфні боги, які мають дружин, дітей, родичів. Наприклад, дружина Шиви — богиня Калі (Дру­га) — це богиня-матір, яка уособлює народження і смерть, нагороджує і карає. Діти Шиви — Ганеша (людина з голо­вою слона) — бог мудрості й добробуту, успіху і розвитку, та Сканда — бог війни, захисник від ворогів і злих духів.

Особливим у брахманістському пантеоні є бог Вішну. Він уособлює вічну благодійну природу, що доброзичливо ставиться до людини. Як бог-охоронець, дбає про долю людства, будь-коли готовий прийти йому на допомогу. В його образі втілено індійське розуміння спасителя людст­ва. Вішну досягає цього, оселяючись в конкретній людині,

тварині, явищі, об'єкті природи і прислужуючись їм у потрібний час. Це вчення пізніше деталізував індуїзм. Брахманізм наводить десять втілень Вішну, головні з „их — в людей-героїв, людей-богів — Раму і Кришну.

В пантеоні брахманізму є й племінні боги, боги окре­мих місцевостей, сіл і навіть родин, які борються зі злими духами, демонами.

Брахманізм — яскраво виражена анімістична релігія:

уся природа одухотворена, всюди існують духи і душі. Ду­ша людини вічна. Після її смерті вона переселяється в тіло іншої людини, тварини, навіть в предмети природи. Таке перевтілення зветься сансарою. Перевтілення людських душ є результатом оцінки людського життя. Винагорода за добро, покарання за вчинене зло в житті — це карма. У кожної людини своя карма, що означає неминучість, збіг невідворотних причин. Ця карма має свої особливості, свої правила для кожної варни, бо Брахма встановив для них дхарми — норми, закони життя — і стежить за їх до­триманням, відповідно оцінюючи життя людини. Якщо людина дотримувалася дхарми, душа її переселиться в тіло людини, яка процвітатиме, матиме успіх у варні, як і по­передня людина. Душа може переселитися і в тіло людини вищої касти, навіть в тіло брахмана, а душа брахмана, як­що він дотримувався вимог своєї дхарми, потрапляє в рай. Душа того, хто порушував закони та правила своєї варни, потрапляє в тіло людини нижчої касти, в тіло шудри, ра­ба, навіть тварини, а потім — у пекло.

Брахманізм як новий ступінь релігійного розвитку ви­явив себе і в релігійному культі. Усі боги мають скульптур­не зображення. Брахму зображують чотириликим і чоти­рируким, підкреслюючи його фізичну досконалість: він усе бачить, чує, може, він вищий за інших богів, не кажу­чи про людину. Цей фантастичний вигляд Брахми міфо­логія пояснює так: Брахма створив жінку Сарасваті й за­кохався в неї, але вона, вважаючи Брахму своїм батьком, всіляко уникала його. Намагаючись бачити її усюди, Брах­ма став чотириголовим. Сарасваті піднялася догори, на небо — Брахма надбав і п'яту голову. Так Сарасваті виму­шена була стати його дружиною. П'яту голову Брахма все-таки втратив у боротьбі з Шивою.

Сарасваті — богиня мудрості, наук, письма, музики та співів. Це вродлива жінка з чотирма руками, в яких — книга, квітка лотоса та барабан, що унаочнювало сфери її Діяльності.

144 Пізні національні релігії

Серед особливостей брахманістського культу — по­клоніння тваринам, шо свідчить про залишки первісного тотемізму. Майже кожне божество ототожнювалося з яко­юсь твариною: Вішну — з міфічним птахом Гарудою, Шива — з биком, його дружина Калі — з тигром тощо. Священні тварини — корови і мавпи, священна росли­на — лотос.

Культові споруди були примітивними. Здебільшого — ритуальні майданчики з постійним або тимчасовим вівта­рем або жертовним вогнищем. Цю роль могло виконува­ти і домашнє вогнище. Головною культовою дією було жертвопринесення. Воно — сенс життя, головний засіб досягнення кращого перевтілення душі. Непринесення жертв — зло, яке обов'язково стане на заваді кращому пе­ревтіленню.

Віруючий брахманіст все життя дбав про добрі жертви. Жертвопринесення супроводжували всі помітні події у йо­го житті. Укладення шлюбу, народження дитини, посвя­чення в члени своєї варни, поховання вимагали регламен­тованих пишних церемоній і жертвопринесень з участю брахмана. Дехто з дослідників вважає, шо в брахманізмі, принаймні в перший період його існування, коли він особливо відчував вплив арійської родоплемінної релігії, вдавалися і до людських жертвопринесень. Без брахмана жертви були недійсні. Вони мали бути принесеними у відповідний час, у відповідному місці й у відповідному по­рядку, із застосуванням відповідних гімнів, молитов, магічних формул і дій. Ритуал жертвопринесень детально викладено в книзі Брахман.

Великого значення надавалось обрядам очищення. До­тримання ритуальної та фізичної чистоти було не­одмінною умовою успішного жертвопринесення. Ритуаль­на практика обов'язково передбачала приготування та вживання соми (інд. "видушувати"). Для цього з рослини (назву не встановлено), вимоченої у воді, вичавлювали сік за допомогою спеціальних каменів, проціджували, змішу­вали його з водою та молоком і іипивали під час релігійних церемонні. Сома викликала галюцинації та ек­стаз. Пізніше цей напій отримав свого бога. Бог Сома — всезнаючий, небесний, всезбуджуючий. Його викликали і йому поклонялися при виготовленні священної соми.

Брахманізм особливу роль відводив жерцям цієї релігії — брахманам, які становили особливу варну в суспільстві. Їх вважали знавцями й тлумачниками священ-

РелігіТ Давньої Індії 145

них текстів, виконавцями жертвопринесень. У дрібних державах брахмани виконували не тільки релігійні, а й світські функції — як чиновники, судді, управителі. Вони відіграли помітну роль у розвитку індійської культури. Ця традиція існує і в сучасній Індії.

Релігійна практика брахманізму покликала до життя інститут гуру. Відомо, що брахмани, кшатрії, вайшії, до­сягнувши певного віку, відбували обряд посвячення у чле­ни своєї касти. У шудрів цього обряду не було. Готували­ся до посвячення вони під опікою вчителя — гуру, в домі якого жили на правах слуги, а гуру вважали своїм духов­ним батьком. Кожен брахманіст мав свого гуру.

Ще одна особливість брахманістського культу — пус­тельництво. Пустельник, який покинув свій дім, родину, свою діяльність, живучи самотньо аскетом, для брах-маніста був життєвим ідеалом.