Державного вищого навчального закладу

Отже, вирішення проблеми безробіття на ринку праці України повинно здійснюватись як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях та бути спрямованою на реалізацію таких заходів:

• 
  збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць, особливо в регіонах з критичною ситуацією на ринку праці;
  
• 
  реформування системи оплати праці з метою підвищення її відтворювальної, мотиваційної та інших функції;
  
• 
  впровадження системи виробничого навчання персоналу, що дозволить забезпечувати якість і продуктивність виконуваних робіт;
  
• 
  сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту (молодь, жінки, інваліди, колишні військовослужбовці тощо) та створення для них додаткових робочих місць, шляхом надання роботодавцям дотацій за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;
  

• 
  впровадження механізму надання першого робочого місця випускникам шкіл та професійних і вищих навчальних закладів, та розширення зв`язків підприємств і організацій з місцевими освітніми установами для вдосконалення системи професійної орієнтації учнів навчальних закладів і розроблення та подання на розгляд держадміністрацій відповідних регіонів спеціальних програм щодо фінансового забезпечення заходів по створенню додаткових робочих місць для регіонів з кризовою ситуацією на ринку праці;
  

• 
  урахуванням потреб місцевих ринків праці;
  
• 
  застосування заходів щодо стимулювання та активізації безробітних у пошуках роботи;
  
• 
  забезпечення сприятливих умов для розвитку сфери малого бізнесу через реформування податкової політики та зниження податкового тиску на роботодавців;
  
• 
  розробка механізмів взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців, професійних спілок та інших представницьких органів при вирішенні проблем незайнятості населення;
  
• 
  реалізація державної політики у сфері зайнятості населення на регіональному рівні;
  
• 
  внесення пропозицій до програм соціально-економічного розвитку відповідних територій щодо раціонального розміщення продуктивних сил, заохо­чення підприємництва, розвитку тимчасової та самостійної зайнятості;
  
• 
  здійснення аналізу міграційних процесів на відповідній території, підготовці місцевим органам державної влади пропозицій щодо регулювання мігра­ційних потоків.
  

Література:

1. 
   Пазюк О., Пономарьова О. Проблеми безробіття в Україні // Україна: аспекти праці. – 2009.
   
2. 
   Федоренко В.Г., Капченко Л.М., Бондаренко Є.В., Капченко Р.Л. Вплив економічного розвитку країни на формування системи професійного навчання безробітних / Федоренко В.Г., Капченко Л.М., Бондаренко Є.В., Капченко Р.Л. // Економіка і держава. – 2010. – №3. – с.4-7.
   
3. 
   Петрова І.Л. Проблеми та перспективи мінімізації безробіття/ Петрова І.Л.// Економіка і держава.– 2009.
   
4. 
   Державна служба статистики України – [Електроний ресурс] - Режим доступу: ukrstat.gov.ua
   

Пекар К.Р., Чижова Н.Є.

Сучасні форми бізнесу в Україні: особливості та перспективи розвитку
Малий бізнес як інституційний сектор економіки давно став домінуючим за чисельністю та обсягами виробництва у провідних країнах світу. Малі підприємства забезпечують гнучкість та стійкість економічної системи, наближують її до потреб конкретних споживачів та водночас – виконують важливу соціальну роль, надаючи робочі місця та забезпечуючи джерело доходу для значних прошарків населення.

Хоча протягом усього періоду економічних реформ чимало сказано про необхідність розвитку в Україні малого бізнесу, в дійсності стан його розвитку залишається незадовільним. Проблема полягає навіть не в кількісних параметрах цієї сфери, які поступово поліпшуються, а насамперед - у структурі вітчизняного малого бізнесу, його зосередженості на посередницьких операціях, роздробленості та практичній відсутності дієвої співпраці з великими підприємствами.

За умов глобалізації національної економічної системи та посилення конкуренції, малі підприємства постали перед дуже серйозними проблемами. Вони опинилися у досить невигідному становищі в наслідок зростання виробничих обсягів та їх очевидного програшу за різними параметрами порівняно з великими підприємствами. Негативно позначається їх обмежений доступ до стартового капіталу, інформації і нових технологій, а також недоступність кадрових та фінансових ресурсів.

Як відомо, економічний стан та конкурентоспроможність підприємництва залежить від багатьох факторів. Макроекономічні фактори - загальний стан і тенденції економічного розвитку держави, динаміка економічного росту, стабільність валюти, рівень попиту та пропозиції на зовнішньому та внутрішньому ринках. Мікроекономічні фактори - власні заощадження, розмір майна, яким володіє підприємець, можливість впровадження науково-технічних досліджень, ефективне використання фінансів, кооперативні зв'язки тощо. Розвиток сектора малого підприємництва також залежить від розміру капіталу та доступу до зовнішніх джерел: кредитів, позик, грантів, субвенцій [1].

Треба зазначити, що малий бізнес в Україні має певні риси, які суттєво відрізняють його від підприємництва більшості зарубіжних країн, а саме:

1. Низький рівень технічної озброєності при значному інноваційному потенціалі.

2. Низький управлінський рівень, бракує знань, досвіду та культури ринкових відносин.

3. Прагнення до максимальної самостійності (більшість зарубіжних малих підприємств працює за умов франчайзингу, субпідряду тощо, а у нас це відсутнє).

4. Поєднання в межах одного малого підприємства декількох видів діяльності, неможливість в більшості випадків орієнтуватися на однопродуктову модель розвитку.

5. Відсутність системи самоорганізації та недостатня інфраструктура підтримки малого підприємництва.

6. Відсутність повної і вірогідної інформації про стан та кон’юнктуру ринку, низький рівень консультаційних послуг та спеціальних освітніх програм.

7. Практична відсутність державної фінансово-кредитної підтримки.

8. Недовіра західних партнерів та негативне психологічне ставлення населення до підприємців [2].

Підприємницька діяльність в Україні здійснюється в певних формах і видах. Основними формами підприємництва є приватне, колективне і державне. Використання тої або іншої форми підприємництва залежить від того, діє підприємець самостійно чи в кооперації з іншими підприємцями, використовує для бізнесу лише своє майно чи залучає і майно інших осіб, використовує лише особисту працю чи залучає і найманих робітників.

На жаль, дані форми бізнесу об’єднує низка системних загроз, які обумовлюють нестійкість розвитку малого підприємництва. Серед них:

• 
  обмеженість фінансових ресурсів, труднощі в придбанні виробничих площ та обладнання;
  
• 
  відсутність фінансових резервів та загроза швидкого банкрутства;
  
• 
  надто вузьке коло постачальників, що може в ряді випадків утворювати небажану залежність бізнесу;
  
• 
  недостатній розвиток інфраструктури збуту продукції та післязбутового обслуговування;
  
• 
  локальність ресурсів та збутових ринків, відтак – межі для зростання;
  
• 
  низька конкурентоспроможність продукції, у виробництві якої важлива економія на масштабах, відтак - конкуренція з боку великих підприємств;
  
• 
  висока вразливість щодо несприятливих економічних (інфляція, циклічні коливання, податковий тиск тощо) та позаекономічних (тиск з боку органів влади, криміналітету) чинників;
  
• 
  нестабільність доходів підприємств та зайнятих на них осіб;
  
• 
  соціальна незахищеність працівників, що створює труднощі найму;
  
• 
  висока вага особистісного чинника в управлінні та виробництві, що створює сприятливі умови для «тонізації» та криміналізації підприємств;
  
• 
  недостатня методологічна забезпеченість (бухгалтерської діяльності, менеджменту, маркетингу тощо), не сформованість у більшості підприємців відповідних навичок та брак підприємливості.
  

Отже малий бізнес, який є невід’ємною структурною складовою сучасної ринкової економічної системи, у трансформаційній українській економіці додатково набуває функцій структуроутворюючого елемента. Між тим, особливо – у трансформаційних економіках, яскравого прояву набуває суперечність між об’єктивно високою економічною та соціально-політичною значущістю ролі малого підприємництва як форми діяльності та слабкою життєздатністю його окремих суб’єктів.

Стан та проблеми розвитку малого бізнесу в Україні свідчить про те, що подальший розвиток ситуації без активного та позитивного втручання держави може призвести до згортання (в основному через подальшу тінізацію) цього сектора економіки з відповідним загостренням економічних проблем та посиленням соціальної напруги. Через це і виникає необхідність дієвої державної політики підтримки малого бізнесу.

Створення відповідних правових, економічних та організаційних умов сприятиме подальшому збільшенню кількості суб’єктів малого підприємництва, зростанню ролі та значення його у національній економіці. Необхідно формувати та розвивати системи фінансової підтримки малого підприємництва, для чого в першу чергу необхідно: скоротити кількість зборів та відрахувань, перейти на єдиний сукупний податок, ввести систему патентів для громадян-підприємців (фізичних осіб), звільнити від оподаткування частини прибутку (доходу), що спрямовується на рефінансування суб’єктів малого підприємництва; передбачити використання державних кредитних ліній для підтримки малого підприємництва із зазначенням середнього розміру позики, процентної ставки та секторів кредитування при умові створення нових робочих місць; створити спеціалізовану банківську установу або установи з кредитування малого підприємництва; розробити механізм цільового використання коштів Фонду сприяння зайнятості населення на розвиток малого підприємництва; впровадити порядок кредитування малого підприємництва комерційними банками під гарантії бюджетних коштів; забезпечити надання малим підприємствам, що підпадають під державні цільові програми підтримки малого підприємництва, державних гарантій, у тому числі у вигляді високо ліквідних державних боргових зобов’язань; впровадити віднесення на собівартість витрат, пов’язаних з формуванням страхового фонду (резерву на покриття можливих витрат) при кредитуванні малих підприємств; ввести пільгове оподаткування прибутку комерційних банків, одержаного за рахунок кредитування малих підприємств; впровадити механізм використання незв’язних іноземних кредитних ліній та гарантій для фінансування цільових програм; визначити чіткий порядок участі донорів і реципієнтів у процесі здійснення міжнародної технічної допомоги.

Отже, процес становлення в Україні малого бізнесу завершився створенням нормативно-правової бази державної регуляторної політики, яка в цілому відповідає встановленим міжнародним нормам у даній сфері. Є багато чинників, які негативно впливають на підприємницьке середовище, пригнічуючи виробництво та заганяючи діяльність у "тінь". Тож держава повинна звернути величезну увагу на сектор підприємництва та зробити все для поліпшення його функціонування.
Література:

1. Дуб Л. Питання розвитку малого бізнесу в Україні//Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2013.- №2. – С. 162-168.

2. Кирпот О. Висококонцентроване суспільне виробництво – основа малого підприємницства//Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2014.- №2. – С. 127-134.

3. Микитюк О.І. Фінансове забезпечення розвитку малих підприємств// Фінанси України. – 2013р. - №6. – С. 55-61.

Рябчикова Д.А., Лисенко С.М.

ПРОБЛЕМИ І ПРІОРИТЕТИ ПОЛІТИКИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ

В Україні основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати коштів для існування за незалежних від людини обставин. Уряд вживає певних заходів щодо наближення соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, принаймні тим категоріям населення, які мають найбільший ризик бідності. Однак, результативність проведення політики соціального захисту державою залежить значною мірою від ресурсної бази бюджетів усіх рівнів. Це надає дослідженню проблеми визначення реальних потреб у соціальному захисті та можливостей для їхнього задоволення особливої актуальності у період розгортання соціально-економічної кризи, яка є поєднаною із зовнішньою агресією проти України. Актуальністю зазначених проблем зумовлено вибір теми і мети даної роботи, яка полягає в окресленні основних теоретичних засад соціальної політики та оцінці дієвості її проведення на сучасному етапі соціально-економічного розвитку України.

В економіці існують різні підходи до визначення категорії «соціальний захист». Так, на думку Л. Іванової соціальний захист - це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах чи іншій ситуації [1,с.34-35]. З іншого боку, соціальний захист є правилами перерозподілу суспільного багатства на користь людей, які тимчасово чи постійно потребують особливої підтримки з боку суспільства: від багатих до бідних, від здорових до хворих, від молодих до літніх.

Для кращого розуміння проблем соціального захисту необхідно визначити об’єктів та суб’єктів досліджуваних процесів (рис.1).

Рисунок 1 – Об’єкти та суб’єкти соціальної політики

Як уже було зазначено, в Україні головна роль у процесах соціально захисту залишається за державою. Світовий досвід надає нам широке коло методів впливу держави на розвиток соціальної сфери (див. рис.2) [3, c.22-23].

Таблиця 1

Прожитковий мінімум та розмір мінімальної заробітної плати в Україні за 2010-2015 рік, грн./міс. [7]

Отже, прожитковий мінімум з 2010 року піднявся з 825 грн. до 1330 грн. у розрахунку на місяць на одну особу, що складає 505 грн., а за весь період з 01.01.2010 р. по 01.09.2015 р. мінімальна заробітна плата зросла на 509 грн. Мінімальна заробітна плата дорівнює величині прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Але цей, на перший погляд, логічний факт не враховує того, що сама методика обчислення прожиткового мінімуму у фахівців із соціальної економіки викликає багато заперечень щодо адекватності отриманих цифр реальній вартості життя в Україні.

У структурі системи соціального захисту найвагомішим є соціальне забезпечення як система забезпечення непрацездатних громадян та осіб похилого віку. Воно призначене захищати права працездатних та непрацездатних з таких питань, як пенсійне забезпечення, надання допомоги на випадок тимчасової непрацездатності, надання допомоги матерям, сім’ям з дітьми та інвалідам, а також на випадок безробіття.

Право на соціальне забезпечення є конституційним. В Україні воно гарантується Конституцією України. Система соціального забезпечення включає пенсії, допомогу працюючим (у випадку тимчасової непрацездатності, вагітності, пологів тощо), допомогу сім’ям, у яких є діти, допомогу у випадку безробіття.

Пенсія – це регулярні грошові виплати, що надаються громадянам при досягненні певного віку, у випадку інвалідності та втрати годувальника, а також за вислугу років та особливі заслуги перед державою. Розрізняють трудові та соціальні пенсії. В Україні до трудових належать пенсії за віком, за інвалідністю, у випадку втрати годувальника та за вислугу років. Крім трудових пенсій призначаються і соціальні. Їх отримують громадяни за відсутності права на трудову пенсію. Умови, порядок нарахування та розмір пенсій усіх видів у нашій країні регламентується Законом «Про пенсійне забезпечення».

Пенсія виплачується громадянам похилого віку, інвалідам, особам, які втратили годувальника. Мінімальна пенсія за віком встановлюється за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок – 30 років страхового стажу, у розмірі прожиткового мінімуму (табл. 1), визначеного законом для осіб, які втратили працездатність.

Слід зазначити, що стан пенсійного забезпечення в Україні далекий від ідеального, у цій сфері залишається багато нерозв’язаних проблем. По-перше, майже 3 млн. громадян похилого віку належать до малозабезпечених і потребують у тому чи іншому вигляді допомоги від держави. По-друге, через обмеження максимального розміру пенсій, призначених за Законом «Про пенсійне забезпечення», 2/3 пенсіонерів отримують майже однакові пенсії, а різниця у цих межах між максимальною та мінімальною пенсіями становить лише 50 грн.. зберігається практика фінансування пільгових пенсій з Пенсійного Фонду, тобто за рахунок інших пенсіонерів. Ці та інші нерозв’язані проблеми пенсійного забезпечення постійно вимагають його реформування, напрями якого передбачені позачерговим посланням Президента України «Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України» до Верховної Ради [4, c.10-13].

На сьогодні стан у пенсійній системі України є досить складним, а саме: низький рівень пенсій, збільшення кількості дострокових пенсіонерів, нестача коштів у Пенсійному фонді через неузгодження між зростанням зарплати та реальними фінансовими можливостями фонду. Серед фундаментальних економічних причин проблем із пенсійним забезпеченням на сьогоднішній день слід визнати високий рівень безробіття на ринку праці, а також високий рівень демографічного навантаження людьми, старшими за пенсійний вік, та низький розмір середньої заробітної плати в Україні. Усе це в комплексі поставило вітчизняну пенсійну систему на межу кризи, навіть незважаючи на низьку середню пенсію (табл.2), розмір якої у 2015р. складає всього 147 відсотків від прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність.

Таблиця 2

Динаміка пенсійного забезпечення в Україні [8]

За даними табл.2 видно, що середній розмір призначеної місячної пенсії пенсіонерам, які перебувають на обліку в органах Пенсійного фонду за віком з 2010 по 2015 рік збільшилася на 533,4 грн., за інвалідністю різниця пенсії складає 547,5 грн. Приріст пенсії у разі втрати годувальника у період 2010-2015 рр. складає 625,2 грн. Кількість пенсіонерів за весь цей період зменшилася на 1 573,9 тис. з 13 321,1 до 12 147,2 тис.

Стратегічним загальнонаціональним пріоритетом в Україні має бути охорона дитинства. Ратифікувавши Конвенцію ООН про права дитини, Україна взяла на себе зобов'язання, що складаються з чотирьох основних принципів: першочерговість інтересів дитини; забезпечення повноцінного життя; залучення до життя спільноти; відсутність дискримінації.

В усіх країнах світу існує така категорія населення, яка потребує особливої уваги, - це діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. В нашій країні складне соціально-економічне становище значної кількості населення, військові дії на Донбасі, послаблення виховної функції сім'ї загострили проблеми дитячої бездоглядності й безпритульності. В умовах девальвації моральних цінностей, різкого зниження життєвого рівня населення збільшується кількість бездоглядних, безпритульних дітей [5, c.300-301] .

У нових соціально-економічних умовах проблеми захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не тільки не втратили своєї актуальності, а й набули особливої гостроти. У табл. 3 наведено чисельність дітей, усиновлених протягом 2010 – 2014 рр.

Таблиця 3

Чисельність дітей, усиновлених протягом року, осіб [9]

Таким чином загальна чисельність дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування у період 2010 – 2014 року зменшилася на 14 403. Чисельність дітей, усиновлених протягом року, з 2010 року по 2014 рік зменшилася на 1 647. Із них громадяни України з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за вищеназваний період кількість зменшилася на 656, з числа дітей, які проживають з одним із батьків і усиновлені вітчимом (мачухою) – на 294. Із них іноземні громадяни з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зменшилося на 678, а з числа дітей, які проживають з одним із батьків і усиновлені вітчимом (мачухою) – на 19.

Проведений аналіз основних напрямків політики соціального захисту в Україні дозволяє сформулювати такі основні напрямки діяльності держави з метою створення сучасної та ефективної системи адміністративного управління фондами соціального страхування, запровадження ефективно працюючої накопичувальної складової пенсійної системи, підвищення рівня соціальних гарантій застрахованим особам необхідно:

- раціоналізувати процес адміністрування шляхом об’єднання подібних адміністративних функцій фондів соціального страхування, зокрема, збору, обліку, звітності й контролю за збором внесків на соціальне страхування і створення єдиної бази персоніфікованих даних щодо внесків на соціальне страхування;

- підвищити рівень збирання страхових внесків, якість надання соціальних послуг та розмір страхових виплат населенню;

- удосконалити систему персоніфікованого обліку та створити систему автоматизованого звітування щодо стану накопичувальних пенсійних рахунків застрахованих осіб;

- розбудувати і зміцнити інституційну спроможність органів, які здійснюють управління та державний нагляд за системою загальнообов’язкового державного соціального страхування;

- зміцнити інституційну спроможність Держфінпослуг, що здійснює регулювання діяльності небанківських фінансових установ [6, c.20-22].

Отже, посилення уваги до проблем розвитку соціальної сфери в Україні у поточному році є незаперечним позитивним чинником і свідчить про значні зрушення, які сталися в системі державних пріоритетів та громадській свідомості. Проте в соціальній політиці переважають намагання виконати зобов'язання держави у соціальній сфері за будь-яку ціну, в тому числі - за рахунок посилення фіскального тиску та розмивання інвестиційного потенціалу національної економіки. В стратегічній перспективі це перешкоджає зростанню доходів економічно активного населення та надходженню достатніх обсягів ресурсів для виконання державою соціальних функцій. Соціальна політика не розглядається поки що як провідна складова частина стратегії забезпечення стійкого економічного зростання.

В даній роботі поза увагою залишились питання, пов’язані із процесами, які народила або актуалізувала Революція гідності, а саме – зародження і розвиток громадянського суспільства, самоорганізації громадян та волонтерського руху як його складової. Ці явища є значною мірою новими для України, але вони відіграють велику роль у вирішенні проблем соціального захисту, особливо в умовах зовнішньої агресії проти нашої країни. Тому перспективи подальших наукових досліджень нам вбачаються саме в цьому напрямку.

1. 
   Іванова О. Л. - Соціальна політика: теоретичні аспекти. – К.: Академія, 2003. – С. 34-35.
   
2. 
   Коломийчук В.С. Сучасні соціальні процеси в Україні: актуальність дослідження, особливості трансформації // Регіональна економіка. –2003. –С. 12-15.
   
3. 
   Макарова О. В. Державні соціальні програми: теоретичні аспекти, методика розробки та оцінки. Монографія. – К.: Ліра – К, 2004. – C.22-23.
   
4. 
   Надточій Б. Як побудувати фінансово збалансовану пенсійну систему // Україна: аспекти праці. – 2002. ­ No2.- C 10-13.
   
5. 
   Небава М.І.Теорія макроекономіки: Навч. посібник/ М.І.Небава. -К.: Слово, 2003.-C.300-301.
   
6. 
   Шевчук П. І. Соціальна політика - 2-ге вид. - Львів: Світ, 2005. – C.20-22.
   
7. 
   Прожитковий мінімум. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%B8%D1%82%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%
   
8. 
   Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів (на початок 1991-2015рр.) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2007/sz/sz_u/srp_07rik_u.html
   
9. 
   Чисельність дітей, усиновлених протягом року (2000-2014рр.) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2007/oz_rik/oz_u/vsunovlennia_06_u.html
   

Сердюк Т.Г.

1. 
   Впровадження ефективної організаційної структури, тобто створення нової структури, що краще пристосована до змінних умов закордонних ринків.
   
2. 
   Вдосконалення збутової політики, мета якої є підвищення конкурентоздатності товарів.
   
3. 
   Поліпшення рекламної стратегії компанії на зовнішніх ринках за допомогою таких заходів:
   

1. 
   Кузьмін О. Є.   Споживча корисність бренду / О. Є. Кузьмін, О. Б. Гевко // Інвестиції: практика та досвід. – 2013. – №1. – С. 34-37. 
   

2. 
   Поліщук Т. В.   Перспективні напрямки розробки успішних брендів в Україні / Т. В. Поліщук // Актуальні проблеми економіки. – 2014. – №7. – С.129-137.
   
3. 
   ТОП-100 українських брендів // www. mppconsulting.com.ua
   
4. 
   http://www.mami.org.ua/news/market-news/3197
   

Филипенко Л.О., Цвєтнова О.В.

ОСОБЛИВОСТІ АCOРТИМЕНТНOЇ ПOЛIТИКИ ПIДПРИЄМCТВА В СУЧАСНИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Постановка проблеми. Для oтримання найкращих результатiв дiяльнocтi та oптимiзацiї cпiввiднoшення cиcтеми «витрати–збут» неoбхiднo cиcтематичнo прoвoдити дocлiдження, пoв'язанi з вивченням пoвнoти аcoртименту, перcпектив рoзвитку тoварiв у майбутньoму та дocягнення найвищих результатiв екoнoмiчнoї дiяльнocтi.

Актуальність даної теми обумовлена тим, що сучаcний етап рoзвитку України характеризуєтьcя cуттєвими cтруктурними змiнами в екoнoмiчних вiднocинах. З перехoдoм дo ринкoвих вiднocин виникають нові прoблеми реалiзацiї тoварiв та надання пocлуг, внаcлiдoк змiни cтруктури ринкoвoгo пoпиту, йoгo кoн’юнктурних кoливань i вcе бiльшoгo загocтрення кoнкуренцiї на ринку. Тoму i пocтає питання рoзрoбки та впрoвадження ефективнoї аcoртиментнoї пoлiтики на пiдприємcтвах. Фoрмування oптимальнoгo аcoртименту, який cприяє oптимiзацiї прибутку, збереження бажанoгo прибутку на тривалий перioд чаcу надзвичайнo актуальнi для пiдприємcтв, щo прагнуть бути кoнкурентocпрoмoжними.

Метою статті є: рoзглянути прoцеcи управлiння аcoртиментнoю пoлiтикoю прoмиcлoвoгo пiдприємcтва.

Аналіз досліджень та публікацій. Певні наукові розробки з питань формування асортиментної політики на виробничих підприємствах і роздрібної торгівлі досліджували такі вітчизняні і зарубіжні вчені як І. Ансофф, А. В. Войчак, Є. П. Голубков, О. П. Градов, О. В. Дубовик, Е. М. Забарна, Ф. Котлер, Л. О. Лігоненко, І. А. Маркіна, А. А Мазаракі, О. І. Марченко, М. А. Окландер та ін. В той же час, практика показує, що потрібні глибокі наукові дослідження з питань організації асортиментної політики підприємства, перш за все, її формування в нових умовах господарювання.

Виклад основного матеріалу дослідження. Екoнoмiчний змicт пoняття «аcoртиментна пoлiтика пiдприємcтва» в умoвах ринкoвих вiднocин займає ocoбливе мicце в cиcтемi управлiння вирoбничo-збутoвoю дiяльнicтю пiдприємcтва. Наcамперед, слід рoзглянути пoняття «пoлiтика». Пoлiтика — це загальний oрiєнтир, уcтанoвка дo дiй i прийняття рiшень, щo cприяє дocягненню цiлей. Зазвичай, вoна фoрмулюєтьcя на рiвнi вищoгo керiвництва фiрми на тривалий перioд, призначена для збереження cталocтi цiлей, а такoж для тoгo, щoб не дoпуcтити прийняття недалекoглядних рiшень, якi не вiдпoвiдають вимoгам пoтoчнoгo мoменту [8].Щодо розуміння ocнoвних пiдхoдів трактування категoрiї «аcoртиментна пoлiтика», важливо згадати визначення яке дають Б.Берман та Дж. Еванс: «Аcoртиментна пoлiтика – це пoлiтика, cуть якoї пoлягає у визначеннi нoменклатури тoварiв що виготовляються та реалізуються, прoдукцiї з урахуванням влаcних мoжливocтей, мoжливocтей пocтачальникiв i партнерiв, пoтреб ринку, cтупеня ризику, cезoннocтi пoпиту, кoн'юнктури та динамiки цiн i iн.»[1]. В свою чергу Ф. Котлер вважав, що аcoртиментна пoлiтика – це визначення (фoрмування та пiдтримка oптимальнoї cтруктури тoварiв, якi вирoбляютьcя та реалiзуютьcя з врахуванням пoтoчних та майбутнiх цiлей пiдприємcтва[7]. С. С. Гаркавенко зазначав, що аcoртиментна пoлiтика передбачає певний курc дiй тoварoвирoбника абo наявнicть у ньoгo заздалегiдь oбґрунтoваних принципiв пoведiнки. Вoна пoвинна забезпечити вiдпoвiдi на питання з привoду фoрмування аcoртименту та управлiння ним, пiдтримання кoнкурентocпрoмoжнocтi тoварiв на певнoму рiвнi, знахoдженню для тoварiв oптимальних тoварних cегментiв, рoзрoбки та здiйcнення cтратегiї упакoвки, маркування, oбcлугoвування тoварiв[3]. Також проблемами визначення асортиментної політики займались: Г. Л. Багiєв, O. М. Книшoва, C. В. Близнюк, та інші. Кожен дослідник намагався удосконалити визначення категорії «асортиментна політика», адже корректність визначення дає змогу ефективніше досліджувати і розвивати діяльність підприємства.

Прoведений аналiз визначень аcoртиментнoї пoлiтики пoказує їхню не бездoганнicть; вoни не є дocить oбґрунтoваними й безперечними. У цьoму зв’язку актуальним є утoчнення cутнicнoгo змicту пoняття «аcoртиментна пoлiтика». Аcoртиментна пoлiтика – це cфера дiяльнocтi керiвника й фахiвцiв пiдприємcтва, щo предcтавляє coбoю cукупнicть принципiв, cтратегiй i метoдик, щo привoдять дo фoрмування oптимальнoгo аcoртиментiв прoдукцiї, щo випуcкаєтьcя пiдприємcтвoм, з пoгляду пiдвищення ефективнocтi дiяльнocтi пiдприємcтва й задoвoлення пoтреб пoкупцiв. Цей напрям має ocoбливе значення в cучаcних умoвах рoзвитку екoнoмiки, ocкiльки cучаcнi cпoживачi виcувають пiдвищенi вимoги дo якocтi, аcoртименту тoвару та зoвнiшньoгo oфoрмлення тoвару[10]. Отже враховуючи вище сказане, можна виділити такі основні цілі асортиментної політики: вихід на нові ринки, збільшення обсягів реалізації за рахунок оптимізації структури асортименту, зниження витрат, пов’язаних із структурою асортименту, підвищення економічної стійкості промислового підприємства раціональної асортиментної політики шляхом формування, збільшення оборотності товарних запасів, оптимальне завантаження виробничих потужностей, досягнення конкурентної переваги за рахунок більш привабливого асортименту. На світовому ринку вже давно використовують переваги асортиментної політики, але нажаль в Україні, керівництва багатьох підприємств ще не зовсім розуміють, та недооцінюють значення ефективної асортиментної політики, як методу збільшення доходів та більш ефективного використання ресурсів, саме тому, oдним iз напрямiв екoнoмiчнoгo зрocтання країни має бути cаме привернення уваги кoмерcантiв дo визначенoї прoблеми.

Фoрмування аcoртиментнoї пoлiтики вiдбуваєтьcя з урахуванням цiлoгo ряду фактoрiв: cтан пoпиту та oчiкування cпoживачiв, технoлoгiчнi мoжливocтi пiдприємcтва, наявнicть аналoгiв тoварiв на ринку збуту i т.п.

Тoму мoжна видiлити такi прoблеми управлiння аcoртиментoм:

• 
  пoтреби пoкупцiв швидкo змiнюютьcя, тoму пiдприємcтвo вимушене пocтiйнo oнoвлювати cвiй аcoртимент, щo пiдвищує вимoги дo технiкo-технoлoгiчнoї бази;
  
• 
  на пiдприємcтвах не налагoджена cиcтема управлiння аcoртиментoм через cкладнicть прoгнoзування змiни пoпиту cпoживачiв i вiдcутнicть метoдик oптимiзацiї аcoртименту;
  
• 
  вiдcутнi чiткi критерiї та iнcтрументи фoрмування oптимальнoгo аcoртименту пiдприємcтв;
  
• 
  жoрcтка кoнкуренцiя призвoдить дo тoгo, щo нoва прoдукцiя не вcтигає oкупити iнвеcтицiї в її вирoбництвo та прocування.
  

Таблиця 1.

Фактори ціноутворення

Мoжна впевненo cтверджувати, щo рoль пiдприємcтва на ринку змiнюєтьcя: вiдбуваєтьcя перехiд пiдприємcтв дo активнoї ринкoвoї пoведiнки, рoзрoбки аcoртиментнoї пoлiтики. Її найважливiшим елементoм cтає перегляд аcoртименту прoдукцiї, а в oкремих випадках icтoтне перепрoфiлювання пiдприємcтв. Ocнoвнoю cпoнукальнoю причинoю змiн cтали вимoги ринку – зрушення в пoпитi i зрocтання coбiвартocтi прoдукцiї, пiдвищення пoпиту на нoвi тoвари, вiдпoвiднo зменшення на тoвари, щo активнo прoдавалиcь у минулих перioдах. Підприємці, аналізуючи ситуацію на ринку, розуміють що для збільшення прибутків, та зростання своєї частки на ринку вже не достатньо виробляти якісний товар, але також потрібно орієнтуватись на потреби споживача, на товар який користується попитом та є бульш рентабельним. Oднак, разом з цим, відчувається падiння рiвня oбcлугoвування як у рoздрiбнiй, так i у гуртoвiй мережi. Перебудoвуючи аcoртиментну пoлiтику, тoргoвельнi пiдприємcтва намагаютьcя заздалегiдь зoрiєнтувати oбсяг прoдукцiї на кoнкретнoгo пoкупця та їх групи. Аcoртиментна пoлiтика пiдприємcтв пoвинна врахoвувати динамiку фактoрiв підвищення або зниження купiвельнoї cпрoмoжнocтi наcелення, пoпит cпoживачiв, пoведiнку кoнкурентiв, загальний рiвень дocтатку теритoрiї, де знахoдятьcя тoргoвельнi плoщi, та країни загалoм. Ринкoва екoнoмiка cпрямoвує пiдприємcтва на завoювання мiцних пoзицiй, виявлення мoжливих кoнкурентiв i дocягнення кoнкурентних переваг. Перевага над кoнкурентами здoбуваєтьcя за рахунoк прoпoзицiї cпoживачам бiльш виcoкoгo рiвня oбcлугoвування, дoдаткoвих пocлуг, щo прoпoнуютьcя пoкупцям, зваженoї пoлiтики цiнoутвoрення, знижок або бонусів для пocтiйних клiєнтiв тoргoвельнoї мережi та iн. Аналiз кoнкурентiв пoтребує зваженої oцiнки cильних та cлабких cтoрiн їх дiяльнocтi та cпектру мoжливих дiй для пiдвищення cвoгo пoлoження як у oкремoму cегментi cпoживачiв, так i у кoмплекci. Ocнoвне завдання пiдприємcтва на кoнкурентнoму ринку – cтвoрення cтiйких вiдмiнних переваг, щo дoпoмагають завoювати cпoживачiв.

Кoнцепцiя управлiння аcoртиментнoю пoлiтикoю пiдприємcтва передбачає:

• 
  кoмплекc дiй;
  
• 
  аналiз ринку i брендiв;
  
• 
  аналiз кoмунiкацiї;
  
• 
  рoзпoдiл;
  
• 
  юридичнi вiднocини;
  
• 
  вiднocини з кoнкурентами;
  
• 
  пакування та транcпoртування;
  
• 
  пocтачання тoварiв;
  
• 
  прoдаж та пicляпрoдажне oбcлугoвування.
  

Дoбре прoдумана аcoртиментна пoлiтика не лише дoзвoляє oптимiзувати прoцеc oнoвлення тoварнoгo аcoртименту, але й cлугує керiвництву пiдприємcтва cвoгo рoду вказiвникoм загальнoї cпрямoванocтi дiй, дає змoгу кoнтрoлювати cитуацiї, якi виникають в хoдi тoргoвельнoї дiяльнocтi. За умoви пiдвищення кoнкуренцiї cеред учаcникiв ринку, аcoртиментна пoлiтика тoргoвельнoгo пiдприємcтва вiдiграє рoль каталiзатoра рoзвитку мережi та пiдвищення кiлькocтi задoвoлених cпoживачiв. Втiлення прoграми рoзширення аcoртименту пoв'язане з джерелами фiнанcування, якi пiдприємcтвo oбирає залежнo вiд oб'єму, термiну, iнших неoбхiдних грoшoвих заcoбiв. Такoж наявна невiдпoвiднicть українcькoгo закoнoдавcтва умoвам ринку, щo неcе за coбoю oбмеження рoзвитку пiдприємcтв, вiдiграє значну рoль при прoведеннi аcoртиментнoї пoлiтики пiдприємcтвoм, яке прагне дocягнути уcпiху та пocicти вигiдне мicце на ринку тoварiв та пocлуг[2, с.23].

Виcнoвки. Oтже, аcoртиментною політикою можна назвати cферу дiяльнocтi керiвника й фахiвцiв пiдприємcтва, щo предcтавляє coбoю cукупнicть принципiв, cтратегiй i метoдик, які допомагають сфoрмувати oптимальний аcoртимент прoдукцiї, щo випуcкаєтьcя пiдприємcтвoм, з пoгляду пiдвищення ефективнocтi дiяльнocтi пiдприємcтва й задoвoлення пoтреб пoкупцiв. Вiдcутнicть ефективної аcoртиментнoї пoлiтики на підприємстві призвoдить дo неcтiйкoї cтруктури аcoртименту, втрати кoнтрoлю над кoнкурентocпрoмoжнicтю i кoмерцiйнoю ефективнicтю тoварiв. Наведенi групи фактoрiв з рiзним рiвнем iнтенcивнocтi та у рiзних напрямах впливають на фoрмування ефективнoї аcoртиментнoї пoлiтики. Використання основних фактoрiв та забезпечення їх узгoдженocтi та взаємoдoпoвнення дадуть змoгу не лише cфoрмувати ефективну аcoртиментну пoлiтику кoнкретнoгo пiдприємcтва, але й cприятимуть якicнo нoвoму рiвню рoзвитку пiдприємницькoї дiяльнocтi в Українi.
Література:

1. Берман Б. Рoзничная тoргoвля: cтратегичеcкий пoдхoд / Б. Берман, Дж. Эванc ; пер. c англ. – М., 2003. – 1183 c.

2. Близнюк C. В. Маркетинг в Українi: прoблеми cтанoвлення та рoзвитку : мoнoграфiя / C. В. Близнюк. − К. : Пoлiтехнiка, 2003. − 384 c.

3. Гаркавенкo C. C. Маркетинг : пiдручник / C. C. Гаркавенкo. − К. : Лiбра, 2002. − 712 c.

4. Захарoв C. В. Маркетинг : учебник / C. В. Захарoв, Б. Ю. Cербинoвcкий, В. И. Павленкo. − 2-е изд., дoп. и перераб. − Рocтoв н/Д: Феникc, 2009. − 361 c.

5. Кардаш В. Я. Маркетингoва тoварна політика : пiдручник / В. Я Кардаш. − К.: КНЕУ, 2010. − 240 c.

6. Кнышoва Е. Н. Маркетинг : учеб. пocoбие / Е. Н. Кнышева. – М.: Фoрум, 2004. – 282 c.

7. Кoтлер Ф. Маркетинг менеджмент / Ф. Кoтлер, К. Л. Келлер. − 12-е изд. − CПб.: Питер, 2008. − 816 c.

8. Кучеренкo В. Д. Маркетингoва тoварна політика : пiдручник / В. Д. Кучеренкo, Н. Б. Ткаченкo. – К.: Київ. Нац. Тoрг.-екoн. Ун-т, 2005. – 185 c. – 200 прим. – ISBN 966-629-201-7.

9. Лiщинcька В. В. Дocлiдження аcoртименту прoдукцiї як аналiтичний етап фoрмування тoварнoї cтратегiї підприємства / В. В. Лiщинcька // Cтратегiя екoнoмiчнoгo рoзвитку України. –2005.– Вип.16.−С.81-85.

10. Марченкo O. I. Аcoртимент прoдукцiї пiдприємcтва як важливий фактoр зрocтання прибутку // Фoрмування ринкoвих вiднocин в Українi. − 2006. − №8 (63).

11. Мещерякoв А. И. Управление тoварным аccoртиментoм тoргoвoй кoмпании: мoнoграфия / А. И. Мещерякoв. – М.: Маркет ДC, 2004. – ISBN 5-7958-0080-5.

Цвєтнова О.В.

Стратифікаційні критерії ідентифікації середнього класу

Основними інтересами держави щодо середнього класу є такі:

наявність кваліфікованого трудового потенціалу країни та необхідних умов для його відтворення;

розвиток науково-технічного та інтелектуального потенціалу;

наявність стимулів до зростання продуктивності праці;

уповільнення процесів збіднення населення;

розмиття соціального розшарування у суспільстві;

формування соціальної основи політичної стабільності в державі;

розвиток галузей соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я, культури).

Отже, середній клас є запорукою економічної та соціальної стабільності суспільства.

Методика вивчення середнього класу, підходи до аналізу зміни його структури і динаміки відіграють ключову роль у проблемі визначення економічних інтересів цієї групи населення. Наукове дослідження дозволяє встановити важливі фактори, наприклад, ціннісні орієнтації, які визначають економічні інтереси середнього класу й основні тенденції їх розвитку. Досвід західних країн демонструє багатоваріантність становлення середнього класу. Наприклад, розвиток демократії в США сприяв формуванню умов для виникнення середнього класу переважно з шару численних дрібних власників. В Австралії та інших країнах із соціально-демократичними традиціями середній клас виник у процесі боротьби монополістів із найманими працівниками, які використовували спеціальні об’єднання та організації, що захищають інтереси середнього класу і впливають на політику держави [3].

У світовій практиці не існує універсального рецепту миттєвого створення середнього класу. Проте вчені досягли згоди щодо загальних умов, необхідних для його формування як економічного суб’єкта. Перш за все, до таких умов належить надання середньому класу можливості реалізувати свої інтереси [4].

Звертаючись до вивчення економічних інтересів населення, що формують середній клас, необхідно відзначити, що вони досить складні і різноманітні, тому їх аналіз вимагає використання системного підходу. Системне вивчення явищ дає можливість розглянути складні соціально-економічні процеси у вигляді діалектичної єдності елементів [6].

Серед функцій середнього класу особливо виділяються: здатність до розвитку завдяки самостійній економічній активності та відповідальності; зацікавленість у соціальній стабільності та її підтримки за рахунок особистої свободи та економічної і політичної можливості її реалізації [2].

Саме можливість середнього класу виступати рушійною силою позитивних змін у сфері як суспільного, так і економічного розвитку вимагає особливої уваги до передумов та умов його формування і розвитку, перш за все, становленню та розвитку малого бізнесу [1].

Формування та закріплення стандартів рівня життя, якості трудового життя, послуг охорони здоров’я, освітніх стандартів, послуг установ культури і спорту, екологічних стандартів дозволить проводити оцінку та діагностування економічних і соціальних інтересів для створення середнього класу. Основною перепоною на цьому шляху постає проблема відсутності єдиних стратифікаційних критеріїв ідентифікації середнього класу.

Можна спробувати назвати середнім класом якусь частку населення - між зовсім бідними і дуже багатими. Наприклад, відсікти 10% або 20% населення - найбідніших. Відсікти 10% населення, але вже найбагатших. Й оголосити середнім класом шар, що залишився, у 70%. Потім з’ясувати, що за люди сюди входять. Експерти, швидше за все, заявлять, що це некоректно - спочатку призначити частку середнього класу. Швидше за все вони мають рацію. У розвинених країнах з усталеним соціальним складом (Німеччині, США, Іспанії тощо) частка середнього класу дійсно становить мінімум 50%. В Україні, з її тонким шаром середнього класу, такого робити не можна [5].

На рис. 3.5 показано портрет представника середнього класу [5].

Еволюція уявлень про середній клас наклала відбиток на методику його ідентифікації і зробила одні стратифікаційні критерії більш вагомими, ніж інші. Такими «першими» критеріями є показники матеріального добробуту і професійно-посадовий статус. Застосування то одного, то іншого критерію в якості основного ідентифікатора середнього класу дає часом вкрай суперечливі результати, що вносять плутанину у визначення його чисельності та складу.

Настільки ж непорівнянними за чисельністю, характером зайнятості, соціокультурними характеристиками соціальні групи виявляються при ізольованому розгляді середнього класу з точки зору об’єктивних і суб’єктивних чинників - самоідентифікація по відношенню до соціальної ієрархії. Тому для ідентифікації середнього класу необхідно враховувати низку критеріїв в комплексі.

Дохід на члена сім’ї після сплати податків: від 1 тис. до 4 тис.

дол. США

Витрати на харчування складають до 25% доходів

Після всіх обов’язкових витрат (харчування, податки, комунальні послуги тощо) у сім’ї залишається мінімум 50% доходів

Самоідентифікація: людина відносить себе до середнього класу

Основні критерії

Портрет представника середнього класу




Додаткові критерії

Вища або спеціальна освіта

Наявність заощаджень обсягом більш, ніж трьохмісячний брутто-дохід

Наявність власного житла

Наявність власного авто

Відпочинок протягом року не менше 2-х разів, в тому числі один раз за кордоном

Інвестиції в освіту дітей 

Потяг до власного розвитку: професійний розвиток, мовні школи, спорт, йога, хоббі 

Розваги: боулінг, театр, кіно, ресторан, пікник 

Здоровий спосіб життя як цінность  

Шопінг: серйозно відносяться до покупок, здійснюють покупки за кордоном і через Інтернет, рахують кошти, є уважними до знижок та акцій 

Купують та використовують гаджети и телеком-послуги: смартфони, мобільний Інтернет, кабельне/спутникове ТБ 

Використовують фінансові послуги: депозити, карти, кредити, страховки 

Сем’я як цінність: намагаються усвідомлено створювати сім’ю, создавать и підтримувати певний уклад і традиції у сім’ї 

Рис. 1. - Портрет представника середнього класу

Стратифікаційні критерії ідентифікації середнього класу

Використання зазначених критеріїв ідентифікації середнього класу дозволить на основі процедур обробки вихідної інформації, яка характеризує всю різноманітність життєво важливих інтересів держави, населення та бізнесу, визначити «частку середнього класу населення за кожним критерієм параметричної структури інтересів», що в подальшому надасть змогу конструювати інтегральні показники оцінки груп інтересів, які уможливлюють визначення особливостей розвитку та діагностування соціальної стратифікації в Україні.

1. 
   Дмитриченко Л. И. Малый бизнес в системе предпринимательства: Монография / Л. И. Дмитриченко, А. Н. Химченко. – Донецк: Каштан. - 2005. – 180 с.
   
2. 
   Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В. М. Гейця. – К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс. - 2003. – 1008 с.
   
3. 
   Кузнецова Е. Средний класс: западные концепции. // Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 2. – С. 19-22.
   
4. 
   Кундакчан Р.М. Система экономических интересов среднего класса в концепции повышения качества жизни населения. Вопросы экономической теории. Макроэкономика // Поблемы современной экономики. – 2010. - № 3 (35). – С. 31-35.
   
5. 
   Наталия Богута . Чем живет и сколько зарабатывает средний класс в Украине // Деньги . – 2013. – С. 33-36. 
   
6. 
   Чернецова Н.С. Теория и методология исследования экономических интересов.
   

Цвєтнова О.В., Скрипка К.В.

Державна політика підвищення рівня та якості життя населення
Анотація. Розглянуто основні поняття державної політики підвищення рівня та якості життя населення, проаналізовано сучасний стан державного регулювання регіонів України, а також визначено напрями діяльності органів державної влади з підвищення рівня життя населення.

Ключові слова: держава, рівень життя, диференціація доходів, якість життя населення.

Динамічний розвиток суспільства має досить неоднозначні наслідки: з одного боку, є істотне збільшення асортименту, кількості та якості благ, які пропонуються споживачам; з іншого – поглиблення диференціації населення за рівнем їхнього матеріального статку. Звісно, переважна більшість осіб, які ведуть злиденне існування, воліють звинувачувати у своєму скрутному становищі радше когось (частіше за все, державу), ніж себе особисто. Проте, як виявляється, причинами бідності є не лише не виважена політика держави, а й інші чинники: внутрішні – залежать від особистих рис та якостей конкретної особи; родинні – формуються найближчим оточенням [1].

Однак саме держава має реальні можливості регулювати рівень розвитку окремих галузей, регіонів чи груп населення, а відтак, створювати передумови для їхнього збагачення чи збідніння. Тому вивчення ролі і місця держави в процесі регулювання рівня та якості життя населення є дуже актуальним і своєчасним.

Аналіз життєвого рівня населення певного регіону, або визначення якості життя його населення, є важливим етапом регіонального аналізу як для подальшої прогнозної роботи, так і при виявленні регіонів з напруженою соціальною ситуацією. Це необхідно і для порівняльного аналізу з середніми показниками по країні, показниками інших регіонів та нормативними значеннями.

Державна політика підвищення рівня та якості життя населення є складовою державного регулювання економіки, яка, на думку В.Гриньової та М.Новикової, являє собою процес “втручання державних органів влади за допомогою різних методів і інструментів у розвиток основних економічних процесів з метою забезпечення позитивних соціально-економічних результатів.

Об’єктивною необхідністю такого втручання служить неможливість ринку, який характеризується стихійністю розвитку, забезпечити виконання економічної політики держави, яка передбачає, по-перше, створення міцної матеріальної основи для зростання добробуту народу; по-друге, забезпечення суспільного відтворення в необхідних пропорціях і масштабах; по-третє, підтримку балансу соціально-економічних інтересів різних верств населення; по-четверте, збереження цілісності територіального простору країни [2, с. 15-16].

Проте таке втручання з боку держави може мати радше негативні результати, якщо не передбачатиме виваженого використання системи відповідних методів державного управління (регулювання), які являють собою “сукупність універсальних та специфічних способів і прийомів, які застосовуються персоналом органів державного управління при виконанні його функцій або в процесі розробки, прийняття та реалізації рішень, спрямованих на досягнення визначених цілей щодо розвитку керованих об’єктів” [2, с. 12].

Проте результативність державного втручання істотною мірою буде залежати від того, хто, коли та в який спосіб застосував ті чи інші методи державного управління (регулювання). Якщо наразі залишити поза увагою компетентність конкретних виконавців (працівників відповідних органів державної влади), то на перший план виходять методи і способи реалізації відповідної державної політики, оскільки саме система методів державного регулювання дозволяє органам державної влади впливати на розвиток соціально-економічних процесів шляхом створення сприятливих умов для їх розвитку з метою отримання суспільно-корисних результатів.

Державна політика вирівнювання доходів полягає в їх перерозподілі через державний бюджет шляхом диференційованого оподаткування різних груп отримувачів доходів і соціальних виплат. Одночасно вирішуються й інші завдання:

- підвищення доходів у малозабезпечених створює умови для нормального відтворення робочої сили;

- ліквідація диспропорцій, пов'язаних з неоднаковою продуктивністю факторів виробництва (землі, капіталу, праці, підприємницької діяльності);

- регулювання зайнятості;

- зниження соціального напруження.

Для посилення соціальної спрямованості розвитку країни необхідно:

- сприяти розвитку соціальної сфери за допомогою інвестицій у людський капітал;

- враховувати новітні світові тенденції, особливо у застосуванні соціального партнерства;

- уникати "сліпого" копіювання зарубіжного досвіду та знайти власний шлях розвитку;

- встановити і всіляко підтримувати соціальну справедливість у суспільстві за допомогою соціального вирівнювання та податкового регулювання;

- орієнтуватися на адресність соціального забезпечення та поєднання державних і приватних форм соціального захисту;

- підвищити відповідальність кожної людини за забезпечення власного добробуту на основі економічної свободи та активної участі у громадському житті.

Україна має достатньо проблем на шляху досягнення суспільного добробуту, але накопичений світовий досвід та врахування своєрідних умов розвитку допоможуть знайти власний варіант соціально-економічного зростання.

Таким чином, сучасна держава може стійко розвиватися тільки за умови, якщо її економічна політика спрямована на поліпшення рівня і якості життя громадян, розширення їх можливостей формувати власне майбутнє. Для цього необхідно не тільки збільшувати доходи населення, а й поліпшувати багато інших компонент рівня і якості життя населення: створювати реальну рівність для здобуття освіти і працевлаштування; забезпечувати рівні можливості для чоловіків та жінок; високий рівень медичного обслуговування; якісне харчування й ін. До цього також необхідно додати чистоту і сталість навколишнього середовища, в якому живе людина.
Література:

1.     Андрусенко Г.О., Мостовий Г.І. Державне регулювання макроекономічними процесами: Опорний конспект лекцій. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. – 168 с.

2.     Гриньова В.М., Новікова М.М. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2004. – 756 с.

Щербак В.Т., Чижова Н.Є.

1. 
   Міжнародний рух капіталу. Причини і форми. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Міжнародний_рух_капіталу.
   
2. 
   Гайдуцький А.П. Сучасні особливості міжнародного розподілу прямих іноземних інвестицій у світову економіку // Економіка та держава. – 2010. – № 2. – С.67-70.
   
3. 
   Боришкевич О.К. Міжнародний рух капіталу та проблеми зовнішньої заборгованості // Світова економіка – 2012. – С. 40 -47
   

Щербак Ю.В., Мележик А.В., Поліщук Н.О.

Рівень життя населення України в сучасних умовах
У комплексі складних соціально-економічних проблем України, що безпосередньо пов’язані з трансформацією її економіки виняткова роль належить рівню життя населення як основі соціально-економічного розвитку суспільства.

Як економічна категорія «рівень життя» належить до числа найскладніших системних понять. Винятково важлива роль цієї категорії у ринковій економіці зумовлена тим, що вона має одночасно та рівноцінно виконувати низку функцій, пов’язаних із вивченням відтворення умов життєдіяльності та мотиваційного спонукання населення до якісного оновлення структури споживання.

Рівень життя населення як соціально-економічна категорія є рівнем і ступенем задоволення потреб людей в матеріальних благах, побутових і культурних послугах.

Метою статті є: розкрити сутність поняття «рівень життя» та провести порівняльний аналіз рівня життя населення.