Е. Л. Носенко, І. Ф. Аршава сучасні напрями зарубіжної психології: психологія особистості підручник для студентів вищих навчальних закладів напряму «Психологія»


Список літератури до передмови та розділу 1



бет3/19
Дата15.06.2016
өлшемі1.45 Mb.
#137917
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Список літератури до передмови та розділу 1


  1. Максименко С. Д. Генезис существования личности. – К. : Изд-во ООО «КММ», 2006. – 240 с.

  2. Adler, A. The practice and theory of Individual Psychology. ― New York: Harcourt Brace Jovanovich. – 1927.

  3. Allport, G.W. (1937) Personality: A Psychological Interpretation. New York: Holt.

  4. Allport, G.W. (1955) Becoming: Basic considerations for a psychology of personality. New Heaven, CT : Yale Univerity Press.

  5. Ashton, M.C., Lee, K. (2004) Honesty-humility and the Five-Factor Model of personality structure. Conference Abstract of the 12-th European Conference on personality. University of Groningen, the Netherlands., July 18―22.

  6. Bandura, A. (1977) Social learning theory. Englewood Cliffs, NJ: Prentfis Hall.

  7. Baumeister, R.F., Campbell, J.D., Krueger, J.I. and Vohs, K.D. (2003) 'Does high self-esteem cause better performance, interper­sonal success, happiness, or healthier lifestyles?', Psychological Science in the Public Interest, 4(1): 1―44.

  8. Boyle, G.J. Matthews, G. and Saklofske, D.H. Personality Theories and Models: An Iverview. ― The SAGE Handbook of Personality Theory and assessment. (2008) – V. 1, Eds. G.J.Boyle, G.Matthews, D.H.Saklofske. – SAGE Publication Ltd. – Los Angeles, London, New Delhi, Singapore. ― P. 1―30.

  9. Boyle, G.J. Simplifying the Cattellian Psychometric Model: The SAGE Handbook of Personality Theory and assessment (2008) – V. 1, Eds. G.J.Boyle, G.Matthews, D.H.Saklofske. – SAGE Publication Ltd. – Los Angeles, London, New Delhi, Singapore.

  10. Campbell J.B. Modern Theories: What Have We Gained? What Have We Lost? - The SAGE Handbook of Personality and assessment (2008). Vol. 1. Personality Theories and Models // Eds. Gregory J. Boyle, Gerald Matthews, Donald Saklofske, p. 190―212.

  11. Erikson, E.H. (1963) Childhood and Society (2nd edn). New York: W.W. Norton & Co.

  12. Freud, S. (1953) Five Lectures On Psychoanalysis. New York, Norton.

  13. Freud, S. (1953) 'The interpretation of dreams', in J. Strachey (ed.), The Standard Edition of the Complete Psychological Works (Vols. 4 and 5). London : Hogarth. (First German edn, 1900).

  14. Fromm, E. (1973) The anatomy of human destructiveness. New York: Holt, Winston.

  15. Gay P. Freud. (1988) A life for our time: New York : Norton.

  16. Goldberg, L.R. (1990) 'An alternative «Description of personality»: The Big-Five factor structure', Journal of Personality and Social Psychology, 59(6): 1216―29.

  17. Gray, J.A. (1976) 'The behavioral inhibition system: A possible substrate for anxiety', in M.P Feldman and A.M. Broadhurst (eds), Theoretical and Experimental Bases of Behaviour Modification. London : Wiley, pp. 3―41.

  18. Hopcke, R.H. (1992) A guided tour of the collected works of C.G.Jung. –Boston : Shambhala.

  19. Jung C.G. (1961) Memories, dreams, reflections. New York : Random House.

  20. Klein, M. (1964) Contributions to psychoanalysis. 1921–1945. New York: McGrow Hill.

  21. Maslow, A. (1999) Toward a psychology of being. New York: Wiley.

  22. McCrae, R.R. and Costa, P.T. Jr. (1996) 'Toward a new generation of personality theories: Theoretical contexts for the Five-Factor Model', in J.S. Wiggins (ed.). The Five-Factor Model of Personality: Theoretical Perspectives. New York: Guilford, pp. 51–87.

  23. Mischel, W. (1973) 'Toward a cognitive social learning reconceptualization of personality', Psychological Review, 80(4): 252–83.

  24. Murray, H.A. (1938) Explorations in Personality. New York: Oxford University Press.

  25. Peter I. Giordano Personality Psychology. Individual Differences and personality: The SAGE Handbook of the XXI Century Psychology (2007) - SAGE, Los Angeles.

  26. Peterson, C., and Seligman, M.E.P. (2004) Character strengths and virtues: A handbook and classification. – New York: Oxford university Press.

  27. Psychology for A2 Level. /M.W. Eysenck, C. Flanagan/ East Sussex, Psychology Press Ltd. – 2001.

  28. Psychology. A New Introduction. (R. Gross and R. Mcliveen) London: Holder Stoughton. – 1998.

  29. Rogers, C.R. (1961) On becoming a person. Boston, Houghton Mifflin.

  30. Seligman, M.E.P, Csikozentmihalui, M. (2000) Positive Psychology: An introduction American Psychologist. - V. 55, p. 5-14.

  31. Westen, D. (1995) 'A clinical-empirical model of personality: Life after the Mischellian Ice Age and the Neolithic era', Journal of Personality, 63(3): 495–524.

  32. Westen, D. (1998) The scientific legacy of Sigmund Freud: Toward a psychodynamically informed psychological science', Psychological Bulletin, 124(3): 333–71.

  33. Zuckerman, M. Personality and Sensation Seeking. - The SAGE Handbook of Personality Theory and assessment. (2008) – V. 1, Eds. G.J.Boyle, G.Matthews, D.H.Saklofske. – SAGE Publication Ltd. – Los Angeles, London, New Delhi, Singapore. – p. 379–399.



РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ СТРУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ

2.1. Загальна характеристика стану розвитку теорії диспозиційних рис особистості (внесок Олпорта, Кеттелла, Айзенка)

Базові засади сучасної теорії особистісних рис не є новими. Вони відбивають, як стверджують Грегорі Бойл, Джеральд Меттьюз і Дональд Саклофскі, ідеї трьох провідних дослідників у галузі теорії особистісних рис, яких вважають засновниками цієї теорії, – Гордона Олпорта, Раймонда Кеттелла і Ганса Айзенка.

На початку своєї наукової діяльності, спрямованої на визначення положень теорії особистісних рис, Олпорт стверджував, що у повсякденному житті ніхто не висловлює сумнівів відносно того, що в основі поведінки зрілої людини містяться деякі усталені характеристики: диспозиції або риси. Олпорт, як відомо, визначав рису або диспозицію як генералізовану нейропсихічну структуру (притаманну конкретному індивідууму), яка зумовлює появу функціонально еквівалентних зразків реагування на певні зовнішні впливи і спрямовує відносно стійкі (еквівалентні) форми адаптивної і стилістично специфічної поведінки [1]. Таке твердження означає, що риса описує своєрідний факт фільтрації досвіду через особистість конкретного суб’єкта і характеризує певним чином особистісну структуру світу. Наприклад, стійка поведінка тривожного індивідуума може виявлятись в інтерпретації несуттєвих другорядних зовнішніх стимулів як загрозливих.

Наявність особистісних рис зумовлює більш-менш незмінне реагування на подібні ситуації життєдіяльності. Як випливає з визначення Олпорта, риса зумовлює притаманну конкретному індивідууму ознаку поведінки, що свідчить про те, що Олпорт дотримувався переважно ідеографічної установки щодо визначення рис. Його спроба відповісти на запитання «Яким повинно бути психологічне життєописання людини?» базувалась на впевненості в тому, що головною психологічною реальністю є «повторювана унікальність особистісних ознак». Унаслідок цього основним завданням дослідника-психолога він вважав зосередження уваги на вивченні конкретного індивідуума.

З іменем Раймонда Кеттелла пов’язують появу номотетичних моделей особистісних рис. Раймонд Кеттелл був, як відомо, психометрично орієнтованим дослідником у галузі психології особистості, якого згадують серед 10 найбільш часто цитованих психологів ХХ століття (Хакблум та ін., 2002). Кеттелл керував групою вчених міжнародного рівня у проведенні інноваційних психометричних досліджень, які були спрямовані на визначення структури й оцінки особистості людини та індивідуальних розбіжностей. Школа Кеттелла зробила суттєвий внесок у сучасне розуміння конструктів особистості людини і має значні психометричні досягнення в галузі факторно-аналітичної методології. Діяльність Кеттелла була відзначена цілим рядом престижних премій і нагород, включаючи, наприклад, приз Венера–Крена Нью-Йоркської академії наук; був почесним членом Британської спілки психологів, інагурованим президентом Об’єднання у галузі багатовимірних експериментальних досліджень у психології, яке він і заснував. Кеттелл був також учасником заснування Інституту особистості та оцінки здібностей людини, визнаного на міжнародному рівні як основний центр, що публікує широке коло психологічних тестів. І все ж, згідно з оцінкою Хакблума та його співавторів (2002), навіть незважаючи на те, що як Кеттелл, так і Айзенк згадуються серед найбільш часто цитованих психологів у наукових журналах, кількість посилань на їхні праці в підручниках із загальної психології, а також в огляді Американської психологічної асоціації, є непропорційно низькою. Частково це пояснюється тим, що в основу психометричної моделі Кеттелла покладені комплексні математичні моделі кількісного вимірювання. Вони включають процедуру факторного аналізу відповідей досліджуваних на опитувальники й інші джерела особистісних даних.

Кеттелл сформулював чотири основні атрибути моделей рис при вивченні особистості. Першим атрибутом риси як латентного конструкта, якому притаманна каузальна властивість, є те, що існує так звана базова чи глибинна риса, яку необхідно відрізняти від так званих поверхових рис, які відбиваються у певних закономірностях поведінки людини, доступної спостереженню. Другим основним атрибутом особистісних моделей, що базуються на теорії рис, є їх ієрархічність: більш широкі фактори, такі як екстраверсія, тривожність, визначаються через угрупування більш вузьких характеристик. Третє положення теорії рис пов’язане з тим, що сфера дослідження особистості повинна бути виокремлена з інших сфер вивчення індивідуальних розбіжностей, які включають здібності, мотивацію або емоційні стани людини. Четвертий атрибут теорії рис базується на положенні стосовно впливу рис на поведінку, яка опосередкована ситуаційними факторами.

Кеттелл визначав особистість у термінах рис, або загальних відносно стійких тенденцій реагування, серед яких виокремлював риси, пов’язані із здібностями; риси темпераменту або стилістичні риси, і динамічні або мотиваційні риси. Він також розрізняв глибинні риси, які формують основні структури особистості, і поверхові риси, які є більш специфічними виявленнями глибинних рис.

Він запропонував три засоби збирання інформації про особистість: L-дані, такі як рейтинги, які один індивідуум надає іншому; Q-дані, джерелом яких є самозвіти (відповіді на опитувальники) і T-дані, або об’єктивні тести. Він намагався ідентифікувати глибинні риси особистості окремо для кожного зі згаданих вище джерел інформації. Кеттелл слідував заклику Олпорта «дійти до конкретного індивідуума». Він розробив рівняння як багатовимірний варіант формули К. Левіна В = f (Р, Е). Це був індивідуальний бал кожної глибинної риси, помножений на емпірично розроблений ситуаційний коефіцієнт ваги, який визначав релевантність даної глибинної риси для специфічної поведінки, вірогідність якої треба передбачити у конкретній вибраній ситуації.

Як підкреслює один із провідних дослідників у галузі психології особистості, Первін (2002), продовжують існувати протиріччя відносно кількості особистісних рис, які адекватно відбивають ознаки особистості. Також немає єдиного підходу до шкалювання чи вимірювання цих рис. І все ж, чотири характерні ознаки теорії Кеттелла, описані вище, залишаються ключовими принципами більшості сучасних теорій рис.

Третьою фігурою, як зазначалось, в історії дослідження особистісних рис був Ганс Айзенк. Відомі його дискусії з Кеттеллом відносно оптимальної кількості факторів (Айзенк, як відомо, наполягав на доцільності виокремлення трьох широких вимірів особистості: екстраверсії, нейротизму і психотизму порівняно з 16 основними факторами і декількома додатковими факторами, які виділяв у своїй 16-факторній моделі Раймонд Кеттелл). Проте ці розбіжності були більш очевидними, ніж реальними, оскільки Айзенк і Кеттелл орієнтувались на вимірювання різних рівнів у межах ієрархічної моделі рис.

Особливістю внеску Айзенка в теорію рис є його спроба згрупувати риси як успадковані властивості мозку. Згідно з таким підходом, екстраверсія, нейротизм і психотизм розглядались як риси, пов’язані зі специфічними системами мозку. Айзенк обґрунтував припущення, що інтроверти мають низьке співвідношення між кортикальними процесами гальмування та збудження, а екстраверти – високе. Крім того, Айзенку належить пріоритет у використанні емпіричних досліджень для перевірки взаємозв’язків між рисами і поведінкою, і визначення опосередковувальної ролі ситуаційних факторів у ретельно контрольованих експериментах.

Центральним у програмі вивчення особистісних рис, яку сформулював Айзенк, було емпіричне дослідження того, що сучасні дослідники називають опосередкованими результатами поведінки, тобто релевантність рис перевірялась у реальних життєвих ситуаціях і прослідковувалась у зв’язку з психічним здоров’ям, академічними і професійними досягненнями, соціальними взаємозв’язками і таке інше. Специфічна гіпотеза Айзенка відносно біологічної зумовленості особистісних рис залишається відкритою для дебатів, але поки що у зарубіжній психології не висловлюється серйозних заперечень відносно важливості ролі мозку в дослідженні відбиття рис в умовах реальної поведінки людини. Наприклад, тривожність як особистісна риса може відповідати чутливості до активації системи покарання в мозку (теорія Грея, 1991), або доступності пам’яті когнітивного коду, який репрезентує загрозу. Отже, положення відносно біологічної зумовленості рис відбиває той факт, що риса не безпосередньо зумовлює той чи інший стиль поведінки, а впливає на вибір підходу до переробки інформації.

Успіх у застосуванні моделі особистісних рис як наукової парадигми для вивчення особистості не заперечує появи і розвитку альтернативних стратегій у галузі психології особистості.

Одна з проблем, яка викликає зацікавленість у сучасних дослідників моделей рис, пов’язана з визначенням кількості базових факторів, які необхідні, щоб адекватно описати особистість людини. В останні роки з’явилась достатня кількість досліджень, в яких доводиться доцільність переходу на більш глобальні моделі особистісних рис, моделі вищого порядку. Наприклад, на підставі відомих досліджень Л. Гольдберга (1990 [10]), МакКрає і Коста (1997 [14]) та інших була запропонована й отримала широке розповсюдження п'ятифакторна модель особистості, яка знайшла застосування навіть у межах організаційної психології. Вона існує у двох версіях, «OCEAN»1 і «NEO-PI-R».

Як стверджують зарубіжні дослідники [20], на другому (більш високому) рівні аналізу моделі Кеттелла можна виокремити теж п'ятифакторну структуру, але вона певним чином відрізняється від п'ятифакторної моделі МакКрає і Коста та Л. Гольдберга.

2.2. Основні припущення й принципи, на яких базуються дослідження структури особистості, та їх відбиття у різних моделях особистісних рис

Зарубіжні дослідники вважають, що основні особливості теорії рис відбивають чотири принципи, покладені в основу її розробки.

1. Припущення про відносну стійкість, безперервність, розмірні якості рис, що відповідають стандартним критеріям надійності і валідності. Внутрішня послідовність вимірів головної риси та її стабільність у дорослої людини є незаперечними. Риси відповідають критерію валідності у кореляції з безліччю кількісних зовнішніх показників. Розмаїття рис вимагає фокусування на структурі особистості, що визначається прихованими факторами. Відхилення в особистості можуть бути визначені статистично відносно кінцевих полюсів кожного континуума риси. Відповідь на запитання, чи є відхилення патологічними, потребує вивчення критеріїв розрізнення нормальності й ненормальності в дослідженнях структури особистості. Протилежна думка була висловлена Кеттеллом, який припускав, що патологія, можливо, повинна бути пов’язана з визначенням специфічних рис поза полем нормальних факторів особистості.

2. Другий принцип базується на визначенні певних генетичних підстав для головних рис. Він був підтриманий результатами поведінкових, генетичних і молекулярно-генетичних досліджень. Історично принцип спадковості – генетичного детермінізму – формувався як протилежний егалітарним ідеалам 1960-х і моделі «соціології часу», що заперечували будь-яку роль генів. Емпіричні дані на його користь виявились досить переконливими і допомогли утвердити роль генетики в дослідженнях структури особистості. Як визначає Пломін (2001), дослідження генетично зумовленої поведінки підтверджуються вивченням ролі навколишнього оточення у формуванні особистості, зокрема, поза сімейним оточенням. Генетичне припущення щодо структури особистості означає, що риси можуть бути зрозумілими в межах психофізіологічних фактів. Якщо особистість розглядати як «вікно у мозок», то риси особистості повинні бути універсальними у межах різних культур Homo Sapiense. Генетичні основи для вивчення рис є співзвучними з ідеями еволюційного підходу до дослідження особистості.

3. Третій принцип визначає спільність виявлення рис у поведінці. Якщо, як стверджував Олпорт, риси виявляються у подібності реагування людини на певні зовнішні стимули, можна припустити, що наявність певної риси стимулюватиме появу подібних реакцій і на різні ситуації, сприйняті як функціонально еквівалентні. Головне тут те, що риса, скажімо така, як екстраверсія, не виявляє себе лише у єдиному класі ситуацій, – скажімо, веселих вечірок, а впливає на поведінку у більш широкому діапазоні різних контекстів. Це положення спирається на факти відносно крос-ситуативної послідовності у поведінці. Принцип подібності виявлення рис вимагає можливості його виявлення як у штучних лабораторних ситуаціях, так і у широкому діапазоні реальних контекстів, включаючи поведінку на робочому місці, під час дозвілля, у стресовій ситуації тощо.

4. Четвертий принцип формулюється як інтеракціонізм. Він означає, що риси можуть бути активовані або «дезактивовані» ситуаційними факторами: наприклад, нейротизм може виявлятись найбільш виразно в ситуації загрози, тобто в екстремальних умовах. Іншими словами, риси мають відповідати параметрам ключових психологічних процесів, що виникають під впливом ситуаційних стимулів. Риса безпосередньо не управляє поведінкою, але регулює її. Тому на підставі інтеракціонізму у функціонуванні рис практичні психологи мають враховувати відповідність рис умовам діяльності людини. Наприклад, відбір претендентів на роботу може здійснюватись з урахуванням ознак особистості, це важливо і в деяких видах терапії.

Зарубіжні дослідники пропонують розглядати рису як стійку особистісну характеристику, що, як вважають, має певну стабільність і може пояснити деякі аспекти поведінки. Використовуючи теорію рис, ми немовби розділяємо особистість на складові частини і використовуємо їх для того, щоб пояснити індивідуальні відмінності. Наприклад, якщо один студент часто виступає в аудиторії перед іншими студентами, а інший залишається інертним, ми можемо приписати їх поведінкові відмінності до відносної сили виявлення риси екстраверсії у цих двох осіб з більш високим рівнем представленості її ознак у першого студента і низьким – у другого. Таким чином, риси – це безперервні змінні, які варіюються в інтенсивності їх виявлення. Типом же зарубіжні дослідники вважають загальну категорію, яка використовується для описання особистості. Типи не розщеплюють особистість на компонентні частини, а скоріше сортують людей у групи. Якщо використати вищенаведений приклад зі спиранням на підхід з точки зору типологічних характеристик, ми можемо зробити висновок, що студент, який активно виступає в аудиторії, належить до категорії екстравертів, у той час як той, що залишається інертним, належить до інтровертів. Типи є, таким чином, перервними змінними. Не обидві особи, а одна людина є або екстравертом, або інтровертом.

Одна з найбільш відомих типологічних характеристик особистості – розрізнення особистості за типами А і Б, вперше описана Фрідманом і Розенманом (1974). Зазначені автори – кардіологи, які спостерігали, що деякі патерни поведінки виявляються надійними для передбачення захворювань серця. Спираючись на власні інтуїтивні міркування, вони емпірично дослідили їх, вивчаючи групи чоловіків середнього віку протягом восьмирічного періоду, і виявили зв'язок між рисами, такими як нетерплячість, ворожість, змагальність, та виникненням захворювань серця. Подальші дослідження довели важливість саме ворожості як дуже шкідливої, несприятливої риси в патерні типу А (Фрідман і Бут, Келлі (1987), Грінглас, 1991).

Раймонд Кеттелл, як відомо, був видатним представником теорії рис. Він використовував статистичну техніку факторного аналізу для дослідження домінантних рис особистості людини, і, посилаючись на ці риси як на фактори, вважав, що шістнадцять основних рис можуть краще за все пояснити індивідуальні відмінності особистості. Шістнадцятифакторна модель Кеттелла була інструментом, який він, як відомо, розробив для оцінки цих факторів. На користь цієї моделі свідчить те, що Кеттелл визнав, що не тільки дані опитувальника, а й інформація з інших джерел повинна бути використана для розуміння унікальності особистості. І, щоб доповнити цей опитувальник, Кеттелл стверджував, що психологи повинні отримувати дані спостережень за людиною у життєвих ситуаціях. Наприклад, ці дані можуть бути взяті з описань шкільних щоденників, трудової діяльності, соціальної історії тощо. Дані тестів відповідають інформації, яку можна зібрати з реального життя, експериментальними методами в ситуаціях, в яких можна прослідкувати за поведінкою людини. Наприклад, можна спостерігати чиюсь поведінку у різноманітті природних, соціальних ситуацій і так далі.

Основа, яку запропонував Кеттелл, дещо дезорієнтує – про це пише дослідник Фандер (2004), – оскільки більшість людей вважають, що опитувальники є такими ж, як тести. Але ж тестові дані повинні відрізнятись від даних опитувальника. Як виявляється, тут дещо спрощено подаються розбіжності між рисами і типами, що можна помітити з роботи Ганса Айзенка (1967), авторитетного вченого, який поєднав уявлення про типи, риси і біологічні механізми, які формують особистість. Він вважав, що основними аспектами особистості є, перш за все, генетичні детермінанти. Айзенк удосконалив розуміння типів особистості. Він вважав, що типи – це безперервні змінні, на діапазоні яких люди можуть відрізнятись, хоча більшість людей володіє у цілому середньою кількістю ознак цього типу. Використовуючи метод факторного аналізу, Айзенк (1967) довів, що три типи «відповідають» за переважну частину індивідуальних відмінностей в особистості, і ці три типи відомі як екстраверсія, нейротизм, психотизм. Він також, як відомо, стверджував, що ці основні особистісні типи зумовлені успадкованими відмінностями реактивності нервової системи, деталі яких тут не розглядаються.

На даному етапі більш домінантною сучасною теорією в традиціях рис особистості, яка встановила баланс між 16-факторною теорією Кеттелла і трифакторною моделлю Айзенка, є модель МакКрає і Коста (МакКрає і Коста 1997 [14], І. Л. Гольдберг [10]), яких вважають основними розробниками напряму, відомого як «теорія п’яти великих особистісних факторів», хоча їхня праця базується на фундаменті Нормана (1963). Як і решта попередніх теоретиків, МакКрає і Коста використовували факторно-аналітичний підхід і стверджували, що п’ять рис виявляють сутність людської особистості: нейротизм, екстраверсія, відкритість досвіду, доброзичливість і сумлінність. Теоретики п’ятифакторної моделі вважають, що ці глобальні фактори не залежать один від одного і можуть описати особистість у різних культурах, хоча вони можуть мати неоднакову відносну силу у різних культурах, і залежати також від ставлення до статі в цих культурах.

Вихідні положення згаданих підходів до дослідження особистості запропоновані Гордоном Олпортом (1937 [1]), що багато років тому зробив спробу задокументувати діапазон словосполучень, за допомогою яких описуються риси особистості. Найбільше різноманіття цих рис розроблено саме в таксономії Олпорта (1938-1955). Його внесок, як вважають зарубіжні дослідники, не повинен забутись, хоча його ідеї менш вагомі і впливові у сьогоденні.



Сфери застосування теорії рис і біологічної теорії

Порівняно з іншими напрямами, які вже були розглянуті вище, підходи до вивчення особистості з позиції типології і рис залишаються менш впливовими з точки зору їх застосування для прогнозування змін поведінки. Це пов’язано з тим, що більшість типів і рис розглядаються як такі, що мають важливі генетичні і біологічні компоненти, тому поведінкові зміни на цій підставі прогнозувати дуже важко, якщо взагалі можливо. Дуже часто у зв’язку з цим використовується метафора, що особистість подібна скоріше до пластику, ніж до граніту: її змінити складно, хоча і не неможливо. Спираючись та цю точку зору, Каган (1994) стверджував, що, хоча деякі особистісні характеристики значною мірою і успадковані, все ж таки «біологія не є долею». Наприклад, якщо дитина народилася з генетичною предиспозицією до інтроверсії, батьки цієї дитини можуть допомогти їй поводитись більш активно у нових, потенційно загрозливих ситуаціях, і через цей досвід дитина може навчитись більш сміливо поводитись при перебуванні у незнайомій або загрозливій ситуації. У той же самий час «біологію» слід певним чином ураховувати, хоча вона «і не є долею».



Дослідницькі методи і дані

Теорії типів і рис мають досить переконливе емпіричне підґрунтя. Їх автори часто посилаються на традицію, відому як «факторний аналіз». Як стратегія редукції даних факторний аналіз є потужним статистичним інструментарієм, спрямованим на знаходження більш широких факторів, що є основними, і до яких можна звести велику кількість більш специфічних характеристик. Хоча цей підхід використовується широко у багатьох фізіологічних дослідженнях як у сфері психології особистості, так і за її межами, він має певні аспекти, що заслуговують на критику. Скептики стверджують, наприклад, що факторний аналіз може бути надійним лише в тому випадку, коли дані первинно вводяться до факторно-аналітичного дослідження.

Найменування факторів також залишається досить складною проблемою. Останні дослідження, що з’явились у межах психології особистості, зводяться до спроб або збільшити кількість факторів (прикладом може бути шестифакторна модель особистості, у межах якої представлений фактор соціальної відповідальності), або зменшити їх. Прикладом можуть бути двофакторні моделі особистості, де наявні лише фактори екстраверсії та нейротизму.

Оцінка ефективності факторного і типологічного підходу до вивчення особистості

На користь теорії типів і рис зібрана велика кількість емпіричних даних. Вчені цієї галузі заслуговують схвалення за їх трудомісткі зусилля надати емпіричне підґрунтя своїм теоріям. Більше того, ці підходи є достатньо широкими, всеохоплюючими і більш зрозумілими, ніж теоретизування Фрейда.

Стосовно оцінки ефективності цих теорій, ще один коментар заслуговує на особливу увагу. В ньому йдеться про те, що кожний з напрямів, розглянутих вище – теорія Айзенка, Кеттелла, МакКрає, Коста та інших –претендує на те, що в їх межах знайдено базові елементи особистості і для їх підтвердження використано достатньо емпіричних даних. І все ж, кожна з теорій призвела до різних наборів базових елементів, хоча у деяких теоріях є спільні фактори, наприклад, екстраверсія, нейротизм.

Отже, вирішення цієї проблеми буде залежати від подальших емпіричних досліджень, що, як уже зазначалося вище, зараз проводяться і вже викликали певні міркування. Пізніше ми розглянемо нові спроби вивчення особистості в інших аспектах.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет