РІЧКИ, ОЗЕРА, СУЧАСНЕ ЗЛЕДЕНІННЯ

Річки. В умовах гумідного клімату зарубіжної Європи розвинена густа сітка повноводних річок. Проте великих серед них небагато, що пояснюється значним звуженням і великим горизонтальним розчленуванням материка. Більша частина зарубіжної Європи належить до атлантико-арктичного стоку: у південній і південно-східній частинах материка річки стікають до морів Атлантичного океану — Середземного і Чорного. Дуже незначні ділянки, де поширені вапняки і карстові явища, характеризуються внутрішнім стоком (частина Дінарського нагір'я, Юри, деякі ділянки Апеннін). Численні річки зарубіжної Європи беруть початок V високих горах, багатих на атмосферні опади, а також на талі снігові й льодовикові води, тому коефіцієнт стоку в гірських районах значно більший, ніжна рівнинах. Найважливіший гідрографічний центр зарубіжної Європи — Альпи. Тут беруть початок річки: Рейн, Рона, По, праві притоки Дунаю — Інн, Драва, Сава.

Крім Альп, вододільне значення мають також інші гірські масиви зарубіжної Європи. На рівнинних просторах Середньої Європи вододіли між річковими системами виражені в рельєфі слабко, що полегшує будівництво судноплавних каналів.

Найбільші річки зарубіжної Європи — Дунай, Рейн, Вісла, Оддра. На півночі Європи багато річкових долин і озерних улоговин займають тектонічні тріщини, оброблені пізнішими льодовиками. Ця територія має, густу сітку багатоводних річок, зв'язаних з численними озерами. Річкові долини молоді, з невиробленим профілем, з великою кількістю порогів. Річки, що течуть у цих долинах, дуже багаті на водну енергію.

Для зарубіжної Європи найхарактерніший секванський тип річок (від стародавньої назви Сени — Секвана). Річки секванського типу дістають воду від дощів, розвиваються в умовах рівнинного рельєфу, течуть у широких терасованих долинах і утворюють розгалужені системи. Басейни цих річок знаходяться в умовах дуже вологого клімату і характеризуються високим рівнем протягом усього року. Гирла річок секванського типу, які впадають в Атлантичний океан і його моря, мають характер естуаріїв, куди під час припливів заходять океанські судна. Річки цього типу мають велике транспортне значення.

Річки Середньої Європи (Везер, Ельба, Одра, Вісла) починаються в невисоких горах, взимку вкритих снігом. Узимку вони замерзають від 2—3 тижнів до 3 місяців і мають максимальний рівень навесні, коли в горах тане сніг. Мають велике транспортне значення і зв'язані між собою численними каналами. У верхів'ях багатьох річок цієї групи споруджені гідроелектростанції.

У Південній Європі розвинений середземноморський тип річок, для яких характерна велика непостійність водного режиму: взимку ці річки переповнюються водою і переносять багато завислого матеріалу, влітку .міліють. Деякі невеликі річки за літо зовсім пересихають (фіумари).

Багато річок середземноморського типу має велике падіння і невироблений профіль, особливо на Піренейському півострові.

Річки, які беруть початок у високих горах, вкритих багаторічними снігами і льодовиками, належать до альпійського типу. Вони характеризуються льодовиковим і сніговим живленням, максимальним рівнем води в літні місяці, мінімумом стоку взимку й бурхливими течіями. Річки альпійського типу дуже багаті на водну енергію. До цієї групи річок можна віднести верхні течії Рейну, Рони, По і праві притоки верхнього Дунаю. Найбільші річки зарубіжної Європи (Дунай, Рейн, Рона) мають складний режим.

Дунай бере початок у горах Шварцвальд, перетинає південну окраїну Центральної Європи, придунайські низовини і впадає в Чорне морі;. Приймає близько 120 великих приток, причому на праві з них припадає 44% площі басейну, па ліві — 56%.

Середня витрата води Дунаю становить 6430 куб. м/сек, тобто вдвоє перевищує середню витрату таких річок, як Дніпро, Дон, Дністер і Кубань, разом узятих.

Замерзає Дунай не щороку. Суцільного льодового покриву по всій довжині річки не буває. Найчастіше він встановлюється на ділянках Вац — Мохау і Джурджу — Суліна. Тут лід утворюється 4—7 раз на десятиріччя, на решті річки — 1—3 рази. Середній час початку льодоставу припадає на другу половину січня, середня тривалість льодового покриву становить від 25 до 48 днів у нижній течії і від 22 до 40 днів у середній. Середня товщина криги — 25—35 см. Річка звільняється від криги в районі Відня в середньому 9 лютого, Джурджу — 20 лютого, Тульчі — 1 березня.

Дунай скресає спочатку у верхній течії. Часто на річці утворюються крижані затори (до 5—8 м заввишки), які тримаються від кількох годин до 6—8 діб. У цей час високо піднімається рівень води і затоплюються великі території.

Верхня течія Дунаю доходить до Віденської западини. Довжина цієї частини річки 970 км. Дунай приймає тут багато приток з Альп (Іллор, Лех, Ізар, Інн), які живляться талими водами льодовиків і зумовлюють у верхній течії літній паводок. У середній течії, що закінчується коло Залізних Воріт, Дунай перетинає Середньодунайську низовину, приймає найбільші притоки з Альп і Карпат (Драва, Сава, Морава, Тиса). Тут він замерзає взимку на короткий час, а навесні розливається. Розлив триває і в першу половину літа, коли до нього додається альпійський паводок верхньої течії. У нижній течії (від Залізних Воріт до гирла) річка протікає Нижньодунайською низовиною, де приймає такі притоки, як Олт, Яломиця, Сірет, Прут. Долина Дунаю в його нижній течії дуже широка і багата на протоки й стариці. Впадаючи в Чорне море, Дунай утворює велику дельту; поділяється на гирла — Кілійське, Сулінське, Георгіївське.

Дунай судноплавний протягом 2588 км, від Ульма до Чорного моря (від Ульма до Регенсбурга плавають невеликі судна тоннажністю до 125 т). Транспортне значення його величезне. Це важливий шлях, що зв'язує між собою зарубіжні соціалістичні країни і Радянський Союз. Дунай — потужне джерело гідроенергії. Вода річки використовується для зрошення і водопостачання.

Дунай дуже багатий на рибу. Найбільше промислове значення мають: короп, сом, судак, щука; в дельті — дунайські оселедці й осетрові.

Друга за довжиною річка зарубіжної Європи — Рейн (довжина 1320 км, площа басейну 251,8 тис. кв. км). Він бере початок у Швейцарських Альпах на висоті понад 2000 м двома витоками, які називаються Передній Рейн і Задній Рейн. У верхній течії (до м. Базеля) річка приймає притоку Ааре і мас типовий альпійський режим з максимумом рівня в червні — липні. Рейн мас добре виявлений гірський характер до впадіння в Боден-ське озеро. У районі Шафгаузена річка утворює Рейнський водоспад (19 м). У середній течії вона несе свої води верхньорейнським грабеном у широкій долині з терасами, а потім прорізує Рейнський Сланцевий масив. Тут долина звужується, набуває каньйоноподібного характеру. В середній течії Рейн приймає багато повноводних приток (Неккар, Майн, Лан, Зіг, Рур) і має максимальний рівень води навесні. У нижній течії (від гирла її притоки — р. Зіг до впадіння в Північне море) річка тече в межах плоскої низовини, має широку долину і заплаву. Перед впадінням у море вона утворює складну дельту, поділяється на багато рукавів, з яких найбільші — правий і лівий (головний). У лівий рукав впадає р. Маас. Рівень рукавів частково лежить вище від навколишньої місцевості, тому тут річку огороджено дамбами. В рукавах дельти Рейну рівень води змінюється внаслідок припливів (до 2 м). Від Мозеля до гирла всі притоки Рейну розливаються взимку, отже, максимальний рівень у нижній течії спостерігається в зимову нору. Рейн дуже повноводний і має велике транспортне й енергетичне значення. Замерзає не кожного року і не на довгий час (на кілька днів). Середня витрата води в річці перед поділом її на рукави 2500 куб. м/сек.

Річка Рона (довжина 812 км, площа басейну 98 тис. кв. км) бере початок у Левонтінських Альпах. Це альпійська річка. Живиться талими водами льодовиків і снігів Альп. На всьому протязі вона приймає багато великих приток, які збігають з Альп (системи Ізеру і Дюрансу). Внаслідок цього в ній улітку значно підвищується рівень води. Поблизу м. Ліона Рона приймає повноводну притоку Сону, максимальний рівень якої буває взимку. Отже, в середній і нижній течії Рона повноводна протягом всього року. Впадає в Середземне море, утворюючи досить широку дельту. Системою каналів Рона зв'язана з такими великими річками, як Лаура, Сена, Рейн.

Озера. Найбільші озера зарубіжної Європи знаходяться в її північній частині. Вони займають тектонічні западини, оброблені льодовиками (Венерн, Веттерн, Сайма, Меларен, Інарі, Пайяне та ін.). Аналогічного походження група великих озер в Альпах (Женевське, Бодепське,Фірвальдштетське, Цюріхське, Певшательське, а також група Північноіталійських озер: Маджоре, Комо, Гарда) Багато озер цієї групи загачені кінцевими моренами.

У гірських районах Європи, які зазнали зледеніння, значно поширені карові озера (в Альпах, Карпатах і Піренеях),

Для районів льодовикової акумуляції (Середня Європа і південь Феноскандії) характерні численні загачені моренні озера. До групи озер Тектонічного походження можна віднести озера Охрідське, Преспу (на Балтійському півострові) і Балатон (в Угорщині). У карстових районах Дінайських і Апеннінських гір є карстові озера. В районах давнього вулканізму І Центральний масив Франції, Рейнські Сланцеві гори) поширені озера вулканічного походження — м а а р и. Озера вулканічного походження є також на Апеннінському півострові. У долинах великих рівнинних річок поширені заплавні озера-стариці. Лагунні озера характерні для щілинних узбереж Північного і Балтійського морів, а також для французьких берегів Біскайської затоки. Для східних окраїн Балканського півострова характерні озера типу лиманів.

Льодовики. У зарубіжній Європі сучасне зледеніння розвинене на північних островах, а також у високогірних районах. На Шпіцбергені льодяниковий покрив займає 58 тис. кв. км. Середня висота снігової лінії становить 300 м. У багатьох місцях льодовикові щити сповзають у море І дають початок айсбергам. В Ісландії льодовики займають понад 12 тис. кв. км. Висота снігової лінії тут на північному заході й півдні — 400— 1000 м, у середній частині острова вона піднімається до 1100—1600 м. Найбільше льодове поле Ісландії — Ватна-Йокуль (8500 кв. км). Під час вибухів ділянки льодовиків тануть, внаслідок чого бувають ппиоді. Часто поверхня льодовиків вкривається товстим шаром вулканічною попелу. На острові Ян-Майєн льодовики займають 70 кв. км.

На Скандинавському півострові льодовики вкривають площу 5 тис. кв, км; снігова лінія лежить на півночі на висоті 700—800 м, на півдні — на висоті 1200 м, у внутрішніх районах піднімається до 1900 м. Найбільше льодовиків на західній окраїні півострова. Переважають льодовики норвезького типу, є й альпійські, а також численні невеликі карові і висячі льодовики. Найбільший льодовик півострова — Юстедаль (11176 кв. км).

В Альпах льодовики займають 4140 кв. км, з яких 2690 кв. км припадають на Західні Альпи. Снігова лінія на північних і північно-західних схилах лежить на висоті 2500—2600 м, на східних — 2800 м, а у внутрішніх частинах досягає 3000—3200 м. Найбільший льодовик Альп — Алечський (довжина 26,8 км, площа 115 кв. км). У Піренеях льодовики займають 30—40 кв. км; висота снігової лінії на північних схилах 2400—2800 м, пл південних — до 3000 м.

У неогені центральну і північну частини зарубіжної Європи вкривали широколисті листопадні ліси, а на півдні материка була поширена вічнозелена субтропічна рослинність із значними домішками тропічних елементів. Внаслідок похолодання в Європі поширилися хвойні з Північної Азії, що поступово витіснили широколисті види (останні збереглися лише в найтепліших місцях). Дуже збідніла флора зарубіжної Сиропи в результаті материкового зледеніння. Коли в післяльодовиковий час кліматичні умови змінились у бік потепління, поширену на великих просторах тайгову і тундрову рослинність змінили соснові і широколисті ліси. Поступово поширювались дубові ліси, букові, до яких місцями домішувались клен, ялина і ялиця.

Сучасні середньоєвропейські широколисті ліси можна розглядати як дуже збіднілі й змінені рештки арктотретинної флори з домішками південних і північних рослин. Ксерофітна степова рослинність проникла сюди з південних частин Східної Європи. Багата на види середземноморська рослинність має ще багато давніх палеогенових і неогенових форм. У горах Середньої і Південної Європи є багато представників рослинності гірських районів Азії. Зарубіжна Європа належить до Голарктичної флористичної області. Більша частина материка належить до Європейської широколистої підобласті, північ материка — до Євроазіатської, а південь — до Середземноморської вічнозеленої.

Внаслідок великого вертикального розчленування зарубіжної Європи, зональність тут часто порушується і широтні зони виявлені значно гірше, ніж на рівнинних просторах Східної Європи.

Крайня північ Скандинавії й Ісландія наложать до зони тундри. На торфово-глесвих тундрових грантах на фоні мохів і лишайників піднімаються карликові види берези, білої верби, ялівцю, е також багно, брусниця, лохина, мучниця. Поширені осоки, злаки і деякі трави — жовтець, герань, ломикамінь, генціани, куріп'яча трапа, тирлич. Північний олень тут — свійська тварина, що має велике значення для господарства. Дуже поширені в тундрі норвезький лемінг, песець, заєць-біляк. Значно рідше трапляються горностай і вовк. Гніздиться полярна сова, з перелітних бувають біла й тундрова куріпки, сніговий подорожник. Багато водяних і болотних птахів (чайки, чистуни, кайри, гагари, казарки, фульмари, гуси, качки). Найцінніший птах тундри — гага, яка дає цінний пух.

Більшу частину Скандинавії і майже всю Фінляндію займає зона європейської тайги на глеєвопідзолистих і далі на південь — на підзолистих грунтах. Тут переважають хвойні дерева — сосни (Ріппз зііуеаігіз) і ялини (Рісеа ехсеїза), як домішки ростуть береза, осика, вільха і горобина.

На західних окраїнах тайги більше поширена ялина, на сході — сосна. Зона тайги — це найбагатша на ліс частина Європи. Серед цих густих лісів часто трапляються значні площі торфовищ і осокових боліт. На півдні зони тайги в горах хвойні дерева піднімаються до висоти 800—1000 м; на висотах 1000—1100 м ростуть березові ліси, а вище від 1100 м лежить, зона гірської тундри.

На південь від 60—61° пн. ш. хвойні ліси Скандінавії поступово пере ходять у мішані ліси на дерново-підзолистих грунтах. До хвойних (ялини) тут домішуються липа, клен гостролистий, в'яз, дуб). На крайньому півдні Скандинавії росте бук. У східній частині середньоєвропейських рівнин (у Польщі й НДР) також поширені м;ліані широколисто-соснові ліси. Для зони європейської тайги характер ні тварини, життя яких тісно зв'язане з ландшафтними особливостями лісів. Тут водяться лось, білки, заєць-біляк, лісовий лемінг. Дрібних тварин винищують такі хижаки, як вовк, рись, бурий ведмідь, лисиця, лісова куниця, тхір, ласка. З водоймищами зв'язане життя видри, водяного щура, водяної землерийки. Деякі птахи оселяються в дуплах дерев (рябчик, біла куріпка, глухар), інші в'ють гнізда на деревах (сови, дятли, синиці).

У зарубіжній Європі великі простори займає зона вологолюбних широколистих лісів на бурих лісових ґрунтах. Найхарактерніша порода тут (особливо в західній, приатлантичній частині зони) — бук. На сході зони, н умовах помірно континентального клімату, найважливішою лісоутворючою породою є дуб. Крім бука і дубів, для цієї зони характерні такі породи, як граб, клен, липа, ясен, в'яз, вільха та ін. У приатлантичних районах зони до бука домішується благородний каштан (Сазіапеа заііуа), а до підліску букових лісів входять деякі вічнозелені рослини (падуб, плющ, тис). Значно поширені букові ліси на гірських схилах. У Судетах вони доходять до висоти 950 м, на північних схилах Альп — до 1200 м, н Юрі — до 1300 м, а на південних схилах Альп — до 1800 м. Букові ліси характерні також для гірських ландшафтів Середзем'я (за винятком Південної Греції). У багатьох місцях Середньої Європи широколисті ліси людина винищила і замінила посівами або штучно насадженими рентабельнішими хвойними (переважно сосновими) лісами. На заході Європи її умовах надмірно вологого клімату розвивається своєрідний тип рослинності — вересовища, або верескові пустища, найхарактерніша рослина яких є невеликі чагарники — вереси (західноєвропейський — Егіса Іеі-гаїіх і звичайний — Саіішіа уиідагій). Крім вересів, тут ростуть також лучниця, водянка, лохина, чорниця, яловець, папороті та деякі злаки. Нерестовища займають ділянки, несприятливі для розвитку лісів. Іноді вони розвиваються на місці знищених лісів. Вересовища можуть рости на різних ґрунтах: торфово-болотних, на пісках берегових дюн, кам'янистих плато. Найбільше поширені вони на півночі ФРН, Нідерландах, Північно-Західній Франції, Великобританії та Ірландії.

Значно поширені ліси на схилах гірських масивів Середньої Європи. Найбільше залісені гори Шварцвальд, Судети, Шумава, Гарц, Тюрін-гонський Ліс. На північних схилах Альп добре виражена вертикальна поясність. Нижній пояс (до 600—800 м) займають дубові ліси. Вище від них (до 1000—1200 ) поширені букові ліси з домішкою ялиці. Ще вище (до 1000—1800 м) простягаються гірські темнохвойні ліси з ялини і ялиці, причому у верхній частині цього поясу вони мають парковий характер. На висотах від 1600—1800 до 2200—2300 лі розташовується субальпійський пояс чагарників і лучної рослинності, для якого характерні низькоросла гірська сосна, кедр-стелючка, рододендрон, карликовий яловець і високі трави. Вище від субальпійського поясу до снігової лінії простягається пояс високогірних луків з великою кількістю злаків і трав, що яскраво цвітуть (примули, жовтці, генціани, салданели, вероніки).

У зоні широколистих лісів людина знищила багато цінних диких тварин (зубрів, бобрів). Порівняно рідко трапляються тепер благородний олень, козуля, кабан, бурий ведмідь. Водяться білка, борсук, норка, їжак, лісова куниця, чорний тхір, рись, лісовий кіт. З винищенням лісів на значних просторах з'явилися деякі стенові тварини (заець-русак та ін.). З птахів найхарактерніші тетеруки, глухарі, рябчики, дятли, іволги, синиці, дрозди, зяблики, сорокопуди, сови, пугачі, зозулі. Болотних птахів мало. Для високогірного поясу Альп характерні: альпійський бабак, сарна, гірські козли, орли, гірська куріпка.

На території Нижньодунайської низовини і частково в центральній частині Середньодунайської низовини простяглися майже цілком розорані степи, за характером грунтів і рослинності дуже близькі до українських степів. На невеликих нерозораних ще ділянках ростуть злаки (ковила, бородач, куничник, келерія, костриця, стоколос) і степове різнотрав'я. Навесні в угорських степах — п у ш т і — розцвітають численні іриси, горицвіти. Подекуди в пушті розвинені лісостеповий ландшафт з гаями літнього і пухнатого дуба і заростями берези, ялівцю й тополі. На схилах угорського низькогір'я, що піднімається на фоні прилеглих рівнин, ростуть дубові й частково букові ліси. Типові представники степових тварин тут давно вже зникли. Для степів Західної Європи характерні гризуни і птахи, більшість яких водиться в зоні широколистих лісів.

Південна окраїна Європи знаходиться в межах субтропічної зони. Тут поширена дуже давня й багата на ендеміки і релікти вічнозелена субтропічна рослинність середземноморського типу. Рослинність пристосувалась тут до тривалого періоду літньої посухи і набула ксерофітних ознак. У нижній смузі (до висоти 300—400 м) переважають вічнозелені рослини.

Для середземноморської зони дуже характерні рідкі ліси з вічнозелених дубів на коричневих ґрунтах — кам'яний дуб, корковий дуб в Західному Середзем'ї, валоновий дуб і македонський дуб на Балканському півострові. Для піщаних ділянок узбережжя характерний інший тип лісів нижньої смуги — субтропічні соснові ліси, що складаються з ендемічних середземноморських видів: італійської сосни із зонтикоподібною кроною, аленської сосни і приморської. На сході середземноморської зони трапляється кипарис. Уздовж річок поширені зарості олеандра. Ліси займають тут невеликі площі. Найбільш поширений тип рослинності на півдні Європи — зарості вічно зелених чагарників, що виникли на місці винищених лісів. Найбагатіма на види чагарникова формація називається маквісом. До складу маквісу входять густі зарості високих чагарників і невеликих (до 4—5 м): вічнозелені види дуба, мирт, суничне дерево, дика фісташка, розмарин, деревовидні вереси, яловець, дика маслина. Своєрідною чагарниковою асоціацією на півдні Європи (в Іспанії і частково в Італії) є зарості «палі,-міто» — єдиної дикоростучої пальми в Європі. На півдні Європи значно поширені більш ксерофітні, ніж маквіс, чагарникові формації: гариги, фригани, томілари і шибляк.

Г а р й г й розвиваються на сухих кам'янистих ділянках на заході зони. Це рідкі низькорослі чагарники, які належать до родин бобових, губоцвітих, чистових. До складу гариги входять також жорстколистий кермесовий дуб, молочай.

Фригани поширені переважно на Балканському півострові складаються з низькорослих колючих ксерофітних чагарників, напівчагарників і багаторічних трав. Для фригани характерні: лаванда, шавлія, чебрець, молочай, колючий астрагал, еспарцет.

До складу т о м і л а р, які характерні для ландшафтів Піренейського півострова, входять вічнозелені жорстколисті рослинні формації з ароматичних, дуже опушених напівчагарників (чебрець, лаванда, розмарин та ін.).

Для східних районів середземноморської зони (Балканський півострів) характерна ксерофітна чагарникова формація шибляк, в якій переважають сухолюбні листопадні чагарники (держи-дерево, дикий бузок, сумах, шипшина, терен, глід).

На схилах гірських масивів Середзем'я можна виділити кілька вертикальних смуг:

1. Вічнозелена смуга — від рівня моря до 500—600 м.

2. Перехідна, або нижньогірна смуга (до 1000—1200 м), в якій переважають дерева, що скидають листя на зиму (дуб, ясен, граб).

3. Смуга гірських мезофітних широколистих лісів (до 2000м), для яких характерні бук, каштан, клен, дуб, вільха. На сухіших ділянках цієї смуги поширені соснові ліси з чорною сосною, місцями з ялицею.

4. Вище від 2000 м ліс змінюється смугою гірських чагарників, а ще нижче— переходить у високогірну смугу субальпійських лук і лужків.

Із Середзем'я походить багато культурних рослин (виноград, маслина, капуста, буряк, гірчиця, редька, льон та ін.). Найхарактерніша рослина середземноморської зони — маслина. Лісистість на півдні у крони незначна (в Іспанії — 14,5%, Італії — 19, у Греції — 15%).

Середзем'я належить до Середземноморської зоогеографічної підобласті, багатої на ендемічні види тварин. У складі фауни тут є значна кількість нидів африканського і передньоазіатського походження. У Південній Іспанії (на Гібралтарських скелях) водиться єдина європейська мавпа — безхвостий макак, що потрапила сюди з гір Північної Африки. Для західної частини Середзем'я характерні такі вихідці з Африки, як невеликий хижак з родини віверових — генета (нищить гризунів і є корисною твариною), іспанський іхневмон, дикобраз.

З великих ссавців характерні лань, місцеві підвиди благородного оленя. На островах Сардинії і Корсиці трапляється дикий гірський баран — муфлон. У Середземні часто трапляються рисі. У гірських лісах Балканського і Піренейського півостровів ще зберігся невеликого розміру ведмідь. На Балканському півострові водяться шакали. Іспанія дуже багата на диких кроликів і зайців. До ендеміків Середзем'я належать: ласка, тосканська землерийка і хохуля.

Орнітофауна Середзем'я дуже своєрідна. До ендемічних видів належать голуба сорока, гірська куріпка, сизоворонка, сардінська славка, іспанський і кам'яний горобці, кам'яний дрізд та ін. Численні бджолоїдки, одуди, голуби, зозулі, солов'ї. З хижих птахів водяться середземноморський підсоколик, чорний гриф, ягнятник, стерв'ятник, подекуди — фламінго. На зимівлю до Середзем'я прилітають деякі птахи тайги і широколистих лісів.

У фауні Середзем'я значну роль відіграють рептилії і земноводні. З ендемічних є ящірки-гекони, зелені ящірки, хамелеони, середземноморська гадюка, грецька черепаха. Водяться полози і вужі. Дуже різноманітна фауна членистоногих: скорпіони, прісноводні краби, різні жуки (жужелиці, жучки-світлячки та ін.), богомоли, цикади, яскраво забарвлені метелики.

Загальна чисельність населення зарубіжної Європи становить близько 500 млн. чоловік.

Майже все населення цієї частини Європи належить до великої європеоїдної раси, в межах якої звичайно виділяють дві малі раси: північно-європеоїдну, і південно європеоїдну, або індосередземноморську. Характерні ознаки північноєвропеоїдної раси, що населяє переважно північну і середню частини Європи — високий зріст, густий волосяний покрив на обличчі й тілі, світлий колір волосся, очей і шкіри, а також видовжений череп (доліхоцефалія). Представники півдонноєвропеоїдної раси живуть переважно в країнах Південної Європи. Для них характерні: середній зріст, темний колір очей і волосся, смуглява шкіра і округла форма черепа (брахіцефалія).

Половина всього населення зарубіжної Європи належить до перехідних антропологічних типів, які займають проміжне положення між північними і південними європеоїдами (південь НДР, ФРН і Польщі, Чехословаччина, північ Італії, центр Франції, північ Балканського півострова).

У класифікації народів Європи найважливіше значення мають мовні ознаки. Більшість населення говорить мовами індоєвропейської сім'ї, в межах якої виділяють кілька мовних груп.

Народи слов'янської мовної групи поділяються на західних і ти денних слов'ян. До західних слов'ян належать полякичоловік), серед яких виділяють етнічні групи кошубів (живуть по нижній течії Вісли) і мазурів, лужичан, або сербів (живуть у басейні р. ІІІпрее). До цієї групи належать також чехи (9,1 млн. чоловік) і споріднені з ними словаки (4 млн. чоловік). До південних слов'ян належать болгари (6,8 мли. чоловік), серби (7,8 млн. чоловік), хорвати (4,4 млн. чоловік), македонці (1,4 млн. чоловік), босняки (1,1 млн. чоловік), чорногорці й словенці.

Значна частина населення Середньої Європи говорить германо язичними мовами. До германської мовної групи належать німці (74 млн. чоловік). Різними діалектами німецької мови говорять австрійці (6,9 мли. чоловік), германо-швейцарці, ельзасці і люксембуржці. До північногерманської групи мов належать мови шведів (7,6 млн. чоловік), норвежців (3,5 мли. чоловік), датчан (4,5 млн. чоловік) та ісландців (170 тис. чоловік). Мовами західногерманської групи говорять голландці (10,9 млн. чоловік), фламандці (5,2 млн. чоловік), які живуть на півдні Нідерландів, у північно-західній частині Бельгії і в деяких північно-східних районах Франції, а також фризи, що живуть на узбережжях Північного моря, переважно в Нідерландах.

До германської мовної групи належить і англійська мова, діалектами якої говорять англійці, шотландці, Ольстері. До германської групи підносять і європейських євреїв (1,2 млн. чоловік), більшість з яких користується мовою ідиш, близькою до німецької.

До романської мовної групи належать італійці (50 млн. чоловік), Італо-швейцарці, корсиканці, ретороманські групи (в Північній Італії І Південній Швейцарії), французи (40 млн. чоловік), франко-швейцарці в валлонці (3,8 млн. чоловік), що заселяють південні області Бельгії, іспанці (22,1 млн. чоловік), каталонці (5,2 млн. чоловік), португальці (9,1 млн. чоловік), галісійці (2,4млн. чоловік), румуни (15,8млн. чоловік), аромуни, істрорумуни.

До кельтської мовної групи належать три народи Британських островів: ірландці (4 млн. чоловік), валлійці (1 млн. чоловік), гали (жителі Північної Шотландії) і бретонці (1,1 млн. чоловік), які живуть на північному заході Франції.

Окремою мовою індоєвропейської сім'ї говорять албанці, або шкіпетари (2,2 млн. чоловік).

Ізольоване місце займає і грецька мова, якою говорять греки (8 млн. чоловік).

Зберігають ще свою мову цигани (650 тис. чоловік), яка належить до індійської групи.

До фінно-угорської групи уральської мовної сім'ї належать угорці, або мадьяри (12,2 млн. чоловік), фіни, або суомі (4,2 млн. чоловік), і саамі, або лопарі (33 тис. чоловік).

На півночі Іспанії і частково у Франції живуть баски (830 тис. чоловік) — потомки іберів, стародавнього населення Піренейського півострова їхня мова займає відособлене місце в системі лінгвістичної класифікації.

На островах Мальта і Гоцо живуть мальтійці (300 тис. чоловік), які говорять діалектом арабської мови.