Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т

Головний вододіл Північної Америки проходить по Кордильєрах, переважно по їх східних гірських хребтах. Отже, більша частина материка належить до атлантично-арктичного стоку. Тут на рівнинах сформувалися полині й багатоводні річки, зокрема Міссісіпі, Маккензі, Св. Лаврентія, Ріо-Гранде-дель-Норте. Річки тихоокеанського стоку значно менші. Найбільші з них — Юкон, Колорадо, Колумбія.

У районах недавнього поширення материкового зледеніння гідрографічна сітка дуже молода, річки багаті на пороги і водоспади. Гідрографічно річки зв'язані з численними в цьому районі озерами. На півдні материка річки протікають у давно сформованих долинах з виробленим профілем рівноваги, кількість озер порівняно незначна.

Щодо характеру живлення можна виділити такі групи річок:

1) переважно дощовий режим мають річки півдня, південного сходу і центральних частин материка. У живленні річок центральних частин материка певне значення має сніг, але головна роль належить дощам;

2) аридний режим характерний для річок посушливих територій південного заходу СІЛА і північної частини Мексики, де немає регулярного стоку. Це — короткі водотоки, що губляться в масах уламкового матеріалу або заповнюються водою на короткий час після злив;

3) сніговий рівнинний режим характерний для річок північної частини США і більшої частини Канади. Узимку вони замерзають, навесні на них бувають повені, зв'язані з таненням великих мас снігу. Частково ці річки живляться дощовими опадами. Протікають у недавно сформованих долинах. Багато з цих річок тісно зв'язано з озерами, що регулюють їх режим;

4) сніговий гірський режим характерний для річок заходу і півночі, що починаються у високогірній зоні Кордильєр, багатій на льодовики і високогірні сніги. Це — типовий альпійський режим з літнім паводком і різкими коливаннями витрати води (річки Колумбія, Фрейзер та ін.).

Найбільша річка Північної Америки — Міссісіпі, яка за довжиною разом з Міссурі (6420 км) займає друге місце в світі (після Нілу). Площа водозбору Міссісіпі 3238 тис. кв. км, середній річний стік води 19 куб. м/сек. її праві притоки протікають в областях з незначною кількістю опадів і високим випаровуванням (Міссурі), несуть багато мулу. Найповноводнішою є ліва притока — Огайо (з Теннессі), що бере початок в Аппалачах. Під час танення снігу і в період літніх мусонних дощів вона спричиняє повені в пониззях Міссісіпі.

У нижній течії річка Міссісіпі утворила велику алювіальну низовину, яка невпинно перетворюється на дельту (100 м за рік). Приблизно один раз на 10 років на Міссісіпі спостерігаються величезні повені. В басейні річки є близько 25 тис. км судноплавних ділянок. Міссісіпі з'єднується системою каналів з Великими озерами. Води річки і її приток у південних частинах басейну використовуються для зрошення. На річках системи Міссісіпі побудовані гідроелектростанції.

Типовою північною річкою сибірського типу в Маккензі (4600 км), верхів'ям якої вважають річку Атабаску. Маккензі гідрографічне зв'язана з озерами Атабаска, Велике Невільниче і Велике Ведмеже. Узимку річка Маккензі замерзає на довгий час (з жовтня по квітень); у пониззі звільняється від льоду на початку травня.

Переважно сніговим живленням характеризується річка Юкон (3180 км), яка майже на півроку вкривається льодом.

У південно-західній частині США найбільша річка Колорадо (2740 км), що впадає в Каліфорнійську затоку на території Мексики. Колорадо характеризується снігово-дощовим живленням, вологу дістає майже виключно в Скелястих горах, бо за межами гір басейн річки знаходиться в дуже аридних умовах. Річка і її притоки переносять надзвичайно багато мулу. У пониззях дуже інтенсивно скупчується алювій. У середній течії Колорадо утворює найбільший у світі каньйон до 1800 м завглибшки. Область середньої течії річки останнім часом піднімається, тому річка все глибше і глибше прорізує товщу осадочних відкладів. Глибинної ерозії зазнають тепер і гранітні товщі на дні річки.

На Лаврентійському плоскогір'ї, особливо на його окраїнах, є багато озер, що займають улоговини тектонічного походження, оброблені пізніше льодовиками. На поверхні Канадського щита розкидано багато озер, які дуже подібні до озер Фінляндії і Швеції.

Група Великих озер (Верхнє, Мічіган, Гурон, Ері й Онтаріо) —найважливіша водна система Північної Америки і найбільший у світі прісноводний басейн (246 тис. кв. км). Площа найбільшого з озер цієї групи — Верхнього —82 тис. кв. км, максимальна глибина його 393 м. Різниця в рівнях води чотирьох озер цієї групи незначна, а озеро Онтаріо має рівень води на 100 м нижчий, ніж озеро Ері. Між Ері й Онтаріо протікає річка Ніагара, що утворює Ніагарський водоспад близько 50 м заввишки.

Стік Великих озер до Атлантичного океану здійснюється повноводною річкою Св. Лаврентія, довжина якої разом з естуарієм 3350 км. Уся система Великих озер і зв'язаних з ними річок судноплавна. Навігація припиняється тут узимку на 140 днів. У нижній течії річки Св. Лаврентія навігація стає неможливою лише навесні через льодохід.

Сучасне зледеніння в Північній Америці розвинене в Кордильєрах і на полярному архіпелазі.

Деякі високі вулкани Мексики (Орісаба, Попокатепетль) увінчані фірновими шапками, що дають початок не великим льодовикам. Висота снігової лінії тут 4600 м. У СІЛА льодовики незначного розміру є у високій частині Сьєрра-Невади. У Кордильєрах СІНА справжні льодовики трапляються за 41° пн. ш. Найбільші з них є на горах Шаста, Рейнір, Худ, Адамс, Бекер та ін. У системі Скелястих гір справжні льодовики трапляються в Монтані й прилеглих частинах Канади. Великий центр зледеніння знаходиться між 48°12' пн. ш. і північним кордоном США; тут утворено Національний парк льодовиків.

Особливо багато льодовиків в Аляскинських Кордильєрах. Тут налічується понад 1000 льодовиків альпійського типу, 6 передгірних, або аляскинського типу, і 30 льодовиків, що доходять до моря й дають початок айсбергам. Під зледенінням тут перебуває 42 тис. кв. км. З передгірних льодовиків заслуговують на увагу М'юр (1200 кв. км), Беринга (1000кв. км), Небесна (1000 кв. км). Найбільший з передгірних льодовиків — Сьюард-Маласпіна, що займає площу близько 2700 кв. км. Цей льодовик утворився внаслідок з'єднання таких великих льодовиків, як Стюарда, Агасица, Тіндаля, Гюйо та ін. Прибережну частину льодовика Маласпіна вкриває товстий шар морени, який тягнеться вздовж берега затоки Якутат на 140 км. Цей шар такий потужний, що на ньому ростуть чагарники і високостовбурні ліси з канадської ялини, вільхи, віргінської тополі.

Велике зледеніння в Гренландії, а також на островах Канадського Арктичного архіпелагу (Баффіна, Байлота, Девон і Елсмір).

Більша частина Північної Америки належить до Голарктичної флористичної області. Флора Північної Америки генетичне зв'язана з флорою Євразії. Південна частина материка входить у межі Неотропічної флористичної області й генезисом зв'язана з Південною Америкою. Наприкінці крейдового і в палеогеновий період у Північній Америці існувала помірно-субтропічна флора, близька до східноазіатської. У цей час центральна частина материка була вкрита морем, але західна і східна його окраїни з'єднувалися на півночі. З відступанням моря на його місці виникали трав'янисті простори, які відокремлювали дві області формування лісової флори. Протягом усієї історії розвитку флори Північної Америки відбувалося взаємопроникнення двох флор — помірної, що поширювалася з півночі, і тропічної, що проникала з півдня. Центром походження значної частини помірної флори треба вважати Східну Азію, звідки рослини проникали до Америки. Еоценова тропічна флора південної частини материка була близька до палеогенової тропічної флори Європи. У льодовиковий період на великих просторах материка його флора загинула. На півдні материка були сприятливіші умови, ніж в Європі: дольодовикова лісова флора не загинула і з відходом льодовиків поширилася на своє попереднє місце. Так відновився дольодовиковий видовий склад північноамериканського лісу. Поряд з цим у передльодовиковий і міжльодовиковий час арктичні й високогірні види поширилися на південь і збереглися до наших часів як релікти в сучасній помірній флорі.

Загальна кількість видів рослин у Північній Америці досягає приблизно ЗО тис. Основними елементами флори материка є: східноазіатський, європейський, тропічний і субтропічний, андійський і антарктичний.

Рослини Північної Америки часто вражають розмірами і швидкістю росту. Налічується багато деревних порід (близько 400). У лісах Північної Америки є багато чужих для Європи видів (гікорія, магнолія, тюльпанне дерево, туя, тсуга, секвойя). Середня лісистість Північної Америки — 31%. Середня лісистість Канади становить 43%; продуктивні ліси займають 24% всієї площі країни. У лісах Канади налічується 150 видів деревних порід, з них хвойних — 31 вид і широколистих — 119 видів. У США ліси займають 34% всієї площі країни, причому 3/4 цієї площі належить до товарних лісів. З 845 видів дерев у США 165 мають товарне значення. У Мексиці ліси займають 15%, у Вест-Індії — ЗО, а в Центральній Америці і Панамі лісистість досягає 60%.

Відповідно до характеру рельєфу і кліматичних умов, у центральній частині Північної Америки лежить область степів і пустинь, оточена лісами.

Північну окраїну материка і прилеглі до нього з півночі острови займає зона тундри, що є частиною Арктичної підобласті Голарктики.

Надалі на південь тундра опускається на Лабрадорі й на Ньюфаундленді. Для зони тундри всієї Голарктики характерні тундрові ґрунти і циркумполярне поширення одноманітних рослин, серед яких переважають мохи і линшйники. У південній частині тундри розвинений трав'яний покрив із злаків і осок, для чагарникових тундр характерні повзучий верес, карликові береза, верба і вільха. На південь від тундри простягається смуга лісотундри. Найхарактерніші її дерева — модрина, ялина чорна і біла. Ще далі на південь упоперек усього материка проходить зона хвойних лісів помірного поясу, що розвиваються на підзолистих грунтах. Для східної тайги характерні канадська ялина, американська модрина, сосна Банкса і бальзамічна ялиця, а також як домішки — паперова береза, бальзамічна тополя і осика.

Дуже своєрідні хвойні ліси вологих тихоокеанських узбереж. Для них характерні сітхінська ялина, дугласова ялиця, західний хемлок, або тсуга, і також гігантська туя, яка утворює найгустіший у світі, надзвичайно продуктивний ліс. У тихоокеанській частині Кордільєр є багато таких хвойних, як жовта сосна, дугласова ялиця, біла ялиця, цукрова сосна і ладанний кедр, а під 40° пн. ш. тран-лясться вічнозелена секвойя. На західних схилах Сьєрра-Невади збереглися гаї гігантської секвойї — найбільшого дерева в світі.

У районі Великих озер переважають мішані ліси, до складу яких входять хвойні (біла, або вермутова,і червона сосна), хемлок і листяні дерева — жовта береза, цукровий клен, американський ясен і американський .

Мішані ліси східної частини материка, що далі на південь переходять у густі широколисті ліси (аппалачські), надзвичайно багаті на деревні види: багато видів дуба каштан, бук, ясен, липа, платан. Дерева часто обвиті виткими рослинами (виноград, плющ та ін.). У південній частині аппалачських лісів поширені такі теплолюби, як гікорі, магнолія, тюльпанне дерево і ліквідамбар.

На південь від аппалачських широколистих лісів поширені субтропічні вічнозелені ліси. Вони займають південні частини Мексиканської і Приатлантичної низовин, а також північну Флориду. Тут ростуть субтропічні види сосон, а також вічнозелені ліси з дуба, магнолії і бука, дуже поширені ліани й епіфіти. На сухіших місцях росте карликова пальма сабаль. У Флориді й на Міссісіпській низовині на прибережних ділянках, що затоплюються, росте болотний кипарис.

На Центральних рівнинах поширений високотравний степ, або прерії. Тут на чорноземних грунтах ростуть злаки (ковила, пирій, бородач та ін.), до яких домішується різнотрав'я з яскравими квітками.

Для фауни мішаних і широколистих лісів на сході Північної Америки характерні віргінський, або білохвостий, олень, ведмідь-барибал, вовки, лисиці, норки, видри, єноти, скунс, американський борсук; з птахів — вилохвостий лунь, дикі індики, каролінська папуга, колібрі; з рептилій — міссісіпський алігатор і алігаторова черепаха.

У зоні степів і прерій водиться степовий вовк, або койот, зрідка трапляється вилоріг; численні гризуни — зайці, ховрахи, лучні собачки; з птахів е лучний тетерев, індичний гриф, зозуля-подорожник. У заповідниках живе небагато бізонів, багатомільйонні стада яких бродили по преріях ще на початку XIX ст. На безлісих просторах материка довгий час блукали завезені з Європи і здичавілі коні. Тепер їх майже повністю виловлено.

Для гірсько-лісових ландшафтів Кордильєр характерні олені, товсто-рогий баран, ведмідь грізлі, чорний ведмідь барибал, пума, вовки, рисі, лисиці, борсуки; багато гризунів — бобри, деревні дикобрази, зайці, білки. З птахів водяться каліфорнійський гриф, каліфорнійська куріпка, колібрі.

Пустинно-степові плоскогір'я багаті па плазунів (каліфорнійська ящірка, ядозуб, гримуча змія), тарантулів і скорпіонів.

Для Центральноамериканської зоогеографічної підобласті характерні пума, оцелот, ягуар, олені, тапіри і пекарі. Значно поширені також широконосі мавпи, деревні дикобрази, мурахоїди і броненосці. Трапляються також опосуми (сумчасті щури). Багата фауна птахів, земноводних і рептилій.

Фауна Антільських островів бідна і має острівний характер. Особливо бідна фауна ссавців. Трапляються гризуни: є два види щілинозубих (з комахоїдних).

У Північній Америці, як і в Південній, не знайдено кісткових решток викопної людини, а у фауні цих материків нема людиноподібних мавп. Отже, людина в Північній Америці — прийшла. Корінне населення Америки — індіанці. Вони належать до особливого відгалуження монголоїдної раси, походять від палеоазіатів, що 15—ЗО тис. років тому, в епоху пізнього палеоліту, переселилися в Північну Америку з Північно-Східної Азії через Берингову протоку й Аляску. Пізніше цим самим шляхом переселилися предки ескімосів і заселили крайню північ Північної Америки.

У Північній Америці налічується 56 великих індіанських груп, а її Центральній Америці їх 29. На південному сході Північної Америки індіанські племена об'єднувалися в союзи (алгонкіни, ірокези). Головним заняттям їх було мотичне землеробство. Особливо високого суспільного і культурного розвитку досягли на момент приходу європейців індіанські народи Мексики — майя і ацтеки. З XVI ст. Північну Америку почали заселяти вихідці з Європи — іспанці; із XVII ст. — французи, голландці, шведи, англійці, шотландці, ірландці, німці; з XIX ст. — італійці, поляки, українці, євреї, литовці тощо. В результаті швидкої асиміляції всіх цих елементів утворились нації американців (у СПІА), англоканадців, франко-канадців.

Вторгнення європейців у Північну Америку супроводилося війнами, розправами і винищенням індіанських племен (у СПІА з 600 племен залишилось близько 200). Індіанське населення в СПІА і Канаді було витіснене в ізольовані території — резервації з (найменш родючими землями). У США і Канаді залишилось лише 700 тис. індіанців. Частина індіанців змішалась з європейцями, в результаті чого утворилися нові, метисні, іспаномовні народи Мексики і країн Центральної Америки. В Мексиці й Гватемалі збереглися ще індіанські народи, в інших країнах Північної Америки — лише рештки індіанських племен.

З XVI ст. в Північну Америку почали привозити з Африки негрів для роботи на плантаціях. Нащадки цих негрів тепер становлять значну частину населення на півдні СПІА, на островах Гаїті і Ямайка. В країнах Північної Америки щодо негрів реакційні сили застосовують дискримінацію і сегрегацію.

У Північній Америці 301 млн. жителів (1967 р.). Середня густота населення —близько 13 чол. на 1 кв. км. Найгустіше заселені південно-східна частина материка, район Великих озер і острови Карибського моря. 65% населення спілкуються англійською мовою. Цією мовою говорять американці СПІА (136 млн. чол.), у тому числі негри СПІА (понад 20 млн.), англо-канадці (8,3 млн.), ірландці (4 млн.), євреї (6 млн.), Ямайці та інше населення Вест-Індії. Іспанською мовою розмовляють близько 50 млн. чоловік: мексиканці (та іспаномовні індіанці Мексики) — 30млн., кубинці — 7 млн. та ін. Близько 4% населення говорить французькою мовою (фран-ко-канадці і франкомовне населення Вест-Індії). У СПІА й Канаді живуть великі групи європейського походження: німці — 6 млн., італійці — 5,8 млн., євреї —6 млн., поляки —3,4 млн., українці —1,7 млн., шведи— 1,3 млн., норвежці — 1 млн. та ін. Деякі індіанські народи (близько 3% усього населення материка) зберегли ще свої мови (киче, майя, ацтеки та ін.).

До Арктичної Америки належать Гренландія і Канадський Арктичний архіпелаг.

Гренландія — найбільший у світі острів, що займає 2 176 000 кв. км. З півночі на південь вона простягається на 2650 км (від мису Морріс-Джесеп на 83°39' пн. ш. до мису Фарвель на 59°46' пн. ш.). 82% всієї території острова вкрито товстим льодовиковим щитом. Вільна від льод] вузька прибережна смуга місцями звужується до 1,5 км і ніде не розширюється понад 250 км. Льодовиковий покрив Гренландії тільки місцями доходить безпосередньо до моря.

Середня потужність льодовикового покриву Гренландії становить 2300 м, максимальна — 3400 м. Центральна частина льодовикового щита являє собою рівнинне льодовикове плато, хвилясті схили якого на окраїнах порізані величезними тріщинами. Льодовиковий щит Гренландії здебільшого обривається високою стіною (100 і більше метрів) біля прибережної смуги, вільної від льоду. Місцями лід сягає безпосередньо до моря і дає початок айсбергам. На окраїнах льодовикового покриву утворюються великі відгалуження від нього у вигляді численних льодовикових язиків—гігантських глетчерів, які закінчуються або на суші, або в глибоких фіордах, що називаються айсфіордами. Найбільші з льодовиків Гренландії — Гумбольдта і Петермана (на півночі острова). Дуже багато айсбергів дає захід острова, особливо район о. Діско. Тут щороку утворюється 7850 айсбергів. Середня висота айсбергів, що утворюються поблизу берегів Гренландії, становить близько 70 м над рівнем води. Порівняно рідко трапляються льодові гори близько 1 км завдовжки і висотою 100—130 м над рівнем моря. Айсберги в Атлантиці трапляються майже до 40° пн. ш.

Середня швидкість руху гренландського льоду невелика (близько 20 м на рік), а швидкість периферійних льодовикових язиків досягає 1000—7000 м на рік.

Льодовиковий покрив Гренландії протягом останніх тисячоліть не зазнав великих змін, залишився в більш-менш стабільному стані.

Вільні від льоду окраїни Гренландії зазнають впливу морозного вивітрювання і близького сусідства льодовикового покриву. Лід, рухаючись, руйнує окраїнні гірські масиви, переносить кам'яні брили, щебінь і пісок.

За рельєфом Гренландія під покривом льоду являє собою чашу, нахилену із сходу на захід. Висота западини в центральній частині не перевищує 100 м, окраїни острова підняті і під впливом зледеніння набули альпійських рис рельєфу. Найвищі — східні окраїни Гренландії (гори Гунб'єрн, 3700 м). На окраїнах острова, а місцями на внутрішніх частинах льодовикового щита є ізольовані підняття, вершини яких іноді вільні від льоду (нунатаки).

Більша частина Гренландії належить до докембрійської складчастості і являє собою Гренландський щит, генетичне зв'язаний з Канадським щитом. Характерними тут є гнейси, граніти і кристалічні сланці. Північні й східні окраїни острова належать до каледонської складчастості. Тут поширені пісковики, вапняки і глинисті сланці. Часто на острові трапляються покриви палеогенових і неогенових базальтів.

Береги Гренландії, особливо на південному заході й на сході, глибоко порізані фіордами.

З корисних копалин Гренландії найбільше значення має крі який добувають на півдні острова, в районі Івігтут. Заслуговують на увагу також самородне залізо, свинець, графіт і торф; останнім часом знайшли уранову руду.

Клімат Гренландії зумовлений її географічним положенням, сусідством холодних морів і наявністю великого льодового покриву. Над центральною частиною Гренландії протягом усього року існує антициклон, що заважає проходженню над островом звичайних для північної Атлантики циклонів. Центральна Гренландія характеризується найсуворішим кліматом у межах Арктики. Аналогічно до Антарктиди внутрішня Гренландія має від'ємні середні температури протягом усього року (взимку — 50°, влітку — 11°, — 13°). Влітку можливі морози до — 28°, взимку до — 60°. Сніг випадає тут кожного місяця. На окраїнах Гренландського льодовикового щита часто утворюються фени, які сприяють значному підвищенню температури.

Вільні від льоду окраїни Гренландії належать до зони клімату тундри. Середні температури лютого коливаються від —5,2 до —29,4°, середні липневі — від +3,7 до +9°. На Землі Пірці середня температура лютого —32°, липня +6°. Найвищі температури спостерігаються на південному заході і на півдні острова, де проявляється вплив циклонів Атлантики (середня температура липня в Івігтут +9,9°, середня температура лютого —7,6°). Саме тут випадає багато опадів — до 1000 мм і більше, тоді як у центральній частині острова випадає 314 мм, а на північній окраїні — не більш як 100 мм.

Клімат західного узбережжя Гренландії тепліший порівняно із східним. Останнім часом спостерігається відступання льодовиків і зменшення льодовитості в морях, які омивають Гренландію, що є проявом загального процесу потепління Арктики.

У районі Гренландії значно поширені мохи (600 видів) і лишайники (300 видів). Судинних рослин налічують 416 видів. Серед них —типові представники тундри: полярний мак, ломикамінь, крупка, куріпчина трава, пухівка, жовтець, приворотень. У південній частині острова поширена чагарникова тундра. Тут ростуть карликова береза, касіопе, лохина, водянка, брусниця та ін. На південно-західній окраїні трапляються береза і вільха заввишки 2—3 де, яловець, чорниці і т. ін. Для узбережжя місцями характерні також ландшафти боліт і зелених лук.

Тваринний світ Гренландії бідний, проте тут збереглися ще тварини, які майже зникли на материку, — вівцебик і на південному заході острова олень карібу. Є багато песців. У прибережній частині живе білий ведмідь. Орнітофауна Гренландії дуже багата (близько 170 видів птахів); численні пташині базари. Морські води багаті на морського звіра і рибу.

На узбережжях у невеликих селищах живуть переважно ескімоси, що займаються полюванням і рибальством.

Ця область являє собою найбільше в світі після Малайського архіпелагу скупчення островів, що займає площу понад 1,3 млн. кв. км, а разом з півостровами Бутія і Мелвіл — майже 1,5 млн. кв. км. Найбільші острови, що входять до складу архіпелагу, — Баффінова Земля (512 тис. кв. км), Вікторія (215 тис. кв. км), Елсміра (200 тис. кв. км).

Острови архіпелагу — материкового походження. Вони зовсім недавно відокремилися від материка і розташовані на материковій мілині Північного Льодовитого океану.

Численні сучасні затоки і протоки між островами частково утворилися в результаті недавніх розломів земної кори, частково являють собою затоплені морем ерозійні долини. Більша частина островів архіпелагу належить до докембрійської складчастості і являє собою природне північне продовження Канадського щита. Північна частина острова Елсміра і острів Аксель Хайберг входять до системи мезозойської складчастості.

Острови архіпелагу мають середню висоту близько 180 м над рівнем моря, проте середня висота Баффінової Землі становить 600 м, а острова Елсміра — близько 700 м. На півночі цього острова виявлено висоту 3300 м, на сході Баффінової Землі —1500—1700 м. На заході й півдні архіпелагу багато низовин, що мало підвищуються над рівнем моря. На формування рельєфу островів значною мірою вплинуло антропогенове і сучасне зледеніння. На багатьох островах архіпелагу на значній висоті помітно давні рівні моря. Сучасні фірнові поля і льодовики займають тільки близько 8% площі архіпелагу, що становить 10 тис. кв. км. Сучасне зледеніння розвинене тільки в східній частині архіпелагу, що прилягає до Гренландії. Це пояснюється впливом південних вологих вітрів з Атлантики, які переважають тут улітку, а також наявність підвищеного рельєфу на сході архіпелагу.

Клімат архіпелагу холодний, полярний і майже скрізь різко континентальний.

Середні місячні температури трьох літніх місяців (червень — серпень) вищі від 0°. Найтепліший місяць — липень (середня липнева температура — від +3 до +5° на півночі і до +9,6° на півдні). В усі літні місяці можливі заморозки. Середня температура лютого часто спадає до —35°, мінімум —52,8°. На островах випадає 200—250 мм опадів, на північній окраїні архіпелагу —близько 100 мм, а на сході —400—500 мм. Найбільше опадів буває в липні її серпні. На островах поширена багаторічна мерзлота.

Протоки між островами 9—10 з половиною місяців вкриті льодом. Коли лід у протоках зовсім не ламається, неможлива навігація. Північно-західним проходом вперше пройшов Амундсен (1904—1906 рр.).

Значні простори архіпелагу належать до арктичної пустинно-льодовикової підзони. Знижені ділянки архіпелагу належать до підзони арктичних пустинь і частково до підзони арктичних тундра. Лише на півдні архіпелагу порівняно невеликі ділянки можна віднести до підзони лишайниково-мохових тундр.

З тварин водяться вівцебики, олені карібу, песці й лемінги. Влітку на островах дуже багато птахів (гаги, дикі качки, дикі гуси і т. ін.) і комарів. Територія області дуже рідко заселена (переважно ескімосами).

Ця область за природними умовами подібна до Фінляндії і Північної Швеції. В області переважає рівнинна поверхня, дуже поширені льодовикові форми рельєфу.

Більшу частину області займає Канадський кристалічний щит з виходами на поверхню докембрійських порід. На заході й півдні області докембрійський фундамент опускається і на поверхні залягають осадочні нижньопалеозойські відклади. На північній окраїні на поверхні відклалися товщі бореальної (чемпленської) морської трансгресії.

Основну частину території області займає пенепленізоване кристалічне Лаврентійське плато, на хвилястій поверхні якого виступають кряжі до 500—600 м заввишки. Найбільша висота цього плато — в східній частині півострова Лабрадор, де знаходиться хребет Торнгат. Цей хребет дужо розчленовується на узбережжях, утворюючи численні фіорди. Для Гудзонової затоки характерні шхерний і лагунний типи берегів.

Великі зниження Канадського щита в його південній і західній частинах заповнені нижньопалеозойськими і льодовиковими відкладами. У межах цього зниження лежать великі озера Канади.

До області входить також північна частина Внутрішніх рівнин —плато Маккензі, яке складається з осадочних палеозойських, мезозойських і палеогенових відкладів. Погорбовані рівнини плато Маккензі, що має висоту 300—600 мм, перекриті льодовиковими відкладами (моренними горбами) і перетинаються рядом розчленованих куестових уступів найбільшої висоти на плато Маккензі досягають останцеві гірські підняття (г. Карібу —1006 мм).

Уся область має сліди зледеніння. На великих просторах є згладжені скелі з льодовиковою штриховкою, є багато баранячих лобів, кінцево-моренних гряд, озів. У гірських частинах області є багато трогових долин із стрімкими високими схилами.

Морські тераси на узбережжях області свідчать про недавно підшити суші.

Кристалічні масиви області багаті на корисні копалини (залізо, нікель, мідь, золото, кобальт). На півночі, в районі Великого Ведмежого озера, розробляють руди срібла, свинцю, вольфраму, кобальту і міді, а також добувають уранову руду.

Клімат області холодний і різко континентальний. Протягом усього року переважають лише континентальні повітряні маси. Трохи м'якший клімат біля озер і морських узбереж. Зима тривала і дуже холодна. Середня січнева температура біля берегів Великих озер —12°, біля берегів Гудзонової затоки —26°, а на крайній півночі —28°. Мінімальні температури досягають —50°. Літо помірно тепле, із середньою температурою липня +13, +19°; на півдні +18°, а на північному сході лише + 11°. Середня тривалість безморозного періоду становить 40—50 днів. На півдні і в середніх частинах області випадає близько 500 мм опадів, на північному заході — до 250 мм, а на сході в окремих місцях — до 1000 мм. Переважають літні й осінні опади, проте сніговий покрив узимку лежить всюди 4—7 місяців. На північному заході значні площі займає багаторічна мерзлота.

Гідрографічна сітка в області дуже густа. Численні великі озера оточують Лаврентійське плато із заходу і півдня: Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Атабаска, Оленяче, Вінніпег та ін. Озера займають улоговини тектонічного походження, оброблені пізніше льодовиками. Загальна площа озер в області — 560 тис. кв. км. Річки протікають у молодих, недавно сформованих долинах з невиробленим профілем рівноваги і мають велику кількість водоспадів і порогів. Здебільшого вони беруть початок з озер і гідрографічне зв'язані з ними. Режим річок типовий снігово-дощовий, рівнинний, з весняними повенями. На півночі річки замерзають на 5—6 місяців, на півдні — на 3 місяці.

В області поширені підзолисті ґрунти. У лісах переважають хвойні дерева: чорна, сиза і енгельманова ялини, бальзамічна смерека, модрина, скеляста і червона сосни. З листяних дерев ростуть береза і осика. Для високостовбурних лісів східно-канадської тайги найхарактерніші біла, червона і скеляста сосни, хемлок і білий кедр. Ділянки тайги часто чергуються з болотами. В області широко розвинена лісообробна і лісохімічна промисловість.

Тваринний світ тайги багатий. Тут поширені ведмеді, вовки, лисиці, канадська рись, росомаха, видри. Водяться лосі, олені, вапіті й карібу. Цінне хутро дають бобер, норка, ондатра. Багата фауна птахів. Численні водойми області багаті на рибу (сиг, щука, оселедці, озерна форель і лососеві).

Основну частину населення становлять канадці — за походженням англійці й французи. Значна частина українців. Корінного населення дуже мало — індіанці, що належать до альгонкінської групи, і на північній окраїні області — ескімоси.

Острів Ньюфаундленд (111 тис. кв. км) —материкового походження. Він є північно-східним продовженням аппалачських структур, відокремлених від материка скидовими западинами затоки Св. Лаврентія і проток Белл-Айл і Кабота. Материкова мілина, що оточує острів, утворилася на місці суші, недавно затопленої морем. На південний схід від острова є Велика Ньюфаундлендська банка, багата на рибу. За рельєфом острів — горбасте плато заввишки 400—600 м. Денудована поверхня острова місцями складається з пологих північно-східного напряму кристалічних гірських хребтів, у зниженнях між якими залягають палеозойські відклади. Найбільшої висоти досягають гори Лонг-Фрейндж (до 800 м). Береги острова дуже порізані, особливо на північному сході. Тут багато заток глибоко вдається в сушу, відчленовуючи півострів Авалон. На північному заході береги острова піднімаються, на південному сході — опускаються. На острові є сліди дворазового зледеніння, значно поширені льодовикові форми рельєфу (моренні гряди, льодовикові долини, льодовикова штриховка на скелях, численні льодовикові озера і т. ін.).

Клімат острова морський, вологий і холодний. На нього значною мірою впливає холодна Лабрадорська течія. 80—90 днів на рік бувають з бурями. Середня температура найхолоднішого місяця становить від —3° на південному сході до —12° на північному заході. Взимку можливі зниження температури до —25а. Літо прохолодне; середня липнева температура коливається від +10° на півночі до +17° на півдні. Опадів випадає багато — від 750 мм на заході до 1300 мм на сході. Біля берегів острова часто бувають тумани, що заважають навігації. Гідрографічна сітка густа. Багатоводні річки узимку замерзають.

На острові переважають підзолисті ґрунти. Ньюфаундлендська тайга східноканадського типу займає близько 50% площі острова. У лісах ростуть чорна й біла ялини, бальзамічна ялиця і як домішки — жовта і біла берези, тополя. У низьких місцях ростуть канадський кизил, лохина і овечий лавр. Поряд з лісовими масивами значно поширені ландшафти сфагнових боліт і лук, є й ділянки тундри. Характерні тварини — олень карібу, видри, зайці. Ньюфаундлендська банка дуже багата на рибу (тріска, оселедці, лососі).

Невеликі ділянки на території області на південь і на захід від Верхнього озера належать до Канадського кристалічного щита, де виявляється активний льодовиковий знос. На більшій частині області поверх давнього кристалічного фундаменту є міцний покрив палеозойських відкладів. У рельєфі області переважають рівнини. Для докембрійських масивів характерні куполовидні височини (до 400—500 м). Дуже поширені куестові гряди. Особливо чітко вони виявлені на північному сході, в районах залягання силурійських вапняків. На уступі однієї з куестових гряд утворився Ніагарський водоспад. Чимало акумулятивно-льодовикових форм рельєфу—горбів і моренних гряд. Береги Великих озер оточені озерними рівнинами, що простягаються смугою від 30 до 100 км. На цих рівнинах залягають антропогенові відклади, а в рельєфі значну роль відіграють тераси, які свідчать про зниження рівня озер — решток велик: три льодовикових басейнів. Вузька долина річки Св. Лаврентія зв'яз обласхь з океаном.

Клімат області континентальний, трохи пом'якшений величезне масою води Великих озер. Середня температура найхолоднішого місяця на півночі області доходить до —15°, на півдні до —5°, на берегах озера вона вища (у Чикаго середня січнева температура — 3,3°). Середня температура липня на півночі близько +20°, а на півдні +25°. На берегу озер влітку температура знижується.

Особливо багато опадів випадає на східних узбережжях Великих озер і в долині річки Св. Лаврентія (до 1000 мм). Більша частина території області дістає понад 750 мм опадів, і лише на заході їх випадає відносно менше. Максимум опадів припадає на літній час, проте і взимку чимало випадає снігу.

Гідрографічна сітка дуже густа. В області багато великих тектонічніх западин, зайнятих озерами, і улоговин, якими в період танення антропогенових льодовиків стікали в озера талі льодовикові води. Річки дуже повноводні: вони належать до басейну Великих озер і річки Міссісіпі Стік з Великих озер здійснюється річкою Св. Лаврєнтія. Озера вкриті льодом. Вони сполучаються між собою системою судно прохідних проток обвідних каналів і мають велике транспортне значення. Ніагарський водоспад, який утворився на річці Ніагарі, що тече з озера Ері в озеро Онтаріо, має великі запаси водної енергії.

На півночі області переважають підзолисті ґрунти, на півдні — бурі лісові. Область лежить у зоні мішаних лісів. Тут ростуть скеляста, або червона, сосна з домішками дуба, берези і осики, білий кедр і ялина. На глинистих грантах поширені кленові ліси з домішками липи, в'яза або ліси з хемлока з домішками листяних порід. Поширені сфагнові болота, порослі чорною ялиною або модриною. Південна частина області знаходиться в смузі широколистих лісів, де переважає дуб. Протягом XIX ст. людина винищила більшу частину лісів області, на місці яких тепер простягаються поля, засіяні вівсом, ячменем, кормовими травами і засаджені деревами. На півдні вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, а на сході — тютюн.

До складу області входять Аппалачські гори, їх передгір'я і прилеглі низовини. Аппалачі простягаються на 2600 км у межах помірної і субтропічної зон.

За ландшафтними ознаками Аппалачі поділяють на Північні й Південні. Межа між ними проходить по западині Мохок-Гудзон.

Північні Аппалачі старіші за Південні й складаються переважно з кристалічних і метаморфізованих порід. До складу Північних Аппалачів відносять гори Адірондак, що є частиною Лаврентійського плато. Північні Аппалачі —це давні пенепленізовані гори, які пізніше зазнали підняття і різкого впливу антропогенового зледеніння. Найвища частіша Північних Аппалачів —г. Вашингтон (1916 м) у хребті Білі гори. Дужо часто вершини гір, згладжені льодовиками, мають вигляд кам'яних куполів, а зниження в горах заповнені льодовиковими відкладами. Північію-аппалачські структури продовжуються на півостровах Гаспе і НоІІій Шотландії. На південному заході Північні Аппалачі перетинаються двома паралельними грабенами — грабеном річки Коннектикут і грабеном річки Гудзон — озера Шамплейн.

Для південної частини Північних Аппалачів характерний ерозійно-останцевий характер рельєфу з великою кількістю ізольованих вершин (Монаднок та ін.). Рельєф формувався тут під впливом тривалої денудації і плейстоценового зледеніння. Значно поширені тут льодовикові озера, кінцево-моренні гряди, ками, друмліни, троговий профіль долин, численні водоспади на річках, які течуть у висячих долинах. Поступово знижуючись, Північні Аппалачі підходять до берегів Атлантичного океану. Затоплені морем ділянки сущі, що опускається тут, характеризуються дуже розчленованою береговою лінією.

Південні Аппалачі складаються з чотирьох паралельних між собою смуг. На заході простягається зона багатих на корисні копалини Аппалачських плато, що являють собою останцеві столові височини з гірськими кряжами. Поверхня тут дуже розчленована густою сіткою звивистих долин, внаслідок чого рельєф часто втрачає пластоподібний характер. У Кентуккі значні площі закарстовані. Найвища частина Аппалачських плато — Алеганські гори.

На схід від плато тягнеться система поздовжніх хребтів і долин, що їх розділяють, з характерною для них «аппалачською» структурою. Тут розвинений рельєф відпрепарованих ерозією складчастих гір. Найбільш розмита і найнижча частина цієї зони називається Великою Долиною.

Ще далі на схід простягається найвища зона Південних Аппалачів, або власне Аппалачі. Ця зона має складну геологічну будову. До неї входить система хребтів, які відокремлюються один від одного дуже порізаними долинами або розчленованими ерозією улоговинами. Ці хребти найбільшої висоти досягають на східних окраїнах (г. Мітчелл — 2037 м. Чорні гори), де вони круто обриваються.

На крайньому сході Південних Аппалачів простягається невисоке (не вище від 400 м) кристалічне плато Підмонт, що піднімається над Приатлантичною низовиною. Це плато вкрите потужним шаром глин і являє собою хвилясту залишкову рівнину, прорізану густою сіткою долин. На сході, біля так званої лінії водоспадів, поверхня плато Підмонт занурюється під молоді наноси берегової рівнини. На південь від Нью-Йорка затоплені річкові гирла в процесі опускання суші перетворилися на широкі морські затоки, що досягають підніжжя плато Підмонт і розчленяють прибережні рівнини на ряд півострівних ділянок, мало зв'язаних між собою.

Клімат Північних Аппалачів холодний, коливання температури по сезонах значні, середня січнева температура — від —5 до —12°. Мінімальні температури досягають —28°. Середні липневі температури — від +16 до +19°.

У Південних Аппалачах клімат значно тепліший, середня січнева температура на південних окраїнах цих гір становить +4°, проте на висоті 600—700 м вона нижча від 0°. Середня липнева температура в напрямі з півночі на південь зростає і на півдні доходить до +25°.

Уся Аппалачська область дістає протягом року багато опадів (від 1000 мм на півночі до 2000 мм на півдні). Па розподіл опадів значною мірою впливає рельєф. Місцями під захистом гір північно-західна частина області дістає тільки 800 мм опадів. Максимум опадів припадає на літній час. Всюди взимку випадає сніг. Особливо великий сніговий покрив утворюється на півночі. Влітку нерідко бувають тумани. На узбережжях вони тримаються по кілька днів (вплив «холодної стіни»).

Велика кількість опадів зумовила густу гідрографічну сітку. Річки східних схилів порівняно короткі. Перетинаючи окраїни плато, вони утворюють водоспади (лінія водоспадів Підмонту). Річки західного схилу дають початок великим водним артеріям —річці Огайо з притоками. Постійна багатоводність і порівняно спокійна течія річок, а також орографічна розчленованість Аппалачів — сприятливі умови для сполучення річок різних басейнів судноплавними каналами. Річки в області характеризуються снігово-дощовим рівнинним режимом з особливо великими весняними наводками на півночі.

Найпоширенішими типами грунтів є підзолисті на півночі області і бурі лісові грунти на півдні. Великі площі займають також болотні грунти і торфові болота. На півночі області поширені мішані ліси, які в найвищих частинах гір переходять у хвойні. Для мішаних лісів характерні такі дерева, як цукровий і червоний клен, біла і жовта береза, хем-лок, бальзамічна ялиця, біла і червона сосни, вірджинський яловець та ін. У хвойних лісах, поширених в Адірондаку в штаті Мен і на окремих вершинах південних Аппалачів, ростуть чорна ялина, бальзамічна ялиця і туя. На південь від 42" пн. ш. поширений аппалачський широколистий ліс, або нижній пояс каштанових лісів, що піднімається в горах не вище як до 600 м. Вище йде пояс мішаних лісів. Лісоутворюючі породи в широколистих лісах — каштан, каштановий і рожевий дуби, платан, бук, липа, тюльпанне дерево і горіх. У лісах дуже багато ліан.

У районах південного Підмонту, Чесанікської і Делаварської бухт каштанові ліси змінюються дубово-сосновими. Ліси області дуже розріджені людиною.

Для поясу високогірних лук, поширених на висоті 1800—2000 м на півдні і 1000—1200 м на півночі, характерні зарості рододендронів і вільхи з чагарниками смородини. Луки багаті на злаки з домішками конюшини, плаунів тощо. Більшість вершин Білих гір і Шикшоку —типові гольці.

Тваринний світ людина дуже знищила, проте і тепер ще в лісах трапляються чорний ведмідь, вовк, червона лисиця, віргінський олень. Водяться також білки, зайці, опосуми.

Аппалачська область була територією первісної колонізації. Тепер вона густо заселена, мас добре розвинуту промисловість. Природні ландшафти тут дуже змінені.

До складу області входять Атлантична берегова низовина на південь від Чесапікської затоки, півострів Флорида, берегові низовини Мексиканської затоки і низовина річки Нижньої Міссісіпі. Ці низовини утворилися на місці палеозойських складчастих структур, що генетично зв'язані з Аппалачами. Прогинання поверхні й нагромадження відкладів відбувалися тут з початку крейди і до неогенового періоду.

Для рельєфу рівнин характерна ступінчастість, що створювалася під час відповідних підняттів суші. Прилеглі до води рівнини мають сліди недавнього опускання.

На рівнинах виділяють два пояси низовин — внутрішній і зовнішній. На південь від Чесапікської затоки починаються деформовані плейстоценові берегові тераси, в межах яких виділяють 8 рівнів (найвищий з них близько 80 м, найнижчий — 4 м). Для вищих ділянок рівнин характерні слабохвилястий рельєф, нечіткі ступені.

Низькі береги тут прорізуються широкими і мілководними річковими естуаріями. Ще далі на південь вкриті дюнами коси відокремлюють від моря численні лагуни. Місцями рівна лінія берега розпадається на вкриті дюнами острови, що відокремлюються від суші неширокими жолобами. Лагуни й естуарії часто сполучаються недавно збудованими судноплавними каналами. У багатьох місцях у зовнішній зоні низовин давні затоки і марші давно вже осушені.

Флорида стала сушею тільки в пліоцені внаслідок склепінного підняття морських вапняків. Окраїни залишились затопленими. Після підняття Флорида певний час була з'єднана з Багамськими островами, Кубою і Юкатаном.

На півострові поширені карстові явища. Закарстовані породи перекриті тонким шаром молодих наносів. Озеро Окічобі займає полеподібну карстову западину. У південній частині півострова місцями на поверхню виходять грунтові води. Вони й зумовили утворення гігантських боліт Еверглейдс.

На східній окраїні Флорідиє багато чудових пляжів. Місцями на узбережжях розвинений дюнний ландшафт.

Дуже розчленований західний берег Флориди, біля якого багато островів зазнає інтенсивного руйнування. Від південної окраїни Флориди в південно-західному і далі в західному напрямі 320-кілометровою дугою тягнеться пасмо низьких островів Флоріда-Кіс, що є типовим бар'єрним рифом.

На захід від Флориди простягаються низовини Мексиканської затоки. В результаті останніх підняттів до суші тут був причленований утворений морськими антропогеновими пісками «низький сосновий пояс», який примикає до узбережжя з затоками і лагунами.

Низовина Нижньої Міссісіпі займає прогин, заповнений алювіальними відкладами. Із заходу до неї прилягають урвища, складені давньоантро-погеновими галечниками, перекритими лесом.

Узбережжя Техасу багаті на естуарії і лагуни. Дуже поширені тут берегові вали, соляні куполи — звивисті гребені. Місцями розвинений вузький пояс дюн.

На південь від гирла річки Ріо-Гранде с сліди більших тектонічних порушень. У береговій смузі є лимани, солоні озера, дюни і коралові споруди. Під впливом пасатів тут берегові наноси переміщуються на південь. Для області характерний клімат вологих субтропіків, а для півдня Флориди — навіть перехідний до тропічного клімату. Опадів тут багато — понад 1000 мм, подекуди до 1500 мм. Найбільше опадів буває влітку, коли переважає південно-східний мусон. Узимку позначається вплив холоднішого сухого континентального повітря. Середні січневі температури коливаються від +5° на півночі до +15° на півдні і навіть до +20° на півдні Флориди. Іноді взимку з півночі на територію області раптово вторгається арктичне повітря, що спричиняй нетривалі заморозки і невеликі снігопади на північних узбережжях Мексиканської затоки і навіть на півдні Флориди. Влітку спостерігаються високі середні температури (понад +25°), часті грози і торнадо.

На підвищених сухих піщаних ділянках області, на вилугуваних червоноземах і жовтоземах раніше були поширені ліси із субтропічних видів сосни (хлистова, факельна та ін.) і заростей пальми сабаль. Більша частина цих лісів вирубана.

На вологіших ділянках поширені багаті на ліани й епіфіти ліси, до складу яких входять ясени, тополі й магнолії.

У ландшафтах області значне місце займають затоплювані й заболочені ділянки, де росте релікт неогенового періоду — болотний кипарис. Дуже великі площі займають справжні болота на Міссісіпській низовині і на північ від півострова Флориди. Тваринний світ боліт багатий (алігатори, черепахи та ін.). Болото Еверглейдс, що мас своєрідні флору і фауну, оголошено заповідником.

Внутрішні рівнини простягаються в меридіональному напрямі між річкою Міссісіпі й підніжжям Скелястих гір. Для цієї області характерне меридіональне розташування грунтово-рослинних зон і поступовий перехід у напрямі із сходу на захід від лісостепу до степів і сухих степів.

Область належить до докембрійської складчастості (Північно-Амерії камська платформа), лише на її крайньому південному сході є незначні ділянки герцинід, генетично зв'язаних з Аппалачами.

Па сході області в басейні Міссісіпі тягнуться слабко розчленовані Центральні рівнини (з висотою 200—500 м), що складаються з горизонтальних відкладів палеозою. Плоскі поверхні рівнин, вкритих товстим шаром продуктів вивітрювання або рештками давніх галечників, місцями перетинаються структурними ступенями. Денудаційно-ерозійні ландшафти тут сформувалися в областях розвитку малостійких порід, де структурна поверхня змінена діяльністю річкових вод, а в районах поширення вапняків — процесами карсту. У північній частині Центральних рівнин поширені горби, що складаються з давніх моренних відкладів. Па півдні морени нема, а поверх корінних порід залягають лесовидні підклади і піски, принесені сюди потоками льодовикового періоду. На півдні Центральних рівнин піднімається платоОзарк (до 700 м), що є склепі Ішим підняттям докембрійського фундаменту, а ще далі на південь — гори Уошіто і Бостон (до 800м), що є продовженням Аппалачських складчастих структур. На південному сході поширені карстові явища, зв'язані з виходами на поверхню нижньокарбонових вапняків. Тут у басейні річки Грін (притока Огайо) знаходиться одна з найбільших у світі печер — Мамонтова. За зоною Центральних рівнин простягається на заході (до 700 км завширшки) пояс вищих рівнин. Це так звані Великі рівнини, що складаються переважно з горизонтальних мезозойських і палеогенових відкладів. У неогеновий і плейстоценовий часи простори Великих рівнин покрилися потужним шаром (до 300 м) алювіальних відкладів, що їх принесли річки із західних гір. Це сприяло формуванню однорідної, дуже полого нахиленої на схід поверхні від 500 до 1700 м заввишки. На півночі помітний вплив плейстоценового зледеніння, — відклалася давня морена і кілька поясів молодої морени. На півдні залягають потужні товщі лесу еолового походження. Цей лес був принесений вітром із сухих рівнин, розташованих на заході.

Великі рівнини на сході обриваються різким уступом до Центральних рівнин. Такими самими уступами на півдні відокремлюються від Великих рівнин високі столові плато Едуардс і Льяно-Естакадо, в ландшафтах яких є невисокі уступи, численні меси, карстові явища, вузькі й неглибокі річкові долини, а також місцями дюни. Значно поширена тут напівпустинна поверхня, що не має ознак ерозійної діяльності.

Ще далі на північ простягається смуга Високих рівнин, розташованих між хребтом Пайн-Рідж і горами Озарк. Високі рівнини полого знижуються з заходу на схід і часто мають дуже рівнинний рельєф. На посушливіших західних ділянках місцями переважає інтенсивна акумуляція з великими конусами виносів. Проте на Високих рівнинах інтенсивніше ерозійна діяльність, внаслідок чого місцевість значно розчленована, і в багатьох місцях непридатна для господарського освоєння.

На північ від крутого обриву хребта Пайн-Рідж до Високих рівнин прилягає значно нижче плато Міссурі, що характеризується ступінчастим і дуже розчленованим рельєфом. На внутрішній частині плато піднімаються острівні гори вулканічного походження або куполоподібні височини. Прикладом таких височин е дуже зруйнований ерозією купол Блек-Хілса (висотою близько 2200 м), що належить до кордільерських складчастих структур і складається з гранітів і палеозойських вапняків. Цей купол оточений дуже розчленованими передгір'ями типу бедленду. Рівнинний характер рельєфу плато Міссурі часто порушується ярами, широкими і глибокими долинами і улоговинами.

Ступінчастий ландшафт розвинений також у Канадських преріях. Плато прерій у Канаді і північна частина плато Міссурі в антропогеновий період не раз вкривались льодовиками, які залишили тут товстий шар моренних відкладів. У ландшафтах цієї території значну роль відіграють загачені моренні озера, нечітка система стоку. Профіль рівноваги річок невиявлений, а річки, що перетинають горбасті гряди, часто утворюють водоспади.

За геоморфологічними ознаками область Внутрішніх рівнин являє собою розташований між Кордільєрами і Аппалачами своєрідний коридор, по якому без перешкод відбувається меридіональний обмін масами повітря (арктичного — з півночі й тропічного — з півдня), що зумовлює нестійкість погоди і різкі коливання температури в усі пори року. На півночі Внутрішніх рівнин спостерігаються ознаки помірного континентального клімату, на півдні — субтропічного. Середня річна амплітуда температур в області перевищує 25°, на півночі 38°. У межах місяця коливання температур досягають 50 і навіть 60°. Зима особливо холодна на півночі області. Тут середня січнева температура досягає —20°, тоді як у середній частині вона становить від —2 до —8°, а на півдні до +5°. Взимку бувають різкі похолодання, що спричиняються вторгненням арктичних повітряних мас. Температура повітря протягом доби може знижуватися на 20—25° і навіть на 40°. Бувають випадки, коли протягом 5 хв температура знижується на 20°. Морози на півночі області доходять до —54е, на півдні до —27 і —30°. З вторгненням арктичних мас повітря взимку зв'язані снігові бурі — блізарди, що дмуть з північного заходу з швидкістю до 60—80 км на годину. Із Скелястих гір взимку дмуть теплі сухі фени — ч и н у к, що різко підвищують температуру повітря і «з'їдають» сніговий покрив. Внаслідок впливу чинука західні частини Внутрішніх рівнин мають зиму теплішу, ніж їх східні частини. Сніг може випадати по всій області, проте стійкий сніговий покрив тільки на півночі.

Літо жарке. Середня липнева температура коливається від +16° па півночі до +27° на півдні. Бувають дні, коли температура досягав +40°. У місцях зіткнення холодних і теплих повітряних мас часто утворюються циклони і навіть торнадо, що спричиняють великі руйнування.

Кількість опадів зменшується в напрямі з південного сходу на піннім Іній захід (з 800 до 300 мм). Значна частина рівнин дістає 350—450 мм. Під 40 до 60% річної кількості опадів випадає влітку.

У літні місяці на Внутрішніх рівнинах часто бувають суховії. При цьому температура в затінку піднімається до +38, +43°, а відносна пологість повітря опускається нижче від 10%. Найчастіше суховії бувають між 34 і 45° пн. ш., між східним передгір'ям Скелястих гір і річкою Міссісіпі. Волога з Мексиканської затоки переноситься тільки на схід під Міссісіпі. Навесні і восени часто бувають пилові бурі.

Основним гідрографічним центром області є Скелясті гори. Річки належать переважно до басейну Міссісіпі. На півночі річки стікають до канадських озер. Найбільша річка — Міссурі. Режим річок — дощовий з наводками на початку літа. Паводки, що зумовлюються таненням снігу і дощами в горах, приносять багато уламкового матеріалу іі утворюють значні конуси виносу.

Північна частина області дренується річкою Саскачеваном з притокою Південний Саскачеван, що впадає в озеро Вінніпег. Ці річки в середній течії судноплавні. Для них характерні невироблений профіль рівноваги І менші коливання рівня, ніж Міссурі. Південні річки області взимку не замерзають.

Грунти переважно степового типу — чорноземи і каштанові, проте на ділянках лісостепу трапляються сірі лісові грунти або деградовані чорноземи.

В області переважають безлісі простори. Природний рослинний покрив тут трав'яний. Розрізняють рослинність прерій (лучних степів) і сухих степів.

Прерії займають північ і схід області. Основу рослинного покриву прерій становлять злаки (бородачі, індійська трава, тонконіг, ковила і пирій), значну роль відіграє різнотрав'я з яскравими квітками. Отже, прерії — це різнотравно-злаковий степ на чорноземах. На східних і північних окраїнах, де випадає більше опадів, прерії переходять у лісостеп (із сірими лісовими грантами), для якого характерні осикові й тополеві на півночі, вишня на півдні.

На Великих рівнинах, де сухий клімат, переважає ландшафт низько-травних сухих степів з одноманітним покривом з трави Грама і бізонової Іршави. Менш поширені ковила і пирій. Місцями, особливо на півночі, домішується полин. Схили гірських масивів, розташованих на Великих рівнинах, часто вкриті лісами.

На південному заході Великих рівнин помітний перехід до напівпустинь. Тут поширені зарості низькорослих ксерофітних чагарників (москіт, акація); далі на південь трапляються навіть кактусові.

Прерії, освоєні під культурну рослинність,— справжня житниця Північної Америки. На півночі культивують яру пшеницю, в середній частині — озиму пшеницю і кукурудзу, а на півдні — і бавовник.

У сухих степах розвинуте скотарство. Землеробство можливе тут тільки в умовах штучного зрошення.

Тваринний світ області значною мірою знищений. На неосвоєних ділянках зрідка трапляється ще антилопа вилоріг і степовий вовк — койот. Поширені гризуни (лучні собачки, тушканчики та ін.). З птахів водиться курочка прерій, на півночі багато водяних птахів. В області дуже багато рептилій (змій) і комах.