ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ І МОРЯ

Північна Америка — материк у північній частині Західної півкулі, з'єднаний з Південною Америкою Панамським перешийком. Південну звужену частину Північної Америки називають Центральною Америкою. Крайня північна точка материка—мис Мьорчісон (71°50' пн. ш.), південна — мис Мар'ято (7°12' пн. ш.) Північна Америка простягається від полярних широт майже до екватора на 6000 км. Від Азії Північна Америка відокремлюється неглибокою Беринговою протокою, ширина якої 89 км. Крайня західна точка материка — мис Принца Уельського на Алясці (168° зх. д.), східна — мис Чарльз на Лабрадорі (55°40' зх. д.). Протяжність материка з заходу на схід 5950 км.

Площа Північної Америки 20 360 тис. кв. км. До неї належать: острів Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг, Вест-Індські острови, Ньюфаундленд (111 тис. кв. км) тощо. Площа материка разом з прилеглими до нього островами 24250 тис. кв. км.

Північна Америка омивається на сході Атлантичним, на заході — Тихим, на півночі — Північним Льодовитим океанами. Східні й північні узбережжя Північної Америки більше розчленовані, ніж західні. Найбільші затоки на півночі й північному сході — Гудзонова і затока Св. Лаврентія, що глибоко врізуються в сушу. На сході збереглися помітні сліди недавнього опускання континентальної платформи. Материкова мілина займає великий простір від Флориди до Баффінової Землі.

До південно-східних берегів Північної Америки прилягають глибокі басейни — Мексиканська затока і Карибське море. Тектонічна западина Мексиканської затоки утворилася в мезозойську еру. Глибина її в центральній частині — понад 4000 м. Западина Карибського моря, відокремленого під океану гірляндою Антильських островів, значно молодша,— вона утворилася у неогеновий період. В окремих місцях глибина її перевищує 7000 м. З Мексиканської затоки виходить найбільша на земній кулі тепла течія Гольфстрім, ширина якої на виході з Флорідської протоки досягає 75 км, глибина — 700 м, а швидкість течії — близько 9 км на годину. Середня річна температура води на поверхні в районі зародження Гольфстріму -)-26°. Вплав Гольфстріму на східні береги материка помітний приблизно до 40° пн. ш. Гольфстрім підхоплюється переважаючими в помірних широтах західними вітрами і дає початок теплій Північно-Атлантичній течії, що прямує до берегів Європи з швидкістю близько 25 км на добу. Холодна Лабрадорська течія проходить уздовж берегів Північної Америки, на південь до 35° пн. ш., відгороджуючи материк від впливу Гольфстріму. Під впливом цієї холодної течії температури поверхневих вод поблизу берегів звичайно на 6—10° нижчі, ніж у відкритому океані. Холодна течія приносить з півночі айсберги до 43° пн. ш. ІЗ районі стикання холодної і теплої течій часто утворюються густі тумани.

На узбережжі Атлантичного океану спостерігаються припливи великої амплітуди, які в затоці Фонді досягають максимальної висоти на Землі (18 м,).

Численні протоки між островами Канадського архіпелагу і Гудзонової затоки протягом більшої частини року забиті кригою, що разом з густими туманами і суворими кліматичними умовами робить Північно-Західний морський шлях винятково важним для навігації.

Тихий океан, що омиває Північну Америку з заходу, не має великих морів, за винятком Берингового моря, яке утворилося на місці затопленої океаном ділянки міжгірних плато. Тихоокеанські береги Північної Америки розчленовані менше, ніж атлантичні. Сильніше порізана північна частина тихоокеанського узбережжя (фіордовий тип берега). До узбережжя прилягає велика кількість островів. Поблизу берегів Північної Америки Тихий океан має великі глибини. Смуга материкової мілини тут дуже вузька, а місцями її зовсім немає.

У помірних широтах постійні західні вітри приносять поверхневі води до тихоокеанських берегів Америки. Тут під 40° пн. ш. основна частина вод відхиляється на південь, утворюючи холодну Каліфорнійську течію. Частина поверхневих вод від району 40—45° пн. ш. переноситься на північ і дає початок теплій Аляскинській течії, завдяки якій не замерзають тихоокеанські прибережні води Канади й Аляски.

Північна частина Тихого океану має біднішу фауну, ніж північна частина Атлантики. В рибальстві найбільше значення мають лососеві, меншу роль відіграють оселедці й камбала.

Наприкінці X ст. норман Ерік Рауді (Рудий) з кількома супутниками вирушив з Ісландії на захід і досяг невідомої раніше землі — південної частини Гренландії. Сюди згодом переїхало багато переселенців. У суворих природних умовах Гренландії нормани утворили поселення. Пізніше син Еріка Рауді Лейф Щасливий відкрив деякі ділянки північно-східного узбережжя Північної Америки, що дістали тоді назву Вінланд («Країна вина»). Прямуючи з Вінланду на захід, нормами, не пізніше як 1362 р., проникли до районів, розташованих на захід І на північ від Верхнього озера.

Нормани, що поселились на півдні Гренландії, кілька століть не мали зв'язків з Європою. Значно пізніше європейці знову досягли берегів Гренландії, але замість поселень вони знайшли там лише руїни і могильні плити.

Під час своєї першої подорожі Христофор Колумб у 1492 р. відкрив острови Багамські, Кубу і Гаїті, у 1493—1494 рр.— острови Малі Аитільські, Пуерто-Рико і Ямайку, а під час четвертої подорожі в 1502— 1503 рр. — карибське узбережжя Центральної Америки.

У 1497 р. Джон Кабот відкрив о. Ньюфаундленд. У 1500 р. Гаппіар Кортиріал відкрив східні береги Лабрадору.

У 1513 р. Бальбоа перетнув Панамський перешийок і досяг «Південного моря» (Тихого океану).

Іспанські завойовники на чолі з Кортесом в 1519—1524 рр. захопили Мексику і деякі землі Центральної Америки (Гватемалу і Гондурас) а їхні морські загони дослідили тихоокеанське узбережжя Центральної Америки.

Іспанський мандрівник Хуан Понсе де Лоон (учасник Другої експедиції Колумба) одержав від короля Фердшанда патент на розшуки і колонізацію легендарного острова Біміні, де нібито було «джерело вічної молодості». Понсе запросив до себе на службу старшим кормчим досвідченого моряка Антона Аламіноса. Під час цієї подорожі (1513—1517 рр.) були відкриті півострів Флорида і потужна тепла Флорідська течія між Флорі дою і Багамськими островами. Алеміиос висловив правильну думку, що ця тепла течія доходить до берегів Західної (Сиропи. У 1517 р. експедиція Ф. Кордови відкрила півострів Юкатан, а в 1518 р. експедиція X. Грихальва дослідила майже весь західний берег Мексиканської затоки. Північне узбережжя Мексиканської затоки обстежив Алонсо Пінеда. Вів довів, що Ця затока омиває береги великого материка, півостровами якого є на сході Флорида, а па південному заході Юкатан. Він перший вказав на існування великої річки, що тече по північному материку в напрямі па південь і впадає в Мексиканську затоку.

У 1524 р. італієць Д. Верраццано, який був на французькій службі, у пошуках морського проходу до Китаю обстежив східне узбережжя Північної Америки між 34 і 36° пн. ш.

Французький дослідник Жак Картьє (1534—1542 рр.) відкрив затоку Св. Лаврентія і дослідив її узбережжя, дослідив частину узбереж Ньюфаундленда, а також відкрив річку Св. Лаврентія та землі в басейні цієї річки. Відкриті Картьє землі були багаті на хутро, і це спонукало французів до вивчення внутрішніх областей.

У 1532—1539 рр. морська експедиція Кортеса вивчила все західне узбережжя Мексики.

Іспанська експедиція Коронадо (1540—1542 рр.) відкрила нові береги на заході, великі сухі плоскогір'я і високі південні відроги Скелястих гір, а також найбільші річки материка Колорадо, Ріо-Гранде-дель-Норте, Арканзас, Канзас і Міссурі.

Учасники іспанської експедиції під керівництвом Сото і Москосо (1539—1543 рр.) проникли далеко в глиб північноамериканського материка, перетнули із сходу на захід його південні лісові й степові області. Вони відкрили південну ділянку Аппалачської гірської системи, річки, що течуть звідти до Атлантичного океану і Мексиканської затоки, та кілька великих річок системи Міссісіпі. Вони були першими європейцями, які вивчили всю нижню течію Міссісіпі від 35° пн. ш. до моря.

Англійські мореплавці кілька разів намагались знайти північно-західний прохід з Атлантичного до Тихого океану. Першим після Каботів спробував знайти прохід до Китаю Мартін Фробішер. Під час своїх трьох подорожей (1576 — 1578 рр.) він почав досліджувати Баффінову Землю, заходив до широких проток, які пізніше стали називатися Девісовою і Гудзоновою. Фробішер першим почав вивчати природу айсбергів. Він помітив, що айсберги, танучи, дають прісну, а не солону воду, і зробив правильний висновок, що айсберги «народжуються» на суші і сповзають у море, як альпійські глетчери сповзають у гірські долини.

Англійський пірат Дрейк у 1579 р. відкрив тихоокеанське узбережжя Північної Америки в районі затоки Дрейка (38° пд. ш. та 129° зх. д.) і назвав це узбережжя Новим Альбіоном.

Протягом трьох літніх навігацій 1585—1587 рр. англійський дослідник Джон Девіс і його супутники вдруге відкрили велику частину східного і західного узбереж Гренландії, причому сам Девіс дійшов на заході до 73° пн. ш. Він відкрив південно-східне узбережжя Баффінової Землі між 62° і 67° пн. ш. Девіс дослідив також відкриті ним півострови Баффінової Землі — Камберленд і Холл, закінчив відкриття і дослідження затоки Фробішер, а також пройшов східним узбережжям Лабрадору.

Намагаючись відшукати прохід до Тихого океану, Генрі Гудзон у 1610 р. потрапив до протоки, пізніше названої його ім'ям, і закінчив відкриття всього північного узбережжя Лабрадору.

Арктичні експедиції Баттона, Байлота — Баффіна, Фокса і Джемса (1612—1632 рр.) зробили багато географічних відкриттів у районі Баффінової і Гудзонової заток та на південь — південний захід від Баффінової Землі.

У 1583 р. англієць Хемфрі Гілберт заснував першу англійську колонію Ньюфаундленд, проте ця спроба була невдалою, і лише на початку XVII ст. англійці закріпились на східній окраїні острова.

На торгові компанії — Лондонську і Плімутську — було покладено колонізацію американського материка між 34° і 45° пн. ш. У 1607 р. К. Ньюпорт заснував перше англійське поселення на американському материку — Джемстаун. Пайщик Лондонської торгової компанії Джон Сміт почав досліджувати глибинні райони Віргінії. Він обстежив басейн річки Джеме, а також проник у центральну смугу плато Підмонт і, очевидно, доходив до Голубого хребта. Пізніше Сміт склав карту Віргінії і написав першу книжку про цю країну. У 1614 р. він видав книжку «Опис Нової Англії», до якої дав першу карту затоки Мен.

В інтересах тютюнових плантаторів Віргінії там було запроваджено рабство. У 1620 р. голландці привезли в колонію перших африканських рабів і вигідно їх продали в Джемстауні. Колоністи нахабно захоплювали землі індіанців, обдурювали, грабували і знищували їх.

У 1620 р. англійці заснували першу пуританську колонію в Північній Америці — Массачусетс.

Продовжуючи дослідження Ж. Картьє на території так званої Нової Франції, француз Самюель Шамплен вивчав внутрішні області Північної Америки, заснував місто Квебек і відкрив разом з Етьєном Брюле Великі озера.

Луї Жольє і Робер де Ла-Саль в 1673—1682 рр. дослідили всю течію Міссісіпі (крім її верхів'їв). Басейн Міссісіпі та її приток Ла-Саль оголосив володінням Франції і назвав цю територію Луїзіаною на честь Людовіка XIV.

Англієць Генрі Келсі у 1690—1691 рр. проник від Гудзонової затоки в канадські прерії. Француз Пьєр де ла Верандрі та його сини в 1734— 1742 рр. відкрили оз. Вінніпег та інші великі озера Центральної Канади і досягли плато Міссурі.

Першовідкривачами північно-західної Америки були російські землепрохідці. У 1648 р. С. І. Дежнєв і Ф. О. Попов, прямуючи на схід від гирла р. Колими, обігнули «Великий Кам'яний Ніс» (мис Дежнєва) досягли гирла р. Анадиру. Отже, вони пройшли протокою, що сполучає Північний Льодовитий океан з Тихим. Під час цієї подорожі Ф. О. Попов та його супутники відкрили Камчатку.

У 1728 р. Перша Камчатська експедиція Берінга — Чирикова пройшла з Тихого океану в Північний Льодовитий. Було завершено відкриття пів-нічно-східного узбережжя Азії і нанесено на карту західний берег Берінгового моря і протоки.

Російські мореплавці І. Федоров і М. Гноздьов у 1732 р., перетнувши протоку між Чукоткою й Аляскою, відкрили західний виступ півострова Сьюард і нанесли на карту обидва береги протоки з прилеглими до неї островами. Цим мореплавцям і належить честь відкриття протоки між Азією і Америкою.

Друга Камчатська експедиція Берінга — Чирикова в 1741 р. відкрила і дослідила чималі ділянки узбережжя Аляски та прилеглі до неї острови.

У 1750—1769 рр. П. Креницин і М. Лєвашов завершили відкриття Алеутських островів. У 1784—1799 рр. мореплавці російської торгової компанії Г. Шеліхова завершили дослідження затони і півострова Аляски. Само тут виникли великі російські поселення, були створені торгові факторії.

Російські землепрохідці просувались уздовж узбережжя американського материка на південь. У 1812 р. недалеко від бухти Сан-Франціско було засноване російське поселення Росе (під 38°33' пн. ш.) — південний пункт російських володінь у Північній Америці.

У 1798 р. була створена Російсько-Американська компанія, яка дістала право на монопольне використання всіх російських володінь у північній частині Тихого океану, на відкриття і освоєння земель, не занятих іншими державами, і на торгівлю. Багато зробили для дослідження Російської Америки такі її правителі, як О. А. Баранов, Ф. П. Врангель і М. Д. Тебеньков. Внутрішні частини Російської Америки досліджували Л. О. Загоскін і І. Ф. Васильєв.

Царський уряд у 1867 р. продав російські володіння на Алясці Сполученим Штатам Америки.

У 1774 р. іспанець X. Перес розвідав західне узбережжя Північної Америки від Каліфорнії до 55° пн. ш.

У 1778 р. англійський мореплавець Джемс Кук відкрив частину північно-західного узбережжя Америки і в Беринговому морі затоки Брістольську і Нортон.

Під час першої американської подорожі Роберт Грей відкрив у 1792 р. гирло р. Колумбії і підняв там прапор США.

Англієць Джордон Ванкувер та іспанець Хуан Бодега-і-Куадра в 1792—1795 рр. завершили дослідження всього тихоокеанського узбережжя і відкрили між 48° і 56° пн. ш. ряд островів, у тому числі о. Ванкувер.

У Північній Канаді англійський дослідник Семюель Херн у 1770— ІТИ рр. відкрив річку й озеро Дубонт, Велике Невільниче озеро, річку Коппермайн («Міднорудну»).

У 80-х роках XVIII ст. агенти англо-канадської торгової компанії відкрили річкову систему Атабаска — Невільнича — Макензі, по якій Олександр Макензі перетнув Північну Америку від міста Монреаль до затоки Королеви Шарлоти, переваливши через північну частину Скелястих гір.

Наприкінці XVIII ст. англійський топограф Давід Томпсон провів знімання Малого Невільничого озера і південного узбережжя Верхнього озера.

У 1824—1853 рр. американські скупники хутра І військові розвідники дослідили Великий Басейн.

Англійський мандрівник Р. Кемпбелл у 1843 — 1850 рр. відкрив верхів'я річки Юкон, нижню і середню течії якої до нього дослідили росіяни А. Глазунов і Л. Загоскін.

Північні узбережжя Америки від басейну Фіксі до Чукотського моря відкрили в 1821 —1852 рр. англійські мандрівники В. Е. Паррі, Ф. Бічі, Дж. Франклін, Дж. Річартсон, Т. Сімпсон, Дж. Рей та ін.

У Канадському Арктичному архіпелазі найважливіші відкриття зробили В. Паррі (1819—1820 рр.) і з 50-х років минулого століття—учасники розшуків експедиції Джона Франкліна, яка в 1845 р. пропала без вісті: Р. Коллінсон, Р. Мак-Клур, Г. Остін, Е. Белчер, Г. Келлетт і Ф. Мак-Клінток.

Норвезький мореплавець О. Свердруп у 1899—1902 рр. відкрив на півночі групу великих островів, які були названі його ім'ям. Канадці В. Стефансон і С. Сторкерсон у 1914—1917 рр. завершили відкриття Канадського Арктичного архіпелагу.

ОСНОВНІ РИСИ ГЕОЛОГІЧНОЇ ІСТОРІЇ. РЕЛЬЄФ

Більшу частину Північної Америки (майже 75% її площі) і прилеглих до неї з півночі островів займає докембрійська Північна-Американська платформа. Дві третини цієї платформи майже не вкриті осадочними відкладами і становлять Канадський щит, що складається переважно з гранітів і гнейсів. Канадський щит є аналогом Балтійського щита в Європі. Материкова частина щита — Лаврентійське плоскогір'я — має висоти від 150 до 500 м, воно перетинається грядами з льодовикових відкладів. Щит поширюється і на прилеглі з півночі острови Канадського Арктичного архіпелагу й Гренландії, утворюючи нагір'я до 3700 м. На південь від Великих озер докембрійський фундамент опускається і перекривається морськими відкладами палеозою й континентальними утвореннями мезозою і палеогену. Поверх них залягають антропогенові льодовикові відклади і лес, що утворюють поверхню Центральних і Великих рівнин. Центральні рівнини мають висоти 200—500 м. Розташовані на захід від них Великі рівнини (500—-1600 м заввишки) розчленовані ерозійною діяльністю. На південь від Великих озер і між ними значно розвинені куестові гряди в районах поширення силурійських вапняків.

Центральні райони на півдні через уступ переходять в алювіальну Міссісіпську низовину, яка з'єднується з Береговими низовинами, розташованими вздовж узбереж Мексиканської затоки і Атлантичного океану. Берегові низовини утворилися недавно в результаті підняття раніш затоплених герцинських споруд.

На схід від Центральних рівнин простягаються дуже зруйновані старі гори .— Аппалачі. Північна частина їх (де висота доходить до 1900 м) належить до нижньопалеозойської (каледонської) складчастості, що продовжується на острів Ньюфаундленд, північний схід, північ Гренландії і північ Канадського Арктичного архіпелагу. В результаті каледонської орогенії Америка з'єдналася з Європою, і цей зв'язок проіснував довгий час.

У південній частині Аппалачів розвинені верхньопалеозойські герцинські складчасті структури. Тут поширені переважно короткі хребти (до 2036 м заввишки), до яких прилягають широкі долини. Ця частина круто обривається на сході до низького плато Підмонт. На південь і південний схід від Аппалачів знаходиться Примексіканська низовина, де палеозойські складки заходять під мезокайнозойські осадочні відклади. Герцинська орогенія сприяла створенню значного масиву суші на схід і південний схід від Північне-Американської платформи, що зумовило нове тимчасове з'єднання Північної Америки з Європою і Північною Африкою.

Кордільери в Північній Америці складаються з трьох частин: 1) тихоокеанська гірська система, 2) система Скелястих гір і 3) область Внутрішніх плато.

До тихоокеанської гірської системи належить Невадійська гірська група, що утворилася в мезозойську еру (в кіпці юри). Ця група починається Аляскинським хребтом (з найвищою вершиною Північної Америки г. Мак-Кінлі, 0193 м), південним продовженням якого є Каскадні гори і гори Сьєрра-Невада (г. Уітні, 4418 м). Юрський орогенез супроводився потужними інтрузіями і виливами магми.

До системи Скелястих гір, що починаються на Алясці горами Брукса, входить багато гірських хребтів мезо-кайнозойського (ларамійського) піку, відокремлених один від одного широкими улоговинами: на півночі .хребти оброблені льодовиками. Орогенічні рухи, в результаті яких виникли Скелясті гори, проявлялися наприкінці крейдового періоду. Вони супроводилися активною інтрузивною і ефузивною діяльністю, а також значними склепінними підняттями.

До тихоокеанської гірської системи належить також зона Берегових Кордильєр (в основному до 2000 м заввишки), що сформувалися під час альпійської орогенії. Між Береговими І Невадійськими Кордільерами є поздовжні западини тектонічного походження. Альпійський орогенічний цикл супроводився загальними процесами підняття і роздроблення всієї Кордільєрської зони, деякі ділянки якої опустились. Альпійська орогенія супроводилася активізацією вулканічних процесів, а також розломами в Аппалачах і значними вертикальними рухами Північно-Американської платформи. У неогеновий період роздробився Канадський щит і утворився Канадський Арктичний архіпелаг. Карибське море разом з островами Вест-Індії і прилеглими частинами Центральної Америки розглядають як область сучасної геосинкліналі.

До області Внутрішніх, або Центральних, плато належать внутрішні плато і плоскогір'я — Юкон, Колумбійське, Колорадо, Мексиканське, де поширені дуже зруйновані хребти, безстічні улоговини й розчленовані ерозійною діяльністю плато і льодові покриви.

У Кордильєрах відбувається інтенсивна вулканічна і сейсмічна діяльність; є багато діючих вулканів (Орісаба та ін.) і згаслих.

На рельєф Північної Америки значною мірою вплинуло плейстоценове зледеніння. Тут розрізняють не менш як чотири льодовикові епохи, загальна площа зледеніння становила 9 млн. кв. км. Південна межа льодовиків у періоди їх максимального розвитку досягала 37° пн. ш. Отже, в ІІівнічній Америці льодовики поширювалися на 1200 км далі на південь, ніж в Європі. Великі площі займало тут центральне зледеніння, де переважають форми льодовикового зносу, і периферійні ділянки — області льодовикової акумуляції. Гірське зледеніння досягало особливо великого розвитку в Каскадних горах. Сьєрра-Неваді і в деяких частинах Скелястих гір.

У найвищих частинах Кордильєр, особливо на Алясці, є сучасні льодовики.




КОРИСНІ КОПАЛИНИ

Північна Америка дуже багата на корисні копалини. Канадський щит має великі родовища металів (залізо, нікель, платина, мідь, кобальт, уран). Найбільші родовища залізних руд є в районі Великих озер (у протерозойських сланцях Канадського щита). Родовища залізних руд є на півострові Лабрадор, а також в Аппалачах (штат Алабама). Архейські граніти Канадського щита багаті на золото. Північна окраїна Канадського щита має багаті родовища уранових руд (в районі Великих Канадських озер).

Поширені в Кордильєрах кристалічні і вулканічні породи містять великі родовища різних металів (золото, мідь, вольфрам, цинк, свинець). Золото трапляється на багатьох ділянках Кордильєр від Аляски до Мексики. Його місцезнаходження зв'язані з інтрузіями, що відбувалися під час невадійського складкоутворення. У Скелястих горах і на Флориді відкриті значні родовища фосфати о-у ранових руд.

Передгірні й міжгірні прогини Кордильєр і Аппалачів, а також палеозойські товщі Північно-Американської платформи багаті на кам'яне вугілля, горючі сланці і нафту. Родовища кам'яного вугілля зв'язані з відкладами карбону, тріасу і крейди. Особливо великі кам'яновугільні родовища є в передгірному прогині Аппалачів, на захід від гірської системи (Пенсільванський басейн).

На окраїнах Аппалачів і в усій смузі опускання палеозойських структур залягають великі родовища нафти, зв'язані з відкладами силуру, девону і карбону. З пермськими соляними структурами в області опускання палеозойських складчастих структур зв'язані нафтові родовища узбереж Мексиканської затоки. Багаті на нафту також неогенові відклади міжгірних прогинів області по західній окраїні Кордильєр уздовж тихоокеанського узбережжя. Великі родовища нафти відкриті на Алясці.

Окраїнні ділянки платформи багаті на родовища калійних солей (на північному сході — в силурійських відкладах, на південному сході _ в пермських). Соляні куполи пермського віку уздовж берегів Мексиканської затоки багаті на кам'яну сіль і сірку.

Північна Америка простягається від арктичного поясу до тропічного. Отже, на материку поширені всі основні типи кліматів північної півкулі, крім екваторіального, проте переважають різні типи помірних і субтропічних кліматів.

Більша частина материка знаходиться в помірних широтах, для яких характерне західне перенесення повітря. Волога, що приноситься західними вітрами з Тихого океану, в основному залишається на західних навітряних схилах. Перевалюючи через Скелясті гори, тихоокеанське повітря зумовлює підвищення температури і спад відносної вологості на східних схилах цієї гірської системи. Західні вітри тут часто можуть набувати феноподібного характеру.

Стіна Кордильєр захищає тихоокеанські узбережжя від вторгнення холодного повітря з континенту. Область внутрішніх рівнин, що простягаються між Кордельєрами і Аппалачами від тропіків до Арктики, сприяє вільному обміну повітряних мас з різними відмінами. Холодне і сухе арктичне повітря рухається з басейну Макензі на південь, у долину Міссурі й Міссісіпі, іноді досягає навіть південних окраїн Флориди. Останнім часом учені підкреслюють зв'язок між вторгненням арктичних повітряних мас у Північну Америку і розвитком Сибірського антициклону.

Тепле і вологе повітря з Карибського моря і Мексиканської затоки виноситься на північ, у центральні й східні частини США і на південь Канади. На місцевості, де зустрічаються теплі й холодні маси повітря, відбувається дуже активна фронтальна і циклонічна діяльність, що спричиняє часті, раптові і різкі зміни погоди. Це характерна риса клімату США і південної Канади.

На схід від Скелястих гір міждобова мінливість температури, особливо взимку, значно більша, ніж на Тихоокеанському узбережжі.

Приплив арктичного повітря при зустрічі його з теплим вологим повітрям сприяє тому, що опади бувають на всіх просторах на схід від Скелястих гір.

Основна маса вологи надходить на материк з Мексиканської затоки, причому в глиб суші волога переноситься переважно в результаті циклонічної діяльності. У теплому секторі циклонів, що несуть тропічне повітря Мексиканської затоки, влітку можуть утворюватися руйнівні торнадо, що найбільше характерні для прерій.

Південна частина материка перебуває під впливом північно-східних пасатів.

Північна Америка розташована між двома смугами субтропічного кільця підвищеного тиску — Азорським і Гавайським антициклонами, вплив яких особливо посилюється в літні місяці.

У формуванні клімату Північної Америки значну роль відіграє і мусонний фактор, який особливо проявляється в літні місяці на південному сході материка. Повітря, що приноситься до південно-східних берегів США атлантичним пасатом, набуває властивостей тропічного повітря морського типу. В західній частині Азовського антициклону відбувається активне турбулентне і конвективне перенесення вологи, що зумовлює випадання великої кількості опадів на східному узбережжі Мексики і на південному сході США.

Південні вітри, що дмуть улітку з Мексиканської затоки до басейну річки Колорадо, де встановлюється область низького тиску, можна розглядати як мусон.

У літні місяці тихоокеанське повітря вздовж північної окраїни Гаванського антициклону приноситься до берегів Північної Америки. Тут його охолоджує холодна Каліфорнійська течія, внаслідок чого не буває великої кількості опадів.

У деяких випадках Гавайський антициклон, поширюючись на схід, змикається з Азорським антициклоном, що гальмує перенесення вологи з Мексиканської затоки і може спричинити значні посухи.

Північні узбережжя материка і прилеглі з півночі острови мають суворий арктичний клімат. Тут переважають арктичні повітряні маси и усі пори року. Середня температура січня — 36° (у Гренландії — 45, — 50°). Влітку на цій території середні місячні температури від'ємні або близькі до нуля додатні. Протягом усього року переважають значна хмарність, тумани і снігові бурі. Річна сума опадів — від 200 мм на заході до 500 мм на сході.

До субарктичного кліматичного поясу належить значна частина Північної Америки; майже вся Аляска без південного узбережжя, більша частина Гудзонової затоки і північ Лабрадору. Середні температури липня її цьому поясі — від + 5 до + 10°, січня — 15, — 20°, а в центральній частині поясу, де клімат континентальніший, до — 30°. Опадів мало. Поширена багаторічна мерзлота.

Найменш розчленована і найширша частина материка належить до помірного кліматичного поясу. Південна межа його лежить на сході поблизу 40° ПК. ш., а на заході — недалеко від гирла річки Колумбії. У східній частині помірного поясу середні січневі температури — 5, — 10° (па півночі нижче від — 20°), опадів випадає найбільше влітку. Літні температури під впливом холодної течії низькі, тільки на півдні вони піднімаються вище від + 20°. Влітку на узбережжі густі тумани. У внутрішніх частинах цього поясу клімат холодніший, із значними стрибками температур; взимку тут часто бувають бурі й снігопади. Літні температури помірні (в середньому не перевищують + 20°), проте, під час насування мас тропічного повітря з півдня температура може підніматись до +40° І більше. Підвищення температури супроводиться суховіями і посухами. Найбільше опадів припадає на літо.

На заході помірного поясу клімат морський, з теплою зимою (середні січневі температури — близько 0°), з прохолодним літом і великою кількістю опадів. На тихоокеанське узбережжя Аляски і Канади впливає гірське повітря помірних широт. Опадів тут значно більше, ніж на західних узбережжях Європи. Річні суми опадів місцями досягають 4000 мм і більше.

Широка смуга від півострова Флориди до Каліфорнійського півострова належить до субтропічного поясу, південно-східна частина якого має вологий мусонний клімат. Взимку тут утворюється материковий мусон, який приносить маси холодного континентального повітря. Середні температури найхолоднішого місяця від +6 до +11°, проте іноді взимку бувають значні зниження температури, випадає сніг. Влітку тут утворюється океанічний мусон, який приносить на материк маси морського тропічного повітря. Температура найтеплішого місяця на крайньому південному сході США +26, +28°. Річна сума опадів 1200—1500 мм.

Західна окраїна субтропічного поясу має м'який середземноморський клімат (з вологою зимою і сухим, порівняно прохолодним літом). У літні місяці ця територія перебуває під впливом Гаванського антициклону, який у цей час переміщується на північ. Отже, влітку в цих місцях встановлюється ясна суха погода. Проте літні температури тут значною мірою знижені впливом холодної Каліфорнійської течії (середня температура найтеплішого місяця в Сан-Франциско — близько +16°). Узимку тут розвивається циклонічна діяльність на фронті помірних широт. З нею пов'язані зимові опади. Середня температура найхолоднішого місяця її Сан-Франциско — близько + 10°. Річна сума опадів 550 мм, причому до 80% річної кількості опадів випадає взимку.

Територія США між 40 і 30° пн. ш. і на заході від меридіана 100° мас сухий клімат. Особливо посушливі умови на плато Великий Басейн і в нижній течії річки Колорадо. Тут випадає 100—200 мм опадів на рік, а місцями й менше. Поширені ландшафти напівпустинь і пустинь. На високому плато Колорадо кількість опадів зростає до 400 —500 мм, Улітку в цих місцях переважає дуже прогріте континентальне повітря тропічного типу. Середні температури найтеплішого місяця в штаті Арізона досягають +30, +35°; абсолютні максимуми температури доходять місцями до +50°, а в Долині Смерті — навіть до +56,7°. Зима м'яка, малосніжна, проте інколи сюди вторгаються холодні маси континентального повітря, які спричиняють різке зниження температури. На схід від меридіана 100° клімат стає менш континентальним, що пояснюється активнішим меридіональним перенесенням повітряних мас від Мексиканської затоки. Кількість опадів зростає до 800—1000 мм на рік. У штаті Оклахома середня температура найтеплішого місяця +26, +28°, найхолоднішого +2, +4°.

Півострів Каліфорнія, Мексика, країни Центральної Америки, що розташовані в найвужчій частині материка, півострів Флоріда, а також острови Вест-Індії знаходяться в зоні тропічного клімату. Північна межа цієї зони проходить приблизно до паралелі 30° пн. ш. Клімат півострова Каліфорнія і північно-західного узбережжя Мексики перебуває під впливом східної периферії тихоокеанського антициклону, якому властива в цих широтах пасатна інверсія, і має тропічний пустинний характер. Аналогічний клімат мають і внутрішні райони Мексики. Середні температури найтеплішого місяця тут — до +25°, найхолоднішого — від +10 до +15°, опадів випадає до 200 мм на рік.

Райони тропічної зони Північної Америки, що прилягають до берегів Мексиканської затоки, влітку перебувають під впливом пасатного фронту і вологого тропічного повітря, що приноситься з Мексиканської затоки. Взимку область перебуває під впливом тихоокеанського повітря, що не сприяє випаданню опадів. Взимку іноді вторгаються холодні маси континентального повітря, які спричиняють зниження температури до — 5°. Інколи на півострові Флорида випадає і сніг. Опадів у цій області багато (від 1000 до 1500 мм). Середня температура найтеплішого місяця +27, +25°, найхолоднішого +12, +16°.

Для розташованої на південь від північного тропіка найвищої частини Мексиканського нагір'я характерний гірський клімат з порівняно низькими літніми температурами (+ 18, + 22°). Середня температура найхолоднішого місяця —від +12 до +15°. Опадів ця частина нагір'я дістає 500—600 мм на рік, причому максимум їх припадає на літній час.

Клімат Центральної Америки утворюється під впливом північно-східного пасату. Опадів тут багато, особливо на схилах, звернених до Атлантичного океану (до 2000 мм). На схилах, звернених у бік Тихого океану, випадає 800—1000 мм опадів на рік; середня температура найтеплішого місяця — від +27 до +30°, найхолоднішого — близько +22°, а на плато — від +14 до +18°.

Найпівденніша, гориста і найвужча частина материка від 15° пн. ш. до Панамського каналу лежить у зоні екваторіальних мусонів, які влітку приносять вологі маси екваторіального повітря. Взимку тут переважає північно-східний пасат, що несе вологі маси тропічного повітря. Внаслідок цього східні схили гір дістають багато опадів в усі місяці року. Річні суми їх досягають 3000 млі, а місцями — 6000 мм і більше. На підвітряних схилах гір, звернених до Тихого океану, опадів буває менше (1300 — 1400 мм на рік). На вологіших східних узбережжях річні коливання температури повітря дуже незначні: від +26,7° (найтеплішого місяця) до + 26,2° (найхолоднішого). Середня температура найтеплішого місяця на західному узбережжі — близько + 27°, найхолоднішого +25°.