ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ КРАЇНИ І ОБЛАСТІ

Щодо природних умов зарубіжну Європу звичайно поділяють на три частини: Північну, Середню і Південну.

До Північної Сиропи входять такі фізико-географічні області: острови Шпіцберген, Ісландія і Фенноскандія, яка охоплює Скандинавський півострів і Фінляндію. Північна Європа лежить у високих широтах; це найхолодніша частина зарубіжної Європи. Тут переважають ландшафти тундри на островах і тайги — на материку. вона має помітні сліди материкового зледеніння. Річкова сітка Північної Європи сформувалась зовсім недавно — у післяльодовиковий час.

Шпіцберген — архіпелаг у Північному Льодовитому океані (між 76,5° і 80,5° пн. ш.). До його складу входять острови материкового походження — Західний Шпіцберген, Швнічно-Східиа Земля, Едж, Баренца та ін. Площа архіпелагу 62,5 тис. кв. км. Він утворився в результаті роздроблення суші, яка до неогенового періоду з'єднувала Європу з Гренландією.

Східна частина архіпелагу характеризується рівнинним рельєфом і належить до Руської платформи; тут поширені багаті на кам'яне вугілля карбонові, а також юрські й палеогенові відклади. Для західної частини архіпелагу, що належить до каледонської складчастості і є продовженням каледонських складок Норвегії, характерне значне вертикальне розчленування. Тут простягається гірське пасмо з висотами до 1717 м (гора Ньютона). Західні й північно-західні узбережжя порізані глибокими фіордами. Близько 90% площі Шпіцбергене вкрито льодовиками, які належать здебільшого до типу льодових щитів. Сповзаючи в море, вони утворюють айсберги.

Клімат Шпіцбергена холодний, проте на заході позначається пом'якшуючий вплив теплої Шніцбергенської течії. Полярна ніч на архіпелазі триває з середини жовтня до середини лютого. Середня температура най-холоднішого місяця (січня) на півночі становить —22, на сході —18, на півдні —12°; середня температура найтеплішого місяця (липня) на півночі лише +1,1°, на заході і сході — від +3 до +5°. Опадів буває близько 300 мм на рік, переважно у вигляді снігу.

На вільних від льоду ділянках поширена тундра (типу арктичних лисиць). Тут є понад 200 видів мохів і лишайників і близько 150 щіткових рослин. Значно поширені торговища. Фауна бідна. Трапляються північний олень, песець, білий ведмідь і вівцебик, завезений сюди з Гренландії. Багато птахів. Прибережні води багаті на рибу і морського звіра.

Ісландія

Ісландія — острів вулканічного походження площею 103 тис. кв. км., розташований в Атлантичному океані між 63°25' пн. ш. і полярним колом. Ісландія — один з найбільших на Землі осередків активного вулканізму. Інша складена палеогеновими, неогеновими, антропогеновими і сучасними вулканічними породами. Фундаментом острова є палеогенові темноколірні базальтові лави, що в неогені зазнали підняттів і розколів. Уздовж них протягом антропогенового періоду відбувалися вулканічні виливи І вибухи, що дали початок кислим лавам, попелу і брекчіям. Інтенсивна вулканічна діяльність виявляється і тепер у південно-східній частині острова.

У льодовиковий час Ісландія була вся покрита льодовиками, що зумовили льодовикові форми рельєфу і сприяли формуванню фіордових бере-І :І), особливо розвинених на півночі й на північному заході. Гори і височини займають 80% площі острова. Низовини зосереджені на західних і північно-західних узбережжях. Більшу частину острова займають базальтові плато (із середніми висотами 400—600 м), які часто круто обриваються до моря. На півдні й південному сході острова базальтові плато усіяні вулканічними конусами, до яких належить і найвища вершина Ісландії —вулкан Хваннадальсхнукур (2119 м) на масиві Ерайеа. Поблизу Ерайви простягається великий гірський масив Ісландії Ватнайєкудль, на південний захід від якого, недалеко від моря, знаходиться плато Мірдальс (висотою до 1600 .й), в центрі острова — плато Ховс.

В Ісландії налічується понад 140 вулканів, в тому числі 26 діючих. Найактивніший з них — Гекла (1491 м), останній значний вибух якого стався в 1947 р. Дуже своєрідний вулкан Лакі — довга тріщина (до 30 км), що утворилася в 1783 р. Через цю тріщину вилилися величезні маси лави. В Ісландії часто бувають землетруси.

Площа сучасного зледеніння Ісландії становить 12 000 кв. км. Тут розвинуті переважно льодовики скандинавського типу. На острові розрізняють три зони зледеніння: північну, центральну і південну. До південної зони належить найбільший льодовик Ісландії Ватнайєкудль (8800 кв. км).

Середня висота снігової лінії тут 800—1000 м, проте на північному заході вона спускається до 400 м, а в найсухіших місцях північного сходу І центру піднімається до 1600 м. Гірські масиви вкриті льодовиками (Ватнайєкудль, Мірдальс та ін.), усіяні діючими вулканами. Під час вибухів підльодовикових вулканів льодовики швидко тануть і на прилеглі рівнини насуваються величезні грязьові потоки. Вони несуть до моря величезні брили льоду, внаслідок чого незалежно від пір року утворюються катастрофічні поводі. Навколо гірських конусів, укритих льодовиками, скупчились величезні товщі щебеню моренних і піщаних зандрових відкладів, часто збагачених молодими вулканічними відкладами.

З активною вулканічною діяльністю зв'язані виходи газів, численні гарячі джерела (сірчисті, вуглекислі та ін.), а також гейзери. Гарячі вулканічні води широко використовуються населенням Ісландії.

Клімат Ісландії формується під впливом таких факторів: розташування острова у високих широтах (поблизу полярного кола); ісландський мінімум баричного тиску, що зумовлює своєрідність атмосферної циркуляції; тепла течія Ірмінгем, а також відгалуження холодної Східно-Гренландської течії, що проходять поблизу північно-східних берегів острова і часто приносять багато полярної дрейфуючої криги. Море навколо острова не замерзає. Значною мірою на формування клімату острова впливає океанічне повітря помірних широт і зв'язана з циклонічною діяльністю

Зима тут м'яка, сира, з великими позитивними температурними аномалями і частими відлигами. У приморській! смузі середня температура найхолоднішого місяця січня становить від +2° на півдні до —4° на півночі, а у внутрішніх районах країни — від —5 до —15°.

Літо прохолодне, похмуре. Середня температура найтеплішого місяця — липня — коливається від +7 до -(-12°. Навіть у найтепліші дні температура не досягає +20°. Особливо низькі літні температури бувають у роки, коли в прибережних водах нагромаджується багато криги, яку приносять течії з півночі.

Опадів буває багато: на півдні й південному заході острова — 600— 1100 мм, на схилах деяких масивів (Ватнайєкудль) — навіть 3000 мм за рік. У внутрішніх районах і на північних узбережжях випадає 300—400 мм опадів.

В усі пори року часті тумани і сильні вітри. Хмарність велика протягом усього року, але найбільша взимку. Дуже рідко бувають грози. Снігопади можливі в усі сезони, але сніговий покрив лежить довго тільки на півночі, у внутрішніх районах і на високих горах.

Річки Ісландії живляться значною мірою талими льодовиковими водами. Вони короткі, швидкі, порожисті й несудноплавні, проте мають великі запаси гідроенергії. Найбільші річки на острові — Тьоурсау (210 км) і Хвітпау (180 км). Численні озера, переважно скидового, льодовикового і вулканічного походження. Найбільші з них — Тінгвадлаватпн (120 кв. км), Торісватпн і Міватн.

На острові переважає тундрова і гірськотундрова рослинність на тундрових ґрунтах: мохи, лишайники (ісландський мох), верес, ягідники {чорниця, лохина, брусниця). Значно розвинуті соковиті злакові луки

Тваринний світ Ісландії тундрового типу, дуже бідний. Із ссавців: завезений сюди північний олень, песець, заєць-біляк, ісландська лісова миша Береги внутрішніх водойм багаті на качок, гусей, на морських узбережжях численні гаги, кайри, мартини. З хижих птахів водяться сокіл і біла сова. Прилеглі до острова води океану багаті на рибу (тріска, оселедці, пікша, вугор) і на промислового звіра (тюлені та ін.)

Фенноскандія

До Фенноскандії входять найбільший в Європі Скандинавський пів-ів (близько 800 тис. кв. км) і Фінляндія (близько 350 тис. кв. км). Вона лежить у відносно високих широтах (між 56 і 71° пн. ш.) і характеризується поширенням найстаріших в Європі складчастих структур, різко п й явленими слідами неодноразового антропогенового зледеніння, переважанням тайгових лісів і найбільшою в зарубіжній Європі лісистістю.

Більшу частину Фенноскандії займає область докембрійської складчастості — Балтійський щит, на території якого докембрійські породи ті ходять на поверхню або вкриті тонким чохлом антропогенових відкладень. Західну частину області займають норвезькі каледоніди, або складчасті утворення нижньопалеозойського орогенезу. Норвезькі каледоніди п.ІІІрикінці силуру з'єдналися з Балтійським щитом і утворили єдиний .масив — Фенноскандію.

Під впливом інтенсивної денудації, що відбувалася в континентальних умовах, на місці каледонських складчастих структур утворилася пепепленізована поверхня, мало піднята над рівнем моря. Сильні тектонічні рухи в неогені й розломи та скиди, якими вони супроводилися, значне підняття знівельованих каледонських структур та прилеглих ю них частин Балтійського щита. Внаслідок цього тут утворився високогірний рельєф, проте в осьовій смузі гір збереглися рештки неогенового періоду наверху нагір'я у вигляді вирівняних столових поверхонь (фієльдів).

Скандинавські гори мають асиметричну будову — західний схил їх круто спадає до Норвезького моря, східний пологіше опускається до кристалічного плато. На фоні плосковершинної поверхні фієльдів виступають окремі високі гірські конуси, що складаються з найстійкіших порід. Подекуди рельєф значно розчленований внаслідок діяльності гірських льодовиків антропогенового зледеніння, протилежні схили гірських масивів роз'їдені цирками великих льодовиків, багато трогових і ущелиноподібних долин, а також розчленованих скелястих і зубчастих вершин, особливо поширених у смузі норвезького узбережжя.

Найбільшої висоти Скандинавські гори досягають на півдні, де знаходиться масив Ютунхеймен з вершиною Гальхепігген (2468 м). У районі Тронхеймс-фіорду і далі на північний схід від нього гори помітно знижуються, мають багато низьких і зручних перевалів. На північ від 65° тш. ш. гірська система підвищується. Тут знаходиться найвища вершина Швеції — г. Кебнекайсе (2123 м). Між крутим обривом Скандинавських гір і урізом води є стреннфлет —зручна для заселення вузька плоска низька побережна смуга, що утворилася в результаті недавніх піднятті» узбережжя.

Найхарактернішою особливістю Норвезького узбережжя е численні вузькі довгі звивисті затоки з високими стрімкими берегами — фіордами. Найбільші з них — в південній частині західного узбережжя: Согне-фіорд завдовжки 220 км, Кардангер-фіорд 185 км, Тронхеймс-фіорд 180 км. Ширина Согне-фіорду досягає 0—8 км. Фіорди утворилися на місці поперечних розломів неогенового періоду і довгий час оброблялись річками, що тут протікали. У льодовиковий час ці долини заповнились льодовиками, які обробили і поглибили їх, надали характерного трогового профілю. Коли льодовики відступили, берегова смуга півострова опустилась і ці своєрідні долини затопило море. Так утворились фіордові затоки. У структурі узбереж значну роль відіграють гнейси, граніти, габро.

Східну частину Скандинавії займав перетнута численними тріщинами пенепленізована кристалічна рівнина Норланд (висотою 400—600 м), що складається з гнейсів, гранітів, порфірі» і опускається уступами до Балтійського моря.

На південь від рівнини Норланд простягається багата на озера льодовикового походження Середньошведська низовина, яка займає тектонічний прогин кристалічного пенеплену, заповнений силурійськими вапняками і вкритий товщами льодовикових відкладів (морени, валуни, друмліни, ози). Ще далі на південь знаходиться куполовидне кристалічне плато Смоленд (з висотами до 377 м). Це — своєрідний горст докембрійського фундаменту, до якого прилягають складені силурійськими вапняками прибережні рівнини. На плато залишились помітні сліди антропогенового зледеніння.

Крайній південний захід Фенноскандії займає півострів Сконе. Він являє собою горбасту рівнину, вкриту моренними наносами й мезозойськими моренними глинами, і є перехідною територією до Середньоєвропейської рівнини.

На схід від Ботнічної затоки лежить Фінляндія — найстаріша частина давнього ядра Європи, згладжена тривалим процесом континентальної денудації. В результаті неодноразових і тривалих ерозійних циклів сформувалась одноманітно вирівняна поверхня фінського пенеплену, який протягом неогенового і антропогенового періодів зазнав розломів, підняттів і скидів. На поверхні пененлену утворилися численні тріщини і тектонічні улоговини, що заповнились у післяльодовиковий час водами. Ці озера відіграють тепер важливу роль у ландшафтах країни. Середня висота Фінляндії трохи перевищує 150 м. Більша частина країни лежить під 80 до 300 м. Дуже поширені тут граніти, гнейси, кварці". ці частини країни складаються з найстійкіших проти руйнації. Найвищі точки Фінляндії —на півночі (плато Манселькя, до ,744 і на заході (плато Суоменселькя, до 355 м). У ландшафтах Фінляндії яскраво виражений молодий гляціальний рельєф —ерозійний і акумулятивний. Країна є ареною гляціального виносу, внаслідок чого тут дуже багато баранячих лобів і кучерявих скель. Наслідком льодовикової акумуляції є поширені тут друмліни, озові пасма, валуни і моренні відклади. Потужність моренного покриву незначна — від 3 до 10 м. Класичним прикладом кінцевоморенних пасом І пасмо Сальпаусселькя (з відносною висотою до 70—100 м І шириною до 3—4 км), яке розкинулось дугою на півдні Фінляндії. Уздовж Балтійського моря у Фінляндії простягаються побережні низовини, вкриті антропогеновими морськими відкладами. Найхарактерні для Фінляндії —шхерний тип берега. Його можна розглядати як купу баранячих лобів, затоплених морем.

З корисних копалин Фенноскандії найбільше значення мають запаси м тих руд, виявлені в породах архейського віку в Середній і Швеції (Кіруна і Елліваре), в Північній і Південній Норвегії та в Фінляндії. Вони містять 60—70% заліза. Північна Норвегія та на мідні руди (мідисті пірити), нікель, Південна — на молібденові, а нові й уранові (в районі Ев'є) руди. У Швеції відкрито сульфідні мідні руди. З давніми інтрузивними породами зв'язані родовища мідних і цинко-свинцевих руд Фінляндії. З нерудних корисних копалин у Швеції і добувають апатити, польовий шпат і кварц. Велике значення мають мімі будівельні матеріали, особливо фінські граніти (рапаківі та ін.) міарцити. Фенноскандія (особливо Північна Швеція і центральні райони багата на поклади торфу.

Західна і південна частини Фенноскандії перебувають під впливом океанічних повітряних мас помірних широт. На сході області позначається особливо взимку, вплив арктичних повітряних мас. Взимку на заході узбережжях Скандінавського півострова переважають вітри захід-по. південно-західного і південного напрямів. Західні узбережжя мають зиму, майже безморозну, і вологу зиму. Середні січневі температури півдні цієї смуги становлять +2°, а на півночі +3°. Високі температури в цих районах зв'язані з адвекцією теплого повітря з Атлантичного океану, в східній частіші якого в цих широтах проходить тепла Північноатлантична течія. В окремі дні, коли вторгається арктичне повітря, морози до —25° і нижче. Значні зниження температури можливі також тоді, коли в деяких великих фіордах дмуть вітри типу бора — с н о. Скандинавське нагір'я заважає проникненню морських повітряних мас відіграє роль кліматоділу. На півночі області, на схід від Скандінавських гір, середня січнева температура досягає —14, —10°; в окремі н температура може опускатися до —40 і навіть до —50°. На півдні цих внутрішніх районів середні січневі температури становлять —1, —5°. На півночі зима триває від 6 до 8 місяців, сніг лежить до 7—8 місяців, а в південній частині області — не більше як місяць. На півночі Фенноскандії середня температура найтеплішого місяця досягає +10, +12°, на півдні — від +15 до +17°. Літо коротке і починається пізно. На півночі внутрішніх районів навіть у червні можливі заморозки. Часто бувають тумани. На розвиток рослинності позитивно впливає довгий літній день.

На західних узбережжях випадає багато опадів (від 1000 мм на півночі до 2000 мм і більше на півдні). У східній частині Скандинавського півострова буває від 500 до 1000 мм опадів на рік, а в деяких внутрішніх районах і на крайньому північному сході — менше як 500 мм. У південних і центральних районах Фінляндії випадає 600 мм опадів, а місцями й більше. У напрямі на північ кількість опадів поступово зменшується (до 400 мм і навіть менше в Лапландії). Максимум опадів у західній частині області припадає на осінь і зиму, у східній — на літо.

Область дуже багата на річки й озера, які сформувалися в післяльодовиковий час і займають тектонічні тріщини і западини, оброблені льодовиками. Більшість річкових долин і озерних улоговин простягається в напрямі розташування тектонічних ліній (з північного заходу на південний схід).

На півночі Фенноскандії важливу роль у режимі річок відіграє снігове живлення. Тут бувають весняні розливи. На півдні режим річок близький до західноєвропейських типів.

Річки переважно зв'язані гідрографічно з озерами і часто є протоками між ними. Деякі озера нагадують розширені річкові долини. Озера відіграють роль важливих регуляторів стоку. Річки області течуть у молодих долинах з невиробленим профілем рівноваги і дуже багаті на пороги, водоспади і водну енергію. З водоспадів Скандинавії найбільш відомі Фейгумос (200 м), Берінг-Фосс (145 м), Р'юкан-Фосс (125 м) у Норвегії; Трольхеттан (33 м) на річці Гйота-Ельв у Швеції; у Фінляндії — водоспад Іматра на річці Воуксі. У Фінляндії налічується близько 2000 водоспадів і порогів. Найбільші річки Фенноскаидії —Гломма (587 км) і Кемі-Йокі (550 км). Річки східної частини Фенпоскандії замерзають на 4—6 місяців.

Область Фенноскандія найбагатша в зарубіжній Європі на озера. Найбільші з них зосереджені на Середньошведській низовині — Венерн (5550 кв. км) — найбільше озеро зарубіжної Європи, Веттерн (1900 кв. км), Меларен і Єльмарен.

Найбагатша на озера країна зарубіжної Європи — Фінляндія. Тут налічується понад 60 000 озер, які займають 12% площі країни. Дуже велике скупчення озер у межах «Центрального озерного плато», розташованого в середній частині південної половини Фінляндії. Тут знаходяться сполучене каналом з морем найбільше озеро Фінляндії Сайма (1800 кв. км), Пяйянне (1065 кв. км) та ін. На півночі країни розташоване озеро Інарі (1000 кв. км). Усі великі озера Фінляндії лежать у тектонічних улоговин , остаточно сформованих в результаті ерозійної і акумулятивної діяльності льодовиків.

Сучасні льодовики у Скандінавських горах займають 5000 кв. км. Висота снігової лінії на півдні півострова досягає 1500—1900 м, на півночі — 700—800м. На західному, атлантичному, схилі, де опадів більші1, та нижча. Найбільше льодовиків у західній частині півострова, приблизно за 100 км від океану. Зледеніння Скандинавських гір належить до скандінавського, або норвезького, типу. Великі покриті льодовики зосереджені на фієльдах гірських масивів Середньої Норвегії— 1076 кв. км, Свартізен — 450 кв. км, ФольгефоІІн. 11.48 кв. км). Є також льодовики альпійського типу і дуже численні карові й висячі льодовики.

На північній окраїні Фенноскандії є невеликі ділянки рівнинної тундри, на тундрових ґрунтах якої ростуть мохи, лишайники, карликова яловець і ягідні чагарники.

Більшу частину Фенноскандії займають хвойні тайгові ліси європейського типу на підзолистих грунтах, в яких переважають сосна звичайна і європейська ялина. В лісах Норвегії ялина поширена більше, ніж сосна; у лісах східної Фенноскандії, навпаки, переважає сосна. У хвойних лісах трапляються також листяні породи (береза, осика, горобина, вільха). До підліску хвойних лісів входять: верес, чорниця, брусниця. На південь під 60° пн. ш. хвойні ліси поступово переходять у мішані: до сосни і ялини домішуються широколисті породи, причому кількість листяних дерев (літній дуб, липа, клен, ясен, в'яз) поступово збільшується. На крайньому півдні області поширений середньоєвропейський широколистий ліс, п якому переважає бук. Бук трапляється на півострові Сконе і иа північний захід від нього в захищених від вітру місцях у деяких фіордах.

У хвойних лісах значно поширені болота. Хвойні ліси в горах Фенноскандії займають нижній пояс до 900 м на півдні і до 400 м на півночі. Вище від цих лісів по вертикалі простягається березовий пояс приблизно 100—150 м завширшки. Вище від березового поясу в горах, а також на фієльдових просторах простягається гірська тундра, для якої характерні зарості низькорослих трав, карликові берези, білі верби, яловець, що виділяються на сірувато-зеленому фоні мохового і лишайникового покриву.

На західних окраїнах Скандинавського нагір'я нема сприятливих умов для розвитку лісів. Тут найбільше поширені вересовища з густим моховим покривом. До вересовищ входить звичайний верес, місцями — західноєвропейський. Фенноскандія — найбагатша на ліс частина Європи. У Фінляндії ліси займають 74% площі країни, у Швеції —52%. Тут багато лісопильних і целюлозних заводів. Ці країни експортують деревину, целюлозу і папір.

Мішані ліси в багатьох місцях знищені, їх замінили сади і штучні лісонасадження.

На північній окраїні Фенноскандії водяться тундрові тварини: північний олень, песець, лемінг. Тваринний світ решти території області має лісовий характер. Хижі тварини (ведмідь, вовки, рись, куниця, росомаха) значною мірою знищені й трапляються рідко. Більше поширені борсуки, лисиці. У лісах багато білок. Трапляються також: лось (на сході області), благородні олені, козулі, засць-біляк, порівняно рідко — видра. На південних окраїнах водяться такі середньоєвропейські тварини, як заець-русак, тхір, кріт. Багата фауна птахів. Промислове значення мають рябчики, глухарі й тетеруки. Дуже багаті на птахів морські узбережжя і прибережні острови. Внутрішні водоймища багаті на водоплавну птицю (качки, гуси, журавлі, лебеді). Близько 70% птахів Фенноскандії належить до групи перелітних.

У країнах Фенноскандії значно розвинене морське рибальство. У прилеглих до області атлантичних водах багато тріски, оселедців, макрелі, морського окуня. Водяться також тюлені. Балтійське море багате на оселедців, тріску, салаку; на півночі моря є тюлені. Характерні риби річок і озер — сьомга, лосось, навага, озерна форель, лящ, щука, судак.

Середня Європа

До Середньої Європи, цієї найбільшої частини зарубіжної Європи, входять такі фізико-географічні області: Британські острови, Європейська рівнина, Герцинська Центральна Європа, Герцинська Франція, Альпи, Карпати і Придунайська рівнина.

Британські острови — найбільші з прилеглих до Європи островів. Площа Великобританії 224 тис. кв. км', площа Ірландії 84 тис. кв. км', площа всього архіпелагу, разом з дрібними островами, що входять до його складу —близько 315 тис. кв. км. Британські острови, особливо на сході, оточені великими мілкими шельфовими басейнами і відокремлюються від Європи неглибокими протоками Ла-Манш і Па-де-Кале. Від материка Британські острови відокремилися в антропогеновий час, зокрема, Ірландія відокремилася наприкінці плейстоцену, а Великобританія — в післяльодовиковий час. ІІівнічно-західна окраїна області (Гебрідські острови та ін.) — це залишки роздрібнених докембрійських ділянок.

Майже вся Великобританія належить до каледонських складчастих структур, що є південно-західннм продовженням Скандинавського сектора каледонід Європи. У Шотландії, Ірландії та Уельсі на поверхню виходять складчастий кембрій, ордовик і силур, що вкриваються в південних частинах горизонтальними нашаруваннями девону, карбону, пєрмі й мезозою. Каледоніди Британських островів щільно з'єднані з герцинськими спорудами південної частини Великобританії (на південь від лінії Лондон — Брістоль). На каледонських складках, збудованих з порід кембрію, ордовику і силуру (метаморфічні сланці, вапняки, кварцити,), подекуди залягає «давній червоний пісковик», який утворився внаслідок розмиву каледонських складчастих гір. Відклади карбону утворюють дуже потужну вугленосну світу. Каледоніди і герциніди Британських островів протягом неогену зазнали дуже інтенсивного вертикаль .о розчленування, внаслідок чого в рельєфі області чергуються виступи Ішого фундаменту і міжгірних западин, заповнених осадочними товщами. Системою розколів, які утворилися протягом неогену, на півночі часті вилилися великі базальтові потоки, що вкрили Північну Шотландію, Гебріди, Фарерські, Шотландські й Оркнейські острови. Напри піці антропогенового періоду багато територій значно опустилося, дно внаслідок чого навколо Британських островів утворилися шельфові басейни І ці острови відокремились від Європи.

Британські острови тричі вкривалися льодовиками, причому перші дна зледеніння були зв'язані із скандинавським, а останнє мало місцевий характер. Льодовикові центри були в Шотландії, Ірландії й Уельсі.

Велике розчленування берегової лінії Британських островів с результатом значного тектонічного роздроблення узбереж. Внаслідок змін рівня моря на узбережжях залишилися серії морських терас. Особливо порізана берегова лінія на північному заході Великобританії,—тут розвинений фіордовий тип берега,— і на заході Ірландії, де переважають береги ріасового типу. Східні й південні узбережжя Великобританії розчленовані порівняно мало. У Великобританії нема такого місця, яке б знаходилося далі як за 120 км від моря.

У Шотландії, а також на півночі й заході Англії переважає гірський рельєф. Середньовисотні вирівняні гірські масиви, що часто мають відзнаки льодовикового рельєфу, чергуються з горбистими улоговинами І плато. Найвища частина Великобританії — горстовий масив Північно-Шотландського нагір'я. В його межах розрізняють дві смуги, відокремлені одна від одної тектонічною тріщиною Гленор: Північне нагір'я І Грампіанські гори з найвищою вершиною області — г. Бен-Невіс(1343м).

Гебрідські острови можна розглядати як недавно відокремлену від Великобританії північну окраїну Північно-Шотландського нагір'я. Внаслідок діяльності прибою в узбережних базальтових скелях острова Стаффа утворився мальовничий Фіпгалів грот, що заповнюється подою під час припливів.

На півдні Шотландії простягся горстовий масив Південна-Шотландської височини, що являє собою прорізане широкими долинами плато ;І полого-хвилястою поверхнею заввишки 500—600 м. Між цими двома горстовими масивами лежить грабен Середньошотландської рівнини. Тут часто трапляються куполовидні підвищення, які утворилися внаслідок прориву вулканічними породами потужної товщі осадочних відкладів (девон, карбон), що залягають на поверхні. У Північній Англії простягаються в меридіональному напрямі Пеннінські гори (893 м), що являють собою антиклінальне підняття з кам'яновугільних відкладів. У цьому гірському масиві дуже поширені вапняки і карстові явища, а також уступи куестового типу.

Камберлендські гори (978 м), розташовані на північний захід від Пеннінських гір — це вулканічний масив на каледонському складчастому фундаменті. У цих горах багато різних форм льодовикового рельєфу (цирки, трогові долини, озера льодовикового походження). Більшу частину гористого півострова Уельс займають Кембрійські гори, де переважають м'які згладжені форми рельєфу. Лише в районі найвищої вершини цього масиву — г. Сноудон (1085 де) — переважав гірський льодовиковий рельєф. Крайня південно-західна частина Великобританії — півострів Кор-нуелл, де поширені залишкові масиви, які належать до складчастих споруд. Найбільшої висоти тут досягає г. Дартмур-Форест (621 м).

У гірських масивах Великобританії І; кілька ярусів згладжених поверхонь, що відповідають різним ерозійним циклам неогенового часу.

На схід від півострова Уельс простягається центральна рівнина Великобританії — Мідленд, на поверхні якої залягають розчленовані ерозією мезозойські відклади. На поверхні південно-східної частини Великобританії залягають осадочні мезозойські неогенові відклади. Особливо поширені юрські вапняки і крейда. З них складаються багаті на карст численні куестові пасма і куестові плато, поширені на цій території. Прикладом куестових пасом, що складаються з юрських вапняків, може бути прилегла до рівнини Мідленд височина Котсуолд-Хілс (300—350 м). До групи складених білою крейдою куестових плато належать: височина Чілтерп-Хілс (250 м), що круто спадає до рівнини басейну Темзи або до Лондонського басейну, і височини Північний Даунс та Південний Цаунс, які круто обриваються на півночі до Лондонського басейну, а на півдні — до Ла-Маншу, утворюючи мальовничі високі крейдяні узбережжя острова. Западини, або депресії, між куестовими пасмами заповнені товщами піщано-глинистих відкладів. Лондонський басейн вкритий товщею морських відкладів неогенового періоду і річковим алювієм.

З низовинних рівнин південної Великобританії слід назвати ще Хемп-шір, Фени, Чешір та Йоркську.

Більша частина Ірландії має низовинний рельєф. Внутрішню частину острова займає Центральна рівніша, для якої характерні гляціально-акумулятивні форми рельєфу (ози і друмліни). На поверхні низовини залягають багаті на різні карстові явища вапняки карбону, подекуди вкриті невеликим шаром глинистих відкладів. Центральна рівнина — це тектонічна улоговина, оточена дуже розбитими і розмитими брилевими хребтами. На окраїнах острова простяглися невисокі й дуже розбиті гірські хребти, прорізані численними долинами, які відкривають доступ до моря.

На південному заході острова розташовані складені товщами давніх червоних пісковиків гори Керрі з найвищою вершиною острова — г. Кар-рантуохілл (1041 м).

На північному сході простягаються складені базальтовими ланами .•и/)п Антрім. Розчленоване тут морською абразією базальтове плаю називають «шосе велетнів».

Сліди антропогенового зледеніння різко виявлені в горах Керрі. Пирогова лінія особливо розчленована в північній і західній частинах острова, де розвинений ріасовий тип берега.

Світа середнього карбону Великобританії багата на кам'яне вугілля. Найбільші родовища його зосереджені в Південному Уельсі, на Середньо-шотландській низовині і по окраїнах Пеннінських гір. Бідні залізні руди (до 28% металу) юрського віку осадочного походження видобувають по окраїнах Пеннінських гір. У Корнуеллі вироблено жильні родовища олов'яних і мідних руд, приурочені до місць, де межують оса 'І.очні породи палеозою з гранітами. Тут видобувають також уранові руди. У Камберленді та інших місцях розробляють родовища свинцово-цинкових руд. Великобританія багата на стронцієві руди, приурочені до тріасових мергелів. Ірландія багата на торф.

Британські острови перебувають під постійним впливом океанічного повітря помірних широт і характеризуються морським кліматом. Протягом року переважають західні й південно-західні вітри, влітку можливі пі гри і північного напряму. Часто, особливо на півночі, бувають шторми. Зима м'яка.

Середні температури найхолоднішого у Великобританії місяця — січня — становлять +3, +5°, а на південних узбережжях і в Ірландії навіть +6, +7а, у центральних районах Ірландії —до +5°. У деякі зими, коли над Середньою Європою стоїть тривалий антициклон, вітри приносять з материка значне похолодання (до —15, —18°). На південному сході морози бувають частіше, а літо тепліше, ніж на північному заході.

У зимові місяці опади бувають частіше, ніж через день; на півночі Великобританії щомісяця —25 днів з опадами.

Літо на Британських островах прохолодне. Середня температура місяця на півночі Шотландії до +12, +14°, у південній частині Англії — до +16, +17°, в Ірландії — не більше як +15°. Хмарність дуже велика протягом усього року, влітку вона трохи меншає. Тривалість сонячного сяяння незначна (у Глазго в липні вона становить 146 годин, або 28% можливої).

Опадів улітку також багато. Найбільше (понад 3000 мм на рік) на півночі, де інтенсивна циклонічна діяльність. Багато опадів І на заході, особливо на навітряних схилах (до 1000—1500 мм). Східні і південно-східні райони дістають за рік 600—750 мм опадів. Узимку часто буває снігопад, проте стійкий сніговий покрив утворюється лише її горах. Найчастіше взимку на Британських островах бувають тумани, особливо густі в районі великих міст, де насиченість повітря пилом і димом сприяє конденсації.

Ознаки морського клімату більше виражені на заході області (річні амплітуди температур становлять на південному заході Ірландії 7—8°, на сході Ірландії 10—11°, на південному сході Англії — до 14°).

На Британських островах гумідний клімат, що сприяє розвиткові густої річкової сітки. Річки невеликі, проте повноводні протягом усього року. Взимку вони не замерзають. Невисокі межиріччя полегшують сполучення річок каналами. Найбільші річки: в Ірландії — Шаннон (365 км), у Великобританії — Северн (390 км) і Темза (330 км).

Майже всі річки тут закінчуються широкими естуаріями, що дав можливість океанським суднам заходити в їхні нижні течії, в найбільші порти області. Лондон лежить у нижній течії Темзи за 00 км від моря, Брістоль — у нижній течії Ейвону, що впадає в естуарііі річки Северн, Ліверпуль — у гирлі Мерсею, Глазго — в пониззях Клаііду.

Запаси водної енергії в області незначні. Озера невеликі, але численні, особливо в Шотландії і на Камберлендському масиві, який називають «озерним округом». Найбільші озера зосереджені в Ірландії (Лох-Несс — 396 кв. км, Лох-Ерн — 123 кв. км) і в Шотландії (Лох-Ломонд — 71 ке. км і Лох-Несс — 50 кв. км). Більшість озер льодовикового або льодовиковотектонічного походження. В центральній частині Ірландії є карстові озера.

На півночі області поширені підзолисті, а на півдні —бурі лісові гранти. Ліси майже винищені і займають ліпне 4% всієї площі Великобританії і 1,5% площі Ірландії. Ці ліси переважно штучно насаджені. Великі площі займають луки, вересовища і болота. Область належить до зони широколистих лісів. У лісах переважає дуб, до якого домішуються ясен звичайний, береза бородавчаста, клен польовий, бук, вільха, біла верба, ліщина. Ліси поширені здебільшого в сухіших і нижчих місцях півдня і сходу. Подекуди в підліску є вічнозелений чагарник падуб, або гостролист. Для південно-східної Англії характерні букові ліси. На Шотландському нагір'ї поширені березові ліси, а також соснові ліси з вересом і чорницею.

У південній Англії на пісках є штучні насадження сосни. Останнім часом тут насаджують також сітхинську яличину, японську і європейську модрини, дугласову ялицю, західний хемлок, велетенську тую, кшіари-сівник Лавсона. У горах ліси піднімаються не вище як до 500—600 м, а на півночі області —до 300 м. Надмірна вологість гранту і великої сили вітри перешкоджають розвиткові дерен на заході й північному заході області. Половина лісової площі — це розріджені ліси тину паркових ландшафтів.

Для островів дуже характерні трав'яні луки, соковиті й зелені протягом усього року. Чималі площі зайняті під сіяними луками. Особливо багаті на луки середня й південна частини Великобританії (тут вони займають близько 43% площі) і південь Ірландії («смарагдовий острів»).

На островах дуже поширені вересовища. Вони займають західні узбережжя і гірські масиви вище від лісового поясу. У Шотландії на вересовища припадає близько 67% площі. Переважають звичайний і західно європейський вереси з домішками папоротей, чорниці й деяких злаків. Ін'ресовища використовують як пасовища для овець.

На островах великі площі зайняті торфовими болотами (навколо узбереж затоки Уош і на заході Центральної рівнини в Ірландії).

Фауна області острівна, збіднена. Зовсім винищено вовків. Під особливу охорону взято шотландського оленя, і завезено сюди лань. Водяться гак і тварини, як лисиця, кріт, їжак, землерийка. У лісах і парках багато безлісих рівнинах чимало зайців і диких кроликів. Багата фауна птахів. Тут водяться сизий голуб і горлиця, кілька видів куріпок і глухарів (у Шотландії). На водоймищах водяться мартини, чаплі, качки. Багато хижих птахів (сапсан, підсоколик, боривітер, сопи). У річках і озерах водяться: плітка, головень, усач, сиг. Навесні в річки на нерест заходить лосось. Прибережні води, особливо Північне море, багаті на рибу (оселедці, тріска, камбала, пікша, макрель).