Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т



бет15/26
Дата19.06.2016
өлшемі9.63 Mb.
#147614
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26

ЗАРУБІЖНА ЄВРОПА

ЗАГАЛЬНА ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ І МОРЯ

Європа (від фінікійського слова «ереб» — захід сонця) займає західну частину материка Євразія. Площа цієї частини світу близько 10 млн. кв. км; площа зарубіжної Європи — 4,9 млн. кв. км.

Протяжність Європи в меридіональному напрямі— 35°: від мису Норд-кін на півночі Скандинавії (71°08' пн. ш.) до мису Маррокі на півдні Піренейського півострова (36° пн. ш.). Крайня західна точка Європи —мис Рока (9°31' зх. д.), східна — в Полярному Уралі (67°20' сх. д.). Отже, Європа майже вся лежить у помірних широтах північної півкулі. Лише дуже незначна частина її на півночі виходить за полярне коло, а південна окраїна заходить у субтропіки.

Європа — найбільш розчленована частина світу; півострови займають 27% її площі, а прилеглі острови —7%. Особливо розчленована берегова лінія зарубіжної Європи, що зумовлює дуже великий вплив Атлантичного океану на її клімат. Загальна довжина берегової лінії Європи — близько 38 000 км; на 1 км берегової лінії припадає близько 300 кв. км площі. Найбільша віддаленість від моря внутрішніх частин зарубіжної Європи — 600 км. Порівняно з Європейською частиною СРСР, зарубіжна Європа характеризується більшим горизонтальним і вертикальним розчленуванням. Вона перебуває під значним впливом теплих частин Атлантики і має характерні ознаки морського клімату, значно м'якшого, ніж клімат Європейської частини СРСР. Внаслідок своєрідності рельєфу в зарубіжній Європі не чітка широтна зональність. Проте ця частина Європи заходить у порівняно низькі широти, і на південних окраїнах її добре розвинена зона сухих субтропіків, північний варіант яких в Європейській частині СРСР представлений лише вузенькою смугою — Південним берегом Кримського півострова.

Зарубіжну Європу омивають Атлантичний і Північний Льодовитий океани та їх моря. Умовна межа між океанами проходить по підводному так званому Атлантичному порогу. Тут глибини не перевищують 600 м. У межах цього порога, що тягнеться від Великобританії до Гренландії, розташовані Шотландські й Фарерські острови, а також Гренландія. На південь від порога знаходяться глибокі частини Атлантики, на північ від нього розташовані Норвезьке і Гренландське моря Північного Льодовитого океану.

До західних берегів Європи прилягають обширні області материкової мілини (шельфові області), найбільш розвинені в районі Британських островів та прилеглих до них частин Атлантики. До шельфу майже повністю належать моря Північне, Балтійське, Ірландське, протоки Ла-Манш і Па-де-Кале, північно-східна частина Біскайської затоки. На дні областей материкової мілини, що утворилися зовсім недавно внаслідок опускання окраїнних частин материка, можна простежити продовження річкових долин (долина р. Рейн на дні Північного моря та ін.).

У прилеглі до Європи північні частини Атлантики заходить тепла Північно-Атлантична течія, що є продовженням Гольфстріму. Вона дає відгалуження до південної Ісландії— течію Ірмінгер. Північно-Атлантична течія проходить між Британськими і Фарерськими островами з швидкістю близько 9—12 км на добу і переносить відносно солону і теплу воду (взимку + 7, +8°, влітку +11, +13°). Поблизу північної Норвегії ця течія розгалужується, даючи початок двом теплим течіям — Нордкапській і Шпіцбергенській, які поступово з поверхневих течій перетворюються на глибинні.

Теплу течію, що проходить уздовж берегів Норвегії, часто називають Норвезькою. Поблизу Норвегії вона зумовлює дуже високі позитивні температурні аномалії і відсутність плавучої криги.

Північне море — класичний шельфовий басейн. У центральній його частині переважають глибини 40—80 м; на прилеглих до материка ділянках і на банках глибини менші від 40 м. На півночі море глибшає до 200 м і більше. Найглибші частини моря знаходяться поблизу Південної Скандинавії, де проходить так званий Норвезький жолоб (від 200 до 600 м і більше). Солоність води в північній частині моря 34—35°/00; у південній і східній частинах вона місцями становить 30°./00 і навіть менше. Температура води на поверхні моря взимку знижується в напрямі з півночі на південь від +7 до +3°; влітку в цьому напрямі вона підвищується від+12 до +17°. Неглибокими (до 172м) морськими протоками Ла-Манш і Па-де-Кале Північне море з'єднується з океаном.

Північне море, як і Ла-Манш, зазнає дії сильних припливно-відпливних течій. У затоці Сен-Мало амплітуда припливів перевищує 12 м. Припливи, що приходять у Північне море з океану з півночі і з півдня, бувають дуже високі, особливо у вузьких бухтах і естуаріях (у гирлі Темзи висота припливів досягає 6 м). Північне море надзвичайно багате на рибу; найбільше тут виловлюють оселедців, багато тріски, камбали, макрелі та ін.

Системою неглибоких проток Скагеррак, Каттегат, Ересупн, Великий Бельт і Малий Бельт Північне море з'єднується з Балтійським — типовим внутрішнім морським басейном. Середня глибина Балтійського моря — близько 70 м; на окремих ділянках вона досягає 300 м. Найглибша западина Ландсортська (469 м), що знаходиться на північ від острова Готланд. Численні річки вливають у Балтійське море дуже багато прісної води і значною мірою опріснюють його. Солоність морської води на поверхні становить в районі проток 17—20°/00, на півдні моря — 7,5°/00, а в Бот-нічній затоці — навіть 2°/00. Взимку більша частина моря надовго замерзає; на півдні в цей час температура води на поверхні досягає +2°. Влітку температура поверхневих вод становить +15—16°. Припливи з океану не заходять у Балтійське море, а місцева припливна хвиля майже непомітна. Значні зміни рівня моря зумовлюються вітром сейш і припливом прісної води. Уздовж берегів Швеції з півночі на південь проходить течія, що мас невелику швидкість.

Фауна Балтійського моря складається з трьох груп різного походження: 1) солонуватих арктичних реліктів (балтійський тюлень, чотирирогий бичок та ін.); 2) північно-атлантичних видів, до яких належать основні промислові риби — салака, кілька, тріска, камбала, палтус, лосось, вугор, а також молюски, мідії, серцевидки та ін.; 3) прісноводних видів, серед яких певне промислове значення мають: сиг, ряпушка, судак, плітка, лящ, окунь, щука. Із зменшенням солоності моря з південного заходу на північний схід зменшуються кількість видів і розміри багатьох з них. Коло південних берегів моря є найбільший в світі район добування янтарю.

На півдні Європи лежить Середземне море (площа 2,5 млн. кв. км, середня глибина 1500 м), що з'єднується з Атлантичним океаном Гібралтарською протокою, найменша ширина якої 14 км, глибина 420 м. Вузькими протоками — Дарданеллами, Босфором і Мармуровим морем воно з'єднується з Чорним морем. Середземне морс складається з кількох тектонічних улоговин, які відокремлюються одна від одної підводними хребтами, островами і півостровами.

Межу між західною і східною частинами Середземного моря проводять по Апеннінському півострову, Мессінськііі протоці, острову Сіцілія і по підводному порогу Туніської протоки. У західній частині моря розрізняють три сектори — Альборанський, Балкарський і Тірренський (до 3730м). До східної частини входять найглибші місця Середземного моря — Іонічне море (4594 м), Егейське море, багате на острови, і наймілководніше — Адріатичне море.

Значне випаровування зумовлює велику солоність Середземного моря — від 37°/00 на заході басейну до 39°/,,,, на сході.

Узимку на поверхні моря переважають температури порядку +13, + 15° (на півночі Адріатичного моря +7°, Егейського +11°). Влітку тут стоять високі температури: +25, +27°, у північній частині моря до +22°. Для глибинних вод характерні велика солоність і відносно високі температури ( + 13,2°).

Рівень Середземного моря нижчий від рівня Атлантичного океану і Чорного моря, внаслідок чого існує постійний поверхневий приплив їх вод в басейн Середземного моря. У глибинних шарах води йдуть течії із Середземного моря в Атлантичний океан і в Чорне море (Макаровська

течія). Висота припливів у Середземному морі незначна—здебільшого менша від 50 см.

У Середземному морі водяться дельфіни, один вид тюленів, кілька видів акул, морські черепахи, скати, риба-пилка, морський кіт. Найбільше промислове значення мають: сардини, тунець, макрель, кефаль. З безхребетних поширені восьминоги, кальмари, краби, лангусти. Численні види медуз. У деяких районах, особливо в Егейськомуморі, добувають морські губки і червоні корали.

ОСНОВНІ РИСИ ГЕОЛОГІЧНОЇ ІСТОРІЇ І РЕЛЬЄФ

Найдавніша частина Європи — Східно-6вропейська платформа, що утворилася в результаті складчастих рухів археозою її протерозою і складається з кристалічних та метаморфічних порід, зім'ятих у складки й місцями пронизаних вулканічними інтрузіями. Північно-західною частиною Східно-Європейської платформи є Балтійський щит (де докембрійський фундамент виходить на поверхню). До складу його входить більша частина Скандинавського півострова (крім західної окраїни), Фінляндія, Карелія і Кольський півострів.

На початку палеозою на північний захід від докембрійського масиву існувала Грампіанська геосинкліналь. У силурі й девоні на її місці відбувся каледонський орогенез, що сприяв утворенню суші, якою на довгий час Європа з'єдналася з Північною Америкою. Значні товщі кембрійсько-силурійських відкладів (сланців, вапняків) зім'ялися в складки, відбувалися потужні інтрузії кристалічних порід (гранітів і габро).

До каледонських складчастих структур належать Скандинавські гори і північні частини Великобританії та Ірландії. Протягом девону руйнування каледонських гірських масивів дало матеріал для потужних товщ континентальних і лагунних відкладів, так званих червоноколірних пісковиків, значно поширених в Шотландії і Англії. В результаті каледонського орогенезу на півночі Європи утворилась платформа (Єрія), проте, вже на новій основі.

На південь і південний захід від Балтійського щита, починаючи з докембрію, існувала Середньоєвропейська геосинкліналь, у межах якої відбулися інтенсивні герцинські складчасті рухи наприкінці палеозою (в карбоні й на початку пермі). Герцинські складки утворили дві потужні дуги —арморіканську, що охопила райони південної Ірландії, південної Англії і півострова Бретань, і варисційську, що пройшла через Вогези, Шварцвальд і Чеський масив. У пермський період в умовах жаркого й сухого клімату гірські масиви руйнувались і відкладалися товщі червоноколірних пісковиків. Герцинський орогенез супроводився розломами і частковим опусканням великих ділянок, які протягом палеозою і мезозою не раз заливало море.

Протягом мезозою і палеогенового періоду кайнозою формується в нових межах Альпійська геосинкліналь з характерним широким розвитком серединних масивів. В результаті орогенічних рухів цього періоду утворився Трансільванська–Балкансько-К'римський масив. Формування структури Європи завершилось альпійським складкоутворенням, внаслідок якого утворилися складчасті споруди півдня Європи і виник її гірський рельєф. Найбільшої інтенсивності набув орогенез на межі палеогенового і неогенового періодів.

Під час альпійського орогенезу утворилися великі розломи, вздовж яких наприкінці неогенового і на початку антропогенового періодів у багатьох місцях відбувалися значні вертикальні рухи (підняття і опускання окремих ділянок). Внаслідок цього в області опустилася північна частина Атлантичного океану, з чим був зв'язаний інтенсивний вулканізм Ісландії. Утворюються берегові розломи Атлантичного океану, а також розломи в герцинідах, прилеглих до альпійських складчастих структур (Рейнський грабен та ін.). Значні опускання в області Панон-ської і Тірренської западин супроводилися інтенсивним вулканізмом уздовж Карпат і по берегах Італії.

Під впливом альпійського орогенезу піднімаються і роздроблюються Балтійський щит і каледонські й герцинські споруди Середньої Європи. На початку антропогенового періоду північно-західна частина Європи опустилася, внаслідок чого відокремились Британські острови. Отже, маємо тут сучасну Атлантичну трансгресію. В антропогеновий період поперечні розломи складок між Грецією і Малою Азією спричинилися до утворення Егейського моря, яке проникло через річкову долину, що була на місці Дарданелл і Босфору, в озеро-море, яке існувало в пліоцені на місці Чорного моря. Так утворилося сучасне Чорне море.

В антропогеновий період на території Північної Європи було три материкових зледеніння. Центром зледеніння була Скандинавія. Додатковий центр його був на Британських островах. Тут льодовики вкривали Британські острови до річки Темзи і в період максимального зледеніння зливалися в області Північного моря із скандинавським центром. Загальна площа зледеніння Європи в період його максимального розвитку досягала 5,5 млн. кв. км. Південна межа його починалась на материку Європи поблизу гирла Рейну і проходила на схід, уздовж північного підніжжя Середньонімецьких гір, Судет, передгір'їв Карпат, роблячи виступи па південь між цими гірськими країнами. Від Кракова вона, продовжуючись на схід, вступає на територію СРСР, на захід від Львова. Ця межа зледеніння збігається з південною межею поширення валунів і льодовикових відкладів взагалі. Останнє зледеніння залишило смугу кінцевоморенних утворень (Балтійське кінцепоморенне пасмо).

Одночасно з материковим зледенінням інтенсивно розвивались льодовики в гірських країнах Європи, особливо в Альпах. Тут вивчено сліди чотирьох зледенінь, розділених міжльодовиковими епохами. Значного розвитку досягали льодовики в Піренеях, особливо на їх північному схилі. Гірські льодовики були також у Шварцвальді, Вогезах, Гарці, Велет-невих і Рудних горах, Судетах, Татрах, Трансільванських Альпах, на Центральному масиві Франції. На Піренейському півострові, крім Піренеїв, льодовики були в Кантабрійських та Іберійських горах, у горах Кастілії, в Сьєрра-Неваді і навіть у Сьєрра-де-Естрелла; на Балканському півострові — у горах західного узбережжя; на Апеннінському півострові — в найвищих частинах Апеннін.



У післяльодовиковий час відбувались істотні зміни клімату, а також неодноразові морські трансгресії на північних низовинних окраїнах материка (бореальні трансгресії).

Європа — один з найнижчих масивів суті, її середня висота над рівнем моря становить 340 м (за І. С. ІЦукіним, 287,5 м). 57% усієї поверхні Європи не перевищують 200 м абсолютної висоти. Тільки 17% площі мають висоти понад 500 м і лише 1,5% припадас на пояс понад 2000 м (в Азії цей пояс займає 14% площі материка). Найнижчі ділянки Західної Європи — у Нідерландах (до 10 м нижче від рівня моря).

Для рельєфу північної частини Західної Європи характерні:

1) переважання давніх масивів, згладжених, розчленованих скидами і піднятих на різну висоту;

2) широкий розвиток льодовикових форм рельєфу, особливо грогів, фіордів, моренних горбів і пасом;

3) потужні місцеві прояви вулканізму, зв'язані з опусканням Північної Атлантики (Ісландія, Ян-Майєн, на півночі Великобританії й Ірландії). У межах Балтійського щита пенепленізований докембрійський масив, що складається з гнейсів, слюдяних сланців і кварцитів, прорваних інтрузіями гранітів, здебільшого являє собою низовинну рівнину (з висотами, не більшими від 200 м), на фоні якої піднімаються плато з висотами до 500 м (плато Манселькя та ін.). У палеогеновий і неогеновий періоди на цьому вирівняному масиві з'явилися розломи і тріщини, уздовж яких потім відбувалися вертикальні рухи. Балтійський щит вкривався великою товщею льоду; це — область льодовикового зносу і нологохвилястої поверхні з великою кількістю баранячих лобів, льодовиковою штриховкою. Молоді річкові долини характеризуються невиробленим профілем рівноваги. Береги переважно шхерного типу. Вирівняні пенепленізовані каледонські структури протягом палеогену й неогену були роздроблені, підняті на значну висоту (до 2481 м на Скандинавському півострові й до 1343 м на Британських островах), зазнали істотного впливу зледеніння. Для цих територій характерні фіордові береги.

Зона тектонічного прогину Європи являє собою широкий пояс опускання (на сході — докембрійських структур, на заході — каледонід), що почалось у палеозої. До цієї області опускання Середньої Європи належать рівнини Польщі, НДР, ФРН, Ютландського півострова, південної частини Скандинавського півострова, а також Нідерландів, Бельгії і Північно-Східної Франції (Фландрська низовина). У зоні прогину море відступило на початку кайнозойської ери. Північна частина області й досі затоплена водами Північного і Балтійського морів. На більшій частині області значну роль відігравало зледеніння. Тут відбувалась інтенсивна льодовикова акумуляція. У низовинному рельєфі цієї території виявлені улоговини стоку давніх льодовикових вод. Низовинні узбережжя здебільшого лагунно-лиманного типу, на крайньому заході — береги типу ватт.

Ще далі на південь простяглася область поширення герцинських структур. роздроблених і змінених пізнішими тектонічними процесами. У ландшафтах цього широкого поясу, що звужується з заходу на схід, переважають середньовисотні герцинські масиви, які мають сліди неодноразової пенеиленізації і підняття. Гірські масиви чергуються з рівнинними пониженнями і горбастими асиметричними пасмами (куестового типу). Ці маси ви складаються з давньокристалічних і палеозойських порід. Западини між ними, заповнені здебільшого морськими мезозойськими відкладами, зазнали місцевих підняттів і часто розчленовані ерозією на горбасті пасма. До поясу герцинських масивів належить більша частина території Франції, південь Великобританії та Ірландії, середня смуга НДР та ФРН, західна частина Чехословаччини і вузька смуга на півдні Польщі. Найвищі з герцинських масивів — Центральний масив Франції (до 1886 м) і Чеський масив (до 1602 м). Уздовж розломів на герцинських масивах у палеогені й неогені відбувалася інтенсивна вулканічна діяльність і збереглися конуси давно згаслих вулканів на території Центрального масиву Франції, Рейнських Сланцевих гір, Чеського масиву. Куестові пасма значно поширені на території Південно-Східної Англії, Паризького басейну, Швабської Юри, Франконської Юри, Тюрінгського Лісу. Прикладами грабенів можуть бути Верхньо-Рейнський грабен і низовина.

На південь від поясу герцинських масивів лежить пояс палеогенових складчастих хребтів, що займає частину Середньої Європи і всю Південну. Гірські хребти цього поясу високі й довгі, тягнуться здебільшого дугоподібно. Найбільшої висоти досягають Альпи, гребенева зона яких, що складається з гранітів, гнейсів, кристалічних сланців, досягає 4810 м. Для Альп характерні гірсько-гляціальні різкі («альпійські») форми рельєфу, що утворилися під впливом антропогенового і сучасного зледеніння. З північного заходу до Альп прилягають середньовисотні Юрські гори (до 1725 м).

На схід від Альп лежить Карпатсько-Балканська система гір, а на захід простягаються Піренеї. На Карпатах, що мають значно менші висоти (до 2663 м), нема сучасних льодовиків і майже немає високогірних альпійських форм рельєфу. Тут переважають піщані й глинисті відклади флішової формації; кристалічні й вапнякові породи трапляються значно рідше, ніж в Альпах. Середньодунайська, Нижньодунайська і Паданська алювіальні низовини сформувалися на місці опускання відносно давніших складчастих споруд. У неогені на місці цих низовин було море.

На півостровах Південної Європи переважають гірські форми рельєфу: палеогенові складчасті хребти, між якими є давні брилові масиви (герцинського, каледонського і навіть докембрійського орогенезів). Області, роздроблена складною системою розломів і скидів і характеризується інтенсивною сейсмічною і вулканічною діяльністю. Значно поширеїні вапняки і зв'язані з ними карстові явища Давні брилові масиви складні в основному кристалічними і метаморфічними породами. Вони мають здебільшого вирівняну поверхню типу плоскогір'їв, пенепленів, часто піднятих на значну висоту. Яскравим прикладом таких давніх брилови масивів є кристалічний масив Родопи (до 2925 м), що займає внутрішні частину Балканського півострова. Палеогенові складчасті споруди займають захід (Дінарське нагір'я), південь (Пінд) і північний схід (Стара Планіна) півострова. На Дінарському нагір'ї дуже поширені різні карстові форми рельєфу. Гори Греції і острови Егейського моря характеризуються} найбільшим в Європі тектонічним роздробленням. Палеогенові складчасті хребти Апеннінського півострова розчленовані скидами на окремі масиви, вздовж західних схилів яких е ряд згаслих і діючих вулканів. На захід під середньовисотних хребтів Середніх (до 2914 м) і Південних Апеннін простягався давній Тірренським кристалічний масив, на місці опускання якого утворилась западина моря. Залишками цього кристалічного масиву є більша частина Корсіки, Сардинія і півострів Калабрія.

Апенніни продовжуються в горах острова Сіцілії, які в минулому були зв'язані з палеогеновими спорудами Північної Африки. Наймасивніший і найменш розчленований — Піренейський півострів. Більшу частину його займає кристалічний масив Месста — середньовисотне плоскогір'я (650—700 м). На Месеті вздовж лінії розломів піднялись гірські хребти (до 2500 м). На північ і на південь від масиву простягаються палеогенові складчасті хребти Піренейських (3404 м) і Андалузьких (3482 м) гір. Продовження складчастих структур Андалузьких гір простежується на Балеарських островах і в Приморських Альпах. До неогенових складчастих хребтів належать також Кантабрійські (2615 м) й Іберійські (2316 м) гори. До міжгірних прогинів па Піренейському півострові належать Андалузька низовина і Арагопська рівнина.

КОРИСНІ КОПАЛИНИ

Складна геологічна будова і своєрідний розвиток рельєфу Європи спричинилися до утворення в різних частинах її території своїх, тільки їм властивих, корисних копалин.

Найбільші родовища к а м 'я н о г о вугілля в Європі приурочені до карбонових відкладів передгірних і міжгірних западин герци пської зони. Найбагатішй тут — Рурський кам'яновугільний басейн у ФРИ, друге місце займає Верхньосілезькиіі басейн на півдні Польщі. Заслуговують на увагу також кам'яновугільні басейни Великобританії, Франції, Бельгії, північної частини Піренейського півострова та ін.

Найбільші родовища бурого вугілля виявлено в олігоценових і неогенових відкладах Німецько-Польської низовини між річками Віслою і Ельбою, у внутрішніх улоговинах Карпат у Румунії й Угорщині.

Зарубіжна Європа має родовища нафти, які залягають рипом І родовищами природного горючого газу. Найважливіші з них і передгірних западинах і міжгірних улоговинах Карпат у Румунії, Польщі, Угорщині. Останнім часом великі родовища нафти виявлено на південному сході Англії і в Північному морі. Незначні запаси нафти відкрито у Віденському басейні Австрії, у ФРН, Франції, и Апеннінах, на Сіцілії.

Зарубіжна Європа багата на руди різних металів, насамперед заліза значні родовища високоякісних залізних руд зв'язані з зонами каледонської складчастої зони в Швеції (Кіруна, Елліваре) і ІІоругалії. Залізні руди найбільшого в Західній Європі Лотарінгського басейні - осадочного походження. Аналогічного походження залізні руди Північно-Західної Франції і Західної Англії.

Родовища міді, нікелю, свинцю та деяких інших металів здебільшого приурочені до районів поширення кристалічних і вулканічних порід рідше альпійської і каледонської зон складчастості. Особливо багаті на мідні руди НДР, Югославія, Іспанія, Норвегія, а на н о л і м е т а л е в і руди — Карпати, Судети, Рудні гори, гори Піренейського півострова. Найважливіші родовища алюмінієвої руди — бо к с и т і в — зосереджені в мезозойських відкладах Угорщини, Югославії, західній Франції, Румунії та Італії.

Неогенові відклади Ельзасу і пермські відклади Середньої Німеччини на к а л і й н і солі, міоценові відклади передгір'їв Карпат — к а м ' я н у сіль. Значні родовища сірки, зв'язані з процесами вулканізму, є на острові Сіцілія і на південному сході Іспанії (Альбасете). В Чехословаччині й Італії знайдено значні родовища азбесту.

Зарубіжна Європа дуже багата на різні будівельні матеріали — вапняки, пісковики, граніти, кварцити. Широко відомі високоякісні мармури Італії (Каррара) і Греції (Пентелікон).

Північна частина зарубіжної Європи і рівнини Середньої Європи багаті на торф.



КЛІМАТ

Найважливішими факторами, під виливом яких формується клімат І крони, є: розташування більшої частини її території в помірних широтах, Кількість теплих частин Атлантики на заході, і теплого Середземного моря на півдні, а також складність горизонтального і вертикального розташування материка. На циркуляцію повітряних мас зарубіжної Європи найбільше впливають «Азорських максимум», або субтропічний центр тиску (антициклон), та «ісландський мінімум» тиску, що вдається на південний захід від Ісландії, в середньому між 30 і 40° пі., а влітку дещо переміщується на північ. Поряд з цим на материк також арктичний пояс підвищеного тиску і Сибірський (Азіатський) зимовий антициклон, який заходить своїм західним відрогом у південну половину Європи і звідси у південно-східну частину Середньої Європи. Найбільше значення для клімату Європи має морське повітря помірних широт, що формується над Атлантикою. Взимку майже вся Європа лежить у поясі західних повітряних течій, що панують на північ від субтропічного антициклону. Улітку цей антициклон відсувається на північ, захоплюючи Південну Європу і утворюючи тут субтропічний клімат середземноморського типу. Отже, Європа перебуває під впливом морських полярних (помірних) повітряних мас (взимку дмуть переважно південно-західні вітри, влітку — західні і північно-західні); на півдні Європи позначається вплив тропічного повітря, а на півночі — арктичних повітряних мас.

Західні вітри приносять в Європу циклони, які зароджуються в Атлантиці. Найбільше значення для клімату Європи мають циклони полярного фронту. Під впливом західних вітрів і циклонів над зарубіжною Європою формується м'який морський клімат, особливо в приморських районах. Переміщуючись на схід, морське повітря поступово трансформується в континентальне. Отже, в цьому напрямі континентальність зростає. Головний шлях циклонів проходить через Британські острови, Скандинавію і Балтійське море. Відносно менше значення має проходження циклонів узимку над Середземним морем.

Під впливом теплих частин Атлантики взимку спостерігаються великі позитивні аномалії температур на північному заході Європи, де середні річні температури на 8—12°, а середні січневі — на 20—25° вищі за відповідні середні температури для даної географічної широти. Пом'якшуючий вплив теплої Північноатлантичної течії особливо позначається на зимових ізотермах. Середня січнева ізотерма на атлантичному узбережжі Норвегії, яке лежить у межах 60° пн. ш., становить +1°, тоді як у центральних районах Північної Америки на тій самій широті вона досягає —30°, а в Східному Сибіру — нижче від —40°. ізотерма в січні на узбережжі Норвегії піднімається приблизно до 71° пн. ш., звідси, огинаючи Скандінавію і Ютландію, вона прямує на південь до Альп, а потім відхиляється на схід і південний схід, до гирла Дунаю. На схід від нульової ізотерми розташовані східні і північні частини Європи з холодною зимою і помірно континентальним кліматом. Середні січневі температури становлять: у Варшаві —3,7°, Празі—1,5, Будапешті —2,3, Бухаресті —3,4, Софії —1,7°. Особливо холодні зими в Швеції і Фінляндії. На півночі цих країн середні січневі температури досягають —10, —14°. Січнева ізотерма +10° проходить по південних окраїнах Європи, де на незначних ділянках температури перевищують + 10° (на Гібралтарі +12,6°). В цілому в Західній Європі найтепліша зима порівняно з іншими материками помірної зони. Середні січневі температури на заході Європи дуже високі (Париж +2,2°, Лондон +3,7°, Рим +6,7°, Лісабон +10,3°, Мадрид +4,5°, Марсель +6,7°, Неаполь +8,2°, Палермо +10,3°). Зимові вторгнення тропічного повітря в Західну Європу зумовлюють підвищення температури до +10, +12°. Вторгнення арктичних повітряних мас, а також перенесення холодного повітря із східної частини материка зрідка спричиняють на Заході Європи аномальні зими із значними і досить тривалими морозами і снігопадами (як, наприклад, зима 1962/63 рр.).



У помірному поясі Європи влітку відбувається активна трансформація повітряних мас: у середній смузі — переважно атлантичного, а в північних районах — арктичного повітря. У Західній Європі липневі ізотерми проходять майже паралельно широтам, відхиляючись на південь лише поблизу океанічних узбереж. З віддаленням від океану в глиб материка ізотерми відхиляються на північний схід. Па пікнічних узбережжях Європи середня липнева температура наближається до +10°. Ізотерма липня +20° проходить уздовж північного узбережжя Піренейського півострова, виходить до гирла р. Гаронни, далі прямує на Відень, обходячи Париж в півдня. На південних окраїнах Європи середні липневі температури досягають 26 і навіть 28°. У Салоніках середин липнева температура +26,6°, у Римі +24,8, Мадриді +24,7, Бухаресті +22,7, Будапешті +20,9, Софії +20,4, Відні +19,3, Празі +19, Берліні +18,8, Варшаві +18,9, Лондоні +17,1, Копенгагені +16, Хельсінкі +16,6°.

У міру віддалення від океану континентальність клімату зростає і збільшуються середні річні температурні амплітуди від 8—16° на заході (Ірландія 8—10°, Лондон 13,4. Лісабон 11,8, Париж 16,1°) до 20—23° і більше на сході й південному сході заруб іншої Європи (Прага 20,5°, Варшава 22,5, Будапешт 23,2, Хельсінкі 22,8).

У Західній Європі переважають морські повітряні маси, тому вона дістає багато опадів і характеризується гумідним кліматом. На заході нема посушливого сезону; максимум опадів припадає на осінньо-зимовий сезон, коли найбільше циклонів надходить з Атлантики. В умовах континентального клімату на сході материка максимум опадів припадає на літо. У середземноморській зоні літній сезон посушливий, а максимум опадів, зв'язаний з частим проходженням циклонів полярного фронту, припадає на зимову пору.

Особливо багато опадів дістають західні, навітряні, схили гірських хребтів (1000—2000 мм, а місцями до 3000—4000 мм на рік). На західних схилах Дінарських і Грампіанських гір їх випадає понад 4000 мм. Низовини Західної Європи дістають 600—800 мм опадів, причому кількість їх зменшується в східному напрямі, а придунайські рівнини — від 400 до 600 мм опадів на рік.

Найменше опадів у південно-східних частинах півостровів Південної Європи, а також у внутрішніх районах Скандинавії і Фінляндії, проте менш як 400 мм тут буває тільки на незначних просторах. У зарубіжній Європі опади випадають здебільшого дощами, проте на схід від ізотерми січня —3° формується вже стійкий сніговий покрив. На придунайських рівнинах сніг лежить лише 3—4 тижні; у Польщі, НДР і в Чехословаччині — від 1 до 2 місяців; у районі Стокгольма — 2 місяці, а на півночі Скандинавії і Фінляндії — 6—7 місяців.

Зарубіжну Європу відносять до двох кліматичних поясів — помірного і субтропічного. До помірного поясу належить більша частина зарубіжної Європи. В його межах звичайно виділяють три області: атлантико-арктичну, до якої належать Скандинавський півострів і Фінляндія, за винятком їх південних районів; атлантико-континєнтальну, яка займає більшу частину Західної Європи, в тому числі Альпи й Карпати, і, нарешті, континентально-європсйську, що охоплює південно-східні райони зарубіжної Європи (Південні Карпати, Середньодунайську низовину і територію на північ від Балкан).

У межах атлантико-арктичної кліматичної області, що звужується в напрямі на схід, взимку атлантичне повітря помірних широт взаємодіє з арктичним повітрям і проходження зв'язаних з арктичним фронтом циклонів супроводиться зміною цих повітряних мас. Влітку відбуваються активне північне перенесення арктичного повітря до цієї області і трансформація його в континентальне. Область перебуває під впливом частих циклонів, тому кількість опадів значна. Зимові ізотерми наближаються до меридіонального напряму. Спостерігаються великі позитивні температури повітря, проте на схід від Скандінавських гір клімат набуває помітних ознак континентальності, опадів тут менше, причому значна кількість їх випадає у вигляді снігу.

Атлантико-континентальна область, яка також звужується в напрямі на схід, перебуває під виливом циклонів, зв'язаних з полярним фронтом. Роль холодної маси тут відіграє європейське континентальне повітря. Розподіл тиску взимку зумовлює пересування атлантичного повітря і напрям циклонів з південного заходу на північний схід. Це сприяє пом'якшенню клімату. Отже, в західній частині області ізотерми наближаються до меридіонального напряму. Клімат області гумідний з відносно м'якою зимою і помірно теплим літом. У напрямі з заходу на схід континентальність зростає, кількість опадів зменшується. Багато опадів на західних схилах гірських масивів, які затримують пологу, що її приносять вітри з Атлантики.

Континентально-свропейська області, перебувас під впливом Атлантики, проте гірські масиви значною мірою заважають перенесенню сюди атлантичного повітря, а з боку Східно-Європейської рівнини надходять континентальні маси його. Отже, в цій області значно зростає континентальність клімату порівняно з іншими областями, більший вплив мають антициклони із східних районів. Найнижчі температури взимку спостерігаються під час вторгнення арктичних повітряних мас і антициклонів із сходу. Максимум опадів припадає на літо. У східному напрямі кількість їх зменшується, зростає питома вага твердих опадів (снігу) і з'являється певна тенденція до аридності клімату. До цієї області, як і до південних частин атлантико-континентальної області, влітку періодично вторгається тропічне повітря.






Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет