Гвіанське нагір'я і Гвіанська низовина

Гвіанське нагір'я є виступом давнього фундаменту Південно-Американської платформи. Вивітрювання і розмив, а також недавні диз'юнктивні дислокації перетворили кристалічний пенеплен на горбасте нагір'я, над яким піднімаються кілька масивних гірських хребтів і конусоподібних останцевих гір, а також вкриті мезозойськими пісковиками столові плоскогір'я або плато. У центральній частині, де збереглися потужні товщі пісковиків, нагір'я досягає висоти 2772 м (г. Рорайма). Північні й південні окраїни нагір'я являють собою пологохвилястий пенеплен (300—400 м заввишки). Західну частину нагір'я становить кристалічне плато, що скидовими уступами опускається на схід. Уздовж узбережжя Атлантичного океану до Гвіанського нагір'я прилягає утворена спільною діяльністю річок і моря заболочена прибережна Гвіанська низовина (25—80 км завширшки). Гвіанська низовина і навітряні схили нагір’я дістають багато опадів. На південному сході області буває короткочасний сухий період, який збігається з зимовими місяцями південної півкулі. Чітко виявлений сухий період (3—4 місяці) в центральній частині нагір'я. Він припадає на зиму північної півкулі. Середні місячні температури високі (+26°, + 27°), проте з висотою спостерігається помітне похолодання. Так, на висотах близько 2000 м температури звичайно не піднімаються вище від 10, +15°.

Нагір'я, особливо його центральна частина, багате на водоспади йосемітського тішу (водоспад Анхель у верхів'ях річки Чурун 1054 м заввишки і водоспад Кайетеур на річці ІІотаро — 225 м).

Для Гвіанського масиву характерне чергування ландшафтів вологих тропічних лісів на опідзолених латеритних ґрунтах І ділянок савани. Особливо розкішні ліси на Гвіанській низовині (90% її площі вкрито лісом), а також на навітряних схилах Гвіанського нагір'я.

На навітряних схилах і внутрішніх улоговинах розвинуті чагарникові й пальмові савани. У центральних частинах нагір'я переважають мішані, листопадно-вічнозелені ліси. Найцінніші дерева в гілеях області — .челене, вірола, симаруба, анжелік, валаба, хабільо, панамське червоне дерево та ін.

Вологі тропічні ліси і савани з висотою змінюються гірським тропічним лісом, а вище від 2000 м панують зарості чагарників і трав.

За характером фауни область подібна до прилеглих районів Амазонії. Найгустіше заселені людиною ділянки, де ведуться розробки бокситів, марганцевих руд, родовищ алмазів і золота.

Орінокська низовина

Рівнинна територія по лівобережжю річки Оріноко має назву Льянос Оріноко. У рельєфі цієї території, що стала сушею в неогеновий період, розрізняють кілька рівнів:

1. Низькі Льяноси, що займають найнижчу частину області, до висоти 100—150 ж над рівнем моря. В їх формуванні важлива роль належить сучасному алювію. Тут багато конусів термітів.

2. Високі Льяноси, або меси, які виступають у вигляді ізольованих ділянок типу столових вододільних плато на 300—350 м заввишки і які складаються з континентальних пісковикових товщ.

3. Прилеглі до гір вищі за меси передгірні плато — п’ємонти, що здебільшого являють собою конуси виносу.

4. П'ємонти, що прорізуються подекуди гірськими хребтами —сьєррами; окремі з них складаються з кристалічних порід.

На процес формування рельєфу значною мірою впливали ерозійна діяльність води й інтенсивна акумуляція в інших місцях.

Клімат в області жаркий, тропічний, з чітко виявленим сухим періодом, який припадає на зимовий час (з листопада по березень), коли дмуть північно-східні пасати. На півночі області випадає 800 мм опадів на рік. У напрямі на південь тривалість посушливого періоду зменшується, а кількість опадів зростає (до 1000 мм і більше). Середні місячні температури взимку становлять +25, +26°, а на початку і в кінці періодів дощів вони досягають +29°.

У період дощів річки затоплюють значні простори.

В області переважають ландшафти савани — відкриті низовинні простори, порослі густою високою травою, з розкиданими окремими деревами або групами пальм. У трав'яному покриві саван багато злаків (бородач, дике просо та ін.), осокових і двосім'ядольних. З дерев часто трапляються мімози, акації, із зонтикоподібними кронами, але найбільш характерні пальми —коперніція, що росте на сухих місцях, і маврикієва, зарості якої характерні для вологих і заболочених місцевостей. Уздовж річок вічнозеленими стрічками простягаються галерейні ліси —сельваси. Для Низьких Льяносів характерна високотравна савана, у Високих Льяносах формуються ксерофітні рідколісся і чагарникові зарості.

В області в різні сезони року різко змінюються ландшафти. В період дощів буяє життя: яскраво зеленіють високі трави, дерева і чагарники вкриваються листям; у річках піднімається вода (в Оріноко до 10 м і більше); відбувається активна ерозійна й акумулятивна діяльність річок. Річки затоплюють великі простори. На затоплених місцях трапляються каймани і водяні удави. Такі тварини, як пума, ягуар, дрібні олені, мурахоїди, броненосці, пекарі і звичай ний гризун саван агуті, покидають затоплені простори, виходять на вищі ділянки — меси.

У сухий період органічне життя завмирає. Висихають трави, скидають листя дерева і чагарники. Часто бувають пилові бурі й пали. Річки міліють. Великі простори саван у цей час нагадують напівпустині. Яскраво зеленіють тільки галерейні ліси, а також зарості маврикієвої пальми у вологих западинах, де близько рівень ґрунтових вод.

Бразильське нагір'я займає значну площу на сході материка (від 3° до 35° пд. ш.) і є найдавнішою частиною Південної Америки. Фундамент цієї території складається з архейсько-протерозойських кристалічних і метаморфічних порід, що місцями виходять на поверхню у формі антекліз — підняттів Західно-Бразільського і Східно-Бразільського щитів. Між цими підняттями тягнуться синеклізи, або смуга прогинів, заповнених частково морськими мілководними нижньопалеозойськими відкладами, місцями — гондванською товщею континентальних відкладів (від карбону до тріасу), на півдні — базальтово-діабазовими виливами тріасу, а також крейдовими пісковиками на півдні і на окраїнах щитів. На характер рельєфу значною мірою вплинули тут тривала денудація і нові вертикальні рухи, що супроводилися підняттям одних і опусканням інших частин нагір'я.

Отже, в рельєфі нагір'я переважає поверхня типу горбастих пенепленів, столових гір, вулканічних плато і брилевих хребтів. Бразильське нагір'я підняте над рівнем моря від 300—400 до 2000 м. Окраїни його вищі за центральну частину. Найбільшої висоти досягають східна і південно-східна окраїни нагір'я, що круто обриваються східчастими схилами до океану. Вони розчленовані ерозією і мають вигляд гірських хребтів з плоскими вершинами, які називають серами. Аналогічні скидові уступи є також в інших районах нагір'я, зокрема в Гоясі. Найвища сера — Бандейра (2890 лі). У місцях виходів на поверхню докембрійського фундаменту часто розвинений давній пенеплен з кристалічних порід. Ізольовані кристалічні масиви в умовах вологого і жаркого клімату Приатлантичної низовини набули своєрідних форм «цукрових голів». На заході й частково в центрі нагір'я в області поширення осадочних відкладів (пісковиків та ін.), що характеризуються різною стійкістю проти денудації, утворився ландшафт столових височин — платоподібних останців, що круто обриваються до кристалічних пенепленів. Ці останці називаються ш а п а д а м и. Для району поширення тріасових лав у південній частині нагір'я характерний рельєф східчастих плато.

Кристалічні породи нагір'я багаті на залізні й марганцеві руди, а також на золото і алмази. Значні родовища бокситів і нікелевих руд містяться в корі вивітрювання Приатлантичного щита. Пегматитові жили антекліз багаті на п'єзооптичний кварц, берилій, цирконій, тантал, ніобій, радіоактивні елементи, а лавове плато Парани дуже багате на агат.

На Бразильському нагір'ї проявляються ознаки субекваторіального, тропічного і субтропічного типів кліматів. Рік майже на всій площі області поділяється на два періоди — вологий, що припадає на літо південної півкулі і сухий (узимку). На півночі і в центрі нагір'я влітку переважає північно-східний екваторіальний мусон, який в Амазонії приносить опади. Взимку тут позначається вплив південно-східного пасату, який зумовлює сухий період. На Бразильському нагір'ї випадає в середньому 1500—2000 мм опадів на рік, причому з них лише 5% — протягом 5 зимових місяців.

Східні високі окраїни нагір'я перехоплюють вологу, що приноситься з Атлантичного океану. Вони дістають понад 1500 мм (до 4500 мм). Посушливий період на узбережжях буває лише на півночі. Особливо несприятливі умови зволоження в північно-східній частині нагір'я, що перебуває в «дощовій тіні» південно-східного пасату і обтікається екваторіальним мусоном. Це найпосушливіша частина нагір'я. Тут випадає лише 500 мм опадів, причому дуже нерегулярно, тривалість вологого періоду скорочується до З місяців.

Південна частина нагір'я, розташована на південь від 24° пд. ш., дістає значну кількість опадів (1100—1800 мм). Узимку їх приносять циклони на полярному фронті, а влітку — на тропічному фронті й з Атлантики.

Північна окраїна нагір'я за кліматичними умовами нагадує прилеглі частини Амазонії. Середня температура найтеплішого місяця тут +29°, найхолоднішого -{-26°. Середні температури найтепліших місяців на посушливому північному сході нагір'я досягають +28". Середня річна температура тут становить + 25°, + 27°. Температура мало змінюється по місяцях і сезонах. Середня січнева температура в центральній частині нагір'я становить +25е, +27*, а середня липнева +24°. Добові коливання температур особливо великі взимку (до 25а). На півдні області середня січнева температура досягає +22, +23В, середня липнева +13°.

Відповідно до нерівномірного розподілу опадів річки області значною мірою характеризуються аридним режимом. Для них характерні дощовий тип живлення й велика кількість порогів і водоспадів. У посушливих умовах північно-східної частини нагір'я річок дуже мало.

На півночі Бразільського нагір'я вздовл; берегів річок тягнуться галерейні ліси, в яких амазонська флора змішується з позаамазонською флорою Бразілії. У галерейних лісах ростуть арапарі, таші, маморана. Подекуди ліси одноманітні—в них ростуть тільки пальми: каранда, буриті, аталея. Найбільш поширена тут воскова пальма карнауба.

На добре зволожених східних узбережжях Бразілії на опідзолених латеритних грунтах простягається так званий східний ліс, або «мато атлантико» (атлантичні ліси). Він тягнеться паралельно берегу смугою 200 км завширшки. Цей ліс подібний до гілей, особливо в низьких широтах. Характерні його дерева —цекропії, деревовидні папороті, жакаранда, пальма, сапукайя, сукупіра, анжеліп і копаїба. Багато ліан. Найбільше будівельного матеріалу дають ліси, в яких переважав нероба.

У внутрішніх районах Бразильського нагір'я тропічні лісові масиви займають половину всієї території. Вони ростуть не тільки в річкових долинах, а й у зонах розчленованого рельєфу на червоних латеритних грунтах, де вони розвиваються найкраще. На решті території нагір'я, де взимку відбувається різкий перехід до сухого періоду, поширені безлісі або слабо залісені трав'янисті ландшафти. Найпоширеніші два типи савани: кампос-лімпос, кампос-серадос. Кампос-лімпос зовсім не має дерев. До складу трав'яної рослинності тут входять злаки, бобові, зонтичні, губоцвіті. Кампос-лімпос утворює чудові пасовиська. У саванах типу кампос-серадос на фоні трав'яного покриву ростуть поодинокі дерева або гаї. В кампос-серадос розрізняють два рослинних яруси: 1) нижній —з трав'яної, напівчагарникової І чагарникової рослинності. У травостої цього ярусу багато злаків і бобових, тому його можна використовувати для випасу; 2) верхній — з окремих дерев або цілих гаїв. Найхарактерніші дерева кампос-серадос —лішейра, або самбаїба, ложкове дерево вакейро, а також мангабейра — каучуконос, що дає їстівні плоди. У сухий період дерева скидають листя, але не всі види одночасно. Найтиповіший кампос-серадос у Мату-Гросу і в Гойясі. Кампос-серадос розглядають як рештки зникаючих лісів.

На висотах від 900 до 1300 .м поширені гірські кампоси, або жераїси. Тут поширені злаки, осокові. Багато молочайних, складноцвітих і кактусів. Часто серед високих трав трапляються карликові пальми (тукум), деревовидні лілії заввишки 2—3 м, а також схожі на маленькі сосни. З дерев найхарактерніше пекїзейро.

На північному сході області, де клімат значно сухіший, поширене напівпустинне ксерофітно-сукулентне рідколісся, що називається каатингою. Трав'яний покрив каатинги дуже бідний, багаті на колючки дерева й чагарники мають вузлуваті й переплетені гілки і дуже дрібне листя. Тут багато кактусів, опунцій і молочайних, що не дають тіні. У каатинзі багато дерев з роздутими стовбурами і м'якою пористою деревиною, в якій збираються запаси вологи. У каатинзі розрізняють три яруси: 1) деревний, 2) чагарниковий і 3) чагарниково-трав'янистий.

До деревного ярусу, середня висота якого становить 8—10 м, входить воскова пальма карнауба. З її листя добувають рослинний віск, а із стовбура виготовляють саго і пальмове борошно. Крім карнауби до цього ярусу входять ще ароейра, барауна, умба, що має великі нарости на коренях, умбурана, канделяброві кактуси —фахейро і манда-кара, деревовидні молочайні, бруслинові й баобабові, зокрема кавалінезія, що має бочкоподібний стовбур і досягає 40 м заввишки, а також хоризія з пляшкоподібним стовбуром — своєрідним водосховищем, що допомагає рослині переносити тривалий період посухи.

Для чагарникового ярусу характерні різні види цезальпіній (з родини бобових), мімозові. В нижньому ярусі переважають кактуси, опунції, бромелієві. До складу розрідженого трав'яного покриву входять рослини з родин мальвових і молочайних.

На півдні Бразільського нагір'я великі площі займають ліси з араукарій, що характеризуються парковим ландшафтом, одноманітністю і постійністю видового складу. В цих лісах, крім араукарій, трапляється ще дерево імбуйя; до підліска входить йєрба-мате. Араукарієві ліси дають винятково цінний будівельний матеріал, але вони вже на 60% знищені.

За характером тваринного світу північна частина області нагадує Амазонію. У лісах дуже багато мавп, що завдають шкоди населенню. В саванах водяться пуми і ягуари. Особливо багато тут таких тварин, як броненосці, мурахоїди, дрібні олені мазамі, страус нанду. Різноманітна фауна гризунів: дикобраз, пака, туко-туко. Трапляються носуха, гривистий вовк. Багато птахів, особливо папуг і колібрі. Значно поширені терміти.

Тваринний світ східних і південних окраїн нагір'я значною мірою винищений.

Тропічні рівнини Маморе, Гран-Чако і Пантанал

Область займає прогин меридіонального напряму між Андами і Бразильським нагір'ям, від Амазонії до 30° пн. ш. Основу області становить занурена західна частина докембрійського фундаменту Бразільського масиву, заповнена відкладами континентального походження. Лише під 18° пд. ш. докембрійські гнейси виходять на поверхню, утворюючи підняття до 500—600 м заввишки. На південній окраїні цього підняття простягаються гори Чочі (1425 лі), що утворюють вододіл між Амазонкою і Парагваєм. На півночі області рівнини в басейні Маморе і Бені заповнені дрібними алювіальними наносами цих річок. Ще далі на південь простягається рівнина Гран-Чако, складена крупнішим уламковим матеріалом різноманітних континентальних формацій. Вона знижується з заходу на схід від 500—700.м у передгір'ях Анд до 100 і навіть 50 м у долині Парани. На сході розташована мало піднята над рівнем моря молода неотектонічна западина верхнього Парагваю — Пантанал, заповнена потужною товщею антропогенового озерно-річкового алювію.

У басейнах річок Маморе і Бені випадає до 1500 мм опадів. Вологий період тут триває 5—6 місяців. Рясні літні дощі спричиняють великі розливи річок, внаслідок чого рівнинна територія затоплюється і заболочується. Волога, що збирається за літо в ґрунті, випаровується повільно, отже, рослини дістають потрібну їм вологу і в першу половину сухого періоду. Аналогічні умови і в Пантаналі.

Вологий літній сезон року в Гран-Чако триває тільки 2—3 місяці. Ця територія характеризується значною посушливістю. Лише на сході Гран-Чако випадає до 1000 мм опадів, на інших просторах опадів менше як 500 мм. Середня січнева температура висока (+27°, +29°), з абсолютним максимумом до +47°. Гран-Чако часто називають полюсом спеки Південної Америки. Взимку сюди з півдня вторгаються холодні повітряні маси, що іноді спричиняють зниження температури до 0°, хоч середня температура найхолоднішого місяця на півдні не падає нижче від +13°.

У вологий сезон дуже розливаються річки. У найнижчих частинах рівнин іноді утворюються тимчасові солоні озера. Навіть деякі річки і більшість озер Гран-Чако солоні.

У ландшафтах північної і східної частин області значну роль відіграють багаті на злаки трав'янисті рівнини. Влітку вони стають болотами з густою рослинністю і багатою фауною. Лише незначні ділянки низьких межиріч являють собою лісисті острови з поширенням пальм — кузі, буриті і низькорослої ВасЬгіз.

До складу світлого криволісся Гран-Чако входять дуже цінні дерева, у деревині й корі яких міститься багато дубильних речовин: червоне кебрачо — близько 25% і біле кебрачо —близько 10%. Багаті на дубильні речовини і боби гуаякана. У лісах трапляються ще деревця з викривленими стовбурами — альгаробо, а також бочкоподібні стовбури. По берегах річок поряд з пальмами росте дерево чаньяр, що дає їстівні плоди.

Зарості ксерофітних чагарників у Гран-Чако називають мовте. До їх складу входить багато мімоз, каперців, бромелієвих, кактусів, зокрема канделябровидних. Безлісі трав'янисті простори Гран-Чако багаті на злаки. У ландшафтах Гран-Чако місцями значну роль відіграють пальмові гаї, місцями — засолені площі (салінас).

Тваринний світ Гран-Чако багатий. На болотах і в галерейних лісах водяться тапіри, пекарі, носухи, видри, нутрії, водосвинки, вонючки, болотний олень, у рідколіссі й саванах — пума; на відкритих просторах багато гризунів, броненосців, страусів.

Ла-Платська область

Ла-Платська область (Пампа) займає ту південну частину великого меридіонального прогину в межах платформи, що прилягає до естуарію Ла-Плати. Область мало піднімається над рівнем моря. Тут переважають рівнинні форми рельєфу, проте на північному сході південні продовження кристалічних порід Бразільського нагір'я утворюють кучільяс — височини і гряди заввишки в кілька сот метрів.

У напрямі на південний захід кристалічні породи опускаються,— поверх них залягають потужні товщі неогенових і антропогенових відкладів. На ділянках, що прилягають до естуарію і до узбережжя океану, поширені лесовидні породи, піски й мулисті відклади. На південь від Ла-Плати на фоні рівнинних просторів різко піднімаються герцинські складки з кристалічних порід — Сьерра-де-ла-Вентана (понад 1000 м заввишки) і докембрійський масив Сьерра-дель-Танділь.

Область перебуває під впливом вологих повітряних мас Атлантики і характеризується переважно вологим субтропічним кліматом з великою кількістю опадів, максимум яких припадає на літо. Проте в області немає сухого періоду. Кількість опадів зменшується в напрямі на захід і південний захід (на території Уругваю випадає 2000 мм опадів, по берегах Ла-Плати — 1000, ще далі на захід — 500 мм). У напрямі на захід континентальність клімату зростає. Середні температури найтеплішого місяця на півночі +27° (з абсолютним максимумом до +45°), на півдні +23, +24°. Літню спеку спричиняють гарячі північні вітри. Середні температури найхолоднішого місяця становлять на півночі + 15°, на півдні і південному заході -)-60, -т-1013, проте на території всієї області можливі морози, на півдні навіть до —10°. Сніг випадає рідко і швидко тане. Взимку дме холодний вітер п а м п е р о с.

X напрямі із сходу на захід, відповідно до загального зменшення кількості опадів, змінюється і режим річок. На заході є багато тимчасових річок, що заповнюються водою під час злив, а також багато солоних озер. Паніть поверхневі горизонти ґрунтових вод тут бувають засолені.

Ліси ростуть не тільки в річкових долинах, а й на добре зволожених ділянках вододілів. Ці ліси багаті на ліани, араукарії, бамбуки і парагвайський пай. Безлісі простори тут багаті на злаки, найхарактерніший з яких — копін-годура.

На затоплених ділянках області поширена болотна рослинність. У заводях Парани трапляється велике латаття вікторія круціана.

На південному заході області простягаються безлісі простори, колись багаті на злаки. Тепер ці родючі рівнини розорані.

Волога Східна Пампа переходить у безлісі рівнини Сухої, або Західної, Пампи, де під поверхнею залягають потужні континентальні товщі. Істотним елементом рельєфу є тут плоскі западини — блюдця, на яких поширені солончаки і солонці. Із заходу Суха Пампа облямовується системою брилових хребтів Прекордільєр, що відокремлюються один від одного міжгірними западинами — поздовжніми грабенами, заповненими продуктами вивітрювання.

До складу Прекордільєр входять Сьєрра-де-Кордова і Сьєрра-де-СаІІ-Луїс, Сьерра-дель-Аконкіха (понад 5000м), а на заході області —Кордільєра-де-Фаматина (6250 м). Усі ці хребти мають плосковершинні, утворені недавніми скидами, схили. На заході область відокремлюється від Анд великою поздовжньою тектонічною депресією, в межах якої часто бувають землетруси.

Клімат області континентальний і посушливий. Максимум опадів припадає на літній сезон. Узимку в Кордові випадає лише 4% річної кількості опадів. Східні схили гірських хребтів, на які припадає більше опадів, залісені і виступають своєрідними оазисами на фоні напівпустинних просторів. Підніжжя зовнішніх схилів хребтів також дістають більше опадів. Особливо мало опадів на західних схилах гірських хребтів і в міжгірних западинах (близько 100 мм на рік), де особливо великі добові коливання температур. Середні температури січня +23, +24°, середні липневі + 7, + 11°, проте взимку іноді можливі морози.

Область дуже бідна на воду. Річкові, а також частково артезіанські води використовуються для штучного зрошення. В області поширені посушливі степи на сіро-коричневих і слабо-вилугуваних грунтах з ксерофітною рослинністю (кактуси, акації, мімози, жорстколисті злаки), а також типові напівпустині із сипучими пісками і солончаками, частина яких е реліктами давніх озер.

Патагонія

Патагонське плато має ширину на півночі 500 км, на півдні — 150— 200 км. Висота його на заході — близько 1000 м; у напрямі на схід воно знижується і круто обривається до узбережжя океану уступами заввишки 100 м і більше. В основі плато залягають кристалічні й метаморфічні породи, прикриті товщами переважно континентальних мезозойських і неогенових відкладів (пісковики, мергелі, глини тощо), прорваних виходами базальтових лав. Місцями на плато залягають флювіогляціальні, а також глинисто-моренні відклади, усіяні валунами. Патагонське плато характеризується східчастим рельєфом, до складу його входить ряд столових плато і масивів. Північна частина плато прорізана численними каньйоноподібними річковими долинами (долина річки Чубут та ін.); на півдні багато широких річкових долин, бідних на воду.

На Патагонському плато сухий клімат, бо Анди перехоплюють вологу, що приноситься західними вітрами. Атлантичні маси повітря, що проходять над холодною Фолклендською течією, також не приносять опадів, а тільки знижують літні температури. Середні січневі температури на півночі плато становлять +18, +20°, на півдні — тільки +10, +15°. Середня температура найхолоднішого місяця здебільшого +4, +5°, проте взимку бувають морози до — З0, — 35°. У центральних районах плато не буває заморозків тільки протягом трьох місяців. Опадів випадав мало (від 120 до 200 мм), тільки подекуди через міжгірні западини на плато заходять вологі західні вітри, які можуть збільшувати кількість опадів до 400—500 мм. Максимум опадів припадає на зиму, але сніг з плато легко змітається вітром. Біля східного підніжжя Анд позначається вплив феноподібних вітрів с о н д а с . Для клімату плато характерні вітри великої сили, уздовж узбережжя часто бувають тумани. Річки області характеризуються різким аридним режимом.

Невеликі площі лісів в тільки на добре зволожених ділянках поблизу підніжжя Анд. На решті території плато переважає ландшафт сухих степів і напівпустинь з великою кількістю злаків (аргентінський тонконіг, ковила, костриця). Значно поширені ценози ксерофітних і сукулентних чагарників (харильї, барбарис, ефедра, кактуси, опунції), а також рослини, які за формою подібні до їжака. Для південної частини плато характерна значна кількість тундрових рослин— мохів і лишайників.

Землеробство в області можливе тільки в умовах штучного зрошення. Добре розвинене вівчарство. Овець знищують численні пуми. Важливим об'єктом полювання місцевого населення є лами. Поширені гуанако, страус нанду. У річкових долинах і на озерах багато водоплавних птахів. Численні кондори і колібрі.

Андійський захід

Північні Анди

До складу області входять Венесуельські, Колумбійські й Еквадорські Анди. Уздовж узбережжя Карібського моря простягаються Карібські Анди. На сході вони розгалужуються на два паралельних хребти (висотою понад 2500 м), між якими проходить поздовжня депресія. До Каріб-ських Анд належить також ізольований кристалічний масив Сьєрра-Не-вада-де-Санта-Марта з вершиною Крістобаль-Колон (5774 м). Карібські Анди сполучаються із системою Анд гірськими хребтами Кордільєра-де Меріда (5000 м) і Сьєрра-де-Періха (3750 м). Між цими хребтами є глибока тектонічна западина, зайнята низовиною і прісним озером Маракайбо (площа близько 20 тис. кв. км і глибина на півдні до 250 м).

У Колумбії Анди складаються з чотирьох паралельних між собою гірських пасом (Берегового хребта, Західної, Центральної і Східної Кордільер), що відокремлюються одно від одного поздовжніми тектонічними западинами. Західна Кордільєра відокремлюється від Центральної вузькою долиною річки Кауки, Центральна від Східної Кордільєри — долиною річки Магдалени. У Центральній Кордільєрі г. Толіма має висоту 5215 м, а г. Уїла — 5750 м. В одному з басейноподібних знижень Східної Кордільєри розташована столиця Колумбії — м. Богота. На території південної окраїни Колумбії і Еквадору Анди складаються з двох гірських пасом. В Еквадорі між цими пасмами проходить депресія із смугою розломів, уздовж якої є ряд згаслих і діючих вулканів. У межах цієї депресії знаходиться столиця Еквадору — м. Кіто. До діючих вулканів цієї зони належать Котопахі (5896 м), Каямбо (5790 м), Антісана (5704 м), Сан-гай (5410 м), Туннурагуа (5033 м); до згаслих — Чімборасо (6272 м). Найбільшу активність виявляє Сангай, що постійно викидає розжарений стовп попелу і пари. Вершини діючих вулканів вкриті шапками багаторічного снігу. Під час вулканічних вивержень тут бувають великі повені.

На північних окраїнах Карібських Анд місцями позначається вплив північно-східних пасатів, що зумовлюють сухий період. У цих умовах на гірських схилах до висоти 900—1000 лі поширений пояс ксерофітного рідколісся. На висоті понад 1000 м, де більше конденсується вологи, тягнуться гірські ліси, що скидають листя, а на висотах понад 1500 м до цих лісів домішуються вічнозелені дерева.

У більшій частині Північних Анд прибережні низовини й нижній пояс гір до 1000—1500 м дістають багато опадів і за характером клімату й ландшафтів відповідають зоні вологих екваторіальних лісів на рівнинах. На низовині Маракайбо середня температура найтеплішого місяця + 29°, найхолоднішого +27°, відносна вологість повітря завжди висока, опадів 2500—3000 мм. Особливо багато їх випадає на Тихоокеанському узбережжі (до 5000—7000 мм). У густих вологих лісах нижнього поясу, що називається tіегга саlіеntе (жарка земля), на дуже опідзолених латеритних грунтах гірських гілей ростуть різні пальми (кокосові, іріартеї, аталеї та ін.). Значно поширені: близька до пальм, що дає волокно для виготовлення капелюхів (панам), фікусові, з яких особливо ціниться дерево-каучуконос костилоа, а також дерева, що дають цінну деревину (червоне дерево). На місці винищених лісів цього поясу культивують цукрову тростину і банани.

Вище від жаркого поясу на висотах від 1000—1500 до 2500—2800 м простягається помірний пояс tierra templada (помірна земля). Тут добові амплітуди температур збільшуються, а середні річні температури становлять + 15, + 20°. Навітряні схили помірного поясу дістають багато опадів, що випадають обложними дощами. Менше опадів (не більш як 1000 мм) дістають замкнені улоговини і долини. Значні площі в цьому поясі займають ліси. Для лісів характерні бамбуки, деревовидні папороті, епіфіти, особливо хінне дерево і чагарник Соса в листі якого міститься кокаїн. Помірний пояс густо заселений людиною. Найпоширеніші культурні рослини тут — кофейне дерево, кукурудза і тютюн.

Вище від помірного поясу на висотах до 3500—3800 лі тягнеться лісовий пояс високогірної гілеї, або tierra fierra (холодна земля), для якого характерні ще нижчі температури (середні річні +10, +11°), проте, без морозів. Зменшується також кількість опадів. Часто бувають густі тумани. Для лісу, що називається тут «лісом хмар і туманів», характерні невисокі викривлені дерева і чагарники, переважно з родини миртових, лаврових та ін.; ростуть також вічнозелені дуби, деревовидні папороті, вересові, плауни, бамбуки, багато мохів і епіфітів. Місцеве населення культивує зернобобові і картоплю.

Вище від поясу високогірних гілей тягнеться пояс, що називається п а р а м о с. Верхня межа його доходить до лінії вічного снігу (4500 м). Для поясу парамос в усі пори року характерні нічні заморозки і снігопади. Опадів буває небагато, випаровування дуже велике. Рослинність має ксероморфні ознаки. Великі площі займають тут безплідні кам'янисті простори.

Центральні Анди простягаються від південного кордону Еквадору до 28° пд. ш. На півночі Перу вони складаються з кількох гірських хребтів, вершини яких перевищують 6000 м. Найбільшої висоти досягають гори Уаскаран (6768 м) і Єрупаха (6632 лі). Значно поширені тут льодовики і зв'язані з їх діяльністю льодовикові ландшафти. Висота снігової лінії доходить до 5200 лі. На півночі Перу діючих вулканів тепер немає, проте часто трапляються сліди вулканічної діяльності. Перуанські Анди мають сліди недавніх неодноразових підняттів.

На південь від 12° пд. ш. Анди розширюються, подекуди до 700 км. Вони складаються а двох хребтів (Західної і Східної Кордільєри), між якими лежать плоскогір'я, які по-місцевому називаються пупами. Середня висота плоскогір'їв від 3800 до 4100 м, ширина — місцями до 550 км. Більша частина вершин Західної Кордільєри — згаслі або діючі вулкани. Інтенсивна вулканічна діяльність тривала тут з тріасу до наших часів. До найбільших згаслих вулканів належать: Коропуна (6613 лі), Ампато (6300 м), Сахама (6780 м), Льюльяйльяко (6723 м) і Охос-дель-Саладо (6885 м); до діючих: Місті (5835 м), Уальятірі (6060 м),Сан-Педро (5970 м), Ліканкабур (5930 м). Ландшафти на цій території формувалися під впливом активної неогеново-антропогенової вулканічної діяльності й плейстоценового зледеніння.

У Східній Кордільєрі до виходів гранітних інтрузій належать такі першини, як Ільямпу (6550 м) та г. Ільїмані (6882 м).

Порівняно невисока Берегова Кордільєра відокремлюється від Західної Кордільери тектонічного поздовжньою западиною пустині Атакама, що має горбастий рельєф.

Андійські плоскогір'я — пуни мають пенепленізовану поверхню, вкриту уламковим і вулканічним матеріалом. Знижені місця пуни заповнені наносами річок і відкладами давніх озер. Значні площі займають тут сипучі піски. Великі зниження пуни зайняті озерами, серед яких найбільші — прісне озеро Тітікака (площа 8300 кв. км, глибина до 304 м, висота над рівнем моря 3812 м) і солоне озеро Поопо (площа близько 3000 кв. км, глибина до 3 м, висота над рівнем моря 3690 м). Вода з озера Тітікака стікає в озеро Поопо річкою Десагуадеро.

У південному секторі Центральних Анд лише на східних навітряних схилах, де значне ерозійне розчленування, розвинені ландшафти гірських вологотронічних лісів. На захід від Східної Кордільєри поширені дуже аридні простори напівпустинь і справжніх пустинь. Сухий континентальний клімат проскогір'їв. що розташовані тільки за 150—200 км від берега океану, значною мірою наближається до клімату Тібету.

На плоскогір'ях надзвичайно багато солончаків, з яких найбільший — солончак Уюні (площею близько 10 тис. кв. км) з ландшафтом справжньої п устин і.

У найпосушливіших частинах Центральних Анд снігова лінія досягав найбільшої висоти на всій землі (до 6300 м). У пуні знаходиться найвища з усіх столиць світу — м. Ла-Пас (3658 м вище від рівня моря). Середня температура найтеплішого місяця тут +11°, найхолоднішого + 6, 4°, середня річна температура +9°; річна кількість опадів 562 мм, з них тільки 18 мм випадає протягом трьох зимових місяців. Добові амплітуди температур у пуні досягають +25, +30°. Щороку бувають морози до — 23, — 25°. Озеро Тітікака пом'якшує клімат прилеглих частин плоскогір'я.

За характером ландшафту пуна — високогірний сухий степ, що є непоганим випасом для лам, мулів, альпак і овець. Рослинність пуни багата на злаки (типчак, ковила ічу і куничник), ростуть також фіалки, тирличі, герань, жовтець, приворотень, астрагал. Усі рослини добре пристосувалися до несприятливих умов життя. Значно поширена на плоскогір'ях галофітна рослинність.

Місцеве населення пуни займається землеробством (культивують деякі клани, картоплю, а також кіноа з родини лободових).

Характерні тварини пуни — очковий ведмідь, пума, шиншили, така лоподібний агуарача — азарова лисиця, а також кондори.

З висотою пуна переходить у гірську напівпустиню толу, що характеризується холоднішим і посушливим клімнюм. У толі випадає менш як 250 мм опадів, причому максимум їх, як і в пуні, припадає на літо. Типові рослини в толі — карликові колючі коряві вічнозелені чагарники, лишайники, деякі злаки (ковила ічу, костриця, куничник), кактуси, опунції, полин і ефедра.

Уздовж Тихоокеанського узбережжя простягнувся західний пустинний пояс Південної Америки. Під 5° пд. ш. він займає тільки низьку прибережну смугу, під 12° пд. ш. поширюється і на західні схили Анд до висоти 1600—1800 м, під 16°30' — до 2200 м, а на північ від 20° пд. ш. охоплює всю Західну Кордільєру та міжгірні плато і під 26°—27° пд. ш. знову виклинюється, займаючи тільки вузьку прибережну смугу.

Західний пустинний пояс, як уже зазначалося вище, утворився на східній периферії субтропічної області високого тиску. Аридність клімату зумовлюється тут впливом холодної Перуанської течії. Висока стіна Анд ізолює західний пустинний пояс від добре зволожених східних рівнин і Атлантики. На західних узбережжях спостерігається явище температурної інверсії, що посилює аридність клімату. Західні схили Анд на південь від 20° пд. ш. зазнають впливу пасатів, які набувають феноподібного характеру і теж посилюють посушливість клімату.

Особливо аридний клімат у пустині Атакама, де випадає на рік менш як 100 мм опадів, а подекуди навіть менше як 25 мм. На деяких ділянках опадів не буває протягом 10—20 років. У прибережній смузі середні температури найтеплішого місяця +19°, +21°, найхолоднішого +15°, + 17°.

У приморській смузі спостерігається висока відносна вологість повітря і часто, особливо взимку, бувають густі тумани — г а р у а. Деякі рослини цієї смуги добре пристосувалися до існування за рахунок цієї вологи в умовах майже цілковитого бездощів'я.

На ділянках, що перебувають під впливом гаруа, взимку розвиваються квітучі ефемерні рослини — л о м а с. Значно поширені тут засолені ділянки з дуже убогою рослинністю. Рослинність Атаками дуже бідна. На окраїнах трапляються поодинокі дрібні кактуси, на кам'янистих ділянках ростуть лишайники. Північну окраїну Атаками прорізує солоноводна річка Лоа, що доносить свої води до океану. З багатого на органічні речовини мулу, що відклався на місці висохлих озер пустині Атакама, утворилися значні товщі чілійської натрієвої селітри.

Надзвичайно багата іхтіофауна прибережних вод океану приваблює численні зграї птахів (пеліканів, корморанів, бакланів, фульмарів тощо). Вони гніздяться мільйонами на пустинних прибережних скелях і островах. Тут утворилися великі товщі пташиного посліду — г у а н о, що містить до 17% азоту і є чудовим органічним добривом.

Чілійсько-Аргентінські Анди

Чілійсько-Аргентінські Анди, що простягаються від 27 до 42° пд. ш., складаються із стрижневого хребта — Головної Кордильєри і невисокої Берегової Кордильєри, між якими знаходиться Чілійська Поздовжня долина тектонічного походження. Головна Кордільера, що складається із складчастих мезозойських відкладів і вулканічних порід, характеризується різкими формами рельєфу. Найвищі вершини тут — Аконкагуа (6960 м) і Мерседаріо (6770 лі). Багато вершин Головної Кордільєри є діючими вулканами: Тупунгато (6800 м), Сан-Хосе (5830 м), Майну (5323 м), Домуйо (4708 м) та ін. Тут знижується висота снігової лінії і зростає загальна площа сучасного зледеніння. Відроги Головної Кордильєри поділяють Поздовжню долину на ряд ізольованих знижень. Висота дна Поздовжньої долини знижується від 700 м на півночі до 100—250 м на півдні. Середня висота Берегової Кордильєри незначна (близько 800 м). Цей береговий хребет скидовими западинами і глибокими долинами річок розчленовується на ряд столових плато, що круто обриваються до Тихого океану. Для області характерна активна сейсмічна діяльність. Особливої інтенсивності досягають землетруси в береговій смузі і Чілійській Поздовжній долині. Епіцентри землетрусів часто зосереджуються на дні прилеглої океанічної западини Хеккель (5667 м), внаслідок чого виникають моретруси. Великі морські хвилі, що утворюються при цьому, можуть перетинати Тихий океан і досягати берегів Японії. Під час великого Чілійського землетрусу в 1939 р. було зруйновано кілька міст і загинуло понад 50 тис. чоловік. Великі землетруси відбулися в 1960 та в 1970 рр., що призвели до загибелі десятків тисяч людей.

Для приморської частини області, Поздовжньої долини і нижніх частин західних схилів Головної Кордельєри характерний субтропічний клімат із сухим літом і вологою зимою. На півночі області з'являються ознаки клімату напівпустинь. Тут випадає трохи більше як 100 мм опадів протягом року. У напрямі на південь кількість опадів зростає, поступово зникає літній посушливий період. На східних схилах Головної Кордильєри опадів мало.

У напрямі з півночі на південь із збільшенням опадів збільшується кількість постійних водотоків — річок, що стікають до океану.

В області поширені коричневі ґрунти, характерні для субтропічних районів, у Поздовжній долині — темноколірні.

Найпоширеніші фітоценози області — зарості вічнозелених чагарників типу маквісу. До чагарникових заростей входять колючі чагарникові види мімоз, різні кактуси, отруйне «вовче молоко», безлиста колеція з гострими колючками паростків.

У напрямі з півночі на південь флора збагачується. Поступово чагарникові зарості переходять у ліси, які на західних схилах Головної Кордильєри сягають висоти 2000—2500 м.

З дерев, поширених в області, заслуговують на увагу отруйне деревце літре, тик, мильне дерево — кіляй, чілійська слонова, або медова, пальма, канело з родини магнолієвих, персея з лаврових. Великої висоти (до 60 м) досягає чілійська араукарія, ареал якої доходить до 40° пд. ш. На півдні області трапляються південноамериканський кедр, індійський і чілійський подокарпуси, а також вічнозелені дрібнолисті буки. У Поздовжній долині ростуть злаки, незначні площі займають чагарникові зарості.

Вище від поясу лісів іде зона гірських лук, багатих на злаки, а також і на рослини альпійських лук Старого Світу (герань, жовтець, ломикамінь, кислиця, примула) і такі чагарники, як смородина, барбарис.

В області культивують багато рослин, завезених із середземноморських країн (маслинове дерево, виноградну лозу, цитрусові і деякі плодові). На гірських схилах місцеве населення вирощує картоплю, горох, сочевицю, цибулю та ін.

Патагонські Анди простягаються на південь від 42° пд. ш. Внаслідок недавніх скидових процесів у цій області Берегова Кордильєра розчленувалась, перетворившись на гірлянду гористих островів Чілійського архіпелагу. Ці острови відокремлюються від материка системою заток і проток, які утворилися на місці опускання Поздовжньої долини нижче від рівня океану. Системою поперечних скидів Головна Кордільєра розчленовується на ряд окремих масивів. В області різко помітні ознаки недавнього опускання суші, є багато слідів великого плейстоценового зледеніння, а також значно розвинене сучасне зледеніння, зумовлене винятковою гумідністю клімату (на західних схилах Анд випадає понад 5000 мм опадів на рік). Висота снігової лінії на півночі доходить до 1500 м, на півдні — до 1000 м. Патагонський льодовиковий щит займає понад 20 тис. кв. км. Льодовикові язики іноді опускаються в лісові масиви, інколи — І) озера, утворюючи айсберги.

Тихоокеанські береги належать до фіордового типу, причому часто продовженням фіордових заток є льодовикові озера, що займають поперечні западини і виходять на східні схили Анд. За характером ландшафтів тихоокеанське узбережжя області нагадує Норвезьке узбережжя Скандінавського півострова.

Головна Кордільєра значно нижча порівняно з попередньою областю. Найвища вершина Патагонських Анд г. Сан-Валентин (4058 м). Область знаходиться в зоні постійних вологих західних вітрів. Отже, західні схили Анд тут дістають дуже багато опадів (місцями до 6000 мм), навіть на західних узбережжях випадає не менш як 2000—3000 мм опадів на рік. На східних схилах Анд кількість опадів зменшується.

Днів з опадами буває до 300 на рік. Постійно дмуть вітри великої сили. Середні температури найтеплішого місяця — від +15° на півночі до -1-10° па півдні. Середні зимові температури коливаються від+4 до + 7°.

149

Чималі площі в області зайняті багатоярусними мішаними лісами, багатими на ліани і епіфіти. У лісах переважають вічнозелені дерева і чагарники. Ці ліси подібні до вологих субтропічних і навіть тропічних лісів. У лісах багато різних видів південного бука — нотофагусів, трапляються такі дерева, як літре, персея, канело, лаурелія, ульмо, арайая з дошкоподібним корінням, вейнеманнія та ін. Значної висоти досягає саксеготея, проте велетнем цих лісів є майже знищене людиною реліктове хвойне алерце, що досягає висоти 55—60 м при діаметрі 5 м і віку до 2500 років. У цих лісах багато лібоцедрусів і подокарпусів. Густий підлісок складається з вічнозелених чагарників (мирти), барбарису, деревовидних папоротей.

Характерні тварини області — гуанако, лисицснодібний сірий магелланів собака — кульпео, невеликого розміру олені, дикий кіт — колоколо. Трапляються також невеликий гризун дегу, нутрія, а бо болотний бобер, а в річках — видра уїльїн. Надзвичайно багата фауна птахів: у лісах дуже поширені зарзаля, жовтий хальгуеро, голуб торкаса; надзвичайно багато колібрі й папуг; значно поширені хижі птахи — кондори, грифи (врановий та індиковий), коршуни, яструби та ін.

Вогняна Земля

Безпосереднім продовженням Анд і Патагонського плато на півдні є архіпелаг Вогняної Землі, до складу якого входять десятки дрібних і великих островів. Найбільший острів — Вогняна Земля (48 тис. кв. км). Площа всього архіпелагу — близько 72 тис. кв. км. Архіпелаг відокремлюється від материка Магеллановою протокою.

Західні узбережжя островів дуже порізані фіордами, східні береги мало розчленовані й плоскі. Західну частину архіпелагу займають гори заввишки 1000—1200 м. Найвища вершина — г. Дарвін (2489 м). Гори складаються переважно з кристалічних сланців з гранітними вершинами.

Основні форми рельєфу створені плейстоценовим і сучасним зледеніннями. Східну частину найбільшого острова займає велика рівнина.

Клімат архіпелагу помірно холодний, океанічний, рівний і вологий на заході й півдні і континентальний на північному сході. Середні температури січня — від +10 до +11°,5, липня — 0, +2°.

Архіпелаг перебуває під постійним впливом вологих західних вітрів. Понад 300 днів на рік — з опадами. На заході архіпелагу випадає до 3000 мм опадів на рік, на північному сході кількість їх різко зменшується (50—600 мм).

Висота снігової лінії на Вогняній Землі 750—900 м, а на півдні її — навіть 500м. На острові Вогняна Земля багато озер, найбільше з яких — ФанІьяно.

У вузькій приморській смузі західної частини архіпелагу до висоти 300—500 м поширені низькорослі субантарктичні ліси з південних буків. Ростуть також канело (з магнолієвих) і деякі хвойні. Місцями ліси чергуються з плямами торфовищ і бідних гірських лук. Часто трапляються дерева з папоротеподібними кронами, нахиленими в напрямі переважаючих вітрів. На північному сході поширені безлісі простори, на яких переважає злак тусек. На узбережжях поширені звичайні вересовища.

За характером тваринного світу Вогняна Земля нагадує область Південних Анд. Типові тварини Вогняної Землі — гуанако, магелланів собака, голуба лисиця і багато гризунів, серед яких — ендемічний вид туко-туко. З птахів особливо багато папуг і колібрі. На островах Вогняної Землі дуже розвинене вівчарство.