ЕКОНОМІКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ПРІОРИТЕТИ РЕГУЛЮЮЧОГО ВПЛИВУ ДЕРЖАВИ

Фундаментальну ланку економіки України становить сфера підприємництва. Підвищення ролі комерційної діяльності суб’єктів господарювання є передумовою економічного зростання, конкурентоспроможності економіки держави. Натомість, набуває системного характеру процес накопичення проблем у сфері формування, реалізації регуляторної політики, що стримує розвиток господарської діяльності в Україні. В сучасних умовах додатковим фактором, що негативно впливає на загальний стан економіки в державі є загальносвітовий спад виробництва. Держава в особі органів державної влади, місцевого самоврядування має широкі можливості впливу на економічні процеси в Україні, в межах правил Глави 2 Господарського кодексу України (далі – ГКУ). На неефективність і тому необхідність змін засобів державного регулювання господарської діяльності звертали у вагу наступні науковці – Т. Васильців, В. Мамутов, Н. Реверчук, А. Мокій, Л. Лігоненко. На даному етапі дослідження уваги заслуговують економічні показники, що відображають реальний стан економіки, її слабкі ланки; найбільш ефективні напрями державного впливу, здатні оздоровити підприємницький сектор.

За даними Державного комітету статистики кількість суб’єктів Єдиного Державного Реєстру підприємств та організацій України станом на 01. 07. 09 року становить 1240776. На 01. 07. 08 року відповідний показник становив 1210233, на 01. 07. 07 року – 1161308. З 01. 07. 07 року по 01. 07. 08 року було дійсно зареєстровано 48925 підприємств, з 01. 07. 08 року по 01. 07. 09 року – 30543. Отже, протягом останнього року бажання займатися підприємницькою діяльністю в Україні зменшилося на 40 % від аналогічного показника попереднього року. Регіонами з найбільшою кількістю зареєстрованих підприємств є місто Київ (232727), Дніпропетровська область (100194), Донецька область (90749), Харківська область (74262). В Полтавській області зареєстровано 35998 підприємств. Варто звернути увагу на значний дисбаланс у наведених показниках по регіонам України.

Повідомлення Державного комітету статистики «Соціально – економічний стан в Україні за січень – серпень 2009 року» містить інформацію про стан окремих галузей господарства України: 1) будівельна діяльність, будівельні роботи скоротилися на суму 21, 5 мільярди гривень, що у порівнянних цифрах становить 46, 4 % до обсягів будівництва відповідного періоду попереднього року; 2) транспорт, підприємствами транспорту перевезено 434,8 мільйони тон вантажів, що становило 70 % від обсягу перевезень вантажів за відповідний період попереднього року; 3) зовнішньо – економічні відносини, експорт товарів становить 20541,3 мільйони доларів США і складає по відношенню до відповідного періоду попереднього року 51 %, імпорт – 23672,9 мільйони доларів США і становить 46,2 % по відношенню до відповідного періоду попереднього року; 4) загальний обсяг виробництва продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств порівняно з відповідним періодом 2008 року зріс на 0,4 %; 5) індекс промислової продукції порівняно з попереднім місяцем та серпнем 2008 року становить відповідно 99,1 % та 76,7 %. Отже, економічна та інституційна підтримка держави має бути спрямована, в першу чергу, на будівництво, відновлення експортно – імпортних відносин.

Наведена інформація свідчить про спад підприємницької активності та загальний економічний спад по галузям господарства в Україні, за висновками Світового банку, щодо оцінки бізнес – клімату, Україна посідає 128 місце серед 175 держав світу. За даних умов, з урахуванням наведених статистичних даних, державний регулюючий вплив на економіку має бути спрямований на удосконалення предметних нормативно – правових актів та боротьбу з корупцією, адже високий рівень корупції в органах державної влади, місцевого самоврядування, на думку 57, 7 % опитаних підприємців, становить головну загрозу економічній безпеці останніх. Цікаво, що вищими за середні є оцінки підприємцями рівня корупції у Донецьку, Севастополі, Києві, Вінниці, Львові, Хмельницькому.

Т. Васильців звертає увагу на необхідність виокремлення інституту «малого підприємництва» у підгалузь Господарського права та прийняття кодифікованого акту в даній сфері на основі Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва в Україні», відповідно до практики більшості держав Європейського Союзу (далі – ЄС).

В Указі Президента України «Про Концепцію вдосконалення державного регулювання господарської діяльності» звертається увага на необґрунтовано великий перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, що негативно на розвитку підприємництва позначається тривалість процедур одержання ліцензій. На думку Президента України, дана сфера перетворилася на засіб тиску для неправомірного обмеження конкуренції. Тому, до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» необхідно внести зміни по спрощення процедур, заборону необґрунтованого розширення переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню. Також, неефективною є система державного контролю за господарською діяльністю. За експертними оцінками, у 2006 році були здійснені перевірки 95 % підприємств України. Найбільша кількість перевірок припадає на органи Державної податкової служби, Держаного пожежного нагляду, Державної санітарно – епідеміологічної служби. Перевірки були проведені на кожному другому підприємстві, що негативно позначилося на сталості їх функціонування. Тому, доцільно забезпечити скорочення кількості перевірок суб’єктів господарювання, перевірки мають проходити за чітко – визначеними, прозорими процедурами.

Відповідно до статті 9 ГКУ держава надає фінансову підтримку суб’єктам господарювання. Заходи сприяння розвитку малого підприємництва в Україні протягом останніх років фінансуються лише на 1, 8 мільйони гривень, що є недостатньо в контексті реалізації Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва.

В Україні інституційне підприємницьке середовище є незадовільним, його недоліками є брак інституцій з підтримки становлення, розвитку підприємств. Станом на 2008 рік в Україні у середньому на один регіон припадає 2, 7 бізнес – інкубаторів та 1, 2 технологічних парків у той час, наприклад, у Польщі, ЄС вони присутні в майже кожному місті. Недостатній рівень забезпечення суб’єктів господарювання інформаційно – консультаційними послугами за кошти бюджетів. Також на відміну від ЄС в Україні не забезпечено належний доступ суб’єктів господарювання, їх об’єднань, через координаційні, дорадчі, інші органи у розробці, корегування рішень, до формування регуляторної політики держави. При органах публічної влади доцільно було б створити громадські ради із представників, наприклад, неприбуткових об’єднань підприємців, включення до складу колегій органів влади їх представників.

Отже, офіційні статистичні дані свідчать про спад підприємницької активності, загальний економічний спад по галузям господарства в Україні. Розглянуті заходи державного регулюючого впливу на економіку є актуальними, такими, що мають бути врахованими на законодавчому рівні в Україні.

Здійснення особистих немайнових прав фізичної особи пов’язаних з забезпеченням недоторканості приватно сфери її життя перебуває у органічній єдності з дотриманням принципів організації діяльності правоохоронних органів та визначених у законодавстві меж їхнього втручання у приватну сферу життя окремої особи. Таке втручання має бути достатньо обґрунтованим та допустимим лише в умовах виконання їхніх функцій по боротьбі з правопорушеннями та здійсненням правосуддя.

До сьогодні зберігається тенденція до вирішення проблем забезпечення прав громадян у процесі провадження процесуальної діяльності відокремлено від процесів реформування приватних правових галузей, що на нашу думку є шкідливим та невиправданим. Не може бути двох правових ідеологій в межах однієї правової системи.

Рівень наукових досліджень сфери правового регулювання здійснення детективно-розшукових та приватно-охоронних послуг залишається у вітчизняній юридичній науці недостатньо адекватним потребам суспільної практики. Зазначене є характерним не лише кримінально-процесуальної галузі але й площині цивільного права. Лише у працях деяких дослідників порушуються гострі питання присвячені способам провадження та повноваженням приватних охоронних та детективних структур. Серед авторів, які у тій чи іншій мірі торкаються проблематики розшукової або охоронної діяльності можна назвати: В.І.Бобрика, В.І.Курило, Н.В.Устименко, С.А.Шейфера.

Особливого значення набуває ця проблема у світлі реформування вітчизняної кримінально-процесуальної сфери. Її перебудова на засадах змагальності та відмова від слідчо-розшукового характеру кримінального процесу.

Нова ідеологія кримінального судочинства вимагає динамічної співпраці між правоохоронними органами та приватними особами. При цьому у головному їх діяльність є спільною – розкриття злочину. Державні правоохоронні органи повинні поступитися у певній «розумній» частині своїм монополізмом на користь приватним учасникам процесу. При цьому вони можуть отримати пряму вигоду у вигляді економії процесуальних заходів та строків, обмежуючись лише функцією контролю за дотриманням імперативних процесуальних вимог.

Яким же ми бачимо місце приватного детектива у майбутній структурі процесуальних відносин? По-перше, це допомагає в отриманні інформації потерпілим та його представником (бачимо зв’язок адвокат – приватний детектив), а також підозрюваним, обвинуваченим, підсудним та його захисником (те саме поєднання процесуального суб’єкта-адвоката та його тактичного помічника у зборі інформації, яка має відношення до справи – приватного детектива). Можливою є також комбінація цивільний позивач, його представник та приватний детектив. У всіх цих випадках сфера приватного розшуку визначена процесуальною позицією конкретного учасника. У випадку участі у комбінації на боці потерпілого та цивільного позивача детектив відіграє роль «громадськості», яка надає допомогу обвинуваченню, а у спілці з обвинуваченим – на боці захисту. Зрозумілим є те, що у першому випадку «левова частка» зусиль приватного детектива буде припадати на стадію порушення кримінальної справи (перевірка заяв або повідомлень про злочин) – як вона визначена кримінально-процесуальним законодавством для офіційних правоохоронних органів. У варіанті участі на боці обвинуваченого – на стадії досудового слідства. Зрозуміло, що приватний детектив у будь-якому разі не виступає учасником (суб’єктом) кримінального судочинства. Його діяльність звільнена від процесуальної форми, способи фіксації отриманих результатів не дозволяють їх «напряму» використати як джерела доказів у процесі.

Приватний детектив може бути причетним до діяльності процесуального характеру і через сферу забезпечення виконання обов’язків у площині запобіжних заходів.

Що отримуємо у підсумку? Вітчизняна правова система лише знаходиться на стадії напрацювання необхідних правових норм. Подібний нормативно-правовий акт необхідно розробити та впровадити в Україні. До числа важливих питань, які потребують свого врегулювання, необхідно також віднести: регламентація діяльності охоронних структур за кордонами держави, де вони були створені; організації міжнародних охоронних та детективних агентств; порядку утворення та функціонування картотек, колекцій та інших баз даних; організації діяльності «підготовчих центрів» та обов’язковість проведення перепідготовки детективів та особливо приватних охоронців (у тому числі і через процедури кваліфікаційних іспитів на зразок іспитів адвокатів або нотаріусів).

На нашу думку, повинні бути позитивно вирішені питання щодо можливості приватних детективів видавати себе за інших приватних осіб (без демонстрації сфальсифікованих документів або документів, які можуть ввести в оману); питання взаємодії на тактичному та процесуальному рівнях приватного детектива і захисника або представника у цивільних або кримінальних справах; проведення огляду, допомога у обшуку або виїмці, які проводять приватні особи у власному житловому або іншому приміщенні (при цьому повинні бути розмежовані процедури в залежності від виду власності на житло або приміщення – одноособової або спільної).

Важливим також є питання затримання правопорушників, осіб, які вчинили злочин, з боку приватних детективів та їх співпраця за правоохоронними підрозділами.

Сляднєва Г.О.

к.ю.н., доцент кафедри права інтелектуальної власності та корпоратиного права ОНЮА

ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ ДО СТАНДАРТІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Через посилення економічної конкуренції в умовах розвитку ринкових відносин в Україні комерційна таємниця суб’єктів господарювання та її охорона набувають пріоритетного значення. Розвиток економічної конкуренції, необхідність досягнення переваги на ринку ставлять перед суб’єктами господарювання завдання захисту комерційної таємниці за допомогою правових засобів. Якщо в країнах з розвинутою ринковою економікою комерційна таємниця захищається законодавством як цінний товар, то в Україні дотепер відсутній повноцінний правовий механізм захисту інформації, що складає комерційну таємницю.

Однак можно підкресліти, що новим етапом у розвитку законодавства про комерційну таємницю стало введення в дію Господарського кодексу і нового Цивільного кодексу України. Вперше в законодавстві України на рівні кодифікованих законів визначені основні положення про комерційну таємницю, а саме: ст.162 ГК передбачає правомочності суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці, а глава 46 ЦК встановлює право інтелектуальної власності на комерційну таємницю, зокрема, поняття комерційної таємниці, майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю, охорону комерційної таємниці органами державної влади, а також строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю.

У рамках Всесвітньої торговельної організації (WTO), учасницями якої є країни Європейського Союзу, прийнята Угода про комерційне використання інтелектуальної власності – TRIPS (Trade Related Aspects of Intellectual Property Rights). Угода, покликана створити основу для однакового регулювання питань використання й охорони інтелектуальної власності, поширює свою дію і на питання охорони комерційної таємниці. У статті 1 Угоди вказується, що вона покликана установити стандарт регулювання, якому повинні слідувати країни-учасниці. Угода гарантує захист комерційної інформації, що належить як фізичним, так і юридичним особам, і розглядає всякі дії, спрямовані на порушення комерційної таємниці, як недобросовісну конкуренцію.

Порівнюючи ТРІПС зі змістом міжнародніх договорів по правах інтелектуальної власності, прийнятих під егідою Всесвітньої організації інтелектуальної власності ВОІС, можна відзначити, що особливістю ТРІПС є те, що частина основних положень відображає норми, що вже містяться в багатобічних базових конвенціях і угодах по правах інтелектуальної власності, а частина йде далі, виходячи за рамки цих міжнародних договорів.

Прийняття ТРІПС проходило при активному впливі найбільш розвинутих країн - США, Канади, ЄС, економічна стратегія яких націлена на ефективне використання національними компаніями високих технологій, інновацій, досягнень науки і техніки, охоронюваних правами на інтелектуальну власність

У ст.39 Угоди про комерційне використання інтелектуальної власності TRIPS сформульовані основні ознаки, що дозволяють відносити інформацію до комерційної таємниці. Так, комерційною таємницею може бути визнана якась таємна інформація, не обов’язково цілком засекречена, але яка не є з погляду фахівця в даній галузі науки, техніки і т.п. загальновідомою і легко доступною. При цьому економічна цінність інформації і воля управомоченої особи до збереження інформації конфіденційною повинна одержати зовнішнє виявлення у вживанні нею адекватних заходів до охорони її конфіденційності.

Відповідно до ст.39 Угоди ТРІПС, будь-який акт або звичай при здійсненні промислової або комерційної діяльності вважається актом недобросовісної конкуренції, якщо він складається або полягає в:

1) недобросовісному комерційному використанні секретних даних іспитів та інших відомостей, одержання яких сполучено зі значними зусиллями і які були надані компетентному офіційному органу для одержання дозволу на збут фармацевтичних або агрохімічних продуктів, у яких використовуються нові хімічні речовини, або

2) розкритті таких даних, за винятком тих випадків, коли це необхідно для захисту населення, або поки не прийняті заходи, що забезпечують охорону цих даних від недобросовісного комерційного використання.

Це положення в Угоді ТРІПС спрямовано на охорону від недобросовісного комерційного використання закритої інформації, що подається для одержання дозволу на збут фармацевтичних або агрохімічних продуктів. Ст.39 Угоди ТРІПС відноситься тільки до закритих даних іспитів та інших відомостей, що були подані такому органу влади, як уряд або державне агентство, що компетентне давати дозвіл на збут фармацевтичних або агрохімічних продуктів.

Згідно з тулмаченням положень Угоди ТРІПС у міжнародній практиці, щоб вважатися охоронюваною від несанкціонованого використання або розкриття, інформація повинна бути результатом значних зусиль стосовно тієї інформації, що уже є у відповідній фармацевтичній і агрохімічній сфері. Поняття «зусилля» включає інвестування в такі фактори, як робочий час персоналу і використання устаткування, пов’язане з фінансовими витратами. Поняття «недобросовісне комерційне використання» означає, наприклад, використання зазначених даних для виробництва таких же або схожих продуктів. Як правило, подібне використання буде здійснюватися не зазначеним органом державної влади, а третіми сторонами; воно може відбуватися також у формі продажу даних іншим особам.

Розголошення інформації може мати такі ж шкідливі наслідки для суб’єкта господарювання, що звернувся з проханням про одержання дозволу на діяльність, як і будь-яке несанкціоноване використання інформації. У цьому зв’язку розголошення такої інформації вважається недобросовісним. Несанкціоноване розголошення може полягати в опублікуванні інформації або її передачі іншим особам, наприклад, для дослідницьких цілей. Подібне розголошення слід вважати недобросовісним незалежно від того, чи одержує особа, що розкрила таку інформацію, будь-яку матеріальну винагороду за це розголошення.

Проблема правової охорони комерційної таємниці є найбільш насущної для країн з активно працюючою економікою, до яких відноситься більшість учасниць ЄС, тому підприємства, що діють у Європейському Союзі уважно ставятьсям до питання захисту коммерційної таємниці. Наявність розходжень у правовому регулюванні охорони комерційної таємниці в країнах ЄС може створити ситуацію, коли в однієї з країн віднесення визначеної інформації до комерційної таємниці буде неприпустимим, у той час як законодавство інший буде визнавати її.

Логічним рішенням цієї проблеми для України повинне стати прийняття Закону «Про комерційну таємницю» та приведенням українського законодавства у відповідність із законодавством розвинутих країн з ринковою економікою, в яких функціонує інститут комерційної таємниці, а також виконання вимог Угоди TRIPS. Цей Закон буде сприяти поліпшенню правового регулювання відносин у сфері обігу комерційної таємниці та адаптації законодавства України про комерційну таємницю до стандартів Європейського Союзу.

Хараджа Наталя Вікторівна

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри господарського, цивільного та трудового права

Маріупольського державного гуманітарного університету

ПРИНЦИПИ СІМЕЙНОГО ПРАВА ЯК КРИТЕРІЇ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ГАЛУЗЕВОЇ САМОСТІЙНОСТІ

Встановлення в СК України основних принципів сімейного законодавства є важливим підґрунтям для аргументації галузевої специфіки сімейного права, бо саме в них знаходить своє втілення така базова ознака сімейних відносин, як довірчість. І в цьому ракурсі можна погодитися із думкою Є.Ворожейкіна, що соціальне призначення сімейних відносин таке, що вони існують як відносини повної довіри їх учасників один до одного. Тільки завдяки довірчості досягається мета сімейного правовідношення.

Під принципами права в теорії права прийнято розуміти керівні ідеї, що характеризують зміст права, його суть і призначення в суспільстві. Іншими словами, принципи достатньо чітко формулюють або відбивають основну мету, заради якої відбувається правове регулювання відносин.

Усі приватні норми і правила, що безпосередньо регулюють ці відносини, уже наперед створювалися заради реалізації правових принципів. На наш погляд, принципи навіть більшою мірою, ніж метод правового регулювання, допомагають з’ясувати природу відносин, що саме по собі дає можливість використовувати необхідні для цих відносин прийоми і способи правового регулювання.

Порівняння принципів цивільного права і принципів сімейного права наочно демонструє відмінність у цілях правового регулювання, що лежать перед цими частинами правової системи, а також у виявленні суті сімейних відносин, відмінної від цивільних відносин. Відмінність у цілях правового регулювання зумовлена відсутністю тотожності кола суспільних відносин, що піддаються правовому регулюванню, що також виключає тотожність поєднання відомих прийомів і способів правового регулювання. Регулювання сімейних відносин здійснюється у відповідності з принципами добровільності шлюбного союзу чоловіка і жінки, рівності прав подружжя в сім’ї, вирішення внутрішньосімейних питань про їх добробут і розвиток, забезпечення пріоритетного захисту прав і інтересів неповнолітніх і непрацездатних членів сім’ї.

Викладена система принципів як орієнтирів сімейно-правового регулювання відразу виділяє з безлічі відносин, які можуть складатися між людьми як приватними особами ті відносини, де приватні особи об’єднуються в коло сім’ї. До членів сім’ї відносяться подружжя, батьки і діти (усиновлювачі і усиновлені), а також інші члени сім’ї, відносини між якими регулюються сімейним законодавством в передбачених ним межах (це брати і сестри, бабусі, дідусі й онуки, вітчим і мачуха, фактичні вихователі і фактичні вихованці).

Принципи регулювання сімейних відносин зримо звужують і замикають коло відносин приватних осіб як за колом суб’єктів, так і за характером відносин, виключаючи наявність у них повністю автономних і рівноправних один з одним суб’єктів (виключення подружжя). Навпаки, сімейне право, це право пріоритетів, пріоритетів на користь осіб, найменше захищених через звичайні фізіологічні причини членів сім’ї (неповнолітні, непрацездатні члени сім’ї). Принципи, тим самим, виражають зміст сімейних відносин і покликані відображати інтереси приватних осіб в абсолютно іншій площині, ніж в площині відносин, регульованих цивільним правом.

Дві сфери суспільної життєдіяльності – життя індивіда в суспільстві і життя в сім’ї – зумовили і відмінності в правилах поведінки, що діють у них. У першому випадку правила орієнтовані на забезпечення постійного, стійкого і безперебійного функціонування цивільного обігу, де все особове стирається і втрачається, ховаючись під маскою абстрактної фігури власника, боржника, кредитора тощо. В іншому випадку – на всемірну охорону сім’ї, збереження і зміцнення сімейних зв’язків з метою забезпечення виконання сім’єю її основних соціальних функцій. У кожного учасника сімейних відносин існує своя чітко визначена роль, виконувати яку можна за умови приналежності до певної статі, досягнення віку, наявності таких станів, як потрібність і непрацездатність.

Вирішуючи питання про можливість застосування цивільного права до регулювання сімейних відносин, а також аналогії цивільного закону і аналогії цивільного права, необхідно пам’ятати про цей зміст сімейних відносин, і кожного разу зіставляти ту або іншу норму цивільного права з «духом» сімейного права.

Закінчуючи розмову про сутність сімейних відносин, нам би хотілося звернутися до слів О.С. Іоффе. Як відомо, цей учений у своїх наукових роботах не визнавав самостійності сімейного права як галузі права. Ним визнавалося сімейне право тільки як учбова дисципліна. Разом з тим, цікава динаміка розвитку поглядів цього талановитого ученого – цивіліста. У своїх пізніших роботах він обґрунтував необхідність включити сімейне право до складу цивільного права як особливої галузі. Названа обмовка, на наш погляд, дозволяє підкреслити, що не дивлячись на наявність різних точок зору на питання про самостійність галузі сімейного права, «самозвеличання» сімейного права не викликає ні в кого сумнівів, інакше не велися б так довго дискусії про місце сімейного права в системі права. Одне залишається непорушним, наявність у сімейних відносин самостійної суті, що відбите сьогодні в СК України. Виявлення змісту сімейних відносин, виділення особливостей цих відносин, що дозволяють говорити про їх специфіку і відмінність від права цивільного, – це найважливіша потреба належного правового регулювання, практики застосування права.

На основі аналізу правового становища та вказаних ознак доводиться те, що суб’єктами господарювання у сфері виробництва та торгівлі лікарськими засобами є фармацевтичні організації (підприємства, установи, організації), відокремлені підрозділи (структурні одиниці) як фармацевтичних, так і інших господарських організацій, а також громадяни-підприємці, які здійснюють виробництво та торгівлю лікарськими засобами, реалізуючи при цьому загальну, обмежену або виняткову господарську компетенцію, мають ліцензію (торговий патент, сертифікат), спеціальні приміщення, устаткування, прилади й інше майно, що відповідає вимогам, встановленим у законодавстві, і несуть відповідальність у передбаченому законом порядку.

На підставі аналізу, з урахуванням змісту діяльності, яку провадять суб’єкти господарювання, виділяються такі види фармацевтичних організацій: фармацевтичні підприємства й їх відокремлені підрозділи (структурні одиниці), які здійснюють виробництво лікарськими засобами; фармацевтичні організації, які здійснюють оптову торгівлю лікарськими засобами через аптечні бази (склади) або їх відокремлені підрозділи (структурні одиниці), а роздрібну – через аптеки й їх відокремлені підрозділи - аптечні кіоски (пункти); фармацевтичні установи, які провадять пошук нових лікарських засобів, їх доклінічне вивчення і клінічні дослідження. Уточнюються визначення понять щодо суб’єктів господарювання, які безпосередньо здійснюють виробництво та торгівлю лікарськими засобами, зокрема, фармацевтичне підприємство – це господарська організація, яка наділена загальною, спеціальною або обмеженою правоздатністю та здійснює виробництво лікарськими засобами на підставі ліцензії й інших дозвільних документів; аптечна база (склад) – це фармацевтична організація або відокремлений підрозділ, які на підставі ліцензії здійснюють діяльність по оптовій закупівлі, транспортуванню, збереженню та реалізації лікарських засобів суб’єктам господарювання в сфері їх роздрібної торгівлі й установам охорони здоров’я; аптека (аптечний кіоск, пункт) - це фармацевтична організація або відокремлений підрозділ, які на підставі ліцензії здійснюють діяльність по закупівлі та роздрібній торгівлі лікарськими засобами громадянам та установам охорони здоров’я.

На підставі даних практики, позитивного досвіду інших країн обґрунтовано доцільність зазначення в назві суб’єкта, що здійснює виробництво лікарських засобів, слів, які підтверджують його приналежність до фармацевтичного підприємства. Аргументується, що введення такого правила буде однією із гарантій захисту прав споживачів та інших учасників фармацевтичного ринку.

Шляхом порівняння статистичних даних щодо організаційних форм господарювання у виробництві та оптовій торгівлі лікарськими засобами в Україні та в інших країнах (Швеції, Німеччині, Канаді), а також вивчення переваг великих підприємств у цій сфері уточнюються перспективні організаційні форми такого господарювання, а саме акціонерне товариство і корпорація, які мають можливість об’єднати матеріальні кошти та економічні інтереси всіх учасників обігу лікарських засобів і підвищити ефективність цих видів діяльності.

Чанишева А.Р.

кандидат юридичних наук,

асистент кафедри цивільного права

Одеської національної юридичної академії

РЕЧОВІ ІПОТЕЧНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Поряд із зобов’язальними іпотечними правовідносинами існують речові (абсолютні) іпотечні правовідносини. Управненою особою у таких правовідносинах є іпотекодержатель (у відповідних випадках – власник заставної), а зобов’язаними особами є необмежене коло третіх осіб, які несуть обов’язок не порушувати речове (абсолютне) право іпотекодержателя (власника заставної). Зміст речового права іпотекодержателя (власника заставної) полягає у переважному його праві на задоволення своєї вимоги, забезпеченою іпотекою, за рахунок предмета іпотеки. Речове право іпотекодержателя підлягає захисту, в тому числі і в разі, коли воно ще не порушене, але створюється загроза його порушення. Невизнання цього права іпотекодержателя може привести до втрати цим речовим правом, а отже, – і іпотекою в цілому, реального змісту. Речові правовідносини, про які йдеться, безпосередньо входять до змісту правової конструкції іпотеки.

Крім того, речові іпотечні правовідносини включають до себе і ті речові правовідносини, які пов’язані з іпотекою. Це – речові (абсолютні) правовідносини щодо володіння, користування та розпорядження предметом іпотеки, речові правовідносини щодо володіння і розпорядження заставною.

Заборона на передання предмета іпотеки у володіння (і користування) іпотекодержателя, що випливає із Закону «Про іпотеку», обмежує цивільний оборот, а тому є невиправданою. Тому відповідні законодавчі положення підлягають коригуванню з метою усунення перешкод для погодження сторонами іпотечних договорів умов про передання предмета іпотеки у володіння (і користування) іпотекодержателю.

У ст. 9 Закону «Про іпотеку» формулюються два фрагментарні правила про права іпотекодержателя розпоряджатися предметом іпотеки. Одне з них (частина третя) надає іпотекодавцеві право розпоряджатися предметом іпотеки за умови наявності згоди іпотекодержателя, а інше (частина четверта) не допускає обмеження права іпотекодавця заповідати предмет іпотеки. Тлумачення цих законодавчих положень викликає істотні труднощі із–за відсутності загального правила про наявність чи відсутність у іпотекодавця права розпоряджатися предметом іпотеки. Тому перед зазначеними положеннями необхідно помістити загальне правило, яким іпотекодавцю слід заборонити розпоряджатися предметом іпотеки, якщо інше не передбачене договором.

Положення ч. 1 ст. 585 ЦК, відповідно до якого право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, –з моменту його нотаріального посвідчення, не узгоджується із Законом «Про іпотеку» і Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», а також ігнорує ту обставину, що зобов’язальні і абсолютні іпотечні правовідносини виникають на підставі різних юридичних фактів, а тому воно підлягає уточненню.

Положення ст. 3 Закону «Про іпотеку» про момент виникнення в іпотекодержателя переважного права також потребує уточнення. Необхідно чітко встановити, що іпотечний договір, якщо він порушує речові чи зобов’язальні права інших осіб, що стосуються предмету іпотеки, які (права) виникли до укладення іпотечного договору, підлягає визнанню недійсним повністю чи у відповідній частині, і не може порушувати речові чи зобов’язальні права стосовно предмета іпотеки (якщо йдеться про речові права, то незалежно від їх реєстрації).

З іншого боку, наступні іпотечні чи інші договори, що порушують права іпотекодержателя за попереднім іпотечним договором, також підлягають визнанню недійсними повністю чи у відповідній частині незалежно від реєстрації іпотеки, що виникла на підставі наступних іпотечних договорів. Правило про пріоритет зареєстрованих іпотек відповідно до дати реєстрації повинно стосуватись тільки іпотек, що виникли на підставі іпотечних договорів, що не можуть бути визнані недійсними.

Речовий (цивільно–правовий) характер одного із видів правовідносин, що складають правову конструкцію іпотеки, особливо чітко видно на прикладі податкової застави, відносні правовідносини щодо якої мають публічно–правовий характер. Але речовий характер першого із зазначених видів правовідносин у Законі «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» не був доведений до логічного завершення. А тому право податкової застави не набуло речового характеру взагалі і не може конкурувати з переважним правом іпотекодержателя, що виникло на підставі іпотечного договору. Це вимагає внесення доповнень до названого Закону, якими будуть встановлюватись правила індивідуалізації майна, що є предметом податкової застави.

Потребують коригування положення частини другої ст. 19 Закону «Про іпотеку», якими допускається збільшення основного зобов’язання чи процентів за основним зобов’язанням тільки за умови попередньої державної реєстрації змін умов обтяження нерухомого майна.

По–перше, проценти, сплата яких забезпечена іпотекою, відповідно до визначення основного зобов’язання в абзаці четвертому ст. 1 Закону «Про іпотеку» включається до змісту основного зобов’язання.

По–друге, розмір основного зобов’язання може визначатись в іпотечному договорі (п. 2 частини першої ст. 19 Закону «Про іпотеку»). І не обов’язково, щоб іпотекою забезпечувалось усе зобов’язання. За таких умов збільшення зобов’язання, яке тільки у відповідній частині забезпечено іпотекою, може не впливати на розмір цього зобов’язання, забезпеченого іпотекою, а тому і не потребує державної реєстрації.

Реальне значення речового права іпотекодержателя істотно принижується ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка відносить вимоги, забезпечені заставою, до першої черги вимог. Судова практика продовжує застосовувати це правило як спеціальне, хоч воно повністю втратило чинність у зв’язку з тим, що і Закон «Про іпотеку» і Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачають, що раніше прийняті акти законодавства підлягають застосуванню тільки в частині, в якій вони не суперечать названим законам.

Тому положення, про яке йдеться, із ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» слід вилучити. У такий спосіб іпотека в Україні набуде такого ж значення речового права, яке вона має у розвинених країнах, де заставодержателі виключені із конкурсної процедури розподілу майна банкрута і мають позаконкурсне право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Особливості співвідношення Сімейного кодексу України і Цивільного кодексу України найбільш точно вказані в положеннях ст.ст.7,8,9 СК, згідно яким норми Сімейного кодексу повинні тлумачитися і застосовуватися з урахуванням положень Цивільного кодексу, а також особливостей суті сімейних відносин і моральних основ суспільства; норми цивільного законодавства застосовуються у сімейних відносинах субсидіарно, тобто за умовою, що дані відносини не врегульовані Сімейним кодексом.

Оскільки договір перш за все є категорією цивільного права, то очевидно, що при договірному регулюванні сімейних відносин повинні застосовуватися загальні положення цивільного права про договори (поняття договору, свобода договору, умови договору).

Принцип свободи договору закріплений в ст.ст.6, 627 ЦК України і передбачає дотримання наступних умов: свободи в укладанні договору, неприпустимості примушення щодо вступу до договірних відносин; можливості вільного вибору особою, охочою укласти договір, майбутнього контрагента; можливості сторін вільно визначати характер договору, який вони укладають (тобто сторони по своєму вибору мають право укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і такі, які хоча і є не передбачений цивільним законодавством, але не суперечити його загальним принципам); свобода договору також означає можливість сторін вільно визначати умови договору, сторони за власним розсудом визначають його зміст і формують його конкретні умови.

В той же час в договірному праві діють імперативні норми, від яких сторони при укладанні і виконанні договору не можуть відступити за власним розсудом.

Так, відповідно до ст.6 ЦК України сторони мають право укласти тільки такий договір, який відповідає загальним засадам цивільного законодавства; в договорі сторони не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у випадку, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства витікає з їх змісту або з істоти відносин між сторонами.

Однією з особливостей, характерних і для цивільного договору, і для договору, регулюючого сімейні правовідносини, є принцип свободи договору.

В сімейних правовідносинах, також як і в цивільних, неприпустимо примушення щодо вступу до договірних відносин (сторони можуть укласти договір або відмовитися від його укладання); сторони мають нагоду вільно визначати умови договору, які фіксують взаємні права і обов’язки учасників, характер договору (тобто самостійно визначити вид, тип договору, які хоча і не є передбачений чинним законодавством, проте і не суперечать йому).

Учасники сімейних відносин можуть на свій розсуд вирішувати питання щодо укладання сімейних договорів; коло договорів з участю членів сім’ї не обмежений, що свідчить про можливість укладання як поіменних, так і непоіменних договорів; сторони можуть на свій розсуд визначати умови договорів; сторони можуть укладати договори, які мають змішаний характер і об’єднують в своїй структурі різні види договорів.

Проте в сімейних правовідносинах принцип свободи договору діє в дещо обмеженому варіанті в порівнянні з цивільним правом, оскільки коло суб’єктів договірних сімейних правовідносин обмежений, - укладати договори, регулюючі сімейні правовідносини, можуть тільки особи, вказані в ст.ст.2, 9 СК України. До них відноситься подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі, відносини між якими регулюються СК; особи, які проживають однією сім’єю, а також родичі за походженням, відносини між якими не врегульовані СК, також мають право врегулювати свої сімейні (родинні) відносини на підставі договору, який має бути укладений у письмовій формі.

Коло договорів також обмежене, оскільки в ст.9 СК України мова йде про договори, регулюючі виключно сімейні відносини (шлюбний договір; договір подружжя про порядок користування житловим приміщенням; договір між батьками про сплату аліментів на дитину та ін.). Вказані договори можуть бути укладені при умові, якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів і моральним засадам суспільства.

Дотримання положень ст.203 ЦК України, встановлюючих загальні вимоги, дотримання яких необхідне для дійсності угод, обов’язково і при укладанні договорів, регулюючих сімейні правовідносини. Недотримання вказаних вимог має, як наслідок недійсність сімейних договорів з настанням правових наслідків, передбачених ст.ст.215-326 ЦК.

Особи, передбачені в ст.9 СК України, можуть виступати як самостійні суб’єкти цивільних правовідносин, укладаючи такі договори, як купівля-продаж, перевезення, доручення та ін. В цьому випадку слід керуватися загальними положеннями про співвідношення актів цивільного законодавства і договори (ст.6 ЦК).

При укладенні договорів з метою врегулювання сімейних відносин, як і при врегулюванні цивільних відносин, необхідне визначення волі сторін, направленої на встановлення, зміну або припинення сімейних правовідносин. Причому воля сторін також повинна бути не тільки взаємною, але і погодженою (співпадати за об’ємом і змістом).

Разом із правом власності у праві Стародавнього Риму були визнані спеціальні речові права. Речові права можуть бути або особистими або речовими. Особисті сервітути поділяються на узуфрукт, користування, користування чужим рабом або твариною та проживання.

Відповідно до структури ЦК книга III право власності та інші речові права складаються із двох розділів: право власності і речові права на чуже майно. Інститут «речових прав на чуже майно» складається із чотирьох субінститутів «право володіння чужим майном», «право користування чужим майном», «право користування чужою земельною ділянкою для забудови». О. А. Підопригора вказує на неточність назви третьої книги ЦК «Право власності та інші речові права», «якою право власності протиставляється іншим речовим правам. Насправді ж, право власності є головним і основним інститутом речового права».

На сучасному етапі категорія речових прав визнана Цивільним кодексом України, хоча визначення поняття речових прав так і їх обмеження в ЦК України відсутні. Слід зазначити, що поділ цивільних правовідносин на речові та зобов’язальні зберегло своє значення. Слід констатувати, що розмежування прав на речові і права зобов’язальні у житловій сфері не є чіткими. При цьому встановлення ознак зобов’язальних правових відносин у більшості випадків не викликає труднощів. У Цивільному кодексі виділяють загальні положення про право власності у вигляді системи правових норм, що охоплюють загальне та спеціальне право, право власності на землю (земельну ділянку) та права власності на житло. Що стосується речових прав на житло, то такої чіткої системи не склалося. Так, основним критерієм речового права, що відмежовує його від зобов’язального права, є його непорушність, що означає охорону від будь-якого порушення (абсолютний характер відносин) і «слідування» речового права за своїм об’єктом – житлом. Різниця в обсязі захисту є одним із критеріїв для розмежування між речовими та зобов’язальними правами. У главі 29 захисту права власності на житло приділено лише ст. 394 ЦК України «Відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку у зв’язку із зниженням їх цінності». Хоча при захисті від будь-якої третьої особи право на захист належить не тільки власнику самої речі, а й іншим особам (орендарю, наймачу, утримувачу та ін.).

Стаття 395 ЦК містить дві ознаки речових прав: право слідування (перехід права власності на майно не є підставою припинення речових прав на це майно) та абсолютнтй характер захисту (речові права захищаються від їх порушення будь-якою особою).

У зобов’язальних правовідносинах зобов’язаною стороною є певна особа, при цьому її обов’язки полягають у здійсненні певних позитивних дій. У речових правах власника зобов’язана сторона не визначена і її права зберігаються при переході права володіння іншій особі (договір майнового найму) (ст. 814 ЦК).

На відміну від права власності обмежене речове право є право на чужу річ, яка належить іншій особі – власнику. Речові права завжди обмежені за змістом і є завжди меншими ніж повноваження власника. В цивільному законодавстві України всі обмежені речові права об’єктом правового регулювання мають нерухоме майно.

Суб’єктивне речове житлове право – це завжди право на конкретну жилу площу, яке можна визначити як установлену законом міру дозволеної поведінки уповноваженої особи щодо володіння, користування й розпорядження жилим приміщенням.

М.К. Галянтич виділяє два елементи: по-перше, юридичну можливість (право) стабільного володіння житлом і, по-друге, юридичну можливість (право) одержання за певних умов іншого житла в будинках державного чи громадського жилого фонду, у будинках житлових (житлово-будівельних) кооперативів, або придбання житла у власність. На думку Є. М. Мічуріна, право на житло необхідно розглядати як складний цивільно-правовий аспект, що включає дві основні правомочності: речове право на конкретне жиле приміщення і зобов’язальне право на поліпшення житлових умов.

Речове право на житло включає право на користування житлом. Речовому праву на житло притаманні наступні специфічні риси: правом наділені тільки фізичних особи; виникнення права фізичних осіб на житло випливає безпосередньо із закону або договору, припинення його тільки у зв’язку зі смертю фізичних осіб або внаслідок скасування відповідного закону; носять триваючий характер, залежно від наявності відповідних юридичних фактів (умов); право на житло опосередковує особливі юридичні відносини – відносини між фізичних особою і власником; хоча фізичні особи мають різне коло житлових прав і обов’язків, але мають юридичну рівну можливість здійснювати і захищати їх.

Нині власник житла без будь-яких обмежень може здавати своє житло у найм, без урахування мінімального рівня санітарних та технічних вимог. Особливого загострення ці питання набувають у випадку використання житла, коли не досягнуто згоди щодо використання спільної жилої площі з іншими особами.

В Цивільному кодексі України відсутній єдиний чіткий перелік речових прав, тільки деякі види обмежених речових прав перераховані в Цивільному кодексі. Цей перелік не є вичерпним і зазначення « і інших речових прав» передбачає існування й інших речових прав. Оскільки види, характер і зміст обмежених речових прав мають визначатися безпосередньо законом, необхідно створити чітку структуру таких прав в цивільному законодавстві України.

Вопросам заочного производства, с момента введения этого института ГПК Украины от 18 марта 2004 г., в последнее время стало уделяться достаточно пристальное внимание, как со стороны ученых – процессуалистов, так и практиков.

Так, вопросы заочного рассмотрения дела исследовались такими отечественными и зарубежными учеными как И. Уткиной, И. Штефаном, И. Черных, Ю. Червоным, Ю. Навроцкой и другими.

В судебной практике довольно часто возникают процедурные вопросы, касающиеся возможности рассмотрения гражданских дел в порядке заочного производства, хотя Верховным Судом Украины неоднократно осуществлялось обобщение практики такого рассмотрения. В частности в 2007 году Верховным Судом Украины была обобщена практика принятия и пересмотра заочных решений по гражданским делам, 12 июня 2009 года было принято Постановление Пленума Верховного Суда Украины № 2 «О применении норм гражданского процессуального законодательства при рассмотрении дел в суде первой инстанции».

Тем не менее, в настоящее время существует ряд проблем, препятствующих оперативности заочного рассмотрения гражданских дел, в связи с чем имеется необходимость их анализа и выработка соответствующих предложений.

Среди условий заочного рассмотрения дела, указанных в ст. 224 ГПК Украины, ключевым является неявка в судебное заседание надлежащим образом извещенного ответчика.

В связи с этим, хотелось бы акцентировать внимание на проблемы надлежащего извещения ответчика местожительство или местонахождение которого неизвестны.

Одной из самых распространенных причин отложения рассмотрения гражданских дел и как следствие нарушение сроков их рассмотрения является неявка лиц, участвующих в деле, в том числе ответчика в ввиду отсутствия сведений о получении ими повестки о времени и месте рассмотрения дала.

Требование об извещении ответчика надлежащим образом, является гарантией соблюдения его процессуальных прав, закрепленных в ст. 27 ГПК Украины. Нарушение правила о надлежащем извещении ответчика, в соответствии со ст. 311 ГПК Украины, является обязательным основанием для отмены судебного решения и передачи дела на новое рассмотрение.

Практика показывает, что основанием для рассмотрения дела в отсутствие ответчика зачастую является сообщение органов связи о невозможности вручить повестку по указанному истцом адресу, так как ответчик по нему не проживает.

Статьи 74-77 ГПК Украины достаточно детально регламентируют правила вручения повесток, в том числе в случае возникновения различных осложнений, как не проживание ответчика по указанному адресу, его отказ расписаться в получении повестки и т.п.

Следует отметить, что в ст. 74 ГПК Украины применяется термин «извещенный» (ответчик), а в ст. 77 ГПК Украины – «доставлена» (повестка).

Если в ст. 74 ГПК Украины речь идет о вызове ответчика место проживание или местонахождение, которого неизвестно, то, ч. 1 ст. 77 ГПК Украины регламентирует порядок направления повесток лицам, участвующим в деле в случае изменения своего адреса во время производства по делу.

Если соблюдение правил ст.ст. 74, 76 ГПК Украины практически не вызывает вопросов, то диспозиция ст. 77 ГПК Украины в совокупности со ст. 110 ГПК Украины может вызвать проблему в их реализации.

Суть данной проблемы сводится к следующему. Закрепленная в ст. 110 ГПК Украины подсудность по выбору истца допускает, чтобы повестка направлялась по последнему известному месту пребывания, месту проживания или последнего его занятия (работы). Более того, эта же статья закрепляет норму, согласно которой иски могут подаваться, а следовательно и повестки направляется по месту нахождения имущества ответчика.

При подаче заявления в суд истец, в соответствии со ст. 119 ГПК Украины, обязан указать в нем наименование ответчика, а также его представителя, их местожительство или их местонахождение. При этом на этой стадии подтверждать их адреса истец не обязан. Так как суд обязан направить ответчику повестку о вызове в суд с указанием времени и месте рассмотрения дела, то отсутствие адресата по адресу указанному истцом неизбежно повлечет за собой возврат почтовой корреспонденции. Следовательно, осведомленность истца о местожительстве (местонахождении) ответчика только презюмируется.

Предоставив истцу право предъявления иска к ответчику, местожительство которого неизвестно, процедура вручения повестки в таких случаях осталась законодательно неурегулированной.

Убедившись в отсутствии ответчика по указанному адресу, суд, тем не менее, должен все последующий вызовы и иные процессуальные документы (определения, решение) направлять по известному адресу. И это только лишь по той причине, чтобы формально соблюсти процедуру.

Таким образом, приходиться констатировать, что согласно ст. 77 ГПК Украины считается надлежащим образом, извещенным о месте и времени рассмотрения дела ответчик, не проживающий по известному суду адресу (по которому направлена повестка), т.е. отсутствие сведений о фактическом местонахождении ответчика не является препятствием для рассмотрения дела.

Представляется, что ст. 77 ГПК Украины может применяться лишь в тех случаях, когда в суд поступила расписка о получении повестки ответчиком, а в последствии почта или курьер вызовы (извещения) возвращает в суд с отметкой о невозможности вручения их адресату ввиду его непроживания по указанному адресу.

В той же ситуации, когда в суд возвращается первоначальная повестка, то должна применяться ст. 74 ГПК Украины регламентирующая вызов в суд ответчика, местожительство которого неизвестно.

Данильченко Олена Валентинівна

старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ІНФОРМАЦІЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Слово «інформація» походить від латинської informatio, що означає відомості, роз’яснення, ознайомлення. Це поняття розглядали, ще античні філософи.

Сучасний період розвитку цивілізації характеризується переходом від індустріального суспільства до інформаційного. Термін «інформація» з філософської категорії все більше перетворюється на правову дійсність, а інформація стає специфічним товаром і ресурсом сучасності, об’єктом цивільних правовідносин.

Законодавець постав перед необхідністю ефективного юридичного упорядкування суспільних відносин в інформаційній сфері. У чинному законодавстві існує цілий ряд термінів щодо інформації: «інформація», «документ», «масив документів», «офіційна інформація», «масова інформація», «дані», «банки даних», «інформаційний ресурс» і т.п. Якщо їх проаналізувати, то стає зрозуміло, що в існуючому понятійному апараті основних категорій правової інформації відсутня системність, вони не співвідносяться один з одним, суперечать один одному, не відбивають основних зв’язків і ознак об’єктів, яких вони позначають.

Оскільки дати єдине визначення інформації важко, то об’єкт правовідносин науковці намагаються розкрити через його правову характеристику (правовий режим). Дослідники виділяють різні ознаки інформації, проте необхідним виділити наступні її властивості. Невичерпність або тиражованість інформації, тобто інформація може тиражуватися і поширюватися в необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту і втрати якості. Вона може належати необмеженому колу осіб, може бути використана необмежену кількість разів необмеженим числом суб’єктів, у тому числі в різних місцях і одночасно. На відміну від речі або енергії інформація при передачі залишається як у особи, яка її передає, так і у особи, яка її отримала.

Двоєдність інформації і матеріального носія, на якому вона знаходиться. Інформація передається і поширюється на матеріальному носії і за допомогою матеріального носія.

Фізична невідчужуваність інформації заснована на тому, що інформація невідчужувана від творця, власника, споживача, знання невідчужувані від людини – їхнього носія.

Організаційність форми, системність означає, що інформація представляється у визначених організаційних формах – окремі дані (відомості), документ, масив документів, бібліотека, фонд, архів і т.п. Така властивість дає можливість юридично закріплювати «приналежність» інформації конкретній особі і відповідно бути включеною до складу майна даної особи, відносити до інформації як окремі документи так і складні організаційні структури (бібліотеки, фонди).

Відособленість інформації, означає, що для включення в оборот інформація завжди упредметнюється у виді символів, знаків, хвиль унаслідок чого відокремлюється від свого творця й існує окремо і незалежно від нього. Що, власне, і уможливлює оборот інформації. При цьому вона може переводиться на інші мови, і сама інформація може бути кількісно обмірювана.

Слід зазначити, що якість сучасного рівня правового регулювання відносин із приводу інформації багато в чому залежить саме від ступеня врахування законодавцем цих юридичних властивостей інформації.

Інформація як об’єкт правових відносин різноманітна і не є єдиним, монолітним явищем. Вона може знаходиться в різних правових режимах: публічно і приватноправових, майнового і немайнового характеру тощо. Режими можуть бути різноманітними навіть у рамках однієї галузі права. Той самий об’єкт може включатися (і в реальному житті включається) у різні правовідносини: з різними суб’єктами, різним характером, регульованим різними методами, різним характером зв’язку суб’єктів відносин (заснованих на координації, або, навпроти, на засадах субординації).

Основні положення по правовому регулюванню інформаційних відносин сформульовані в Законі України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. Інформація - це задокументовані або привселюдно оголошені відомості про події і явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі і навколишньому середовищі (ст. 1 Закону).

Оскільки норми, присвячені врегулюванню інформаційних відносин, створюють комплексний інститут, варто підкреслити, що цивільно-правовий зміст мають права на таку інформацію, яка складає реальну або потенційну «особистісну» (як інформація про особу) або «комерційну» цінність (як інформація про майнове положення особи), і є об’єктом цивільного обороту і, відповідно, об’єктом цивільних прав Фізичні і юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного й іншого характеру, отриманою за власні кошти, або таку, що є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного й іншого інтересу, як правило, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи приналежність її до категорії конфіденційної, і встановлюють систему захисту.

Однак приведене загальне правило не стосується інформації, що відповідно до закону є секретною - державна, комерційна, службова, професійна і т.п.

Державна таємниця - це таємна інформація, що охоплює відомості в сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національної безпеки України.