Міністерство освіти І науки україни

1. 
   Апшай Н. Функції бібліотеки вищого навчального закладу [Текст] / Н. Апшай // Вісник Книжкової Палати. – 2004. - №7. – С. 40-41.
   
2. 
   Наукова бібліотека Маріупольського державного університету [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://libr-margu.narod.ru/, вільний - Загол. з екрану. – Мова укр.
   
3. 
   Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст. – К.: Шк.світ. – 2001. – 24 с.
   
4. 
   Кормилець Ю. В. Власні інформаційно-бібліографічні ресурси бібліотек Вищих навчальних закладів як важливий компонент освітнього простору [Текст] / Ю.В. Кормилець // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2010. - № 17. - С. 237-242.
   
5. 
   Швецова-Водка Г.М. Вступ до бібліографознавства: навчальний посібник / Г.М. Швецова-Водка. — К.: Кондор, 2004. - 216 с.
   

Літопис – це історико-літературний твір Київської Русі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи – визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя руського народу. Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про широкі стосунки київських князів з країнами Європи та Азії, тексти договорів, князівських грамот та документів повсякденного життя. Поступово вони об’єднувались у літописні зводи – своєрідні історичні хрестоматії [3, с. 3-4].

Літописні зводи (Іпатієвський, Лаврентієвський, Радзівіловський, Московсько-Академічний тощо) є не тільки основним джерелом з історії і культури Київської Русі, вони містять також основну інформацію щодо її документної традиції [2]. На їхніх сторінках знайшли своє місце у прямому викладі і у переказах всі основні види і типи документів, що характеризували аспекти політичного, економічного, соціального і культурного розвитку давньоруської держави в XI-XIII ст. В них фіксувалися важливі відомості про міжнародні стосунки Київської Русі, внутрішні політичні, економічні і культурні процеси. Доказом цього можуть слугувати літописні посилання на тексти договорів, жалуваних, хресних та духовних грамот, які дають нам сьогодні можливість всебічно вивчати документну традицію Київської Русі. У контексті вищеозначеного, важливим є здійснення класифікації документів Київської Русі за фасетно-блочною системою та визначення їхньої інформаційної складової.

Класифікація є одним з методів пізнання. Без неї неможливо вивчити різноманіття існуючих видів документів, систематизувати їх, встановити відмінності між видами документів, що виділяються за різними ознаками. Правильно складена комплексна класифікація відображає закономірності розвитку документів, розкриває зв'язки між ними, допомагає зорієнтуватися в будь-якій їх множині, служить основою для їх впорядкування у документних системах [1, с. 136; 4, с. 214].

Інформаційна складова давньоруських документів визначена за сферою виникнення інформації, за мірністю запису, за призначенням до сприйняття, за ступенем розповсюдження, за способом документування та за рівнем узагальнення інформації.

За видовими ознаками документи Київської Русі XI-XIII ст. поділяються на:

- управлінські – до яких необхідно віднести князівські грамоти – жалувані і хресні. Перші фіксували значущі події для давньоруської держави, такі як розподіл земель між князями, дарунок земель та грошей монастирям, заповіти князів та інше. Відома жалувана грамота Мстислава Володимировича Юріївському монастирю у Новгороді, написана у 1130 р. кирилицею, уставом, золотом на пергаменті.

Хресна грамота – це документ, при затвердженні якого цілували хрест на предмет особистої відповідальності за його виконання. Змістом такої грамоти, як правило, були умови мирного договору між удільними князями, або між державами.

До грамот на шнурі кріпили срібну або свинцеву печатку із зображенням князя або святого, що був його духовним патроном. Так звані вислі печатки – князівські, митрополичі і єпископські – це одна із звичайних і масових категорій археологічних знахідок при розкопках давньоруських міст. Саме це підтверджує глибоку давність і поширеність на Русі писемних актів та документної традиції.

- релігійні документи. Прикладом може слугувати «Паримейник» ХІ-ХІІ ст. – вибірка важливих місць Біблії, які були потрібні для читання під час літургії;

- політичні. В основному – це угоди між удільними князями та офіційна переписка. Досить широко представлені на сторінках літописів у вигляді переказів з елементами літературних есе;

- міжнародні, до яких необхідно віднести міждержавні угоди, у яких фіксувались важливі напрямки взаємостосунків з іноземними партнерами або суперниками. Окремі міжнародні документи можна розглядати не тільки як політичні, а й – економічні, тому що в них йдеться про сплату данини, торговельні зносини та ін. Прикладом слугує договір Олега з Візантією 911 року, у якому поруч з політичними статтями знаходиться цілий блок економічних статей.

- господарчі документи. Ці документи також знайшли своє відображення не тільки на сторінках літописів, а й в окремих записах на інших носіях: пергаменті, папері і бересті. В основному – це перелік товарів, цінники, боргові зобов’язання, розписки.

Важливу роль в історії Русі відігравав такий правничий документ, як «Руська Правда». Він є важливим джерелом для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі-України і суміжних слов'янських народів. Оригінал Руської Правди не зберігся, натомість відомі 106 її списків ХІІІ-XVIII ст.

За характером аудиторії, на яку були розраховані документи на Русі, їх визнають опублікованими (мали офіційну реєстрацію і призначалися широкому загалу) та неопублікованими (не мали офіційної реєстрації і призначалися конкретно визначеному адресату). За ступенем достовірності у літописах знайшли своє місце, або були переказані як автентичні, так і фальшиві документи. Проте розрізнити їх дуже важко. Літописці у жодному випадку не повідомили нам джерело надходження того чи іншого документа і не висловили своїх сумнівів у їхній юридичній оригінальності.

Літописи залишаються одним з основних джерел вивчення документної традиції Київської Русі, як початкового етапу розвитку українського документування. В цьому і полягає їхня особлива наукова та історико-культурна вага.

1. 
   Кушнаренко Н.Н. Документоведение / Н.Н. Кушнаренко, – 4-е изд., испр. – К.: Знання, 2003. – 459 с.
   
2. 
   Нікольченко Ю.М. Документна традиція Київської Русі Х-ХІІІ століть за Іпатієвським літописним зводом. / Ю.М. Нікольченко, О.В. Ставніча // Українська культура: Минуле. Сучасне. Шляхи розвитку. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 16. У 2-х т. Том ІІ. – Рівне, 2010. – С. 27-31.
   
3. 
   Толочко П.П. Літописи Київської Русі / П.П. Толочко. – К.: Київська Академія Євробізнесу, 1994. – 89 с.
   
4. 
   Швецова-Водка Г.М. Документознавство : Навч. посіб. / Г.М. Швецова-Водка. – К.: Знання, 2007. – 398 с.
   

УДК 651.53:94 (477) «13/16» (043) М. Ю. Анищук

• 
  король, Великий князь і їх канцелярія;
  
• 
  польський і литовський сейми, сеймики земель. Люблінський сейм 1569 року, що був своєрідним польсько-литовським та виробляв умови унії;
  
• 
  міські магістрати в містах магдебурзького права, наприклад у Кам’янці (з 1509), Києві (з 1516), Ковелі (з 1518), Крем’янці (з 1533) тощо;
  
• 
  суди городські та земські, копні;
  
• 
  скарб коронний;
  
• 
  місцеві князі й інші вельможі та їхні канцелярії й інші державницькі структури.
  

Практика діловодства у литовсько-польський період простежується завдяки діяльності канцелярій – польської Коронної канцелярії і великокнязівської. Відповідно, канцелярські книги та архіви в цілому велися окремо. З середини XV ст. в обох канцеляріях стала регулярною практика ведення книг, в які записувалися офіційні копії більшості документів, виданих головною канцелярією і підканцелярію (на чолі з канцлером і підканцлера). Звідси беруть початок паралельні комплекси книг, відомих, відповідно, як Литовська метрика і Коронна метрика.

Литовська метрика являла собою книги у кількості понад 550 тис. державної канцелярії Великого князівства Литовського, в яких містяться документи XIV-XVIII ст. або їх копії. Також можна сказати, що під Литовською метрикою розуміються архіви, де зосереджено акти, відомі від імені великого князя. Діловодство Коронної канцелярії і склад посадових осіб, які працювали з документами, що стосуються українських земель, на сьогодні вивчені недостатньо. Проте, можна зробити припущення, що діловодство обох канцелярій було схожим, адже у XIV ст. ВКЛ та Польське королівство були об’єднані династичною унією. Під керівництвом канцлера або підканцлера службовці нижчих рангів – регенти, писарі, передплати – готували і реєстрували документи у відповідних книгах, причому кожен з них виконував певні функції [ 3 ].

Королівська й великокнязівська канцелярія, як і загальнодержавні сейми, виробляли законодавчі акти, що мали загальнодержавне значення, хоч як монархи, так і сейми приймали певне рішення стосовно окремих земель, замків та міст тощо. До важливих законодавчих документів Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтінського належать так звані устави, що регулювали земельні відносини, принципи феодального землеволодіння, відносини між землевласниками та селянами. Так, у 1514 році було прийнято уставу для Віленського та Трокського повітів. В 1557 році – устава, що мала набути загальнодержавного значення. Вона була схвалена Великим князем Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтінського, королем Польщі Сигизмундом ІІ Августом.

Чільне місце серед документів литовсько-польського періоду займають привілеї. Офіційні привілеї, дарчі або інші документи, адресовані шляхті, органам місцевого самоврядування або церковним установам, як правило, вносилися в копіях у відповідну книгу канцлера або підканцлера, тобто в Коронну метрику. Особливий інтерес представляють королівські привілеї про надання прав та пільг містах і містечках, зокрема - на самоврядування за магдебурзьким правом або на регулярні відкриті торги та ярмарки. Також, слід зазначити, що значною є частина королівських привілеїв певним особам на почесні титули, загальнодержавні та регіональні посади. У великих містах міщани самі вибирали війта, що також підтверджувалася офіційним королівським актом. Пізніше, з середини XVII ст., видавалися королівські підтвердження щодо обрання козацької старшини [ 2 ].

До своєї метрики канцелярії також вносили копії таких документів як затвердження приватноправових актів, частково судові акти (проте більша їх частина вносилась у спеціальні зошити – фасцикули). Серед видів документів литовсько-польського періоду визначаються й королівські листи та дипломатичні листування, копії яких вносились у посольські книги.

Генеральними правовими кодексами, що регулювали державні й суспільні відносини в Великому князівстві Литовському, були Литовські статути. Перший Литовський статут прийнятий 1529 року (Старий), Другий (Волинський) – 1566, Третій (Новий) – 1588 [ 1 ].

ЛІТЕРАТУРА

1.Джерелознавство. Польські та литовські акти загальнодержавного значення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://alive-inter.net

2. «Руськая» серія Коронної метрики / Архіви України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.archives.gov.ua

3.У період Литовсько-польського володарювання [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://boycottcreative.com

УДК 130.2(043) А. В. Атоян

/г. Луганск/

ИСТОРИЧЕСКАЯ ДИНАМИКА ИНФОРМАЦИОННО-КУЛЬТУРНОГО ПРОСТРАНСТВА И ФАКТОР ИНЕРЦИИ САМОСОЗНАНИЯ
Динамика культурно-информационных пространств тесно связана с антропологией, в которой всё большую роль играет информационная парадигма. Традиция или передача, как это характеризует современный французский исследователь медиапространств Режи Дебрэ, (собственно «трансмиссия» в оригинале) – это движение коллективной памяти, а коммуникация есть перенос информации в рамках той же самой сфере в заданный момент. Тогда трансмиссия состоит в передаче коллективной памяти во времени. Коммуникация связывает получателя и отправителя сообщения, а трансмиссия (передача) есть техническое осуществление – перформенс с использованием материального носителя. Связь здесь и где-то, в другом месте, даёт коммуникацию, а когда-то и теперь со здесь в данный момент образует культуру [1,16]. Передача (далее не будем употреблять слово трансмиссия) есть оптимизированное тело, а не машина. Коммуникация возможна посредством машин, а передача предполагает некое индивидуальное или коллективное тело в двух смыслах: «сие есть тело моё» и «крупные корпорации» (корпусы, тела, если хотите, большие батальоны). В отличие от коммуникации, которая может быть непосредственной и технически обставленной, передача не может быть безличной. Это контакт, процесс, (греческая процессия, то есть традиция). Следовательно, в ней свёрнуты во времени обязанности, иерархии, протоколы, ступени, делающие возможными упорядочивание наследия. Вот где находится нерв инерционных информационных процессов, а вовсе не в экономном расходовании времени автоматами и машинами, которые в отношении времени по-своему неэкономны. «Поддержание пути», или расчистка длительности, не бывает ни без самоотречения, ни без горестей» [1,19]. - аргументирует Р. Дебрэ положение о том, что не бывает наследия без ограничений, а наследников без генеалогического аппарата, подверженного неврозам, с одной стороны, - и аппарата правового, чреватого злоупотреблениями с другой. Легитимность ценностей может быть понята и как верность передатчику традиции этих самых наследников. Всё лучше у коммуникативных обществ, таким образом, получается с покорением пространств, всё хуже - с покорением времён.

Индивидуальная абсолютная действительность занимает Бергсона как вместилище воспоминаний, доказывающих её, абсолютной действительности наличие и осуществление через волю к интуитивному усмотрению такой действительности. П.С. Гуревич проясняет эту позицию словами: « Если бы мы не обладали даром воспоминания, то были бы только вещами в пространстве, лишёнными прошлого и будущего». Как человечество одиноко среди природы, так люди, наделённые новой силой, одиноки среди себе подобных, мистифицирует ситуацию Бергсон. Но само человечество – громадная армия, которая словами П.С. Гуревича «своей тяжестью способно преодолеть любое препятствие» [ 2, 40] Не означает ли это, среди прочего, как раз и то, что сила инертного в движении сопоставима с силами интуитивного или даже это есть одна и та же сила природного происхождения? Если бы это оказалось так, то не было бы основания для разделения активно действующих сил и инертных, культурного и природного начал в человеке и человеческом роде.

Творчество самой природы подготовило инерционный механизм порождения всё новых форм жизни. Западная цивилизация для О. Шпенглера - инерционный феномен, её пределы видны, а преображение неясно. Приход антропоцентричной культуры после техногенной проблематичен. Культура – уникальный творческий процесс и уже древний человек проявил себя не столько мастеровым, сколько искателем смысла [2, 48] Инерция культурного самосознания имеет глубокие корни в древности. Символизация, смысловая организация обживаемых пространств неизбежно приходит к историчности всего смыслового, уникальности передачи смыслов, а не к их априорности и обязательности. То, что может быть утрачено, на самом деле дороже того, что утрачено быть не может. Оттого и держится человек за найденное смысловое, что не может себе отказать в инерции культурного самосознания. Самосознание науки, хотя и отличается от самосознания других форм (религии, мифа, обыденного или художественного восприятия) всё же ухватывает ту же самую суть – передачу ценного в символах. Всеобщее как категория прикрывает индивидуально ценное, данное всем в культурных формах всеобщим образом. Но где бы гнездилось всеобщее без культурных форм? Уж не в отпечатках ли телесного, соматического как наследниках деятельности? Вот тогда бы и реализовалась идея искусства без имён Ортеги-и-Гассета, а пока это, к счастью ли, к беде, невозможно…

Лесли Уайт находит место в своих исследованиях примитивных культур и теоретическом обосновании антропологических исследований место для инерционных процессов, связывая их с понятиями материи и энергии. Всё, что есть во Вселенной, утверждает он, можно описать с точки зрения энергии – универсального базового понятия в науке. Долгое время «культурные системы активизировались почти исключительно человеческой энергией и в отношении пищи зависели от дикой природы». Впоследствии наступили иные эпохи, связанные с земледелием, животноводством, «топливной революцией» и так далее, ибо «технологический сектор является тем фундаментом, на который опираются все остальные, и именно здесь рождается и находит себе применения движущая сила., активизирующая культурные системы» [4, 83]. Таким образом, вольно или невольно Л. Уайт отказал культурным системам в самодвижении. Он поставил их судьбу в зависимость от инерционных факторов накопления и растрачивания энергетических ресурсов тех общностей, которые несут ту или иную конкретную культуру. Целое дробилось на множество антропологически равных, но энергетически неравно обеспеченных культурных систем, чей потенциал развёртывал тот, кто мог их активизировать.

Именно инерция порождает интеллектуальные спекуляции и подменяет научную и иную деятельность фантомными двойниками, манипулятивными технологиями, заложниками которых оказываются их авторы. Предельная ясность и экзистенциальная точность – это условие современного научного равно философского дискурса. Мышление является всегда на границе текста (Р. Барт), понятия (Г. Щедровицкий), дискурса (Ж. Лакан). Таким образом, речь сегодня развернулась к человеку, корорый возможен. Забвение человека сегодня совершается в инерционных превращённых формах мышления. Восстановление же человека возможно напротив лишь в мыслящем себя мышлении. Лишённый философской рефлексии и поэтической интуиции, психоанализ превращается в замкнутое на себя сообщество, и воспроизводимую на клиентском материале, психотехнику. Поэзия, отлучённая от философии и литературы, вырождается в языковые игры. Замкнутая на себя философия оказывается инерционной превращённой формой мышления или системной тотальностью, в которую насмерть впаян случившийся некогда смысл.

Инерционное движение, инерционные факторы не только препятствуют достижению целей, но и помогают их достижению. Обыватель как условная фигура инерции бывает не только против, но и за, и наоборот: не только за, но и против. А потому использованию сил инерции в культуре следует учиться ради культуротворческих усилий, формально направленных против всякой инерции, а фактически умело манипулирующих инерционными процессами. Инерция не благо и не добро, она – часть той силы, что совершает благо. Речь идёт об автоматически действующей обратной силе. Принцип бесконечного блага, однако, предупреждал А. Лавджой, приложим только к невещественному совершенству. Полное проявление возможного, - а здесь и дан корень различия реально-смыслового и информационно-виртуального пространства, - и есть абсолютное бесконечно,е и никакого другого нет [3, 122].

1. 
   Дебрэ Р. Введение в медиологию. / Пер. с франц. Б.М. Скуратова. - М. – Праксис. -2009. - 368 с. (Образ общества).
   
2. 
   Гуревич П.С. Философия жизни: ХХ век. // Философские науки. 1998. № 2. С. 39-49
   
3. 
   Лавджой А. Великаяя цепь бытия. М. Дом интеллектуальной книги. 2001.- 376 с.
   
4. 
   Уайт Л. Избранное: Эволюция культуры. М. Россмэн. 2004 – 1064 с.
   

Матеріали, що були опубліковані на шпальтах вказаних видань розглядають державотворчі процеси в Україні з 1990 по 2011 роки.

Оскільки для України подією виняткового значення стало прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет, статті опубліковані у періодичному виданні «Голос України» присвячені розгляду значення Декларації для майбутньої незалежної України. Так у контексті загальноєвропейського історичного процессу Декларація про державний суверенітет України стала міцною основою для розробки законів, у тому числі й Конституції України [3].