Міністерство освіти І науки україни

1. 
   Богуславський О.В. Інформаційно–пресова діяльність Центральної Ради та українських урядів 1917–1920 рр.: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.08 / О.В. Богуславський. – К.: Київськ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2002. – 20 с.
   
2. 
   Грушевський Михайло Сергійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. Вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Грушевський_Михайло_Сергійович
   
3. 
   Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. [Електронний ресурс] / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — Київ: Наукова думка, 1991. — (Пам'ятки історичної думки України). – Режим доступу: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur.htm
   
4. 
   Дорошенко Дмитро Іванович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. Вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ Дорошенко_ Дмитро_ Іванович
   
5. 
   Корінний М.М. Короткий енциклопедичний словник з культури / М.М. Корінний, В.Ф. Шевченко. – К.: Україна, 2003. – 384 с.
   
6. 
   Розовик Д.Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920): Монографія / Д.Ф. Розовик. – К., 2002. – 312 с.
   
7. 
   Субтельний О. Історія України [Електронний ресурс] / О.Субтельний. – К.: Либідь, 1993. – 720 с. – Режим доступу: http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/151/
   

УДК 651.51:94(477)«1917/1920»(043) Ю. М. Демків

Серед великого обсягу джерел цієї доленосної епохи в історії України чільне місце посідають документи державотворення , що були підготовлені урядами Української Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського, Західноукраїнської Народної Республіки та Директорії Української Народної Республіки.

«Відозва Української Центральної Ради» була складена в м. Києві 9 березня 1917 року. В ній міститься звернення до українського народу, в якому проголошується встановлення влади Української Центральної Ради, як представника народу, в результаті повалення царськогоуряду. В документі акцент робиться на патріотичні почуття українців, закликаючи їх до згуртованості, наголошується на забезпеченні всім рівних прав та демократичних основ суспільного ладу [2]. Але цей документ не виконав своєї ролі, бо за реальних обставин Центральна Рада не була в змозі утримати владу.

Наступним значущим офіційним документом стала «Грамота до всього українського народу» гетьмана Павла Скоропадського від 29 квітня 1918 року. Цією грамотою П. Скоропадський проголосив себе Гетьманом та визначив основні засади майбутньої своєї діяльності. Документ також містить звернення до українського народу, що мало на увазі заклик підтримати Гетьманат та згуртуватись за підтримки австро-німецьких військ [3].Павлом Скоропадським також були підписані «Закони про тимчасовий державний устрій України», в яких було описані основні засади державного устрою і порядок керування, які мали діяти до обрання Сейму. В цьому документі було виділено наступні розділи: Про Гетьманську владу, Про Віру, Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян, Про закони, Про Раду Міністрів і про Міністрів, про Фінансову раду, про Генеральний Суд [5]. Але приписи цих документів також не було втілено в реальність, вже у грудні того ж року Гетьманат перестав існувати.

Повалення Гетьманату була проголошена 29 листопада 1918 року «Манифестом временного рабоче-крестьянского правительства Украины». Також він проголошував відновлення влади робочих та селян, влади Рад на Україні. Тимчасовий уряд проголосив перелік певних заходів, що планував здійснити. У маніфесті звернення йде до робочих, селян та солдат Червоної Армії, яких закликають боротись за встановлення радянської влади[6]. Результатом, як і очікувалось, стало встановлення радянської влади майже на всій території України.

«Відозва Української Національної Ради» складена 1 листопада 1918 року у м. Львові. У даному документі проголошується незалежність Української держави (ЗУНР), що утворилася на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. У документі зазначено,що влада перейшла до Української Національної Ради в столичнім місті Львові, та коротко зазначені основні засади існування Української Держави до скликання Установчих Зборів [1]. Результатом цієї спроби об’єднати західноукраїнські землі стала втрата державності в результатіпоразка у війні з Польщею.

Певне місцев історичному минулому посідає також Декларація української Директорії, що була прийнята 26 грудня 1918 року. Директорія проголошувалась «тимчасовою верховною владою революційного часу», яка є уповноваженою силою і волею трудящих класів України. Документ складається з преамбули та наступних розділів: Кому належить влада?; Гріхи буржуазії; Вся влада трудовому народові; Конгрес; Повернення контрибуцій; робітничий контроль; Боротьба з спекуляцією; Соціяльні реформи; Міжнародні відносини; Внутрішня політика; Поклик до спільної праці. Декларація проголошує пріоритетні напрямки, ідеї, принципи діяльності Директорії, закликає український народ підтримати їх [4].

Виходячи з вищезазначеного, можна констатувати, що документи державницького змісту, прийняті національно-демократичними урядами України у 1917-1920 роках, були спрямовані на створення української демократичної європейської країни. Проте реальний розвиток подій не дозволив завершити їхню реалізацію.

1. 
   Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року [Електронний ресурс] // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/
   
2. 
   Відозва Української Центральної Ради до українського народу від 9 березня 1917 року [Електронний ресурс] // Робітнича газета. – К., 1917. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/
   
3. 
   Грамота до всього українського народу [Електронний ресурс] // Державний вісник. – К., 1918. - №1. – Режим доступу: : http://zakon.rada.gov.ua/
   
4. 
   Декларація Української Директорії від 26 (13) грудня 1918 року [Електронний ресурс] // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/
   
5. 
   Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 року [Електронний ресурс] // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/
   
6. 
   Манифест Временного рабоче-крестьянского правительства Украины от 29 ноября 1918 года [Електронний ресурс] // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – Режим доступу: http://constituanta.blogspot.ru/
   

УДК 316.74:929(477) «1895/1968»(043) Т. Г. Добина

В контексте данной конференции выбрано творчество украинского деятеля культуры, теоретика музыкального искусства композитора Бориса Лятошинского, а также его разносторонняя деятельность публициста и музыкально-общественного деятеля.

Появление всякого неординарного человека в окружающем мире не может сопровождаться его полным пониманием. Жизнь человека, протекающая в определенном социокультурном пространстве, создает предпосылки для рассмотрения их взаимовлияния и взаимообусловленности. Уже один этот отмеченный факт предоставляет широкое поле деятельности для исследовательской мысли.

Облик Б.Н.Лятошинского — личности неординарной, имеет яркие самобытные черты, наполненные внутренними переживаниями: никакой позы, бравады, наигранных движений - все естественно и подчинено его внутреннему миру, отмеченному дисгармонией и проникнутому разносторонними гранями его дарования и благородной красотой. Он шел естественно, не от постулатов, диктуемых политической необходимостью и общественным восприятием, а от собственного, внутреннего ощущения происходящего в культуре современного ему периода.

Проблематика данного сборника чрезвычайно разнообразна и позволяет представить интересы Бориса Лятошинского как разнопланового культурного деятеля.

Жизненный путь Мастера был тесно связан с современниками — композиторами, исполнителями, педагогами, поэтами, общение с которыми нашло отражение в его эпистолярном наследии [1]. Он был активным участником украинского музыкального движения и лично знал практически всех деятелей украинской музыкальной культуры современной ему эпохи. В своем творчестве Борис Лятошинский охватывает широкий круг проблем, среди которых в частности, предвиденная им большая практическая роль кино в массовом музыкальном образовании; присуждение государственных премий выдающимся советским композиторам; подготовка специальной киноэкспедиции для сбора и исследования народного песенно-хореографического творчества — от далекого музыкального прошлого к современным ему достижениям советской культуры.

Отдельная глава творчества композитора связана с деятельностью Музыкального общества имени Леонтовича.

Культурное наследие Музыкального общества имени М.Д.Леонтовича является малоизученным, поэтому его значение в украинской музыкальной культуре не может быть преувеличенным. Исследование этого социокультурного феномена становится важным фактором для создания нового знания, прежде всего для культурологии. Переоценки требуют традиционные мысли и идеи, сформированные в советское время и внушаемые слушателям, которые длительное время деформировали представление о Музыкальном обществе имени М.Д.Леонтовича как организации в целом, так и по отношению к отдельным ее членам.

Судьба Музыкального общества имени Леонтовича складывалась очень сложно и неоднозначно - от наиболее ярких и интересных событий до трагических поворотов в истории музыкальной культуры того периода и была неразрывно связана с жизнью и деятельностью членов этой организации.

Представители Киевского филиала Общества, среди которых Борис Лятошинский, Лев Ревуцкий, Михаил Вериковский, Михаил Скорульский и другие, акцентировали внимание на принципах «передового современного музыкального искусства» и выдвигали лозунг «профессионализм в музыке» [2,66]. Деятельность этого композиторского отделения была сориентирована на выполнение задач, направленных на «ознакомление слушательских масс, но с использованием стилей новейшей музыки…» [2,66].

Существование Общества дало возможность более глубоко рассмотреть талантливое композиторское и исполнительское искусство, педагогическую и просветительскую деятельность, что существенно повлияло на становление общественного, интеллектуального и культурного роста украинского народа в целом.

Культурная деятельность Бориса Николаевича Лятошинского в Музыкальном обществе имени М.Д.Леонтовича заслуживает внимания не только как дополнение к его музыкальному наследию, но как художественно-эстетическая и этичная позиция представителя прошлой эпохи.

1. 
   Борис Лятошинський: Епістолярна спадщина. – К.: 2002. – 768 с.
   
2. 
   Бугаєва О.В. Архівна спадщина Музичного товариства імені М.Д.Леонтовича: монографія О.В.Бугаєва.: Національна академія наук України: Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського: наук. Ред.. В.М.Даниленко. – К.: НБУВ. 2011. – 388 с.
   

Релігійне сприйняття революційних подій спонукало духовенство до захисту життя людини, як вищої цінності і дару Бога. Реагуючи на звірства та терор, хаос та насилля, учасники Помісного собору РПЦ у листопаді 1917 р. зверталися до ворогуючих сторін: “Переможці, хто б ви не були і в ім’я чого ви б не боролися, не оскверняйте себе пролиттям братської крові, умерщвленням беззахисних, мучительством страждущих [1, 41]”.

Полеміка щодо смертної кари та амністії політв’язнів тривала в суспільстві протягом 1905 – 1906 рр. Духівництво брало в цьому процесі активну участь, поділившись на прихильників та супротивників узаконеного вбивства та ув’язнень. Частина пересічних священнослужителів та церковних богословів (П. Кудрявцев, В. Екземплярський, М. Стелецький та ін.) відстоювали християнські принципи існування і моральні настанови православ’я. Нагадаємо, що одна із заповідей – “Не вбивай”.

Центром течії за “церковне оновлення” стало місто Харків. Навколо редактора першої незалежної церковної газети в українських єпархіях РПЦ, священика та приват-доцента І. Філевського, сформувалося об’єднання церковників-оновленців. Поступово члени гуртка підійшли і до усвідомлення необхідності національно-демократичних перетворень – домагалися відродження стародавньої системи соборного правління та демократичних свобод [2, 5].

Консервативні кола вищої ієрархії духовенства, зокрема архієпископ Волинський Антоній та його однодумці, наприклад, голова журналу “Почаївські вісті” ієромонах Іліодор підтримували узаконене позбавлення волі та життя. Вони були переконані, що суди потрібні швидкі... Амністії та відміни смертної кари народ не бажає [3, 3]. Під час обговорення цього питання у Державній думі архієпископ Антоній Храповицький (Волинський) підкреслював: “Якби в тюрмі або засланні знемагав мій брат, я б і тоді заперечував необхідність амністії [4, 7]”.

Проте майже кожен номер харківської “Церковної газети” ряснів такими заголовками статей з багатьма підписами священнослужителів: “Не вбивай” [5, 2 – 3], “Проти смертної кари” [6, 7], “Сановники проти смертної кари” [7, 11].

Саме такі статті стали закликом до дій. На початку 1906 року п’ятеро харківських священиків надрукували в газеті “Хвиля” статтю “Голос священиків про смертну кару”. Вони ж запропонували пастирським зборам прийняти відозву з протестом проти смертної кари. Відозва прийнята не була, а протоієрей і четверо священиків-законовчителів зазнали репресій архієрея. Церковний суд звинуватив їх у співчутті революційному рухові. П. Григорович і І. Філевський отримали сувору догану, В. Шаповалов, В. Купленський та М. Вознесенський – переведені до інших парафій [8, 12]. Пастирі були позбавлені права виголошувати промови без дозволу єпархіальної цензури і навіть місцевих настоятелів [9, 14–15].

Така ж доля спіткала ялтинських священиків, які цього ж року на пастирських зборах духовенства оголосили резолюцію гласного суду без смертної кари, насильства та міжусобиць, чим викликали обурення місцевого єпископа. Офіційна відповідь єпископа Таврійського Олексія в єпархіальних відомостях зводилася до звинувачення духовенства у фальшивих вимогах та опорі владі. Наслідком такої промови стала розправа із священнослужителями: священик Сербінов був переведений у парафію Алушти, Щукін – звільнений, Зорін – заборонений, благочинний Попов – позбавлений благочинія [10, 11]. Значна їх частина потрапляла за ґрати. Щасливий кінець митарств “неблагонадійних” духовних отців церкви був переважно винятком, ніж правилом [11, 2].

Відмова від смертної кари є своєрідним рубіконом розриву з давньою традицією помсти. З ХІ століття лунали спроби позбавитися цих ганебних проявів дикунства. Так, Заповіт В. Мономаха озвучує пріоритет загальнохристиянських цінностей: “Не вбивати ні невинного, ні винного, навіть коли заслужить смерті – не губіть душі жодного християнина”. Та й сучасні дослідники способу життя українського народу, серед основних специфічних рис національної ментальності українців визначають їх миролюбність [12, 153].

На початку ХХ століття російська самодержавна влада не позбулася традицій помсти та використовувала її як вагомий аргумент придушення загальнодемократичних і національних рухів, дієвий засіб політичної боротьби з інакодумцями. У 1906 р. законопроект про відміну смертної кари та амністію політв’язнів було подано на розгляд Державної думи. Там точилися гострі, але не плідні дискусії. Так, член Державної думи та протоієрей Т. Буткевич, описуючи ці події вказував на заглибленість членів Думи в елементи моралі і загально-християнської етики [13, І – ХІІ]. Останню крапку у вирішенні цього питання поставила Верхня палата першого російського парламенту – Державна рада цього ж року не затвердила ці законопроекти.

Т.ч., прагнення ідеологічного використання церкви, наявність у духовенства станових інтересів, а також неуважність до юридичної сторони справи зумовили поразку законопроектів у законодавчих органах Російської імперії.

Отже, реакція духовенства на ті чи інші явища суспільно-політичного життя у 1905 – 1906 рр. виявилася не завжди однозначною і логічною. Певна його частина була такою ж пасивною і аморфною, як і більшість населення країни. Інша – в усьому наслідувала і допомагала владі, придушуючи загальнодемократичні віяння суспільства. Але було чимало і таких, які наважувалися висловити християнське, цивілізоване ставлення до подій, нагадати владі та суспільству про недоторканість природних прав людини. Вимоги церковників-оновленців не знайшли підтримки більшості, але стали каталізатором реформування церковного життя та суспільства у 1917 – 1918 рр.

1. 
   Васильева О. Ю. Русская православная церковь и советская власть в 1917– 1927 гг. / О. Ю. Васильева // Вопросы истории. – 1993. – № 8. – С. 40–56.
   
2. 
   Духовенство и государственная политика // Церковная газета. – Харьков, 1906. – №4. – С. 5.
   
3. 
   Наказ от Волынского народа депутатам Думы // Почаевские известия. – Почаев, 1907. – № 37. – С. 3.
   
4. 
   Гай-Сагайдачная Е. Епископ против амнистии / Е. Гай-Сагайдачная // Церковная газета. – Харьков, 1906. – № 14. – С. 7.
   
5. 
   Не вбивай // Церковная газета. – Харьков, 1906. – № 3. – С. 2 – 3.
   
6. 
   Проти смертної кари // Церковная газета. – Харьков, 1906. – № 5. – С. 7.
   
7. 
   Сановники проти смертної кари // Церковная газета. – Харьков, 1906. – № 5. – С. 7.
   
8. 
   Голос священиків про смертну кару // Церковная газета. – Харьков, 1906. – № 5. – С. 12.
   
9. 
   Дело о пяти священниках // Церковная газета. – Харьков, 1906. – № 8/9. – С. 14 – 15.
   
10. 
    Репрессии среди духовенства // Церковная газета. – Харьков, 1906. – № 2. – С. 11.
    
11. 
    Три письма сельского священника // Народ. – К., 1906. – 18 апр. (№ 2/5). – С. 2.
    
12. 
    Михайловская Н. А. Специфічні риси національної ментальності як підвалини розвитку української культури / Н. А. Михайловская, Л. А. Малєнкова // Вісник Харківської державної академії культури : зб. наук. пр. – Харків : ХДАК, 2001. – Вип. 6. – С. 150 – 155.
    
13. 
    Речь, произнесённая протоиереем Т. И. Буткевичем на заседании Государственного Совета 27 июня с. г. при обсуждении вопроса об отмене смертной казни // Вера и Разум. – Харьков, 1906. – № 14 (июль). – С. І – ХІІ.
    

УДК 002(477) «165/177» (073) Ю. М. Кочина

Гетьманщина, українська автономна держава, яка виникла у складі Речі Посполитої в роки Національно-визвольної війни, мала територію, військо, свої органи влади, правові норми й власну діловодну систему [3, с. 5-6]. Поточну роботу дипломатичної служби виконував центральний орган виконавчої влади – Генеральна військова канцелярія, вся кореспонденція якої готувалася професійними діловодами – писарями з числа освічених козаків і міщан, а врахування узвичаєних у тих чи інших країнах норм етикету вимагало від українських службовців наявності певних вмінь та навичок для складання дипломатичних документів.

Можна виділити наступні види дипломатичних документів, що готувалися в Генеральній військовій канцелярії [1, с. 568-570]:

• 
  листи-чолобітні – письмові прохання; вістові листи, в яких представники України інформували про наслідки боїв, пересування військ тощо. Обсяги таких документів різні – від коротких листів та запискок до донесень про окремі бої під час війни, переважно про дії власних військ. У вістових листах представники України інформували про наслідки боїв, пересування військ Речі Посполитої та Кримського ханства тощо;
  

• 
  проїжджі листи – документи, що засвідчували прохання гетьмана про вільний пропуск його представників на територію іншої держави. Проїжджі листи зазвичай засвідчували особу власника, стисло викладали суть його місії;
  
• 
  листи-інструкції – секретні документи, що містили вказівки та поради послам про цілі посольств, про порядок денний переговорів, визначалися позиції дипломатів у важливих питаннях, наводилися проекти мирних угод тощо. Це порівняно стислі документи, де у формі тез окреслювалася загальна позиція уряду, тактична лінія дипломатів. В архівах збереглися оригінали шістнадцяти інструкцій: чотири – послам Речі Посполитої у Гетьманщину, дванадцять – послам інших держав.
  

Збереглися звіти послів Гетьманщини до Кримського ханства Михайла Богаченька, Лукаша Пухальського від 26 жовтня 1654 р., адресовані Богдану Хмельницькому. Цей унікальний документ дає уявлення про мету, хід і результати посольства, ситуацію в Криму. Звіти українських дипломатів часів Національно-визвольної війни представлені двома донесеннями Павла Яненка та Андрія Кульки Богдану і Тимофію Хмельницьким від 14 травня 1651 р.[1, с. 573].

У 1654 році між Гетьманщиною і Московським царством були досягнуті Переяславські домовленості, що складали три групи документів[1, с. 562-563]:

• 
  перша: «Березневі статті», що збереглися у трьох редакціях, а саме:
  
• 
  «20 статей» - запис від 23 березня 1654 р. приказними дяками усних пропозицій уряду Гетьманщини;
  
• 
  «23 статті» - чолобитна 24 березня 1654 р. від імені гетьмана та Війська Запорозького, подана представникам російського уряду;
  
• 
  «11 статей» - скорочена і змінена редакція «23 статей», подана російському уряду 31 березня 1654 р.;
  
• 
  друга: відбиває процеси порозуміння Гетьманщини з російським урядом щодо міщанського стану в Україні. Міщани домоглися письмових гарантій збереження статус-кво українських міст та їхнього населення;
  
• 
  третя:окремі документи 1654 р. мали сформувати угоди Київської православної митрополії з Московським патріархатом.
  

Міждержавне листування є одним із найбільших комплексів документальних джерел Гетьманщини. На роки Національно-визвольноі війни припадає 348 документів цього видового складу. Серед них гетьманом Богданом Хмельницьким було підготовлено 245 листів, генеральним писарем Іваном Виговським – 26, українські козацькі дипломати підготували 47 документів [1, с. 566].

Дипломатична кореспонденція іноземних держав, адресована уряду Гетьманщини, у переважній більшості представлена документами Речі Посполитої, Московського царства, Туреччини. Збереглися звіти дипломатів Речі Посполитої та Московського царства.

До дипломатичних документів необхідно віднести донесення. Вони стосуються різних подій Національно-визвольної війни 1648-1658 рр. Також унікальним є секретне донесення молдавського посла у Туреччину, що містить запис промови перед великим візирем Османської імперії Мелек Ахмед-пашою кримського посла Ларгікая. Саме в цій промові, а також у листі кримського хана Іслам-ГіреяIII чітко виражено офіційний погляд правителів Кримського ханства на Берестецьку битву, як вони незграбно пробували представити як переможну для себе [2, с. 104-105].

Таким чином, особливої уваги у Гетьманській канцелярії надавалося оформленню дипломатичної документації. На сьогодні документальні джерела українського козацтва періоду Національно-визвольної війни займають неабияке місце в українській історії, культурі та діловодстві.