Міністерство освіти І науки україни

1. 
   Про відзначення 20-ї річниці незалежності України : Указ Президента України від 1 листоп. 2010 р. №990/2010 // Офіційний вісникУкраїни. - 2010. - № 84. - С. 26-28.
   
2. 
   20-ть років Незалежності: Вінниччина: Краса України, перлина Поділля / Добірку підготував Олег Чебан // Урядовий кур'єр. - 2011. - 31 трав. (№97). - С. 8, 17.
   
3. 
   До 20-річчя ухвалення Декларації про державний суверенітет України : [статті] // Голос України. - 2010. - 15 лип. - С. 4-5.
   
4. 
   [20 лет независимости Украины] : спецпроект // Тиждень. - 2011. (номери з 04.04 по 15.08)
   

УДК 651.4/.9(477) «185/189» (043) Г. І. Біличенко

Основним питанням в підросійській Україні протягом XVІІІ-XІX століть був земельно-селянський. Катерина ІІ порушувала це питання в роботі Вільного економічного суспільства, що розглянуло кілька десятків програм по скасуванню кріпосного права як російських, так й іноземних авторів. Олександр ІІ видав указ "Про вільних хліборобів", що дозволяв поміщикам звільняти своїх селян від кріпосної залежності разом із землею за викуп. Микола І за роки свого правління створив 11 секретних комітетів із селянському питанню, завданням яких було скасування кріпосного права, рішення земельного питання в Росії та підросійській Україні. В 1857 р. по указу Олександра ІІ почав працювати секретний комітет із селянському питанню, головним завданням якого було скасування кріпосного права з обов'язковим наділенням селян землею [1, c. 52].

Спочатку звільнялися поміщицькі селяни, потім питомі й приписані до заводів. Селяни одержали особисту волю, але земля залишалася поміщицькою власністю, і, поки приділялися наділи, селяни на положенні "временнообязанных" несли на користь поміщиків повинності, які по суті не відрізнялися від колишніх, кріпаків. Наділи, передані селянам, минулому в середньому на 1/5 менше, ніж ті, які вони обробляли колись. На ці землі полягали договори про викуп, після цього "временнообязанное" стан припинявся, скарбниця розплачувалася за землю з поміщиками, селяни - зі скарбницею протягом 49 років з розрахунку 6 % річних (викупні платежі) [3, с.9-28].

Отже, в результаті реформ було ліквідовано кріпосне право - те "очевидне й для всіх відчутне зло", що у Європі прямо називали "російським рабством".

У середині XIX ст. були знищені залишки колишнього автономного устрою України. Визначальну роль для формування органів управління та самоуправління на місцях (їх реформування), тобто в губерніях та повітах, відіграли реформи, проведені в Російській імперії в другій половині XIX ст., зокрема земська реформа та реформа міського самоуправління.

Значний вплив на суспільне життя України мала проведена Олександром II у 1864 році земська реформа. В європейській частині Російської імперії, включаючи Лівобережну та Слобідську Україну, засновувалися земські установи як органи регіонального самоврядування. Згідно з Положениям про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 p. було утворено земське самоврядування [2, с.220]. Цей головний документ став основою функціонування земських установ.

Питання внутрішнього устрою й організації управління в земствах «Положением о губернских и уездных земских учреждениях» (1864) докладно не регламентувалися [1, с.345]. Найперші інструкції управам мали тимчасовий характер і окреслювали пріоритетні напрями їх діяльності в найближчій перспективі.

Разом з тим, земська контрреформа 12 червня 1890 р. ще більше розширила можливості органів державного управління щодо нагляду за земським самоврядуванням. Якщо раніше державні органи повинні були контролювати діяльність земств лише відносно відповідності до вимог імперської законності, то згідно зі ст. 87 Положения 1890 р. губернатор, як і міністр внутріппгіх справ, стежив уже і за відповідністю рішень до місцевих інтересів [2].

Упродовж 1870-1880-х років низка губернських і повітових земських зібрань в українських губерніях ухвалили розгорнуті інструкції (правила), якими встановлювалася конструкція земської управи та її службових підрозділів із вичерпним переліком посадових обов’язків [3, с.127-128].

У 1864 році була проведена також нова судова реформа. Тепер судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі, які добиралися з громадян усіх станів, включаючи селян (крім осіб, що працювали по найму). Обвинувачені отримали право захисту, яке здійснювали або самі, або через адвокатів, також, в судах з’явився прокурор. Суд став відкритим. На його засіданнях могли бути присутні родичі, представники преси і взагалі всі бажаючі. У карному судочинстві було запроваджено суд присяжних. Розв’язанням дрібних справ займалися мирові судді, які обиралися на трирічний строк на зборах уповноважених від населення або призначалися від уряду. Їх рішення могли переглядатися повітовими з’їздами мирових суддів.

Зміни торкнулися й організації та побудови армії. Військова реформа, що здійснювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. За цією реформою вся територія імперії поділялась на 10 військових округів, система яких зберігалася згодом протягом всього ХIХ ст. Українські губернії ввійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів.

Головним у реформі було ухвалення ще одного з найважливіших документів, а саме - Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але дійсно повний перехід відбувся у 1874 р.); скорочувався строк служби ( у сухопутних військах – 6 років, на флоті – 7 років); скорочення служби тим, хто мав освіту; звільнення від служби за сімейним станом і т.д. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів.

Найважливішою в напрямі реформування початкової освіти подією початку ХІХ ст. стає “Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам” (5 листопада 1804 р.) [1, с.30] та “Статут університетів”, прийняті царським урядом у 1804 р., в основу яких було покладено ідеї на-родної освіти періоду французької буржуазної революції (проект Кондорсе): наступність, безплатність, формальна доступність освіти для всіх верств населення [3, с. 35]. У 1828 р. прийнято новий “Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам”, що зберігав різні типи шкіл, проте, на думку дослідників, остаточно скасовував безстановість і наступність освіти [3, с.35].

У 1863 р. було реорганізовано Міністерство народної освіти, закріплене прийнятою 18 червня 1863 р. “Установою (Учреждением) Міністерства народної освіти”, згідно з яким центральний апарат міністерства складався з Ради міністра, Департаменту народної освіти та Вченого комітету.

У ході реформ Олександра II Міністерством народної освіти були підготовлені наступні документи, це: Університетський статут 18 червня 1863 р. і Статут гімназій 19 листо­пада 1864 р., що відрізнялися ліберальною спрямованістю.

У 1864 р. вийшло “Положення про початкові народні училища”, що визначало особливості організації початкової освіти, зміст навчання, контингент учителів, керівництво закладами. Для вдосконалення управління навчальними закладами в 1864 р. міністерство утворило губернські й повітові училищні ради, а в 1869 р. були створені посади інспекторів народних училищ. Циркуляром Міністерства освіти 1863 р. та законом 1876 р. викладання українською мовою в школі було заборонено; 15 травня 1872 р. був підготовлений Статут училищ; 25 травня 1874 р. позначилося виданням нового “Положення про початкові народні училища” і стало відправною точкою в процесі посилення контролю держави над на-родними училищами. Ці нормативні документи створили нову законодавчу базу для діяльності закладів освіти.

Міністр внутрішніх справ Петро Олександрович Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в держаних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-популярну та релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалась як екзотичне «наріччя». Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови культури, науки [1, c. 286].

Ще болючіше вдарив по українській культурі і мові Емський указ 1876 р. Цей документ практично заборонив уживання української літературної мови в усіх сферах суспільного життя, крім художньої літератури. Додаток до Емського указу 1881 р. зробив деякі послаблення: було дозволено тексти до нот та театральні вистави українською мовою, словники.

1. 
   Войцехівська І., Волковинський В., Дмитрієнко М. та ін. Історія України в особах XIX-XX ст. / І. Войцехівська, В. Волковинський, М. Дмитрієнко та ін. -  К.: Україна, 1995. – 480 с.
   
2. 
   Казьмирчук Г. Д., Гусев В. И., Капелюшный В.П. и др. История Украины [Электронный ресурс] / Г. Д. Казьмирчук, В. И. Гусев, Капелюшный В. П. – Режим доступа: http://www.history.univ.kiev.ua/humanitary/book_rus.pdf . - Загл. с экрана
   
3. 
   Лазарович М. Історія України [електронний ресурс] / М. Лазарович. – Режим доступу: http://library.tneu.edu.ua/files/EVD/Lasarovytch_1999.pdf .- Загол. з екрану
   

УДК 94(477)“1917/1920”(043) Г. І. Гімадієва

Законотворчий процес і поглиблене правове оформлення Української Народної Республіки (далі УНР) Центральної Ради розпочала із затвердження 16 листопада 1917 р. Закону «Про вибори до Установчих Зборів УНР». Відповідно до цього закону встановлювалась пропорційна виборча система до установчих зборів в Україні [4].

Неоднозначну оцінку у суспільстві викликав Закон «Про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 р., де йшлося про право національних меншин «на самостійне влаштування свого національного життя. Це є невід’ємне право націй і ні одна з них не може бути позбавлена цього права, або обмежена в ньому» [5].

Одним з конституційних актів Центральної Ради був Закон «Про поділ України на землі» від 6 березня 1918 р. Відповідно до нього поділ України на губернії та уїзди скасовувався. УНР поділялася на 32 землі. Остаточним розмежуванням УНР з сусідніми державами число земель могло бути змінено. Тому Раді Народних Міністрів доручалося найближчим часом внести осібний законопроект про докладне розмежування земель.

На останній сесії Центральної Ради 29 квітня 1918 року було схвалено – Конституцію УНР – «Статут про Державний устрій, права і вільності УНР». У побудові державних структур Конституція чітко проводила принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та демократичність їхніх виборів [5]. Детально розроблено законотворчу процедуру. Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів. Вона мала координувати і контролювати діяльність установ місцевого самоуправління, не порушуючи визначених законом меж їх компетенції. Найвищою судовою владою був Генеральний Суд УНР. Судова влада в рамках цивільного, карного і адміністративного законодавства повинна була здійснюватися іменем УНР виключно судовими установами, рішення яких не могли змінювати ні законодавча влада, ні адміністративні органи влади. Розгляд справ мав бути прилюдним і усним [4].

Таким чином, нормативно-правові документи Української Центральної Ради були спрямовані на закріплення основ державного суверенітету. І якщо перші нормативні акти мали здебільшого декларативний характер і спрямованість на закріплення в Україні «автономного устрою», то другі - були направлені на утвердження повної незалежності Української держави.

Основними нормативно-правовими документами Гетьманату Павла Скоропадського були: «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р. Ними визначалася форма правління, система органів влади і управління, особливості законотворчого процесу. Відповідно до цих актів, Гетьман тимчасово перебирав на себе «всю повноту влади» і «влада управління належала виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави». Крім того, «Гетьман стверджував закони, і без його санкції ніякий закон не мав юридичної сили» [2].

2 червня 1918 р. ці положення набули розширення в спеціальному нормативно-правовому акті – Законі «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». У ньому визначалися функції уряду в процесі законотворчості, керівництво яким покладалося на Державну канцелярію й особисто на Державного секретаря. Відповідно до Закону, розроблені законопроекти надсилалися до Державної канцелярії в кількості 20 примірників, тобто для кожного члена уряду [1].

2 липня 1918 р. Радою Міністрів було ухвалено Закон «Про громадянство Української Держави». Закон визначав: «під громадянством Української Держави розуміється та державно-правова приналежність людини до неї, що надає особі права й обов’язки українського громадянина» [2].

Перший програмний документ Директорії УНР Декларація від 26 грудня 1918 р. характеризується, як тимчасова Конституція. Це був документ конституційного характеру, який складався із преамбули і 11 розділів. У Декларації ставилося завдання досягти національної згоди всіх націй, що живуть в Україні. Однак Українська держава мала будуватись на засадах не загальної, а лише «трудової демократії». Джерелом суверенітету тепер визнавався не весь український народ, а тільки «класи працюючих – робітництво та селянство» [1].

1 січня 1919 р. ухвалено Закон «Про державну мову в УНР», яким затверджено українську мову «державною мовою УНР. Вона стала обов’язковою для вжитку в армії, флоті і всіх урядових та загальних громадських публічно-правових установах». Одночасно в законі підкреслювалось, що приватні особи мають право звертатися до державних установ на їх мові [3].

Важливим нормативно–правовим документом, який регламентував формування Конгресу трудового народу була «Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу», затверджена Директорією 5 січня 1919 р. Відповідно до цієї «Інструкції» у Конгрес вибиралося 593 делегати, в тому числі 377 – від селян, 118 – від робітників, 33 – від трудової інтелігенції, 65 – від ЗУНР. Тобто він формувався на основі територіального представництва і в певній мірі представляв всю Україну [3].

28 січня 1919 р. був прийнятий Закон «Про форму влади на Україні», який юридично закріпив основи державного устрою республіки. Відповідно до цього Закону, в складі Конгресу з числа делегатів створювались шість комісій: оборони республіки; земельна; бюджетна; закордонних справ; харчових страв і культурно-освітня. Кожна з визначених комісій, крім законодавчої діяльності, повинна була контролювати одне або декілька міністерств. У роз’ясненні було вказано, що комісії утворювалися виключно для полегшення законодавчої діяльності [1].

Нормативно-правові документи національно-демократичних урядів 1917-1920 рр. були основою для майбутньої Конституційної та законотворчої діяльності у незалежній Україні.

1. 
   Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. / Д. Дорошенко — К.: Дніпрова хвиля, 1991. – Т.2.
   
2. 
   Законодательные акты 1918 года. Законы Украинской державы. (Законы, постановления, инструкции, циркуляры). Выпуск V. – Одесса, 1918. – С.2.
   
3. 
   Слюсаренко А. Новітня історія України (1900 – 200): підручник / А. Слюсаренко, В. Гусєв, В. Литвин. – К.: Вища шк., 2002. – 719 с.
   
4. 
   Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. В 2-х томах // За ред. П. Толочко. - К., 1996. – Т.1. – Українська Народна Республіка. Закони. Збірник законів, обіжних та інших розпоряджень по справам в Українській Народній республіці. – К., 1919. – С. 477.
   
5. 
   Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. В 2-х томах // За ред. П. Толочко. – К., 1996. – Т.2. – С. 332.
   

УДК: 651.4 (477) "165/177"(043) А. О. Гладковська

Вищим військово-адміністративним органом була Генеральна військова канцелярія на яку безпосередньо покладалось усе діловодство в Гетьманщині та на пониззі Дніпра.

У Генеральній військовій канцелярії вирішувались важливі питання, була сконцентрована військова, політична, судова та міжнародна інформація з усієї Української держави та її кордонів. Складалися та зберігались різноманітні документи, такі як: гетьманські універсали, накази, дипломатичне та таємне листування, договори та угоди, резолюція, судові листи, статті, інструкції та витяги [2,3].

Як відомо Запорозька Січ та Гетьманщина були державами не мирного характеру, тому під час воєнних дійств створювали Похідну Генеральну Військову канцелярію. Її головними обов’язками було ведення переговорів та прийом ворожих послів, а також забезпечення постачання козацького війська.

Керування податковою справою, прибутками та видобутками, військовими та ранговими маєтностями покладалось на Генеральну скарбову канцелярію або Канцелярію військового скарбу.

Судова система на Запорозькій Січі та Гетьманщині базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотримання в суді особистих прав козаків.

Внутрішні лад Нової Запорозької Січі значно різнився від того, що було ще у ХVІІ ст.. Управлінням новоствореною Січчю займалась Військова Рада, що скликалась коли була потрібна. Канцелярські установи Нової Січі (1734-1775) були репрезентовані Військовою, Похідною військовою та паланковими канцеляріями, що перейняли традиції діловодства та документообігу не тільки Гетьманщини, але й Російської імперії.

Достовірно відомо, що Нова Січ активно проводила ділові контакти з Гетьманщиною, Польщею, Кримським ханством, російськими полками, про це свідчать документи, що збереглися в архіві Коша Запорозької Січі. Звісно було втрачено багато важливого, але те що вдалося зберегти в наш час ми понині пильнувати.

Серед писемних джерел того часу велике значення має розпорядча документація, а саме листи гетьманів та кошових отаманів Січі, генеральної старшини, сотників і полковників. З адміністративних установ та Генеральної військової канцелярії виходили документи, що стосувались різних галузей життя козаків у другій половині XVII- останній чверті XVIII ст. У всіх староукраїнських документах, писемних пам’ятках вживалися стереотипні звороти і штампи, які надавали документам канцелярсько-ділове забарвлення.

Головними різновидами організаційно-розпорядчої документації були універсали, укази, накази, резолюції, ордери. Потрібно брати до уваги, що кількість документів і їх цінність напряму залежала від гетьмана в період правління якого вони створювались. Їхнє оформлення вважалося досить кропіткою працею, яка склалася під впливом канцелярських традицій українських і білоруських земель XIV-XVII ст.

До групи виконавчих документів документознавці відносять донесення та рапорти. Ці документи сповіщали про невиконання указів, ордерів, наказів [3, с.126].

Інформаційно-публіцистична документація представлена про меморіями та супровідними листами. Ці документи надсилались авторами до адресата, містили офіційне звернення та виклад повідомлення, прохання. Для істориків про меморії містили багато цікавих даних про суспільне та політичне життя козаків у XVI-XVIIІ ст.

Серед засвідчувальної документації слід виділити такі різновиди документів, як атестати, паспорти, подорожні, свідоцтва, білети, інструменти, розписки, підписки, відписки, квитанції, довідки, заповіти.

Документи господарчого характеру, також мають велике значення для розуміння історії роботи канцелярій Січі. До групи цих документів відносяться контракти, квитанції, розписки, векселя [2, с.23].

З отриманням самостійності, в Гетьманщині починає розвиватись судочинство і з його розквітом виникає потреба у веденні письмового документування справ. Більша частина документів створювалась в ратушах, Генеральному військовому суді і за своєю формою різнилась з поміж уже існуючих паперів.

Організація діловодства в Запорозькій Січі та Гетьманщині у другій половині XVII- останній чверті XVIII ст. представлена внутрішнім та зовнішнім діловодством. Внутрішнє діловодство Січі також було засновано на прикладі російського. Військова та полкова старшина контакти з кошовим отаманом за допомогою виконавчої документації: рапортів, донесень, прохань.

Записи дипломатичних переговорів на Січі до нашого часу не збереглись, тому судити про цей аспект політичного життя козаків можна лише з документів держав, що приймали українських послів, чи епістолярних джерел.

З накопиченням великої кількості документації, яку потрібно було зберігати у цілості, з’явилась потреба в створенні «сховища для документів». Так почали з’являтися архіви Запорозької Січі та Гетьманщина. Архів (лат. archivum) - місце або установа, що зберігає документи.

Велике значення надавали архіву Генеральної військової канцелярії, в якому зберігались документ від періоду правління Богдана Хмельницького до останнього гетьмана Запорозької Січі, Кирила Розумовського. Звісно знаючи багато про той період не важко здогадатись, що документи зберігались не в найкращих умовах. Велика кількість сонячного світла чи навпаки вологого повітря руйнували найцінніші папери того часу.

У другій половині XVIII ст., після скасування Генеральної військової канцелярії, майже весь її фонд був переведений до архіву Малоросійської колегії та Російської імперії.

ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Гісцова Л. З. Архів Коша Нової Запорозької Січі // Нариси історії архівної справи в Україні / Л. З. Гісцова. - К., 2002. - С. 137-144.
   
2. 
   Ділова документація Гетьманщини ХVІІІ ст.: Зб. документів / АН України. Ін-т укр. археографії та ін..; Упорядн., автор передмови та комент. В. Й. Горобець; відп. ред. Л. А. Дубровіна. - К.: Наукова думка. 1993. - 392 с. : іл. - (Пам’ятки політично-правової культури України).
   
3. 
   Палеха Ю. І. Історія діловодства (документознавчий аспект): навч. посібник. [для вищ. навч. закл.] / Ю. І. Палеха, Н.О. Леміш. - К.: Ліра-К, 2011. - 328 с.
   

УДК 371.13(477)”192”(045) (043) О. В. Головко