Міністерство освіти І науки україни


ПРИСКОРЕНА ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ ДЛЯ ДОШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ В УСРР (1919-1934)



бет27/32
Дата02.07.2016
өлшемі7.65 Mb.
#172082
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

ПРИСКОРЕНА ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ ДЛЯ ДОШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ В УСРР (1919-1934)
До жовтня 1917 р. основним центром підготовки дошкільних працівників у підросійській Україні був Київ. У місті діяло Фребелівське товариство – об’єднання педагогів, діячів народної освіти та лікарів – педіатрів. Товариство ініціювало відкриття двох навчальних закладів, які готували педагогів для дитячих садків: школа нянь (1905) та Фребелівський педагогічний інститут (1908). В 1913-1914 рр. в інституті навчалось 338 слухачок [6, с. 5.]. У Харкові, Києві та Одесі у 1907-1917 рр. працювали платні Фребелівські курси для підготовки виховательок. Протягом 1904-1909 рр. у Харкові функціонували короткотермінові курси з дошкільного виховання, які готували працівників для міських російськомовних дошкільних закладів за системою Ф. Фребеля та М. Монтесорі [2, с. 9].

У квітні 1917 р. при Фребелівському педагогічному інституті були організовані курси з підготовки фахівців для роботи в єврейських яслах та садках. Восени 1917 року у ньому було відкрито українське відділення, яке очолила С. Русова.

Після встановлення радянської влади в Україні попередній досвід підготовки вихователів дошкільних закладів на курсах, у середніх та вищих навчальних закладах загалом зберігся, але акцент зміщувався у бік комуністичної ідеології [5, с. 73]. У травні 1919 року рішенням шкільного відділу НКО УСРР була створена комісія з реформування педагогічних закладів [5, с. 76]. Нова система освіти потребувала й нової формації педагога. У Декларації «Про соціальне виховання» (1920) акцентувалось: тільки той педагог може впроваджувати ідею соціального виховання, який вміє працювати і у дитячому садку, і у школі, і у клубі, і на майданчику. У перспективі випускники педагогічних навчальних закладів повинні були мати універсальну підготовку до соціального виховання, здатні однаково успішно працювати з дітьми різного віку від 4-х до 17-ти років [3, с. 46].

Перші педагогічні курси з підготовки дошкільних працівників розпочали свою діяльність у Києві 1 квітня 1919 р. Курси були розраховані на 150 слухачів, з тривалістю занять два місяці. Заняття проходили у 4-х секціях – російській, українській, польській та єврейській.

Наступні курси у Києві на 150 слухачів почали працювати у червні 1919 р. Програма курсів була обтяжена суспільно-політичними дисциплінами: лекціями з марксизму-ленінізму, історії комуністичної партії, атеїзму, коротким курсом політичної економії.

Курси з дошкільного виховання у Полтаві почали роботу у квітні 1920 р. Їхніми слухачами були 14 осіб з Лохвицького повіту Полтавської губернії. У цьому повіті діяло 12 дошкільних закладів. Наступні полтавські курси діяли з 1-го квітня по 15-е травня 1921 р. і були розраховані на 100 слухачів. Рівень освіти майбутніх вихователів був досить низьким. Майже усі вони закінчили лише кілька гімназичних класів.

У Харківській курси з дошкільного виховання були організовані в 1920 р. у губернському центрі, Вовчанську, Змійові і Охтирці. У травні цього ж року єврейська секція Харківського губернського відділу народної освіти підготувала 20 працівників, які були слухачами шеститижневих занять з дошкільного виховання. 10 слухачок були членами РКП(б). Вони повинні були налагодити роботу по створенню у Харкові суто єврейських дитячих садків з навчанням та вихованням дітей рідною мовою. У 1920 році в Одесі були відкриті тримісячні курси з дошкільного виховання [2, с. 11].

Єдиного навчального плану з підготовки дошкільних працівників на початку 20-х рр. не існувало. Кожний губернський відділ освіти розробляв свій навчальний план та програму занять, виходячи з власного досвіду, знань та коштів, виділених для їхнього проведення. У 1922 році на Третій Всеукраїнській нараді з освіти були визначені принципи організації короткотермінових курсів дошкільних працівників, обговорені рекомендації для створення єдиної програми навчання. Лекційну систему було запропоновано повністю змінити на семінарську [8, с. 58]. У 1921-1925 рр. поширеною практикою підготовки фахівців для дошкільних закладів у повітових містах та сільській місцевості були одно – триденні семінари для місцевих жінок–активісток.

У середині 20-х рр. через матеріальну скруту і скорочення кількості дитячих садків, знизилась кількість підготовлених дошкільних працівниках. За таких умов короткотермінові курси змінювали профіль, переорієнтовуючись на підготовку педагогів для шкіл. Загальна кількість випускників короткотермінових курсів у 1919-1929 рр. становила приблизно 3500–4000 осіб. Більшість з них не мали змоги працевлаштуватися за фахом, тому що загальна потреба у дошкільних працівниках цього періоду становила не більше 500 осіб [1, с. 64]. До 1929 р. курси з підготовки дошкільних працівників в УСРР працювали лише протягом першого півріччя кожного року.

У 1929 р. була проведена акція добровільного збору коштів серед населення Радянської України для розвитку дошкільної мережі. Додатково зі столиці УСРР – Харкова – у міста і райони республіки було направлено 40 бригад кваліфікованих педагогів для організації курсів. Так, у Харківській, Миколаївській та Вінницькій округах були організовані постійні, а не тимчасові курси на 100 осіб для підготовки вихователів з числа колгоспниць та активісток-робітниць. В Одеській окрузі були організовані додаткові одномісячні курси тільки для жінок-селянок [7, с. 19].

У 1930 р. НКО УСРР розробив і запровадив єдину програму та навчальний план для три – і шестимісячних курсів з підготовки дошкільних працівників. Зараховувались до них особи, які мали освіту в обсязі чотирикласної школи (6-ти місячні курси) і семикласної школи(3-х місячні). На короткотермінові курси в першу чергу зараховувались робітниці, наймички, колгоспниці, дружини робітників і працівники дошкільних закладів. Тобто, для навчання на дошкільних курсах соціальне походження майбутніх вихователів мало переважне значення.

Проти підготовки дошкільних працівників лише на короткотермінових курсах рішуче виступали фундатори й керівники дошкільної освіти Радянської України, зокрема О. Дорошенко. Керуючи дошкільною секцією в НКО УСРР на початку 20-х рр., вона неодноразово наголошувала, що «ніякі курси не можуть дати наукової підготовки дошкільних працівників уже тому, що нема можливості забезпечити їх науковими силами» [4, с. 12].



ЛІТЕРАТУРА

  1. Абрамсон С. Жодного дошкільного робітника поза системою підвищення якості роботи / С. Абрамсон. //За комуністичне виховання дошкільників. – 1932. – № 9. – С. 62-64.

  2. Бондар А. З історії розвитку дошкільного виховання на Україні (1917-1941 рр.) А. Бондар. // Дошкільне виховання. – 1966. – № 11. – С. 9-12.

  3. Вища школа Української РСР (1917-1967 рр.). - Ч. 1. – К. : Вид. Київ. ун-ту, 1967. – 420 с.

  4. Дорошенко О. До питання про підготовку дошкільних робітників / О. Дорошенко. // Шлях освіти. – 1926. - № 3. – С. 9–14.

  5. Івашина Г. Перші кроки створення вищої педагогічної школи в Українській РСР (1917-1919 рр.) / Г. Івашина. // Вища і середня педагогічна освіта.– Вип. 9.– К., 1976. – С. 72-80.

  6. Скрипник М. Про завдання дошкільного виховання / М. Скрипник. –Харків : Рад. школа, 1932. – 44 с.

  7. Третье Всеукраинское совещание по просвещению. – Харьков : Изд. НКО УССР, 1922. – 163 с.

  8. Улюкаєва І Історія суспільного дошкільного виховання в Україні (1919-1940 рр.) / І. Улюкаєва. – К. : Просвіта, 2003. – 76 с.

УДК 130.2 (477) "188/192" (043) Л. Г. Дабло



/м. Маріуполь/

Д. М. ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ – ПОГЛЯД НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ
Вже майже чверть століття наша держава є вільною та незалежною країною. Вона стала суб’єктом міжнародного життя, долучилась до глобальних світових процесів, активно розвиває міжкультурні зв’язки з іншими країнами та займає гідну ланку в галузі науки. Сучасний стан людства сам диктує умови, та напрямки розвитку тих чи інших галузей знань. В Україні все частіше звертаються до науковців минулого та вивченню їх досліджень. Бо через аналіз минуло ми можемо обрати правильний шлях сьогодні та покращити майбутнє. Так одним з таких українських вчених був Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський.

Активний учасник суспільно-політичного життя України, видатний науковець, публіцист, культуролог, лінгвіст та педагог – він вплинув на формування світогляду тогочасної інтелігенції, розвиток української культури, вищої та середньої освіти. Вчений, знаний переважно серед фахівців-філологів, був свого часу одним з найвидатніших і найпопулярніших російських літературознавців. Багаторазові видання монографій – про О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, чотири зібрання творів, передрук його робіт у хрестоматіях – об'єктивні свідоцтва цієї популярності. Увага багатьох вчених приверталась до всебічної постаті Дмитра Миколайовича.

Так сучасні дослідники вивчаючи його наукову спадщину та багаторічні дослідження вченого, виокремлюють наступні концепції: історико-літературна, психології творчості, лінгвістична та граматичні концепції. Але мало хто звертає увагу на те що, Овсянико-Куликовський перш за все був дослідником минулого та аналітиком сучасності. Майже крізь всі його роботи червоною лінією побудована незвична але цілком обґрунтована концепція розвитку культури людства, починаючи з первісної доби та міфологічних уявлень до початку ХХ століття. Тому з огляду на це, метою роботи є аналіз культурологічної концепції Д. М. Овсянико-Куликовського.

Цікавою є робота вченого під назвою «Спогади», про неї Ю.В. Манн написав, що «ця книга належить до кращих творів; у ній поєднується широке змалювання ідейної та научної атмосфери останньої третини ХІХ століття з точністю та колоритністю портретних характеристик» [3, с. 195]. Відомий російський вчений В.П. Крутоус підтримує точку зору Ю.В. Манна. За словами Крутоуса цю роботу можна порівняти з авторефератом «тільки резюмуючого не зміст дисертації, як звично, а увесь корпус праць вченого» [3, с. 195]. Автор намагався дати характеристику свого внутрішнього світу в його розвитку. Також Крутоус майже один з перших вчених наголошує на тому, що Овсянико-Куликовським була розроблена та у доступній формі викладена цілісна культурологічна концепція. Вона формувалася під впливом суперечливих ідейних тенденцій свого часу. При переході від ХІХ ст. до ХХ ст. гостро відчувалося протиборство умонастроїв оптимізму та песимізму. В основу культурологічної концепції Дмитра Миколайовича на думку В.П. Крутоуса було покладено позитивізм, який припускав віру в науку, розум, в суспільний прогрес. Ця концепція несла на собі печатку драматизму, в ній вирувала енергія серйозних внутрішніх напруг. На думку вченого умовно концепцію Овсянико-Куликовськогоможна поділити на два етапи. Перший етап: увага до опозиції норма/анормальне у психіці окремо взятої особистості, в соціумі, в культурі. Другий - полягав в радикальному антиестетизмі Овсянико-Куликовського, знаменита тріада «Істина – Добро -Краса» є застарілою та хибною.

Погоджуючись з професором В.П. Крутоусом, як в доказ ми знаходимо у «Спогадах», що «Добро» це дещо загадково-велике, це - скарб та тайна людського духу та вище створення людської еволюції, в психологічній природі якого є дещо співзвучне природі «Істини». Щодо категорії «Краси», яка цілком складається з умовностей і фікцій, то їй не личить стояти поряд з «Істиною» та «Добром», її слід зовсім вигнати з кола вивчень, предметом якого служить людина. Об’єктивної «Краси» нема, це міф, є тільки суб’єктивна категорія «гарного». В свою чергу категорію «Гарного» Овсянико-Куликовський подіяв дві складові. Одна представлялася морально-байдужа, а інша анормальна взагалі й аморальна в частості. До першої відносить красу природи, до другої краса людського тіла та нарядів. Він наполегливо наголошував на тому, що категорія «Краси» непотрібна, навіть шкодить в дослідженнях психологічної природи і еволюції художньої творчості [6, с. 342]. Таким чином, спостерігаємо, що вчений був лютим гонителем краси, який зовсім заперечував навіть таке поняття.

Також культурологічну концепцію Д.М. Овсянико-Куликовського можна розглядати під кутом «норми» та «патології», «здорових» та «хворих» станів в розвитку людства. Ця ідея у вченого зароджувалася під впливом медичних та психіатричних книжок. Він дійшов до висновку, що людство споконвічно хворіло різними неврозами і психозами, що процеси виродження супроводжували його на всіх шляхах його культурного розвитку, а божевілля таке давнє, як і само людство. На цьому умовиводі з великою цікавістю Дмитро Миколайович знов звертається до текстів давніх пам’яток. Починаючи з аналізу міфів, релігійних уявлень, обрядів, культів, де канібалізм, дітовбивство, священне пияцтво, членоушкодження є «нормальним» та «здоровим» в первісній та архаїчній культурі, то тепер автор вказує на те, що всі ці явища історії можна віднести до хвороб, від якої людству довилося виліковуватися тисячоліттями.

Міфологія з точки зору медицини, точніше психіатрії, як її розглядав вчений дивувала його своїм безглуздям, в ній він знаходив ознаку хворого розуму, патологічної логіки, яка супроводжувалася ілюзіями та галюцинаціями. За словами Дмитра Миколайовича «давність сповна маячних ідей, які неважко знайти в клініках» [6, с. 348]. Первісний алогізм, на думку вченого здавався як закономірна хвороба мозку, яка стала відправною крапкою розумового розвитку людства, яке в свою чергу в галузі думки йшло від алогізму до логіки, як у сфері моральних відносин воно йшло від аморалізму до моралі, від звіриного до людського.

Заслуговує уваги в культурологічній концепції позиція Овсянико-Куликовського щодо національності. За походженням він українець, а його характерною рисою як вченого історика та культуролога був постійний інтерес до національних проблем та міжнаціональних процесів. Його життя та творчість це приклад злиття двох великих культур: української та російської, це єдине ціле водночас. Завдяки своїй коректності, чистоті та щирості душевних хвилювань він з майстерністю митця поєднує те, що апріорі не можу бути об’єднаним. Ще в студентські роки перебуваючи під впливом радикалізму він вже висловлював думки проте, що соціалістичну ідею пора втілити в народні маси та обґрунтувати на національній ниві, що в майбутньому має бути якийсь синтез передових рухів різних народів, в тому числі й слов’янських. Людство йде не до національного знеособленню, а до всебічного розвитку національного духу на ниві загального культурного та розумового розвитку [6, с.404].

Цікавим є той факт, що в 1912 році М. Горький звертається до Овсянико-Куликовського, як до редактора найстарішого журналу «Вісник Європи» з пропозицією, він пропонує вченому об’єднати всіх письменників, літераторів та вчених всіх національностей, роблячи наголос на те, що тільки Дмитру Миколайовичу під силу це зробити. Звертає увагу на необхідність боротьбі з націоналізмом усіх його проявах, на що професор відповів так: «Нехай живе всяка національність, але нехай зникне всякий націоналізм» [6, с. 321]. Ним були висловлені ідеї, які випереджали свій час: «Національні шляхи мислення та дії – це різні дороги, які ведуть в один і той же Рим загальнолюдських ідеалів. Тому зникнення якої-небудь національності – це завжди втрата для людства…. Ідеал один – людяність, і він не може бути національним. До нього ведуть національні шляхи мислення та дії, але сам він складається не з цих шляхів, а з результатів думки та справи, які по суті, інтернаціональні та утворюють спільне надбання, спільне благо людства» [2, с. 27]

Отже, Д.М. Овсянико-Куликовський видатна особистість, неординарний науковець, який все життя присвятив науці та людству. Світогляд, психологічна позиція Дмитра Миколайовича, вивчення світової історії, історії культури, літератури, психології, лінгвістики, соціології все це обумовило появу власної культурологічної концепції. Вивчаючи явища культури та розробляючи таку концепцію вчений намагався торкнутися усіх сфер людської сутності, від ранніх форм існування людства до початку ХХ століття. Його праці це свідчення власних хвилювань та умовиводів, в яких він багато в чому передбачив розвиток культури та суспільства в цілому.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Иваньо И.Очерк развития эстетической мысли Украины. / И. Иваньо. – М.: Искусство, 1989. – 423 с.

  2. Илюхин И.Г. Д.Н. Овсянико-Куликовский – историк и критик русской литературы 1853 – 1890 гг. // И.Г Илюхин. Учені записки. – Харківський державний університет ім. О.М.Горького. – Т.LXX. – Труди філологічного факультету. – Т.3. – Харків, 1956. – C. 11-27

  3. Крутоус В. П. Эстетика и время. Книга взаимоотражений./ В.П. Крутоус - СПб.: Алетейя, 2012. -672 с.

  4. Овсянико-Куликовский Д.Н. «Ведийские этюды». «Сыны Адиты»/ Д.Н. Овсянико-Куликовский // Журнал Министерства народного просвещения. – 1892. – № 12. – С 287-306.

  5. Овсянико-Куликовский Д.Н. К истории культа огня у индусов в эпоху Вед. / Д.Н. Овсянико-Куликовский – Одесса, 1887. – 120 с.

  6. Овсянико-Куликовский Д.Н. Литературно-критические работы. В 2-х томах. / Д.Н. Овсянико-Куликовский. – М.: Худож.лит., 1989. – Т.2. – 524 с.

  7. Овсянико-Куликовский Д.Н. Религия индусов в эпоху вед / Д.Н. Овсянико-Куликовский // Избранные труды русских идологов-филологов. – М.,1962 – С.147-148

УДК 930.1(477)”1917/1920”(043) В. В. Давва



/м. Маріуполь/

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 1917-1920 РОКІВ

У ПРАЦЯХ НАУКОВЦІВ-СУЧАСНИКІВ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ
Культура є динамічною системою, що постійно змінюється. Кожний історичний період, який проходить культура, має свої соціально-економічні, політичні та інші особливості. Саме тому він доповнює культуру, надає їй нові характерні риси. Зважаючи на це, найбільш точним визначенням культури, на думку автора, є визначення, подане «Коротким енциклопедичним словником з культури», який пояснює культуру як сукупність матеріальних і духовних надбань, комплекс характерних інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, але й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірування. Основний акцент при цьому робиться на таких елементах культури, як мораль та система цінностей, уклад життя та світогляд [5, c.124].

Проблема становлення української культури у добу Національно-демократичної революції 1917-1920 років вже тривалий час є актуальною для вітчизняних науковців. Для вироблення нових концептуально-методологічних засад дослідження проблем української культури 1917-1920 років мають велике значення ґрунтовні праці українських вчених Г. Боряка, І. Войцехівської, Я. Грицака, Я. Дашкевича, М. Дмитрієнко, Л. Дубровіної, Я. Ісаєвича, та ін.

В останні роки спостерігається збільшення інтересу українських науковців до проблем української культури революційного періоду. Це стає результатом ґрунтовних досліджень, що викладаються в кандидатських та докторських дисертаціях таких вчених, як О. Богуславський, В. Єшпанов, З. Олійник, І. Павлюк.

Проте не менш важливим залишається з’ясування поглядів на українську культуру сучасників революційних подій 1917-1920 років. Саме ці науковці, перебуваючи у вирі подій, формували своє особливе ставлення до української культури як вагомої складової національної самосвідомості. Тому вивчення наукових праць українських вчених – сучасників Національно-демократичної революції, є актуальним питанням для сучасного вивчення проблеми української культури 1917-1920 років. При цьому, актуальність досліджуваного питання становлять такі чинники:



  • зацікавленість періодом 1917-1920 рр. в історії України з боку науковців і громадськості;

  • суперечливість та неоднозначність поглядів науковців на події Національно-демократичної революції 1917-1920 років;

  • необхідність дослідження наукових розвідок українських вчених першої половини ХХ століття у питанні української культури з метою визначення її ролі у формуванні національної самосвідомості українського народу.

Об’єктом дослідження є культурографічні розвідки українських вчених періоду Національно-демократичної революції 1917-1920 років. Предметом дослідження є події Національно-демократичної революції, сучасниками яких і були українські науковці.

Перше більш чи менш узагальнене бачення української культури, як окремого цілісного процесу, спостерігається у представників народницької школи (М. Костомаров, В.Антонович, М. Грушевський). Загалом, лише починаючи від М. Грушевського можна говорити про новий культурний синтез української історії, основним пунктом якої є думка про те, що «всі періоди Руси-України тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні і ті ж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через весь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах» [1, c.10].

Досить детально М. Грушевський окреслив і основні риси ладу, до якого мають прагнути українці. У брошурі «3відки пішло українство і до чого воно йде» голова Центральної Ради окремо (і більш грунтовно) зупиняється на історичній аргументації права українців на власну державність і найголовнішому тогочасному домаганні – широкій національно-територіальній автономії у федеративній демократичній Російській республіці.

А в наступній праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» М. Грушевський зосередився на докладному з’ясуванні питань про характер національно-державного утворення, до якого прагнуть українці, про його параметри і прерогативи, про сутність стосунків з іншими суб’єктами багатонаціональної держави та принципи її розбудови [2].

М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги.

Оскільки становлення української культури відбувалося поза межами державотворення, то проблеми національної самоідентифікації, самовизначення нації стають головними для вітчизняної парадигми культурографії. Так для української народницької школи XIX - поч. XX ст. характерним було «старе» розуміння нації, згідно з яким національна приналежність є вродженою, незмінною і тотожною з культурними ознаками. Це, насамперед, пояснюється інтелектуальними джерелами новітньої української ідеології, що формувалася під сильним впливом творів німецьких романтиків, де стверджувалось особливе значення мови та народної культури, адже останні є виявом духовного єства кожної нації [7]. З іншого боку, пріоритет етнічних, і передовсім мовних, критеріїв виводився ще й зі специфічних політичних обставин формування української нації: з одного боку, заборона вживання української мови зумовлювала висунення мовного питання в українській культурі на перший план, з іншого, швидка асиміляція старої української еліти, єдиним способом національного самовизначення нових поколінь робила ототожнення з народом, його мовою й культурою.

Досвід Першої світової війни та революції 1917-1921 рр. привів до зміни парадигми самовизначення української культури. Потреба створення концепції національної держави прискорила кристалізацію консервативної школи в українській культуро- та історіографії (В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко). На відміну від народницької школи, вона розділила поняття народу й нації, вважаючи останню явищем політичної сфери. На зміну старого ототожнення нації з народними низами й етнічно-мовними критеріями, історики цього напрямку поклали в основу національної ідентичності територіально-політичний критерій – лояльність населення України до ідеї власної національної держави, відзначили важливість національної традиції для української культури [6, c.98].

Дослідження істориків консервативної школи зосереджувалися в основному на періодах, коли, як вважалося, українці жили своїм державним життям або ж збройно боролися за відродження української культури у державних формах самоздійснення. Відповідно серед усіх історичних сюжетів формування української нації їх головну увагу привертали українські визвольні змагання 1917-1921 рр. Серед праць, що стосуються аналізу даного періоду найвідомішими є «Історія України 1917-1923 рр.» Д. Дорошенка, «Листи до братів-хліборобів. Про ідею й організацію українського монархізму» В.Липинського тощо.

Перу Д. Дорошенка також належать історичні розвідки про М. Ко­стомарова, В. Горленка, В. Антоновича, М. Сумцова, праці «Право­славна церква в минулому і сучасному житті українського народу», «Указатель источников для ознакомления с Южной Русью», подорожні нотатки «По рідному краю», мемуари «Мої спомини про давнє минуле. 1901-1914», «Мої спомини про недавнє мину­ле 1914-1920» тощо. Написав нарис «Історія України» для шкіл [4].

Вінцем його праці як ученого-історика є двотомний «Нарис історії України», в якому подано огляд історії України як процесу розвитку української державності, вміщено вичерпні історичні відомості майже про всіх українських гетьманів, висвітлено факти й події, яких немає в роботах М. Костомарова, М. Грушевського, М. Аркаса та інших відомих істориків.

Отже, на початку ХХ століття в Україні сформувалося дві наукові школи дослідження української культури: народницька та консервативна. Їх представники розглядали культуру у відношенні до понять «нація» та «народ». Таким чином, погляди на культуру представників народницької школи були не політичними, а такими, що перебували поза процесів державотворення.

На відміну від народників, представники консервативної наукової школи розглядали культуру невідривно від концепцій створення національної держави. Проте, слабким місцем консервативної школи було звуження предмету української культури до діяльності українських національно свідомих еліт.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет