Міністерство освіти І науки україни

1. 
   Вервес Г.Д. Поет повертається на батьківщину / Г.Д. Вервес. // Вороний М. Твори. – К.: Дніпро, 1989. – С. 5-22.
   
2. 
   Ільєнко І. Квіти з ювілейних вінків / І. Ільєнко. // Літературна Україна. – 1991. – 12 грудня. – С. 5.
   
3. 
   Яценко Т. Творчість Миколи Вороного – перша декларація ідей і форм українського символізму / Т. Яценко. // Українська мова і література в школі. – 2005. – №5. – С. 22-23.
   

УДК 930.85(37)’’-6/-3”(045) (043) Ю. М. Нікольченко

Відсутність писемних джерел включно до I ст. до н.е., значно ускладнювала дослідникам можливість об’єктивного відтворення історії і культури раннього Риму. Не сприяв цьому і гіперкритичний напрямок в європейській історичній науці початку ХХ ст., представники якого називали легендарними повідомлення про ранній Рим давньогрецьких і римських істориків І ст. до н.е. (Тита Лівія, Діонісія Галікарнаського, Велея Патеркула), філософів й ораторів (Цицерона), географів (Страбона), біографів (Плутарха), поетів (Вергілія, Овідія). Проте в основі їхньої творчості лежить антична грецька традиція реального сприйняття далекого «Заходу» – Риму (Гесіод, Геланік Лесбоський, Антіох Сіракузький), яка у загальних рисах дає уявлення про дійсну римську історію і культуру VI-III ст. до н.е.

Від традиційно легендарного правління Ромула (753-715 рр. до н.е.) розпочинається так звана царська епоха в історії Стародавнього Риму. Вона тривала до 509 р. до н. е. і включала у себе правління ще шістьох монархів, реальність існування яких опосередковано підтверджується історичними джерелами.

У царську епоху в римській державі відбувся поступовий перехід від родових відносин до класового суспільства, основу якого складали патриції (родова верхівка), плебеї (рядові члени родової общини) і раби. Іншою гілкою верховної влади був сенат (300 чоловіків) –зібранням представників курій («союзів чоловіків»). Курії, як основа римського суспільства, у складі триб володіли спільною землею, відповідали за набір війська, оберігали святині.

Рання республіка в Римі (VI-III ст. до н.е.) була побудована на патриціансько-плебейській класовій основі. Вона набула основних рис полісу (міста-держави), у якому співіснували суспільна (колишня общинна) і приватна власність на землю. Рання республіка завершилася у III ст. до н.е. завоюванням Римом всієї Італії і створенням на її території полісної системи республіканського типу.

Поруч з політичним, економічним і соціальним розвитком Риму VI-III ст. до н.е. (царська епоха і Рання республіка) розвивалася його культура, складовими якої були релігія, писемність і література, , право,музика і театр, архітектура, скульптура і живопис.

На даному етапі існування римської цивілізації взаємовідносини людей і божеств відбувалися за принципом «doutdes»: «я даю тобі, щоб ти дав мені» (сучасне: «я – тобі,ти – мені»). Це складало своєрідну договірну формулу, яка, по суті, не забов’язувала римлян дотримуватися, у кожному конкретному випадку, виконання своїх обіцянок перед тим чи іншим божеством.

У другій половині V ст. до н.е. в ідеологічній сфері римського суспільства відбуваються процеси, що характеризуються поширенням впливів на неї грецької культури, у т.ч. міфології, яка активно долучає римську до середземноморського міфологічного простору. В римському полісі Ранньої республіки формується римський пантеон у відповідності до грецьких традицій: «…римські божества поступово втрачають свій первісний характер. Вони набувають антропоморфного впливу, наділяються індивідуальними рисами і отримують міфологічне забарвлення. Юпітер ототожнюється із Зевсом, Юнона – з Герою, Мінерва – з Афіною, Діана – з Артемідою, Венера – з Афродітою тощо» [1, с. 139].

Писемність і література. Беззаперечним фактом, який підтверджується історичними джерелами та археологічними знахідками, є існування писемності вже у царську епоху Римської історії. Римлянами був використаний арамейсько-еллінський алфавіт, яким користувалися переселенці з Греції у своїх колоніях на узбережжі Тиренського моря. Поряд з тим, розвиток грецького алфавіту в італійських племенах (етрусків, римлян, латинян, умбрів, самнітів, сабінів та ін.) відбувався по-різному, але з однією загальною рисою, яку Теодор Моммзен влучно назвав «варваризацією», що було пов’язане з рівнем їхнього культурного розвитку [2, с. 215-224].

Рання римська література (до середини III ст. до н.е.) представлена пам’ятками усної народної творчості, які відомі сучасникам лише за переказами, записаними пізніше. Це застольні або поховальні урочисті пісні, присвячені особам, які посідали визначне місце у трибах, куріях і родах. Пісні виконували чоловіки, жінки і хлопчики у супроводі флейтистів.

Особливим дійством, пов’язаним з усною народною творчістю,було влаштування святкових заходів, у яких обов’язково панувало урочисте піднесення. У них особливе місце відводилося тріумфальним дійствам на честь військових перемог та масовим релігійним святам, в яких обрядова музика і танці переважали над співами.

У ранній період римської культури літературні твори поступово набували свого поширення, але, переважно, як правові документи. Фіксувалися лише важливі угоди, або результати господарської діяльності, які, зчаста, записувалися у віршованій формі гекзаметром, запозиченим від греків.

Феномен римського права полягав у тому, що в масі конкретних відносин, які виникали між людьми, римські правознавці спромоглися виокремити їхні загальні, абстрактні і правові норми. Місце конкретної особи – римського громадянина, вільновідпущеника, іноземця – посідає поняття «римлянин», або«варвар», або «власник», або «товаровласник», – абстрактна особа, що виступає як одна зі сторін правовідносин. Саме такими були поняття «приватна власність», «товар і послуга», що ставали об’єктом і метою правових відносин [3].

Перша римська кодифікація публічного і цивільного права відбулася у V ст. до н.е. під назвою «Закони XII таблиць». Вони були записані на XII мідних дошках і встановлені на римському Форумі з метою загального ознайомлення. Законами закріплювалися правові відносини між патриціями і плебеями; приватна власність і рабство (зокрема боргове) ставали невід’ємною складовою римського суспільства; цивільні конфлікти повинні були розв’язуватися тільки у судовому порядку на цивільному процесі.

Музика і театр. За етруською традицією, масовими зібраннями вшановували богів, відзначали військові перемоги, свято врожаю, весільні урочистості, які супроводжувалися імпровізованими дотепними діалогами і жартівливими піснями під акомпанемент флейти. Такі вистави, як і пісні, отримали назву фасценнінів і були початковим етапом на шляху розвитку римського музичного, пісенного і театрального мистецтва.

Перші театральні дійства у Римі відбулися у 364 р. до н.е. як обряд умилостивлення богів під час епідемії моровиці (рос. моровая язва). З Етрурії були запрошені самодіяльні актори, які під звуки флейти виконували пантоміми, а римляни додавали до них куплети і діалоги. Виникло розлоге театральне дійство, виконавці якого отримали етруську назву гістріонів. Проте професія актора у Римі (на відміну від Греції) не шанувалася. Ними традиційно були або іноземці, або римські громадяни низького соціального становища.

- етруською, що передбачала створення необхідних умов і зручностей для жителів Риму та інших міст (оборонні споруди, площі, храми, амфітеатри, лазні, водогони, каналізація тощо);

- грецькою, що обумовлювала будівництво храмів подовженої квадратної форми, портики яких підтримували колони традиційних грецьких ордерів.

Культурні впливи, які прийшли з Етрурії і Греції, знайшли своє відображення також в римський скульптурі і живописі. Від художнього мистецтва Ранньої республіки до наших днів дійшли лише зразки переважно дрібної пластики: статуетки богів, скарбнички, ларарії (шафки, у яких зберігалися посмертні маски родичів).

Живопис був представлений лише храмовими фресками. Відомий розпис стіни храму бога Салус (Здоров’я) на честь перемоги римлян у Другій Самнітській війні (327-304 рр. до н.е.).

Римська культура царської епохи та Ранньої республіки уявляла собою продукт римського античного суспільства, в якому ще зберігалися громадянські традиції племен і обрядово-звичаєва культура родів.

1. 
   Балух В.О. Історія античної цивілізації: У 3-х т. – Т.2. Стародавній Рим: Підручник. / В.О.Балух. – Чернівці: ТОВ «Видавництво «Наші книги», 2008. – 848 с.
   
2. 
   Моммзен Теодор. История Рима: В 4 томах. / Теодор Моммзен. – Ростов-на-Дону: «Феникс»; М.: «Зевс», 1997. – Т.1. – 640 с.
   
3. 
   Савельев В.А. История Римского частного права. / В.А.Савельев. – М.: Статут, 1995. – 175 с.
   

Принятие христианства на Руси в Х веке – важнейший этап в духовной истории восточных славян, в результате которого прежние языческие верования уступают место новой религии. И если о самом факте крещения известно многое, то о судьбе языческих верований обычно не говорится. По этому поводу интересную мысль высказал Ф.М.Достоевский: “Народ переделать очень трудно. Развитие народа совершается веками, уничтожение добытого им может быть задачей одних только веков”[3, 257].

Что же происходило с языческими верованиями после принятия христианства?

Известно, что некоторые языческие Боги “передали” свои качества христианским святым. Так, Перун-Громовержец был замещен в народном сознании образом Ильи-пророка. Образ Сварога был замещен сразу двумя святыми Кузьмой и Демьяном, которых именовали Кузьмодемьяном. В деревенском христианском пантеоне Кузьмодемьяну отводилось весьма почетное место – не редко сразу после Господа-Бога и Богородицы [1, 59].

Образ же Богини Мокоши в народном сознании был замещен святой Параскевой, которая пользовалась особым почетом у христиан еще в начале 20 века.

Культ Скотного Бога – Велеса – сохранился в некоторых местах вплоть до 19 века. До сих пор в сёлах отмечаются праздники, посвященные ему. Так, Масленица сопровождалась ряжением в звериные шкуры и маски тура, совершением обрядов заклинания скота. В период Жатвы практиковалось оставление в поле последних колосьев – “Волосу на бородку”, а также, селяне хранили необмолоченные снопы для обрядного кормления скота в “Велесовые дни” (2 или 6 января), изготавливали соломенные бороды, помещаемые под образами. После принятия христианства его “двойником” стал Власий Севастийский [1, 25].

Приведём перечень языческих праздников Руси, замещенных христианскими (все даты приведены по новому стилю):

25 декабря – Коляда. Зимнее солнцестояние. Далее – Святки. Позже праздник совмещен с Рождеством Христовым. Языческий смысл: свадьба Даждьбога и Марены.

6 января – День Кощея и Велеса. Позже замещён крещенским Сочельником.

24 февраля – День Велеса. Позже заменен Днём Власия – поворот к весне.

29 февраля – День Кощея, сторожа царства мёртвых. Позже замещён Днём Святого Касьяна.

1 марта – День Марены. Позже заменён Днём Святой Марианны Праведной. Позже этот праздник был сдвинут Пасхой и заменён праздником Благовещения. Содержание его – сожжение масленицы-Марены, золотые яйца, птицы, отпускаемые на волю.

6 мая - День Даждьбога, встреча Весны. Дата могла быть перенесена на воскресенье или пятницу. Этот праздник позднее наложился на Юрьев День. Даждьбог весну начинает, Перун – лето кончает.

22 мая – Ярилин День. Замещен праздником Николы Весеннего, вешнего, травного, теплого. Воспоминания о встрече Ярилы и Кощея. Похороны Ярилы. Средний срок посева яровых начинался с праздника Ярилы.

15 июня – День Триглава. Замещен Троицей. Когда праздновался в древности – неизвестно.

7 июля – Купала. Этот праздник был замещен праздником Иоанна Крестителя.

2 августа – Перунов День. Праздник замещен днем Ильи Пророка.

21 августа – День Стрибога. Позже замещен днем Мирона-Ветрогона.

14 сентября – День Волха Змеевича. Замещен днем Симеона Столпника. Начало охотничьего сезона.

10 ноября – День Мокоши. Замещен днем Параскевы-Пятницы.

21 ноября – День Сварога и Симаргла. Замещен праздником Михаила Архангела.

9 декабря – День Даждьбога и Марены. Замещен Юрием Холодным [4, 389].

На Рождество, Новый год, Крещение в народе принято гадать. Способов гадания в народе изобрели великое множество и, хотя церковь строго-настрого запрещает всякие гадания, обычай гадать в Святки жив до сих пор.

Кроме того, языческие верования сохранились в такой части народной культуры, как приметы и суеверия, которые оказались на удивление живучими и существуют по сей день. Например, желание постучать по дереву во время разговора о делах, идущих хорошо, связано с обычаем язычников призывали на помощь царя растений, чтобы тот охранял их удачу. А обычай плевать через левое плечо, восходит к древним языческим представлениям о том, что правая сторона чего-либо обозначает правду и божественный порядок, а левая – неправду или его нарушение. Т.е., делая так, язычники якобы восстанавливали порядок, правду, изгоняли нечисть.

Итак, постепенно в современной украинской традиции сложился мировоззренческий синкретизм (слияние народной языческой религии и церковного христианства). Все попытки унифицировать православие и устранить национальный элемент в обрядности (например, “Стоглавый собор”, 1551г.) не были приняты обществом. Языческие верования восточных славян долго оставались в народной памяти, а некоторые из них продолжают жить до сих пор.

ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Борисенко В. Традиції та життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців: Навч. посібник. – К.: Унесерв, 2000. – 191с.
   
2. 
   Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного та ін. – К.: Четверта Хвиля, 1996. – 392с.
   
3. 
   Русское зарубежье в год тысячелетия крещения Руси / Сборник трудов. – М.: Столица, 1991. – 464с.
   
4. 
   Сидельченко В.Н. В мире легенд и мифов. – СПб., 1998. – 450с.
   

УДК 091(44)«13»(043) Ю. В. Рябуха

Имеющиеся в нашем распоряжении грамоты французских вассалов графа Эно, относящиеся к первой половине XIV в. позволяют тщательнее проанализировать развитие документа на территории Французского королевства.

В ходе начального периода Столетней войны Гильом ІІ граф Эно (его родная сестра Филиппа была женой английского короля Эдуарда ІІІ), не смотря на то, что он был вассалом французского короля, перешел на сторону англичан. Весной 1340 г. Французская армия под командованием герцога Нормандского (наследника французской короны – принца Иоанна) вторглась на территорию графства Эно. В ее рядах были и некоторые вассалы графа Эно, отправившиеся в поход по приказу короля. Чтобы юридически оправдать свои действия в отношении своего бывшего сюзерена, они отправили ему грамоты, в которых отказались от принесенного раньше оммажа. Грамоты впоследствии оказались в архиве Счетной палаты города Лилля, и были опубликованы в ХІХ в. Кервином де Леттенхове[1,p.140-144].

Эти семь грамот (от Тристана д’Ози, от Пьера де Мобюиссона, от сеньора Ама, от сеньора де Наста, от Жана де Мелёна, от Жана де Валленкура, от Мансара д’Эна) были написаны в течение небольшого промежутка времени – апреля-мая 1340 г. Все грамоты близки друг другу по смыслу – в каждой из них вассал графа Эно отказывается от своего оммажа. Каждая из них начинается с обращения к адресату – графу Эно (в двух случаях употребляется дополнение «или его наместникам(ou au bailliu)»). В обращении еще не прослеживается четкая формулировка. Мы видим как простую форму обращения: «Высочайшему и благородному государю, графу Эно (A tres-haut et noble prinche le conte de Hainnaut)», так и витиевато-изысканную: «Моему дорогому сеньору, благородному мудрому и грозному правителю Эно, или же его наместнику бальи Эно, Тристан д’Ози смиренно шлет честной поклон вместе со всеми почестями (A noble et sage mon cher signeur redoute monsigneur Hainaut, Tristans d’Ozi, a vous honneur, reverence, humilite avoec toute honneur, ou au bailliu de Hainaut son liutenant)».

В трех грамотах (Тристана д’Ози, Жана де Валленкура и сеньора де Наста) сразу после имени адресата, указывается и отправитель грамоты. Во всех остальных случаях имя автора грамоты указывается в конце текста – в двух случаях после даты написания (Пьер де Мобюиссон и сеньора Ам) и в двух случаях перед ней (Жан де Мелён и Мансар д’Эн).

За обращением к графу Эно следует изложение причины, по которой вассал отказывается от оммажа. Во всех случаях – это война графа Эно против короля Франции Филиппа. Каждый из вассалов, указывает, что не может поднять меч на короля, и напротив, должен подчиняться воле последнего. Этим ограничивается изложение в грамотах сеньора Ама, сеньора де Наста, et quarante и Жана де Валленкура. Авторы остальных грамот подробно останавливаются на личных переживаниях вассалов, приводя при этом ряд благодеяний оказанных им графом Эно.

Заканчиваются грамоты указанием места и даты создания. В трех грамотах (Тристана д’Ози, сеньора Ама и Жана де Валленкура) отсутствует место написания текста. Что касается даты написания, то во всех грамотах проставлены число и месяц; указание года также есть у всех за исключением Жана де Валенкура. Любопытно, что обозначение года (1340) во всех грамотах написано по-разному. Тристан д’Ози записал его как «М.ССС et quarante», Пьер де Мобюиссон и сеньор де Наст – как «mil trios cens et quarante», сеньор Ам – как «mil CCC et XL», Жан де Мелён – как «mil CCC et quarante», а Мансар д’Эн – как «mil IIIc et XL».

Из изучения вышеуказанных грамот видно, что в XIV в. усиливается тенденция к унификации формы документа. Выделяются такие реквизиты документа как обращение к адресату, указание автора документа, дата создания.

1. 
   Oeuvres de Jean Froissart / Ed. K. de Lettenhove. 26 tomes. – T.18. – Bruxelles, 1872. – 610 p.
   

УДК 130.2(47+57)”191/193”(043) С. Ю. Сабадаш

Наукова діяльність вченого безперечно починається з освіти, з того початкового щабля, на якому закладаються основи подальшої фахової діяльності, формуються інтереси й мотиви наукової праці. Заслуговує на увагу той факт, що на формування світогляду молодого Л. С. Виготського вплинули наукові праці «Різноманіття релігійного досвіду» У. Джеймса, «Думка й мова» О. О. Потебні, а також «Психопатологія повсякденного життя» З. Фрейда.

У 1913 році, закінчивши гімназію з золотою медаллю, при виборі місця подальшого навчання, Л. С. Виготський стикається з обмеженнями, законодавчо закріпленими відносно представників єврейської національності. Але й у цьому скрутному становищі Л. С. Виготський виявляє характер мислителя: він аналізує російську літературу в пошуках причин соціальної несправедливості стосовно громадянських прав свого народу [3, с. 87-93].

Відповідно до квоти, що застосовувалася до осіб єврейської національності Л. С. Виготський змушений був навчатися на медичному факультеті Московського Імператорського університету (хоча мав бажання навчатися на філолога), а згодом перевівся на юридичний факультет. Одночасно з навчанням на юриста, Л. С. Виготський в 1914 р. вступає на академічне відділення історико-філософського факультету народного університету ім. О. Л. Шанявського, до якого приймалися особи незалежно від статі, національної приналежності, релігійних або політичних поглядів абітурієнта.

Навчання в університетах вплинуло на формування світогляду й наукового складу мислення майбутнього вченого: йому пощастило вчитися в Москві у видатних педагогів, великих вчених. У народному університеті ім. О. Л. Шанявського курси психології й педагогіки вів П. П. Блонський – видатний учений, чиї ідеї про соціальну обумовленість людської психіки й порівняльної психології «культурної людини з дикуном» і необхідності знання патологічного розвитку людської психіки для більш повного розуміння людини отримали подальший розвиток і підтвердження в науковій діяльності самого Л. С. Виготського. З викладачів слід відзначити також Г. Г. Шпета, семінари якого декілька років відвідував Л. С. Виготський. І саме тут, в університетській освіті, у спілкуванні з видатними представниками філософської наукової думки Срібного віку, знаходиться основа подальшого захоплення питаннями культури та психології.

У якості дипломної роботи при закінченні народного університету ім. О. Л. Шанявського Левом Семеновичем була представлена наукова праця «Трагедія про Гамлета, принца датського У. Шекспіра», написана під сильним впливом одного з найяскравіших представників імпресіоністичної критики Ю. І. Айхенвальда, в семінарі якого Виготський брав участь. «Останні шістдесят років свого життя я займаюся Шекспіром. Коли я вперше взяв в руки роботу Л. С. Виготського про Гамлета, я зрозумів, що дев'ятнадцятирічний юнак, який її написав, – геній» [2, с. 342] – відзначив відомий дослідник грандіозного спадку У. Шекспіра відомий шекспірознавець О. О. Анікст.

Г. Л. Вигодська і Т. М. Ліфанова у своїй роботі про життя й діяльності Л. С. Виготського опублікували його послужний список в закладах народної освіти міста Гомеля [1, с. 47]. Він дає об’єктивну характеристику наукових інтересів та професійної діяльності молодого педагога й вченого. Спосіб життя і стиль роботи Л. С. Виготського свідчить про виняткову вроджену допитливість і обдарованість, про глибину наукових і життєвих інтересів, і є зовнішнім вираженням внутрішніх інтелектуальних прагнень, характеру й мислення Л. С. Виготського, який намагався повніше втілити свій дослідницький досвід у доступній йому сфери діяльності, які були йому цікаві.

Завдяки такій активній і різноманітній діяльності в галузі народної освіти, культури й мистецтва визначалися наукові інтереси Л. С. Виготського, які знайшли своє відображення в дослідженнях в області педагогічної психології, психології мистецтва й дозволили йому здійснити ряд експериментальних робіт у психологічному кабінеті при Гомельському педагогічному технікумі.

Отже, наукова діяльність Л. С. Виготського обумовлена інтересом вченого до вищих людських емоцій, які породжуються сприйняттям творів мистецтва, а також зміною соціальної ситуації в країні, яка дала йому можливість практично проводити подальші наукові розробки й дослідження. В остаточному підсумку, саме це й забезпечило Л. С. Виготському можливість здійснити побудову теорії впливу культурно-історичних умов на розвиток вищих психологічних функцій людини.