Міністерство освіти І науки україни

1. 
   Історія українського козацтва: Нариси у 2 т. / Редкол.: В. Смолій та ін. / Історія українського козацтва. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія». – Т.2. – 2007. – 724 с.
   
2. 
   Мицик Ю. А. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. у першоджерелах / Ю. А. Мицик // Український історичний журнал. – 1998. – № 6. – С. 103-105.
   
3. 
   Нікольченко Ю. М. Битва під Берестечком у контексті розвитку документної традиції українського козацтва / Ю. М. Нікольченко // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – 2012. – № 56 (1). – С. 5-10.
   
4. 
   Палеха Ю. Історія діловодства (документознавчий аспект): навч. посібник / Ю. Палеха, Н. Леміш. – К.: Вид-во Ліра – К, 2011. – 328 с.
   
5. 
   Смолій В. Українська національна революція XVII ст.(1648-1676 рр.) / В. Смолій, В. Степанков. – К.: Києво-Могилянська академія, – 2009. – 447 с.
   

УДК 323.019.51(477)(043) К. І. Кузенкова

Без історичної пам’яті буде неможливо відтворити історію суспільства. Історична пам'ять є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам'ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу.

Дослідники застерігають про небезпеку використання історії з політичною метою. Приміром, польський учений Є. Єдліцький називає два варіанти, коли за допомогою історичної пам’яті можна досягнути максимального напруження і конфронтації у суспільстві: 1) освяченням деяких історичних подій, які б перетворили їх на впливові символи і міфи; 2) нагадуванням про масові кривди з вини іншої групи чи сили [4; c. 94–95].

«Політика пам’яті» полягає у здійсненні контролю владною верхівкою чи домінуючою елітою над конструюванням знань (уявлень) про минуле, який досягається через інтерпретацію історії, організацію масової історичної освіти (держзамовлення на підручники, в яких викладено офіційний курс історії для навчальних закладів), організацію музейної й архівної бази, монументальну пропаганду, твори літератури та мистецтва, форми міфологізації (відзначення державних свят, символіка, меморіали), топонімічні назви (перейменування населених пунктів, вулиць та ін.), ЗМІ та ін.[5].

Зміни у трактуванні історії відбуваються переважно з приходом до влади нових президентів України.

Кожен із чотирьох президентів у своїх указах, заявах і самих появах на певних комеморативних акціях поєднував націоналістичні й радянські елементи, але Леонід Кравчук і особливо Віктор Ющенко надавали перевагу першим, а Леонід Кучма й Віктор Янукович – другим.

З перших днів незалежності, українська влада у різний спосіб намагалася демонструвати повагу до національної історії, адекватно оцінюючи її легітимуючу силу.

При президентстві Леоніда Кравчука у результаті копіткої роботи істориків було «створено ґрунтовну наукову базу для конструювання українського національного історичного наративу, запропоновано новий історіографічний синтез, який дозволяє оновити погляд на минуле України та українців» [2, с. 176].

Далі розпочався процес «відкриття» архівів, публікацій, раніше заборонених історичних праць, зокрема напрацювань українознавчих зарубіжних центрів. Видавничі проекти «Повернені імена», «Реабілітовані історією» свідчать про відродження традицій національної біографістики [9].

Найважливішим кроком стало впровадження у навчальний процес з курсу історії України (замість курсу історії СРСР), розпочинається робота над створенням україноцентричних історичних навчальних програм, підручників та методичних посібників для середньої та вищої школи.

Вітчизняна освіта поступово в той час почала перетворюватися на ретранслятор знань про минуле, стає модератором історичної пам’яті молодого покоління українських громадян.

Держава, хоча і з великою мірою непослідовності, сприяє декомунізації символічного простору країни: починають демонтувати пам’ятники вождям доби тоталітаризму, усування радянської символіки, перейменовуються населені пункти, вулиці, промислові об’єкти, заклади культури і освіти[5].

Починається ухвалюватися рішення про зведення монументів з метою увінчання пам’яті про знакові події й постаті української історії. Будуються такі пам’ятники, як: пам’ятний знак жертвам Голодомору1932–1933 р. та  пам’ятник–меморіал біля Мгарського монастиря; погруддя Івану Мазепі. У містах і селах з’являються меморіальні знаки (хрести, кургани скорботи, каплиці) жертвам комуністичних репресій, Голодомору, на місцях битв доби козаччини тощо[9].

При Леоніді Кучмі формування державної політики пам’яті, відзначають не стільки новації у сфері історичної політики, скільки органічне продовження попереднього періоду, а у деяких випадках вони набувають навіть зворотного напряму[4].

Далі продовжується робота з удосконалення стандартів історичної освіти, створюються нові підручники, модернізується методика викладання історії країни. За оцінками експертів, це є найбільшим досягненням державної політики пам’яті [6].

Держава починає будувати нові «місця пам’яті» українського народу: у населених пунктах зводять монументи, меморіальні знаки, культові споруди на пам'ять про трагедію та жертвам аварії на Чорнобильській АЄС, у Києві було встановлено пам’ятний знак воїнам-афганцям. Відбулося відкриття меморіального комплексу пам’яті жертв Чорнобилю – «Коло пам’яті» і «Курган–могила». По всій Україні поширюється процес зведення пам’ятників жертвам Голодомору і політичних репресій. До 85 річниці бою під Крутами Президент України Л. Кучма видає Розпорядження «Про вшанування пам’яті героїв Крут» (№ 12/2003–рп від 24 січня 2003 р.), в якому офіційно визначаються пріоритети державної політики пам’яті, наголошується на:«Утвердженні високої політичної культури у суспільстві, вихованні у молоді патріотизму, поваги до історичного минулого Українського народу, вшануванні пам’яті полеглих за незалежність Батьківщини[10,9]».

Від перших днів президентства новий стандарт політики демонструє Віктор Ющенко. [2].

Відбувається стрімке переосмислення історичних подій, колективні уявлення про які тривалий час перебували під спудом імперсько-радянських стереотипів та міфологієй. Підготовка до 300–річчя Полтавської битви може бути прикладом деконструкції масових історичних уявлень засобами державної політики. Події, пов’язані з військово–політичним виступом гетьмана І. Мазепи у 1708–1709 рр., Батуринська трагедія та постать Мазепи позиціонуються державою як символи жертовності та героїзму українського народу у боротьбі за незалежність[7].

Заходи державної політики Президента Ющенко спрямовуються на найпроблемніші, з точки зору суспільної реакції, сюжети, зокрема історії Другої світової війни, визнання учасників ОУН-УПА (Організації українських націоналістів-Української повстанської армії) борцями за незалежність, а також оголосив лідера ОУН Степана Бандеру і командира УПА Романа Шухевича Героями України, голодомор офіційно визнаний геноцидом українського народу[8].

Прийшовши до влади В. Янукович прийняв рішення відмінити низку законів, які були прийняті при правлінні його попередника В.Ющенко. Першим указом було скасувати присвоєння Степану Бандері Героя України. Далі Віктор Янукович заявив, що визнавати Голодомор геноцидом українського народу несправедливо, тому що це було трагедією не лише України.

Починається робота з удосконалення нового підручника з історієї України, особливо було наголошено про "повернення правди" про війну в підручники історії. З методичного посібника історії України вилучили всі суперечні теми. У книзі повністю опущений період з 1600 по 1946 рік, нічого не розповідається про діяльність Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, існування України у складі Російської імперії, громадянську війну, голодомор, Велику Вітчизняну війну і ОУН-УПА[10].

Отже, на сучасному етапі розвитку українського суспільства стало помітно, що політики дуже часто використовують історичну пам'ять, як інструмент для вирішення суто політичних завдань. Якщо з приходом до влади нових політичних партій та лідерів, історія буде зазнавати постійних змін, ми не визначимося, з тими історичними подіями, які характеризують українське минуле, а наступні покоління взагалі не будуть знати історію нашого народу та держави. А цього не можна допустити, адже як сказав Максим Рильський : «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього».

ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Експертна доповідь «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективирозвитку». – К.: Славутич-Дельфін ТОВ, 2007. – 255 с.
   
2. 
   Зерній Ю. Історична пам’ять як об’єкт державної політики / Ю. Зерній // Стратегічні пріоритети.–2007. – № 1 (2). – С. 71–76.
   
3. 
   Зерній Ю. О. Державнаполітикапамяті в Україні: становлення і сучасний стан/ Ю. О. Зерній [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/book/StrPryor/8/7.pdf
   
4. 
   Касьянов Г. Украина – 1990: «Бои за историю» / Г. Касьянов // Новое литературное обозрение. – 2007. –№ 1. – С. 76-93.
   
5. 
   Кравченко В. Бой с тенью. Советское прошлое в исторической памяти современного украинского общества // AbImperio. – 2004. –№ 2. – С. 329-368.
   
6. 
   Політична історія України. ХХ століття: у 6т. / редкол. І. Ф. Курас та ін. – К.:Генеза, 2002-2003.
   
7. 
   Рябчук М. Культура памяти и политика забвения [Электронный ресурс] / М. Рябчук // Отечественные записки. – 2007. – № 1. – С.42-55. – Режим доступу: http://goutsoullac.livejournal.com/568464.html
   
8. 
   Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни / М. Рябчук. – К., 2003. – 336 с.
   
9. 
   Україна в ХХ столітті (1900–2000): зб. документів і матеріалів / Упоряд.: А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. Ю. Король та ін. – К.:Вища школа, 2000. – 351с.
   
10. 
    Українська історична дидактика: міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії) / за ред. М. Телус, Ю. Шаповал. – К.: Ґенеза,2000. – 368 с.
    

УДК: 94(477.7) “178/191”:2(043) О. С. Манякіна

Особливо виразно простежується зв’язок та переплетіння етнічної та релігійної ідентичності у національних меншин. Для відірваних від основного етнічного ядра спільнот церква завжди слугувала важливим чинником суспільної консолідації і збереження культурної самобутності, часто саме вона була наочним проявом етнокультурної відмінності. Це породжувало досить складну систему взаємовідносин у трикутнику “держава – етноконфесійна більшість – етноконфесійна меншість”, особливо у регіонах з поліетнічним складом населення. У цьому зв’язку актуальним є комплексний аналіз усіх видів джерел, які допомагають у вивченні історичного досвіду функціонування різних етноконфесійних структур у локально-територіальному вимірі Північного Приазов’я наприкінці XVIII – першій чверті XX ст.

Загалом джерельна база дослідження різноманітна за структурою, призначенням і походженням. Значний прошарок складають документи, що зберігаються у різних архівосховищах. Унаслідок цілеспрямованої архівної евристики вдалося виявити джерела з історії релігійно-духовного розвитку етнічних громад Північного Приазов’я кінця XVIIІ – початку ХХ ст. у 52 фондах 7 державних архівних установ України (Інститут рукопису ЦНБУ, Державний архів Дніпропетровської області, Державний архів Запорізької області, Державний архів Одеської області, Державний архів Донецької області, Маріупольський краєзнавчий музей, Державний архів в Автономній республіки Крим).

Всю сукупність джерел за жанровими та видовими особливостями поділяють на 6 груп.

Важливу групу джерел складають законодавчі акти, більша частина яких міститься у “Повному зібранні законів Російської імперії”. Документи вищих державних та церковних органів влади відззеркалюють процес становлення та розвитку різних конфесій у Північному Приазов’ї, церковну політику Російської імперії відносно представників різних віросповідань (укази імператора, Правлячого Сенату, Святішого Синоду).

Головними законодавчими актами, що регулювали діяльність релігійних конфесій в імперії були “Закон о состояниях” (1876), “Законы гражданские” (1877), “Устав учреждений и статутов строительных” (1900).

Жалувана грамота Катерини II від 21 травня 1779 р. та указ Святішого Синоду від 14 березня 1779 р. причисляли митрополита Ігнатія до собору російських владик, а очолювану ним церковну організацію підпорядковували безпосередньо Синоду. “Высочайшая грамота Менонитам. О подтверждении обещанной им свободы в отправлении вероисповедания по церковным их установлениям и обычаям” від 6 вересня 1800 р. підтверджувала право виконувати релігійні обряди та затверджувала права та привілеї, надані менонітам. Особливості церковного устрою протестантських та римо-католицьких громад розкриває “Устав духовных дел иностранных исповеданий”.

“Сборник действующих и руководственных церковных законов по ведомству православного исповедания”, виданий у 1885 р. Т. Барсовим, відображає внутрішній склад та устрій церковного управління, правила церковного життя православного духовенства всіх рівнів.

Закони, що були видані в період 1904 – 1906 pp., відобразили еволюцію ставлення уряду до представників різних конфесій. Це наказ від 12 грудня 1904 р. “О предначертаниях к усовершенствованию государственного порядка”, наказ від 17 квітня 1905 р. “Об укреплении основ веротерпимости”, маніфест від 17 жовтня 1905 р. “Об усовершенствовании государственного порядка”. Частина законодавчих актів, що регламентували духовно-релігійне життя етнічних громад Північного Приазов’я, опублікована і в сучасних документальних виданнях.

Серед актових документів, які становлять другу групу, виділяються укази Римо-католицької колегії та єпархіального правління (укази Катеринославської та Херсонської духовних консисторій). Вони ілюструють еволюцію церковно-територіального устрою християнських церков, висвітлюють особливості процесу розбудови церковних інституцій. До цієї групи входять також накази єпархіальних органів влади про переведення духовних правлінь, призначення священиків в парафії. Більшість таких матеріалів зосереджено у фондах Державного архіву Дніпропетровської області (Ф. 11 “Канцелярія Катеринославського губернатора”, ф. 106 “Катеринославська духовна консисторія”, ф. 134 “Контора опікунства новоросійських поселенців Південного краю” (1781 – 1818 рр.), “Катеринославська Контора іноземних поселенців” (1818 – 1857 рр.), Державного архіву Автономної республіки Крим (ф. 343 “Феодосійська духовна консисторія, ф. 118 “Таврійська духовна консисторія”), Державного архіву Одеської області (ф. 1 “Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора”, ф. 2 “Канцелярія Одеського градоначальника Міністерства Внутрішніх справ”, ф. 6 “Піклувальний комітет про іноземних поселенців Південного краю Росії”, ф. 93 “Одеське товариство історії і старожитностей 1839-1920 рр.”), Державного архіву Донецької області (ф. 132 “Маріупольське духовне правління Новоросійської духовної консисторії”).

У фонді ХІІІ “Архів Св. Синоду” Інституту рукопису ЦНБУ зберігаються актові документи, що висвітлюють особливості церковної політики Російської імперії відносно представників християнських конфесій і течій у зазначений період.

До третьої групи джерел належать матеріали діловодства центральних та місцевих органів влади державного й церковного управлінь, які дозволяють простежити механізм виконання законодавчих актів влади на місцях. Витяги із Всепідданіших річних звітів обер-прокурора Святішого Синоду, які друкувалися, починаючи з 1837 до 1914 р., дають можливість простежити тенденції зміни чисельності церков, динаміку приєднання іноземців до православ’я, вивчити особливості церковно-релігійного життя етнічних громад Північного Приазов’я.

Серед матеріалів діловодства виділяються також донесення, звіти преосвященних про стан єпархії у визначений період, рапорти парафіяльних священиків та духовних правлінь про стан благочестя в парафіях, кількість прочан, храмів та священиків тощо.

Типологічно серед них переважають документи справочинного характеру: різноманітні звіти, рапорти, скарги, пояснювальні записки парафіяльного духовенства, а також накази, розпорядження, листування представників єпархіальної влади. Документи фондів консисторій та духовних правлінь є джерелом інформації про сфери діяльності відповідних органів єпархіальної влади, духовенства і релігійного життя парафіян. Значний масив джерел зберігається в Інституті рукопису ЦНБУ в зібраннях “Одеського товариства історії та старожитностей” (Ф.V).

Матеріали діловодства, які зберігаються у фондах ДААРК (ф. 26, 27, 118, 343) та Держархіву Запорізької області (ф. 1, 24, 56) дозволяють відтворити особливості релігійного життя греків, німців та євреїв.

Наступна група джерел представлена статистичними матеріалами, що дозволяють у кількісному вимірі висвітлити етноконфесійний склад населення Північного Приазов’я.

Це матеріали метричних книг етнічних громад Північного Приазов’я, які зберігаються у фондах Державного архіву Донецької області. Інформація метричних книг надає матеріал для характеристики структури населення конкретної парафії, вирішення внутрішніх процесів у етнічних громадах. Метричні книги є специфічним джерелом, вони складні для опрацювання: несистематизований, нерозбірливий почерк, записи лютеранських, протестантських, менонітських метричних книг написані німецькою мовою, єврейських - на івриті та ідиші.

Щодо матеріалів періодики, то найбільш інформативними у дослідженні релігійно-духовного життя етнічних громад Північного Приазов’я виявилися “Екатеринославские епархиальные ведомости”, які виходили з 1872 по 1917 pp. Аналізу була піддана і єврейська преса кінця XIX - початку XX ст. Це, перш за все, російськомовна єврейська періодика - журнали “Восход”, “Еврейская школа”. Цінність зазначених матеріалів полягає, насамперед, у тому, що вони висвітлюють факти, дії і процеси, які відбувалися в релігійному житті євреїв Північного Приазов’я, а одночасне використання внутрішніх (єврейських) і зовнішніх (офіційних, державних) джерел інформації дозволяє звести до мінімуму тенденційність, настільки характерну для даного виду джерел.

Серед джерел особового походження виділяються матеріали фонду 89 Держархіву Одеської області, в якому зберігаються матеріали особистого листування І. Корніса, Ф.Вібе, І. Классена з менонітами, рукописи з історії менонітських колоній Маріупольського повіту.

Мемуари православних священиків Є. Крижанівського, Ф. Кистяківського, Д. Преображенського змальовують становище духовенства Катеринославської губернії, позабогослужбові обов’язки священиків, особливості побуту тощо. Величезне значення для вивчення духовних традицій приазовських греків мають описи грецьких храмів м. Маріуполя. Вони наведені в “Письмах из Екатеринослава” Г. Титова, спогадах Х. Бока “Месяц в Мариуполе”, “Описании Харлампиевского собора в г. Мариуполе” священика Д. Текежі.

Цікавими є роботи І. Проханова “Автобиография. Евангельская вера» та «В котле России. 1869 - 1933 рр.».

О.М. Фадєєв залишив спогади про особливості вірувань менонітів і лютеран. Спостереження релігійного життя євреїв Північного Приазов’я представлені в подорожніх нотатках Л.М. Брамсона, опис єврейського весільного обряду - у Л.О. Леванди.

Таким чином, опрацьовані рукописні матеріали архівних, музейних і бібліотечних зібрань, виявлені опубліковані джерела з історії релігійно-духовного розвитку етнічних громад Північного Приазов’я середини XVIIІ – першої чверті ХХ ст. дозволяють стверджувати, що загалом вони складають комплекс, який може слугувати репрезентативною базою у дослідженні представленої теми.

УДК 821.161.2-3.09(43)Вороний(043) М. В. Нікольченко

Микола Вороний – складна, суперечлива і багатогранна постать в історії українського письменства початку ХХ століття. Він був поетом, перекладачем, режисером, актором, театральним критиком та істориком українського театру, журналістом, організатором видавничої справи, мистецтвознавцем – своєрідною і непересічною особистістю в українському культурному просторі. Однак і цього талановитого митця не оминули жорна тоталітарної машини: Микола Вороний належав до знищених комуністичним режимом діячів української культури, яким інкримінувалась участь у «контрреволюційній військово-повстанській організації». Як зазначає І. Ільєнко, могила Вороного, «…як і майже всіх, поглинутих ненаситним ГУЛАГом, невідома, загублена десь в підодеській Биківні, бо саме за вироком трійки при УНКВС по Одеській області його розстріляли опівночі 7 червня 1938 року» [2, с. 5].

Життєвий шлях Миколи Вороного виявився досить непростим. Переслідування за участь в «Українській громаді» розпочалися ще в гімназійні роки, далі – еміграція до Польщі, а після повернення – цькування за «націоналізм». Страшним фіналом такого страдницького життя став розстріл. Митцеві пригадали несприйняття жовтневого перевороту 1917 року і «білоеміграцію», забувши, що Вороний переклав революційні «Інтернаціонал», «Марсельєзу», «Варшав’янку». Ці переклади були схвалені більшовицьким урядом, однак зберегти життя поетові така обставина не допомогла.

Творчість Миколи Вороного є цікавою з огляду на стильові пошуки митця. У своїх творах він обстоював думку про необхідність модернізації української літератури, орієнтації її на Європу. Від збірки до збірки поезія Вороного глибшала змістом, порушувала загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»), еволюціонувала від романтизму до неоромантизму та символізму.

Добре обізнаний з європейською літературою, М. Вороний прагнув органічного поєднання кращих традицій європейської лірики з новаторськими пошуками. Висока культура вірша, бажання досягти художніх поетичних вершин, збагатити вітчизняну поезію новими мотивами й образами ставлять Вороного в один ряд з митцями-новаторами новітнього часу – Лесею Українкою, О. Олесем, М. Рильським, П. Тичиною, Є. Плужником, Є. Маланюком. Митець зосереджував найбільшу увагу на естетичній складовій творів, оголосив війну народницькому шаблону, поезії-катеринці, в якій переспівувались старі затерті теми. Нового поет прагнув не тільки в змісті, але й у формі. Прикметними є мелодійність його поезій, ритмічність, уміння використовувати як старі класичні строфи (октави, сонети), так і експериментувати з двовіршами, терцетами, п’яти і шестирядковими строфами. Такі пошуки Миколи Вороного сприяли оновленню української літератури, орієнтації її на найкращі європейські традиції. Він став непересічним явищем в українській культурі кінця XIX – початку XX ст. Поетична і публіцистична творчість митця посіла значне й досить помітне місце на розлогих теренах українського письменства.

Розкриття творчого портрету М. Вороного-модерніста передбачає переосмислення питання відродження української культури кінця ХІХ – початку ХХ століття, що розвивалась під впливом різноманітних західноєвропейських напрямів та течій. Активна хвиля національного відродження мала помітні наслідки і в літературі. Новий модерністський період збагатив українське мистецтво слова, надав йому нової змістовності, помітно оновив форму втілення авторського задуму. Розвиток вітчизняної літератури початку ХХ століття був суголосним західноєвропейському, а поява модернізму – оригінальним і неповторним явищем в усій світовій літературі.

Творчість М. Вороного різноаспектно розглядалась і на початку ХХ століття (журнали «Літературно-науковий вісник», «Книгар», «Червоний шлях»), і наприкінці ХХ-го (талановиті розвідки Г. Вервеса, О. Білецького, Тамари Гундорової). На вагомість постаті поета в літературному процесі вказує Г. Вервес у праці «Поет повертається на батьківщину»: «Він був талановитим поетом і критиком, істориком і діячем українського театру, глибоким знавцем світової драматургії, перекладачем, актором і журналістом» [1, с. 5]; він став для сучасників незаперечним авторитетом, «еталоном» європеїзму, «найвидатнішим майстром поетичної мови» [1, с. 16], визнаним метром метричної форми.

З різних точок зору інтерпретувалася творчість письменника: науковці намагалися проаналізувати автобіографічні мотиви лірики, компаративні, урбаністичні, патріотичні; простежували західноєвропейський вплив, роль і традиції світового модернізму. Серед філологічних статей, опублікованих у спеціалізованих журналах, виокремлюється сучасний погляд Т. Яценко [3] на методику викладання творчості М. Вороного у школі. Тому можна стверджувати, що і постать самого поета, і його творчий доробок привертають увагу багатьох науковців, оскільки вони, попри неоднозначність та суперечливість, дають можливість аналітичного дослідження багатогранної художньої спадщини митця. Літературні та естетичні складові поетового світогляду тісно переплетені і доводять високу духовність і культуру письменника, майстра з універсальними поглядами на мистецтво.