Міністерство освіти І науки україни

1. Выгодская Г. Л., Лифанова Т. М. Лев Семенович Выготский. Жизнь. Деятельность. Штрихи к портрету / Т. М. Лифанова, Г. Л. Выготская. – М.: Смысл, 1996. – 424 с.

2. Выготский Л. С. Психология искусства / Л. С. Выготский. – М.: Искусство, 1986. – 573 с.

3. Л. С. Выготский: начало пути. Воспоминания С. Ф. Добкина о Льве Выготском / Публикация, редакция, предисловие и комментарии И. М. Фейнгенберга; Ранние статьи Л. С. Выготского. – Иерусалим: Иерусалимский издательский центр, 1996. – 108 с. (Сер. биографий «Евреи в мировой культуре». Вып. 27).

УДК 130.2Еко:316.774(043) Ю. С. Сабадаш

/м. Маріуполь/

ПОГЛЯД УМБЕРТО ЕКО НА СПЕЦИФІКУ ФУНКЦІОНУВАННЯ КАНАЛІВ КОМУНІКАЦІЇ ТА ЇХ НЕОМІФОЛОГІзацію
Умберто Еко відомий італійський вчений, професор, завідувач кафедри семіотики Болонського університету та письменник зі світовим ім’ям («Ім’я рози», «Маятник Фуко» та ін.) високо цінуючи знання, вважає, що комп’ютер допомагає реалізувати багатовікову мрію гуманістів – зробити знання доступними кожному.

Сьогодні Умберто Еко уважно стежить й за симптомами інформаційної епохи. Комп’ютерна тематика постійно аналізується в його спеціальних дослідженнях, статтях, лекціях, інтерв’ю. Фахівці визнають, що і в цій сфері погляд Еко і на конкретні, і на глобальні проблеми зазвичай оригінальний і майже завжди несподіваний, адже для семіолога в цьому світі не існує нічого важливішого, окрім знаків та знакових комплексів (текстів), які мало кому доступні для прочитання, інтерпретації та зрозуміння. Візьмемо за приклад один епізод: в італійському інформаційному тижневику «Espresso» з’явився цікавий матеріал за підписом Умберто Еко. Текст був надрукований практично на вістрі розпалу так званої «війни платформ» – передусім ідеології IBM PC-compatible та Macintosh, яка довго й жваво обговорювалася в пресі. Досвідчене око філософа-семіолога зуміло розгледіти в цій «війні» щось більше, ніж просто прояви гострої конкурентної боротьби. Вже сам факт, що ця боротьба заінтригувала широкий загал, був цілком симптоматичним. А дослідження специфіки функціонування каналів комунікації в (пост-) сучасному суспільстві і тої неоміфології, що цими каналами транслюється, завжди було своєрідним «пробним каменем» для семіології культури.

В академічному сенсі семіологія має одне неухильне правило: знак читається (інтерпретується) тільки іншим знаком, текст читається тільки іншим текстом. У протистоянні, яке ми аналізуємо, безумовно, було що «читати» – хоча б вже те, як позиціонувалися обидві платформи на ринку та як це відбивалось у свідомості користувачів, причому як реальних, так і потенційних. Це і був за семіотичними канонами текст-об’єкт. Оригінальність методу У. Еко в його прочитанні полягала в тому, що як мета-текст він в своїх міркуваннях залучає типологічні особливості різних гілок західного християнства: католицизму і протестантизму. Підсумком цього дослідження стали спостереження і висновки, якими поділився Еко. МАС, стверджує він, – це католицька система, позаяк оснащена «розкішними іконками» і кожному обіцяє Царство небесне (або, принаймні, його аналог – «момент, коли ваш документ вийде на світ божий з принтера») через серію досить простих дій. Вона (система) носить яскраво виражений контрреформістський характер; дуже просякнута «духом наук» єзуїтів; життєрадісна, дружня, примирлива.

На відміну від Macintosh, ідеологію IBM PC-compatible (в її DOS–реалізації) У. Еко вважає аналогічною протестантській системі і навіть конкретно кальвіністською. Вона вимагає нелегких персональних рішень, припускаючи вільну інтерпретацію «Священного писання» і нав’язуючи користувачеві витончену герменевтику, а також стверджує, що спасіння приготовлене не для всіх. Аби система працювала, треба вміти самому інтерпретувати програму. Висловлюючись фігурально, користувач опиняється немов би один на один зі «своїм» Богом, замкненим в колі власної самотності.

Перехід від DOS–універсума до Windows Еко змальовує як прийняття схизми англіканства, як «пишні церемонії в соборі, але не виключається можливість негайно повернутись в DOS і ввести фундаментальні зміни, необхідні для прийняття несподіваних рішень» [1, с. 133]. Це, на його думку, безумовний крок в бік толерантності Macintosh. Проте Еко, вочевидь, не полюбляє Windows, ставлячи власну інтерпретацію в ще жорсткіший та несподіваніший контекст: «Врешті-решт, рукопокладати в отці почали тепер і жінок, і геїв» [1, с. 133].

З наведеного вище можна було б зробити висновок, що симпатії Еко цілковито на боці Macintosh. Однак не був би він семіотиком, якби не мав установки на «викриття» міфології сучасного суспільства, і робить він це адекватними символічними засобами. Само собою, говорить Умберто Еко, «католицизм і протестантство двох операційних систем не мають жодного відношення до культурної та релігійної позиції їхніх користувачів. Але хіба не машинна мова визначає від самого започаткування долю обох операційних систем чи, якщо хочете, середовищ?» [1, с. 133].

З моменту виходу цієї статті У. Еко багато чого змінилось – нові релізи Windows та Windows ХР безперечно зробили її католицтвом часів Тридентського собору, разом з МАСами; роль протестантства перейшла до рук Linux, але опозиція залишається в силі. Війна платформ або «культур» («нова тіньова релігійна війна» в термінології Еко) не стала менш жорстокою, і те, що світ вона змінює докорінним чином, – цілковита правда.

Література

1. Маршалл Л. Под Сетью / беседы У. Эко // Искусство и кино. – 1997. – № 9. – С. 133.

УДК 130.2Перетц(043) Н. В. Стахієва

/м. Маріуполь/

В. М. Перетц – фундатор українських культурологічних студій
Увага до історії української науки, творчого шляху та спадку вітчизняних учених збільшилася у 90-ті роки ХХ століття й стрімко зростає на сучасному етапі. Об’єктивне осмислення культурно-історичного процесу є неможливим без вивчення й аналізу внеску вчених, їх суспільно-політичних, історичних, наукових поглядів, що пов’язані з науковими здобутками світової культурології.

Особливої уваги, серед представників культурологічної спрямованості цієї епохи, заслуговує яскрава постать науковця й активного діяча, який зробив неабиякий прорив у розвитку українознавства та залишив безцінний науковий спадок майбутнім поколінням – Володимира Миколайовича Перетца. Він став творцем концепцій, предметом яких була ідея оригінальності та самоцінності української національної культури у контексті її взаємозв’язку з іншими культурами. Він став фундатором українських культурологічних студій.

У період кінця XIX – початку XX століття розпочався новий етап розвитку української культури. Основоположними надбаннями української культурної думки, що стверджувалася в умовах антинаціональних утисків, цього періоду стали:

1. 
   демократична та гуманістична спрямованість культурної думки, віра в історичне майбутнє українського народу;
   
2. 
   визначення основних засад народознавства як науки про історію української культури;
   
3. 
   критика українськими вченими як елітарних концепцій культури, які проголошували необхідність демократизації суспільного життя та аристократизацію духовних цінностей, так і марксистської теорії класової боротьби у розвитку культури, яка знайшла втілення в ідеології, коли абсолютизувалася роль народних мас у культурі [1, с. 36].
   

Розвиток різних галузей національно-культурної сфери сприяв рухливості та динаміці поширенню наукового гуманітарного знання. Активно розвивались українське джерелознавство, археографія, теорія та історія української літератури й фольклористики тощо. Однак спеціального комплексного дослідження, присвяченого українській культурі, не було. Незважаючи на суттєві зрушення науково-гуманітарної сфери, значний пласт українського культурно-історичного матеріалу залишався ще не вивченим. У цілому українська культурологічна наука формувалась як історія культури. Українська культурологія знаходилася у стані виявлення, комплексного дослідження й теоретичного узагальнення національного культурного надбання. Умови існуючої дійсності зумовлювали розвиток вітчизняної культурології лише у межах культурно-історичної школи. Відсутність єдиної національної держави спричиняло проблему формування української культурологічної школи. Отже, виходячи з цього, у радянській та українській науковій середі визначення української культури, її особливостей та закономірностей розвитку формувалось у залежності від методологічних підходів, принципів та методів дослідження. Очевидною ставала необхідність наповнення наукового вакууму фактологічним та джерельним матеріалом. Першочерговим завданням ставало усвідомлення особливостей української ментальності, що відображалась через різноманітність творів мистецтва, розвиток історичної, літературної, релігійно-філософської думки, естетичні вподобання та науково-культурні досягнення. Означений напрям став основоположним на ранньому етапі дослідження української культури, у розвитку якого неабиякого значення відіграла діяльність наукової школи під керівництвом академіка В. М. Перетца. Завдяки своїй невтомній праці, він сформував та виховав когорту талановитих науковців, здобутки яких склали наукове підґрунтя для розвитку різних галузей української культурологічної науки та загалом збагатили скарбницю національної культури.

Учений поєднав плідну науково-дослідницьку та викладацьку роботу. Він проводив курси з історії та теорії літератури, церковнослов’янської мови, історії давньоруської мови з діалектологією, слов’янської палеографії, історії українського письменства. Водночас із курсом давньої російської літератури ХІ–ХІІІ ст., він вперше почав викладати історію українського письменства. Так, семінаристи вивчали питання методології та історії науки, історіографії літератури, історії літератури Київської Русі, нової і новітньої літератури, поетики та теорії літератури, народної словесності, міфології, церковного й народного мистецтва, текстології, археографії, палеографії та інше. У курсі семінарію вперше вивчались життя та діяльність видатних українських діячів науки і культури: І. П. Котляревського, В. Б. Антоновича, О. Я. Кониського, Ф. М. Колесси, О. О. Потебні, П. Г. Житецького, Лесі Українки, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка.

В. М. Перетц прагнув наповнити змістовну сутність культури автентичним, точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом. Тому учасники семінарію займалися дослідницькою, збирацькою діяльністю, формуванням бібліотечних і музейних колекцій, проведенням археографічних та етнографічних експедицій, описом рукописів та стародруків. Вони відвідували архіви, музеї та бібліотеки, здійснювали пошук й обробку маловідомих матеріалів українського походження. Найбільше значення для української культури мають екскурсії, що були проведені на українських територіях: Полтави, Катеринослава, Житомира, Ніжина, Києва.

Специфіка методології дослідження національної культурної спадщини, полягала в тому, що вона включала методи як історико-джерелознавчого, так і історико-книгознавчого аналізу пам’яток [3, с.47]. Особлива роль В. М. Перетца полягає у тому, що він першим узагальнив камеральну практику опису рукописів, запровадив уніфікований археографічний та історико-книгознавчий опис рукописних книг і стародруків, описав пам’ятки давньоруської писемності й друку [3, с.48]. В. М. Перетц навчав учнів дуже уважно аналізувати культурні джерела; професійно досліджувати контекст, подробиці, унікальні риси твору; визначати художній стиль, таким чином демонструючи справжню наукову культуру. Студенти оволодівали методами роботи з рукописними книгами та стародруками, проводили мовно-текстологічні дослідження видатних пам’яток рукописно-книжкової культури.

Застосовуючи універсалізм як загальнонауковий метод, В. М. Перетц розглядав національну культуру у контексті історичного простору, вивчав її як інтегроване явище, що не існує у вигляді сукупності різних культурних форм, а формується внаслідок багатьох чинників. Використання системного підходу у дослідженні культурних явищ дало академіку можливість розглянути національну культуру як культурно-історичний тип.

Теоретичні засади запропонованих В. М. Перетцем методів були викладені у його праці «Із лекції з історії російської літератури. Історія вивчення. Методи. джерела» [4], що стала результатом ретельної джерелознавчої діяльності. Монографія просякнута ідеєю комплексності історико-літературознавчих досліджень оповідних пам’яток давньої літератури, використанням різноманітних методик у дослідженні рукописної і книжкової пам’ятки як факту історії культури [3, с. 48]. Також основи методології В. М. Перетца були втілені у багатьох наукових працях його учнів, що містили детальний мовно-текстологічний аналіз рукописних та книжкових пам’яток давньоруської культури.

Учений доклав великі зусилля для розуміння тенденцій розвитку національної культури. Його умовивід про вплив української культури на формування російської (з XVII ст.) став ключовим моментом в оцінці національної культури та вивченні її розвитку. В. М. Перетц висунув гіпотезу перехрещування культурних впливів через передавання культурних надбань, створених українським народом, на східнослов´янські території. Грунтуючись на цьому положенні, він пояснив особливості самобутної культури, причини її життєздатності та високої культурності етносу. Стоячи на позиціях плюралізму, вчений обгрунтовував рівноправність окремих локальних культур, які у сукупності проявляються через їхню різноманітність. Вперше в українській культурологічній науці він торкнувся питання щодо ідентифікації національної культури, виходячи із особливостей ментальності та самоцінності власної національно-культурної унікальності в її корінні.

1. 
   Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 368 с.
   
2. 
   Матвєєва Л. В. Доля видатного славіста-українознавця Володимира Перетца / Л. В. Матвєєва // Східний світ. – 2007. – № 2. – С. 32–44.
   
3. 
   Міщук С. Археографічно-бібліографічна школа В. М. Перетца в Україні (1907–1914) / С. Міщук // Історіогр. дослідж. в Україні. – 2008. – Вип. 18. – С. 47–58.
   
4. 
   Перетц В. Н. Из лекций по методологии истории русской литературы. История изучения. Методы. Источники. Корректурное издание на правах рукописи. – К. : Типография 2-й артели, 1914. – 496 с.