Науково-практичної конференції

1. 
   Журнал «Неврология и психиатрия» 2007, - 2008 г.
   
2. 
   Методические рекомендации кафедры нервных болезней ЗГМУ, 2002.
   
3. 
   Г.Э Адамович, «Славянское целительство». - 2005.
   
4. 
   Г.Э Адамович, «Звездословие». - 2004.
   
5. 
   Руэн(Кирсанов.А). Диалектика. - Ладога-100, 2004 г.
   
6. 
   Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - С.503-526.
   
7. 
   Материалы конференций по этносуггестологиию - 2007 г.
   

м. Нікополь

Якою ж є національна ідея України?

Українська державність починалася з козацьких січей. Якщо проана­лізувати історію людства, то Гетьманська Україна була у ряді перших демократичних держав. Козаки особливо виділялися прогресивними рішень­нями. Тому в корінні Української національної ідеї повинне бути прогресивне козацтво. А саме та категорія населення, яка служить своєму народу не за ради користі, а на заклик серця. Козаки були далеко не ідеальні, грішні, як і усе людство, волелюбні воїни, але ж ці воїни побудували нашу державу. А саме тому, від образу козака треба відкинути те погане, що було, долучити краще, що може бути, і таким чином, козак повинен стати еталоном для наслі­дування підростаючому населенню України. Козак - це не історично-міфіч­ний персонаж, а Воїн Світла, що є і в сьогоденні, який і в мирний час є кращим! Козак, як Син свого народу, бажаючий добра та процвітання, виявляє собою миротворця. Миротворця, здатного зрозуміти і розв'язати проблеми не тільки свого народу, але й сусідів, і планети в цілому.

Таким чином, Український козак буде шанований всіма народами планети, і стане провідною ланкою в її розвитку, а значить, збереже і примножить свою націю, культуру та побут.

Представник молодшої гілки московської династії Василь Михайлович Удатний, князь Любецький, в 1501 році поплатився за шлюб з Марією Палеолог, родичкою Софії Палеолог, другої дружини великого князя московського Івана III. Князі знищувалися цілими родинами. Вбивали князів не тільки у дорослому віці. Так, Євдокія Романівна Одоєвська, дружина двоюрідного брата Івана Грозного, старицького князя Володимира Андрійовича, мусила випити отруту разом з свекрою та двома синами в присутності царя. Брат Євдокії, останній князь одоєвський був страчений за наказом Івана Грозного. Михайло Іванович Воротинський, останній воротинський князь, автор Статуту станичної та сторожової служби (1570), розгромив військо кримського хана біля Серпухова та Молоді на річці Лопасні (1572). В червні 1573 року був схоплений, підданий жорстоким тортурам, звинувачений у зносинах з Кримом і відправлений в Білоозеро. Помер по дорозі.

Іван IV найбільше від інших знищив князів. Багато князівських сімей опинилось на вигнанні в перші ж місяці оприччини. Після оприччини князі Ростовські на 30 років позбавлялись боярських чинів. Князі Стародубські були вигнані з боярської думи. Князям Воротинським заборонялось жити в Москві.
А цар Борис Годунов навіть заборонив одружуватись князям, щоб менше було тих в кого тече кров Рюриковичів.

У Великому князівстві Литовському закони Київської Русі ніколи не порушувалися. Литва і Польща старалися зрівняти боярство і шляхту з князівською верствою, шляхом підняття перших до рівня других. В Москві також старалися зрівняти боярство з князями, але шляхом опускання князів до рівня бояр. У Речі Посполитій був державний устрій шляхетської республіки, але шляхті, навіть магнату Радзивілу, не надавали князівського титулу. В Москві ж у 1613 році навіть царем було обрано не князя, а боярина!

Адміністрація прикордонних старост і нащадки волинських удільних князів Великого князівства Литовського підтримали козацтво й часто з його допомогою обороняли територію на своєму напрямку. Так чинили принц Ян Альбрехт (король Польщі 1492-1501рр.) 1489 року, київський воєвода Єжі Пац 1490 року, хмельницький староста Предслав Лянцкоронський у 1503-1531 роках, київський намісник Сенко Полозович в 1511 році, черкаський і канівський державець Остафій Дашкович в 1514-1532 роках, барський староста Бернард Претвич та інші.

Князь Богдан Федорович Глинський, намісник черкаський (1488—1495) і путивльський (1495—1497), у 1488 році в Черкасах сформував збройні загони, які вперше згадуються в турецьких, польських і литовських документах, як «козаки». На чолі цих козацьких загонів Богдан Федорович зробив у 1492 році військовий похід на Тягиню і захопив кримсько-татарський корабель, а у 1493 році була захоплена і зруйнована кримська фортеця Очаків.

Із литовських князів першим звернув увагу на козаків київський воєвода (1492-1505) Дмитро Іванович Путятич. Козацьку силу використовував маршалок Волинської землі (1535-1547) князь Федір Андрійович Сангушко в 1545 році. У 1551-1563 роках князь Дмитро Вишневецький вже спирався на козаків як на реальну військову силу, яка давала йому можливість реалізувати свої політичні плани. Його слідами пішли князі Ружинські. Богдан Остафійович Ружинський (прославлений у народних піснях як «Чорний гетьман») був козацьким гетьманом у 1575-1576 роках, Остафій Іванович Ружинський очолював козацьке військо у 1580-1583 роках, Михайло Іванович Ружинський був гетьманом у 1584-1585 роках, Михайло Остафійович Ружинський був гетьманом у 1585-1586 роках, Кирик Остафійович Ружинський очолював козацьке військо у 1588 році. Січовики складали значну частину війська Романа Кириковича Ружинського, який був гетьманом у Лжедмитрія II (1608-1610). Маруша Остафіївна Ружинська стала дружиною гетьмана-повстанця Криштофа Косинського. Із козаками пов’язали свою долю князь Андрій Андрійович Полубенський, князь Уссай та інші. До початку XVII ст. активно використовували козацьку силу і підтримували козацьку організацію князі Вишневецькі, Острозькі й Заславські.

1489 року син короля Казимира IV Ян Альбрехт переслідував татар, які вдерлися на Поділля, а попереду його війська були козаки. У 1503 році стають відомими козаки князь-Дмитрія. У 1508 та 1512 роках князь Костянтин Іванович Острозький керував козаками, які розгромили загони татар.

1516 року козаки під керівництвом кам’янецького старости Предслава Лянцкоронського ходили походом під турецьке місто Білгород. Цей рік у польських літописців вважається вже роком значного розвитку українського козацтва. А 1528 року козаки, керовані старостами хмельницьким Предславом Лянцкоронським та черкаським Остафієм Дашкевичем брали участь у поході під турецьке місто Очаків, де козаки тричі розбили татар. Лянцкоронському й особливо Дашкевичу вперше вдалося згуртувати козацький стан в єдине ціле.

Свого часу Предслав Лянцкоронський багато подорожував різними країнами Європи й Азії, вивчав усі бойові прийоми європейських й азіатських полководців. Отже українські козаки мали можливість в бойових умовах навчатися у найкращого полководця свого часу.

Участь князів, магнатів та шляхти у формуванні української козаччини вказує на великий вплив українського провідного прошарку на творення й розвиток нової суспільної верстви. Воєвода київський князь Дмитро Путятич, князь Богдан Глинський, Сенько Полозович, Криштоф Кмитич, Остафій Дашкович і ряд інших українських панів увійшли в історію України як «хрещені батьки» козаччини.

Козаки за відносно короткий час перебрали в свої руки оборону українського населення від татарських набігів. Козацтво без участі української аристократії не могло б стати, за короткий час, такою сильною організацією. Участь князів і шляхти в козацькому русі внесла в ранню козацьку ідеологію елементи лицарства, як один із основних прикмет козацького життя в Україні.

Теза радянської історіографії про те, що, мовляв, українські козацькі підрозділи створилися із суспільних низів, так званої “голоти”, не підтверджується історичними джерелами. У творенні та формуванні нової суспільної групи, а згодом верстви, брали активну участь усі суспільні прошарки українського населення, а, зокрема, українська аристократія.

На відмінну від російського козацтва, українське не можна виводити з якогось народу: чорних клобуків, берендеїв чи хозарів. Наші козаки є продуктом українського колонізаційного процесу на південь. Елементи лицарства і шляхетності були одними із основних прикмет козацького життя в Україні.

Король польський Жигмонт I 1520 року запропонував Раді Панів організацію козацького війська для оборони південних кордонів України. Це була перша спроба вербування козацьких відділів з ініціативи державців. Пропозиція Жигмонта I про кількатисячний козацький відділ не була реалізована. Проте в цей час існували відділи козаків на службі князів, магнатів та інших представників провідної верстви. Ці відділи вплинули на прискорення організації реєстрового козацтва.

1533 року на Пйотрковському соймі черкаський староста Остафій Дашкович запропонував дуже подібний проект. Він радив тримати на Дніпрі приблизно дві тисячі козаків, яким спеціальний козацький кінний відділ доставляв би боєприпаси та провіант. Одночасно він пропонував на деяких дніпрових порогах побудувати замки, які б у майбутньому стали містами. Його проект сподобався всім, але, через брак грошей він також не був реалізований.

Перша вдала спроба скласти козацький реєстр припадає на 1574 рік, коли коронному гетьманові Юрію Язловецькому вдалося виконати наказ короля Жигмонта-Августа й організувати відділ реєстровців кількістю 300 козаків. Спершу керував відділом сам коронний гетьман, а згодом – білоцерківський покозачений польський шляхтич Ян Бадовський.

Наступна спроба козацького реєстру у 1576 році належить королеві Стефанові Баторію, якого українська козацька історіографія та польські хроніки вважали головним організатором козацтва в Україні. Король сам призначив козакам гетьмана, дав клейноди, затвердив герб і створив військову старшину. Козакам король дав місто Терехтемирів із Зарубенецьким монастирем для зимових квартир.

Угоду між королем і козаками, так звану “postanowienie z Nizowcy”, укладено 16 вересня 1578 року. Баторій схвалив козацькі постулати, про що маємо королівську грамоту від 9 квітня 1582 року. Як козацька твердиня Дмитра Вишневецького на острові Мала Хортиця відіграла значну роль в консолідації й організації запорозького козацтва, так подібну роль відіграв Терехтимирів в організації українського реєстрового козацтва.

Цього разу реєстр було збільшено до 500 козаків, а згодом до 600. Козацьким старшим призначено канівського і черкаського старосту князя Михайла Михайловича Вишневецького. Його помічником став покозачений шляхтич Ян Оришовський, а писарем мадяр Янча Бегер. Згодом Ян Оришовський став виконувати майже всі функції Михайла Вишневецького, який офіційно був гетьманом до 1584 року.

Князь Дмитро Вишневецький був першим хто прив’язав українських козаків до певної території й побудував козацьку твердиню. Вишневецький був одним з головних авторів організації козацького руху, поставив твердий фундамент під козацьку організацію. Замок на Малій Хортиці став першим прототипом запорозької Січі, в якій розвивалося військове й господарське життя запорожців. Дмитро Вишневецький, як представник старого українського аристократичного роду, пов’язував в одну органічну цілісність традиції української княжої держави і української козаччини, яка, безперечно своїм корінням сягала в українське середньовіччя.

Князь Богдан Ружинський у молоді літа довго навчався й мандрував у чужих краях, найбільше в Німеччині й Франції, набуваючи в різних науках, особливо у військових, великих знань. Князь Богдан Ружинський став відомим як начальник польської козацької міліції, що охороняла кордони. Одного разу на його маєток напали татари й убили матір, а дружину забрали в полон. Подався Богдан зі своїми надвірними козаками на Запорожжя. Невдовзі там його обрали гетьманом. Після походу в Крим 1575 року Богдан Ружинський разом із кошовим Павлюком послав до короля Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування й права Війська Запорозького. 20 серпня наступного року король видав універсал, в якому стверджував за Військом Запорозьким володіння містами Трахтемирів і Чигирин та всім Дніпром вниз до лиману, а на захід до річок Бугу та Синюхи, на схід до річок Донець та Дон. На цей універсал у подальшому під час суперечок із сусідніми державами завжди посилалися запорожці й пильно обстоювали здобуті за часів Богданка права.

Михайло Ружинський 1585 року обраний гетьманом. Здійснив походи під Перекоп, а потім на річки Кальміус та Берду. Відвойовані запорожцями землі по Кальміусу та Берді стали козацькими володіннями.

Князі Ружинські – люди знатні, багаті, які мали європейську освіту (Михайло навчався у Падуанській академії, а Кірик – у Краківській) обрали непрестижну в той час українську мову, православну віру, недержавний український народ і за його честь і славу віддали своє життя.

Були серед запорозьких козаків й аристократи з молдавського господарського роду Стефана Великого (1451-1504): Івоня Русин (в румунську історію увійшов як Іван Жорсткий), Іван Підкова та Петро Козак, які з допомогою запорозьких козаків оволодівали молдовським господарським престолом, відповідно, в 1572-1574 роках, 1577 – 1578 роках та в 1592 році. Під час свого короткого панування Іван Підкова оточив себе майже виключно козаками. А гетьман у вигнанні Пилип Орлик був з родини чеських баронів.

Запорозьким старшиною був князь Роман Рожновський, один із козацьких послів у 1638 році. Князь Максим Іванович Курцевич-Булига був уманським полковником в 1664 році та наказним гетьманом. А нащадки Григорія Домонтовича, які походять з князівського роду Глинських (від темника Мамая), стали відомою козацькою старшинською родиною.

У 1577 році серед козаків гетьмана князя Михайла Ружинського був князь Уссай, скоріше всього один з кримських мурз.

Князь Андрій Андрійович Полубенський (з литовського князівського роду Гедиміновичів. Ольгердовичів. Андрійовичів). У другій пол. XVI ст. виїхав на Запорозьку Січ.

Від Якуба Романовича (з литовського князівського роду Гедиміновичів. Наримунтовичів, Ружинських) виводили свій рід графи Розумовські, нащадки останнього гетьмана Кирила Розумовського.
Князі і пани з їхніми організаційними можливостями становили ніби офіцерський корпус козацтва. Шляхта на той час дивилась на козацтво як на низи лицарського стану. І тому намагалася тримати його під своїм впливом.

Після Люблінської унії 1569 року польська влада почала проводити ревізію прав на шляхетство. Влада вимагала від усіх землевласників пред’явлення жалуваних грамот на маєтності. У ході реорганізації військової справи приватне землеволодіння втрачало свій колишній службовий характер. Підставою для визначення шляхетських прав ставало не відбування військової служби, а наявність документального підтвердження права власності на землю. Перед боярами та військовими слугами проблема постала з усією гостротою. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише не багатьом вдалося довести своє «шляхетське» походження шляхом пред’явлення жалуваних грамот на землю. Всі ж інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян і перебувало під загрозою покріпачення.

Ті, хто не міг стати шляхтичем, але й не хотів стати кріпаком, йшли в основному на «нічиє» Нижнє і Середнє Подніпров’я. Ця дрібна військово-служива група була тотожною козацтву за своїми функціями. У соціально-правовому відношенні дрібні бояри і військові слуги займали проміжне становище між вільними селянами і шляхтою, приблизно те ж місце, що і козацтво. Після 1569 року в законодавстві Речі Посполитої вже зовсім не зустрічається така категорія, як боярство. Натомість з’являються перші взяті на державну службу козаки. Найбільш підготовленими до цієї справи виявилось саме боярство та військові слуги. Вони й стали основою швидкого створення козацьких загонів, які перетворилися на вагому силу польського коронного війська. Покозачившись, придніпровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати своїх «лицарських» прав. Відбулось «обоярення» козацтва. Під впливом боярства утворилась сильна, соціально визначена верства.

Прагнучи отримати земельні володіння за Білою Церквою на основі конституції 1590 року тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів взяли участь у колонізаційному процесі. Серед прибулих на Подніпров’я було немало таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. За часів Стефана Баторія шляхтичі не лише очолювали реєстровців, а й становили основну масу козацької старшини. До шляхти належали: Кшиштоф Косинський, Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Іван Сулима, Богдан Хмельницький та багато інших козацьких старшин.

1. 
   Войтович Л. В., Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.). Склад, суспільна політична роль. Історико-генеалогічне дослідження, Львів, Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000.
   
2. 
   Любомир Роман Винар, Козацька Україна. Вибрані праці, Київ – Львів – Нью-Йорк – Париж, 2003.
   
3. 
   Яворницький Д. І., Історія запорозьких козаків, Том другий, Львів, Світ, 1991.
   
4. 
   Ганна Черкасская, «Крестный отец» Сечи (о славном роде Вишневецких), «Суббота», 1 апреля 1999 года.
   
5. 
   Ганна Черкаська, Три гетьмани – рідні брати, «Запорозька Січ», 26 лютого 2000 р.
   
6. 
   Бушков А. А., Россия, которой не было: загадки, версии, гипотезы, OCR Палек. - 1998 г.
   
7. 
   Скрынников Р. Г., Борис Годунов. - Москва, Наука. - 1983.
   
8. 
   Уривалкін О. М., Таємниці історії України (загадки, події, факти), Київ. – КНТ. - 2006.