Разъяснение значений античных терминов в "Оде" Баркова

1. 
   Кун. Н.А. Легенды и мифы Древней Греции. – М., 2004. – С. 337.
   
2. 
   Евгеньева Мария. Любовники Екатерины. – Барнаул, 1990. – С. 23-24.
   
3. 
   Валишевский К. Вокруг трона. – М.: "ИКПА", 1990. Репринт 1911. – С.123.Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Екатерининские Орлы. – М.: "Мысль", 1996. – С.140.
   
4. 
   Пушкин А.С. Полное собрание сочинений. – Т.VIII. – С. 86, 406.
   
5. 
   Валишевский К. Вокруг трона. – М.: "ИКПА", 1990. Репринт 1911. – С.121.
   
6. 
   Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Екатерининские Орлы. – М.: "Мысль", 1996. – С. 165.
   
7. 
   Цит. по: Лозинская Л.Я. Во главе двух академий. – М., 1983. – С. 28, 29.
   
8. 
   Евгеньева Мария. Любовники Екатерины. – Барнаул, 1990. – С. 25.
   
9. 
   Сб. ИРИО. – Т.1. – СПб., 1872. – С. 270.
   
10. 
    Лебедев А.А. К истории кулачных боёв на Руси. – "Русская старина", 1913, №6, 7.
    
11. 
    Валишевский К. Вокруг трона. – М.: "ИКПА", 1990. Репринт 1911.-С. 121.
    
12. 
    Из письма артиста цирка Ивана Шутова. Копия листа, из несохранившегося спортивного журнала. Архив автора.
    
13. 
    Валишевский К. Вокруг трона. – М.: "ИКПА", 1990. Репринт 1911.-С. 121.
    
14. 
    Валишевский К. Вокруг трона. – М.: "ИКПА", 1990. Репринт 1911. С. 123.
    
15. 
    Валишевский К. Вокруг трона. – М.: "ИКПА", 1990. Репринт 1911.-С. 124.
    
16. 
    Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Екатерининские Орлы. – М.: "Мысль", 1996. – С. 166.
    
17. 
    Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Екатерининские Орлы. – М.: "Мысль", 1996. – С. 166.
    
18. 
    Мельников П.И. (Андрей Печёрский). Рассказы и повести.-М., 1983.-С. 445.
    
19. 
    Валишевский К. Вокруг трона. – М.: "ИКПА", 1990. Репринт 1911. - С. 124.
    
20. 
    Вероятно опечатка и имеется в виду 1761 год. В 1751 году Алексею Орлову было бы всего 14 лет.
    
21. 
    Общ. Арх. М. Импер. Дв. Оп.74/81, д.14.
    

Видається слушним співставити вишкіл з володіння шашкою в українській кавалерії на початку 20-х рр. ХХ ст. із основами традиційного бойового мистецтва українських козаків-кіннотників Кубані початку ХХ ст. (рівень їх бойової підготовки переважав досягнення тогочасних європейських кавалерійських формувань) для з’ясування міри впливу козацьких досягнень на армійську українську кінноту.

Звернення уваги на події 20-х рр. ХХ ст. обумовлене й тим, що після поразки Збройних Сил УНР в листопаді 1920 р. значна їх частина, перебуваючи у військових таборах на теренах Польщі, продовжували вдосконалення власної бойової підготовки попри складні військово-політичні та соціально-економічні обставини їх існування.

Отже, дослідження основ особистої бойової підготовки з володіння шашкою в українській кінноті на початку 20-х рр. ХХ ст. у порівнянні із відповідними досягненнями нащадків українських козаків є слушним та заслуговує наукової розробки.

Доводиться констатувати, що цей аспект військового життя не отримав належної уваги з боку науковців, котрі розглядають загальні процеси становлення та розвитку військових структур України або військово-прикладну підготовку європейських формувань.

В першу чергу відзначимо фахові військові дослідження кавалерійських генералів Європи, що розглядали особливості озброєння та вишколу кавалерії за нової доби. На жаль, ці фахівці з військового мистецтва та бойової підготовки не торкались подій новітньої доби.

Згадаємо й праці радянських військових фахівців, котрим вдалося подати об’єктивну оцінку бойового вишколу кавалерії ймовірних ворогів Радянського Союзу міжвоєнної доби. Особисту бойову підготовку українських кінних формувань та козаків вони не досліджували.

Окремо відзначимо поважний внесок у дослідження історії Збройних Сил України, здійснений авторами “Історії Українського Війська”. Тут розглянуто низку аспектів українського військового життя від найдавніших часів і до 1921р., але питання змісту бойової підготовки українських козаків і військовослужбовців не вивчалося.

Сучасна українська історіографія успішно розробляє загальні питання історії Українського козацтва за нових часів. Певну увагу приділено й проблемі козацької спадщини та спроб її відродження у часи Української Революції 1917-1921 рр. Окремо виділимо дослідження Л. Коляндрука, присвячене історії українських бойових мистецтв (попри певну успішність цієї роботи відзначимо і плутанину з типом кубанської шашки та брак аналізу збройних засад бойового мистецтва українських козаків).

Автор також приділив увагу бойовому вишколу козаків, українських військовослужбовців та кіннотників Європи, але поки що не здійснив порівняння засад бойового вишколу українських кіннотників з володіння шашкою на початку 20-х рр. ХХ ст. та тогочасних українських козаків.

Отже, сучасна українська історіографія все ще не дослідила зміст бойового вишколу української кінноти з володіння шашкою на початку 20-х рр. ХХ ст. й не здійснила його порівняння з відповідними досягненнями козацького бойового мистецтва початку ХХ ст.

Таким чином, як зарубіжні, так і українські історики досі належним чином не розглядали основи бойового вишколу з володіння шашкою в українській кінноті у 20 рр. ХХ ст. у порівнянні із досягненнями українських козаків початку ХХ ст., що й обумовило визначення відповідної мети пропонованої розробки.

Джерельною основою пропонованої статті стали матеріали (військові настанови і статути та спогади), почерпнуті в архівах України (ЦДАВО України, ДАДО (Державного Архіву Донецької області)) та ЦНБ ім. акад. Вернадського.

Наявні джерельні матеріали стали передумовою достовірності положень та висновків цієї розробки.

Перед тим, як розпочати огляд основ бойової підготовки українських кавалеристів з володіння шашкою на початку 20-х рр. ХХ ст. слід зазначити, що вияв її змісту здійснюється, перш за все, на основі відповідних статутів і настанов щодо військово-прикладного вишколу військовослужбовців. Зауважимо, що у військах Наддніпрянської Армії УНР впродовж 1917-1920 рр. так і не було запроваджено власних статуту чи настанови з володіння цією холодною зброєю, а тому вишкіл здійснювався відповідно до російських армійських стандартів дореволюційної доби (більшість українських старшин та рядових військовослужбовців мала досвід військової служби у Російській армії).

Варто мати на увазі, що вишкіл з володіння шашкою був актуальним перш за все для кавалеристів, проте певне значення він мав і для старшин піхотних формувань, а також артилеристів Армії УНР.

Звернемо увагу на те, що володіння шаблею (шашкою) для українських кавалеристів було дуже важливим ще й з огляду на те, що за козацької доби саме шабля вважалась ознакою приналежності до військово-козацького товариства. До речі, кубанські козаки, які найповніше зберегли й трансформували українську козацьку спадщину, також головну увагу під час вишколу кавалеристів приділяли володінню шашкою.

Відзначимо, що закономірний процес розбудови Збройних Сил УНР вимагав систематизації усіх сторін армійського життя, що призвело й до появи відповідних розробок наприкінці існування Українського війська.

На початку 20-х рр. залишки Армії УНР були інтерновані у військових таборах на теренах Польщі. Українських військовослужбовців було розташовано в таборах: Вадовіци, Ланьцуті, Олександрові-Куявськім, Каліше, Пілкувіси, Бидґощчі, Тарнові, Ченстохові тощо. Загалом на квітень 1921 р. у таборах для інтерновських у Польщі перебувало понад 13.000 бійців. Тут вони продовжували вдосконалювати свій бойовий та військовий вишкіл, запроваджуючи у тому числі й єдині стандарти бойової підготовки.

Необхідність запровадження єдиних основ бойового вишколу кіннотників визріла за часів Директорії УНР, але через складну військово-політичну ситуацію почала реалізовуватись лише восени 1920 р., коли було доопрацьовано розробку поручника Горшковського “Навчання до бою на шаблях”. Цю настанову після тривалого обговорення було рекомендовано у 1922 р. в якості підручника для усіх українських формувань, що перебували у Польщі. Відзначимо, що у згаданій розробці скрізь використовувалась звична для українців назва «шабля».

Основою згаданої української настанови стала дореволюційна настанова Російської імперії, яку переклав та доопрацював поручник Горшковський (колишній інструктор Головної фехтувально-гімнастичної школи Російської імперії). Наголосимо, що дореволюційне російське підґрунтя шабельного бою в Армії УНР призвело й до опосередкованого використання основ італійської фехтувальної школи (на ній базувалась російська підготовка). Йдеться про те, що основою бойових рухів мала бути робота ліктем, який слід було утримувати так, наче він є продовженням лінії плеча.

Під час вишколу українські військовослужбовці мали зайняти правосторонню вихідну позицію (стопи ніг становили кут 90⁰: ліва стопа носком ліворуч; права – на відстані кроку й носком вперед, на одній лінії з п’яткою лівої стопи; шабля спрямовувалась вістрям вперед і лезом догори у випрямленій руці).

Передбачалось виконання за допомогою руху ліктем такі відбиви:

• 
  внутрішній (лезом ліворуч із одночасним згинанням ліктя, який слід опустити до поясу);
  
• 
  зовнішній (лезом праворуч, а вістрям навскіс вгору; при цьому лікоть згинається й опускається до поясу з правого боку);
  
• 
  внутрішній з натисканням вістря вниз (лезо повертається ліворуч з одночасним згинанням ліктя; долоня розгортається нігтями пальців від себе – вперед);
  
• 
  згори (руку віднести ледь на себе й спрямувати клинок лезом до гори і вістрям ліворуч; шаблю тримати над головою);
  
• 
  вниз – праворуч (опустити клинок півколом вниз – праворуч за рахунок згинання ліктя; лезо розташувати вістрям вниз і лезом праворуч).
  

Значну увагу у настанові приділено й опису основних атакуючих прийомів: уколів та ударів. Всі уколи необхідно було робити з випадом (великий крок вперед з нахилом корпусу). Зазначалося, що під час нанесення уколу лезо шаблі необхідно спрямувати догори, а вістря – вперед. Удари шаблею слід було наносити із застосуванням ефекту прорізання. Такий підхід суттєво підвищував руйнівний ефект ударів.

Під час вишколу передбачалось опанування різноманітних хитрощів і фінтів:

• 
  оманливий укол й блискавичне перенесення зброї в іншому напрямку (навколо захисного руху противника);
  
• 
  максимально швидка контратака після відбиву;
  
• 
  виконати показний удар і, ледь зупинивши клинок у зброї противника, швидко атакувати в іншому місці;
  
• 
  оманливі атакуючі прийоми виконувати під крок, а реальні – за допомогою випаду.
  

Окремо звернемо увагу на те, що досконала козацька джигітовка додатково підвищувала ефективність володіння шашкою під час кінного бою, впливаючи на підвищення загального фізичного стану козаків.