Науково-практичної конференції

Усилиями английского лингвиста А. Ведделла и его украинских последователей на протяжении последних 80 лет составлен шумеро-санскрито-украинский словарь, подкреплённый сопоставлениями этих же и др. письменностей. Это мощное дополнение, а вместе и проверка родства мифологий, над раскрытием которой в те же годы поработали Ж. Демюзиль, В. Н. Даниленко, Б. А. Рыбаков, С. А. Токарев, А. Г. Кифишин, Ю. А. Шилов и др.

К тому же присутствует специфическое родство сельскохозяйственных и социальных терминологий. Так, ара Шумера и Индии отвечает украинским рало, орати, – и это гари, ария, гарно. При этом шумерские gari < ara < arattu 'прекрасно работал' выводятся именно с Аратты. 4 шумерские гины составляли 1 саг (сажень из 4 згинів руки), 12+69 сагов – ган (гон из 60-80-120 саженей); числа тузинь (12) и копа (60) отвечают украино-славянским дюжина и копа. Копою называли ещё и 60 грóшей или же снопов. Серебряный слиточёк мина означал поначалу ’міняти’, а затем стал и греческою ’монетой’. Аратто-арийские менялы-купцы-пани(кары) дали или же получили название, родственное как шумерскому, так и украинскому названию димкар. Ему близки понятия шумер. думу-уру ('дума городских старейшин'), арий.-инд. грама-девати и гуру ('общинные божества', 'наставник'), укр. дума и громада. Боярин был барти (шумер.) и бгарати (арий.-инд.), а кошовий воин – хшати и кшатрий… Некоторые из иных соответствий приведены в предыдущих разделах. А ниже показано, что этот список можно значительно расширить.

Так, Украина сохраняет протохаттское (протоиндоевропейское) kal- в значении ‘(священного) быка’: Кальнів, Коломия, Коломийщина (< *Kal-lam-ASU ‘Бык-пламенный-БОГ’, «Край под опекой Тельца») и т. п. Такие названия могли возникнуть у протославян, когда они корову называли алинья – подобно как ‘оленихе’ эпохи мезолита, так и последующему хаттскому ’быку’. На неолитическое время данного рубежа указывают соответствующие изображения храмов малоазийского Чатал-Гуюка VII тыс. до н. э. Тогда же, около 6600 г. до н. э., на поселении около приазовской Каменной Могилы возникает домашний скот – быки и коровы. Тут же, среди протошумерских надписей, появляются указания на изобретение и развитие орудий земледелия.

Предисловием этим указаниям следует считать сохранённые славянами понятия сапа и соха (< праслов. *soh-), безусловно связанные с сохатыми лосями и т. п. Их роги вместе с сукáми использовались в Кукутени–Триполье для изготовления и мотыг, и древнейших рал. Из того же семантического куста происходит священная sag-’голова’ Тельца, которая воплощалась в «рогатые троны» той же археологической культуры. В «Гроте Быка» Каменной Могилы рядом с изображением пашущего быка-Тельца есть протошумерские надписи VII-IV тыс. до н. э., которые раскрывают процесс изобретения рала: PA ('ветка, сук, кий'; 'старейшина') и РІ ('разум'), še ('зерно'), Nin-a-zu (‘Владычица семя познала’; zíz ‘пшеница’). Таким образом, тут же, вместе с появлением скота и рала, отображена селекция пшеницы (литов. pūrai) из дикорастущего пырея:

Влес-книга неоднократно упоминает начало государственности 10-тысячелетней давности, когда «почашхом градие ставити, огница повсуде роскладаяти» [дощечка 2-б] – соответственно обычаю носителей трипольской культуры концентрически планировать свои города и периодически их поновлять, сжигая при этом постаревшие. Специфике тех строительств и разрушений отвечает протошумерская лексика Каменной Могилы и праиндоевропейские пласты славяно-украинской терминологии:

Традиция периодического самосожжения-обновления трипольских поселений прослеживается в храмах шумеров и в Трое I–III, а у славян – в обычае сжигать старые вещи, чучела и т. п. на празднества Масленицы и Купалы (< Купава < шумер. Кубаба < хат. Кумамас).

Наиболее очевидные выводы из приведенной системы фактов таковы. Во-первых: в аратто-шумерское время на территории культуры Кукутени–Триполья существовал общий (для последующих славян, индийцев, молдаван и румын) цивилизованный центр самого развитого в VII-IV тысячелетиях до н. э. воспроизводящего господарства и общественного строя – который издревле назывался Араттой, отражением апогея которой является указанная археологическая культура. Во-вторых, этот центр был изначально прото-праиндоевропейским, заложенным вследствие контакта жрецов малоазийского Чатал-Гуюка и приазовской Каменной Могилы; впоследствии он стал прародиной этнокультурного ядра славян и др. индоевропейских народов. В-третьих, значительные миграции из дунайско-днепровской Аратты-І начались на праиндоевропейской стадии времён закавказской Аратты-ІІ (куро-араксская и т. п. археологические культуры) – до возникновений классического Шумера 3100-2316 гг. до н. э. и пенджабской Аратты-ІІІ доарийского происхождения (культура Хараппы и Мохенджо-даро). Известно две значительных волны соответствующих переселений 6500-3300 гг. до н. э., которые совпадают с наиболее вероятными границами одного-двух Потопов, а между ними – от буго-днестровской культуры как предтечи Триполья до начала его этапа С-ІІ. Подобные выводы можно распространить на культуру Прекукутень–Кукутень территории Молдовы и Румынии – но пока что (до проведения там обстоятельных лингво-этнологических исследований) на уровне гипотезы, а не теории.

К подобным выводам пришёл недавно Ю. Л. Мосенкис, которого поддержал даже М. Ю. Видейко, категорически настроенный против теории отображения археологической культурой Кукутени–Триполья исторической цивилизации-государства Аратты (–Арты-Арсании времён Руси). Такая уступчивость является следствием того, что оба исследователя отождествляют термин «доиндоевропейский» с «неиндоевропейским» (а «прасемитским», для Л. Л. Зализняка, В. В. Отрощенко да их сторонников). Похожую методическую ошибку допустил, как увидим ниже, С. И. Наливайко в сопоставлении Аратт (І и ІІІ) Украины да Индии. Насамом же деле приведенные выше словари и др. свидетельствуют о праиндоевропейском характере и Аратты, и Кукутени–Трипилья; стадиально индоевропейскими они становятся лишь после самороспуска своих городов-государств (этапы Триполья С-ІІ и Городиштя-Фолтэшь). Главный вывод Мосенкиса, в понимании Видейко: «трипольский язык – это древний (доиндоевропейский) компонент славянских языков, наличие которого среди прочего отличает эти языки от остальных индоевропейских, зато сближает с древними языками Восточного Средиземноморья». Фактаж данного вывода тоже можно понимать двуяко: не как ближневосточное влияние на Дунайско-Днепровский регион VII-III тыс. до н. э. (названные выше исследователи), а как обратную связь формирования древнейших цивилизаций (Аратт I и II, затем Шумера и Эллады – по Ю. А. Шилову).

Фактов и выводов относительно дунайско-днепровских и тигро-евфратских связей через Аратты І–ІІ приведено уже достаточно. Контакты Шумера с археологичной культурой Хараппа (а значит с пенджабским государством Аратта-ІІІ) исследователями вполне признаются. Остаётся лишь рассмотреть связи Аратты-І с Араттой-ІІІ, которая описана в VIII книге индоарийского епоса «Махабхарата». Основные лингвистические сопоставления провёл тут украинский индолог С. И. Наливайко.

Постановке и раскрытию проблемы помогло знакомство Наливайко и Шилова со специалистами из Археологической службы Департамента культуры Индии, которое состоялось в Дели весной 1997. Посмотрев наши иллюстрации памятников Триполья, индийские археологи единодушно заявили: это хараппский тип (который связуется в Пенджабе с доарийской Араттой). После этой встречи С. И. Наливайко в первых своих публикациях поддерживал «правомерность связывания названия Аратта с Украиной» – которое было разработано Ю. А. Шиловым в 1992-1995 годах как составная часть теории о происхождении цивилизации. Индолог указал на родство названий соседних сёл Украины (Обуховского р-на Киевской обл.) Триполье и Халепье – с городами Триполи и Халеб (Ливан), Трипура и Халиюппа (Индия). Вслед за российским академиком О. Н. Трубачёвым были поставлены вопросы и о переселениях племён с подобными названиями.

Однако в дальнейшем, учтя заполитизированный натиск оппонентов Шилова, Наливайко значительно изменил собственную позицию: «Аратта не название, которой люди Давней Украины означали свою территорию». Весомо систематизировав многочисленные факты в статье «Аратта, Триполье и Украина», исследователь проигнорировал тут своё давнишнее замечание, что известия об Аратте свойственны не только индийскому, но и шумерскому эпосу, – следовательно значение названия следует выяснять комплексно, учитывая его (и любых названий) культурно-историческую изменчивость.

Индолога испугало негативное отношение «Махабхараты» к Аратте как 'Не-державы' нечистивцев, которые едят говядину да ещё с чесноком и лепёшками, употребляют хмельные напитки, не пользуются пальмовыми листьями вместо деревянных и керамических мисок, танцуют на похоронах, не придерживаются закона-дгармы про замкнутость каст, допускают смену их по способностям детей и проч. Ну, это грехи невеликие и весьма относительные! В целом здесь проступает этнокультура, более архаичная и отличная от арийской, к которой принадлежали авторы «Махабхараты». Ну и что? Исследователю следовало бы вспомнить протистояние позиций индоарийской «Риг-Веды» да ираноарийской «Авесты»: первая почитает 'блестящих' девов небес и уничижает 'жизненные силы' потусторонних асуров, тогда как во второй всё наоборот. Более того! В авестийской традиции Аратта–Арта носит название «владений Аримана» – злого духа, имя которого первично означает 'дружественный, гостеприимный' (и в этом значении он, сын благой праматери Адити, доныне почитается в Индии). Кстати, в «Веде словена», зачатой в традиции Аратты–Ариты–Арты, обычаи ариев-арниев весьма осуждаются, – так что, отказать Украине ещё и от 'Жезлоносного Ариана' Дандарии?…

Сказанное про колебания позиции индолога С. И. Наливайко значительно больше касается творчества ведущего украинского триполеведа М. Ю. Видейко. Косвенно занимаясь проблемой Аратты, этот исследователь сосредоточил свои усилия (часто-густо бесчестные) на отторжении её от археологии Кукутени–Триполья и от истории Дунайско-Днепровского региона с его исконными земледельцами-оратаями и т. п.

В «Махабхарате» племена пенджабской Аратты называются синдгу-сувиры, бахлики и др. На землях бахликов стоял город Кундин и протекала река Апага; известны правители Бгишмака, Бгуришравас, Парьяшравас.

Дальнейшее изучение данной системы методами астроархеологии – еще один значительный резерв весьма древних и широких традиций, еще одна перспектива историзации культуры Кукутени–Триполья в направлении цивилизации Аратты. Ибо древние календари предоставляют мощные возможности взаимоувязывания археологических, этнологических, литературных и прочих источников.

Вопреки стремлению отдельных специалистов и коллекционеров отмежеваться от работы по историзации (в сторону дошумерского государства Аратты и проч.) археологической культуры Кукутени–Триполья и даже дискредитировать эту работу, она уже нашла своё общественное признание. Во-первых, вследствие обеспеченности значительным кругом разнообразных источников; во-вторых – охвата этими источниками практически всех вспомогательных дисциплин исторической науки; в-третьих, своего межнародного общекультурного значения. Оно не ограничивается историей, а выходит (ещё и религией, искусством, политикой, экономикой и др.) на широкий спектр миропонимания. Наиболее актуально тут – смена господствующей парадигмы «исторического материализма», неверно отождествляющей начало цивилизации с рабовладением и потому призывающей сжечь её «огнем коммунистической революции». А дора­бовладельческая, общинная или самоуправлявшаяся, «первобыт­но­коммунистическая» Аратта заставляет по-новому взглянуть не только на происхождение, но также на современное состояние и перспективы цивилизации: можно и нужно обойтись без «пожара»!

Поэтому не случайно научное открытие (в 1990-1995 гг.) государства Аратты как исторического содержания археологической культуры Кукутени–Триполья было тут же включено в Программу Всеславянского Собора, принятую VII Всеславянским Съездом (Прага, 2-5.06.1998). Автор этой Программы, заручившись поддержкой специалистов Ю. А. Шилова и
А. Г. Кифишина, очертил проблему Аратты в своей концептуальной моногра­фии «Прародины и предки».

Профессиональные историки, тем более археологи не жалуют концептуальные работы (на которых со времён Геродота и Нестора-летописца и поныне лежит тавро государственно-идеологической цензуры), отдавая предпочтение аналитическим и описательным. Но как описывать да анализировать, не видя пред собой пути и цели? Над проблемой Аратты работають на всех трёх уровнях науки. Уже с 2001 г. она попадает в учебники для студентов, учителей, школьников, – проходящих рецензирования в Министерстве науки и образования Украины и даже в недоброжелательно настроенном Институте археологии Национальной Академии наук Украины. Автор данной статьи публикует серию работ, так или иначе связанных с проблемой Аратты. Среди них есть сугубо научные, имеются и учебные пособия, а также научно-популярные статьи и книги. Одна из последних («Пращуры») в 2002-2006 годах была издана на русском и украинском языках, в Киеве, Виннице, Минске, Москве. Московское издательство снабдило книгу аннотацией: «Рекомендована для изучения студентами всех учебных заведений России, Беларуси и Украины».

1. 
   Білоусько О. А., Супруненко О. Б. Давня історія Полтавщини (ХХ тисячоліття до н. е. – V століття). Підручник для 6 класу загальноосвітньої школи. – Полтава, 2004.
   
2. 
   Велесова книга. – Переклад та коментарі Яценка Б. І. – Київ, 1995.
   
3. 
   Відейко М. Ю. У пошуках держави Аратти // Археологія. – К., 1995, 2. – С.104-117.
   
4. 
   Відейко М. Ю. Украина: от Триполья до Антов. – Киев, 2008.
   
5. 
   Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К., 1974.
   
6. 
   Даниленко В. М. Кам'яна Могила. – К., 1986.
   
7. 
   Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества // Начала цивилизаци. – Москва, 1999. – С. 3-216.
   
8. 
   Енциклопедія Трипільської цивілізації / Гол. ред. Відейко М. Ю. – К., 2004.
   
9. 
   Кикешев Н. И. Прародины и предки. – М., 2003.
   
10. 
    Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа // Образ – смысл в античной культуре. – М., 1990. – С. 9-63.
    
11. 
    Кифишин А. Г. Хвалебная песня о построении храма Нингирсу // Введение в храм. Сборник статей / Под ред. Акимовой Л. И. – М., 1997. – С. 681-712.
    
12. 
    Кифишин А. Г. Жертвоприношения ассирийских царей. Структура ритуала // Жертвоприношение: Ритуал в культуре и искусстве от древности до наших дней / Науч. ред. Акимовой Л. И. и Кифишина А. Г. – М., 2000. – С. 97-122.
    
13. 
    Кифишин А. Г. "Страшный гнев" богов и "исход народа". К реконструкции одного ритуального мифа // Там же. – С. 147-181.
    
14. 
    Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – К., 2001.
    
15. 
    Мицик В. Ф. Священна країна хліборобів: Міста і селища Трипільської цивілізації у міжріччі Південного Бугу і Дніпра та околиць. – К., 2006.
    
16. 
    Культура ХХІ века. Материалы IV Международного конгресса-фестиваля мировой и национальных культур / Ред. Прус В. Н. – Ялта, 2005.
    
17. 
    Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы. – Запорожье–М., 1999.
    
18. 
    Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К., 2001.
    
19. 
    Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
    
20. 
    Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
    
21. 
    Наливайко С. І. Українська індоаріка. – К., 2007.
    
22. 
    Наливайко С. С. Етнічна історія Давньої України. – К., 2007.
    
23. 
    Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. Навчальний посібник. – К., 2006.
    
24. 
    Отрощенко В. В. Феномен Трипільсько-Кукутенської культурно-історичної спільності. Етнічні аспекти проблеми // Етнічна історія давньої України. Колективна монографія / Керівник Толочко П. П. – К., 2000.
    
25. 
    Петренко В. Г. Архитектурные особенности некоторых курганов Усатово // Материалы по археологии Северного Причерноморья. – К., 1983. – С. 22-32.
    
26. 
    Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М., 1981.
    
27. 
    Рыбаков Б. А., Трубачёв О. Н., Шилов Ю. А., Кикешев Н. И. и др. Всеславянский Собор. – М., 1998.
    
28. 
    Сегеда С. П. Антропологічний склад населення трипільської культури // Енциклопедія Трипільської цивілізації. – К., 2004. – Т. І, с. 474-477.
    
29. 
    Славянские Веды / Ком. Асов А. И. – М., 2003.
    
30. 
    Трубачев О. М. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.
    
31. 
    Трубачев О. Н. Труды по этимологии: Слово. История. Культура. – М., 2004. – Т. 1-2. – 800 с., 664 с.
    
32. 
    Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – К., 1990.
    
33. 
    Шилов Ю. А. Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тысячелетий до н. э. //На рубежах познания Вселенной. Историко-астрономические исследования, XXIII. – М., 1992. – С. 272-303.
    
34. 
    Шилов Ю. О. Праслов'янська Аратта. – Київ, 2003.
    
35. 
    Шилов Ю. О. Держава Аратта чи «трипільська археологічна культура»?
    //Етнокультура у контексті світової історії. Матеріали VI міжнародного наукового семінару "Черезовські читання". – Чернівці, 2004. – С. 121-134.
    
36. 
    Шилов Ю. О. Начало начал // Брама Безсмертя. – К., 2006.
    
37. 
    Шилов Ю. О. Древня історія України у контексті світової цивілізації. Навчальний посібник. – К., 2007.
    
38. 
    Шилов Ю. А. Основы славянской цивилизации. – М., 2008.
    
39. 
    Сucuteni–Тrypillia: A Great Civilization of Old Europe. – Rome, 2008.
    
40. 
    Flying Eagle & Whispering Wind. Atlantis Motherland. – Pukalani–Maui, 2003.
    
41. 
    Kaymp A. March of the Titans. A History of the White Rase. – N.-Y., 2001.
    
42. 
    Kramer S. N. Enmerkar and the Lord of Aratta. A Sumerian Epic Tale of Iraq and Iran. – Philadelphia, 1952.
    
43. 
    Lebeau M. La céramique du chantier B de Mari. – Paris, 1993.
    
44. 
    Mellaart J. J. Catal-Hüyük. The Neolithic Town in Anatolia. – London,1967.
    
45. 
    Merlini M. & Lazarovici G. Settling Discovery circumstances, dating and utilization of the Tărtăria Tablets // Acta Terrae Septemcastrensis, VII. – Sibiu, 2008. – P. 111-195.
    
46. 
    Rohl D. Legend the genesis of Civilization. – London,1998.
    
47. 
    Ursulescu N. & Tencariu F. A. Religie şi magie la est de Carpaţi acum 7000 de ani : tezaurul cu obiecte de cult de la Isaiia. – Iaşi, 2006.
    
48. 
    Waddell L. A. A Sumer-Ayran dictionary. – London,1927.
    
49. 
    Woolley C. L. Ur of the Chaldees. A record of seven years of excavtion. – London, 1950.
    

м. Київ
«Історія – вчителька життя». Проте хто з політиків-можновладців дослухається істориків-вчених? Не рахуються з ними також патріоти ніяких професій, конфесій, соціумів. Щоправда, всі потроху висмикують з творів то Грушевського, то Рибакова… а більш вагомих фахівців минуле століття й не спородило, хіба що – з окремих питань. Пройшов це все і опублікував. Як письменник – у трилогії «Зерцало грядущего», що складається з романів «Святині», «Цілитель», «Что БОГ дал» (2001–2005, 2009). Як вчений – у монографіях «Прародина ариев», «Джерела витоків української етнокультури», «Основы славянской цивилизации» тощо. І ще у сотнях інших, менш фундаментальних творів. Серед яких – розділи про державний устрій Аратти та місце її серед наступних цивілізацій Землі, опубліковані у знаменному каталозі міжнародної виставки «Cucuteni–Trypillia: Una Grande Civiltà dell'Antica Europa», що пройшла у Ватикані 16.09-31.10.2008.

Вважайте цю статтю діагнозом і рецептом країні від її професійного історика.

Єдиний шанс України на сьогодення–майбуття проступає на фоні глобального розвитку державності-‘цивілізації’. Яка розпочалася 9 тисячоліть тому в умовах Великої Неолітичної революції, а за умов Науково-технічної революції в середині ХХ століття перейшла на другий витóк свого спірального розвитку.

Початок ознаменовано розмежуванням праці на виробничу і управлінську (специфічними знаряддями якої є письмо, календар та інші прояви науки); очевидними ознаками стали поява міст і перетворення матеріального світу жерцями й майстрами (передусім гончарами та металургами). Ці головні й обов’язкові ознаки найдавнішої державності відкрито у 1964–1994 роках на теренах України (за першими публікаціями К. Шишкіна, В. Даниленка, Ю. Шилова, А. Кифішина). Знайдено найпершу писемну угоду 7000-6200 рр. до н. е., складену жерцями-правителями Кам’яної Могили (на Запоріжжі) та Чатал-Гуюка (турецька Анатолія). З неї починається співіснування населень відповідних регіонів, яке започаткувало «індо-європейську мовну спільноту» та взаємопроникнення двох антропологічних типів: протоєвропейського і давньосередземноморського. Архів Кам’яної Могили засвідчив самоназву та ін. виниклої таким чином держави Аратти (Аріти, за «Ведою словена»). З розселенням первинних “індоєвропейців” Дунайсько-Дніпровського регіону форпости цієї держави засвідчують наступні поеми месопотамського Шумеру, пенджабської «Махабгарати», та ін. Традиція первинної, общинної Аратти (вже як Арти–Арсанії), а також спорідненого Аріану (Дандарії, Кангару) простежується до розквіту Київської Русі – перетікаючи далі у самоврядування козацьких Січей та республік Гуляй-Поля й Холодного Яру… Тільки з урахуванням цієї лінії державотворення (а не вторинної, тоталітарної державності Боспора, Русі, СРСР тощо) можна зрозуміти вказівки елліна Палефата й вавілонянина Бероса про найдавніші в світі книги Кіммерії та Скіфії, а римлянина Трога – про передування цивілізованої нації сколотів усім іншим.

Кінець першого витка земної цивілізації найочевидніше позначено розщепленням атома – тобто завершенням освоєння людством речовинних проявів матеріального світу й виходом на його ж польову основу. Колись, на рубежі другого й третього витків, буде створено таблицю полів (гравітаційного, магнітного, проблематичних нині торсійного, інформаційного тощо), подібну чи відмінну від звичної нам таблиці речовин (Д. Мендєлєєва). Не менш важливі проблеми освоєння простору й часу; далі – взаємовідносин людського й всесвітнього, життя та смерті, тілесного й духовного, особистого та громадського; взаємодій складових аспектів культури: науки й релігії, економіки та мистецтва, політики й побуту, ін. Така багатотисячолітня перспектива загального розвитку культури взаємопов’язана із переростанням антропологічного типу нинішнього Homo sapiens² у невідомий ще Homo noeticus. Це природне переростання є докорінною причиною війн, екологічних негараздів, хвороб та інших мутагенних факторів сьогодення і майбуття.

Незалежна Україна продовжує рухатися другим шляхом. Найбільш очевидний тому показник: руйнація села та вимирання народу, які продовжують і навіть поглиблюють курс 1917 й наступних років. Проявою курсу є також намагання – на рівні Національної Академії наук та урядових інституцій України – закрити дослідження першого з окреслених вище шляхів. І якби не підтримка «Прародины ариев» російськими академіками О. М. Трубачовим і Б. О. Рибаковим, «Праистории Руси» – VII Всеслов’янським З’їздом у Празі, «Джерел витоків української культури» – головою Польського історичного товариства США М. Драганом, «Cucuteni-Trypillia Civilization in the Context of the Old Europe and Ntar East» – Н. Урсулеску і В. А. Дергачовим, провідними археологами Румунії та Молдови, – то закриття таки відбулося б. Та й зараз напрямок рятівного для України вивчення й упровадження напрямку Аратти–Арсанії–Січі визнаним назвати не можна; поперек нього поставлено не тільки монографію «Етнічна історія давньої України» тощо провідних фахівців Інституту археології НАНУ, а й компендіум «Україна – козацька держава» начебто незалежних дослідників.

Тож виходить, що нинішня Україна обрала собі шлях вимирання; принаймні, офіційна еліта держави рух народу до могили не припиняє… Чому ж тоді наукове відкриття в Україні альтернативного шляху підтримують іноземці?

Ставлячи подібні питання перед українськими істориками, рідновірами, націократами, козаками, я отримував у відповідь переважно затяте відторгнення – і російського чи ще якогось іноземного інтелекту, і себе разом із ним. Чимало таких випадків описано у моїх «Святинях» та «Українській національній ідеї». Серед них, з одного боку, про нищівну протидію В. Довгича публікаціям «Прабатьківщини аріїв» та «Історії України в контексті світової цивілізації», а з іншого – про пам’ятники «Джерелам української етнокультури», встановлені в Комсомольську й Дніпропетровську за ініціативою поляків та росіян. Щоправда, серед останніх зловмисники трапляються теж. Порівняймо дві начебто протилежні позиції. Так, московський доктор історичних наук Н. Гусєва пов’язує мої публікації про Аратту та ін. «с расцветом украинского национал-шовинизма», тоді як її київський колега В. Отрощенко пише, що «Ю. О. Шилов ліпить Аратту з позицій етнічного росіянина-інтернаціоналіста». Ця поверхова протилежність позицій вочевидь об’єднується Ю. Канигіним (співробітником Президії НАНУ, протеже екс-президета Л. Кравчука), який від 1998 року намагається вкрасти і переінакшити моє відкриття (від 1992) Аратти, приписуючи мені навзамін «воинственный сатанизм, спекулирующий на глубоких корнях и тяге украинцев к своим древним национальным истокам» та зв’язок «с российским профашистским движением». І це тоді, коли майже всі українські інтелектуали змішують творчість Шилова й Канигіна у єдиний напрямок – що свідчить про низький рівень знання й розуміння тими інтелектуалами історії та її політичного значення. Апофеозом невігластва є публікація в міжнародному часописі «Рідна віра» №3(41)’3, де мої дослідження виставляються «небезпечнішими від випадів юдея Бузини, бо вони завуальовані і закодовані вже на ложній Суті, на Оратанії». Це з «Відкритого листа археологу Юрію Шилову», до якого додається сонет «Змій Шеша і його син Шешило»: «Чужий, жорстокий, книжний імітатор (…) Московсько-Візраїльський імператор, Кат України, – надлюдський терор!!!». Така ось словесна діарея члена Спілки письменників України В. Осипчука, освячена редколегією з десятків далеко не гірших представників української еліти. Кого БОГ хоче покарати – позбавляє розуму. Трагедія в тому, що такі розумники тягнуть за собою на кару народ і країну…

Вище дано лише початок відповіді на питання: чому наукове відкриття в Україні первинного державотворення аратто–січового типу так радо підтримують іноземці? – які й самі, власними шляхами приходять до подібних висновків. За останнє півстоліття в Англії, США, Франції, навіть у Меланезії вийшло чимало досліджень із мапами, де стрілки первинних цивілізацій Євразії та Єгипту починаються з теренів України… Для того щоб відповісти остаточно, суттєво, слід зосередитися на 600-літній вервечці глобальних епох, яка пов’язала рубіж першого і другого витків спірального розвитку загальнолюдської цивілізації (див. початок статті).

Почалося з італійського Відродження (європейських, добіблійних коренів цивілізованої культури – які донедавна вбачали в 3-тисячолітній минувшині Троянської війни). Далі естафету підготовки переходу до другого витка підхопила германська Реформація (біблійних церков з їх ідеєю Кінця світу, несумісною з державницьким життєзабезпеченням громадян). Дещо пізніше естафету підхопили французька Просвіта (народу наукою, замість церковного невігластва) й англійська Науково-технічна революція. А потім, із творчістю М. Гоголя та О. Блаватської українського походження, прийшла черга слов’янському Неоправославію (оновленому ’славленню Небес’, за «Велесовою книгою» ведичної якості), більш відомому нині під назвою “Неоязичництво”. Тож не випадково саме в Україні знайшовся корінь цивілізації Аратти – ще індоєвропейської, общинної; якісно й хронологічно відмінної від Трояно-Еллінської – проте “весняної“, відповідної потребам ХХ і багатьох наступних століть. Збулися пророцтва Нємчинова, Нострадамуса, Ванги…

Отже проблема виходу європейської й загальнолюдської цивілізації зі смертоносного “зимового“ тупика тоталітаризму набула такого значення: слов’яни, українці передусім, мають завершити загальноєвропейський цикл Відродження–Реформації–Просвіти–Неоправославія. Ведеться не лише про державотворення, але про культуру загалом, й про генетичний розвиток теж. Прогрес цього циклу дуже важкий; до того ж не людьми надуманий, а даний Долею (‘Богом’, у перекладі на мову ведичних брагманів). Українці-слов’яни мають або виконати належну їм частину прогресу – або ж розчинитися добривом серед того народу, який спроможеться на виконання. Вимоги тут не так до українського чи будь якого народу, як до його життєдайної еліти – якої має бути, за природною нормою, не менше 5 % від населення… Оце і є обіцяні вище діагноз і рецепт єдиного шансу України. Звідси й українська національна ідея: Підіймаючи святині України – посприяємо людству! Мудрість, братерство, наснага!

Іноземці, як вище показано, сягають подібних висновків – і тому починають уже розуміти й підтримувати нас. Зростання такої підтримки – гарантія відродження та щасливого майбуття України. А на самостійні придумки й незалежність від людства – надії немає; генезис (від 1991 та багатьох попередніх років) й інтелектуальної еліти, і виборців та урядовців наочно це довели.

Підсумовуючи скажу, що сподівання на єдиний шанс України порятуватися й розквітнути, адекватно зайнявши належну нішу в стані та розвитку загальнолюдської цивілізації – не марні. Слідом за моїми книгами й підручниками з розробками проблеми Аратти–Арсанії–Січі потроху виходять (від 2001) книги й інших авторів; трапляються вже навіть з позначками «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України». Залишається працювати й чекати, доки такі стануть переважати над пробіблійно-постмарксистськими писаннями, поки навчаться на цих новаціях покоління школярів і студентів, коли сформується достатня якість-кількість еліти – а з неї вийде такий Президент, що стане дійсно-таки «батьком нації»… Але скільки залишиться тоді людей в Україні? чи існуватиме її село як хранитель етнокультурного генофонда первинної цивілізації? чи збережеться третя, з часів Богдана Хмельницького та Володимира Винниченка, незалежність країни від чужинської влади (концептуально–ідеологічно–політично–військово–економічної)?


О. Притула
Система козацького бойового мистецтва «Спас»,

як засіб національно-патріотичного виховання української молоді
Запорізький національний нуніверситет
Патріотичне виховання дітей та молоді — це комплексна, системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадських організацій, сім’ї, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до України, турботи про благо народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, незалежності та цілісності України.

Патріотичне виховання дітей та молоді націлене на формування і розвиток особистості, якій притаманні людська гідність, висока національна самосвідомість, культура міжетнічних відносин, гуманістична мораль, виконання положень національного законодавства, вміння цивілізованим шляхом відстоювати свої права і свободи, сприяючи громадянському миру і злагоді в суспільстві.

В Україні патріотичне виховання відіграє особливо важливу роль, оскільки воно покликане сприяти формуванню соборності України, що є основою української національної ідеї.

Проблеми соціально-економічного становища суспільства перехідного періоду, зниження рівня життя більшості населення, його розшарування, знецінення традиційних моральних норм і цінностей, пропаганда жорстокості, бездуховності, насильства, невизначеність в оцінці подій історичного минулого українського народу негативно вплинули на підростаюче покоління, знизили виховну роль культури, мистецтва і освіти як найважливіших факторів формування патріотичної свідомості дітей та молоді.

У цих умовах постала необхідність розв’язання на державному рівні найгостріших проблем, пов’язаних з вихованням патріотизму та національної свідомості дітей та молоді як основи консолідації суспільства і зміцнення держави.

Розбудова суверенної, демократичної, правової держави потребує від органів виконавчої влади, громадських та релігійних організацій вжиття заходів для розвитку в громадян духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини Українського народу, впровадження у суспільну свідомість співвітчизників загальнолюдських моральних цінностей, виховання оптимізму та впевненості кожної людини у своєму майбутньому, формування здорового способу життя.

Ідея патріотизму може і повинна стати тим стрижнем, навколо якого буде формуватись свідома, активна патріотична позиція громадян, яка буде забезпечувати і визначати їх готовність до активних дій на користь Батьківщини. Необхідність формування патріотизму декларується в багатьох нормативних документах, програмах, проектах, наукових і популярних публікаціях, присвячених проблемі патріотичного виховання.

Успішна розбудова України, як держави неможлива, якщо система виховання громадян відбувається не на основі духовних, морально-етичних норм, любові до України.

Саме тому необхідний активний пошук орієнтирів для сучасного виховання на основах національної духовності і самосвідомості, надбаних віками і не підлягаючих сумнівів сьогодні: православ’я та інші релігії, державність, патріотизм, соборність, милосердя, благодійність, цілеспрямованість, соціальна мобільність, відповідальність тощо.

Вирішувати дані питання мають усі державні установи різних рівнів, видів і типів спільно з суб’єктами громадянського суспільства, які об’єднують в своїй основі діяльність всіх інститутів суспільства, направлену на формування у громадян ідеалів і реального досвіду служіння народу і Батьківщині.

Найбільшим історичним досвідом служіння народу і Батьківщині – Україні в історії постає феномен козаччини, коли сам спосіб життя людини і суспільства формував і виховував молодь стійкими патріотами свого народу і своєї Батьківщини, здатних, і це підтверджене багатьма історичними фактами, у будь-який момент без застережень віддати своє життя за своє козацьке товариство, за свій народ, за свою Землю-Матір.

Згідно цього актуальним є вивчення і відродження кращих педагогічних здобутків козаччини у сфері патріотичного виховання.

Одним з найпотужніших засобів виховання козака-воїна, захисника Матері-Землі і свого народу в козацтві була система бойового мистецтва «Спас» - український козацький звичай «Спас», який після зникнення з української політичної арени козацтва у ХІХ-ХХ століттях був забутий і передавався лише в козацьких родах індивідуально, несучи охоронну функцію. Після здобуття Україною незалежності, як держави в 1991 році «Спас», як система виховання стійкого патріота України, набув актуальності. Український народ має міцні традиції національної педагогіки. Представницею її є українська козацька педагогіка, яка виховує в молоді синівську любов до рідної мови, культури, землі, народу, Батьківщини, незламну силу волі й духу, високу лицарську мораль, духовність, в основі якої лежить предківський козацький Звичай „Спас”.

Що ж таке „Спас”?

Версій назви бойового мистецтва Спас існує декілька:

1) Спас - це те, що тебе спасає в бою (з переказу діда - носія звичаю Спас);

2) Спас - то припас (бойовий) українського народу (карб, записаний у
Л. Безклубого, носія звичаю Спас);

3) на честь Христа Спаса - людина входить в певний психофізичний стан і немов би стає під захист свого ангела-спасителя (за християнським православним світоглядом);

4) на честь богів-Спасів (за язичницьким світоглядом).

Проте всі ці розрізнені на перший погляд версії можуть твердити, що Спас, як традиція, існував ще в дохристиянські часи.

Спас - це світогляд воїна-козака, захисника рідної Землі, це, насамперед, спосіб виховання свого Духу і за рахунок цього вишколу - свого тіла.

Усні перекази донесли до нас інформацію про існування широких видів Спасу:

- обережний Спас;

- лікувальний Спас;

- бойовий Спас.

Проте, ці три види бойового мистецтва тісно пов'язані між собою в одну традицію, виховання козака-воїна.

Традиція Спасу призначена повернути систему патріотичного виховання в Україні до національного коріння.

Традиційне козацьке бойове мистецтво «Спас», як система несе в собі сім видів підготовки козака воїна:

• 
  фізичну;
  
• 
  технічну;
  
• 
  теоретичну;
  
• 
  тактичну;
  
• 
  морально-вольову;
  
• 
  психологічну;
  
• 
  духовну.
  

Весь спектр духовної підготовки націлений на формування у молоді чіткого переконання на основі правдивого історичного фактажу в позитивізмі українських національних чеснот, а через це – любові до України, рідного народу, української національної культури.

Доцільно розглянути форми і методи національно-патріотичного виховання в Спасі.

Самі тренування з козацького бойового мистецтва «Спас» несуть суто національно-патріотичний характер, оскільки саме виконання вправ обов’язково перемежовується з історичними розповідями про вміння і здобутки українського воїнства.

Обрядовість у Спасі несе в собі основу любові до Матері-Землі, до свого народу, сім’ї, традицій. Причому обрядовість має, як традиційний характер (оснований на козацькій традиції), так і сучасний, оснований на великій повазі до державних святинь – прапору України, гімну України, державного герба.

Заходи, що традиційно проводять осередки Спасу мають за мету формування у молоді відчуття любові до України через суто практичні дії: участь в народних святах, в змаганнях, екологічних, благодійних акціях тощо. А також формування у спасівців почуття дружби, братерства, підтримки ближнього – тих кращих якостей, які були притаманні нашим славним предкам запорозьким козакам – справжнім лицарям українського народу.

Внутрішній устрій життя в осередках Спасу полягає в тому, що сам спосіб життя молодих козаків повинен сформувати у них потребу бути корисним Українській державі, народу, своєму товариству. Вже починаючи з ритуалу посвяти в учні Спасу, діти дають клятву на вірність Україні, українському народові і козацтву, що є запорукою формування справжнього громадянина України. А вже при посвяті в козаки, молода людина, яка пройшла вишкіл з бойового мистецтва, перевіривши себе в випробуваннях, свідомо приносить обітницю на служіння Матері-Землі-Україні, українському народу і козацтву.

Основне завдання відділень та шкіл українського національного бойового мистецтва “СПАС” – підготовка козаків-воїнів та спортсменів високої кваліфікаціі – носіїв українського національного Звичаю, стійких патріотів - захисників України.

Важливою умовою виконання цього завдання є багаторічна цілеспрямована підготовка козаків-воїнів, що передбачає:

• 
  сприяння гармонійному фізичному розвитку і всебічної фізичної підготовленості, зміцнення здоров’я учнів;
  
• 
  підготовку бійців високої кваліфікації, здатних бездоганно діяти в будь- яких умовах бою, а також успішно виступати на спортивних змаганнях найвищого рівня;
  
• 
  безупинне підвищення тренувальних і змагальних навантажень в процесі багаторічної підготовки;
  
• 
  підготовку вольових, сміливих, дисциплінованих, наділених бійцівськими якостями спортсменів;
  
• 
  підготовку інструкторів з бойового мистецтва “СПАС”, та суддів з українського національного рукопашу.
  

З 1991 року в Спасі було виховано більше десяти тисяч учнів, спортсменів і бійців різних рівнів. Сімнадцятирічна практика відродження в Україні системи козацького бойового мистецтва «Спас» чітко показує, що на основі «Спасу» разом з підготовкою висококваліфікованих фахівців з бойового мистецтва іде системна підготовка патріотів Української держави, носіїв духовних чеснот українського народу.

Основна сутність системи козацького бойового мистецтва «Спас», як засобу національно-патріотичного виховання української молоді, показано в «Марші Запорозького Звичаю «Спас» (слова запорізького поета Пилипа Юрика, музика композитора Євгена Пасічника):.

У бій хоробрі вої Святослава

На десятьох один ішли колись,

По всій Русі котилась їхня слава,

Синами Київ сонячний гордивсь.
У спадок нам від прадідів дісталось

Мистецтво „Спас” – як сила тих віків,

Щоб українські душі гартувались

І рідний Край героями розцвів.
Приспів:

Ростуть зі „Спасу” вої-патріоти

Їм перемога світить у боях

Бо Україна — мудрості криниця

Козацький рід міцний, неначе криця,

Бо майорить над нами синьо–злотий

Із Сонця і Дніпра священний стяг.
Рука звитяжця гріла плуг і зброю,

Стрясала Кафу, Варну, Цареград

І наш козак – могутній, славний воїн

Став персонажем дум, пісень, балад.
Мистецтво „Спас” – правічне і святинне

У нього Дух і Сила – два крила,

Ми зробим все, щоб рідна Україна,

Як птиця Фенікс щастям ожила.