Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

Тема 1 Радянсько-американські відносини

розвиток завдяки радянсько-американським зустрічам на вищому рівні в 1973 і 1974 pp.

22 червня 1973 р. на саміті у Вашингтоні лідери СРСР і СІЛА підписали Угоду про відвернення ядерної війни. Процес розробки цієї угоди ускладнювався через різні підходи сторін до формулювання їх зобов'язань відносно застосу­вання ядерної зброї. Лише напередодні візиту Л. Бреж­нєва до СІЛА було погоджено компромісну формулу, що дістала такий вигляд: обидві держави «діятимуть так, щоб виключити виникнення ядерної війни між ними й між кожною зі сторін та іншими країнами». Ця угода, як і «Основи взаємовідносин між СРСР і СЛІА», мала декла­ративний характер і не передбачала механізму втілення в життя зафіксованих у ній принципів. Однак завдяки своєму морально-політичному значенню обидва документи по­зитивно вплинули на розвиток радянсько-американських відносин і загальну міжнародну обстановку.

Були також підписані: документ «Основні принципи пе­реговорів про подальше обмеження стратегічних і насту­пальних озброєнь»; угода про науково-технічне співробіт­ництво в галузі мирного використання атомної енергії; угоди про співробітництво в галузі сільського господарст­ва, транспорту, досліджень Світового океану, а також за­гальна угода про контакти, обміни й співробітництво; конвенції з питань оподаткування.

Наслідком третьої зустрічі керівників СРСР і США, що відбулась у Москві й Криму з 27 червня по 3 липня 1974 р., стали:

Договір про обмеження підземних випробувань ядер­ної зброї та Протокол до нього;

Протокол до Договору про обмеження систем ПРО (скорочував для кожної з країн наявність таких систем із двох до однієї);

Спільна заява щодо заходів, спрямованих на усунення небезпеки використання засобів впливу на природне се­редовище у воєнних цілях;

два протоколи, що регулювали заміну, демонтаж або знищення стратегічних озброєнь.

У цілому московські переговори були достатньо ус­пішними, хоча й не вдалося підписати нову угоду про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2).

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Крім суперечностей, що виявилися в підходах обох сторін відносно ОСО-2, негативний вплив на позицію СІЛА справляли внутрішньополітичні події, пов'язані з «Вотер-гейтом», які призвели до безпрецедентної в історії СІЛА відставки президента в серпні 1974 р.

Новий президент США Д. Форд у день свого вступу на посаду надіслав Л. Брежнєву листа, в якому висловив твердий намір продовжувати курс на поліпшення ра­дянсько-американських відносин. Під час робочої зустрічі у верхах 23—24 листопада 1974 р. в районі Владивостока керівники СРСР і СЛІА досягли нової угоди ОСО-2 зі значно більшими обмеженнями стратегічних озброєнь порівняно з Тимчасовою угодою 1972 р. Було також доку­ментально зафіксовано принцип рівності та однакової без­пеки сторін. Нова угода мала бути підписана під час за­планованого на кінець 1975 р. візита Л. Брежнєва до СЛІА. Робота над нею йшла паралельно з опрацюванням остаточного тексту Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, який після його підписання 1 серпня 1975 р. став апогеєм розрядки міжнародної на­пруженості.

Протягом 1975 р. продовжувався, хоча й повільно, процес розробки нової довгострокової угоди про обме­ження стратегічних наступальних озброєнь відповідно до владивостоцької домовленості. Після досить складних переговорів була підписана міжурядова угода між СРСР і СЛІА з питань морського судноплавства, ратифікована конвенція відносно оподаткування. Спільний космічний політ «Союз—Аполлон» продемонстрував великі можли-вості двостороннього співробітництва у вирішенні важ­ливих науково-технічних проблем.

Однак у другій половині 1975 р. в радянсько-амери­канських відносинах почали з'являтися перші складнощі. Вони були пов'язані як із внутрішньополітичною си­туацією в СЛІА, зумовленою наближенням чергових пре-

152

зидентських виборів, так і деякими зовнішньополітич­ними чинниками, серед яких чи не головне місце посіли події в Анголі. Втягнення Сполучених Штатів і СРСР у громадянську війну в цій африканській країні не лише погіршило їх взаємини, загальмувало переговори з ОСО-2, а й спричинило початок відходу від політики розрядки міжнародної напруженості.

В березні 1976 р. уряд СЛІА відмінив три радянсько-американські зустрічі на рівні членів урядів, аби проде­монструвати своє «незадоволення» політикою СРСР в Анголі. Чергова спроба досягти компромісу відносно стра­тегічних бомбардувальників «Бекфайєр» (Ту-22М) і кри­латих ракет на переговорах з ОСО-2 в лютому—березні призвела до нової хвилі критики президента Д. Форда з боку правої республіканської опозиції на чолі з Р. Рейга­ном. Під тиском цієї критики Форд відмовився вико­ристовувати вже звичайний для міжнародної лексики тер­мін «детант» (французькою — послаблення напружен­ня), замінивши його новим словосполученням «мир, за­снований на силі».

В цілому же під час свого недовгого перебування на посаді президента Д. Форд намагався дотримуватись у відносинах з СРСР курсу, спрямованого на послаблення напруженості, хоча під час виборчої кампанії 1976 р. по­літика розрядки була відсунута на другий план.

У першій половині 70-х років досить успішно роз­вивалися торговельно-економічні зв'язки між СРСР і СЛІА. Під час московської зустрічі у верхах в травні— червні 1972 р. була створена радянсько-американська ко­місія з торговельних питань, яка розробила й підготувала До підписання низку угод. Серед них важливе значення мала підписана 18 жовтня 1972 р. угода про торгівлю із взаємним наданням режиму найбільшого сприяння в питан­нях митних зборів, оподаткування та інших формальностей щодо імпорту та експорту товарів. Угода передбачала від­мову від будь-яких дискримінаційних дій у торговельних відносинах, установлення ефективних ділових зв'язків між комерційними організаціями та фірмами, а також фіксувала побажання сторін утроє збільшити за триріч­ний період обсяг торгівлі між двома країнами порівняно з 1969—1971 pp. До пакета торговельно-фінансових угод

153

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

входили також угоди про врегулювання розрахунків з ленд-лізу і про надання радянській стороні довгострокових кре­дитів Експортно-імпортного банку США. Разом ці угоди створювали надійний фундамент для розвитку торговель­но-економічних відносин між СРСР і Сполученими Штатами. Створення в 1973 р. в США Американо-радянської торговельної палати, відкриття у Вашингтоні торговельного представництва СРСР, а в Москві — ко­мерційного бюро СІЛА мали на меті сприяти розширен­ню торгівлі між двома країнами.

І справді, товарообіг між двома державами збіль­шився: якщо в 1970 р. він становив 161 млн крб., то в 1979 р. — понад 2,8 млрд (хоча слід ураховувати, що це зростання відбулося головним чином за рахунок заку­півель Радянським Союзом зерна й сучасних технологій).

Незважаючи на збільшення товарообігу, досягти ста­більного широкомасштабного торговельно-економічного співробітництва не вдалося. На перешкоді стали пов'я­зані з «Вотергейтом» внутрішні події в СІЛА, якими кон­грес скористався для розгортання наступу на виконавчу владу. Блокувалися ініціативи уряду, в тому числі щодо поширення режиму найбільшого сприяння на торгівлю з СРСР.

З послабленням президентської влади загострилася боротьба сил, опозиційних політиці розрядки, яку Г. Кіс-сінджер вважав не протиборством прихильників хороших і поганих стосунків з СРСР, а зіткненням «моралістсько-ідеологічного» і «геополітичного» підходів до радянсько- і американських відносин. Це, на його думку, означало, І що одна сторона бачила метою своєї політики ліквідаціюл соціально-економічної й політичної системи СРСР, іншаі ж — зміну його зовнішньополітичної поведінки, усунен-1 ня загроз, які Радянський Союз міг створити для США та! їх інтересів у різних регіонах світу. Після відставки! Р. Ніксона ініціатива починає переходити до прихильни-4 ків «моралістсько-ідеологічного» підходу. 1

20 грудня 1974 р. конгрес СІЛА схвалив законопроекті про торговельну реформу з поправками Джексона—Веніка in, Стівенсона, відповідно до якого надання Радянському! Союзові режиму найбільшого сприяння в торгівлі й кре*{ дитах обумовлювалося вимогами щодо змін радянської

154

Тема 1 Радянсько-американські відносини

еміграційної політики. Цей закон на довгий час заблоку­вав розвиток торговельно-економічних відносин між СРСР і СІЛА 30 січня 1976 p., виступаючи в сенаті, Г. Кіссінджер заявив, що «у світлі подій в Анголі» адмі­ністрація вирішила не вносити до конгресу пропозицій про перегляд торговельного законодавства. Це свідчило про те, що напруженість у радянсько-американських від­носинах, яка стала відчутною з початком президентської виборчої кампанії, триватиме.

Початок відходу від політики розрядки в американо-радянських відносинах

Перший публічний виступ після перемоги на виборах 1976 р. нового президента СІЛА Д. Кар­тера був сприйнятий радянським керівництвом як підтвердження можливості подальшого сприятливого розвитку радянсько-американських відносин, особливо в галузі роззброєння.

Однак уже в лютому 1977 р. з'ясувалося, що адмі­ністрація Д. Картера, виступаючи за швидке завершення підготовки Договору ОСО-2, мала на увазі відхід від владивостоцьких домовленостей: пропонувала виключити з Договору питання про крилаті ракети та літак «Бек-файєр». Це не входило в плани радянської сторони. Крім того, радянське керівництво було роздратоване пропа­гандистською кампанією Д. Картера на захист прав лю­дини в СРСР та її ув'язуванням із політикою розрядки. Наслідками розбіжностей у підходах до укладання дого­вору ОСО-2 стали невдача місії держсекретаря США С. Венса до Москви в березні 1977 р. і подальше охолод­ження двосторонніх відносин, що поступово були зведеш До рівня, на якому вирішувалися лише проблеми військово-стратегічного характеру.

455

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Основу нової політичної стратегії адміністрації Д. Кар­тера становила доктрина трилатеризму, згідно з якою пріоритетного значення набула лінія на консолідацію зу­силь трьох центрів сили капіталістичного світу — СІЛА, Західної Європи та Японії. На друге місце ставилося за­вдання виробити спільний підхід західних країн щодо «третього світу», тобто активізувати діалог на напрямку «Північ—Південь», який теоретики демократичної партії вважали головною лінією світового протистояння. Від­носини СІЛА із СРСР та іншими соціалістичними країнами посіли в новій американській стратегії лише третє місце.

Спеціальна міжвідомча група під керівництвом поміч­ника президента з питань національної безпеки 3. Бже-зинського і відомого політолога, професора С Хантінг-тона провела в межах Ради національної безпеки аналіз радянсько-американських відносин та глобального стра­тегічного балансу, що склався. Наслідком цього дослід­ження стали два теоретико-аналітичні документи — пре­зидентський меморандум № 10 (квітень 1977 р.) і директива 18 (серпень 1977р.), в яких, по-перше, визнава­лось існування військово-стратегічної рівності й небез­пеки взаємного гарантованого знищення в разі обміну ядерними ударами між СРСР і СІЛА. Це створювало пе­редумови для завершення підготовки і підписання Дого­вору ОСО-2. Однак, по-друге, американські аналітики підкреслювали великі переваги Сполучених Штатів у га­лузі економіки й технології і рекомендували урядові використовувати їх для здійснення тиску на Радянський Союз під час переговорів із проблем обмеження стра­тегічних озброєнь. Тактика пов'язування успіхів на цих переговорах з реакцією СРСР на регіональні конфлікти в країнах «третього світу», а також із проблемою дотриму­вання прав людини не лише гальмувала процес вироб­лення Договору ОСО-2, а й ще більше ускладнювала американо-радянські відносини.

Політика СРСР, у свою чергу, також не сприяла змен­шенню напруженості. На початку 1978 р. одним Ь фак­торів, що перешкоджав поліпшенню американо-радян-ських відносин, стала спільна участь радянських і ку­бинських військ у подіях на Африканському Розі, яка

156

спричинила виникнення в конгресі СІЛА сильної опо­зиції будь-яким домовленостям із СРСР, включаючи До­говір ОСО-2. Нові ускладнення у двосторонніх відно­синах були викликані також спрямованою на нарощуван­ня ядерних і звичайних озброєнь європейською полі­тикою СРСР, яка проводилася таємно згідно з рішенням Москви про розміщення в Європі з середини 70-х років ядерних мобільних ракет СС-20.

У відповідь Рада НАТО вирішила підвищити щорічні військові бюджети своїх членів на 3 %, а в 1978 р. прий­няла довгострокову оборонну програму.

7 червня 1978 р. президент Д. Картер виступив у Військово-морській академії в м. Аннаполісі з програмною промовою з приводу розвитку відносин із СРСР. Зробивши акцент на проблемі прав людини в СРСР, він запропонував радянській стороні «обрати або конфронтацію, або співробітництво». В радянського керівництва ця промова викликала негативну реакцію, оскільки була сприйнята як вибір Д. Картером конфронтаційної політики.

Робота над підготовкою остаточного тексту Договору ОСО-2 знову загальмувалась, хоча з цією метою держав­ний секретар США С. Вене і міністр закордонних справ СРСР А. Громико провели в липні й грудні 1978 р. дві зустрічі в Женеві.

Довгоочікуваний саміт Д. Картера і Л. Брежнєва, на якому, нарешті, було підписано Договір ОСО-2, що впер­ше в історії обмежень стратегічних наступальних озбро­єнь установлював рівну кількість стратегічних ядерних озброєнь усіх типів для обох сторін, відбувся 15—18 черв­ня 1979 р. у Відні. Паралельно з підписанням цього важ­ливого документа, що став кульмінацією радянсько-аме­риканських переговорів 1974—1979 pp., було узгоджено питання про початок переговорів щодо радикальних ско­рочень ядерних озброєнь у межах нового Договору ОСО-3.

Однак потенційні можливості, що відкривалися для радянсько-американських відносин у зв'язку з підписан­ням Договору ОСО-2, не були реалізовані внаслідок кіль­кох факторів.

По-перше, під час зупинення з початком виборчої кампанії 1976 р. майже на чотири роки переговорного процесу відносно стратегічних озброєнь змінилася внут­рішньополітична ситуація в США. Початок нового еко­номічного спаду змусив адміністрацію переглянути

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 2

пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Це позначилося на радянсько-американських відносинах: спершу президент Д. Форд замінив термін «розрядка» на гасло «мир, заснований на силі», пізніше адміністрація Д. Картера почала віддавати перевагу концепції «контрольо­ваної вибіркової розрядки» та формулі «суперництво й співробітництво». Не сприяла поліпшенню відносин і про­пагандистська кампанія на захист прав людини в СРСР, що розгорнулася в США.

Кампанія проти ратифікації Договору ОСО-2 була підсилена з подачі американських спецслужб галасом за­собів масової інформації навколо нової кубинської «міні-кризи» — начебто виявлення на Кубі «радянської бойової бригади». Насправді центр, у якому радянські військові спеціалісти навчали кубинських офіцерів користуватися радянською військовою технікою, існував на Кубі з 1962 р.

Два рішення від 12 грудня 1979 p., прийняття яких ви­падково збіглося в часі, фактично запрограмували не­оборотність погіршення радянсько-американських відно­син на найближчу перспективу. Це — схвалення НАТО програми розгортання в Європі 464 крилатих ракет назем­ного базування, 108 ракет «Першинг-2» і затвердження на засіданні Політбюро ЦК КПРС пропозиції про введення радянських військ до Афганістану, яке було здійснено на­прикінці року.

З січня 1980 р. президент Д. Картер звернувся до сена­ту з проханням «заморозити» розгляд Договору ОСО-2. На­ступного дня були проголошені санкції щодо СРСР: відкладено відкриття американських і радянських кон­сульств, скасовано контакти з 11 міжурядових угод, обме­жено торгівлю, введено ембарго на поставки значної час­тини сільськогосподарської продукції тощо.

Розрядка міжнародної напруженості закінчилась.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

примусити Захід хоча б фактично визнати НДР, якщо б вона контролювала доступ у Західний Берлін. Західні дер­жави не погоджувалися на передання цього контролю в руки прикордонників НДР (досі цей контроль здійсню­вався СРСР відповідно до повоєнних домовленостей з союзниками).

Незважаючи на те, що рівень життя, економічного розвитку в НДР був порівняно вищий, ніж в інших країнах «соціалістичної співдружності», багато громадян НДР, незадоволених суспільним ладом, використовували всі можливості вільного переходу зі столиці НДР у За­хідний Берлін, а звідти — до ФРН. Таких можливостей громадяни інших соціалістичних країн не мали. Отже, безперервний відтік населення, як правило кваліфікова­ного, з НДР до ФРН дестабілізував східнонімецьку со­ціалістичну систему, змушував СРСР до спроб змінити статус Західного Берліна. Про масштаби втечі громадян НДР на Захід свідчать дані, наведені французьким ученим Ж.-Б. Дюрозелем: з 1953 по 1961 р. включно 2 245 000 осіб покинули НДР, виїхавши на Захід. З 1949 по 1958 р. населення НДР зменшилося на 1 млн. Пробле­му було «вирішено» 13 серпня 1961 р. За погодженням із країнами Варшавського договору уряд НДР у цей день розпочав будівництво спеціальних кордонних споруджень навколо Західного Берліна, які мали перешкодити пере­ходові кордону зі Сходу на Захід. Спочатку це були заго­родження з колючого дроту, а згодом — мур з бетонних плит. Цей мур на кілька десятків років став наочним свідченням неспроможності соціалізму перемогти капі­талізм у мирному змаганні двох систем. На Сході Берлінський мур почали називати «неприступним валом на шляху фашизму з Західної Німеччини». За межами ж «соціалістичного табору» його незмінно йменували «муром ганьби», бо тільки соціалістичні країни не дозволяли своїм громадянам вільно пересуватися через кордони, навіть через кордони всередині «соціалістичної співдруж­ності».

Збудувавши мур, керівники східного блоку заспоко­їлися. Якщо до цього СРСР висловлював погрози пе­рейти до односторонніх дій, то в другій половині 1961 р. ситуація змінилася. Радянський лідер М. Хрущов сказав

160

своєму бельгійському колезі, а через нього усім західним державам: СРСР не настоює на терміновому завершенні німецького врегулювання. Для СРСР, таким чином, як визнавалось у книзі про зовнішню політику, яку редагу­вав тодішній міністр закордонних справ А. Громико, після «вжиття захисних заходів у Берліні» питання про загальне врегулювання вже не стояло так «невідкладно», як раніше.

Для Західної й Східної Європи це означало відносну стабілізацію і можливість продовження процесів еконо­мічного та політичного співробітництва. На Заході тривало розпочате в 50-х роках створення спільного рин­ку. В 60-х роках не припинялися дискусії між при­хильниками поглиблення інтеграції західноєвропейських держав і формування наднаціональних органів з пер­спективою створення чогось на кшталт «Сполучених Штатів Європи» і тими політичними діячами, які обстою­вали варіант розвитку інтеграційних процесів зі збере­женням суверенітету країн, що інтегруються. В позиції таких діячів, а серед них виділявся президент Франції III. де Голль, проглядалася тенденція домогтися певної незалежності Західної Європи від СІЛА, підвищення її ролі в міжнародних відносинах. А втім, усі учасники дискусії вважали інтеграцію необхідною для економіч­ного розвитку Західної Європи. Курс на інтеграцію в За­хідній Європі підтримували і Сполучені Штати, які спо­дівалися, що інтегрована Європа залишиться у сфері впливу Вашингтона, оскільки всі західноєвропейські країни були заінтересовані в збереженні і зміцненні НАТО, де представники США в усіх органах посідали командні позиції.

В 60-х роках три західноєвропейські організації — Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС), Спіль­ний ринок і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) — перетворилися на єдине Європейське еконо­мічне співтовариство, що стало новим кроком на шляху об'єднання. У 1967 р. керівні органи ЄОВС, Спільного ринку і Євратому злилися. Римський договір (1957) перед­бачав формування «Спільного ринку» до 1970 р. Договір торкався не тільки суто економічних інтересів його Учасників, він передбачав зближення їхньої політики в

302

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

соціальній та зовнішньоекономічній сферах. Поступова почав складатися механізм координації зовнішньої політики. СІЛА уважно стежили за тим, щоб Європейсь­ке співтовариство не виходило за межі «північно­атлантичної» зовнішньої політики й нагадували, в разі потреби, про «комуністичну загрозу», особливо коли по­літика СРСР давала для цього підстави.

Втім, Сполученим Штатам нелегко було утримувати західноєвропейців під своїм контролем. Особливого кло­поту завдавала Вашингтонові «самостійницька» лінія пре­зидента де Голля, його спроби залучити до цієї лінії ФРН. Досить вірним союзником США в ці роки залиша­лася Великобританія, і саме тому де Голль чинив опір її вступу до Європейського співтовариства.

США і Великобританія всіляко підкреслювали свої «особливі» відносини. В грудні 1962 р. президент Д. Кеннеді зустрівся з прем'єр-міністром Г. Макмілланом у Насау (Багамські острови). Сторони проголосили, що США і Великобританія є природними союзниками. Макміллан підтримав американський план створення багатосторон­ніх ядерних сил у НАТО, згідно з яким ядерний потен­ціал Лондона й Парижа мав стати складовою частиною спільних сил НАТО під командуванням США. За кілька тижнів де Голль на прес-конференції рішуче відхилив пропозицію про участь Франції в багатосторонніх силах і заявив про її намір «самостійно створювати і в разі необ­хідності застосовувати свої атомні сили». Водночас за ви­могою Франції були припинені переговори про вступ Ве­ликобританії в Європейське економічне співтовариство.

Керівництво Сполучених Штатів, зокрема президент Кеннеді, вбачало мету стратегії де Голля в тому, щоб, по-перше, «забезпечити Франції керівну роль у Західній Європі» й заблокувати спроби «англосаксів» (тобто США і Великобританії) «пересунути» Францію на другорядне місце; по-друге, вести справу до об'єднання всієї Європи, включаючи роззброєну Німеччину, а згодом —миролюб­ну Росію, але без Британії. Де Голль неодноразово заяв­ляв, що СІЛА не повинні втручатися у справи Європи за винятком «надзвичайних обставин».

Дії де Голля цілком відповідали проголошеному ним курсові. У1963 р. в Парижі був підписаний франко-захід-нонімецький договір про співробітництво. Він передбачав