Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

розглядався у Вашингтоні як логічне продовження *планщ Маршалла», як етап залучення Західної Німеччини до| європейських та атлантичних структур. Договір про утво-\ рент ЄОВС, підписаний у Парижі в березні 1951 р. предс^ тавниками Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів т Люксембургу, став першим практичним утіленням ідеї наднаціонального об'єднання Європи.

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

• Посилення інтеграційних процесів у Західній Європі. Утворення ЄЕС та ЄАВТ

Після вдалого експерименту з ЄОВС в 1950—^ 1952 pp. були здійснені спроби інтеграційного! об'єднання в інших, досить вузьких, секторах! економіки. Нові інтеграційні проекти передбачали спів-і робітництво в таких галузях економіки, як сільське господі дарство, транспорт та охорона здоров'я (Європейське! об'єднання транспорту, Європейське сільськогосподарсь-І ке об'єднання, Європейське співробітництво з охорони! здоров'я). Розроблені з ініціативи Франції, ці проекти неї були реалізовані, оскільки не дістали достатньої підтрим-¹ ки серед правлячих та фінансово-промислових кіл ' європейських держав.

Водночас в умовах протистояння двох систем, що| майже відверто виявилося під час війни 1950—1953 pp. Кореї, СІЛА надавали великого значення зросташ частки Західної Європи в загальній структурі західної оборони. Таку роль країни Західної Європи могли вико-4| нувати лише за умов подальшого розвитку військово-по­літичної інтеграції та залучення до цих процесів Західної Німеччини. Останнє неодмінно передбачало вирішеї проблеми переозброєння ФРН. Постановка цього питан-| ня лише через п'ять років після закінчення другої сві­тової війни не викликала ентузіазму ні в самих Сполу­чених Штатах ні, тим більше, в країнах Європи, особливої Франції.

290

Намагаючись зберегти керівну роль у західноєвро­пейських інтеграційних процесах, Франція і цього разу виступила ініціатором переговорів з питань військово-по­літичної інтеграції. Влітку 1950 р. Ж. Монне подав міністрові закордонних справ Р. Шуману та прем'єр-міністрові Франції Р. Плевену «розширений план Шумана», що охоплював питання спільної європейської оборони і передбачав утворення європейської армії, підпорядкова­ної європейським політичним структурам. Цей проект з ініціативи Р. Плевена був розглянутий і схвалений Національною Асамблеєю Франції 24 жовтня 1950 р. Переговори в межах ЄОВС у присутності наглядачів із Великобританії, Данії, Норвегії, СІЛА та Канади розпо­чалися 15 лютого 1951 р. у Парижі й закінчилися 27 травня 1952 р. підписанням договору про Європейське обо­ронне співтовариство (ЄОС), до якого ввійшли шість країн—членів ЄОВС.

Договір передбачав утворення інтегрованих європей­ських збройних сил у розмірі 40 дивізій зі спільним гене­ральним штабом. Вищим керівним органом ЄОС була Рада міністрів, яка мала ухвалювати рішення в одностай­ному порядку. Важливий момент становило те, що напе­редодні підписання Договору про ЄОС, 26 травня 1952р., Англія, Франція та США підписали Угоду про скасування окупаційного режиму для Німеччини. Це давало останній можливість стати майже рівноправним членом новопос­талої військово-політичної організації країн Західної Єв­ропи. Передбачалося, що 10 із 12 західнонімецьких ди­візій, що утворювалися, будуть інтегровані до ЄОС. Обмеження полягало в тому, що західнонімецькі дивізії мали перебувати під командуванням вищих офіцерів — негромадян ФРН. 10* 291

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

У вересні 1952 р. у Люксембурзі представники країн-членів ЄОВС розробили основні принципи, а 10 бер

Доля проекту політичного співробітництва була тіс пов'язана з процесом ратифікації договору про ЄС Його досить швидко ратифікували уряди ФРН, Нідеї ландів, Бельгії та Люксембургу, але в Італії й особливо 4 Франції щодо цього питання виникли значні складнош* Розпочавши війну в Індокитаї, Франція побоювалас порушення рівноваги в Європі на користь Західної Н^ меччини. Намагаючись здобути додаткові гарантії, над запобігли б можливому франко-німецькому протистоян^ ню в Європі, французький уряд Р. Мейєра звернувся Великобританії з пропозицією приєднатися до ЄОСІ Досить стримане ставлення англійських правлячих кіл де формування таких європейських об'єднань наднаціона ного характеру, як ЄОС та ЄПС, з одного боку, негативна позиція лівих сил та голлістів у самій Фраї щодо питання ремілітаризації Німеччини — з іншого^ внеможливили реалізацію цих двох проектів. ЗО серг

Негативна позиція Великобританії щодо ЄОС зове» не означала, що Лондон категорично відкидав будь-* ідею військово-політичного співробітництва в Європі| Фактично заблокувавши проект «європейської армії», Ве­ликобританія досить активно виступала за інтенсифі-1 кацію атлантичного вектора європейської військово-по- \ літичної інтеграції. Міністр закордонних справ Велико-1 британії А. Іден запропонував розвивати цей напрям зл~\ хідноєвропейської інтеграції на основі вже існуючого За- ] хідного союзу 1948 р. із залученням до нього Західної | Німеччини та Італії. З одного боку, це зберігало б ат­лантичну орієнтацію європейського інтеграційного про- і цесу, а з іншого — забезпечувало певний франко-і

292

британський спільний контроль над західнонімецькими збройними силами.

Відображаючи рівень західноєвропейської військово-політичної інтеграції, роль ЗЄС протягом мало не трьох десятиріч залишалася майже ефемерною. Усі спроби Франції в 60-ті й на початку 70-х років активізувати ЗЄС не дали практичних результатів. Лише на зламі 80-х років почали складатися передумови активізації ЗЄС. По-перше, це зближення позицій Франції та СІЛА щодо най­важливіших міжнародних проблем. Розширення взаємодії Франції з військовою організацією НАТО й одночасне визнання Парижем ключової ролі США в забезпеченні «оборони Європи» були свого роду гарантією того, що активізація ЗЄС не перетворить його на противагу НАТО й тим більше не підірве весь комплекс атлантичних взаємовідносин. По-друге, це зміна статусу ФРН у ЗЄС відповідно до її економічної, політичної та воєнної ваги (в 1984 р. були скасовані останні обмеження на вироб­ництво у ФРН звичайних видів озброєнь).

Таким чином, з усіх спроб утворення перших над­національних європейських співтовариств реально вті­лено в життя було лише «план Шумана». Цьому сприяли насамперед економічні передумови, що полягали у висо­кому рівні концентрації та централізації виробництва та тісних зв'язках між основними виробниками в об'єдну­ваних галузях економіки. Всі інші проекти утворення європейських співтовариств на зразок ЄОВС як в еко­номічній, так і в політичній сфері не дістали практичного застосування.

Переконавшись у неможливості створення наднаціо­нального військово-політичного об'єднання «малої Євро­пи», прихильники інтеграції в західноєвропейських краі-

293

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Активізація в 1956 р. західноєвропейських інтеграцій^ них ініціатив не в останню чергу зумовлювалася міжна-t родними подіями. Придушення народного повстання г Будапешті й фактично одночасна поразка англо-фран, цузької інтервенції в Єгипті засвідчили перманентний xa-j рактер радянської загрози, а також спричинили загост­рення відносин між США та їхніми західноєврот пейськими партнерами. Проголосивши «доктрину Ейзен хауера», США не тільки не підтримали колоніальну по-і літику своїх партнерів, а й висловили намір потіснити ^т* на Близькому Сході.

294

Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 p., визначили перспективи спільної економічної та науково-технічної діяльності шести країн. Основним завданням договорів було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому. Досягти цієї мети планувалося протягом 12-річного перехідного періоду, що поділявся на три етапи й передбачав поступове скасування між держа­вами-членами митних зборів та кількісних обмежень для ввозу та вивозу товарів; установлення спільного митного тарифу та узгодження торговельної політики щодо третіх країн; скасування перешкод для вільного пересування лю­дей, послуг та капіталів; налагодження спільної сільсько­господарської політики та політики в галузі транспорту; вироблення процедури з узгодження економічної полі­тики держав-членів та зближення законодавства цих країн для забезпечення функціонування «Спільного ринку». Договір про ЄЕС передбачав утворення Європейського со­ціального фонду і Європейського інвестиційного банку.

Договір про Євратом ставив за мету вирішення проб­леми енергетичних ресурсів для Західної Європи, викли­кану новими вимогами науково-технічної революції та активізацією національно-визвольних рухів на Близькому та Середньому Сході. Франція при цьому розраховувала використати фінансові ресурси партнерів для розвитку своєї атомної промисловості, надавши їй європейського статусу, й одночасно перешкодити утворенню національ­ної атомної промисловості в інших країнах Західної Європи, особливо у ФРН.

Активізація процесу європейського будівництва пос­тавила питання про його географічні кордони. Вже на етапі утворення західноєвропейських інтеграційних об'єд­нань Великобританія відмовилася брати в них участь. Дотримуючись черчиллівської концепції «трьох кіл», Ве­ликобританія розглядала Європу лише як складову час­тішу атлантичної інтеграції й прагнула залучити євро­пейські структури до ширших міжнародних об'єднань, залежних від СІЛА

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Проте майже до кінця 1958 р. країни «малої Європи» пов'язували майбутнє європейського будівництва саме з | Великобританією, яка була членом Західноєвропейського союзу, а з 1954 р. — асоційованим членом Європейсько­го об'єднання вугілля та сталі. Шсля конференції в Мес-сіні, яка прийняла рішення створити «Спільний ринок», Великобританію запросили взяти участь у роботі Комі­тету Спаака. В жовтні 1955 р. був утворений Комітет підтримки Сполучених Штатів Європи на чолі з Ж. Монне, який, об'єднавши політичних діячів країн ЄОВС та Англії, активно сприяв утіленню в життя федералістських принципів європейського будівництва. Остаточний розрив між країнами ЄОВС та Англією намітився після того, як остання в липні 1956 р. висунула проект Євро­пейської економічної асоціації, що передбачав об'єднання країн ЄОВС із 11 іншими країнами—членами Європейсь­кої організації економічного співробітництва (ЄОЕС), ство­реної згідно з планом Маршалла в 1948 р. ЄОЕС не передбачала ні спільних зовнішніх тарифів, ні спільної сільськогосподарської, економічної чи соціальної полі­тики. Переговори з цього питання збіглися з приходом до влади у Франції генерала де Голля, який, спираючись на підтримку канцлера К. Аденауера, настояв на умовах римських угод, згрупувавши країни «малої Європи» на­вколо Франції.

Щоб запобігти приєднанню до ЄЕС інших країн ЄОЕС, Великобританія ініціювала підписання в сінні 1960 р. Стокгольмської конвенції, що утворювала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї увійшли такі країни, як Данія, Швеція, Норвегія та Португалія, що мали найтісніші зв'язки з Великобританією, й Австрія та Швейцарія, які фактично потрапили в ізоляцію після ут­ворення ЄЕС. У 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія, в 1970 р. — Ісландія. Основна ідея та фундаментальні структури ЄАВТ принципово відрізняються від мети й будови ЄЕС. Компетенція ЄАВТ обмежується питаннями внутрішньої торгівлі, в основному продукцією промисло­вості.

296

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

Невдовзі стало зрозуміло, що в економічному плані ЄАВТ не в змозі конкурувати з ЄЕС, здійснювати на нього будь-який вплив. Більше того, частка «Спільного ринку», до активізації розвитку якого ЄЕС приступив у березні 1960 р., у зовнішній торгівлі країн ЄАВТ постійно зростала. Це відбувалося на тлі падіння торговельної активності як у межах ЄАВТ, так і в Співдружності, де такі найбільш багаті домініони, як Австралія та Нова Зеландія, розпочавши індустріалізацію своєї економіки, дедалі більше орієнтувалися на спів­робітництво зі СІЛА та Японією. Ще важливішими були політичні зміни, що зумовили відхід Великобританії від теорії «трьох кіл» та зосередження її зовнішньополітичних інтересів на Європі. Ослаблення англійського впливу в Співдружності та криза «особливих відносин» зі СІЛА після суецьких подій 1956 р. супроводжувалися зростаю­чою ізоляцією Лондона в континентальній Європі, форму­ванням франко-німецької осі та виношуванням планів європейського політичного будівництва без участі Велико­британії. Прагматично оцінивши свої прорахунки, Велико­британія разом з Данією, Ірландією та Норвегією 9 серпня 1961 р. подали заявку на вступ до ЄЕС, а Австрія, Швеція, Швейцарія та Португалія — на асоційоване членство.

Переговори були досить складними й зосередилися на питаннях сільського господарства, єдиних тарифів та від­носин із країнами Співдружності. Великобританія наполя­гала на збільшенні перехідного періоду з 12 до 15 років, зменшенні на 20 % єдиних торговельних тарифів, віль­ному ввозі сільськогосподарської продукції та сировини з країн Співдружності, а також прийнятті останніх до ЄЕС. У цілому країни «малої Європи» схвально поставилися до прийняття нових членів до ЄЕС. Країни Бенілюкс та Італія бачили в цьому як комерційні переваги, так і противагу можливій франко-німецькій гегемонії. Про­мислові та торговельні кола ФРН розраховували на зрос­тання експорту своєї продукції до Великобританії та

297

скандинавських країн. Німеччина навіть погодилася з принципами Спільної сільськогосподарської політики^ (ССП), що становило одну з умов Франції щодо прий- і няття Англії до ЄЕС. Тим більшим було невдоволення і канцлера К. Аденауера, коли французький президент без і погодження зі своїми партнерами на прес-конференції j 14 січня 1963 р. наклав вето на вступ Англії до ЄЕС. * Основна причина такої позиції Франції полягала в праг­ненні зберегти політичну рівновагу та закріпити свої економічні та політичні позиції в Співтоваристві.

Незважаючи на таку трансформацію європейської політики Англії, позиція офіційної Франції лишалася незмінною. Вплинути на вето де Голля від 27листопада' 1967 р. не змогли ні сприятлива позиція інших п'яти країн—членів ЄЕС, ні навіть зростаюча внутрішньо­політична опозиція в самій Франції. І хоча де Голлю^ цього разу ще вдалося не допустити Англію в ЄЕС, стало! зрозуміло, що внутрішня рівновага в Співтоваристві \ суттєво порушена. Намагаючись знайти вихід із цієї ситу-: ації, Бельгія запропонувала здійснити співробітництво з] Англією в таких сферах, як зовнішня політика, оборона, ) технології, монетарна політика, поза структурами ЄЕС] (на базі ЗЄС). Політичні зміни у ФРН, а саме прихід до; влади в жовтні 1969 р. соціал-демократів на чолі з В. Брандтом та пов'язане/з цим проголошення «нової; східної політики» Німеччини, дістали підтримку не тільки; Франції, а й Великобританії та скандинавських країн. Це стало новим мотивом активної підтримки Німеччиною; процесу розширення ЄЕС. Переглядові концепції євро-1

298

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

На прес-конференції 10 липня 1969 р. Ж. Помпіду, беручи до уваги ультимативну позицію п'яти партнерів, висловив згоду щодо розширення ЕЄС. Під час зустрічі на вищому рівні в Гаазі в грудні 1969 р. французький президент виступив із програмою, що передбачала три основні моменти: завершення, поглиблення та розширення географічних меж інтеграційного процесу. Переговори щодо прийняття в ЄЕС нових членів проходили у два етапи: перший передбачав погодження позицій шести країн ЄЕС із цього питання; другий — підготовку до­говорів з кандидатами, що їх підписали міністри закор­донних справ Англії, Данії, Ірландії та Норвегії в Брюс­селі 22 січня 1972 р.

У Данії, Ірландії, Франції та Норвегії з цього приводу були проведені референдуми. За підсумками референ­думів Данія й Ірландія, а також Англія ратифікували до­говори 1 січня 1973 р. Норвежці під час референдуму висловилися негативно щодо вступу в ЄЕС, і Норвегія не ввійшла цього разу до Співтовариства. Що стосується французького референдуму, то він був використаний Ж. Помпіду як фактор консолідації політичних сил у країні та певною мірою навіть перестрахування у випадку непередбаченої політики Великобританії.

Така позиція французького президента мала реальні підстави. Зразу ж після перемоги лейбористів на виборах 28 лютого 1974р. уряд Г. Вільсона (1974—1976) висунув до Співтовариства вимогу переглянути статті Договору 1972 р. відносно ССП, формування бюджету й торгівлі з країнами Співдружності. З метою здійснення тиску на своїх континентальних партнерів у Великобританії був навіть проведений 5 червня 1975 р. референдум, який хоча й засвідчив підтримку населенням позиції уряду з перелічених питань, але й одночасно продемонстрував бажання англійців залишитися у складі ЄЕС. Принци­пово не відрізнялася від курсу Г. Вільсона і європейська політика іншого лейбористського уряду на чолі з Д. Гал-лаганом (1976—1979).

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

щ План Ж. Помпіду та розвиток ЄЕС у 70-ті роки

Як уже зазначалося, втілення в життя проекту «Спільного ринку» мало відбутися поступово й передбачало 12-річний перехідний період, що складався з трьох етапів (1958—1961, 1962—1965, 1966— 1969). До 1968 р. частково були виконані перші два завдан­ня «Спільного ринку»: ліквідація митних бар'єрів до 1 липня 1968 p., що дало змогу вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 р.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами відповідно до вимог ГАТТ. Що стосується третього важ­ливого завдання «Спільного ринку», пов'язаного з форму­ванням Спільної сільськогосподарської політики, то з його виконанням наприкінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі бо­ротьби між «протекціоністами» та прихильниками віль­ного пересування товарів у межах ЄЕС. Це протистояння спричинювалося складними суперечностями між прин­ципами вільного ринку та адміністративної системи уп­равління сільським господарством.

300

1) завершення реалізації завдань перехідного періоду, передусім стосовно остаточного врегулювання питань фі­нансування ССП (Франція узалежнювала свою згоду на вступ Англії до ЄЕС з вирішенням саме цієї проблеми);

2) розширення географічних меж Європейського співто­вариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії (необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 p.);

3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, реформування Євро­пейського соціального фонду.

Згідно з рішеннями саміту в Гаазі з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на саміті в Парижі країни ЄЕС ухвалили широку програму спільних дій щодо поглиблення інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 p.; створення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування погодженої наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах у межах ГАТТ {раунд Ніксона); формування до кінця деся­тиріччя політичного союзу.

Ці рішення базувалися на заздалегідь розроблених пропозиціях. 8 березня 1970 р. була опублікована доповідь прем'єр-міністра Люксембургу П'єра Вернера, в якій обґрунтовувалася можливість утворення економічного й монетарного союзу та запровадження єдиної європейсь­кої валюти до 31 грудня 1980 р. 27 жовтня 1970 р. мі­ністри закордонних справ ЄЕС схвалили доповідь Да-віньйона, яка передбачала формування механізму консультацій та обміну інформацією в галузі зовнішньої політики.

Більша частина цих планів, й особливо терміни їхнього виконання, так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що вразили світову економіку в період з 1973 по 1984 р., не тільки перешкодили виконанню намічених завдань, а й по-