Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

регулярні зустрічі між представниками двох країн, узгод­ження воєнних доктрин, стратегічних планів, стажування офіцерів у військових підрозділах партнерів, спільне ви­робництво зброї. Де Голль навіть погодився поширити дію договору на Західний Берлін, що відповідало позиції ФРН, але не узгоджувалося з попередніми заявами Па­рижа про незалежність Західного Берліна від ФРН. У подальшому, проте, уряд ФРН почав приглушувати анти-американські тенденції, що випливали з договору, і останній не виправдав надій Франції, яка сподівалася, що він закладе підвалини для «самостійності» Європи.

Наступним кроком Франції став вихід із військової організації НАТО з метою, як заявляв Париж, відновлення суверенітету Франції на своїй території. Про це було ого­лошено 21 лютого 1966 p., a 7 березня того самого року Франція поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, американські війська та іноземні військові бази. Штаб-квартиру НАТО було переведено з Парижа до Брюсселя. Більше того, літаки НАТО мали одержувати спеціальний дозвіл на переліт над територією Франції. Якщо врахувати, що нейтральний статус у той час мали також Швейцарія й Австрія, то між аеродромами НАТО на півночі Західної Європи й аналогічними аеродромами в Італії, Греції та Туреччині створювалася досить широка смуга, через яку не могли терміново перелітати літаки з аеродромів Великобританії та Німеччини, де були зосе­реджені ВПС СІЛА. Ослабивши таким чином стратегічне становище НАТО, Франція запевнила союзників у тому, що вона залишається членом Атлантичного союзу й братиме участь у його спільних політичних заходах та в засіданнях його політичних органів. Показово, що такі члени НАТО, як Данія, Греція, Туреччина, ряд інших, продемонстрували інтерес-до французького прикладу й закликали членів НАТО до «стриманості і помірності» в критичних висловленнях щодо дій Франції. Бажання відійти від американської лінії відчувалося і в політиці інших західноєвропейських держав, хоча не всі вони на­важувалися повторювати французькі кроки. Досить зга­дати, наприклад, що Великобританія, всупереч тодішній політиці США, визнала Китайську Народну Республіку, розірвала відносини з Тайванем. У 60-х роках Велико­го

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ, ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

кони

• «Нова східна політика» ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» S ^{яку почала} проводити коаліція партій, що і здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні- І мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію \ лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт В. Брандт пройшов непростий життєвий шлях. Його справжнє їм я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в

1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940__

1945 pp., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у

164
Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму. Тільки пізніше, отримавши громадянст­во ФРН, почав брати участь у політичному житті в лавах СДПН. З 1964 р. — голова СДПН. Став відомим, коли в 1957—1966 pp., обіймаючи посаду бургомістра Західного Берліна, гостро виступав проти «політики ультиматумів» СРСР, який тоді фактично, як це розуміли на Заході, намагався витіснити західні держави з Західного Берліна, оголосивши його, наприклад, «вільним містом». І все ж певна частина західнонімецького населення старшого віку вважала репутацію В. Брандта далеко не бездоганною. Йому не могли простити, що в роки війни він був «середі ворогів німецького солдата».

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа і тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему держав) німецького народу» (саме таке офіційне визначення по­бутувало в НДР, згодом почала пропагуватися теза, що і НДР створилася «окрема німецька нація», що було аб­сурдним і не сприймалося як в НДР, так і у ФРН).

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості і: СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнанню існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто ; державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на під­тримку" згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістськю організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався : метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Че-хословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Москов­ського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками делегацій СРСР і фрн і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословач­чиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією. У лютому 1970 р. у Варшаві ФРН і Польща підписали договір про нормалізацію вза­ємин та визнання західного кордону ПНР, про встанов­лення дипломатичних відносин.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, СІЛА та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин. Згідно з угодою західні держави 'зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представ­ляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотири­стороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

166

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, і ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнарод­них відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність ви­знати Мюнхенський договір між фашистською Німеччи­ною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословач-чини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх меш­канців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеч­чини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР. Адже «з самого початку», тобто з вересня 1938 р. до захоплення Чехословаччини Німеччиною в березні 1939 р. й до завершення війни в травні 1945 p., правові акти на цих територіях укладалися саме на основі Мюн­хенського договору. Невизнання цього створювало під­стави для претензій. Отже, було знайдене інше формулю­вання: Мюнхенський договір 1938 р. проголошувався «неістотним», тобто знімалося питання про строки його недійсності Спеціально також зазначалося, що новий договір не стосується правових наслідків, які випливають із права, застосовуваного з вересня 1938 р. до травня 1945 p., і не дає підстав для матеріальних претензій до ФРН із боку ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих після­воєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завер­шення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 p.).

Так завершився важливий етап «нової східної полі­тики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керів-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

ники країн Східної Європи сподівалися на подальше по­ліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В. Брандта. Проте історія взагалі, й історія міжнародних відносин зокрема, не позбавлені випадковостей. Згодом у найближчому оточенні В. Брандта було викрито агента спецслужб НДР, і в травні 1974 р. В. Брандт мусив піти у відставку. Згодом В. Брандт став головою Соціалістич­ного Інтернаціоналу, очолював різні комісії, що розгля­дали нагальні міжнародні проблеми, але в керівництво ФРН уже не повертався.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розко­лу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інак­ше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

• Курс Франції на розрядку та співро­бітництво «від Атлантики до Уралу»

Вихід Франції з системи інтегрованого команду­вання збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів.

•Політика протистояння та ультимативних вимог щодо' своїх головних партнерів — СІЛА, Великобританії та-! ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейсько- [ го економічного співтовариства призвела в другій пН ловині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізо­ляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої! Республіки до розширення та поглиблення відносин зі країнами протилежного блоку, яке знаменувало повер­нення до старої європейської моделі зовнішньополітичної]

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

Важливий елемент ідеологічного обгрунтування акти­візації «східної» політики Франції за часів президентства JJI. де Голля становила концепція «єдиної Європи від Атлантики до Уралу», яка втілювала проголошені керів­ництвом П'ятої Республіки ідеї «трансцендентного» євро-пеїзму, що, у свою чергу, спиралися на переконаність в історичній обмеженості повоєнного устрою у світі.

Однак незаперечним є і те, що будь-які зміни у відносинах з країнами «соціалістичного табору» були б неможливі без відповідних кроків назустріч з боку держав ОВД, і насамперед з боку Радянського Союзу. А також без наявності хоча й обмеженої, але досить значної сфери спільних інтересів та позицій щодо основних проблем міжнародної політики.

Така близькість позицій була констатована ще в ході офіційного візиту весною 1960 р. до Франції Голови Ради Міністрів СРСР М. Хрущова при обговоренні на зустрічі з французьким керівництвом проблеми недоторканності європейських кордонів, проблем безпеки в Азії та на Близькому Сході, а також діяльності Організації Об'єд­наних Націй. По завершенні візиту вперше в історії від­носин Схід—Захід сторони підписали угоду про наукове співробітництво в мирному використанні ядерної енергії.

В середині 60-х років найактивніше розвивалися кон­такти в економічній, науковій та культурній галузях. Саме тоді Франція і СРСР підписали п'ятирічну торго­вельну угоду та угоду про співробітництво в галузі кольо­рового телебачення. Темпи збільшення взаємного товаро­обігу вирізнялися надзвичайним динамізмом: з 1958 по 1969 р. він зріс більш ніж у 5 разів. Франція була першою західною країною, яка надала Радянському Союзові кре­дитну лінію для фінансування імпорту французьких ін­вестиційних товарів.

Перебування президента Французької Республіки Де Голля з офіційним візитом в СРСР із 20 червня по 1 липня 1966 р. позначилося подальшим зміщенням ак­центів з питань двосторонньої торгівлі на проблеми євро-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

пейської та світової політики. За підсумками переговорів ЗО червня була опублікована спільна декларація, в якій сторони підкреслили, зокрема, необхідність проведення політики розрядки в Європі та декларували свою заін­тересованість у пошуках насамперед «європейського» рі­шення проблем співробітництва та безпеки в Старому Світі, без залучення «неєвропейських» країн.

У ході цього візиту французького президента сторони домовилися про створення постійних інститутів у сфері розвитку їхніх взаємовідносин, а саме: інституту періо­дичних консультацій на найвищому державному рівні, постійної комісії для контролю за виконанням торговель­них, економічних та технічних угод. Одночасно в Парижі створювалася франко-радянська торговельна палата з представництвом у Москві.

Під час офіційного візиту Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна у Францію в грудні 1966 р. сторони вперше в практиці дипломатичних відносин держав, що належали до різних військово-політичних блоків, проде­монстрували взаємну зацікавленість у скликанні загально­європейської наради з проблем безпеки та співробіт­ництва. Ця політична акція, по суті, започаткувала пере­говорні процеси, що привели до скликання НБСЄ.

Підтримка Францією радянської концепції європейсь­кого діалогу з питань безпеки та співробітництва дала Парижу змогу активізувати свої відносини з рештою дер­жав ОВД у Центральній та Східній Європі, котрі, як і у випадку зі східною «наддержавою», почалися в еконо­мічній та культурній галузях. Але на відміну від своїх відносин із СРСР Франція, розширюючи співробітництво в цьому регіоні, в цілому дотримувалась «блокової» дис­ципліни Атлантичного союзу. Лише в питанні про західні кордони Польщі позиція де Голля суттєво відрізнялася! від позиції СІЛА, Великобританії та ФРН, що далос взнаки в ході офіційного візиту французького лідера Польщі, який він використав як нагоду наголосити остаточному характері кордону по лінії Одер—Нейсе.

Таким чином, тенденція в східноєвропейській полі' тиці Франції до поділу своїх партнерів на пере:

170
Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

«економічних» і «політичних» була більш ніж очевидною. Тож Франція розвивала зі всіма європейськими союз­никами Радянського Союзу головним чином економічні відносини без будь-яких спроб розпочати безпосередній політичний діалог.

Події 1968 р. в ЧССР та воєнна інтервенція країн ОВД викликали дещо стриману критику в Парижі. Прямими наслідками цієї кризи в східному блоці стали зміни акцентів у виборі Францією пріоритетних партнерів серед країн ОВД, і зокрема підвищена увага до Румунії, а також підписання з СРСР у 1970 р. протоколу про консультації з приводу ситуацій, які, на думку сторін, здатні загрожу­вати миру та міжнародній безпеці.

ЗО жовтня 1971 р. СРСР і Франція підписали доку­мент «Принципи співробітництва», який de facto означав укладення першого за повоєнні роки політичного догово­ру міжнародно-правового характеру між Радянським Со­юзом і західною великою державою. Йшлося насамперед про юридичне закріплення радянського трактування прин­ципів «мирного співіснування», що в подальшому значно посилило прагнення СРСР домогтися аналогічного ви­знання цих принципів іншими державами Заходу — СІЛА, Великобританією та ФРН.

Кульмінацією політичної взаємодії Франції й СРСР став початок 70-х років, коли завдяки консультаціям політиків і дипломатів вищого рангу обох країн у січні 1973 р. та грудні 1974 р. були досягнуті важливі компро­місні рішення з проблеми відокремлення процесу Ві­денських переговорів про роззброєння в центрі Європи від підготовки першого етапу загальноєвропейської нара­ди й розробки порядку денного та проектів документів завершального етапу НБСЄ у Гельсінкі в 1975 р.

17*

РОЗДІЛ II РОЗрацкА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ.

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

В "0-х роках і на початку 70-х основні перешкоді Ди* розв'язання проблем європейської безпеї ^стаНовили продовження гонки озброєнь, поши«! рення в міжнародній політиці силових рішень. У Єврог перебували атомна авіація й ракети НАТО середньої радіуса дії, в 1959—1961 pp. аналогічні ракети роза на своєму сході СРСР.

Одним з факторів, що негативно впливали на безпеї в Європі, буди намагання деяких західних політичн діячів залучи^ фрн д_О кола ядерних держав, що мало меті підкреслдрщ рівноправність ФРН у західному блої, _щ и роль у протистоянні з Радянським Союзом. Ці нама*^ гання викліпсади рішучий опір СРСР та інших країн Вар шавського Договору, які не без підстав побоювалися, ядерна збро^ _в руках ФРН стане додатковим чиннико» напруженості в Європі. Такі побоювання поділяли чис| ленш ветера^_и другої світової війни, особливо в СРСР. У 1961 р^ враховуючи, зокрема, небажання

гчїтд⁸' ^Щ • ^^ ^{континент став} полем ядерної ві І..ША замшїїдщ доктрину «масованого покарання» ™ ооктрину «гнучкого реагування». Нова доктрина обмежуваї ла можливості ядерного захисту для Західної Європи Щ натомість пе£_Єдб_ачала нарощування «звичайних» зброй* них сил. * ³ * ^%

Водночас США й Великобританія вирішили створите багатосторонні ядерні сили в НАТО. В 1964 р. ФРН вису! пула свш шщд реалізащі цієї ідеї. Згідно з ним кораблі; ядерною sepogjQ _{на борту мали К0М}плектуватися змІ| шаною командою, що складалася б на одну третину американців _{а на} дві третини — з військовослужбові шших країн t^jQ _Таюш qjjHQj^ _{фрн ОТ}римала б моз ливість вплий_ати на схвалення рішень щодо застосуваї ядерної зороі. дд_{е через} суперечки серед членів НАТО ««, ці пропозицц _{не були} реалізовані. ФРН тільки стала чЩ ном створених нових органів у НАТО — з питань ядерне ооорони і з питань ядерного планування. Планам 172

створення багатосторонніх сил було остаточно покладено край з підписанням в 1968 р. Договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї, одне з положень якого забороняло ядерним державам передавати ядерну зброю «будь-кому».

Безпека Європи в ці роки розглядалася з силових по­зицій не тільки на Заході. Наприкінці 60-х років країни Варшавського договору на чолі з СРСР дійшли висновку, що реформування, розпочате 1968 р. в Чехословаччині, становить загрозу для інших соціалістичних країн. Війсь­ка країн ОВД, за винятком Румунії, вторгайся в Чехосло-ваччину. Радянські війська залишилися в Чехословаччині навіть після того, як реформаторів було усунуто від вла­ди, а реформи — припинено.

Таким чином, протилежні блоки в Європі продовжу­вали робити ставку на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. Країни ОВД і НАТО були готові до конструктивного діалогу лише у сфері по­літичного зміцнення безпеки в Європі.

В січні 1965 р. у Варшаві країни східного блоку запро­понували скликати нараду європейських держав «для об­говорення заходів забезпечення колективної безпеки в Європі». Оскільки США й Канада виключалися з кола учасників наради, пропозиція одразу викликала негатив­ну реакцію Вашингтона. (Згадаймо, що в 1954 р. СРСР пропонував скликати аналогічну нараду, де США й КНР мали бути лише спостерігачами. СІЛА й тоді відмовилися з огляду на свою провідну роль у НАТО — організації, створеної для захисту Західної Європи.)

У 1966 р. в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій виклали своє бачення шля­хів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі ви­словилися за одночасний розпуск НАТО й ОВД, за визнання існуючих у Європі кордонів. Знову пропонува­лося скликати загальноєвропейську нараду для обгово­рення питань безпеки й співробітництва в Європі.

У 1969 р. в Будапешті керівники країн ОВД прийняли Звернення із закликом прискорити підготовку до загаль­ноєвропейської наради з питань безпеки, організувати з Дією метою зустрічі представників усіх європейських країн.

Країни ОВД підтримали ініціативу Фінляндії, яка в травні 1969 р. запропонувала свої послуги для організації загальноєвропейської наради.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

Міністри закордонних справ країн ОВД, які зібралися! в жовтні 1969 р. в Празі, запропонували провести загаль-І ноєвропейську нараду в другій половині 1970 р. з таким! порядком денним: 1) про забезпечення європейської без-f пеки і про відмову від застосування сили або загрози ц| застосування у взаємних відносинах між державами Європі; 2) про розширення торговельних, економічних • науково-технічних зв'язків на рівноправних засадах.

У червні 1970 р. на нараді в Будапешті міністри закор-] донних країн ОВД розвинули свої пропозиції щодо по-| рядку денного майбутньої наради й урахували деякі кри-| тичні зауваження західних держав у зв'язку з попередні* ініціативами ОВД. Вони запропонували обговорити та-| кож проблему скорочення збройних сил на території європейських держав і питання розвитку культурних зв'* ків. Країни ОВД уперше офіційно погодилися на участь ; загальноєвропейській нараді США й Канади.

Питання європейської безпеки обговорювалися в цеі час і в НАТО. У грудні 1967 р. НАТО схвалила доповід: про перспективні завдання організації, підготовлену керівництвом міністра закордонних справ Бельгії Армеля^ «Доповідь Армеля» передбачала концентрацію зусі НАТО на підвищенні стабільності в міжнародних від­носинах, необхідної для тривалого й справедливого мир) в Європі. Пропонувалося також розпочати переговори ОВД щодо пропорційного скорочення збройних сил За-» ходу і Сходу.

Вторгнення країн ОВД у Чехословаччину в 1968 викликало засудження і певні дії НАТО.

В рішенні комітету планування НАТО від 4 вересі 1968 р. підкреслювалася необхідність «зберігати сі воєнний потенціал», а в листопаді 1968 р. керіві НАТО висловили побоювання щодо можливості виник^ нення нових кризових ситуацій навколо Західного Беї ліна та в Середземномор'ї. Лише після Звернення край ОВД в 1969 р. відносно скликання конференції з питаї' європейської безпеки в НАТО погодилися обговорити країнами ОВД порядок денний майбутньої наради.

На засіданні в Брюсселі 4—5 грудня 1969 p. Pa НАТО підкреслила, що для досягнення міцного необхідно вирішити «фундаментальні» проблеми євр