Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

ставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі з них.

Нафтові кризи (перша — осінь 1973 p.; друга — 1979—1981 pp.) призвели до чотирикратного підвищення цін та довели їх на світлу арабську нафту до 34 доларів за барель, що практично змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення спільної енергетичної політики.

Нестабільність та коливання американського долара спричинили крах 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської моне­тарної системи. Це, у свою чергу, сприяло кризі євро­пейської системи «валютної змії», впровадженої ЄЕС у квітні 1972 р. як перший крок до утворення монетарного союзу. Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені (6—7 липня 1978 р.) схвалила франко-німецьку ініціативу щодо формування Європейської валютної системи (ЄВС), яка невдовзі роз­почала свою роботу (з 13 березня 1979 p.). Одне із завдань діяльності ЄВС полягало в утворенні єдиної європейської валюти (ЕКЮ).

Зростання цін на зернові культури та перетворення ЄЕС з 1981 р. на чистого їх експортера неминуче призве­ло до загострення конкурентної боротьби зі США.

Світова криза викликала значні труднощі в економіці країн Європейського співтовариства. Середньорічні темпи промислового виробництва впали з + 5,1 % в середині 60-х років до - 1,6 % в 1982 р. Рівень безробіття збіль­шився з 3 % у 1973 р. до 10 % у 1984 р. Інфляція досягла двозначних цифр у періоди нафтових криз. Значно зріс дефіцит торговельного балансу.

В цих умовах країни ЄЕС активізували політичне спів­робітництво. Питання політичного співробітництва роз­глядалися в ЄЕС ще наприкінці 50-х років, тоді ж розпо­чався і пошук відповідних форм зовнішньополітичної інтеграції. Вперше питання координації зовнішньої полі­тики було розглянуто в 1959 р. на зустрічі міністрів закор­донних справ, які ухвалили рішення щодо проведення регулярних зустрічей керівників зовнішньополітичних відомств країн—членів ЄЕС.

У 1961 р. був утворений спеціальний комітет експертів. У межах комітету Франція висунула «план Фуше*, що передбачав створення системи інституцій з координації зовнішньої політики, і передусім постійної Європейської

Прийняті в Гаазі рішення визначали два шляхи ін­теграційного процесу в ЄС. Перший — торговельно-економічна інтеграція на базі існуючих структур ЄС, яка мала привести на кінцевому етапі до формування над­національних структур. Другий — зовнішньополітична ін­теграція, що повинна була розвиватися на основі системи європейського політичного співробітництва (ЄПС), тобто поза системою офіційних органів ЄЕС, на базі міждер­жавного співробітництва.

Компетенція системи ЄПС доволі жорстко обмежува­лася. По-перше, вона не мала поширюватися на внут­рішні проблеми країн ЄС, а також проблеми, що вони вважають сферою своїх інтересів;

по-друге, вона не могла розглядати економічні та ва­лютні проблеми;

по-третє, не поширювалася на сферу воєнно-політич­них відносин із третіми країнами.

На утворену в 1974 р. Європейську раду покладалося завдання забезпечити взаємодію офіційних структур ЄС та системи ЄПС. Саме в цей період позначилася стійка тенденція погоджувати позиції відносно зовнішньополі­тичних питань, що становлять спільний інтерес, у ме­жах ЄС.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Незважаючи на появу цілої низки зовнішньополітич­них проектів, співпраця у цій сфері розвивалася шляхом емпіричного пошуку найприйнятніших форм співробіт­ництва. В 1975 р. була опублікована доповідь Тіндерманса, | в якій країнам ЄС пропонувалося зробити два кроки до спільної зовнішньої політики: 1) визначити коло зовнішньо­політичних проблем, з яких держави мають проводити | обов'язкові консультації; 2) погоджувати зовнішньополі- І тичні акції. Проект не був ухвалений. Тільки за 10 років, ] у 1985 p., сесія ЄС у Люксембурзі ухвалила проект дого- ] вору про «європейське співробітництво в галузі зовніш­ньої політики».

Механізм європейського політичного співробітництва пе- J редбачав:

1) регулярні (один раз на чотири місяці) зовнішньопо- ] літичні консультації міністрів закордонних справ, що є найвищою інстанцією ЄПС;

2) Політичний комітет (утворено 1974 p.), призначе­ний проводити попереднє погодження проектів. Це постійно діючий орган;

3) посаду європейського кореспондента в міністерст­вах закордонних справ країн-членів, щоб забезпечувати постійний обмін інформаційними потоками;

4) проведення конференцій, зустрічей у посольствах, місіях.

Таким чином, розвиток європейської політичної ін- І теграції спрямовувався на пошук взаємоприйнятних форм і співробітництва в межах існуючих інститутів ЄС за раху- і нок перерозподілу повноважень та посилення ефектив­ності роботи інтеграційних структур.

Інтеграційні процеси В Західній Європі

Бремен, липень та Брюссель, грудень 1978 p.); встанов­лення обмежень на імпорт нафти (Страсбург, червень 1979 Р-); проведення першої реформи ССП (Брюссель, березень 1984 p.); врегулювання англійської частки в бюджеті ЄЕС (Фонтенбло, червень 1984 p.). Таким чи­ном, ЄР консенсусом ухвалює лише принципові рішен­ня, залишаючи на розгляд міністрів технічні деталі.

У своїй доповіді 1976 р. прем'єр-міністр Бельгії Лео Тіндерманс в черговий раз запропонував основні заходи з утворення Європейського Союзу: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та мо­нетарного союзу; проведення спільної зовнішньої по­літики та політики безпеки. Передбачаючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні (Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла з військової організації НАТО), Л. Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що вже тепер готові до політичної та монетарної інтег­рації, та на ті, що не можуть перейти до неї («Європа двох швидкостей»). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л. Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії.

Таким чином, незважаючи на певні труднощі, з якими зіткнулося Європейське співтовариство в питаннях по­літичного співробітництва, загальні результати європей­ського інтеграційного процесу за повоєнний період були досить значними. Країни Західної Європи в досить ко­роткий строк не тільки відновили свій економічний потенціал, а й перетворились на впливовий центр сили, який поряд зі СІЛА та СРСР намагався сформувати та проводити самостійну зовнішню політику, що відобра­жала б спільні західноєвропейські інтереси та цінності.

304

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

Вважається загальновизнаним факт, що осново^ ЯПОНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В ПОВОЄІ період стала «доктрина Йосіда», згідно з Японія мала концентруватися на завданнях економічної зростання, не звертаючи серйозної уваги на стратеги боротьбу між СРСР і США. Навіть уже наприкінці 70-< років тодішній японський міністр закордонних спр С Окіта зазначав, що 90 % усієї дипломатичної робс ведеться навколо економічних проблем. Основною меі цієї цілеспрямованої «економічної дипломати» Японії, думку багатьох аналітиків, було зміцнення її економи

позицій поза національними кордонами. Проте подібний підхід зовсім ігнорував реальний внесок Японії в «стримання комунізму» і ті прибутки, що вона одержала завдяки участі в цьому «отриманні». Тільки на корейській війні японські компанії «заробили» близько 13 млрд доларів, дещо меншими були їхні прибутки від війни у В'єтнамі. Таким чином, внесок Японії в боротьбу проти комунізму мав не тільки економічний, а й політичний характер, якщо взяти до уваги підтримку як стратегічного, так і локального антикомунізму. А участь у «отриманні» СРСР і КНР мала й чисто військовий компонент, оскільки це «стримання» базувалося, зокрема, на сукупно­му військовому потенціалі СІЛА та Японії.

На думку російського політолога Р. ІП.-А. Алієва, «доктрина Йосіда» увібрала в себе всі складові класичного варіанта доктрини безпеки: економічний, політичний і військовий. Останній забезпечувався не тільки японо-американським Договором безпеки 1951 p., поновленим у 1960 р. під назвою «Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки», а й силами самооборони Японії, чисельність яких, згідно з офіційними даними 1985 p., становила 272 тис. чоловік, і наявністю американських військових баз на японській території. За Р. Ш.-А. Алієвим, у такому класичному варіанті «доктрина Йосіда» діяла до початку 70-х років.

Три важливі події початку 70-х років внесли корективи в зовнішню політику Японії. По-перше, це поразка США У В'єтнамі, по-друге, Японія посіла друге місце в капіталістичному світі за ВНП і, по-третє, почалася роз­рядка в радянсько-американських відносинах. «Доктрина Йосіда» трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, компоненти якої в японському варіанті виглядали таким чином: загальна безпека, на­ціональна безпека, мир і стабільність у всьому світі. На початку 70-х років у японських політичних, наукових і Ділових колах пролунали заклики до приведення міжна­родної вага країни у відповідність з її економічним потенціалом. Стратегічна мета цієї ідеї випливала з зов­нішньополітичного компонента доктрини національних інтересів. Для Азії була сформульована додаткова кон-Цехщія, яка дістала назву «доктрина Фукуда». Слід ЩД-

307

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

креслити, що майже всі цілі й завдання, що визначалис доктриною національних інтересів зразка 70-х рокії Японія виконала за винятком головного — вона так і стала великою політичною державою.

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

В перші повоєнні роки Вашингтон в основно» домігся того, щоб Японія не становила воєнне загрози для СІЛА. Американські правлячі кс почали розглядати Японію як свій головний війської стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс відновлення й подальше нарощування її військової потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими кола* В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладан| ня сепаратного мирного договору з Японією, усунувши донський Союз та інші країни від участі в підготоб роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підпис його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його оста'| точній редакції гарантувала збереження на японській ритори американських військ, військових баз та інших ськових об'єктів, чисельність яких на 1952 р. становила 282

Слідом за підписанням сепаратного мирного договорі 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японс американський Договір безпеки, який дав змогу СІЛА піс набрання чинності Сан-Франциським договором утри, мувати в Японії й поблизу неї будь-які військові кон| тингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір до зволяв Вашингтону використовувати збройні сили на влас| ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводо| підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далеко*' Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного наї ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спё ціальне прохання японського уряду для придушення ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 11

308

Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження пере­бування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили ство­рення японо-американського військового союзу. За умо­вами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і СІЛА Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйоз­ної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі СІЛА Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монопо­ліям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі СІЛА, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь СІЛА, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні Могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновт

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

лення незалежності Японії та її перехід на позиції мир свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відве{ проамериканський уряд С Іосіда. На зміну йому прі шов уряд /. Хатояма, котрий успішно нормалізував но-радянські дипломатичні відносини.

Посилення руху за ліквідацію американських війсі кових баз на японській території, проти «договору пеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозі загрозу самому, існуванню японо-американського війс кового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в СІ вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в регляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення ек| номічного становища й міжнародних позицій Япо* робило для її правлячих кіл попередні рамки й умої японо-американського військового союзу надто тісі Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задоволы Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська крї 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники СІ дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим бі; на участь в американських авантюрах на Далекому Схо| Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати neper вори з Японією про укладення нового американо-япс ського військового договору під приводом перегляду «.в говору безпеки».

Конкретна домовленість про початок переговорів і досягнута у вересні 1958 p., a 4 жовтня в Токіо _ чались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусЙ парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, мова йде про новий військовий союз зі США, в Япс поширювався рух за припинення переговорів і ліквц всієї системи японо-американського військового сок Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японсі громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японіє Сполученими Штатами Америки. Він замінив «дог безпеки» 1951 p., а також угоду про засоби обслугову_ ня територій та статус збройних сил США в Япоі 20 травня 1960 р. договір був ратифікований палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. брав чинності.

Новий японо-американський «договір безпеки», відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією

310

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, висту­пали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Ультраправі сили були обурені не­бажанням уряду Н. Кісі добиватись перегляду мирної конституції 1947 р. і створення незалежного військового потенціалу. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення вій­ськових зобов'язань Японії. На думку російського полі­толога О. Богатурова, ці настрої підживлював не пово­єнний пацифізм, а націоналізм у тій своєрідній формі, яка була характерна для японської еліти. Японська еліта не вважала актуальним завданням створення в найближ­чій перспективі незалежного оборонного потенціалу, але прагнула забезпечити можливість реальної самостійності у сфері зовнішньої й оборонної політики в перспективі більш віддаленій. Вважалося, що чим ширшими стануть функції Японії в межах стратегічної системи США, тим сильніше країна інтегруватиметься в цю систему і тим складніше їй буде звільнитись від американського конт­ролю в майбутньому. Не відкидаючи ідею стратегічного партнерства зі СІЛА, більшість поміркованих консерва­торів у правлячій партії й ділових колах виступала проти повноцінного союзу зі Сполученими Штатами, який дав би Японії змогу створити могутню воєнну машину, але й підпорядкував би її американському контролю.

Така позиція визначала й підхід Японії до регіональ­них відносин. Залишаючись у фарватері зовнішньої полі­тики СІЛА, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарсь­кого розвитку, вважаючи економіку фундаментом віднов-^Лення міжнародного статусу. З 1960 р. японський уряд Приступив до розробки плану перебудови промисловості и сільського господарства, підтримував приватний сек-^ТоР, втручаючись в економіку з метою концентрації кош-^Тів У пріоритетних галузях. Це дало змогу добитись висо­ких темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 pp. переви-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

щили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі. Ві сокі темпи зростання японської економіки не завжя прихильно сприймались у Вашингтоні, але політичнії стратегічні міркування брали гору над економічними.

Японія залишалась головним союзником СІЛА азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що 6yjj зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнері Називаючи Японію «повноправним» союзником, офії ний Вашингтон намагався зобразити справу так, ніб* між США і Японією немає нерозв'язних суперечне В офіційних виступах керівних діячів СІЛА ледь He^J захватом зазначалося «феноменальне зростання» японс| кої економіки, містилися твердження про наявніс «тісної економічної взаємозалежності», віталась і заохоч валась експансія японського капіталу в азіатсько-! океанському регіоні. Японію як «третю промислову жаву» закликали відіграти роль «головного джерела сі більності» в Азії. При цьому Вашингтон давав зрозуміт що він готовий піти на поступки Токіо з метою усунеї суперечностей і розбіжностей.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американсі відносини, становила проблема повернення Японії Оі нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про переда^ під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу ^ входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійснеї «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збережеі американських військових баз на Окінаві, але відпое дальність за безпосередню оборону архіпелагу покла ся на японські сили самооборони. Японія зобов'* валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 направити на Окінаву війська, включаючи частини ВР і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюї розглядалося в американських і японських колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розі нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. думку Токіо, повернення островів надто затрималось, випадку продовження американської окупації на ос вах серйозна криза в японо-американських відносиш була б неминучою.

У відмінності цих оцінок виявилися глибокі cynepej ності, притаманні американо-японському союзові, рактерно, що сам «договір безпеки» по-різному розгл

312

Т _е м а 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересова­ність у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, СІЛА і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі СІЛА. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола СІЛА водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на Декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг­тон намагався переконати японські правлячі кола не йти Шляхом нарощування своєї військової могутності далі Меж, що влаштовували саме його.

Проте в Токіо дотримувались іншої думки з цього Приводу. Тут дедалі частіше лунали твердження, що до­сягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту».. Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого оке-

313

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

ану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провід позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом Філіппінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південні В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід| ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з середино* 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт цих країн. Зростання економічної могутності Японії, прагнення перетворити район Далекого Сходу й Тихої океану на сферу свого впливу об'єктивно супереч інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чині ником, що певною мірою підривав панівні позиції СІ~ в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний Вашингтона на відновлення японського економічного військового потенціалу сприяв перетворенню Японії економічну противагу самим США в районі Східної Азі| й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризов* явищ у японо-американських відносинах.

Симптомами кризи в японо-американських відноси^ нах початку 70-х років стали вимога США ревальвуваї єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксон^ відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепо-] коєння Вашингтона у зв'язку з наступом японсь* монополій на американські ринки і про небажання СІ враховувати інтереси свого союзника.

Засоби масової інформації досить часто акцеї увагу на торговельно-економічних суперечностях Японією і СІЛА, які справді набирали в певні періоді надзвичайно гострого характеру й справляли знач вплив на політичні відносини партнерів. Японо-амери-j канські торговельні суперечності не подолані донині безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загостри ючись. Проте слід ураховувати, що такі суперечносі притаманні ринковій економіці і спричинюють не тільк негативні, а й позитивні наслідки. Заінтересованість і пом'якшенні відцентрових тенденцій спонукає керівники Японії і СІЛА вживати заходів для запобігання економіч| ним суперечностям.

На середину 70-х років військово-політичні позиі. США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос| лабилися, про що свідчили падіння проамерикансь* режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнарод арені в цілому загострювалися міжімперіалістичні супе речності в умовах енергетичної кризи, посилювалася

314

ротьба країн, що розвиваються, за встановлення нового міжнародного економічного порядку, розгортався націо­нально-визвольний рух на африканському континенті. Все де викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл СІЛА. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій СІЛА Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтри­мувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи Щорічного автоматичного продовження «договору без­пеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період Дії Договору про нерозповсюдження ядерної* зброї. СІЛА формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзни­кові. Адміністрація Картера виступила з офіційною за­явою про намір ураховувати позицію свого партнера з Усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких Дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одно-

31 £

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході