Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС^ побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони тримували Москву в її суперечках з Пекіном. ITicj 1960 p. більшість європейських країн соціалістичної сис-і теми разом з Радянським Союзом зменшили масштабі співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР лося прорвати американську блокаду в Південно-Східні та Південній Азії. В 1949—1955 pp. були встановлеї дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не З усіма цими країнами відносини розвивалися добре| Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіє них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потребі! в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певно» недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд ~-Філіппіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і СІЛА створили військово-політич блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря| мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму СП'" спромоглися залучити до цих блоків деякі країни П( (Таїланд, Філіппіни).

Успіхові політики СІЛА вельми сприяв той факт, ш| китайські комуністи, натхнеш перемогою над ГоміндаІ ном, намагалися стимулювати революційний рух у сусід| ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні моз вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував вияв «китайської загрози». З підписанням угоди припинення війни в Кореї (1953) ситуація для дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю спрі гнучка політика китайської делегації на Женевській раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобя прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити пеку південних кордонів країни. Китай не бажав б\ втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовншшьополітичній діяльне КНР стала Бандунзька конференція 1955 р. На цьо» важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, тайський представник виступив із закликами боротися; цілковите знищення колоніалізму та запевнив молої

328

держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож­ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійс­нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл­ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо­вувалася для стримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала пробле­ма Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, що від­булися протягом 1959—1962 pp., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але зони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від Комуністів!».

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто висту­пати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і СІЛА відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликана

329

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло| гічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське cj перництво в країнах, що розвиваються, посилювалис розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем зброєння, регіональних конфліктів. Китай усіляко nepej шкоджав участі СРСР у різних форумах країн Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його змові з Заходом. Значно посилилася обопільна крі внутрішнього становища в обох країнах. Вийшла передній план і територіальна проблема. З 1960 р. чалися прикордонні інциденти. На весну 1962 р. в поі ках кращих умов життя на територію СРСР переі 50 тис. громадян КНР. Китайський уряд звин> СРСР «у підготовці переходу та серйозній підривні діяльності». В 1966 р. КПК відмовилася направити пар тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язк припинилися. Водночас було припинено зв'язки по комсомолу, товариств дружби, органів інформації та Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х рої китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворої разом зі СІНА. Увійшла у вжиток теза про «загрозу■' Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до носин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — є» номічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося магання зняти гостроту конфронтації зі СІЛА.

Через різноманітні канали китайське керівництво вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР уста|

330

-рема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними краї­нами перевищував обсяг торгівлі з державами соціаліс­тичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визна­чалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталіс­тичних партнерів для задоволення економічних та по­літичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське ке­рівництво продовжувало вважати їх ідейними опонен­тами. Тому між сторонами зберігалася велика дистанція. Однодумців Пекін шукав у «третьому світі».

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чокау Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 —лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу».

Але китайська політика відносно країн, що розвива­ються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала Дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваю­чись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстре­містських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі СІНА в боротьбі за світове панування, і між цими держа­вами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що Розвиваються, друга — розвинуті ісаппадістичні країни».

На підставі цієї схеми китайське керівництво почало Розвивати концепцію революційних воєн. Але практика до-

РОЗДІЛ II! ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

вела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чог стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спробі КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, Філіппінах, у деяких районах Латинської Амері Складну картину політики Китаю у світі, що розві ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією, тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він рані завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі клики не тільки мало де знаходили прихильників, більше того — породжували (або поновлювали, як в донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.

«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966; завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовні політику країни. Тотальним репресіям піддавалис партійні та господарські кадри. Усім, хто був не згоден лівацьким курсом (або мав сумніви в його правильності! навішувалися ярлики «бандитів», «ворогів» тощо, зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати і гатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурно революції», китайську модель соціально-економічної політичної організації суспільства. Це викликало різ* відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятка* країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай пос| варився фактично з усіма країнами «соціалістичного та| бору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. За| гострилися також відносини КНР із цілим рядом Заходу, в тому числі Великобританією та Японією, но відбилася «культурна революція» й на відносинах Радянським Союзом. Стала широко вживаною теза «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські р; ти можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представю китайського керівництва заявляли: «Прикордонна віі між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна СІЛА».

Навесні 1969 р. на прикордонній річці Уссурі в райої острова Даманський сталися великі сутички збройних сі двох країн. Радянсько-китайські відносини дійшли дуже небезпечної межі, і з цього моменту почалс зближення Пекіна й Вашингтона. Прискорювалося вої також і під впливом жорстких заходів з боку СРСЇ збільшення угруповань радянських військ на кордої

332

натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін. IX з'їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 p., закріпив курс на протидію Радянському Союзові, по суті назвав СРСР ворогом № 1. Підготовка до війни була оголошена «го­ловною метою економічного будівництва в КНР».

Отже, на рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрім­ко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. По­ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії ООН у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала та­ким чином: «перший світ» — СРСР та СІНА — дві «су­пердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Вихо­дячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез­печним, ніж СІЛА, вогнищем світової війни», а СІЛА, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім краї­нам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — го­ловний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 p.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

головний фактор, безсумнівно, — загострення радян­сько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;

розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміц­нювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала ки­тайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного — Москви;

на думку Пекіна, в умовах, що склалися, Білий дім Мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах мі Москвою та Пекіном суттєво загострилася;

ззз

наприкінці 60-х років стало очевидно, що внутрії та зовнішня політика китайського керівництва не заб печила успішного економічного будівництва та зміцнен^ ня позицій КНР на світовій арені. В Пекіні було вирм шено використати для модернізації економічний та на­уково-технічний потенціал Заходу;

нова стратегія вимагала коригування діяльності китай^ ської дипломатії в «третьому світі» — спроби експор революції не спрацювали.

Рішення про зближення з Вашингтоном було прий­няте на пленумі ЦК КПК у жовтні 1968 р. В нас роки сторони поступово визначили конкретні напр* збігу інтересів на міжнародній арені.

Зближення між КНР та США миттєво потягнуло собою зміни в підході до Китаю з боку всього Заходуїі Так, уже в 1972 р. були встановлені дипломатичні від«| носини Китаю з Японією. Заради цього Токіо розірі офіційні відносини з Тайванем і визнав уряд КНР ним законним урядом країни, а Тайвань — невід'ємно* частиною території КНР. Китай, у свою чергу, відмо-j вився від репараційних вимог, не виступав проти наро­щування японського військового потенціалу. В 70-х ро­ках Пекін активно встановлював дипломатичні відносини! з західноєвропейськими країнами. Радянський Союз у| відповідь використав важелі, що були в його розпоряд-| женні, для протидії КНР. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнє заявив: «Ми будемо й надалі вести боротьбу з маоїзмом, боротьбу принципову, боротьбу непримиренну».

Підхід КНР до більшості інших соціалістичних країні став гнучкішим та доброзичливішим. Пекін відновив| зв'язки з Югославією. Разом з тим після 1976 р. булс розірвано відносини з Албанією, загострилися відносиш з В'єтнамом, з Кубою.

9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. Він залишив! країну у стані соціально-економічної й політичної кризи.! Народне господарство перебувало на межі катастрофи,! різко зменшилося виробництво найважливішої промис­лової продукції. Пекін офіційно заявив, що країна від­стала в розвитку не менше ніж на 20 років, у засобах! масової інформації констатувалося, що громадський по­рядок несталий, ідеологічна ситуація заплутана.

Наприкінці 70-х років китайське керівництво розпо­чало глибоку реформу, спрямовану на подолання нега-

334

тивних наслідків «культурної революції», на мобілізацію ефективних засобів піднесення економіки. Початок ре­формі поклав грудневий 1978 р. пленум ЦК КПК.

В СІЛА не відразу відгукнулися на заклик про «єди­ний міжнародний фронт». Але після 1976 р. до влади в Сполучених Штатах прийшли сили, що виступали за пе­регляд зовнішньої політики. Вашингтон прийняв програ­му доозброєння, затягнув ратифікацію угоди ОСО-2. Важлива роль почала відводитися Пекіну, зближення з яким було покликане посилити тиск на СРСР та його союзників. У результаті нормалізація китайсько-амери­канських відносин, що затримувалася протягом семи років, була здійснена протягом кількох місяців. Поштов­хом став візит до КНР помічника президента США 3. Бжезинського в травні 1978 р.

У «третьому світі», відкинувши екстремістські заклики до світової революції, Китай намагався тепер встановити нормальні відносини з правлячими режимами, підтриму­вати тісні зв'язки з Заходом. Енергійні зусилля докла­далися до поліпшення відносин із країнами АСЕАН. Тісне співробітництво зберігалося між Китаєм та Пакис­таном, Непалом, Шрі-Ланкою, Туреччиною.

На Близькому Сході Китай спрямовував свої зусилля на послаблення позицій СРСР, намагаючись дискреди­тувати ініціативи, що виходили з Москви, з недовірою ставлячись до радянських союзників у регіоні. Щодо країн соціалістичної співдружності Пекін проводив полі­тику протиставлення окремих країн- СРСР, підкрес­люючи, що в КНР немає принципових розбіжностей з ними.

Наприкінці 70-х років лінія радянського керівництва Щодо КНР вирізнялася певною двоїстістю. На тлі запев­нень у бажанні нормалізувати відносини з Китаєм

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

уживалися заходи для подальшої його ізоляції в між­народному комуністичному русі, «соціалістичному табо­рі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інте­ресами КНР.
Воєнний конфлікт на Корейському півострові 1950—1953 pp.

Відповідно до угод між союзниками про орга­нізацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Ар­мії, на південь —американських військ. Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та ство­ренні корейської демократичної держави. Ця домовле­ність стала наслідком компромісу між СРСР і СІЛА. СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалеж­ної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Ко­рейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво. Сполучені Штати запропону­вали власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—30 років, після якого можна буде надати незалежність корейському! народові. Реалізація цього плану привела б до створення! на Корейському півострові держави — союзника СІЛА. Радянська Армія, розгромивши японську Квантунсы армію в північно-східному Китаї та угруповання японсь­ких військ на Корейському півострові, наприкінці серпня] 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США? висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів; після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в роз­громі японських військ на корейській території.

Відразу після капітуляції Японії радянське команду­вання розпочало формування прорадянської адміністра)

336

в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американсь­ке військове командування на чолі з генералом А. Ар­нольдом вжило «обмежених політичних та військових за­ходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І СІЛА здійснили це. Ство­рений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому оке­ані. Такі дії свідчили, що СІЛА свідомо здійснили розкол Корейського півострова.

У відповідь на дії СІЛА північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на СІЛА.

Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово-політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово про­понувала Сеулові провести переговори, однак щоразу на­трапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам полі­тичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди пере­ходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно-корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.

Після здобуття Сеула північнокорейські війська про­довжили наступ у південному напрямку та 2 липня вий­шли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спіль­ними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела ^дс>^ інтернаціоналі­зації конфлікту. Як писав у своїх мемуарах колишній Президент СІЛА Дуайт Ейзенхауер, СІЛА втрутилися в Конфлікт задля «здійснення поліцейської акції», але на Практиці це була справжня інтервенція з метою розгрому Північнокорейської армії та ліквідації КНДР.

337

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

Архівні документи свідчать, що спочатку Й. Сталін був проти об'єднання Кореї військовими засобами, ада потім дав свою згоду з огляду на «зміну міжнародне⁵ обстановки». По-перше, Сталін вважав, що СІЛА ї підуть на участь у корейській війні через проблеми підтримкою Чан Кайші в китайській революції. По-друг в 1949 р. Радянський Союз оголосив про створення власі ної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної мо" нополії. Перебільшення радянським керівництвом рол цих двох факторів становило суттєвий зовнішньопол" тичний прорахунок, що призвів до затягування ві" Завдяки величезному впливові на нещодавно створеї Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Без пеки ООН, США отримали мандат ООН на здійсненя миротворчих акцій у корейському конфлікті. До бойові: дій було залучено військові формування ще 15 дерз що діяли під егідою ООН.

Щодо планів СІЛА відносно застосування ядері зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю г стосування ядерної зброї з метою досягти переможне закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівЕ силу під час бойових дій. Але, незважаючи на наст пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано.

Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну збг в корейській війні викликали рішучу протидію громаде кості, в тому числі в самих СІЛА. Загроза виникне! ядерної війни спонукала СРСР і США шукати в* конфлікту. Почалися складні переговори щодо прї нення воєнних дій. Переговори завершилися підпис ням у 1953 р. перемир'я між командуванням військ ' з однієї сторони, і представниками КНДР та китайсь народних добровольців — з другої. Глава південне рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати кумент, наполягаючи на продовженні війни «до перем* ного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 він настійно радив йому не припиняти бойові дії, укладати перемир'я, оскільки «мирна угода над» можливість китайцям залишитися в Кореї». Однак СЩ підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Peer Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.

Звертаючись до корейської війни, неможливо не зу­пинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті. Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР ві­діграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р. американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю. 25 жовтня 1950 р. китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена. З цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці.

За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також пока­зала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними нас­адками для усього людства.

338

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

МІЖНАРОДНІ

ВІДНОСИНИ

В ПІВДЕННО-СХІДНІЙ

АЗІЇ

• Міжнародні відносини ДРВ у 1954—1964 |

• Друга індокитайська війна. Утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам

• Лаоська криза. Женевська угода 1962 р. з Лаосу та її наслідки

• Камбоджа в боротьбі за незалежність і свободу

• Англо-нідерландська агресія проти Індонезійської Республіки

• Міжнародні відносини Індонезійської Республіки в період парламентської «скерованої демократії»

• Міжнародні відносини режиму «нового порядку»

• інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність у 60—70-ті роки

Після розгрому в другій світовій війні мілітарне ської Японії в Південно-Східній Азії відбул значні зміни політичного характеру. Всі коло* які належали західним країнам, за невеликим винятко^ здобули незалежність. Проголошена 17 серпня 1945 Індонезійська Республіка розірвала всі зв'язки з Ніде| ландами. Французький Індокитай унаслідок революї них подій на певний час був поділений на три «асої вані держави», що ввійшли до Французького союзу. В . 1946 р. незалежними стали Філіппіни, в січні 1948