Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)


Тема 6 Активізація діяльності ООН у період розрядки міжнародної напруженості



бет19/41
Дата20.07.2016
өлшемі2.94 Mb.
#211155
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41
Тема 6 Активізація діяльності ООН у період розрядки міжнародної напруженості

комітету був представник Нігерії, а заступником голови — представник України.

Спецкомітет проти апартеїду став головним органом оонівського механізму боротьби з апартеїдом, визнаним міжнародною спільнотою злочином проти людства, що загрожує міжнародному миру й безпеці.

ООН розгорнула багатопланову діяльність, основні напрями якої зводилися до викриття расистської сутності політики й практики режиму апартеїду, здійснення по­літичного й економічного тиску на расистський режим Преторії шляхом розриву дипломатичних та економічних відносин, мобілізації міжнародної підтримки національ­но-визвольного руху народу Південної Африки та ви­криття фактів співробітництва з режимом апартеїду.

Вже в 1962 р. Генеральна Асамблея рекомендувала всім членам ООН вжити ряду заходів дипломатичного й економічного характеру, аби примусити Преторію відмо­витися від політики апартеїду, в 1963 р. Рада Безпеки закликала всі держави припинити продаж і доставку зброї, боєприпасів та воєнно-транспортних засобів у Південну Африку. Однак деякі західні країни, зокрема СІЛА і Великобританія, не визнали це рішення обов'яз­ковим і продовжували співробітництво з расистським ре­жимом.

У 1972 р. Рада Безпеки, що зібралася в Аддис-Абебі, визнала правомірною антиапартеїдну боротьбу народу Південної Африки, що мало велике значення для поси­лення міжнародної допомога національно-визвольному



РУХОВІ.

У 1973 р. Генеральна Асамблея ухвалила Міжнародну конвенцію про покарання злочину апартеїду. В 1974 р. Гене­ральна Асамблея запросила представників Африкансько­го національного конгресу (АНК) та Панафриканського конгресу (ПАК) взяти участь у ранзі спостерігачів при обговоренні проблеми апартеїду в Спецкомітеті. Пізніше Ці дві організації були визнані єдиними представниками більшості населення Південної Африки й запрошувалися як спостерігачі для обговорення питання про апартеїд на Пленарні засідання Генеральної Асамблеї.

Генеральна Асамблея позбавила Південну Африку Права участі в роботі органів ООН і рекомендувала

241

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

подібні заходи й іншим міжнародним організаціям. Це сприяло міжнародній ізоляції расистського режиму, хоч Південна Африка залишалася членом ООН. 1976 p. Гене­ральна Асамблея проголосила 26 червня —день повстан­ня в Соуето —Міжнародним днем солідарності з народом А Південної Африки. В 1977 р. Рада Безпеки ухвалила pi- J шення, яке робило воєнне ембарго обов'язковим. По- ' дібне рішення ООН ухвалила вперше. Найбільшою діє­вістю вирізнялася політика економічного бойкоту Південної Африки. Але обов'язковими були лише санкції на торгівлю зброєю. Інші ж введеш економічні санкції мали добровільний характер, і все залежало від позиції тієї чи іншої країни.

Соціалістичні країни й країни, що не приєдналися,: проводили політику цілковитого припинення диплома­тичних, економічних та культурних відносин з Півден­ною Африкою. Поступово ряд держав, включаючи майже всіх традиційних партнерів Південної Африки в еконо­мічній сфері, ввели щодо неї ряд санкцій.

Північні країни (Данія, Фінляндія, Норвегія та Шве­ція) наклали цілковиту заборону на всю торгівлю з Пів­денною Африкою.

Країни Європейського економічного співтовариства заборонили експорт нафти й імпорт золотих монеті (крюгерандів), а також нові інвестиції в ПАР. Країни; Співдружності відмовилися від експорту в ПАР нафти, комп'ютерів, імпорту крюгерандів, заліза й сталі. Всі вони, за винятком Великобританії, заборонили імпорті сільськогосподарських продуктів, вугілля й урану з Пів-<і денної Африки. Безумовно, оптимальним варіантом були! б всеосяжні обов'язкові санкції. Проте, незважаючи наг численні відповідні резолюції Генеральної Асамблеї, рі- ■ шення міжнародних форумів та заклики лідерів анти-апартеїдного руху, запровадити глобальні санкції не вда-г лося. Такі обов'язкові санкції могла встановити тільки Рада Безпеки, а всі спроби провести необхідні рішення-і закінчувалися невдачею через позицію насамперед СГТА ' й Великобританії. На їхню позицію впливала не тіл економічна заінтересованість у широких економічні зв'язках з Південною Африкою, а й стратегічні інтереси.» Ситуація в цій країні розглядалася Вашингтоном крізь] призму протистояння Сходу з Заходом.

242

Тема 6 Активізація діяльності ООН у період розрядки міжнародної напруженості

І все ж санкції з усіма їхніми недоліками й до­шкульними місцями створювали істотні труднощі для расистського режиму. Щоб подолати торговельні санкції, уряд Південної Африки мусив часом переплачувати по 2—3 долари за кожну барель імпортованої нафти. Південноафриканське вугілля і сталь продавалися іно­земним покупцям за дуже заниженими цінами. Санкції болісно відбивалися й на експорті сільськогосподарської продукції Південної Африки, хоч вона вдавалася і до таких засобів, як продаж ряду продуктів з фальшивими етикетками: «продукт Мозамбіку» або «продукт Лесото».

За підрахунками африканського економіста Стефана Люїса, внаслідок санкцій зовнішні борги Південної Африки зросли на 20 млрд доларів. Отже, санкції ООН відіграли вагому роль у зусиллях, що завершилися крахом расистського режиму апартеїду й перемогою національ­но-визвольного руху народу Південної Африки.

ООН і Намібія

Намібійська проблема перебувала в центрі уваги ООН з перших днів її існування, коли вирі­шувалася доля підмандатних територій Ліги Націй.

У 1946 р. Південна Африка, що мала мандат Ліги Націй на управління Південно-Західною Африкою, від­мовилась передати цю країну в систему опіки ООН. Ігно­руючи рішення Міжнародного суду й думку світової гро­мадськості, Південна Африка продовжувала незаконно експлуатувати народ і багаті природні ресурси Південно-Західної Африки.

Після прийняття в 1960 р. «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам», в умовах могутнього наступу антиколоніального руху в Африці по­силилася боротьба намібійського народу за свою свободу і незалежність. У 1966 р. Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО) прийняла рішення про розгор-



243

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

тання збройної боротьби за самовизначення. 27 жовтня

1966 р. Генеральна Асамблея позбавила Південну Африку права керувати територією Південно-Західної Африки, а управління цією територією було передано ООН. У січні

1967 р. спеціальна сесія Генеральної Асамблеї утворила Раду з Південно-Західної Африки з метою забезпечення управління територією до одержання нею незалежності.

З червня 1968 p., коли Південно-Західна Африка була офіційно перейменована на Намібію, Рада дістала назву Ради ООН з Намібії.

Протягом ряду наступних років у рішеннях Ради Без­пеки, Генеральної Асамблеї, Міжнародного суду підкрес­лювалася незаконність присутності Південної Африки в Намібії. Уряд Преторії неодноразово закликався до виве­дення своєї адміністрації з Намібії.

У 1974 р. Рада ООН з Намібії ухвалила Декрет про захист природних ресурсів Намібії, який забороняв без до­зволу Ради вести розвідку, добування або розподіл при­родних ресурсів Намібії.

У 1976 р. Рада Безпеки висунула вимогу щодо прове­дення в Намібії виборів під контролем ООН. У 1978 р. спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ухвалила Декла­рацію з Намібії й Програму дій на підтримку самовизначен­ня та національної незалежності Намібії.

План ООН з урегулювання намібійського питання передбачав: припинення протиборства конфліктуючих сторін; виведення збройних сил, їх скорочення і демобі­лізацію; скасування дискримінаційних законів; звільнен­ня політичних в'язнів; надання політичним засланцям права повернення до Намібії; проведення вільних і спра­ведливих виборів під контролем ООН; прийняття уста­новчими зборами конституції й проголошення незалеж­ності Намібії.

У вересні 1978 р. Рада Безпеки схвалила цей план і прийняла рішення створити Групу ООН для надання допо­моги в перехідний період (UNTAY). Однак здійснення цього плану всіляко затягувалося Південною Африкою. Лише в листопаді 1989 р. внаслідок проведення виборів до влади прийшла СВАПО, а 21 березня 1990 р. була проголошена незалежність Намібії.

244

Тема 6 Активізація діяльності ООН у період розрядки міжнародної напруженості

Активізація діяльності ООН у галузі прав людини


У 60—70-ті роки на основі Загальної Декларації прав людини було розроблено й прийнято ряд декларацій, присвячених окремим аспектам проб­леми захисту прав людини.

Генеральна Асамблея ухвалила «Декларацію про лікві­дацію всіх форм расової дискримінації* (1963), «Декларацію про ліквідацію дискримінації проти жінок» (1967), «Декларацію про соціальний прогрес і розвиток» (1969), конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації проти жінок (1979) та ін.

У 1966 р. Генеральна Асамблея ухвалила два пакти (конвенції): Міжнародну конвенцію з громадянських і по­літичних прав і Міжнародну конвенцію з економічних, соціальних, культурних прав. Вони набрали чинності лише в 1976 р. Значення цих двох документів посилюється тим, що вони мають обов'язкову юридичну силу.

За факультативним протоколом до Міжнародної кон­венції з громадянських і політичних прав жертва пору­шень будь-якого з прав, зафіксованих у Конвенції, має право безпосередню звертатися в ООН, у Комітет з прав людини.

Було створено механізм зі сприяння втіленню в життя ухвалених конвенцій і декларацій: Центр із прав людини, Комітет із прав людини, Комітет з ліквідації расової дис­кримінації, Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок. Вищими ланками в цьому механізмі є Генеральна Асамб­лея та її Третій комітет, Економічна й Соціальна Рада та її Комісія з прав людини.

Для контролю за виконанням положень Конвенції з громадянських і політичних прав був створений Комітет із прав людини, що складався з 18 експертів. Комітет по­кликаний вивчати звіти урядів, робити запити до урядів, готувати свої звіти Економічній і Соціальній Раді, Гене­ральній Асамблеї.

245

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Стратегія ООН у сфері економічного й соціального розвитку

Головна мета ООН убачалася її фундаторами в підтриманні миру й міжнародної безпеки. Поряд з миротворчою діяльністю першорядне місце по­сідали економічні й соціальні проблеми, увага до яких невпинно зростала, особливо в 60—70-ті роки у зв'язку з розвалом колоніальної системи й утворенням десятків молодих незалежних держав. Розширення складу ООН і перетворення країн «третього світу» на найвпливовіше угруповання, що здобуло в Генеральній Асамблеї біль­шість голосів, сприяло зростанню питомої ваги соціально-економічних проблем у діяльності Організації Об'єднаних Націй. Чотири п'ятих бюджету ООН та її персоналу пов'я­зані з економічною і соціальною діяльністю.

Починаючи з 1960 р. економічний і соціальний роз­виток у країнах, що розвиваються, стає домінуючою проблемою в діяльності Генеральної Асамблеї, її числен­них органів, а також спеціалізованих установ.

Розробляється стратегія міжнародного економічного розвитку. Генеральна Асамблея проголосила програму Першого десятиріччя розвитку (1961—1970), а згодом — Другого десятиріччя розвитку (1971—1980). Мета цих програм полягала в зосередженні міжнародних дій на конкретних заходах допомоги країнам, що розвиваються.

У 60-х роках особливо наголошувалося на виробленні єдиного підходу до економічного й соціального пла­нування в інтересах забезпечення збалансованого розвитку. Кульмінацією цих зусиль стало прийняття Ге­неральною Асамблеєю в 1969 р. Декларації про соціальний прогрес і розвиток. У Декларації проголошувалася мета підвищення життєвого рівня всіх членів міжнародної спільноти шляхом забезпечення права на працю і лік­відацію безробіття.

Найвизначнішою міжнародною подією 70-х років було прийняття спеціальною сесією Генеральної Асамблеї в 1974 р. Декларації й Програми дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку.



246

Тема 6

Активізація діяльності ООН у період розрядки міжнародної напруженості
В цих документах констатувався розрив між розви­нутими країнами й країнами, що розвиваються. На краї­ни, що розвиваються, де проживало 70 % населення зем­ної кулі, припадало лише ЗО % світового доходу. Під­креслювалася зростаюча взаємозалежність усіх держав: процвітання міжнародного співтовариства в цілому зале­жить від процвітання його складових частин.

Новий міжнародний економічний порядок має буду­ватися на дотриманні таких принципів: суверенна рів­ність, самовизначення народів; територіальна цілісність і невтручання у внутрішні справи інших держав; якнай­ширше співробітництво всіх держав на основі спра­ведливості, що має сприяти ліквідації диспропорцій у світі й процвітанню всіх; повна й ефективна участь усіх країн у розв'язанні світових економічних проблем; забез­печення прискореного розвитку країн, що розвиваються; цілковитий суверенітет держави над своїми природними ресурсами; право народів, що перебували під колоніаль­ним гнітом, на відшкодування і повну компенсацію за експлуатацію і втрати, завдані природним та всім іншим ресурсам; установлення справедливого співвідношення між цінами на сировину й на товари, які експортуються країнами, що розвиваються, і цінами на імпортовані ни­ми товари.

У тому ж 1974 р. Генеральна Асамблея ухвалила Хартію економічних прав і обов'язків держав. Хартія, що складалася з 4 глав і 34 статей, передбачала, що кожна країна: має право здійснювати повний контроль за своїми багатствами й природними ресурсами; регулювати іно­земні інвестиції за своїми законами; право націоналі­зувати, експропріювати іноземну власність та забезпечу­вати в такому разі компенсацію. Будь-які спори повинні вирішуватися за законами країни, яка націоналізує.

Однак практика втілення в життя проголошених прин­ципів наштовхнулася на істотні перешкоди, пов'язані з відірваністю певних підходів від реальностей, неодноз­начним розумінням проблеми «повної компенсації за експлуатацію» колоній, принципів надання технічної до­помоги незалежним державам та ін.

Не вдалося досягти значного прогресу і в зусиллях щодо створення механізму контролю над утіленням у життя нового міжнародного економічного порядку.

247

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Багатопланова соціально-економічна діяльність ООН здійснювалася за допомогою розгалуженої системи різних 1 органів. Це — Генеральна Асамблея, її Другий та Третій комітети, Економічна і Соціальна Рада.



Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) є центральним І форумом для обговорення питань у даній сфері. Вона розглядає проблеми світового економічного й соціаль­ного становища, стан міжнародної торгівлі, питання охо- 1 рони навколишнього середовища, економічної й техніч-ної допомоги країнам, що розвиваються, проблеми наро­донаселення, продовольства, природних ресурсів, насе­лених пунктів тощо.

ЕКОСОР створила систему допоміжних підрозділів: постійні комітети, функціональні та регіональні комісії. Велику роль відіграють різні фонди і програми, які діють у соціально-економічній сфері.

У 1965 р. створено Програму розвитку ООН (ПРООН), фонд якої формується за рахунок щорічних добровільних внесків країн—членів ООН. ПРООН стала найбільшою у світі структурою багатостороннього технічного й еконо­мічного співробітництва, яка сприяє ефективному управ­лінню природними ресурсами, передачі технологій в інте­ресах охорони навколишнього середовища, прискоренню економічного й соціального розвитку країн. Особлива увага приділяється проектам у країнах, що розвиваються. Проекти, які здійснюються тільки на прохання урядів, охоплюють найрізноманітніші ділянки економічного й соціального життя. Це проблеми подолання наслідків економічних спадів чи посух, боротьба проти бідності й голоду в Африці, проблеми піднесення сільськогосподар­ського виробництва та ін.

З метою активізації діяльності у сфері індустріалізації країн, що розвиваються, у 1965 р. Генеральна Асамблея ухвалила рішення про створення Організації Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО). Ця організація, що почала діяти в 1967 p., проводить дослідження, сприяє підготовці кадрів, надає технічну допомогу, ор­ганізовує семінари, збирає і розповсюджує необхідну ін­формацію.

З метою упорядкування своєї діяльності ПРООН роз­робила в 70-ті роки п'ятирічний план співробітництва з.

248

Тема 6 Активізація діяльності ООН у період розрядки міжнародної напруженості

більшістю країн, що розвиваються, визначила пріоритети в довгострокових планах.

Слід пам'ятати, що ні ПРООН, ні ЮНІДО не забезпе­чують надання масштабних позик чи грантів країнам, що розвиваються. Найбільшим джерелом фінансування роз­витку став Світовий банк, який увійшов у систему ООН як її спеціалізована установа. Подібні функції покладено й на деякі інші спеціалізовані установи: Міжнародний ва­лютний фонд, Міжнародну фінансову корпорацію, Міжна­родну асоціацію розвитку тощо. Важливу роль у сфері між­народного економічного співробітництва відіграє Конфе­ренція ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), створена в 1964 р. як постійний орган Генеральної Асамблеї. Мета цієї структури полягає в сприянні міжнародній торгівлі й розвитку, особливо країн, що розвиваються.

Будучи головним інструментом Генеральної Асамблеї для переговорів про міжнародне економічне співробіт­ництво, ЮНКТАД займається також дослідженнями, аналізом торговельної політики, контролем за втіленням у життя ухвалених рішень, технічним співробітництвом, обміном інформацією та консультаціями.

У 1972 р. Генеральна Асамблея створила спеціальний орган для сприяння охороні навколишнього середовища — Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). ЮНЕП координує діяльність усіх установ ООН, які за­ймаються питаннями навколишнього середовища, а також неурядових організацій. Штаб-квартира організації розташована в Найробі (Кенія). Це — перша установа ООН, яка перебуває в країні, що розвивається.

Серед численних соціальних органів ООН слід згадати Дитячий фонд ООН (ЮШСЕФ). Він був створений за рішенням Генеральної Асамблеї в 1946 р. спочатку як надзвичайний орган з метою піклування про дітей Єв­ропи — жертв другої світової війни. її первісна назва — Надзвичайний міжнародний дитячий фонд ООН. Передба­чалося, що це буде тимчасова організація. Але в 1953 р. організація стала постійною, зберігши стару назву — «надзвичайна».

Бюджет ЮШСЕФ формується за рахунок добровіль­них внесків урядів і з приватних джерел. Організація дає Урядам гранти на проекти, що стосуються дітей. Як пра-

249

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

вило, ЮНІСЕФ сплачує половину вартості проекту. Реї ту забезпечує відповідний уряд. Основними напря діяльності організації є медобслуговування, освіта, бо-* ротьба з малярією, надзвичайна допомога дітям.

У 1965 р. ЮНІСЕФ одержав Нобелівську премію миру.

Досвід соціально-економічної діяльності ООН у 60-70-ті роки висвітлив ряд уроків, аналіз яких дав змої визначити шляхи її вдосконалення.

Ухвалені ООН резолюції часто-густо мали загальї характер, не враховували особливості країн, що стали н залежними. Південь розглядався як монолітна, єдина інтересами група. Проте йшлося про понад 120 країн різними соціально-економічними, політичними, технічі ними та культурними показниками. Кожна з цих кр прагнула якомога більше одержати, нічого не віддаючи.

«Рожеві» розрахунки деяких країн, що розвиваються на безкоштовну передачу їм технологій розвинутими, жавами виявилися нереальними. Життя показало: країни, що розвиваються, зобов'язані прикладати знач них зусиль до мобілізації свого потенціалу, модерніз економіки, розвитку техніки й управлінських кадрів, ефеї тивної системи державного управління. Стало очеві що розбудова економічного співробітництва Північ-Південь має грунтуватися на принципі взаємовигоди, для реалізації нового міжнародного економічного поря ку потрібні всебічно продумані й цілеспрямовані зусі всіх країн.

Крім того, давалася юнаки слабка координація міжнародних організацій та їх підрозділів у країнах, розвиваються. Мали місце дублювання, розпорошеї ресурсів, мобілізація яких не відповідала зростаючим пс ребам.

ОСОБЛИВОСТІ

РОЗВИТКУ

РЕГІОНАЛЬНИХ

СИСТЕМ

МІЖНАРОДНИХ



ВІДНОСИН

(1945—70-ті роки)

Тема 1

КРАЇНИ

СХІДНОЇ ЄВРОПИ В «СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НОВОГО ТИПУ»

Ф «Система міжнародних відносин нового типу»

Сателітизація країн Східної Європи. Ста­новлення режимів «народної демократії»

«План Маршалла» та східноєвропейські країни. Створення Комінформу та РЕВ

Радянсько-югославський конфлікт. По­дальша сталінізація країн Східної Європи

Польські та угорські події 1956 р. Реакція СРСР

РЕВ і ОВД наприкінці 50-х в 60-ті роки

«Празька весна» 1968 р. «Доктрина Бреж­нєва»

Особливості міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-ті роки



«Система міжнародних відносин но­вого типу»

Після другої світової війни жодна з європейськ країн не зазнала таких докорінних змін, країни Східної Європи, визволені від оі фашистської Німеччини або від союзу з нею Радянської Армією ціною жертв сотень тисяч її солдатів та офіцерів, і



252

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

Війна була завершена в центрі Європи. За спиною радянських солдатів залишилися Польща, Чехословач-чина, Угорщина, Румунія, Болгарія та держави Прибал­тики, включені напередодні другої світової війни, як і українські та білоруські території, що потрапили до Польщі, територія колишньої Бессарабії, у склад СРСР. Тільки Югославія й Албанія визволилися від фашистської окупації здебільшого власними силами, під проводом комуністичних партій, що належали до Комінтерну. Та­ким чином, унаслідок перемоги антигітлерівської коаліції низка країн Центральної й Східної Європи (ЦСЄ) від­новила державність.

Принципова позиція союзників (СРСР, США, Вели­кобританії) відносно визволених країн Західної й Східної Європи (тут термін Східна Європа використовується так, як його вживали в перші повоєнні роки, в тому числі в Організації Об'єднаних Націй. За сучасною терміноло­гією ці країни належать до регіону Центральної й Східної Європи) була викладена на конференції в Ялті (1945) у «Декларації про визволену Європу». В Декларації підкрес­лювалося, що три держави проводитимуть взаємні кон­сультації з питань створення демократичних режимів у визволених країнах, викорінення нацизму й фашизму, вільного вибору народами форми правління, демо­кратичних установ. Формулювання Декларації, підготов­лені американськими дипломатами, виходили із західного розуміння демократії. Американський учасник конфе­ренції в Ялті Ч. Болен пізніше дивувався, чому СРСР погодився на цей текст. В. Молотов («права рука» Сталіна в зовнішніх справах) згадував, що текст видався йому «надмірним». Але Сталін наказав погодитися, бо «ми зможемо виконувати його згодом по-своєму. Справа у співвідношенні сил». І справді, повоєнна політика СРСР у регіоні свідчила, що там, де співвідношення сил складалося на користь СРСР, Сталін невідхильно нав'язував свою волю. Так постали державні структури, відносини яких з Москвою дуже нагадували модель «старшого брата» у відносинах між республіками і цент­ром СРСР. Більшість керівників комуністичних партій країн ЦСЄ прийняли «правила гри» й, принаймні на початку існування європейської соціалістичної системи, неухильно виконували накази з Москви.

253

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН



1

Намагаючись посилити принадність «реального соціа­лізму», відносини між країнами «соціалістичного табору», І або «співдружності», на Сході стали називати «між­народними відносинами нового типу», основою яких вва­жалися адейна єдність, принцип пролетарського та со­ціалістичного інтернаціоналізму, інші принципи діяль­ності комуністичних партій в той час. Насправді нового в цих відносинах практично нічого не було порівняно з аналогічними багатосторонніми відносинами капіталіс­тичних країн.


Сателітизація країн Східної Європи. Становлення режимів «народної де­мократії»

У перші повоєнні роки в зовнішній політиці СРСР, інших країн ЦСЄ та західноєвропейських країн зберігалася інерція союзних відносин у боротьбі з фашистською Німеччиною. Провідною лінією політики було запобігання відродженню німецького мі­літаризму. В 1943—1949. pp. СРСР уклав із країнами ЦСЄ низку договорів, які передбачали співробітництво у справі відвертання «німецької загрози». Країни регіону підпи­сали аналогічні договори між собою, що створило мережу угод, які зобов'язували країни-учасниці до взаємних консультацій з питань зовнішньої політики, а також до розвитку всебічного співробітництва. Загалом країни ре­гіону підписали понад 35 договорів, що визначали їхні взаємини після другої світової війни.

На продовження союзів воєнного часу в 1947— 1948 pp. велися переговори про підписання договорів, спрямованих проти загрози відродження німецького мілі­таризму, між Францією і Чехословаччиною, Францією і Польщею. Початок «холодної війни» завадив завершенню цих переговорів.

254
Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

Країни ЦСЄ у зовнішній політиці дедалі більше почали орієнтуватися на Радянський Союз і погоджувати з ним свої зовнішньополітичні кроки. Йдеться передусім про країни—члени ООН: Чехословаччину, Польщу, Югославію. Вони, наприклад, домагалися, щоб до ООН були прийняті інші країни регіону — Албанія, Болгарія, Румунія, Угорщина. До речі, в групу країн Східної Європи в ООН з 1945 р. входили й представники України та Білорусії. Під час сесій учасники групи проводили взаємні консультації з порядку денного. СРСР відігравав на цих консультаціях провідну роль. Постійний пред­ставник Чехословаччини в ООН Я. Папанек, який зму­шений був піти у відставку, на засіданні Ради Безпеки ООН у травні 1948 р. розповів, що радянські представ­ники примушували його виступати з питань, які «безпо­середньо не торкалися Чехословаччини», не дозволяли внести пропозицію про обрання Чехословаччини в Раду Безпеки, про скликання сесії Генеральної Асамблеї ООН у Празі тощо.

В 1948 р. відбулася перша спільна консультаційна на­рада країн регіону. 23—24 червня у Варшаві зібралися міністри закордонних справ Албанії, Болгарії, Чехосло­ваччини, Польщі, Югославії, Румунії, Угорщини та СРСР, щоб обговорити німецьке питання. Такі консультації прак­тикувалися понад 40 років, у тому числі в межах створеної 1955 р. Організації Варшавського договору.

Але на міжнародні відносини країн ЦСЄ в другій по­ловині 40-х років більше вплинули внутрішні процеси в країнах регіону, ніж наради з метою узгодження зов­нішньої політики. В 1945—1949 pp. у цих країнах за під­тримки СРСР багатопартійна система поступово заміня­лася на однопартійну. З урядів під різним приводом ви­тіснялися представники буржуазних партій, хоча під час другої світової війни вони брали участь в опорі фашист­ським окупантам і вважалися, згідно з Ялтинською дек­ларацією, «антифашистськими». Справа в тому, що в Ра­дянському Союзі взяла гору точка зору, що «дружніми» країни на сході Європи можуть бути тільки тоді, коли ними керують комуністичні партії. Такими з самого початку були Албанія і Югославія, в партизанські уряди яких представники буржуазних партій не входили. Але в

255

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН



Угорщині, Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії бур­жуазні партії мали досить вагомий вплив, а в Румунії до* 31 грудня 1947 р. навіть зберігалася монархія.

Перші повоєнні роки продемонстрували також, що країнах ЦСЄ крім прорадянських сил існували зна прошарки населення, прихильні до західних демо* кратичних порядків і занепокоєні створенням між Захо дом і Сходом «залізної завіси», тобто системи, що пере шкоджала виїздові громадян країн ЦСЄ в Західну Європу,' а також насадженням чужих цим суспільствам порядків культури.

«Витіснення» представників некомуністичних партій урядів і парламентів країн ЦСЄ проходило часто-густо шляхом проведення показових судових процесів над ни­ми, обвинувачень їх у «змові», у прислужництві «імперіа­лістам СІЛА та Англії» або у шпигунстві на їхню користь. У цих методах проглядувалося засвоєння горезвісного досвіду Радянського Союзу, який привнесли численні радянські радники.

Так, на початку 1947 р. в Угорщині був заарештований лідер партії дрібних селянських господарів Б. Кован, восени 1947 р. розкрито «змови» буржуазних партій у Румунії, в Словаччині, лідера селянського руху в Болгарії Н. Пешкова. В лютому 1948 р. в Празі був сформований уряд у складі виключно представників компартії Чехо-словаччини, яка спромоглася організувати масові демон­страції у свою підтримку і примусила президента Е. Бене-ша віддати їй владу. Представники некомуністичних партій не чинили опору й емігрували з країни, напо­лохані повідомленнями про стягування радянських військ в окупаційних зонах сусідніх Австрії й Німеччини. Зго­дом Бенеш пішов у відставку.

Однак у перші повоєнні роки, навіть за умов ко­муністичного наступу, в країнах Центральної й Східної Європи переважала тенденція до збереження певних рис парламентаризму, визначення національного шляху роз­витку, не копіюючи радянський досвід. Ряд керівників компартій регіону висунули ідею назвати новий лад «на­родною демократією», щоб підкреслити його відмінність від радянської моделі. Спочатку радянське керівництво з цим погодилося, адже йшлося лише про зовнішнє офор-

256

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

млення статусу країн регіону. Насправді вони вже стали сателітами СРСР і слухняно прямували у фарватері його політики. Цей курс спирався не тільки на присутність Радянської Армії в регіоні, а й на прихильність до комуністичних ідей досить значної частини населення. В кожній з країн чисельність комуністичних партій зросла. Сателітизація уявлялася їм реалізацією марксистсько-ленінської ідеї, вони вважали її необхідною, щоб створиш міцний центр для просування справи комунізму в усьому світі, чинити опір імперіалізмові СІЛА та Англії й будувати за прикладом СРСР соціалізм.

«План Маршалла» та східно­європейські країни. Створення Комінформу та РЕВ

У 1946—1947 pp. Сполучені Штати Америки були серйозно занепокоєні розрухою в країнах За­хідної Європи. Спеціально виряджений у Європу для з'ясування стану речей В. Клейтон повідомив американський уряд, що на континенті зруйновані традиційні економічні зв'язки, немає джерел інвестицій, збільшується безробіття. І все це навіть у країнах, які не зазнали втрат через воєнні дії на їхній території, не кажучи вже про Німеччину, Нідерланди та Бельгію, що потерпіли від боїв і бомбардувань. До того ж виснажила себе під час війни Великобританія. У СІЛА побоювалися зростання впливу комуністичних партій у Західній Європі та здобуття ними контролю над урядами, особливо у Франції та Італії. США надавали політичну підтримку антикомуністичним силам на виборах, але очевидною була й потреба в серйоз­ній економічній допомозі Західній Європі.

Проблема, проте, полягала в тому, що США не нава­жувалися відмовити Радянському Союзові, країнам Схід­ної Європи в участі у програмі повоєнної реконструкції. Тому у виступі державного секретаря СІЛА Д. Маршал-

9 9-302 257

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»



ла 5 червня 1947 р. йшлося про готовність США ні допомогу Європі в цілому, тобто коло країн—оде жувачів допомоги не уточнювалося. Але, як свід американські джерела, головною метою «плану Маршал ла» залишалася допомога Західній Європі. Ч. Боле співробітник державного департаменту, який у той відповідав за підготовку документів, що стосуються аме риканської ініціативи, запевняв Маршалла, що СРС відмовиться від участі. Сам Маршалл уважав, що зго, СРСР на участь у плані означатиме його «кінець». Запрот шення на міжнародну конференцію, присвячену плано: Маршалла, були все ж таки надіслані СРСР, Польщі Чехословаччині, які їх прийняли. Згодом, проте, в Мое: вирішили, що на досвідченість польських і чехосло­вацьких представників «не можна розраховувати», і в; досить грубій формі наказали їм відмовитися. По' тільки делегація СРСР. В. Молотов у своєму виступі на­звав план Маршалла «планом поневолення Європи» й залишив конференцію. Надії Маршалла здійснилися. Західна Європа одержала близько 17 млрд доларів СІЛА і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на' світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

Щодо країн Центральної й Східної Європи, то во не могли розраховувати на радянську допомогу, яка дорівнювала обсягові допомоги СІЛА Західній Європі.] СРСР щойно почав відбудову зруйнованої під час економіки. Все ж в окремих випадках, коли це давал негайні політичні дивіденди, така допомога надавалас Так, у 1947 р. у зв'язку з катастрофічною посухою Чехо Словаччина, Румунія та деякі інші країни одержали зерні з СРСР, і Москва не упустила нагоду використати це факт для пропаганди успіхів колгоспного ладу.

Серйозні надії покладалися на створення Ради еко помічної взаємодопомоги (РЕВ). Згідно з порівняно ю ротким повідомленням у радянській пресі, 58 січ, 1949 р. в Москві відбулася нарада представників Болгарії Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини та СРСР, яка ухвалила рішення про створення РЕВ. її завда передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток тор

258


говельних відносин, надання взаємної технічної допо­моги, розгортання економічного співробітництва;, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, облад­нанням тощо. Про нехтування організаційним боком справи свідчить унікальність РЕВ у тому відношенні, що, на відміну від інших міжнародних організацій, вона поча­ла свою роботу без затвердження Статуту або підписання основоположного договору. Практична діяльність РЕВ почалася з квітня 1949 р. РЕВ проголошувалася від­критою для інших країн Європи організацією.

В серпні 1949 р. в Софії були погоджені принципи безоплатної передачі технічних і наукоьих винаходів, з 1950 р. здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ. 9 серпня 1952 р. Болгарія, Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай.

Перший період діяльності РЕВ характеризувався роз­витком двосторонніх відносин між його членами. Істот­ного піднесення економік країн-членів, яке можна було б порівнювати з результатами реалізації «плана Маршалла», досягти не вдалося.

У вересні 1947 р. нарада компартій, що проходила в невеличкому польському містечку Шклярська Поремба, ухвалила рішення створити Інформаційне бюро комуніс­тичних і робітничих партій. Західна преса коментувала цю подію як відновлення Комінтерну й на підтвердження аналогії одразу назвала Інформбюро Комінформом. (Подібна доля спіткала й РЕВ: на Заході її стали називати Комеконом.) Створення Комінформу позначило новий етап у протистоянні Заходу й Сходу. У виступі голови делегації ВКП(б) А. Жданова констатувався розкол світу на два протилежні блоки й підкреслювалася необхідність об'єднання всіх сил для боротьби з -імперіалістами й під­палювачами нової війни. В Комінформ із самого початку входили комуністичні й робітничі партії країн Східної Європи (крім Албанії), а також дві найчисленніші партії в Західній Європі — французька й італійська. Кожна з партій у Східній Європі закликалася очолити трудящих для будівництва соціалізму. Югославські представники, зокрема, гостро критикували КПФ і КПІ за невико­ристання можливостей для революційних перетворень у

259

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Франції та Італії. В січні 1948 р. було вирішено створ: друкований орган Комінформу — газету «За тр: мир, за народну демократію!» і розмістити її редакцію Белграді. В комуністичному русі існувала версія, що довгу назву придумав Сталін, аби буржуазні газети, наво дячи цю назву, пропагували таким чином «високі комуністичного руху». Насправді, проте, в газетах по силалися, як правило, на «орган Комінформу»...

Створюючи цю організацію, СРСР мав на меті дисциплінувати своїх союзників у Східній Європі й рес­таврувати принципи Комінтерну саме тоді, коли майже всюди в регіоні комуністи монополізували політичну владу. На думку ВКП(б), настав час для прискорення темпів «соціалістичних перетворень» — колективізації, індустріалізації й культурної революції. Остання, як свідчили події 1946—1948 pp. в СРСР, означала не тільки поширення освіти та масової культури, а й посилення боротьби зі «згубними впливами Заходу», з «космоши літизмом», що особливо болісно сприймалося в країнах, які століттями поділяли культурні традиції Західної Європи.



Радянсько-югославський конфлікт. Подальша сталінізація країн Східної Європи

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації та в пособників окупантів, допомогли вигнати Албанії італійських фашистів. У 1941—1944 pp. партизани в Югославії навіть називали свій опір окупантам «другим фронтом», що допомагав Радянській Армії, бо відтягува німецькі частини зі Сходу. Тільки восени 1944 р. Радянсь­ка Армія пройшла північно-східною частиною Югославії,

260

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»



просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусил­лями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну во­но одразу приступило до колективізації сільського госпо­дарства, націоналізації промисловості, пропаганди кому­ністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія висту­пила проти англо-американського впливу в Західній Єв­ропі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами і, з точки зору СІЛА й Великобританії, мав належати Італії. Югославія підтримувала партизанську боротьбу компартії Греції проти монархії.

Як і в інших країнах «народної демократії», де були «молодші Сталіни», в Югославії панував культ особи пар­тійного керівника — Й. Б. Тіто: портрети на вулицях, цитування, заздоровні слова тощо. Жорстоко пересліду­валась опозиція.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й перемож­ця. У ЦК ВКП(б) розцінили, наприклад, як «неприпус­тиму» заяву Тіто про те, що «Балкани поряд з Радян­ським Союзом повинні бути маяком, що вказує шлях правильного розв'язання національного і соціального питання». Маяком міг бути тільки СРСР, вважали в Москві.



Весною 1948 р. в Белград було надіслано кілька листів за підписами Й. Сталіна й В. Молотова, в яких керів­ництво компартії Югославії критикувалося за «помилки» у внутрішній і зовнішній політиці, у партійній роботі, які «заважали будівництву соціалізму», обвинувачувалося в недооцінці визвольної ролі Радянської Армії, підозріли­вому ставленні до СРСР. Зокрема, було висунуто вимогу звільнити кількох югославських дипломатів зі своїх посад як «англійських шпигунів». Жодного обгрунтування цим обвинуваченням не давалося, хоча у своїх відповідях югославські керівники просили пояснення.

261


РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»



В червні 1948 р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югос­лавські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській ком­партії немає демократії, встановився «турецький, теро­ристичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. Справа в тому, що в самому СРСР останній з'їзд ВКП(б) відбувся в 1939 p., а плани скликання наступного зали­шалися невідомими. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість, що керівники КИЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів. Так, в Угорщині був сфабрикований процес над мі­ністром закордонних справ Л. Райком, в Албанії — над заступником прем'єр-міністра К. Дзодзе, в Болгарії — над заступником прем'єр-міністра Т. Кастовим, а в Чехосло-ваччині — вже в 1952 р. — засудили Генерального секре­таря КПЧ Р. Слансшого та міністра закордонних справ В. Клементіса. Всі вони були страчені. Тільки в Польщі Генерального секретаря Польської об'єднаної робітничої партії В. Гомулку усунули з посади й ізолювали!

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до по­дальшого загострення відносин країн «народної демо­кратії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.



У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна ре­золюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Бо-

262


ротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважли­вішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про при­пинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Югославії відмовили у вступі до РЕВ, хоча вона ство­рювалася як «відкрита» організація.

Конфлікт з Югославією дав СРСР змогу завершити подальшу сталінізацію країн «народної демократії». Як символ тих часів у Празі було споруджено величезний монумент Сталіну, який височів над містом. Такі ж пам'ятники з'явилися в столицях інших країн регіону. Польська армія потрапила під відкритий радянський кон­троль. У 1949 р. за рішенням Сталіна маршал Радянсько­го Союзу К. Рокосовський (він народився у Варшаві, але після першої світової війни постійно мешкав в СРСР і був радянським громадянином) став міністром оборони Польщі, членом Політбюро ПОРП, маршалом Польщі, заступником Голови Ради Міністрів, депутатом сейму. В країнах «соціалістичного табору» працювали численні радники з СРСР, діяли спільні підприємства, якими володів Радянський Союз разом з урядами відповідних країн, отже, вони вилучалися зі сфери національної еко­номіки. На користь СРСР складалися й економічні від­носини: наприклад, він користувався безкоштовно заліз­ницями деяких країн ЦСЄ, сплачував менше, ніж за сві­товими цінами, за сировину тощо. В Угорщині в школах запроваджувались незвична система оцінок на взірець радянської, уніформа в армії, що нагадувала радянську, і т. п. Не тільки населення, а й керівники комуністичних партій були охоплені страхом перед можливими репре­сіями, обвинуваченнями в «тітоїзмі», копіювали в усьому практику Радянського Союзу й дедалі більше віддалялися від своїх народів, які сприймали їх як «чужорідну силу». Оскільки подальша сталінізація не приносила поліп­шення життя народів, то й сама ідея соціалізму стала втрачати популярність.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші країни ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 p., коли

263

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН



І

М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні від­носини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуніс­тичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали від­носини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перева­гу підтримці країн Азії й Африки.

Польські та угорські події 1956 р. Реакція СРСР

Подальшій сталінізації країн Східної Європи по­клала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не від­гукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційо­вані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені про­летаріату й заради приведення його^б^влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі. Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953 р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми і виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них \ приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонст- ''



264

1

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

рації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтрим­ки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, айв усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насампе­ред славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодіш Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще ско­піює радянську модель соціалізму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

Першою східноєвропейською країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію, стала Польща. Участь Росії в поділах Польщі, перебування частини Польщі у складі Російської імперії, придушення повстань поль­ського народу російськими військами наклали свій відби­ток на масове мислення в Польщі, так само як і ка­толицька віра. Все це сполучалося з невдоволенням соціалізмом. Вибух відбувся 28—29 червня 1956 р. в Поз­нані, де мирна демонстрація робітників і службовців під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!» пере­росла в сутички. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 чоловік, поранено близько 500. «Ворожа провокація імперіалістичної агентури» — таку офіційну оцінку дали цим подіям у Варшаві й Москві.

265


РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Але дестабілізація тривала. Багато хто з поляків надії на реформи пов'язував з В. Гомулкою, засудженим за «націоналістичні ухили» в 1949 р. У 1954 р. його звіль­нили з ув'язнення. Восени під тиском партійних ор­ганізацій, трудящих В. Гомулка був залучений до підготовки пленуму ЦК партії. Радянське керівництво спробувало затримати його просування на перші позиції в ПОРП і країні. В Польщі почалися «маневри» поль­ської армії, були приведеш в бойову готовність радянські війська на території Польщі. Маршал К. Рокосовський мусив пояснювати парткерівництву причини цієї актив­ності, оскільки більшість керівництва вже підтримувала В. Гомулку. Напередодні пленуму ЦК ПОРП в жовтні 1956 р., де, як очікувалося, В. Гомулка мав бути обраним Першим секретарем, у Варшаву прилетіла делегація на чолі з М. Хрущовим, який уже на аеродромі висловив своє негативне ставлення до польських реформаторів. Усе ж вони переконали його в тому, що В. Гомулка має очолити партію. Так і сталося. Згодом були переглянуті невигідні для Польщі економічні угоди, маршал К. Роко­совський повернувся до СРСР. Польща підтвердила свою участь у Варшавському договорі.

Драматизм подій у Польщі підсилювався тим, що во­дночас ще масштабніші зрушення назріли в Угорщині. Одна з перших угорських демонстрацій за реформи про­йшла в жовтні 1956 р. під гаслами підтримки польських маніфестантів.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві. В Академії наук, наприклад, працювали економісти Е. Варга, І. Надь та ін.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлю­вали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було

266


1

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно­буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали сту­денти, інтелігенція, до них приєдналися військові під­розділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна війсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистськр-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втругилися введені в Будапешт радянські війська. На ши­рокий опір вони тоді не натрапили, але політична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських військ із Будапешта і поставив навіть у поперед­ньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парла­менту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня ра­дянські війська покинули Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано за­гострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. СІЛА не підтримали своїх союз­ників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захис-

267

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН



тити Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочу­вали їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Буда­пешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча на­справді вони являли собою виступ народу проти тоталі­таризму, за суверенітет і більш прийнятну модель со­ціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листо­пада. І. Надь спробував припинити його підготовку, за­грожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Буда­пешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго­славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були стра­чені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спе­ціалісти.

Угорські події мали вагомий резонанс у СІЛА та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які всту­пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік. Події в Польщі, проте, дістали своє продовження на початку 70-х років, коли

263


Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

підрозділи поліції виступили проти страйкуючих робіт­ників верфі ім. В. І. Леніна в м. Гданськ. Саме там і тоді молодий електрик Л. Валенса очолив нову профспілку «Солідарність», а В. Гомулка остаточно пішов у відставку. До кінця 70-х років ця профспілка охоплювала дедалі більшу кількість трудящих і завдавала дедалі відчутніших ударів по основах соціалізму в Польщі.

РЕВ і ОВД наприкінці 50-х — в 60-ті роки

Події в Польщі, Угорщині поставили СРСР перед необхідністю визначити свою позицію щодо країн «соціалістичного табору». ЗО жовтня 1956р. з'явився незвичайний документ, який стосувався країн РЕВ і ОВДд та й загалом усіх соціалістичних країн, що тоді існували. Йдеться про «Декларацію уряду Союзу РСР про основи розвитку і подальшого зміцнення дружби й співробітництва між Радянським Союзом та іншими соціа­лістичними державами». Крім повторення ідеологічних постулатів про будівництво відносин між соціалістичними державами згідно з принципами «пролетарського інтерна­ціоналізму», Декларація містила визнання наявності в минулому чималих «порушень і помилок, які применшу­вали принцип рівноправ'я» у цих відносинах.

У цьому зв'язку від імені уряду СРСР пропонувалося обговорити стан економічних відносин між соціалістич­ними країнами, щоб усунути будь-які можливості пору­шення принципу національного суверенітету. Пропону­валося також розглянути питання про «доцільність подальшого перебування» в цих країнах радників із СРСР. Уряд СРСР висловив готовність розглянути питання про розміщення радянських військ в Угорщині, Румунії та Польщі. Інакше кажучи, йшлося про розв'язання проблем, які тривалий час погіршували відносини східноєвропейських соціалістичних країн із

269


РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

СРСР, а саме проблем, пов'язаних із радянським втру­чанням у справи країн регіону. В Декларації був майже вперше офіційно використаний термін «співдружність» замість «табору». Останній став дедалі рідше застосову­ватись, бо мав воєнне забарвлення. Окрема частина Дек­ларації цілком присвячувалася подіям в Угорщині. До речі, восени 1956 р. було розпущено Інформбюро кому­ністичних та робітничих партій.

На виконання Декларації згодом відбулися перегово­ри з економічних питань, але радянські війська й рад­ники і надалі залишилися в країнах соціалізму, демонст­руючи їхню залежність від СРСР.

Про вимушеність для СРСР оголошення цієї са­мокритичної Декларації свідчить те, що її повний текст ніде не публікувався після 1956—1957 pp., навіть у збір­никах документів, присвячених радянсько-угорським від­носинам, а в довідниках, підручниках та словниках згаду­валися тільки її загальні ідеологічні положення.

В 50—60-ті роки поступово розгорталася діяльність РЕВ. Зокрема, вживалися заходи, щоб перевести спів­робітництво на довготривалу основу. З 1950 р. почався перехід від річних до довгострокових (п'ятирічних) угод. З 1955 р. в РЕВ приступили до розробки принципів уз­годження планів виробництва. З 1958 р. країнам—членам РЕВ рекомендувалося координувати плани економічного розвитку на багатосторонній основі.

14 грудня 1959 р. був затверджений Статут РЕВ. Хоча й після цього в усіх довідниках повторювалося, що РЕВ є «відкритою» організацією, Статут трактував це питання інакше. В преамбулі прямо проголошувалося, що еконо­мічне співробітництво держав-членів розвивається «в ін­тересах побудови соціалізму і комунізму». Звісно, це виключало вступ до РЕВ держав з капіталістичною, рин­ковою економікою. У Статуті йшлося також про спри­яння «соціалістичній економічній інтеграції, соціалістич­ному поділові праці».

З 1964 р. почалася практика співробітництва з РЕВ держав-нечленів, зокрема Югославії. В 1962 р. було знято обмеження членства в РЕВ тільки європейськими держа-/ вами. Членами РЕВ стали Монголія, Куба, В'єтнам.

270

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»



Водночас між країнами РЕВ у 60-х роках виявилися певні розбіжності. Так, Румунія виступила проти про­позиції СРСР про створення в межах РЕВ органу плану­вання розвитку країн-членів, розцінивши цю пропозицію як спробу обмежити програму румунської індустріалізації. Приблизно в цей самий час Албанія висловила протест у зв'язку з перспективою стати «фруктовим садом» для всієї соціалістичної співдружності (на користь цього якось висловився М. Хрущов, відвідуючи Албанію), знов-таки побачивши в цьому загрозу для національної індустріалізації. З кінця 1960 р. Албанія фактично при­пинила своє членство в РЕВ, відкликала своїх пред­ставників зі штаб-квартири РЕВ у Москві.

Решта країн РЕВ продовжувала співробітництво в межах організації й, долаючи неефективність неринкової економіки, намагалася налагодити кооперацію і спеціа­лізацію виробництва, спільну розробку корисних копа­лин, обмін виробничим досвідом і технологіями. Однак ця кооперація помітно відставала від інтеграційних про­цесів, що почалися в Західній Європі, і взагалі рівень виробництва в РЕВ значно відставав від західноєвропей­ського.

Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати Організація Вар­шавського договору. Вона піднесла на новий рівень дво­стороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об'єднані збройні сили, об'єднане коман­дування і штаб об'єднаних збройних сил, почалися спіль­ні військові учіння.

Створення інститутів координації зовнішньої політи­ки, проте, просувалося з труднощами. Ще в 1956 р. було вирішено створити в ОВД Постійну комісію для роз­робки рекомендацій із зовнішньополітичних питань, але відповідний орган постав тільки в 1976 р.

Значно активніше розвивалося в ОВД військове спів­робітництво. Всі його члени зобов'язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні (ст. 4 Дого­вору). Показово, проте, що операцію в Угорщині в 1956 р. проводили тільки радянські війська і ситуація в

271


РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет