Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

цій країні в органах ОВД навіть не обговорювалася. Це й не дивно, адже в тексті Договору не було жодного рядка про його чинність у випадках внутрішніх заворушень в країнах-членах, навіть із застосуванням збройної сили.

Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 р. проводив регулярні наради, котрі стали щоріч­ними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керів­ники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спе­ціально не застережувалося. Втім, на посади як команду­вача об'єднаними збройними силами, так і начальника штабу об'єднаних збройних сил з 1955 р. незмінно призначалися радянські маршали. Це демонструвало, що саме СРСР належали командні позиції в організації, хоча офіційно вважалося, що главкомом може бути призна­чений представник будь-якої держави.

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радян­ських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 pp. відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщи­ною та Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом.

Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягу­валася й у світові кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в 1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів удалося в Західній Європі командування НАТО.

Оцінюючи діяльність ОВД у 60-х роках, не можна не визнати, що негативний відбиток на репутацію ОВД на­клала агресія п'яти країн цієї організації проти свого союзника й фундатора ОВД — Чехословаччини. Цей акт аж ніяк не випливав з положень Варшавського договору.

272

Чехословаччину не обминули заворушення, спри­чинені масовим невдоволенням порядками «ре­ального соціалізму». До другої світової війни країна вважалася однією з індустріально найрозвинутіших у Європі, історично належала до європейської цивілізації, а після здобуття незалежності в 1918 р. встановила демо­кратичний лад. Але її перебування протягом кількох сто­літь у складі Австро-Угорської імперії й активне знім-чування національної культури, помножене на окупацію німецькими фашистами Чехії в 1939 p., залишили почуття німецької загрози в масовій свідомості. Після звільнення від німецької окупації авторитет СРСР та ідей комунізму в Чехословаччині був досить високим. Але «сталінський» варіант соціалізму, репресивний режим і відставання Че­хословаччини в економічному й соціальному розвитку від сусідніх Австрії й ФРН, з якими вона була історично пов'язана, зменшили вагу просоціалістичних настроїв і стимулювали інтерес до реформування існуючого ладу. Вже наприкінці 60-х років, у період перебування при владі А. Новотного, почався рух до реформ. Але темпи їх не задовольняли реформаторів, і в січні 1968 р. першим сек­ретарем КПЧ був обраний О. Дубчек, колишній перший секретар компартії Словаччини. Обрання словацького керівника мало ще й додатковий сенс: таким чином пев­ною мірою компенсувався принижений статус Словач­чини в країні, який гостро відчували словаки. На обрання О. Дубчека дав згоду Л. Брежнєв. Дубчека добре знали в СРСР. Ще в 30-х роках його батько-комуніст поїхав до СРСР і десь у Середній Азії заснував інтернаціональний радгосп. Син його навчався кілька років у радянській школі, добре знав російську мову. Згодом родина повер­нулася до Чехословаччини.

О. Дубчек не належав до реформаторів, але він ро­зумів необхідність реформ, поваги до людини-трудівника, був готовий послабити цензуру й дозволити діяльність Некомуністичних громадських об'єднань. Програма Дуб-

273

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

чека, особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка вбачала в цій програмі «зраду основ ладу соціалізму». Особливо завзято захи­щали цей лад німецький лідер В. Ульбріхт і польський керівник В. Гомулка, хоча останній ще 10 років тому вважався жертвою сталінізму й майже «дисидентом» у польському комуністичному русі. Аби заспокоїти союз­ників по «табору», у квітні 1968 р. Президентом ЧССР призначили Л. Свободу, генерала, під час війни команду­вача бригади, заснованої в СРСР.

Серед громадських організацій Чехословаччини, які не контролювалися комуністичною партією і діяльність яких викликала критику партійної преси інших країн «табору», виділялися «К-231», що об'єднувала колишніх політ­в'язнів, і КАН («Клуб позапартійних активістів»), засно­ваний філософом /. Світаком, письменником В. Гавелом та ін. Партійні функціонери в ЧССР, преса країн ОВД називали ці організації «агентурою західних розвідок». Особливий переполох викликало звернення «2000 слів», опубліковане в газетах і підписане відомими літе­раторами, а також кількома членами ЦК КПЧ. У звер­ненні йшлося про бажання продовжувати соціалістичне будівництво, співробітничати з комуністами, підтриму­вати союзи з соціалістичними країнами. Але пропозиції про демократизацію соціалізму, про побудову соціалізму «з людяним обличчям» були сприйняті в Москві як заклик до анархії, до страйків і заворушень, до розправи з компартією. Саме така оцінка ініціатив празьких реформаторів містилася в заяві «братерських»¹ партій країн ОВД від 15 липня 1968 р.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдава­тись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина зали­шається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом/ на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже пос-; тійно проходили військові маневри країн ОВД, середі учасників яких переважали радянські військовослуж­бовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль-ї кох нарадах представників правлячих партій п'яти і^

274

лістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенітету», або «доктрина Брежнєва». Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

275

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР ЧССР про розміщення радянських військ у Чехослг ваччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з краї! Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину _ залишиш глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 196" р. Вацлавському майдані в центрі Праги на протест пр< окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цьо місця споруджено меморіал, яким вшановано пам ять, цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про котилася по західному світові, знову зменшилася ч» сельність компартій. Тимчасово припинилися переговорт з роззброєння між СІЛА і СРСР, пройшли бурхлш засідання в Раді Безпеки ООН, хоча СІЛА явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатись в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СгСг у СІЛА А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах» що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в "^^осло" ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей Р^{аз в} Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало °Д™^ ³ найважливіших факторів прискорення розпаду компрометації комуністичної ідеології.

Здійснення Радянським Союзом нагляду над | зовнішньою політикою країн Східної Європи, керівництво нею у своїх інтересах не могло припинити розвиток їхніх зв'язків з іншими країнами, особливо в Європі, а також із країнами Африки, Ази, ^ Латинської Америки. У 70-х роках найрозвинутіші країни | Східної Європи мали розгалужені економічні відносини з

276

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

країнами, що розвиваються. З ними підписували двосто­ронні угоди, а також співпрацювали по лінії Ради еконо­мічної взаємодопомоги, яка в 70-х роках включала Кубу, В'єтнам, Монголію. РЕВ підписала угоди про співробіт­ництво з Фінляндією (1973), Іраком і Мексикою (1975), одержала статус спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН (1974). В роботі окремих органів РЕВ як спостерігачі почали брати участь Лаос, Ангола, КНДР, Ефіопія.

В ці ж роки були поновлені двосторонні договори, підписані країнами Східної та Центральної Європи на­прикінці війни і в перші повоєнні роки.

В Москві відчували, що відсутність дипломатичних ініціатив з боку країн Східної Європи занадто відверто демонструє у світі їхній залежний статус. На цю залеж­ність постійно звертали увагу основні супротивники СРСР на міжнародній арені, преса у західних країнах.

Отже, в керівництві СРСР час від часу вважали за необхідне чи доручати «братнім країнам» внесення пи­тань на порядок денний міжнародних переговорів, чи погоджуватись з розробленими ними пропозиціями, які вносилися на розгляд Москви. Аналогічною логікою, до речі, керувалися в Москві і в питаннях діяльності Ук­раїни в ООН.

Так, ще в 1957 р. Польща внесла в ООН пропозицію про створення в центрі Європи безатомної зони («план Рапацького» — за прізвищем тодішнього польського мі­ністра закордонних справ), в 1962—1963 pp. Польща пов­торила свою пропозицію в модифікованому варіанті. Іні­ціативу Польщі не було здійснено, але польська дипло­матія вважала, що проголошення безатомної зони в Ла­тинській Америці в 1967 р. (договір Тлателолко), інших безатомних зон було «підштовхнуто» Польщею. Новим явищем для міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-х роках була також участь підрозділів Війська Польського в миротворчих операціях ООН на Близькому Сході.

Як уже зазначалося, країни ОВД спільно вели під­готовку до загальноєвропейської наради з питань безпеки та співробітництва. На самій нараді СРСР та країни блоку розподілили між собою обов'язки й зосереджували свої зусилля у відповідних напрямах: СРСР — проект Генеральної декларації про основи європейської безпеки

277

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

За таким же зразком, під пильним наглядом Москви, складалася зовнішньополітична співпраця країн регіону в ООН, в інших міжнародних організаціях, з тією різни- 1 цею, що там у склад групи «країн Східної Європи» вхо­дили УРСР та БРСР. Дипломати України, зокрема, разом з польськими в 70-х роках працювали на сесіях Генераль­ної Асамблеї ООН, в Комітеті з роззброєння над узгод­женням проектів резолюцій, присвячених забороні хіміч­ної зброї.

Особливістю міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-х роках було їх залучення до політико- _:j ідеологічної конфронтації СРСР з Китаєм. Хоча напри­кінці 60-х років після кількох кривавих сутичок на кор­доні СРСР і КНР домовились не доводити справу до збройних конфліктів, політична боротьба між ними три­вала.

У 1971 р. в ООН були відновлені законні права КНР, за що незмінно виступали СРСР та інші союзні країни. Для Китаю в той час трибуна ООН стала платформою для боротьби проти радянського «гегемонізму» і «велико­державного шовінізму», для висловлення незгоди з «не­рівноправними» договорами про кордони, які були під­писані ще царською Росією. Виходячи зі своїх зобо­в'язань, країни Східної й Центральної Європи засуджу­вали курс Китаю.

Особливі відносини з Китаєм, проте, встановили Румунія й Албанія. Між цими країнами і КНР регулярно відбувалися обміни державними й партійними візитами, вони не брали участі в полеміці з Китаєм у пресі, на конференціях комуністичного руху. Але в 1978 р. Албанія по-своєму зреагувала на розпочатий у 70-х роках процес нормалізації відносин між США й КНР. Займаючи непримиренні антиамериканські позиції, керівництво Албанії звинуватило Китай у «втраті революційності», у

278

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

«проведенні великодержавної політики» щодо Албанії в «союзі з американським імперіалізмом». Албанія, таким чином, наприкінці 70-х років протиставила себе як СРСР, так і КНР і СІЛА. Претендуючи на роль «єдиної у світі марксистсько-ленінської держави», вона навіть про­тегувала створенню «справжніх комуністичних партій» в окремих країнах світу.

Нерівноправність відносин у «соціалістичному блоці», командні позиції СРСР і водночас продовження прак­тики ставлення з підозрою в СРСР до іноземців, у тому числі й до громадян «братніх» країн, не могли при­пинити розвитку дружніх відносин між людьми в блоці. Туристичні поїздки, запрошення на навчання, на від­починок, на фестивалі культури тощо — все це зближу­вало народи ЦСЄ з народами СРСР, незважаючи на «важку руку» радянських силових органів, яку кожний з них відчував у своєму житті. Зі сполучення усіх цих факторів і зв'язків створювалися відносини в регіоні, які офіційна пропаганда СРСР та країн блоку називала з досить завищеними претензіями «міжнародними відноси­нами нового типу».

Тема 2

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

• Федералістський рух у Західній Європі. Створення Ради Європи

З'ясування місця Західної Європи в системі міжнародних відносин проливає світло на весь спектр проблем, пов'язаних як з історичним поступом, так і сучасним станом взаємин європейських країн, що входять до Європейського Союзу, дає можли­вість проаналізувати інтеграційні процеси в межах ЄС, а також перспективи їхнього розвитку.

Нерівномірність промислового розвитку держав не тільки постійно змінювала співвідношення сил між ними, а й відбивалася на їхньому місці в системі міжнародних

відносин. Такі зміни зумовлювалися головним чином «силовим» потенціалом держав. Зниження глобальної ролі Західної Європи в перше повоєнне десятиріччя і поступове її зростання в останні десятиріччя пов'язані саме з цією закономірністю.

Місце Західної Європи в сучасній системі міжнарод­них відносин визначається низкою чинників. В еконо­мічній сфері це — інтеграційні процеси, і передусім за­вершення формування митного союзу та перехід до ва­лютно-фінансового союзу; темпи економічного розвитку; стабільність господарської ситуації в ряді країн (Німеч­чина, скандинавські країни, Бельгія, Голландія); науко­во-технічні досягнення в деяких найважливіших галузях (хімія, металургія, ядерні технології, літакобудування); провідні позиції у світовій торгівлі, значні запаси золото­валютних резервів. У політичній сфері — курс на форму­вання єдиної зовнішньої політики з питань, що станов­лять спільний інтерес. У військовій сфері — узгодження політики в галузі оборони, перевага в НАТО західноєвро­пейських звичайних озброєнь, наявність національних ядерних потенціалів, розширення в окремих країнах індустрії озброєнь та координація її подальшого розвитку в межах Єврогрупи НАТО.

Зростання економічної, політичної та військової ваги західноєвропейських країн у світовій політиці зумовило активізацію інтересу до регіону з боку інших провідних країн, що невдовзі викликало появу цілої низки полі­тичних концепцій. У повоєнний період сформувалися три основш течії в західній політології щодо майбутнього розвитку західноєвропейського регіону: «глобалізм» (або атлантизм) — обмежує роль Західної Європи регіональ­ними проблемами («доктрина Кіссінджера» 1973 p.), з гло-балістської точки зору Західна Європа є лише частиною американської політичної й військової системи; «євро-пеїзм» — абсолютизує самостійний, незалежний характер західноєвропейської політики аж до утворення європей­ського військово-політичного об'єднання зі своїми ядер­ними силами (В. Хальштейн, Ф. Й. Штраус); поміркована тенденція — передбачає можливість рівноправного парт­нерства між Західною Європою та СІЛА.

Західноєвропейський регіон є досить складним за структурою і характером. Хоча європейські держави тісно

281

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

пов'язані економічними, політичними та іншими відно­синами, вони значно різняться між собою за економіч­ним, політичним та військовим потенціалом. Цим пояс­нюється наявність у Західній Європі цілої низки ре­гіональних організацій економічного, політичного та воєнного характеру, а також поділ її на субрегіони: Скан­динавський, Іберійський, Середземноморський.

На сучасному етапі центральною ланкою, що тим чи тим чином сполучає майже всі західноєвропейські країни, є Європейський Союз. Європейський Союз — це еконо­мічне й політичне об'єднання 15 європейських країн, ут­ворене 1 січня 1993 р. на основі Європейських співтова­риств. Угоди про утворення ЄС були підписані на за­сіданні Європейської ради в Маастріхті (Голландія) 7 люто­го 1992 р. і стали після їх ратифікації юридичною базою взаємовідносин європейських країн, замінивши Договір про утворення ЄЕС, що діяв з 1957р.

Сучасні програмні орієнтири Європейського Союзу виникли не на порожньому місці В основу концепції західноєвропейської інтеграції покладені міркування, висловлені на різноманітних її етапах як теоретиками, так і практиками «європейської ідеї» — Ж. Монне, В. Хальш-тейном, Р. Шуманом, К. Аденауером, Г. Торном, Ж. Пом-піду, Т.-Д. Геншером, Е. Коломбо, Л. Тіндемансом, Ж. Дело-ром, Ф. Міттераном та ін.

Уперше питання про практичну реалізацію гасла «об'єднання Європи» було поставлено після першої світо­вої війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних при­чин. Європа стала основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських краї­нах. Дедалі частіше в наукових та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Досить швидкі темпи індустріалізації в Росії на тлі економічної кризи в Європі не додавали європейським політикам оптимізму. В цих умовах вихід із кризової ситуації багатьом бачився на шляху «об'єднання Європи». Скасування митних бар'єрів між європейськими державами дало б можли­вість зміцнити їхню економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.

Найактивнішу роль у пропаганді ідеї «об'єднаної Європи» в післяверсальській Європі відіграв Панєвро-

282

Активну роль у діяльності Панєвропейського союзу у 20-ті роки відігравав французький міністр закордонних справ Арістід Бріан. У Франції в цей час досить жваво обговорювалися питання франко-німецького зближення, насамперед на економічній основі. За планами А Бріана та канцлера Німеччини Густава Штреземана франко-ні-мецький союз мав стати ядром більш глобального еконо­мічного об'єднання з залученням інших європейських держав. Виступаючи на конференції Ліги Націй 5 вересня 1929 p., А. Бріан висунув проект меморандуму про «євро­пейський федеральний союз». Нове європейське об'єднання бачилося у формі конфедерації зі спільними органами уп­равління, компетенція яких не мала обмежувати націона­льний суверенітет держав-членів. Прихильниками більш тісного інтеграційного об'єднання, очолюваного інтегра­ційним урядом з широкими повноваженнями, виступали французькі соціалісти під проводом Леона Блюма.

Якщо Франція та Німеччина активно просували в цей час ідею європейської інтеграції (остання бачила в цьому можливість подолання принизливих умов Версальської

283

СІЛА тоді лише частково підтримували «об'єднаї Європи». Президент Гувер цілком схвалив економічні ас­пекти меморандуму Бріана, але категорично відкинув літичний характер можливого союзу і перспективу поси« лення в ньому ролі Франції.

Єдиною вдалою спробою реалізувати проект «об'єднав ної Європи» в міжвоєнний період було укладення в 1921 щ угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембург (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зої нішньоекономічної політики двох країн.

Завершення другої світової війни стало відправ? пунктом у розробці нових проектів «об'єднаної Європи»| У вересні 1946 р. В. Черчилль у своїй історичній промові університеті м. Цюріха згадав ідею «Сполучених ШтатЦ Європи». Це був перший після другої світової виступ офіційного діяча такого рівня, що закликав до спільних зусиль у європейському будівництві.

Одночасно численні пблітичні сили в Європі висту-! пили на підтримку європейського об'єднання, яке частр| розглядалось як альтернативний вибір між імперіалізме» СІЛА й комунізмом Радянського Союзу. Найбільг активність виявили соціалісти, ліберали та соціал-христи-§ яни, які заснували до кінця 40-х років цілу низ» організацій, як-от «Соціалістичний рух за Сполучені Шта-І ти Європи», «Європейська ліга економічного співробітЛ ництва», «Митний та економічний союз». У 1947 р. було\ відновлено діяльність Панєвропейського союзу.

Однак, наполегливо пропагуючи ідеї об'єднання Єв-| ропи, фактично жодна з новопосталих організацій не пе-| редбачила у своїх програмних документах практичних! шляхів реалізації цих ідей. Саме це, поряд із цілковитою! відсутністю єдності серед правлячих кіл європейських! держав щодо форм, методів та кінцевої мети європей-^! ської інтеграції, зумовило неефективність та безрезультат- і ність повоєнних проектів європейського співробітництва.

284

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

Що стосується Франції, то, виявивши в перші пово­єнні роки найбільшу заінтересованість у європейських інтеграційних процесах, вона так і не змогла запропону­вати такий варіант проекту, який би задовольнив інші європейські країни та СІЛА. Численні повоєнні фран­цузькі проекти передбачали не тільки безумовне лідер­ство Франції, а й цілковиту ізоляцію від цих проектів Німеччини аж до відокремлення від неї таких регіонів, як Рур та Саар. Проти першого моменту категорично висту­пали Нідерланди, а проти останнього — США, що фак­тично заводило пошук форм реалізації загальноєвро­пейської ідеї в глухий кут.

Французькі та бельгійські пропозиції щодо подальшо­го розвитку та розширення політичного та економічного співробітництва на принципах наднаціональної «євро­пейської федерації» не діставали підтримки й серед по­літичних кіл Великобританії, які, у свою чергу, вислов­лювали відверті зазіхання на лідерство серед інших західноєвропейських держав та «особливі відносини» зі СІЛА. Саме в цьому контексті слід розглядати ініціативу В. Черчилля, що виступив у Цюріху у вересні 1946 р. із закликом до «об'єднання Європи», та проект Західного союзу, висунутий Е. Бевіном. Будь-яке обмеження націо­нального суверенітету в межах «об'єднаної Європи» та прирівняння Великобританії з іншими західноєвропейсь­кими країнами розцінювалось як ураження англійських інтересів.

Таким чином, одночасно з активним поширенням за­гальноєвропейської ідеї у свідомості широких мас насе­лення Західної Європи в регіоні визрівали процеси, які не тільки надовго зняли з порядку денного ідею загаль-

285

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Підтримуючи ідею «об'єднання Європи», СІЛА мали на меті насамперед подолання економічних труднощів та пов'язаної з ними політичної нестабільності в західно­європейських країнах. «Доктрина Трумена» (12 березня 1947р.) вперше встановила прямий взаємозв'язок між наявністю економічних та соціальних труднощів і зроста­ючим впливом лівих політичних сил у повоєнній Європі Це стосувалося передусім таких країн, як Франція, Бель­гія, Італія, Греція. Розвиваючи ідею президента СІЛА Трумена щодо надання економічної та фінансової допо­моги Греції та Туреччині, державний секретар Д. Маршалл запропонував у своєму виступі в Гарвардському універ­ситеті 5 червня 1947 р. поширити цю допомогу на інші країни Європи. Прийнята на конференції в Парижі 12 лип­ня 1947 р. Європейська програма оздоровлення, або «план Маршалла», охоплювала 16 західноєвропейських країн, які виявили бажання взяти в ній участь. З 1948 по 1952 р. в межах Програми СІЛА надали фінансову допомогу на суму 12,8 млрд доларів, 2/3 якої отримали Великобританія, Франція, Італія та Німеччина,

Але значення «плану Маршалла» полягало не тільки в оздоровленні та модернізації економіки країн Західної Європи, це був важливий крок уперед на шляху євро­пейської інтеграції. У квітні 1948 р. для ефективного розподілу американської допомоги 16 західноєвропейських країн утворили Європейську організацію економічного спів­робітництва (ЄОЕС). Виконуючи функцію координації національних економічних програм, ЄОЕС фактично створила передумови для самостійних європейських інтеграційних ініціатив у майбутньому, відігравши роль своєрідного тренувального майданчика, де прихильники* «європейської ідеї» вперше змогли в такому масштабі:'

286

перевірити можливості співробітництва, що виходить за межі виключно національних інтересів.

• «План Шумана». Утворення ЄОВС

Одночасно з розширенням економічного та політичного співробітництва в 1947—1948 pp. західноєвропейські країни підписали низку військово-політичних угод. У1948р: на основі Дюнкерцько-го пакту (англо-франиузький договір про союз та взаємодо­помогу 1947 р.) був підписаний Брюссельський договір про утворення Західного союзу. Крім розширення географічних меж (приєднання країн Бенілюксу), планувалося, що Західний союз з військово-політичної організації згодом переросте в економічний та митний союз (це завдання так і не було досягнуто через негативну позицію Великобри­танії). Якщо Дюнкерцький пакт основною метою прого-

287

лошував запобігання можливій агресії з боку Німеччини, то цілі Західного союзу мали загальніший характер (проти будь-якої можливої агресії), що надавало йому антирадян-ського забарвлення. На практиці ж десяток дивізій За­хідного союзу, що розташовувалися в Німеччині, не могли І реально протистояти СРСР, який тримав 22 дивізії в країнах Центральної Європи та в разі необхідності міг збільшити їх до 100.

Таким чином, Брюссельський договір став фактично \ етапом утворення Північноатлантичного союзу. Після подій 1948 р. у Празі та Берліні США прийняли резо­люцію Ванденберга, яка, долаючи американську традицій­ну ізоляціоністську позицію, дозволила США укладати військово-політичні альянси в мирний час. 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні був підписаний Північноатлантичний договір (Атлантичний пакт) між п'ятьма країнами Західного союзу, США, Канадою, Італією, Португалією, Ісландією, Норвегією та Данією. Цей акт практично призвів до остаточного поділу Європи, західна частина якої стала майже повністю залежною від США не тільки в економічному та політичному, а й у воєнному плані.

Наявність у СІЛА ядерної зброї давала їм можливість досить твердо гарантувати безпеку країнам західноєвро­пейського регіону. Ситуація дещо змінилася, коли СРСР провів перші ядерні випробування. Використання США ядерної зброї у випадку конфлікту в Західній Європі ав­томатично ставило під загрозу безпеку самих Сполучених ) Штатів. У цих умовах США активізували політику, спря- і мовану на формування в Західній Європі достатньо авто- j номного у воєнному плані центру сили, який міг би і самостійно протистояти радянській агресії. Війна в Кореї, ) що розпочалася в серпні 1950 p., ще раз показала, що таке відкрите протистояння цілком вірогідне.

Але формування такого західноєвропейського центру сили було неможливе без участі Західної Німеччини. І хоча остання перебувала під цілим рядом економічних та політичних обмежень, а європейська політика такої краї­ни, як Франція, базувалася передусім на принципах за­побігання відродженню німецького мілітаризму, СІЛА активно проводили політику, спрямовану на залучення ; Західної Німеччини до процесів західноєвропейської ін­теграції. Саме з ініціативи СІЛА на конференції міністрів

288

закордонних справ Англії, Франції та США в Парижі в листопаді 1949р. було прийняте рішення про вступ ФРН до ЄОЕС. У 1950 р. ФРН стала членом Ради Європи.

Оскільки процес включення Західної Німеччини в систему союзів західних держав фактично став необо­ротним, Франція вирішила виступити з ініціативою щодо німецького питання, яке в противному разі могло бути розв'язане всупереч її інтересам. Генеральний комісар планування Ж. Монне подав 3 травня 1950 р. на розгляд міністрові закордонних справ Франції Р. Шуману проект утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Згідно з поглядами Ж. Монне, франко-німецьке зближення на формально невоєнній основі мало задово­льняти економічні інтереси обох країн і водночас виклю­чати можливість відродження німецького націоналізму. Він вважав, що цим вимогам відповідало б утворення спільних структур західноєвропейських держав, які б не підпорядковувались безпосередньо національним урядам. Міждержавне співробітництво, яке показало себе мало­ефективним у межах Ради Європи, необхідно було, за Ж. Монне, доповнити наднаціональними формами спів­робітництва. Це дало б можливість, з одного боку, дещо ослабити опір громадської думки щодо участі ФРН у європейських структурах, а з іншого — забезпечити французький та міжнародний контроль над німецькою економікою, що мало стати гарантією проти німецького реваншизму.

Труднощі, що виникали на шляху наднаціонального об'єднання, робили доцільним співробітництво в таких галузях економіки, де найлегше було досягти угоди між основними партнерами майбутнього об'єднання — Францією і Західною Німеччиною. Галузями, які могли стати основою економічного об'єднання двох країн і, в кінцевому підсумку, утворення європейської федерації, були чорна металургія та вугільна промисловість. Фран­цузьку ініціативу з ентузіазмом сприйняли в Німеччині з огляду на можливість не тільки відродити свій військовий потенціал, а й брати рівноправну участь у діяльності європейських структур. Після ратифікації угоди про ЄОВС у грудні 1951 р. було ліквідовано Міжнародний орган з Руру. Що стосується США, то «план Шумана»