Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

дянського Союзу. Характерно, що, отримуючи військову допомогу СРСР, Індія рішуче протестувала проти поста­вок Пакистанові радянської зброї навіть в обмежених масштабах, вважаючи їх фактором посилення напруже­ності на субконтиненті. Оскільки питання безпеки поча­ли посідати головне місце в політиці обох країн, індійсь-ко-пакистанські відносини дедалі більше погіршувалися.

Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Плгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан нега­тивно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного ха­рактеру виявилися неефективними.

Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійсь­кою стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існу­вання. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропа­ганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйоз­не невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострен­ня кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських політи­ків особливо посилилася після встановлення в Пакистані військового режиму генерала Ях'я-хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджибур Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним з яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в ком­петенції федеральної влади тільки питань зовнішньої по­літики та оборони.

412

в міжнародних відносинах

Політична криза в країні ще більше загострилася після загальнопакистанських парламентських виборів, що від­булися в грудні 1970 р. На цих виборах Народна ліга Муджибура Рахмана завоювала мало не всі місця від Східної Бенгалії й відповідно здобула більшість у Націо­нальних зборах країни. Згідно з парламентською прак­тикою Муджибур Рахман та його партія мали право сформувати центральний уряд, що було цілком неприй­нятним для правлячої еліти Західного Пакистану. Пере­несення на невизначений термін відкриття сесії парла­менту у зв'язку з суперечностями між лідерами Партії пакистанського народу й Народної ліги, яка одержала біль­шість голосів на попередніх парламентських виборах, ус­кладнило внутрішньополітичну ситуацію в країні. Спроба її врегулювання була здійснена під час переговорів у лю­тому—березні 1971 р. генерала Ях'я-хана і 3. А. Бхутто з Муджибуром Рахманом. Проте, як показав подальший перебіг подій, розпочинаючи переговори з Народною лігою, західнобенгальська верхівка намагалася виграти час, щоб підготуватись до розгрому руху за автономію Східної Бенгалії. Під час цих переговорів у Дакку та інші східнобенгальські міста перекидалися військові частини й бойова техніка із Західного Пакистану. Військовий режим готувався завдати нищівного удару силам руху за авто­номію, щоб раз і назавжди зняти це питання внутріш­ньополітичного життя країни. З арешту в ніч на 26 березня 1971 р. лідера Народної ліги Муджибура Рахмана й роз­грому керівних органів партії в Східній Бенгалії розпо­чалися жорстокі репресії. В багатьох містах Східної Бен­галії відбулися збройні сутички між урядовими військами й загонами повстанців. Мільйони біженців рушили через кордони до Індії.

Події в Східному Пакистані викликали занепокоєння й обурення Індії. Визнаючи, що вони є внутрішньою справою Пакистану, індійський уряд водночас засудив дії пакистанської армії й заявив про свою готовність надати допомогу жертвам репресій. Занепокоєність Індії зроста­ла в міру збільшення потоку бенгальських біженців. Стак­нувшись із проблемою забезпечення понад 10 млн бі­женців в умовах погіршення соціально-економічного ста­новища у власній країні, індійський уряд розпочав спо­чатку неофіційну, а потім і відкриту допомогу східно-бенгальським повстанцям.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Своє занепокоєння ситуацією, що склалася на Індо-станському півострові у зв'язку з подіями в Східній Бен­галії, висловило радянське керівництво. Вже 2 квітня 1971 р. голова президії Верховної Ради СРСР звернувся до президента Пакистану із закликом вжити невідклад­них заходів до того, щоб припинити кровопролиття й репресії проти населення Східної Бенгалії, перейти до методів мирного політичного врегулювання. Москва активізовувала свої зв'язки з Делі в міру погіршення ра­дянсько-пакистанських і радянсько-китайських відносин. Це засвідчило підписання в Делі в серпні 1971 р. ін-дійсько-радянського Договору про мир, дружбу й спів­робітництво. Договір створив міцну базу для розвитку індійсько-радянських відносин, надав їм нового виміру, адже радянська підтримка стала вирішальним фактором в усуванні надзвичайно серйозної загрози безпеці й ці­лісності Індії. В опублікованій у вересні того самого року після радянсько-індійських переговорів на найвищому рівні спільній заяві вказувалось, що інтереси збереження миру в Південній Азії вимагають вжиття невідкладних заходів для досягнення політичного вирішення проблем, що там виникли, з урахуванням волі, невід'ємних прав і законних інтересів народу Східного Пакистану, а також для прискореного й безпечного повернення біженців на батьківщину.

Позиція американського уряду була далеко не одно­значною. Заявивши про свій нейтралітет як щодо Пакис­тану, так і щодо Індії, американський уряд фактично протягом 1971 р. дедалі більше схилявся до підтримки Пакистану, надаючи йому військову й економічну допо­могу. Хоч обсяги американської військової допомоги Ісламабаду були невеликими, проте вони стали формою його політичної підтримки. У протистоянні з Індією Па­кистан одержав допомогу й підтримку і з боку Китаю, уряд якого запевнив Ісламабад, що «якщо індійські екс­пансіоністи наважаться вчинити агресію проти Пакис­тану», Китай надасть йому «тверду підтримку». Суттєвий вплив на ситуацію на Індостані справляла й нормалізація китайсько-американських відносин, що розпочалася за згоди обох сторін.

За таких умов пакистанський уряд не здійснив заходів з політичного врегулювання в Східному Пакистані, а

414

Тема 5 Країни Південної Азії

продовжував посилювати воєнні приготування проти Індії. З 21 листопада в прикордонних районах спалахнули бої, в яких були застосовані важка артилерія, танки й авіація. 2—3 грудня пакистанські військово-повітряні си­ли здійснили нальоти на ряд міст та аеродромів Північно-Західної Індії, а артилерія піддала обстрілу індійську територію на кордоні між Індією і Західним Пакистаном. Так розпочалася третя пакистано-індійська війна.

Воєнні дії між Пакистаном і Індією проходили на тлі опосередкованого суперництва великих держав. Надаючи Індії військово-матеріальну допомогу в межах Договору про мир, дружбу й співробітництво, Радянський Союз підтримував її і політично, заблокувавши в ООН прий­няття будь-яких антиіндійських рішень. Зі свого боку, підтримуючи Пакистан, СІЛА оголосили на початку грудня 1971 р. про припинення військової й економічної допомоги Індії. Поряд з цим Вашингтон удався до демон­страції військової сили, направивши до Бенгальської затоки кораблі 7-го флоту під виглядом турботи за долю американських громадян у Дацці.

Радянська підтримка позиції Індії в бангладешській кризі мала вирішальне значення для Індії, яка натрапила на об'єднану опозицію СІЛА, Китаю та Пакистану. Ця підтримка дала Індії можливість знайти оптимальний для неї шлях виходу з серйозної кризи, що склалась на її східних кордонах і могла втягнути в конфлікт великі дер­жави. Спираючись на радянську військову допомогу, Індія легко завдала поразки Пакистану. 16 грудня пакис­танські війська в Східному Пакистані капітулювали, і того ж дня прем 'єр-міністр Індії І. Ганді віддала наказ індійсь­ким військам про припинення вогню по всьому західному фронтові з 17 грудня.

Одностороннє припинення вогню Індією і перемога сил національного визволення Східної Бенгалії створили нову обстановку в Раді Безпеки ООН. 21 грудня 1971 р. Рада Безпеки ухвалила компромісну резолюцію, що під­креслювала необхідність забезпечення тривалого миру на Індостанському півострові й містила важливі положення, які сприяли нормалізації ситуації. В умовах перемоги сил національного визволення Східної Бенгалії положення резолюції про припинення вогню сприяли справедливому політичному врегулюванню в регіоні.

41 £

Воєнна поразка Пакистану спричинила ослаблення впливу СІЛА в Південній Азії. Військово-політичне спів­робітництво з Пакистаном дедалі більше втрачало зна­чення для Вашингтона, оскільки «в масштабах субкон­тиненту Пакистан перестав бути реальною противагою Індії». Вашингтон змушений був також заявити про своє невтручання у вирішення спірних питань, що виникли внаслідок бангладешської кризи, хоч Ісламабад дуже роз­раховував на американську підтримку. Така позиція Ва­шингтона визначалася, зокрема, тим, що в'єтнамська авантюра на той час багато в чому скомпрометувала його політику не тільки на азіатському континенті, а й у всьому «третьому світі». На початку 70-х років для США більш важливими були зв'язки з демократичною нейт­ральною Індією, ніж з військовим режимом Пакистану.

Криза 1971 р. справила глибокий багатосторонній вплив на внутрішнє життя Пакистану. Величезними були не тільки матеріальні, а й морально-політичні втрати. Цілковитого банкрутства зазнали як військово-політичні методи управління країною, так і спроби вирішення зовнішньополітичних проблем з позиції сили. 20 грудня 1971 р. прем'єр-міністром країни став 3. А. Бхутто — лідер Партії пакистанського народу, яка під гаслами широких соціально-економічних і загальнодемократич­них перетворень добилась перемоги в Західному Па­кистані на загальнопакистанських парламентських вибо­рах 1970 р. Наслідки чергового збройного конфлікту з Індією засвідчили життєву необхідність для Пакистану мати мирні, добросусідські відносини з цією країною.

Зміни внутрішнього й зовнішнього характеру, що від­булися на Індостані в 1971 p., утворення незалежної На­родної Республіки Бангладеш справили значний вплив на співвідношення сил у Південній Азії, на розвиток систе­ми міжнародних відносин у цьому регіоні. Становище, в якому опинився Пакистан унаслідок подій 1971 p., вима­гало нагальних дій у сферах як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Для посилення позицій Пакистану на міжнародній арені необхідна була стабілізація ситуації всередині країни, а успіхи в економіці прямо залежали від зміцнення старих і встановлення нових міждержавних зв'язків, знаходження ринків збуту пакистанських това­рів, збільшення іноземної допомоги. Стабілізація внут-

416

Тема 5 Країни Південної Азії

ршшьополітичного становища значною мірою зумовлю­валась урегулюванням відносин з Індією, а також Бангла­деш, ставлення до якої в Пакистані було вкрай складним і напруженим. Це спонукало пакистанський уряд висту­пати за поетапне врегулювання відносин із сусідніми країнами, і передусім за репатріацію військовополонених і цивільних осіб та відведення військ із зайнятих у ході бойових дій територій. Індія висловлювалася за одночас­не врегулювання проблем за участі Бангладеш, що вима­гало визнання цієї держави Пакистаном.

Унаслідок мирних ініціатив Індії й доброї волі Па­кистану в червні—липні 1972 р. в Сіті пройшла зустріч глав урядів двох країн, на якій були визначені шляхи розв'язання спірних проблем. 2 липня сторони підписали угоду, яка стала важливою віхою в процесі нормалізації обстановки в Південній Азії. Сімльська угода містила програму вирішення конкретних проблем і водночас визначала перспективи відносин між двома країнами, во­на стала правовою основою індійсько-пакистанських від­носин на тривалий період. Сімльська угода сприяла тому, що Національна Асамблея Пакистану в липні 1973 р. надала урядові повноваження визнати Народну Респуб­ліку Бангладеш. Офіційне визнання Ісламабадом цієї країни відбулося в лютому 1974 р.

Подолання наслідків Кризових подій 1971 р. стало одночасно початком процесу нормалізації індійсько-па­кистанських відносин, який не виявився простим. Окрім кашмірської проблеми, яка гальмувала цей процес, із середини 70-х років на серйозний фактор підриву двосто­ронніх відносин перетворилися ядерні програми обох країн. Щойно 18 травня 1974 р. Індія здійснила перше ядерне випробування, Ісламабад відмовився брати участь у черговому раунді переговорів з Індією, незважаючи на запевнення останньої про мирний характер вибуху.

На стані індійсько-пакистанських відносин другої по­ловини 70-х років чималою мірою позначилися внут­рішньополітичні події в обох країнах, а також нашаруван­ня тривалої міждержавної конфронтації. Проте в цілому в ставленні правлячих кіл Пакистану до Індії відбулися по­зитивні зміни, зумовлені комплексом факторів внутріш­нього й зовнішнього гатунку. Насамперед слід зазначити благотворний вплив процесу розрядки загальної міжна-

14 9-302

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

родної обстановки, певні зрушення у відносинах між Індією і Китаєм та утворення Народної Республіки Банг­ладеш. Усі ці чинники створювали міжнародні умови для нормалізації обстановки на індійському субконтиненті.

Стабілізації ситуації в регіоні вимагали й економічні інтереси країн. Об'єктивні економічні фактори диктували необхідність багатостороннього співробітництва, вони ж відігравали важливу роль у налагодженні двостороннього співробітництва країн регіону, що становило перший етап майбутніх інтеграційних процесів.

Тема 6

БЛИЗЬКИЙ ТА СЕРЕДНІЙ СХІД У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

В повоєнний період особливої ваги в системі між­народних відносин набув комплекс проблем близькосхідного регіону. Це зумовлювалося чинниками геополітичного та геоекономічного характеру. Особливе місце серед них належить «нафтовому фактору»: в регіоні зосереджено 2/3 розвіданих світових запасів рід­кого палива.

Після другої світової війни Великобританія і Франція дещо поступилися своїми позиціями в цьому регіоні, натомість зміцніли позиції США, активізувалася близько­східна політика СРСР. Незабаром регіон став ареною про­тистояння двох наддержав.

14*

419

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Після другої світової війни завершився крах ман­датної системи на Близькому Сході. До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до нього у відповідності з угодою «Саше—Піко» (1916) Великобри­танія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

Формально Сирія і Ліван отримали незалежність у роки другої світової війни від керівництва «Вільної Фран­ції», відповідно 27 вересня і 26 листопада 1941 р. Сирія і Ліван у лютому 1945 р. оголосили війну Німеччині і Японії, ввійшли до складу Об'єднаних Націй. У березні 1945 р. Сирія і Ліван взяли участь у створенні Ліги арабських держав (ЛАД).

Однак, незважаючи на проголошення державного су­веренітету, присутність французьких військ на території Сирії й Лівану тривала, що ставило обидві країни в пряму політичну залежність.

На початку 1945 р. уряди Сирії й Лівану виступили з вимогою про виведення з їхніх територій іноземних військ. У відповідь уряд Франції заявив, що зробить це лише після того, як у Сирії й Лівані будуть забезпечені «особливі привілеї» Франції. Сирія і Ліван відмовилися прийняти ці умови. 6 травня 1945 р. в Бейруті висадився новий контингент французьких військ, спалахнули заво­рушення, відбулися збройні сутички. Фактично Франція розв'язала в Лівані колоніальну війну. Під приводом «припинення подальшого кровопролиття» Великобри­танія ввела свої війська в Сирію і Ліван.

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

«Посередництво» Лондона насправді призвело до встановлення в Сирії і Лівані англо-французького кондо­мініуму. В грудні 1945 р. Великобританія і Франція уклали угоду про подальшу спільну окупацію Сирії й Лі­вану. Терміни евакуації англо-французьких військ не бу­ли визначені.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обгово­рення Ради Безпеки ООН. Цю вимогу активно підтри­мали Радянський Союз, Польща, Єгипет та Мексика. Але запропонована США резолюція фактично заблокувала розв'язання проблеми. Саме тоді СРСР уперше в історії ООН використав право вето.

Незважаючи на те, що Рада Безпеки так і не змогла ухвалити якогось конкретного рішення, сам факт пору­шення й обговорення питання про виведення іноземних військ із території незалежних держав змусив Великобри­танію і Францію розпочати евакуацію своїх військових контингентів із Сирії й Лівану.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули те­риторію Сирії, а 31 грудня 1946 р. були виведеш з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову при­сутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

• Створення Ліги арабських держав

Після краху мандатної системи й утворення неза­лежних арабських держав посилилися доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. Цьому сприяла й консолідація арабських країн у зв'язку з загос­тренням палестинської проблеми.

Спочатку ініціаторами об'єднання виступили пред­ставники Хашимітів — правлячої династії в Йорданії та Іраку. Проте їхні плани «Великої Сирії» та «Родючого

421

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

З самого початку існування ЛАД центральною проб­лемою в її діяльності стала палестинська проблема

І дея створення Держави Ізраїль мас давні корені. [Але всі спроби формування незалежної країни І зазнавали краху. Нова можливість розбудови самостійної держави виникла в повоєнні роки на хвилі переділу світу та формування нового світового порядку. Підтримка цієї ідеї світовим співтовариством зміцніла з огладу на жахливе винищення євреїв під час другої сві­тової війни — так званий «голокост».

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-еврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти

422

Тема в Близький та Середній Схід у систем* міжнародних відносим

на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Проте Рада ЛАД відкинула в червні 1946 р. рекомендації комісії. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандат­ного режиму управління Палестиною. Спроби Велико­британії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжу­вала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 1947р. винесла палестинську проблему на обговорення ООН. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу­вання ООН на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проб­лема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської дер­жави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхи­лена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на те­риторії Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до склада якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гвате­мали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехосло-ваччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів під­писали звіт, що рекомендував утворити на території Па­лестини дві держави — арабську і єврейську та надага міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалш 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прий­нятий другою сесією ГА ООН, що проходила у Нью-Йорк] з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947р було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосувалі

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

33 країни, включаючи СРСР і США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км — 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ — до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовт­ня 1948 р.

Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкри­того протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них до­дались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зов­нішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років.

Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва нама­галася повернути всі економічні привілеї, якими користу­валася на Близькому Сході царська Росія (адже цей ре­гіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі СІЛА. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій СІЛА й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

424

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох неза­лежних держав на території Палестини. Цього разу США рішуче обстоювали ідею створення єдиної єврейсько-арабської держави. Приклад Сполучених Штатів у цьому наслідували інші держави, й зокрема, звичайно, країни Латинської Америки.

Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх де­легацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано. Але багато в чому завдяки рішучим і винахідливим діям голови української делегації В. Тарасенка позачергова сесія Ге­неральної Асамблеї в Нью-Йорку ухвалила де-юре рішен­ня попередньої, другої сесії Генеральної Асамблеї ООН 1947 р. про створення на території Палестини єврейської держави. Єдиною можливістю зберегти чинність цього рішення було не допустити голосування на позачерговій сесії англійського проекту резолюції до 18 -ї години 14 травня 1948 p., як того вимагав регламент сесії. І цією можливістю скористався В. Тарасенко, якому вдалося зірвати голосування сесії з англійського проекту.

Тієї самої ночі в Тель-Авіві було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпоча­лася розбудова нової держави. Цю державу одразу ви­знали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.

425

Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язуван­ню арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 трав­ня 1948 р. (з дня проголошення Держави Ізраїль) вона при­пиняє чинність свого мандата на Палестину.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії іа Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша шрабо-іщаїяь-ська (палестинська) війна.

Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями.

Арабську єдність підривали гострі суперечності Армія визволення Палестини підкорялася великому муфтш Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію —Арабський^легіон, яким командував англієць тенерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однах, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн Арабський легіон завоював центральну частину Палес­тини, включаючи стару частину Єрусалима. Іракські війська здобули ряд міст (Нябяус, Джешн), єгипетські війська зайняли Безр-шеву.

Ьраїль спирався на підтримку світового співтоварист­ва, яка дістала відображення в наданні йому військової дегюмощ, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР

Із трибуни ООН радянський, а також український представники вимагали виведення арабських військ із території Ізраїлю. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехо-^ловаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег тчш Иордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту

Віта завершилася в лютому-чіипні 1949р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирієш (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників ООН Делегати арабських країн спілкувалися з ізраїльською делегацією лише через представників ООН, підкреслюючи таким