Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

60-х років. Започаткував ідеологію Руху неприєднання Д. Неру.

З ініціативи прем'єр-міністра Індії Д. Неру, президен­та Югославії Й. Броз Тіто, президента Єгипту Г. А. Насе-ра, керівників Індонезії й Гани та інших держав у вересні 1961 р. в Белграді відбулася конференція 25 гнав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. її організаторами стали Югославія, Єгипет, Індія, Індонезія та Афганістан. Учасники Руху, більшість яких уважала, що СІЛА і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до вій­ськово-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.

З 1981 р. 1 вересня святкується як День Руху непри­єднання.

Своєрідність організаційного боку діяльності Руху не­приєднання полягає в тому, що він функціонує без Ста­туту, тобто немає основоположного документа, який ви­значав би його мету, завдання та структуру, регламенту­вав функції його органів.

Головні програмні документи Руху неприєднання приймаються на конференціях глав держав та урядів, що проводяться регулярно (Белград — 1961 p., Каїр — 1964 р., Лусака — 1970 р., Алжир — 1973 р., Коломбо — 1976 p., Гавана — 1979 p.). Країна, в якій проводиться конференція у верхах, стає країною-координатором, а її керівник — головою руху. Країна-коордйнатор і керівник Руху неприєднання забезпечують підготовку його фору­мів та документів. Для обговорення актуальних проблем проводяться конференції міністрів закордонних справ.

Документи Руху неприєднання ухвалюються на основі консенсусу й мають рекомендаційний характер.

Отже, цілі та принципи Руху неприєднання зафіксо­вані в програмних документах його форумів. Це — бо­ротьба проти імперіалізму, колоніалізму й неоколоніа­лізму, апартеїду, расизму та всіх форм гегемонізму й ^експансіонізму, за мирне співіснування держав, розрядку Міжнародної напруженості, припинення гонки озброєнь, ^ перебудову світових економічних відносин, за новий Міжнародний інформаційний порядок.

8*

227

■шгамкшж

Зовнішньополітична активність нових сувереі них держав відображається в міжнародних аї тах, прийнятих ними самостійно або спільно іншими державами. Функція підтримання миру й мі;— родної безпеки є одним з найважливіших аспектів нішньополітичної діяльності афро-азіатських країн, функція охоплює такі питання, як загальне й повне і зброєння (ліквідація іноземних військових баз, евакуаі іноземних військ), заборона застосування атомної зброї проведення ядерних випробувань, мирне розв'язання -~' державних конфліктів тощо.

Боротьба афро-азіатських країн за загальне й п роззброєння та суворий міжнародний контроль за озбг. єннями має на меті не лише збереження миру, а й ві вільнення в разі роззброєння значних коштів і ресурсі для подолання голоду, злиднів, неосвіченості й рабств на Землі. В розглядуваний період на сесіях Генеральне Асамблеї ООН, у Комітеті ООН з роззброєння та в ііш™ її органах представники країн Азії й Африки брали тивну участь в обговоренні питань роззброєння, і креслювали свою заінтересованість у їхньому швидкої розв'язанні, часто виступали з конструктивними пропо|

зиціями.

неральної Асамблеї ООН 3 грудня 1965 р. і проголо­шений резолюцією Генеральної Асамблеї 2033 (XX) під назвою «Декларація про перетворення Африки на без'ядерну зону».

Об'єктивні потреби незалежного розвитку змусили уряди національних держав Азії й Африки подбати також про ліквідацію іноземних військових баз. Це питання було внесено до порядку денного таких міжконтинентальних форумів, як Бандунзька конференція 29 афро-азіатських держав (1955), Белградська (1961), Каїрська (1964), Лу-сацька (1970) конференції держав, що не приєдналися. Створення ОАЄ поставило боротьбу за ліквідацію баз на африканській землі на якісно новий щабель. Згідно з рішенням конференції в Аддис-Абебі (1963), ця боротьба вважається принципом державної політики. Резолюція про роззброєння запропонувала всім державам Африки ліквідувати іноземні військові бази на своїх територіях і денонсувати угоди про «взаємну оборону», нав'язані раніше колоніальними державами. Положення резолюції ОАЄ 1963 р. про роззброєння лягли в основу рішень Каїрської конференції держав, що не приєдналися. У спеціальному документі «Військові пакти, іноземні війсь­ка та бази» було зафіксовано, що учасники Каїрської конференції вважають «утримування й розміщення в майбутньому іноземних військ на територіях інших дер­жав проти волі цих країн грубим порушенням суве­ренітету держав та загрозою свободі й міжнародному миру». Конференція заявила «про цілковиту підтримку країн, які прагнуть домогтися евакуації іноземних баз зі своєї території», і запропонувала державам, що утриму­ють війська й бази в інших країнах, негайно їх вивести.

Процес очищення території незалежних країн від іно­земних баз і військових контингентів у зазначений період Ще далеко не закінчився, проте колоніальні держави про­тягом 70-х років змушені були піти на значні поступки в Цьому питанні, особливо в Африці. На південь від Сахари французьким колонізаторам удалося зберегти лише по одній базі в Сенегалі, Березі Слонової Кості, Нігерії, Центрально-Африканській Республіці, Габоні та на Ма­дагаскарі Від багатотисячного контингенту «імперських сил» Англії в Африці лишилося тільки три форпости —в

Південній Родезії, Свазіленді та ПАР. На 1972 р. вдалося частково компенсувати свої втрати за рахунок будівництва військових баз у зоні «на схід від Суецу» (від | мису Або до мису Доброї Надії, на Сейшельських остро*- * вах, у районі архіпелагу Чагос та на островах Маврикій, Альдатра, Фаркуар). Одночасно Англія і ПАР приступили'' до створення спеціальних військово-морських сил для контролю за комунікаціями навколо мису Доброї Надії. . Значно звузилася зона американської «військової при­сутності» в Північній Африці. Після приходу до влади Революційної ради в Лівії СІЛА змушені були в термі- < новому порядку евакуювати свою ключову авіабазу Віл-і лус-Філд. У багатьох арабських країнах останні відчутні І сліди американського впливу зникли після війни 1967 р. * на Близькому Сході.

Таким чином, позиції миролюбних сил в Азії й Аф­риці після краху колоніальних систем значно зміцнилися. Важливим аспектом функції підтримки міжнародного f миру й безпеки є мирне врегулювання міждержавних конфліктів. Напружені ситуації в Азії й Африці, як пра- і вило, спричинюються прикордонними проблемами, що | дісталися молодим суверенним державам у спадщину від І колоніальних часів. ;

ОАЄ нагромадила позитивний досвід урегулювання суперечностей між африканськими країнами. В її активі — врегулювання територіальних конфліктів між Кенією, Ефіопією і Сомалі, а також прикордонних непорозумінь! між Сенегалом і Гвінеєю. Під час наради в Рабаті (1972)' було підписано угоду про врегулювання прикордонних;; конфліктів між Марокко й Алжиром. і

Певні зрушення в цьому плані відбулися й на азіат- ; ському континенті. Відомо, що протягом багатьох років відносини між Індією і Пакистаном затьмарювалися не­доброзичливістю і ворожнечею, які неодноразово вили-^ валися в збройні сутички. Перемога національно-ви­звольного руху й створення незалежної держави Бангла­деш визначили нову розстановку сил у цій частині Азії. Прогресивна громадськість світу з глибоким задоволен-] ням сприйняла індо-пакистанську угоду, підписану »! Сімлі 3 липня 1972 р. В документі, прийнятому за підсум-*! ками переговорів між прем'єр-міністром Індії І. Ганді ї

230

Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

президентом Пакистану 3. А. Бхутто, проголошувалися рішучі наміри обох урядів покласти край конфронтації.

Отже, афро-азіатські держави своїми миролюбними акціями підтвердили статутні положення ООН щодо те­риторіальної цілісності й політичної незалежності будь-якої держави. Вони також визнали недоторканність кор­донів, що склалися на час проголошення незалежності, а в разі виникнення міжнародних конфліктів зберігали за собою право арбітражу з метою нормалізації відносин між ворогуючими сторонами.

Боротьба за ліквідацію колоніалізму, расизму й неоколо­ніалізму стала однією з найважливіших функцій зов­нішньополітичної діяльності афро-азіатських країн. Ос­нову цієї боротьби становить право націй на самовизна­чення, яке було зафіксоване в Статуті Організації Об'єд­наних Націй, а в подальшому підтверджене іншими важ­ливими документами ООН: Декларацією про надання не­залежності колоніальним країнам і народам, міжнарод­ними пактами про права людини, рішеннями Спеціаль­ного комітету з деколонізації, резолюціями Генеральної Асамблеї 627 (VII), 1803 (XVII) і 2158 (XXII) «Про не­від'ємний суверенітет над природними ресурсами», Дек­ларацією про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав тощо.

Велике значення для здійснення принципу самови­значення мають також акти, прийняті конференціями держав, що не приєдналися, Організацією солідарності країн Азії й Африки та Організацією африканської єдності.

Внаслідок зміни загального співвідношення сил в ООН на межі 50—60-х років XX ст. право націй на само­визначення і необхідність остаточної ліквідації коло­ніально-расистських режимів визнавалися переважною більшістю країн—членів ООН. Ініціаторами дискусій і авторами антиколоніальних резолюцій виступали, як пра­вило, представники молодих незалежних держав. Ефек­тивність боротьби ООН проти колоніалізму й расизму значно зросла, і неабияку роль у цьому відіграли між­народні демократичні організації. В 1969 р. Генеральна Асамблея ООН розглянула «Маніфест про південну час­тину Африки», підготовлений VI сесією Організації афри-

231

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

ганської єдності, і заявила про свою непохитну воі шукати спільно з ОАЄ справедливих рішень щодо стаг Південної Африки, де на той час склалося загрозл становище. 21 листопада 1969 р. на засіданні Генералы Асамблеї ООН було прийнято резолюцію про поліпа апартеїду уряду ПАР і рекомендації Ради Безпеки вжк невідкладних заходів, щоб ліквідувати загрозу міжі народному миру в цьому районі земної кулі. Генеральші Асамблея схвалила пропозиції групи африканських країн про застосування економічних санкцій до ПАР, Порту* галії й расистського уряду Південної Родезії. Делегати, афро-азіатських країн піддали гострій критиці західні: держави, які порушували попередні рішення ООН щодо; Південної Африки. '

• Вибір шляхів модернізації

та культурно-цивілізаційні блоки

І

снує кілька визначень поняття «модернізація». Найзагальніше тлумачить його як процес єдиної

трактування конкретніше й пов'язане з проблемами Сходу. Така оцінка широко визнана: «Історична модер­нізація — це процес зміни тих типів соціальної, еко­номічної й політичної системи, що розвивалися в Г Європі й Північній Америці з VII по ХГХ ст., поширилися! на інші європейські країни, а в XIX і XX ст. — на| південноамериканський, азіатський та африканський кон-І тиненти». І

Серед азіатських країн тільки Японії вдалося успішної здійснити модернізацію наприкінці XIX — на початку! XX ст., але й ця країна зуміла зрівнятися з передовими! капіталістичними державами за рівнем розвитку тількйї після другої світової війни, коли минуло вже кільк»! десятиріч модернізації.

232

Що стосується інших країн Азії й тим більше Африки, то тут процеси модернізації почалися тільки в 70—80-ті роки. При цьому виявилася залежність вибору щляхів розвитку від культурно-цивілізаційних традицій. Визначилися потужні культурно-цивілізаційні блоки, тяжіння до яких не долається жодним впливом Європи. Таких культурно-цивілізаційних блоків в Азії й Африці чотири:

1. Китайсько-конфуціанський блок (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур).

2. Індо-буддійсько-мусульманський блок (Індія, Па­кистан, Південно-Східна Азія).

3. Арабо-мусульманський блок (Афганістан, Ірак, Іран, країни Магрибу).

4. Центральна та Південна Африка (десятки різно­рідних і ще не сформованих держав, військово-племінних утворень).

Проблема вибору шляхів розвитку (модернізації) після другої світової війни, й особливо після завершення роз­паду колоніальних імперій і деколонізації, стала спільною проблемою для всіх країн Азії та Африки. Саме тоді перед ними вперше постала практична потреба модерні­зації як проблема глобального масштабу.

Вибір був невеликим: «соціалістичний шлях», «соціа­лістична орієнтація» або єврокапіталістичний шлях. Та при будь-якому варіанті визначальними виявилися куль­турно-цивілізаційні особливості й традиції.

Протягом трьох десятиріч тривали випробування со­ціалістичного шляху розвитку в Китаї, В'єтнамі та Пів­нічній Кореї. Вже до середини 70-х років стало ясно, що Цей шлях привів Китай до найтяжчої економічної кризи. Довелося ставати на інший шлях — шлях ринкових ре­форм і послаблення державного контролю в економіці. В'єтнам до цього часу тільки встиг об'єднатися. До по­чатку 90^х років Проблема побудови* соціалізму за марксистською моделлю у В'єтнамі була знята.

Стійкішою виявилася ідея «соціалістичної орієнтації», Що поширилася в цілій низці країн Африки та деяких арабських країнах. Але й там ідея світової революції, стрибка в царство добробуту й свободи, зазнала краху. Здійснення націоналізації, кооперування, встановлення °Днопартійної політичної системи в кінцевому підсумку Призвели до розрухи в народному господарстві, бюрок-

233

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

ратизації, корупції й панування авторитарно-диктаі ських режимів, до ряду збройних заколотів. Більше країн, що пішли «соціалістичним» шляхом, довелося чинати перехід до ринкових відносин та багатої тійності в умовах наявності великого неефективного жавного сектора в економіці й тоталітарних політ структур. На цьому процесі також позначалися культ но-цивілізаційні особливості та традиції, а модерніз набрала нарешті характеру природно-історичної еволюї

• Створення осі Північ—Південь. Проблема нового міжнародного економічного порядку

Вісь Північ—Південь — термін, який став ватися стосовно взаємовідносин між країна що визволилися й розвиваються («Південь»)^ розвинутими країнами («Північ») у зв'язку з перебудої міжнародних економічних відносин.

До виникнення діалогу між цими групами кр спричинилися процеси економічної деколонізації й пр нення країн, що визволилися, стати рівноправними; никами міжнародних відносин. Вимоги країн, що виваються, щодо перебудови міжнародних економи відносин на справедливій і рівноправній основі втілення в програмі нового міжнародного економічного рядку (НМЕП).

Вимога про встановлення НМЕП була вперше вї нуга на IV конференції на найвищому рівні країн, що приєдналися, в Алжирі 1973 р.

Свою концепцію перебудови міжнародних економі^ них відносин країни, що розвиваються, сформулюв трьох документах — «Декларації про встановлення ное міжнародного економічного порядку», «Програмі дій» і «Хартії економічних прав та обов'язків держав». Ці док менти були схвалені VI та VII спеціальними сесЬ XXIX сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1973—1974;

234

Програму встановлення нового міжнародного еконо­мічного порядку прийняла у квітні 1974 р. VI спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, скликана з ініціативи Алжиру.

суверенітет і рівноправність держав;

їхня територіальна цілісність і взаємне невтручання у внутрішні справи;

право кожної країни обирати найприйнятніший для неї шлях розвитку;

суверенітет держави над природними ресурсами і всією економічною діяльністю;

контроль за діяльністю транснаціональних корпора­цій;

надання допомоги без будь-яких політичних або військових умов.

Принципи нового міжнародного економічного поряд­ку передбачають також преференційний режим для країн, що розвиваються, в усіх галузях міжнародного еконо­мічного співробітництва, перебудову міжнародної валют­ної системи, встановлення справедливого співвідношен­ня між цінами на сировину й промислову продукцію, регулювання сировинних ринків, полегшення умов пере­дачі технології, прискорення процесу індустріалізації.

Таким чином, основні ідеї НМЕП, що містяться в його програмних документах, можна об'єднати в три гру­пи принципів:

забезпечення міжнародно-правової основи для здійс­нення суверенітету країн, що розвиваються, над своїми природними ресурсами та економікою;

перебудова міжнародної торгівлі, реформа валютно-фінансової системи, що склалася, й інтенсифікація допо­моги країнам, що розвиваються;

розвиток та зміцнення економічного, торговельного, фінансового й технічного співробітництва між країнами, Що розвиваються.

Боротьба за новий міжнародний економічний порядок — складне й суперечливе явище. Його встановлення є од­нією з глобальних проблем сучасності, оскільки торка-^ється інтересів усіх країн.

Тема 6

• Миротворча діяльність ООН

• Активізація боротьби ООН проти расизму] й колоніалізму

• ООН і Намібія

• Активізація діяльності ООН у галузі прав , людини

• Стратегія ООН у сфері економічного й соціального розвитку

Поворот до розрядки міжнародної напружене радикальні зміни у світі і в ООН, яка поі нилася новими незалежними державами, сі яли активізації міжнародних зусиль на всіх ділянках > робітництва.

• Миротворча діяльність ООН

У цей період ООН здобула новий досвід уреї вання міжнародних конфліктів. 1967 р. Генеральна Асамблея ухвалила рез цію про методи розслідування конфліктів. З цією м був складений список експертів ООН. До 1969 р. 42 жави призначили 189 експертів.

236

1970 р. Генеральна Асамблея прийняла Декларацію Об'єднаних Націй про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва держав у відповідності зі Статутом ООН. Декларація урочисто проголосила, що держави повинні додержуватися таких принципів, як утримання від загрози силою або застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалеж­ності будь-якої держави; розв'язання міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не загрожувати міжнародному миру й безпеці; застосування для роз­в'язання міжнародних конфліктів засобів, рекомендо­ваних ст. 33 Статуту ООН. Якщо використання таких засобів не дало бажаних результатів, держави повинні продовжувати пошуки розв'язання конфлікту іншими мирними засобами. Декларація закликала учасників конфлікту та інші держави утримуватися від дій, які мо­жуть погіршити ситуацію. Підкреслювався принцип розв'язання міжнародних спорів на основі суверенної рівності держав. Про обсяг миротворчої діяльності ООН у ці роки свідчать такі дані: в 1945—1950 pp. на розгляд ООН було представлено 20 конфліктів; у 1951—1955 pp. — 12; у 1956—1960 pp. — 16, у 1961—1965 pp. — 25, у 1966—1970 pp. — 14, у 1971—1975 pp. — 12, у 1976— 1981 pp. — 24 конфлікти. З 123 конфліктів ООН удалося розв'язати 28 повністю і 63 частково.

Визначне місце в миротворчій діяльності ООН по­сідали операції з підтримання миру: в Єгипті (1956— 1967), на Кіпрі (з 1964 p.), на Близькому Сході (1973— 1979), на Голанських висотах (з 1974 р.), в Лівані (з 1978 р.) та ін.

Особливо тривалим і складним виявився конфлікт на Кіпрі. Переважну більшість населення тут становлять греки-кіпріоти (близько 600 тис. чоловік). Турки-кіпріоти складають приблизно 18 % населення.

У серпні 1960 р. Кіпр, Греція, Туреччина й Велико­британія уклали договір, який гарантував територіальну Цілісність та суверенітет Кіпру. Однак загострення супе­речностей призвело в грудні 1963 р. до початку воєнних Дій між греками-кіпріотами і турками-кіпріотами. Уряд Кіпру звинувачував Туреччину у втручанні у внутрішні справи країни.

237

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

тема 6 Активізація діяльності ООН у період розрядки міжнародної напруженості

4 березня 1964 р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію, створення Сил ООН для підтримання миру на Кіпрі. операції полягала в тому, щоб запобігти відновлєе воєнних дій, сприяти підтриманню стабільності й пор ку. До складу контингенту військ ООН увійшли щ ставники Великобританії, Ірландії, Канади, Фінляндії j Швеції. Австрія направила медичну групу. Було домов но, що витрати на утримання своїх контингентів ликобританія, Канада й Ірландія беруть на себе. В* інших учасників операції мала відшкодувати ООН.

В основу діяльності військ ООН були покладеш прі цигш цілковитої нейтральності й використання зброї У випадку необхідності для самооборони. Війська розміщалися головним чином між збройними угрупої нями конфліктуючих сторін та у важливих пунктах, хом роз'єднання і двосторонніх переговорів спочатку: лося дещо стабілізувати ситуацію. Були встановлені пс вздовж лінії припинення вогню, організоване постіі патрулювання. Війська ООН надавали також гуманітарі допомогу місцевому населенню.

Ситуація на Кіпрі радикально загострилася після дег. жавного перевороту, здійсненого греками-кіпріотами і президента Макаріоса 15 липня 1974 р. Лідери перевої прагнули до союзу з Грецією і закликали її надати допс могу. В цих умовах Туреччина 20 липня висадила війська на Кіпрі, що привело до встановлення контрол турків-кіпріотів над північною частиною країни.

Внаслідок- активних заходів ООН воєнні дії на були припинені, утворена зона безпеки під контроле! оонівських військ. У зв'язку з появою великої кількс біженців (понад 200 тис. чоловік) Генеральний секр призначив Верховного комісара в справах біженців Ко­ординатором гуманітарної допомоги ООН на Кіпрі.

В листопаді 1974 р. Генеральна Асамблея недвозначної висловила своє бачення майбутнього Кіпру, закликаві всі держави поважати суверенітет, територіальну ціліс-| ність, незалежність Кіпру та його політику неприєднан-1 ня. У лютому 1975 р. керівництво турків-кіпріотів в] односторонньому порядку заявило про створення «Ту-\ рецької Федеративної держави Кіпр», але Рада Безпеки не] визнала правомірність цього кроку й закликала конф-1 ліктуючі сторони на Кіпрі до конструктивного діалогу.

238

Напружена конфліктна ситуація зберігалася на Близь­кому Сході.

5 червня 1967 р. відбулося надзвичайне засідання Ради Безпеки у зв'язку з вибухом повномасштабної війни між Ізраїлем і його сусідами. Від вогню ізраїльських військ загинуло 15 солдатів з контингенту ООН, які ще не встигли евакуюватися.

Під час шестиденної війни ізраїльські війська окупу­вали Сінайський півострів, Західний берег річки Йордан та частину Голанських висот. 6 червня 1967 р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію, яка вимагала припинення воєнних дій. Війна закінчилася 12 червня, породивши додаткові спірні питання на шляху до врегулювання на Близькому Сході.

6 жовтня 1973 р. почалися нові широкомасштабні воєнні дії: єгипетські війська атакували ізраїльські позиції в секторі Суецького каналу, а сирійські війська перейшли в наступ на Голанських висотах.

22 жовтня Рада Безпеки, подолавши розходження пос­тійних членів, ухвалила резолюцію, яка закликала конф­ліктуючі сторони негайно припинити воєнні дії й при­ступити до виконання резолюції 242, яка пропонувала Ізраїлю вивести свої війська з територій, захоплених у 1967 р. Були створені другі Надзвичайні Сили ООН (перші Надзвичайні Сили ООН діяли в 1956—1967 pp.) для на­гляду за припиненням вогню.

У грудні 1973 р. в Женеві щд егідою ООН відбулася Мирна конференція щодо Близького Сходу, співголовами якої були СРСР і США. В роботі конференції взяли участь Єгипет, Ізраїль та Йорданія.

18 січня 1974 р. було підписано угоду між Єгиптом і Ізраїлем про роз'єднання їхніх військ. Війська ООН вво-

239

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

далися у звільнені ізраїльськими військами зони, які тім передавалися єгиптянам. Головне завдання пщ. ділів оонівського контингенту полягало в забезпечеі функціонування контрольних пунктів та постів епос-, жень, у патрулюванні зон, визначених угодами. Другі звичайні Сили ООН припинили своє функціоі липні 1979 р.

Зміни в складі ООН створили в 60-х роках мс ливості для розгортання боротьби за ліквії апартеїду в Південній Африці.

Чорне населення, яке становило 85 % населеї Південно-Африканської Республіки (ПАР), було позба лене основних свобод і прав людини. Йому заборої брати участь у політичному, соціальному й культурі житті. Мільйони людей примусово розселялися в танах — спеціально відведених територіях. У країні нували терор, арешти, знущання над чорношкірим ленням. Південна Африка залишалася країною масої порушення прав людини.

До 1960 р. ООН не змогла домогтися визнання і що проблема апартеїду є міжнародною проблемою.

У 1962 р. на XVII сесії Генеральної Асамблеї створений Комітет з питань політики апартеїду в ПАРІ 1974 р. перейменований у Спецкомітет проти апартеї До нього ввійшли 19 країн. Незмінним головою