Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

т _е м а 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

передання верховної влади республіці Сполучених Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Ін­донезія та 14 інших територій або автономних держав;

створення Нідерландсшо-Індонезійського союзу під вер­ховною владою нідерландського суверена;

виведення нідерландських військ.

15 серпня 1950 р. обраний 16 грудня 1949 р. президен­том держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезій­ської держави. Нідерландсько-індонезійський союз пі­шов у небуття.

В перші роки існування незалежної унітарної ін­донезійської держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на СІЛА та її відхад від Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно ви

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ Я МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

парламенту зробив спробу укласти зі СІЛА угоду «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримаї американської економічної й військової допомога. Кол американо-індонезійський договір про «взаємне забезї чення безпеки» набув широкого розголосу, уряд } мусив піти у відставку. В той період найінтенсивніші к£ такти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. презйде А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними зитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол ]

У середині 50-х років основні напрями міжнароді діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеї в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і сої Неприєднання було однією з відправних точок індоне зійської зовнішньої політики в 1955—1965 pp., хоча тягом цього десятиріччя вона проводилася не зава послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бані дунзі принципів мирного співіснування і співробії сприяли здійсненню країною активної й незалежної зов нішньої політики.

Після Бандунга потреби соціально-економічного рс витку країни дедалі настійніше підштовхували керівниці тво Індонезії до розширення зовнішньоеконо» зв'язків. У пошуках можливих зовнішніх союзників вирішення внутрішніх проблем правлячі кола Індонез активізували контакти з державами обох протилеэ суспільно-політичних систем. Що стосується країн Ази| то відносини співробітництва й взаєморозуміння з продовжували становити одну з основ зовнішньополітич-| ної діяльності індонезійського уряду. І

Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 груд-4 ня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а) невдовзі — угоду про культурне співробітництво термі-1 ном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індоне-І зійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері! військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку! індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спо-І рядженням.

Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індо-І незії після Бандунзької конференції становили відносини! з КНР. Протягом 1955—1957 pp. були закладені основи! тісного співробітництва між двома країнами. Слід під­креслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійці

372

ська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в її внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу.

Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важ­ливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста­новища в країні, успішний розвиток економіки, поліп­шення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демок­ратії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від

2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Закідний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Захід­ного Іріану без сприяння ООН. Відносини з Нідерлан­дами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загос­трення відносин з колишньою метрополією супроводжу­валося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Ін­донезії, що вилилося в один з найнебезпечніших анти­урядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність дер­жави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З моральг но-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.

У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукар­но явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів

3 Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань від­носин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індій­сько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мов­чазного спостерігача.

Із завершенням у 1960 р. формування державної сис­теми «скерованої демократії» Індонезія почала претенду-

373

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ а! МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

вати на роль провідної держави регіону. Першочерг завданням країни в галузі зовнішньої політики

лась боротьба проти світового імперіалізму й __„,

лізму, за визволення Західного Іріану. В умовах прої нення індонезійських збройних груп на західноіріаі територію розпочалися індонезійсько-нідерландські: говори, які закінчилися підписанням 15 серпня 15 двостороннього договору про передання з 1 жоі 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під ління Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 ^ 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор незії.

Після визволення Західного Іріану Індонезія сі„,™ вує свою зовнішню політику на проблему утворення дерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія праї до розширення традиційних зв'язків з Малайською' рацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус перешкоджав налагодженню відносин по всіх ліні політичного й економічного життя. На початку 1963 індонезійське керівництво оголосило Малайзію noj женням неоколоніалістських задумів імперіалісти^ Великобританії й проголосило боротьбу проти держаї що створювалась. Постання нового державного утвої ня на північних кордонах Індонезії, на яке мали ширитися особливі військово-політичні відносини Ма лат з Великобританією, розглядалось урядом Сукарно. закріплення і розширення позицій Великобританії Швденно-Схіцній Азії. Джакарта побоювалася, що пов'^ зана з Заходом Малайзія стане містком для його втручай*! ня у внутрішнє життя Індонезії, місцем зосереджеі підривних елементів, які загрожуватимуть безпеці кра На підхід керівництва Індонезії до майбутньої Федеі справляли вплив і його великодержавні амбіції. У ноі державі вбачався можливий суперник у боротьбі за відні позиції в регіоні. На курс опору планам утвор^_ш^ Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівниці тво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні нам строї індонезійської правлячої верхівки у своїх інтерес ^;

Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Мала,..*, уряд Сукарно проводив політику конфронтації під racnos», «розтрощити Малайзію». Індонезшсько-малайзійськийІ конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964

374

Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайї, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати «маріонеткову державу Малайзію». Проте демонстрація Індонезією сили щодо Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатському світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індо­незії з ООН у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на ос­нові збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне ствробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керів­ництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конфе­ренції Комітету афро-азіатської солідарності індонезій­ські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.

Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні

1961 р. на Белградській конференції країн, що не при­єдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії

1962 р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибра­ла для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань ішцйсько-китайських відносин.

Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти від­повідали планам керівництва КНР, яке прагнуло ви­користати напруженість в Азії у своїх інтересах. Індонезія опинилася на спільній із КНР платформі відмови від принципів мирного^півіснування держав. Саме з цих позицій індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовт-

37S

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ні 1964 р. на другій конференції країн, що не прі налися. Індонезія фактично продемонструвала перехід ] політики неприєднання до рівняння на авантюрне курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно те, що мирне співіснування «нових сил, що ся» і «старих, сформованих» неможливе.

Прокитайська орієнтація дедалі більше Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям! Азії як миролюбної країни, як активного провії принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набї_ сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації країні, спричиненого кризовими явищами в еконо* зростаючим погіршенням становища широких нapo^ мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політ призвели до різкого загострення соціально-економічних j політичних суперечностей у країні. Наслідком цього гострення стало падіння наприкінці 1965р. уряду на президентом А. Сукарно.

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

Міжнародні відносини режиму «нового порядку»

Провал «руху ЗО вересня» 1965 р. став зр> приводом для антикомуністичної й антипрез дентської кампанії, кінцевою метою якої б), державний переворот в Індонезії. Розгромивши протято» двох місяців компартію і масові демократичні орі

й позбавивши тим самим президента Сукарно моя_____

ефективного політичного маневрування, військове керіі ництво приступило до усунення з політичної арени набли-^ жених до президента кіл цивільної демократії й поетапне го усунення від влади самого А. Сукарно. З формуваї генералом Сухарто кабінету міністрів відбулася факт- _ передача військовим виконавчої влади, а в червні—лш 1966р. сесія Тимчасового народного консультативного

376

гресу (ТНКК) позбавила Сукарно титулу довічного президента. Цим самим було покладено початок легіти-мізації нового політичного режиму, що дістав назву «ново­го порядку». Весною 1967 р. спеціальна сесія ТНКК призначила генерала Сухарто виконуючим обов'язки пре­зидента, а в березні 1968 р. — обрала його новим пре­зидентом країни. Внаслідок численних реорганізацій ка­бінетів і військового керівництва новий політичний режим ставав дедалі авторитарнішим. Це відбивалося у сфері не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики країни, ос­новний зміст якої визначався передусім президентом та його найближчим оточенням.

Улітку 1966 р. на сесії ТНКК було прямо заявлено, що попередня зовнішня політика недостатньо відповідала національним інтересам і цілям індонезійської революції, підкреслено, що прагнення Індонезії виступати в ролі «маяка» для країн Азії й Африки за відсутності полі­тичної, воєнної й економічної стабільності всередині країни викликало лише збільшення злиднів і страждань народу, підірвавши його віру в уряд, а конфронтація з Малайзією і вихід з ООН призвели врешті-решт до між­народної ізоляції країни. Конгрес закликав повернутися до активного й незалежного зовнішньополітичного курсу, що базується на національних інтересах, які не повинні приноситись у жертву міжнародним. Зазначалося також, Що проголошена після перемоги революції 1945 р. неза­лежна й активна зовнішня політика має базуватися на принципах мирного співіснування і добросусідства, на принципах Бандунга, на прагненні до регіонального співробітництва. В рішеннях ТНКК указувалося, що Індонезія, відмовляючись від участі у військових блоках і союзах, виступає також за заборону розміщення інозем­них військових баз будь-якої країни на території іншої, оскільки наявність останніх веде до посилення міжна­родної напруженості. Конгрес звернув особливу увагу на те, що ядерна зброя являє собою загрозу для справи миру в усьому світі й існування людства, і закликав індоне­зійський уряд підтримувати будь-які кроки, спрямовані На заборону ядерних випробувань у військових цілях. Як Першочергові зовнішньополітичні завдання країни ТНКК Визначив повернення втраченої довіри інших держав, сприяння регіональному—співробітництву в Швденно-

377

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Східній Азії, повернення в ООН і припинення кош] тації з Малайзією.

Вже ЗО травня в Бангкоці (Таїланд) розпочались іі незійсько-малайзійські переговори, наслідком яких лише спільна заява для преси. В ній сторони консі вали досягнення згоди відновити дружні відносі підтримувати прямі контакти. Тоді в справу втр> західні країни, які прямо чи опосередковано підтрі вали Малайзію як антикомуністичний бар'єр на індонезійсько-китайського зближення в період «скеро^ ної демократії». Вони дали зрозуміти індонезійській роні, що доки не припиниться конфронтація з лайзією, ні про яку економічну допомогу не може буї мови. В контексті викладеного слід підкреслити, ТНКК націлював індонезійський уряд на проведеї зовнішньополітичного курсу, який відповідав би пер сім економічним інтересам країни. 11 серпня 1966 Джакарту прибула малайзійська делегація на чолі., прем'єр-міністром країни А. Разаком, і в той самий де був опублікований текст угоди про припинення кої ронтації. Одночасно з припиненням конфронтації з лайзією Індонезія здійснила кроки до нормалізації носин із Сінгапуром, який вона не визнала після і виходу в серпні 1965 р. зі складу Малайзійської Ф рації. Дипломатичні відносини з Малайзією і Сії Індонезія офіційно встановила восени 1967 p. Hop» зація відносин із сусідами відповідала національним ресам Індонезії, сприяла поліпшенню я економічні зв'язків із традиційними ринками Малайзії й Сінга Наприкінці вересня 1966 р. Індонезія відновила своє сг робітництво з ООН.

Усі ці кроки вивели Індонезію з певної дипломат ізоляції на регіональному й міжнародному рівнях. У період зовнішня політика країни набирала дедалі ві разнішого прозахідного характеру. Підкреслюючи, основи зовнішньої політики залишилися непорушними,, змін зазнали лише методи її проведення, лідери «нової порядку» відмовились від «революційного романтизії Сукарно й перейшли до політики прагматизму. При веденні своєї зовнішньої політики індонезійський уря змушений був постійно оглядатися на позицію країні донорів, хоч і виступав зі спростуванням закидів у тому|

378

що Індонезія «схилилася вправо через матеріальні м вання». Проте її відносини з іншими країнами і сп] часто вимірювалися тією допомогою, яку вона від отримувала.

Викладене певною мірою проливає світло на стаї ня лідерів «нового порядку» до міжнародних подій відбувалися в південно-схщноазіатському регіоні в д половині 60-х — 70-х роках. Індонезія припинила і вати підтримку боротьбі в'єтнамського народу црот. ресії Вашингтона в Індокитаї, заявила, що вона не ні офіційного статусу за представництвом Націоналі фронту визволення Південного В'єтнаму, відкрит Джакарті в попередні роки, а визнання створене червні 1969 р. Тимчасового революційного уряду Пі] ного В'єтнаму було відкладено до закінчення перего У Парижі. Індонезійські представники в Міжнар< контрольній комісії з В'єтнаму аж до перемоги пі] нов'єтнамської революції весною 1975 р. виступал підтримку сайгонського режиму, чим Вашингтон к( тався для затягування і зриву виконання Паризької ] ³ В'єтнаму.

Підтримала Індонезія й американську політику в боджі, коли Вашингтон порушив її суверенітет і розі агресивну війну проти камбоджійського народу. Всуі Позиції світової громадськості, яка вимагала негайн

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

безумовного припинення агресії в Камбоджі та виведеї американських і союзних військ із країни, правлячі ко^ Індонезії не тільки не засудили американську агресію, a j виступили ініціаторами «мирної конференції», прикрі

ЮЧИСЬ ПрагаеННЯМ ВІДВернуТИ «Пряму Загрозу МИРУ Й 6с:

пеці в усій Південно-Східній Азії». Позиція Індонезії Лаосу мало чим відрізнялася від її позиції щодо амер» канської агресії в Камбоджі.

Таким чином, внутрішня політика правлячих кіл донезії, які пов'язували надії на економічну й політ стабілізацію в країні з провідними капіталістичними жавами, справляла вплив на зовнішню політику кра що об'єктивно відбивалося в прозахідній орієнтації проведенні політики неприєднання.

Політичні зміни, що відбулися в Південно-Схід-| ній Азії в першій половиш 60-х років, позначив лися на подальшому розвитку міжнародних від^ носин у регіоні і в Азії в цілому. В Брунеї на виборах! іуьг р. в законодавчу раду перемогла Народна партія Бру-1 нею, проте розпочате під її керівництвом збройне повс-f тання було придушене, а сама партія поставлена поза! законом У 1963 р. шляхом об'єднання Малайської Феде-І рації з Сінгапуром, Сараваком та Сабахом утворилася Федерація Малайзія. В 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу! цієї федераті й був проголошений самостійною держа-1 вою. У внутрішній і зовнішній політиці Індонезії відбувся! різкий поворот управо внаслідок установлення в країні! політичного режиму «нового порядку», вирішальна роль у і якому належала індонезійській армії. Політику придушен- ? ня демократичних свобод здійснювало військове керів­ництво Таїланду, що прийшло до влади в 1957 р.

380

Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

Слід підкреслити, що всі фактори внутрішнього роз­витку, що впливали на зміст загальнополітичного клімату в Південно-Східній Азії, діяли на тлі посилення прагнен­ня західних держав до закріплення залежності колоній. Разом з тим наприкінці 60-х років акценти в розподілі «сил тиску» в регіоні дещо змістилися. У зв'язку з ослаб­ленням позицій Великобританії в Азії й нездатністю СІЛА придушити силою національно-визвольний рух в Індокитаї відбувалися поступове посилення економічної ролі Японії й підвищення впливу КНР у регіоні.

Передумови створення в Південно-Східній Азії суб-регіональної організації склалися в другій половині 60-х років. Прагнення країн регіону до встановлення взаємних різносторонніх зв'язків становило вияв універсальної й об'єктивної тенденції до регіональної інтеграції. Не випадково тоді в «третюму світі» поширилася коїщепція «колективної опори на власні сили», яка ідеологічно обґрунтовувала необхідність економічного, політичного й культурного зближення цих країн, зміцнення їхнього взаємного співробітництва.

Перші спроби налагодження в Південно-Східній Азії регіонального співробітництва були здійснені ще на по­чатку 60-х років. І хоча створені в той період перші субрегіональні організації — Асоціація Південно-Східної Азії і МАФІЛШДО — виявилися недовговічними у зв'язку з відсутністю необхідних для їхньої діяльності передумов, проте вони заклали підвалини, на яких зго­дом, уже в сприятливіших умовах, постала Асоціація дер­жав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Створенню АСЕАН сприяли такі фактори, як одно

тшіність економічних систем країн, схожість соціально

політичних структур, культурна спільність та ідеологиа

однорідність. 8 серпня 1967р. на засіданні міністрів законі

донних справ Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, ТаїландуМ

Філішіін у Бангкоці було проголошено утворення щ

субрегіональній основі Асоціації держав Південні

Східної Азії. Офіційна мета організації — прискоренні

економічного зростання, соціального прогресу й культуга

ного розвитку, сприяння встановленню миру й стабіян

ності в Південно-Східній Азії. Найвищим органом орга|

нізації стали щорічні конференції міністрів закордоння!

справ, що проводились по черзі в столицях країн Асоцщ

ції. У випадках виникнення надзвичайних обставин, криї

зових ситуацій, конфліктів і т.д. передбачалося проведем

ня спеціальних конференцій міністрів закордонних справ

з метою вирішення особливо важливих і терміновим

переважно політичних, проблем. Я

Головними спонукальними причинами, які привели

до створення субрегионально! організації, були причини

не тільки внутрішнього, а й зовнішнього характеру. Дед

того ж політичні міркування нерідко превалювали наді

економічними. Створення АСЕАН за часом збіглося Л

апогеєм американської агресії у В'єтнамі, коли азіатсьш

союзники Вашингтона вочевидь упевнилися в його шш

здатності силою стримати зростання національно-визм

вольного руху в Південно-Схщній Азії, забезпечити спрца

ятливі політичні умови для стабільного розвитку кращі

регіону. Вашингтон, як вважали в регіоні, не зміг також!

протистояти посиленню там позицій Радянського Союзи

й Китаю. Створюючи АСЕАН, керівники п'яти державі

прагнули завчасно підготуватися до будь-якого можлиЗЯ

вого наслідку боротьби між двома політичними силами вЖ

Індокитаї, створити умови для того, щоб азіатські проб-Я

леми вирішувалися самими азіатами в межах регіональяИ

ного співробітництва. Внутрішньорегіональним чиннизИ

ком створення АСЕАН було намагання ухвалювати код

лективні рішення і мирним шляхом усувати складні суігеД

речки й конфлікти, що виникають між державамжИ

Південно-Східної Азії. Слід зазначити, що хоча творіщИ

Асоціації всіляко підкреслювали, що вона задумана не якИ

політичний і тим більше не як воєнний союз, а якИ

організація, покликана розглядати питання економічної,*Я

332

Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

Зі створенням АСЕАН уряди країн субрегіону пов'я­зували надії на вирішення однієї з найгостріших для них проблем — проблеми безпеки, яку в Асоціації поділяють на внутрішню, регіональну й зовнішню. Під внутрішньою розуміється безпека від загрози збройних виступів на­ціональних меншин, сепаратистських рухів та антиуря­дових угруповань екстремістського типу, що були основ­ним чинником політичної нестабільності в ряді країн, зокрема в Малайзії, Індонезії, Таїланді та на Філліпінах. Регіональна безпека означає усунення загрози, що ви­никла б унаслідок конфліктів між державами Південно-Східної Азії. Зовнішня безпека передбачає запобігання можливій агресії нерегіональних держав, насамперед ве­ликих.

Проблема забезпечення регіональної безпеки безпосе­реднім чином пов'язана з таким елементом політичного співробітництва між країнами—членами АСЕАН, як координація їхньої зовнішньополітичної діяльності. Ма­буть, найважливішим здобутком початкового етапу ста­новлення АСЕАН стало вироблення концепції «зони миру, свободи й нейтралітету» в Південно-Східній Азії, прого­лошеної в Куала-Лумпурі в листопаді 1971 р. Сутність концепції полягає в прийнятті державами Південно-Східної Азії зобов'язання будувати свої відносини на основі принципів мирного співіснування, утримуватись від участі в конфліктах між великими державами, від розміщення на своїх територіях іноземних баз тощо. Га­рантії безпеки асеанівської зони мали надати великі дер­жави — США, КНР та СРСР. Хоча «концепція нейтра­лізації», як назвали концепцію Куала-Лумпурської декла­рації, і здобула підтримку в ООН, проте в той час вона не Дістала подальшого розвитку, оскільки навіть у самій АСЕАН по-різному тлумачилися її положення. Зокрема, спірним залишалося питання про поширення принципів миру, свободи й нейтралітету на країни, які були пов'я­зані військовими угодами з неасеанськими країнами й мали на своїй території іноземні військові бази. В цілому ж до 1976 р. характерні риси діяльності АСЕАН ста­новили риторика й відсутність відчутних результатів.