Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Необхідно зазначити, що хоча західні країни й заявили про свою підтримку Індії у збройному конфлікті з КНР і почали надавати допомогу з метою зміцнення її оборо­ноздатності, вже дуже швидко вони, з ініціативи Великобританії, зробили спробу натиснути на Делі, аби примусити Індію вступити в переговори з Пакистаном з кашмірського питання. Зі своєї сторони Пакистан, не пропускаючи нагоди домогтися вирішення кашмірської проблеми на свою користь, висловлював різкий протест проти надання Індії американської військової допомоги у вигляді зброї та обладнання. Пакистанські правлячі кола стверджували, що Індія використовує інцидент із Китаєм з метою одержання великих об'ємів військової допомоги від СІЛА, і висловлювали побоювання, що вона застосує отриману зброю проти Пакистану.

Американський уряд у своїй публічній заяві запевнив Пакистан, що військова допомога Індії призначається виключно для захисту від Китаю і що Вашингтон здійс­нить необхідні кроки для недопущення її застосування в агресії проти Пакистану. В заяві американського прези­дента стверджувалося, що наступ Китаю на індійський субконтинент становить загрозу як Індії, так і Пакистану. У зв'язку з цим він закликав уряди обох країн усвідомити загальний інтерес у відбитті цієї агресії. Можна припус­тити, що, підтримуючи на рубежі 50-х років Індію як дружню нейтральну державу, Вашингтон прагнув пере­могти в «холодній війні» її союзника — Радянський Союз, для якого допомога з боку західних держав Індії в цьому регіональному конфлікті була несподіваною.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри­чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї­нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич­ки індійських і китайських військ. Під час пакистано-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в ін­дійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверенітету Індії у зв'язку з будівництвом стратегічного

400

в міжнародних відносинах

шосе між китайською провінцією Синьцзян і районом Гілгіт у Кашмірі, яке призначалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в страте­гічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського океану.

Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладню­вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе­реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча­ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз­мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від­носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на­дійний ринок збуту.

Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справ­ляли безпосередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.

Своєрідним рубежем в індійсько-китайських відноси­нах стала криза на Індостанському півострові, що виник­ла внаслідок посилення національно-визвольної бороть­би східнобенгальського народу проти диктаторського ре­жиму генерала А. М. Ях'я-хана. Пекін звинуватив Індію в тому, що вона за підтримки іншої держави розв'язала війну на Індостанському півострові. Під «іншою держа­вою» розумівся СРСР, який надав Індії широку військову й політичну допомогу в межах індійсько-радянського Дого­вору про мир, дружбу й співробітництво від 9 серпня 1971р. Цей договір добре послужив обом країнам. Радянський Союз отримав надійного друга в Русі неприєднання і союзника, на якого він завжди міг покластися, а також можливість бути присутнім у стратегічно важливому й

- 401

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Подальший розвиток індійсько-китайських відносин відбувався в руслі нових тенденцій, що позначилися в зовнішній політиці КНР на початку 80-х років. У своїй новій зовнішньополітичній стратегії Пекін відводив чіль-

Тема 5 Країни Південної Азії

в міжнародних відносинах

не місце примиренню з Індією. Орієнтація на віднов­лення добросусідських відносин з КНР почала усталю­ватися і в індійських правлячих колах. З нормалізацією іщцйсько-китайських відносин офіційний Делі пов'язу­вав можливість зменшення економічного й політичного тягаря оборонних заходів, зокрема пов'язаних з утриман­ням великої армії вздовж індійсько-китайського кордону.

В міжнародному житті південноазіатського суб­континенту важливу роль відігравали відносини між Індією і Пакистаном. Специфіка цих від­носин визначалася розвитком індійсько-пакистанських суперечностей, що виникли ще в процесі поділу колись єдиної Індії й мали глибокі соціальні, політичні та ре­лігійні корені в кожній з країн.

Умови, що склалися в Пакистані після проголошення його незалежною державою, нагально вимагали широко­го і всебічного розвитку національної економіки, підви­щення життєвого рівня населення країни. Досягнення цих цілей було можливим лише шляхом глибоких соці­ально-економічних перетворень, ліквідації колоніальних та доколоніальних пережитків у всіх сферах життя па­кистанського суспільства, демократизації суспільного й політичного життя, проведення самостійної зовнішньої політики, розвитку широких зв'язків і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами, незалежно від їхнього суспільного устрою. Проте правлячі кола Пакистану не здійснили якихось серйозних соціально-економічних пе­ретворень, вони виявилися нездатними створити сприят­ливі умови для розвитку капіталізму в країні, усунути пережитки минулого, що цьому заважали, провести мо­дернізацію пакистанського суспільства в межах вибрано-

403

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

го шляху розвитку, налагодити взаємовигідне співробіт­ництво з якомога ширшим колом країн.

Перебуваючи при владі, напівфеодальна поміщицька верхівка й велика буржуазія Пакистану спрямували дер­жавну політику на зміцнення своїх позицій у країні. Вони нехтували інтересами не тільки широких народних мас, а й інтересами інших груп панівних класів, які були тіс­ніше пов'язані з капіталістичним підприємництвом, праг­нули прискореного розвитку капіталізму в Пакистані, а отже й певної модернізації суспільства. До цих груп на­самперед належали зростаюча промислова буржуазія і досить широкий прошарок середніх поміщиків. В умовах внутрішньої нестабільності правлячий блок Пакистану зробив ставку на зовнішню підтримку й допомогу у ви­рішенні як економічних, так і зовнішньополітичних проблем, зокрема спорів з найближчими сусідами. Як відомо, в процесі поділу Британської Індії виникла низка складних проблем між Індією і Пакистаном, найваж­ливішими серед яких були визначення кордонів двох дер­жав, розподіл вод річки Інд та державна належність кня­зівства Кашмір.

Уже за кілька місяців після досягнення Пакистаном незалежності між ним і Індією вибухнув збройний конфлікт, спричинений неврегульованістю кашмірського питання. Цей конфлікт містив елементи територіальних спорів, що сконцентрувалися в основному навколо проб­леми Кашміру, яка протягом більш як півстоліття за­лишається кризовою точкою у взаємовідносинах між Ін­дією і Пакистаном. Індійсько-пакистанський спір є не тільки внутрішньою проблемою двох держав, а й регіо­нальним конфліктом, яким його визнали після індійсько-китайської війни 1962 р.

Географічне положення Кашміру визначає його вагу для міжнародної безпеки Індії, її економіки та зв'язків з іншими країнами. Цими самими параметрами зумов­люється і важливість Кашміру для Пакистану. Для Індії втрата Кашміру не тільки означатиме втрату родючої й населеної Кашмірської долини, а й позбавить підстав претензії Індії на район Аксай Чин, а також поставить під загрозу контроль над Пенджабом. Для Пакистану втрата Кашміру означатиме втрату сухопутного зв'язку з Китаєм — найважливішим його союзником в Азії, а також загрожу-

404

Тема 5 Країни Південної Азії

ватиме його присутності в стратегічно важливих районах на кордонах з Афганістаном і Китаєм. Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави.

Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко­номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням ЗО жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле­мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо­шенням З червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його ак­тивно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобри­танії й США пояснюється прагненням установити конт­роль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.

Пакистано-індійський збройний конфлікт через Каш­мір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії ООН удалося досяг­нути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки ООН від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, яка розділила князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на дві частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні й північні райони князів­ства, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини кня­зівства під його історичною назвою відійшли до Індій­ської Республіки. Індія не виконала вимогу ООН про­вести в Кашмірі плебісцит з питання його приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього вивести свої війська з захопленої частини князівства, а

405

також на те, що рішення про входження князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його правителем Харі Сінгом і юридично князівство є не­від'ємною частиною Індії. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загро­за посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби ООН урегу­лювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив­ними.

Відверто пропакистанська позиція англо-американсь-кого блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір­ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос­тупове усунення ООН від участі в кашмірському врегу­люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 pp. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд невре-гульованих проблем. Серед них були численні прикор­донні питання, врегульовані в межах січневої I960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо­ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

406

в міжнародних відносинах

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос­трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос­тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962 р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припи­нення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто­рін провести переговори з метою визначення й уточнен­ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не­законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в ООН про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па­кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи­тання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус­кладнила її міжнародне становище й певним чином пос­лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні Врегулювання спірних питань з Пакиста­ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо­дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулюван­ня шдійсько-пакистанських розбіжностей.

Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962 р. Індія розпо­чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напру­женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди. Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на ін-дійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у

407

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін' використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р/ сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе­редництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була до­сягнута індійсько-пакистанська угода про припинення вог­ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965 р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-па­кистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джам-му і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів ООН у Кашмірі з приводу порушен­ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря ООН із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува­чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при­пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри­мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.

Індійсько-пакистанський конфлікт викликав занепо­коєння світової громадськості і з самого свого початку опинився в центрі міжнародної уваги. На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки ООН 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного при­пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання

408

Тема 5 Країни Південної Азії

припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулю­вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і по­дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи­нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни­ща на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і СІЛА. Сконцент­рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи­нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Незважаючи на припинення вогню, загроза перерос­тання двостороннього конфлікту в міжнародний залиша­лася реальною. Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про­вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан­нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру­гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони зай­мали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе­редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф­лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па­кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянсь­кого уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прий­няли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і прези­дента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулю­вання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися під­писанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нор-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

мальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мир­не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Своєю участю у врегулюванні шдшсько-пакистансь-кого конфлікту Москва створила важливий політичний прецедент у міжнародних відносинах. Цього разу не тільки Захід і країни, до яких Індія традиційно зверталась у моменти криз, а й ООН була усунута від участі у вирішенні проблем цього стратегічно важливого регіону. Вашингтон, заявляючи про бажання принести мир на розкраюваний війною півострів, стояв на тому, що шлях до цього лежить через ООН. Дипломатичне втручання Москви заблокувало й китайську участь у врегулюванні конфлікту, в якому Пекін мав на меті свої інтереси. Мос­ква здобула важливу дипломатичну перемогу і значно просунулась вперед у справі формування спільної позиції з країнами субконтиненту на міжнародній арені.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов'язувані з ними надії не виправ­далися. На думку фахівців, головною причиною неефек­тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після^ 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декла­рації й відведення обома сторонами своїх військ СІЛА відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

410

Тема 5 Країни Південної Азії

• Бангладешська криза

■

Підписані в Ташкенті в січні 1966 р. індійсько-пакистанські угоди на певний час пригасили гостроту у двосторонніх відносинах країн Індо­стану. Встановилась атмосфера стриманого оптимізму, вперше з'явилася надія, що Індія і Пакистан зуміють звернути зі шляху конфліктів і жити в мирі й дружбі. Проте породжені Ташкентом надії виявились ілюзією: взаємні звинувачення знову почали затьмарювати індійсь-ко-пакистанські відносини. Обидві країни по-різному тлу­мачили зміст Ташкентської угоди й чекали від неї абсо­лютно різних наслідків. Пакистан уважав її першим кро­ком у розморожуванні кашмірського питання, вирішення якого він бачив у приєднанні Кашміру до своєї території. Ісламабад пропонував провести плебісцит під міжнарод­ним контролем, будучи впевненим у своїй перемозі на ньому. Індія заперечувала проти референдуму. З точки зору її уряду, значення Ташкентської угоди полягало в появі надії на те, що обидві країни відмовляться від засто­сування сили, припинять сіяти взаємну ненависть і про­водитимуть реалістичні переговори з турбуючих їх проб­лем, не вдаючись до іноземного втручання.