Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

та підготовки кадрів, зайнятості, вивчення та викорисі ня природних ресурсів, розвитку науки й техніки та вдс коналення управління, в тому числі й економікою. вищим органом ЕКА є щорічна конференція міністрів, відповідають за економічний розвиток, фінанси та шіану| вання. ЕКА створила цілу низку наукових проектних навчальних закладів. Зокрема, це Африканський іі економічного розвитку та планування в Дакарі (Сенеї Інститут розвитку водних ресурсів у Дар-ес-Саламі (Та занія), Інститут соціальних досліджень у Тріполі (Лівія), j Згідно з розробленими ЕКА принципами і з її ініціа! тиви було створено Африканський банк розвитку. В за-І значений період ЕКА підготувала низку загальноафри-1 канських економічних програм, які стали основою стра-^ тегії розвитку держав-членів. Найважливіші серед Принципи реалізації нового міжнародного економічног порядку в Африці (1976—1981—1986), Стратегія розвиг для Африки на третє десятиліття ООН, Монровійська стратегія (1979) та розроблений на її базі Лагосжий плс дій (1980), спрямований на створення до 2000 р. Афри-j канського спільного ринку, а потім Африканського еконс мічного співтовариства. Зазначимо, що виконання цьог завдання сьогодні виглядає малореальним.

Тема 7 Система міжафриканських відносин

Першим кроком до утвердження СРСР в Афригі став радянський ультиматум 1956 р. Франції Англії та Ізраїлю, який містив вимогу негайні припинити агресію проти Єгипту, а також погрозу : правити в цю країну радянські війська на допомогу же{ агресії. Протиборство, яке розгорнулось в Африці а„ країнами Заходу й СРСР, серйозно впливало на міжафрі канські відносини.

Кожна з колишніх метрополій об'єднувала навкол< себе свої колишні колонії. Англія створила Співдруж­ність. З її 33 членів 12 були африканські країни. Франці не вдалося укласти політичний союз з колишніми коло­ніями, але вона підтримувала з ними особливі відносини закріплені угодами про співробітництво. Велику роль } відносинах Франції з колишніми колоніями відіграваї військово-політичний чинник. Наприкінці 70-х роки Франція співпрацювала у військовій сфері (спеціалісти поставки зброї та спорядження) з 19 державами Африки Вона мала військові бази в Сенегалі, в Кот д'Івуарі тї Габоні. В 1968 p., щоб підтримати уряд президента То мбалбая в його збройній боротьбі проти Фронту націо­нального визволення (ФРОЛІНА), Франція направила і Чад на прохання цього уряду свої війська. В 1976 р. вот підтримала уряд Ф. Маллума, який внаслідок переворот] захопив владу, але невдовзі вивела війська. В 1977 р французькі транспортні літаки доставили до провінцї Шаба (Заїр) марокканські війська, а в 1978 р. французьк війська безпосередньо взяли участь у придушенні в ції провінції повстання проти центрального уряду Мобуту. v Кот д'Івуаром і Габоном Франція уклала угоди про спіль­ну оборону.

Що стосується СІЛА, то вони намагалися згуртуваті Африку на прозахідних засадах, але африканській полі­тиці Сполучених Штатів бракувало внутрішньої єдност та послідовності. Реалізація доктрини «нових рубежів* Д. Кеннеді супроводжувалася деякою активізацією СІШ в Африці.

Самостійний об'єднавчий чинник, часто антизахід ний, становила боротьба народів Африки за цілковиг ліквідацію колоніалізму, яка мала загальноафриканськш характер, виходила за межі колишньої колоніальної на лежності. Захист корінних міжнародних інтересів афри канських держав, їхня боротьба за ліквідацію расистсько го режиму Преторії, за новий міжнародний економічниі порядок стали потужним згуртовуючим фактором.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 7 Система міжамериканських відносин

ред Москва вважала, що успіхи на цьому шляху всілякої підсилюють політично й економічно СРСР і ослабляють] Захід, тобто капіталістичну систему. Слід також зазначиЦ ти, що комуністична доктрина вимагала практичного і твердження тези, що соціалізм неминуче здобуває нові Щ нові перемоги у світі. Це було необхідно для підтримання'! віри в комуністичну доктрину в самому СРСР і тим са­мим збереження існуючої там системи. З цією метою для! радянської політики в Африці була розроблена відповідна! теоретична база, схоластична за своїм змістом. її головнії положення зводились до такого: колоніалізм і експлуа-| тація народів Африки є породження капіталізму й тому в| Африці існує об'єктивне прагнення до розвитку за соціа-І лістичною моделлю, яка одна в змозі швидко ліквідувати! відсталість. В Африці склалися об'єктивні сприятливії умови для розвитку шляхом соціалістичної орієнтації, бо| національної буржуазії там немає, тож африканці неі розрізняють колоніалізм і буржуазію, і їхня ненависть доі колоніалізму є водночас ненавистю до буржуазії. До тогої ж відсутність або слабкість власної буржуазії означали! слабкість або відсутність опору прогресивним перетво-1 ренням. Із наведених суб'єктивістських конструкцій, у| яких бажане видавалося за об'єктивно необхідне, випли-і вало, що чим відсталіша країна, тим кращі умови роз-| витку соціалізму.

На практиці ці теоретичні побудови обернулися актив-1 ною підтримкою авторитарних режимів, що були створенії під прикриттям соціалістичної фразеології, а по суті. собою найгірші зразки державного капіталізму, де владаї означала власність на всі багатства країни. Слід згадати! ще один постулат радянської пропаганди: соціалізм,! СРСР за мирне співіснування з капіталізмом, але такого| співіснування не може бути у сфері ідеології, ідеологія боротьбу припинити не можна. При цьому одним з еле* ментів ідеологічної боротьби проголошувалося «утверді ження ідей соціалізму в Африці». Захід убачав у цьо» намір Радянського Союзу зламати співвідношення се що склалося, і потіснити Захід у регіонах, які ніколи де сфери інтересів Росії, а потім СРСР не входили. І це буляї правильна оцінка дій та намірів СРСР. Як стало відоа після розпаду СРСР, Міністерство закордонних справ вяй конувало суто техніко-дипломатичну функцію поі

476

Саме з просоціалістичними «прогресивними» режима­ми в Африці Радянський Союз підписав договори про дружбу й співробітництво: Єгиптом (1971), Сомалі (1974), Анголою (1976), Мозамбіком (1977), Ефіопією (1978), Народною Республікою Конго (1981). Єгипет 1976 р. і Сомалі 1977 р. ці договори розірвали.

За станом на кінець 70-х років з участю СРСР в Аф­риці було збудовано 280 різноманітних об'єктів, у тому числі 100 промислових підприємств. Це безперечно пози­тивний показник. Водночас слід відзначити невисокий технічний рівень виробничих об'єктів, особливо про­мислових, збитковість державних підприємств через каз­нокрадство, роздуті штати та неефективне управління. Особливо негативні наслідки мало здійснення штучних планів з розвитку державного сектора та кооперування в сільському господарстві, чому СРСР завжди надавав ак­тивну допомогу. На практиці це призводило до занепаду сільськогосподарського виробництва.

Переважну частину допомоги СРСР країнам Африки становила військова допомога, тобто продаж зброї, війсь­кової техніки та надання послуг фахівців. На кінець 80-х років заборгованість 31 африканської країни Радянсько­му Союзові досягла 14 млрд інвалютних рублів, або 23 млрд доларів СІЛА. З них переважна частина —11,6 млрд крб. (19 млрд 52 млн доларів) припадала на шість країн, на­самперед Анголу, Мозамбік та Ефіопію. Це був суто політичний борг, і нездатність африканських країн його повернути засвідчувала неефективність допомоги.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ _FJ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Дії СРСР, спрямовані на згуртування держав «соща-₄| дієтичної орієнтації», ускладнювали відносини між афри_т канськими країнами, привносили в ці відносини розкол.^

Коли в ООН або на інших міжнародних форумах обго-J ворювалися гострі питання, особливо пов'язані з зов нішньою політикою СРСР, радянська дипломатія всі* засобами намагалася змусити африканських союзю голосувати так, як це потрібно Москві. Звичайно, це йшло на користь міжафриканським відносинам.

Дуже ускладнили ці відносини події в Анголі. Коли час боротьби проти португальського колоніального pe-J жиму в 1956 р. була створена ліва організація Народні "^ рух за визволення Анголи (МІТЛА), СРСР всіма засобами підтримував її. Після скинення фашистського режиму! Салазара у квітні 1974 р. новий уряд Португалії надаві незалежність колоніальним володінням. Претендентами;! на формування органів влади в Анголі були три орга- і нізації: МПЛА, Національний фронт визволення Анголи! (ФНЛА) на чолі з X. Роберто (контролював північ країшщ та Національний союз за повну незалежність Анголи] (УНІТА) на чолі з Ж. Савімбі (південь країни). Згідно Щ угодою, підписаною в м. Алворі (Португалія) португаль-і ським урядом і трьома організаціями, передбачалос^І створити трипартійний перехідний уряд, який мав підго-І тувати проведення виборів до установчих зборів, і об'єд-1 нати збройні сили всіх трьох угруповань. Але, діючи щ стилі КПРС згідно з принципом «корінне питання ре«| волюції — це питання влади», МПЛА не збирався на{ справді ділитися владою. Почалися збройні сутички МПЛА та двома іншими угрупованнями. Влітку діяль4| ність перехідного уряду припинилася. Ситуація в країї' стала настільки напруженою, що XII сесія Асамблеї ОАС (Кампала, липень—серпень 1975 р.) включила питаї «Про становище в Анголі» до порядку денного. На Асам-j блеї Гвінея, Ефіопія та деякі інші відверто прорадянсь країни виступили проти примирення між МПЛА і суперниками, переважна частина членів ОАЄ була за прї мирення. Врешті-решт сесія Асамблеї ОАЄ ніякого рі шення не прийняла.

11 листопада 1975 р. була проголошена Народна публіка Ангола під керівництвом МПЛА. Більшість хідних держав її не визнали і домагалися створення к<Щ ліційного уряду.

Тема 7 Система міжафриканських відносин

На допомогу ФНЛА та УНІТА прийшли ПАР і Заїр, що вирядили війська на землю Анголи, яка стала також плацдармом для СВАПО та інших сил, що боролися за незалежність Намібії. У відповідь в Анголі на початку 1976 р. висадилися кубинські війська, що зміцнило ста­новище МПЛА. Подальший перебіг подій ще більше ус­кладнив ситуацію. Незважаючи на поради Сенегалу ство­рити уряд із представників усіх трьох організацій, ОАЄ 12 лютого за пропозицією Нігерії, яка не належала до країн соціалістичного вибору, прийняла Народну Респуб­ліку Анголу 47-м членом організації. Але з питання став­лення до введення кубинських військ в Анголу сили су­противників і прихильників цього кроку розподілились таким чином, що в ОАЄ виникла патова ситуація і нія­кого рішення прийняти не вдалося.

Коли ж у 1977р. Сомалі напала на Ефіопію, радянсь­ко-кубинська інтервенція повторилася в Ефіопії. Загалом, за даними США, навесні 1978 р. в Африці налічувалося близько 40 тис. кубинських військовослужбовців (25 тис. — в Анголі, 17 тис. — в Ефіопії, 800 — у Мозамбіку, 100—300 — в Танзанії). В період 1975—1984 pp. Куба втратила в Африці 15 тис. вбитими та 35 тис. поране­ними. Перебування цих військ створювало загрозу вторг­нення в Південну Родезію (Зімбабве), Намібію та ПАР. Присутність кубинських військ і відповідні дії СРСР роз­кололи африканські країни на прихильників і супротив­ників Куби та Радянського Союзу.

Введення кубинських військ на територію кількох аф­риканських країн було практичною реалізацією намірів «змінити в Африці співвідношення сил на користь «со­ціалізму та прогресу». В цілому це пройшло для СРСР безкарно, що стимулювало радянське вторгнення в 1979 р. в Афганістан. Агресія проти афганського народу стала додатковим чинником підриву єдності африкан­ських країн. Ангола, Ефіопія, Мозамбік оголосили цю акцію «братньою допомогою». До них приєдналась Буркі-на-Фасо. Переважна ж більшість країн Африки голосува­ла на сесіях Генеральної Асамблеї ООН та в інших орга­нах цієї організації за виведення іноземних військ з Афганістану.

478

Тема 8

ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

У період другої світової війни багато латишИ американських країн приєдналися до антигітле-. рівської коаліції, а Мексика й Бразилія направ вили свої військові частини на театри воєнних дій. Пере-! мога країн антигітлерівської коаліції суттєво вплинула на внутрішньополітичне життя латиноамериканських реЫ публік. Вона сприяла піднесенню демократичного руху,з

зростанню його масовості. Значно посилився вплив проф­спілок, страйкова боротьба дедалі частіше супроводжува­лась висуванням політичних гасел. У ряді країн комуністи добилися легалізації своєї діяльності.

Позитивний внесок у розвиток демократичного руху зробили патріотичні кола місцевої буржуазії.

Отже, в перші повоєнні роки в Латинській Америці склалися передумови для демократичних перетворень. У Гватемалі (1944), Венесуелі (1945), Перу (1945) втратили владу диктаторські уряди. У Гватемалі, Венесуелі, Еква­дорі були прийняті нові конституції, розширені демо­кратичні свободи. Під впливом перемог Радянського Союзу на фронтах другої світової війни до кінця 1945 р. дипломатичні відносини із СРСР установили 13 латино­американських держав.

У 40-ві — 50-ті роки помітно загострились економічні суперечності між правлячими колами Латинської Амери­ки і СІЛА. За встановлення більш вигідних для латино­американських країн відносин у цій сфері виступили не лише угруповання місцевої промислової буржуазії, які були заінтересовані в стримуванні зовнішньоторгової експансії США й обмеженні іноземного підприємництва, а й по­в'язані з сировинними галузями певні кола традиційної олігархії, які зазнавали економічних і політичних збитків. Уряди регіону демонстрували дедалі більшу непоступли­вість. На міжамериканських конференціях латиноамери­канські делегації неодноразово нав'язували Вашингтону Диспути з економічних питань. Виявилося прагнення до більшої незалежності від США в зовнішній політиці.

Так, у Венесуелі націонал-реформістські кола на чолі з Р. Бетанкуром, які прийшли до влади в результаті анти-диктаторського перевороту, проголосили основним прин­ципом зовнішньої політики розвиток відносин насампе­ред із демократичними латиноамериканськими країнами, а також зі США, Англією, СРСР. У листопаді 1945 р. Венесуела розірвала дипломатичні відносини з франкіст-ською Іспанією і з диктаторським режимом Домінікан­ської Республіки.

Початок «холодної війни» суттєво загальмував розви­ток ПОЗИТИВНИХ ТеНДеНЦІЙ у ВНУТРІШНІЙ І ЗОВНІШНІЙ ПОЛ1-

'6 9-302

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

типі більшості держав регіону. Континентом прокотилас хвиля реакційних переворотів, які призвели до встанов лення військово-поліцейських диктатур (у Перу й Вене суелі — 1948 p., в Болівії — І951 p., на Кубі —1952 p.). Бразилії в 1946 р., в Колумбії в 1949 р. консервативні силам удалося прийти до влади конституційним шляхол Правлячі кола латиноамериканських країн, які відчувад досить сильний тиск з боку США та місцевої реакції^ дедалі більше відходили на праві позиції.

В ці роки реакція завдала ряд сильних ударів демс кратичним силам. Переслідувався профспілковий рух, дик-н татарські режими ліквідували основні громадянські свої боди, ввели жорстку цензуру преси. В ряді держав ко-і муністи, інші ліві сили діяли в нелегальних умовах. Сис-; тема військово-політичних зв'язків Латинської Амері зі Сполученими Штатами суттєво обмежила політичний! суверенітет країн регіону.

Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

• Революції у Гватемалі та Болівії

Водночас саме в розпал «холодної війни», в аіч] мосфері, коли найменший вияв реформізму роз-1 глядався як «комуністична загроза», в Латин-] ській Америці відбулися дві буржуазно-демократичні ре-' волюції: у Гватемалі (1944—1954) та в Болівії (1952).! Революція у Гватемалі 1944—1954 pp. пройшла у своєму| розвитку кілька етапів. Уже в перші її роки за підтрь народних мас уряд X. Аревало (1944—1950) ужив ря заходів на захист національного суверенітету. Через від-j мову в концесіях американським нафтовим компаніям прийняття в 1949 р. Закону про нафту США в ті роки не, змогли заволодіти нафтовими багатствами країни. В ход затяжного конфлікту з компанією «Юнайтед фрут», спри­чиненою небажанням «Юнайтед фрут» задовольнити c ціально-економічні вимоги робітників компанії, yps X. Аревало часто ставав на бік трудящих. Одним з основ-

482

Нерідко уряд Гватемали виступав з самостійних, анти­імперіалістичних позицій. В ООН — на відміну від ба­гатьох латиноамериканських країн — позиція країни яв­но не відповідала відведеній їй Сполученими Штатами ролі слухняного учасника «машини голосування».

На міжнародних форумах представники Гватемали, хоч і залишались часто наодинці, виступали на захист на­ціонального суверенітету, наприклад права на незалежну від США зовнішню політику, відкрито звинувачували Спо­лучені Штати та їх союзників з-поміж військово-дикта­торських режимів у тому, що під приводом боротьби з комунізмом вони перешкоджають розвиткові Латинської Америки. Соціально-економічні й політичні перетворен­ня у Гватемалі в умовах «холодної війни» правлячі кола СІЛА розцінили як небезпечний прецедент порушення звичного «статус-кво» в безпосередній близькості до своїх кордонів. СІЛА прагнули створити обстановку ворожості навколо Гватемали. Це посилювалось тією обставиною, що диктаторські режими в сусідніх Гондурасі й Нікарагуа перетворилися на опорні пункти контрреволюції, які фі­нансувалися Вашингтоном і «Юнайтед фрут».

У 1954 р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагу-анським режимом А. Сомоси організували вторгнення військових найманців до Гватемали й придушили рево­люцію. Патріотично налаштовані дрібнобуржуазні про­шарки не змогли довести започатковані перетворення } Гватемалі до кінця. Уряд X. Арбенса не пішов на тісний союз із народними масами і в останній момент не зва­жився озброїти народ перед загрозою вторгнення.

Буржуазно-демократична революція в Болівії 1952 р.< хоч і мала порівняно менш радикальний характер і я* наслідок — нижче напруження протистояння країни з СІЛА, також стала помітною подією в політичному житт регіону. В 1952 р. уряд В. Пас Естенсоро під тиском

РОЗДІЛ НІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

народних мас націоналізував олов'яні копальні. By також прийнятий закон про аграрну реформу, запрог жено загальне виборче право, здійснено інші заходи sj демократизації суспільного життя. Болівійська праї верхівка досить швидко й ефективно скористалася дами визвольного руху і спрямувала подальший розвито» подій у річище компромісів з олігархією та імперіалізмом^ У галузі зовнішньої політики Болівія в 50-ті роки в ці-, лому дотримувалася проамериканської орієнтації. Одна* ряд акцій болівійської дипломатії, особливо в досить ко-J роткий період безпосередньо революційних перетвореї (1952 p.), виходили за традиційні рамки провашингтон-ської орієнтації й мали незалежний характер. В Еконоті мічній і Соціальній Раді ООН болівійська делегація внес-1 ла поправку до резолюції про право держав на націоналі лізацію і вільну експлуатацію природних ресурсів, ініці-j йованої делегацією Уругваю. Проти цієї поправки прокь? лосували тільки СІЛА.

У Спеціальному комітеті ООН з визначення агресії І Болівія підтримала пропозицію СРСР про включення ,і це визначення поняття опосередкованої, ідеологічної та' економічної агресії.

Окремо варто згадати режими X. Перона в Ар­гентині (1946—1955) і Ж. Варгаса в Бразилії,! (1950—1954), у зовнішній і внутрішній політиці яких своєрідно віддзеркалилася специфіка суспільного розвитку континенту. Режими X. Перона і Ж. Варгаса J об'єктивно відображали інтереси націоналістично налаш- | тованих угруповань місцевої буржуазії, яка прагнула до модернізації суспільства, до зміцнення своїх позицій за рахунок традиційної олігархії та іноземного капіталу.

Однією з характерних особливостей урядів X. Перона і Ж Варгаса була політика «економічного націоналізму», І

484

Тема 6 Латиноамериканська система міжнародних відносин

об'єктивно спрямована на зміцнення держсектора, обме­ження іноземного підприємництва в ряді важливих галу­зей, переорієнтацію зовнішньої торгівлі, національний ва-лютно-фінансовий контроль і т.д.

Схильність до постійного маневру, динамізм, праг­нення діяти на перетині інтересів різних соціальних угру­повань досить специфічно виявились у зовнішній політи­ці, наділивши її неоднозначністю і суперечностями, не­рідко зумовленими поєднанням взаємовиключних рис.

Особливо характерний у цьому плані режим X. Перо­на. Проголошення ним незалежної «третьої позиції» в міжнародних справах поєднувалося з відкритим антико-мунізмом, а відмова підписати двосторонній договір про взаємодопомогу зі СІЛА — з підтримкою вторгнення США в Корею. Відправка аргентинських військ у Корею не відбулася лише через рішучий масовий протест ар­гентинців.

Однак можливості для зовнішньополітичного манев­рування, до якого виявили схильність популістські режи­ми, в умовах «холодної війни» значно звузилися. Жорст­кий курс Вашингтона в регіоні, його політика «викручу­вання рук», тиск на Латинську Америку з допомогою фінансово-економічних важелів стримували зовнішньо­економічні амбіції Аргентини й Бразилії, змушували по­пулістські уряди до відступу від проголошених антиаме-риканських настанов і до пошуку компромісів з прав­лячими колами СІЛА. Так, прагнення уряду Ж. Варгаса у своїй зовнішній політиці дистанціюватися від СЛІА на­штовхнулося на сильний тиск Вашингтона по всьому фронту взаємовідносин двох країн з метою залучити Бра­зилію до участі в корейській війні, чому Сполучені Шта­ти надавали великого значення.

Внаслідок напруженої дипломатичної боротьби урядові Ж Варгаса вдалося обмежитися поставками СЛІА війсь-ково-стратегічної сировини, а також суттєвим розширен­ням військово-політичних зв'язків на початку 50-х років.

Широкомасштабний народний рух проти участі в ко­рейській війні справив потужний стримуючий вплив на правлячі кола латиноамериканських держав. У результаті замість запланованих Вашингтоном 140 тис. солдатів з Латинської Америки в Корею була відряджена лише 1 тис. колумбійських військовослужбовців, яку виділив дикта­торський режим X. Гомеса.

485

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

• Демократизація у країнах регіону. Посилення суперечностей зі США

В другій половиш 50-х років у Латинській риці настав новий період демократично-вольного руху. Він розгортався в умовах різкої загострення структурної кризи моделей розвитку. Дед очевиднішою ставала згубність для національних інтересі курсу військово-політичних режимів на консервацію д сталих соціально-економічних структур. Зростали анти-* диктаторські настрої, розширювався фронт демокрагач* них сил.

Під тиском демократичних рухів упали диктаторськ. режими М. Одрії в Перу (1956), Р. Пінільї в Колумбії, (1957), П. Хіменеса у Венесуелі (1958). В 1954—1956 рр.| вдалося відстояти конституційний режим у Бразилії.

Масові виступи громадськості наприкінці 50-х рої заблокували здійснення планів Пентагону і реа сил регіону щодо встановлення постійних зв'язків ™ НАТО й Організацією американських держав (ОАД). У ж роки демократичні сили зірвали спроби США й війсь кової верхівки країн Південного конуса утворити Півден-ноатлантичний пакт.

Помітну роль стали відігравати й нові підходи до нішньої політики, що поширилися серед буржуазно-ре формістських кіл.. Це, наприклад, дістало вираження «панамериканській операції» президента Бразилії Ж. Ку