Цитатне асорті письменника

• 
  Не плач від того, що це скінчилося, посміхнись тому, що це було.
  
• 
  Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я з тобою.
  
• 
  Жодна людина не заслуговує на твої сльози, а ті, хто заслуговують, не примусять тебе плакати.
  
• 
  Тільки тому, що хтось не любить тебе так, як хочеться тобі, не означає, що він не любить тебе усією душею.
  
• 
  Справжній друг той, хто держатиме тебе за руку і відчуватиме твоє серце.
  
• 
  Найгірший спосіб сумувати за людиною – це бути із нею й розуміти, що вона ніколи не буде твоєю.
  
• 
  Ніколи не переставай посміхатися, навіть коли тобі сумно: хтось може закохатися в твою посмішку.
  
• 
  Можливо, у цьому світі ти лише людина, проте для когось ти – цілий світ.
  
• 
  Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрічали не тих людей до того, як зустрінемо ту, єдину людину. Щоб, коли це станеться, ми були вдячні.
  
• 
  Завжди знайдуться люди, які зроблять тобі зле. Треба продовжувати вірити людям, але потрібно бути трохи обережнішим.
  
• 
  Не витрачай часу на людину, яка не намагається провести його з тобою.
  
• 
  Стань кращим і сам зрозумій, хто ти, перш ніж зустрінеш нову людину й будеш сподіватися, що вона тебе зрозуміє.
  
• 
  Не прикладай стільки зусиль, найкраще відбувається раптово.
  
• 
  Люди старіють, тому що перестають любити.
  

• 
  Щоб відіслати рукопис роману „Сто років самотності”, Маркесу не хватало 80 песо. Тоді він заложив міксер і фен своєї дружини Мерседес. Взнавши про це, вона сказала: „Не вистачає тільки, щоб роман виявився поганим”
  
• 
  В жовтні 2004 року було надруковано останній роман Маркеса „Спомини моїх сумних повій”. За місяць до офіційної презентації книжкові „пірати” викрали рукопис й запустили цю книгу у продаж. Письменник у відповідь на це змінив фінал роману. Мільйонний тираж було куплено за рекордно короткий строк. Піратські підробки, більшу частину яких конфіскувала поліція, на сьогодні омріяна річ для колекціонерів.
  
• 
  У 2006 році Педро Санчес, мер містечка Аракатака, в якому народився Маркес, запропонував перейменувати поселення в Макондо, на честь місця дії роману „Сто років самотності”. Було проведено голосування, але, хоча більше 90% тих, хто брав участь у голосуванні, проголосували за перейменування, так не сталося, тому що у голосуванні взяла участь лише половина із необхідних 7 400 мешканців.
  
• 
  У 2009 році уряд Мексики визнав, що мексиканська влада вела нагляд за Габріелем Гарсіа Маркесом з 1965 року по 1985 рік через його зв’язки з комуністичними режимами та лідерами.
  

написаний ним після оголошення вердикту медиків про його смертельну хворобу.

Якби Господь Бог на секунду забув про те, що я лялька із ганчір’я, й дарував мені трохи життя, можливо, я не сказав би усього, що я думаю; я би більше думав про те, що говорю.

Я би цінував речі не за їхньою вартістю, а за їхньою значимістю.

Я би спав менше, мріяв більше, усвідомлюючи, що кожна хвилина із заплющеними очима - це втрата шістдесяти секунд світла.

Я би ходив, коли інші від цього утримуються, я би просинався, коли інші сплять, я би слухав, коли інші говорять.

І як би я насолоджувався шоколадним морозивом!

Якби Господь дав мені трохи життя, я би вдягався просто, підіймався із першим променем світла, оголюючи не тільки тіло, але й душу.

Боже мій, якби у мене було ще трохи часу, я закував би свою ненависть у лід і чекав, коли з’явиться сонце. Я малював би при зорях, як Ван Гог, мріяв, читаючи вірші Бенедетти, й пісня Сера була би моєю місячною серенадою. Я обмивав би троянди своїми слізьми, щоб смакувати біль від їхніх колючок та червоний поцілунок їхніх пелюсток.

Боже мій, якби у мене було трохи життя... Я не пропустив би дня, щоб не говорити коханим людям, що я їх кохаю. Я би переконував кожну жінку і кожного чоловіка, що люблю їх, я би жив в любові з любов’ю.

Я би довів людям, що вони не праві, думаючи, що старіючи вони перестають любити: навпаки, вони старіють тому, що перестають любити!

Дитині я дав би крила і сам навчив би її літати.

Старих я би навчив того, що смерть приходить не від старості, а від забуття.

Адже я теж багато чого навчився у вас, люди.

Я взнав, що кожен хоче жити на верхівці гори, не здогадуючись, що справжнє щастя очікує його під час спуску.

Я зрозумів, що, коли немовля вперше хапає батьківський палець крихітним кулачком, він хапає його назавжди.

Я зрозумів, що людина має право подивитися на іншу зверху лише для того, щоб допомогти йому встати на ноги.

Я так багато чому навчився від вас, але, правду кажучи, від усього цього небагато користі, тому що, напакувавши цим скриню, я помираю.
Художній світ Гарсіа Маркеса характеризують:

• 
  прагнення відтворити „моделі” національного буття, національної історії, національного мислення;
  
• 
  поєднання соціального й буттєвого аспектів, майстерна передача їхнього місцевого колориту;
  
• 
  міфопоетична забарвленість картин повсякдення й побуту;
  
• 
  тема розладу людських взаємин у світі, що перебуває в стані насильства;
  
• 
  змалювання дивного, незвичайного, абсурдного, надприродного, усіляких метаморфоз серед плину повсякденного життя;
  
• 
  тяжіння до умовного, гротескного, фантастичного, різноманітних форм поетичної символізації;
  
• 
  висока концентрація ліричних і поетичних елементів у прозі;
  
• 
  створення „фантастичної дійсності”, в якій зруйновані межі між реальним та надреальним, об’єктивним і суб’єктивним.
  

З 1961 року Маркес живе у Мехіко, багато працює як журналіст та кіносценарист. Але він мучиться від неможливості знайти своє слово. Давно задуманий „роман-ріка” переповнював його, був його невідступною ідеєю. Як розповідав сам письменник, ідея роману, навіть уся його історія у загальному вигляді існувала в його свідомості дуже давно, „проблемою для мене були тональність, мова книги”. Раптом його осяяло, що вирішення проблеми було у самому початку ріки його життя: необхідно було вести оповідь із незворушністю „дерев’яного обличчя”, котру напускала на себе його бабця, переплутуючи билиці з небилицями. „ Найстрашніші історії бабуся розповідала цілком спокійно, нібито все це бачила своїми очима. Я зрозумів, що безстороння манера оповіді і багатства образів найкраще сприяють правдоподібності оповідання,” – згадував митець. І починати потрібно з першого дитячого спогаду.

У кількох кілометрах від Аракатаки, де пройшло дитинство письменника, знаходилося селище Макондо – місце з поганою репутацією. Мешканці Аракатаки вважають, що в це селище можна зайти, але вийти звідти неможливо, тому що живуть там чаклуни і дикуни. Маленький Габо чув багато зворушливих історій про Макондо, де по вулицях ходили ті, кого поховали сто років тому, де діти народжувалися із свинячими хвостами, тому що батьком їхнім був диявол.

Багато з того, що відбувається в романі, дійсно мало місце в Аракатаці: і грубе втручання в патріархальне життя містечка північноамериканської кампанії „Юнайтед Фрут”, і бананові плантації, і використання місцевих креолів, метисів і мулатів з корисливою метою, і масовий розстріл профспілкового мітингу, наслідки якого старанно приховувались.

Через деякий час, уже навчаючись у школі-інтернаті, Маркес повернувся в рідне містечко і побачив картини жахливого запустіння. Землю на бананових плантаціях виснажили „бананові королі” й одразу втратили до неї інтерес. Деякі мешканці Аракатаки, які ще залишилися у містечку, мешкали у старих будинках, які ніхто вже не ремонтував і котрі от-от мали розвалитися. Заросла травою залізниця, здичавіли сади, покосилися хрести на могилах... І тоді майбутній письменник вирішив, що коли-небудь напише про це книгу. У 1965 році Маркес відчув, що може зробити це.

Цього року Гарсіа Маркес усамітнився у своєму крихітному кабінетику на півтора року. Роман писався на протязі вісімнадцяти місяців гарячково, азартно, без усякого плану. „Це була магічна благодать, мені неначе хтось диктував...я наче літав в якомусь надприродному стані”, - згадував письменник. Та коли у 1967 році роман „Сто років самотності” поступив у продаж, його перші тиражі розійшлися за лічені дні, а видавництво залишилося без паперу. Роман визрівав та обростав сюжетно-образними пластами на протязі сімнадцяти років. За цей час від нього відбрунькувалися побічні пагони у вигляді нарисів, оповідань, романів. З іншого боку, письменник вміло нанизував на сюжетний кістяк роману фрагменти спогадів, розхожих образів, вічних сюжетів, народних вірувань. Тому книгу можна читати в будь-якому культурному регістрі, в будь-якому ракурсі, й діапазон сприймання цієї книги може бути як завгодно широким та розбіжним. „Роман знайшов значно більшу аудиторію, ніж ту, на яку я сам сподівався. Справа у тому, що він складається з різних рівнів... і кожен рівень знаходить свого читача,” - визнавав письменник.

• 
  Буендіа ( „буенос” - з іспанської „добрий”, „хороший”) – рід Буендіа прийшов у світ із добром і одвічно ніс у собі тільки хороше.
  
• 
  Фатум – ( від лат.Fatalis) те, що відбувається незалежно від волі людини, рок, неминуче, доля.
  
• 
  Гемофілія – ( від гр.Raima phileo – „любов на крові”) – хвороба крові, притаманна нащадкам шлюбів між родичами; відсутність природного зсідання крові.
  
• 
  Нострдамус ( 1503-1566) – французький лікар і астролог, автор книги „Віки”, в якій він пророкував майбутнє усього людства.
  
• 
  Алхімія – середньовічна містична наука, яка шукала засіб перетворення простих металів на золото.
  
• 
  Грінго – презирлива назва мешканців Сполучених Штатів, поширена в латиноамериканських країнах.
  
• 
  Креоли – нащадки іспанців, перших колонізаторів Південної Америки, займають набагато вищий соціальний стан, ніж метиси і мулати.
  
• 
  Метиси - нащадки європейців та аборигенів.
  
• 
  Мулати - нащадки європейців та негрів.
  
• 
  „Магічний реалізм” – умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Америки. Термін ввів А.Карпентьєр, який поряд із Г.Гарсіа Маркесом, Х. Кортасаром,
  

• 
  Автор: Габріель Гарсіа Маркес
  
• 
  Країна: Колумбія
  
• 
  Назва: «Сто років самотності»
  
• 
  Жанр: роман, сімейна епопея, роман-міф, роман-притча
  

• 
  Роман-пересторога людству.
  
• 
  Проблематика: проблема самотності особистості, пов’язана із нездатністю на духовну любов.
  

- традиційна сімейна хроніка;

- історія Макондо, як особливої долі всієї Латинської Америки;

- історія сім'ї Буендіа, котра увібрала в себе цілу добу людської свідомості, що пройшла під знаком самотності, індивідуалізму.

• 
  Тема: розповідь про історію шести поколінь родини Буендіа ( що охоплює хронологічний відтинок від часів, коли Хосе Аркадіо Буендіо заснував Макондо, до моменту, коли ураган вщент зруйнував це містечко). Окрім цього, відтворення у метафоричній асоціативно-символічній формі історії Колумбії і всієї Латинської Америки після колоніального періоду приблизно за сто років ( із середини 40-х років XIX до 30-х років XX століття) з її проблемами та соціальними суперечностями.
  
• 
  Основна думка (ідея): без праці, без солідарності людина приречена на катастрофу ( „Самотність протилежна солідарності... І саме вона пояснює катастрофу Буендіа одного за другим; катастрофу їхнього середовища, катастрофу Макондо,” – сказав письменник в інтерв’ю кубинському журналістові Оскару Ретто.)
  
• 
  Основні мотиви: мотив родового прокляття, фатуму; діалектика взаємозв’язків двох світів: життя і смерті; мотив втрати пам’яті; мотив кохання; мотив перетворення буденного у незвичне; мотив співіснування людини і природи.
  

• 
  Герої: Хосе Аркадіо Буендіа, Урсула Ігуаран, Хосе Аркадіо, Ауреаліано, Хосе Аркадіо Другий, Ауреаліано Другий, Фернанда дель Карпіо, Ауреаліано Бабілонья, Ребека, Ремедіос, Пілар Тернера, Санта Софія де ла П’єдад, Петра Котес , Меме, Амаранта Урсула, Маурісіо Бабілонья, Амаранта Урсула, Мелькіадес.
  

У центрі уваги автора родина Буендіа, яка вирізняється серед макондовців своєю яскравою індивідуальністю. Маркес наділяє їх казковою фізичною силою, сміливістю. Це героїчні люди якщо не високих почуттів та ідеалів, то, в усякому випадку, великих пристрастей. Характери героїв формуються під впливом і родинної спадковості (генів), і соціального середовища, і біологічних законів розвитку. Щоб підкреслити належність членів родини Буендіа до однієї сім’ї, Маркес наділяє їх не тільки спільними рисами зовнішності, а й спадковими іменами ( як це прийнято в Колумбії), прирікаючи нас заблукати в лабіринті родинних взаємозв’язків.

Хоча герої живуть у сім’ї, але кожен із них самотній. Наприклад, полковника Бундіа ще в дитинстві лікар визнав схильним до самотності, він нікому не довіряє, усіх підозрює, навіть відмежовується від людей. Закінчує своє життя засновник роду Хосе Аркадіо також самотньо: прив’язаний у дворі до каштана. Його вважають божевільним. Самотньо пішла в інший світ мудра Урсула, вона так і не довірила нікому таємницю місцезнаходження скарбу. Автор говорить про Амаранту: „Вона сподівалась мати його за сина, який поділив з нею самотність і пом’якшив страждання...”. Про Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого: „...єдине, що збереглось у близнюків спільне, був самотній вигляд, властивий усій сім’ї”. Про Ребеку: „Надто багато років вона страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності”. Про Маурісіо Бабілонью: „Він помер старим, у цілковитій самотності...”

Хосе Аркадіо Буендіа. Праправнук Креола, який займався вирощуванням тютюну в поселенні мирних індіанців. Патріарх родини, з його багатирською силою, невичерпною працелюбністю, почуттям справедливості, суспільним темпераментом і авторитетом, - уроджений батько сім’ї макондовців. Він розумно орудує справами усього селища, а його хата і поле вважаються найкращими. Саме він у пору своєї молодості засадив усе Макондо каштанами, наділеними такою життєздатністю, що і через сто років ці дерева цвіли і плодоносили. Він давав усім поради, як сіяти, як виховувати дітей, допомагав кожному, щоб тільки покращалось життя. Його вважали найрозумнішим у селі, саме він порадив поставити вулиці так, щоб у спекотні години на кожен будинок припадала однакова кількість сонячного світла.

Але Хосе Аркадіо заволоділа безмежна дитяча уява, що завжди відштовхується від якоїсь речі, найчастіше від іграшки. Мелькіадес дарує йому „науково-технічні іграшки” ( магніт, лупу) і спрямовує його уяву в наукове русло.

Після приїзду чужинців в Макондо Хосе Аркадіо стає зачарованим реальним життям, втратив інтерес до алхімії, наводить лад у місті, дає поради щодо будівництва чужинцям, які його дуже поважали, налагоджує усю трудову діяльність у Макондо, лагодить годинник, виміняний у арабів на папуг, пропонує посадити на вулицях мигдальні дерева замість акацій та ще й придумує, як зробити ці дерева вічними.

Один із перших наказів управителя Коррехіндора дона Москіта він коментує так: „Ми – мирний народ, у нас ще ніхто своєю смертю не помирав, все ми зробили самі: заснували поселення, проклали дороги і ніколи не турбували уряд, і нас ніхто не турбував. Не для того ми заснували Макондо, щоб перший ліпший наказував, як нам чинити.” І відмовився фарбувати будинок у блакитний колір: „А мій дім залишиться білим, як голубка.”

Хосе Аркадіо весь час у науковому пошуку. То він хоче відкрити вічний рух, то „застосувати принцип маятника до воза, до плуга, до всього, що служить людям. Надмогутній магніт Мелькіадеса він прагне прилаштувати до видобування золота з надр землі, а гігантську лупу перетворити на бойову зброю.”

Через алхімічну лабораторію „ енергійний, чепурний Хосе Аркадіо поступово набув зовнішності завзятого ледацюги”, хоча бурну діяльність патріарха, спрямовану на намагання здобуття золота із надр землі і прилучення мешканців Макондо до досягнень світової цивілізації, важко назвати лінощами. Його напружена праця хоч і не привела до здобуття філософського каменя і не скінчилася цивілізацією Макондо, але ж привела до самостійно зробленого коперніканського відкриття: „Діти до кінця своїх днів будуть пам’ятати, з яким урочистим і навіть величним виглядом їх батько, тремтячий, наче в гарячці, змучений довгою і пильною працею запаленої уяви, сів за стіл і оголосив їм про своє відкриття:

• 
  Земля кругла, як апельсин.”
  

Після чергового невдалого наукового захоплення Хосе Аркадіо здається, що машина часу зіпсувалася, і майбутнього не буде, а це для нього катастрофа. Переконавшись у нездійсненності своїх мрій, він вибухає протестом проти всесвітньої несправедливості. Охоплений жадобою руйнування, він трощить усе, що потрапляє під руку, вигукуючи прокляття латинською мовою. Хосе Аркадіо вважатимуть божевільним і прив’яжуть до дерева. Однак утратить він глузд пізніше, в результаті тривалого неробства.

Урсула оберігає своє достоїнство берегині. У трагічних обставинах громадянської війни вона виявляє незвичну мужність: шмагає канчуком свого знахабнілого внука Аркадіо, незважаючи на те, що він правитель міста, і заприсяглася своєму синові Ауреліано вбити його, якщо той не відмінить наказу про розстріл друга сім’ї Герінельдо Маркеса. І всевладний диктатор відміняє наказ.

Але духовний світ Урсули обмежений. Поглинута турботами про дім, пор дітей, про чоловіка, вона немає душевного тепла, у неї відсутнє духовне спілкування навіть з дочками. Вона любить своїх дітей, але сліпою материнською любов’ю. І коли блудний син Хосе Аркадіо розказує їй, як йому довелося одного разу їсти тіло свого загиблого товариша, вона зітхає: „Бідний синочку, а ми тут стільки їжі викидали свиням”. Вона не задумується над тим, що їв її синок, вона бідкається, що він недоїдав.

В старості Урсула збилась з ліку, рахуючи свої роки ( сама вона нарахувала не більше 150 років і не менше 122), не хотіла визнати своєї старості, скрізь хотіла допомогти порадами, хоча стала сліпою, їй важко було рухатися кімнатами. Проте вона могла безпомилково вбачати в людях головне: її син, полковник Ауреліано, за якого вона могла б піти на смерть, від природи не мав таланту любити; Амаранта мучила італійця і полковника Герінельдо Маркеса.

До самої смерті вона була в здоровому глузді і навіть перед смертю, як і все своє життя, турбувалася про свою родину: „Вбивайте рудих мурашок, бо через них будинок розвалиться, хай ніколи не гасне лампа перед дагеротипом Ремедіос, хай жоден Буенедіа не одружується з родичкою, бо народяться діти зі свинячим хвостом”

Урсула - ідеал жінки для Маркеса.

Ім’я Мелькіадеса літературознавці часто ототожнюють із Мефістофелем, злим духом, котрий штовхає людей на досягнення марної мети. Тут не може бути однозначного тлумачення. Хоча те, що в романі розглядається життя саме шести поколінь Буендіа ( „6” – число Сатани), свідчить пор те, що цей рід дійсно знаходився під контролем злих сил. Сьомий Буендіа („7” – число любові), єдине немовля з роду, зачате в коханні, народилося із хвостом і було знищено мурашками. Показово також і те, що могила Мелькіадеса стала першою могилою в Макондо, немов злий дух оселився в цьому селищі назавжди.

Саме Мелькіадес зведе з розуму Хосе Аркадіо, знайомить його з дією магнітного поля, особливостями сонячного проміння у збільшуваному склі і навіть із фотозйомкою, яка зробила патріарха атеїстом і позбавила його розуму.

Друге покоління Буендіа, яке, попри побоювання родичів і страхи Урсули, хвостів не мало, все ж таки відрізнялось певною неприродністю. У чому ж ця неприродність? Якщо старі Буендіа вступали до кровозмішаних шлюбів через расову незалежність, то молодші вже мали набутий інстинкт такого роду і несвідомо прагнули „кохання на крові” (Хосе Аркадіо Другий, Амаранта, Ауреліано Хосе Перший, Ауреліано Хосе Другий, Амаранта Урсула, Ауреліано Бабілонья). Спільним між усіма представниками другого покоління роду Буендіа є також самотність, коріння якої в нездатності любити.

Усі Буендіа у чомусь мають переваги над оточенням. Сексуальна сила Хосе Аркадіо- молодшого, здатність до пророкування Ауреліано, здібність прив’язувати до себе людей Амаранти. Але усвідомлення того, що вони кращі за інших ( це повелося ще від предків-колонізаторів) штовхає цей рід до прірви фатальної самотності, до трагічного фіналу.

У Хосе Аркадіо Другого мав місце потяг до кровозмішення, притаманну всім Буендіа. Хосе Аркадіо хотілося, щоб Пілар Тернера була його матусею, якщо він намагався пригадати її обличчя, перед ним ставало обличчя його матері, та й близькість юнака і жінки із „кришталевим сміхом” була для нього „розпачливою тишею” і „лякливою самотністю”.

Він знайшов спокій лише в обіймах своєї родички ( а, може, і дочки) Ребеки, яку називав „сестричкою”. Урсула не змогла примиритися з одруженням сина й доньки, вбачаючи в ньому неповагу до родини, тому молоді змушені були назавжди залишити рідний дім. Вони винайняли будинок біля цвинтаря, Ауреліано купив їм меблі і опікувався ними, поки брат не зайнявся обробітком землі, що прилягала до його будинку. Його було вбито у його ж будинку. Таємницю його смерті у романі не розкрито.

Ауреліано . Потяг до кровозмішення не був начебто притаманний другому сину Урсули - Ауреліано, який плакав в утробі матері, народився з відкритими очима і пророкував майбутнє. Ауреліано був „худіший за брата і батька” і мав прихильність до ювелірної справи (виготовляв золотих рибок). Але чи кохала когось ця дивна людина, котра відрізнялась від інших „самотнім поглядом”? На перший погляд, може здаватися, що так: кохав Ауреліано маленьку дівчинку Ремедіос, якій було присвячено стільки віршів. „Він писав їх на твердому пергаменті, подарованому йому Мелькіадесом, на стінах купальні, на шкірі своїх рук, і всі ці вірші тримали в собі Ремедіос: Ремедіос у тихому диханні троянд, Ремедіос у ранкових пахощах теплого хліба - Ремедіос завжди і скрізь” Але кохання тридцятирічного чоловіка до дитини, яка ще грається в ляльки, - явище досить дивне. Чому ж красиві строфи кохання поєднуються в житті Ауреліано із викривленням і чому ніякої особистої пам’яті Ремедіосне залишила в його серці? Для Ауреліано, котрий все життя шукав гармонію та досконалість, красива дівчинка, з матовим обличчям та смарагдовими очима, не була справжньою жінкою ( в духовному житті Ауреліано жінки займали незначне місце ), а ще одна золота рибка, що наближалася до досконалості.

У період громадянських воєн ювелір стає полковником. „ Полковник Ауреліано Буендіа розпочав тридцять два збройних повстання і всі тридцять два програв. У нього було сімнадцять дітей від сімнадцяти різних жінок, і всі його сини були вбиті один за одним. Сам він залишився живим після 14 замахів на його життя, 73 засад, розстрілу і чашки кави з такою порцією стрихніну, котра могла б убити коня...” . Війна спустошила його душу, витравила з неї всі людські почуття, крім честолюбства та жаги влади; перетворившись на жорстокого диктатора, він відокремлюється колом, радіусом три метри, нікому не довіряє, втратив зв’язок із сім’єю, батьківщиною (Макондо), відмовляється від своїх юнацьких ілюзій, крок за кроком стає самотнім.

По війні армія полковника Ауреліано Буендіа перетворюється на банду звичайних загарбників. А їхній головний командувач змушений визнати, що двадцять років бився проти інтересів свого народу. „Це війна все вбила”, - пояснює він матері, яка журиться з приводу абсолютної байдужості сина до всього, що діється після війни. А він лише очікує, коли по вулиці, яку назвали його іменем як героя, понесуть його труну.

Ауреліано Буендіа в останні роки життя відмовляється від персональної пенсії, до глибокої старості живе на прибутки від своїх „золотих рибок”, помирає своєю смертю і наприкінці життя доходить висновку, що старість – це не що інше, як союз із самотністю. Від нього залишається лише вулиця, названа його ім’ям.

В старості не ладнає з Фернандо, дружиною свого онука Ауреліано Другого, але дуже любить їхню доньку Меме, весь час мріє про смерть Ребеки, навіть шиє для неї одяг на смерть, та раптом дізнається, що помре раніше Ребеки. Це її дуже засмучує. Розпочинає готувати одяг на смерть для себе, впевнена в тому, що помре тоді, коли одяг на смерть буде готовий. Смерті не боїться.

Лише наприкінці життя вона зрозуміла, що джерелом усіх її бід був страх перед виходом за межі свого роду, своєї крові. А викривлений потяг до своїх же небожа та онука були наслідком самотності.

Ребека. Вона знаходиться дещо осторонь. Загадка, пов’язана з її появою в родині, так і залишається загадкою, Ребека принесло із собою кістки своїх предків, котрі будуть стукати навіть і в могилі; вона довго говорила мовою індіанців і лише потім – іспанською, їла землю і вапно; принесла в родину заразливу хворобу, поширену в середовищі індіанців. Усе це свідчить про її індіанське або напівіндіанське походження. Кістки предків – пам’ять про масове знищення корінного населення колонізаторами; земля й вапно – натяк на національну кухню індіанців ( індіанці додають в їжу мінерали). Швидке перетворення дикунки на витончену дівчину, котра володіє всіма етичними навичками, можна розуміти як натяк на рівні розумові здібності білих та аборигенів ( до речі, які мали в минулому розвинену цивілізацію).

Ребека зовсім несподівано виходить заміж за Хосе Аркадіо Другого, котрий повернувся додому після того, як „шістдесят разів обійшов земну кулю”, після смерті чоловіка живе самотньо, ні з ким не спілкується, навіть дуже рідко виходить із будинку. Перед смертю Урсула буде згадувати Ребеку як найкращу свою дочку, тому що їй була притаманна сміливість, відсутня у справжніх Буендіа.

Між ним та його тіткою Амарантою були дуже близькі, інтимні стосунки. Коли Амаранта, злякавшись наслідків, припинила ці стосунки, Ауреліано Хосе щосуботи став ходити разом із солдатами до закладу Катаріно, де втішався із постарілими жінками, уявляючи кожну з них Амарантою.

Його було вбито, коли він пішов до театру, він вибухнув гнівом під час обшуку: „ Легше, капітане, - попередив Ауреліано Хосе . - Ще не народилася та людина, яка підніме на мене руку.” Ауреліано Хосе був без зброї, тому почав втікати, капітан Акилес Рікардо вистрелив йому у спину. Капітан помер раніше, ніж стікаючий кров’ю Ауреліано Хосе.

17 позашлюбних синів полковника Ауреліано Буеендіа. Вони з’являються на сторінках роману через декілька років після закінчення війни. Вони були мрійниками та винахідниками, працьовитими та із самотнім поглядом. Всі вони загинули трагічно.

У домі Буендіа їх приймали як рідних, Урсула і Амаранта хрестили хлопців, вони були завжди бажаними в родовому домі. В Макондо залишилися двоє з них: Ауреліано Сумний та Ауреліано Житній. Перший з них збудував фабрику з льоду, про яку мріяв ще дивакуватий винахідник, чоловік Урсули Хосе Аркадіо Буендіа, він проклав до Макондо залізницю, яка спричинила „бананову лихоманку” в Макондо.

Другий - Ауреліано Житній – поклав початок виробництву морозива на фабриці льоду свого брата Ауреліано Сумного.

Четверте покоління роду Буендіа. До нього належать діти Хосе Аркадіо, найжорстокішого із правителів Макондо, та Санти-Софії де ла П’єдад: Хосе Аркадіо Другий, Ауреліано Другий та Ремедіос Прекрасна. Долю правнуків Урсули – близнюків Хосе Аркадіо Другого та Ауреліано Другого визначила „бананова лихоманка”.

Хосе Аркадіо Другий. З дитинства заповітним бажанням Хосе Аркадіо Другого було те, що він хотів побачити, як розстрілюють людей, а коли побачив, то на все життя зненавидів війну. Всі його вчинки та витівки обумовлені духом протесту.

Він займався вирощуванням бойових півнів, гроші заробляв на півнячих боях. Не зважав на те, що це заняття було заборонено у сім’ї ще його прадідом, засновником роду. Мріяв розчистити русло річки, відкрити на ній навігацію, для цього зібрав робітників, купив інструменти, наказав рити канали, взяв гроші у свого брата Ауреліано Другого і зник на деякий час. Та провести через швидку течію йому вдається лише пліт, зате привіз на нім у містечко французьких гетер (повій). Під час „бананової лихоманки” працює наглядачем на банановій плантації, що дуже розлютило дружину брата Фернандо, яка не любила „грінго”. Згодом він відмовляється від роботи наглядача й переходить на бік робітників плантацій, підмовляє їх до повстання, бо він побачив каторжні умови їхньої праці й беззаконня. Отже, був проти влади, але був більше спостерігачем цього повстання, ніж його керівником. Страйкарів заманили на привокзальну площу й розстріляли з кулеметів: „Люди опинилися замкненими, ніби худоба в загоні6 вони крутилися у велетенському вирі, який поступово стягувався до свого епіцентру, тому що краї його весь час обрізувалися по колу, - як це буває, коли обчищають цибулину, - невситимими і планомірно діючими ножицями кулеметного вогню”. І тут на Макондо обрушилася страшна злива, яка тривала майже п’ять років. А через усі засоби масової інформації було виголошено заяву уряду, в якій повідомлялося, що „ мертвих не було, задоволені робітники повернулися до своїх родин, бананова компанія тимчасово припинила роботи до кінця дощів”.

Коли минуться дощі, в Макондо ніхто не згадає про три тисячі вбитих. Про це пам’ятатиме лише Хосе Аркадіо Другий, який був разом із страйкарями на площі. Він отямився серед трупів в одному з вагонів довжелезного потягу. Цим потягом везли мертвих чоловіків, жінок, дітей, щоб скинути в море, наче вибраковані банани. Проте, коли Хосе Аркадіо повернеться в Макондо і говоритиме про розстріл робітників, його вважатимуть божевільним.

Повернувшись додому після страшної ночі повстання, Хосе Аркадіо замикається в кімнаті Мелькіадеса і розбирає його пергаменти, знайомиться зі своїм онуком Ауреліано, навчає його грамоти, розповідає йому багато цікавого та потрібного для життя. Усі вважали його божевільним, а він був чи не найрозумнішим чоловіком у домі. Знайшовши криптографічні знаки пергаментів, він склав з них таблицю і довів, що це не що інше, як алфавіт. І все зробив самотужки. Помер він, розбираючи пергаменти Мелькіадеса в той самий день, що і брат-близнюк Ауреліано Другий.

В період дощів помічає, що старішає, що потяг до Петри Котес дещо минає, з’являється бажання жити на одному місці, мати домашній затишок, вирішує залишитися у родовому домі, опікується внуком – Ауреліано – сином доньки Меме і простого робітника Бабілоньї. Але в останні місяці життя Ауреліано Другий повертається до Петри Котес, кохає її, разом з нею займаються знову лотереєю, за виручені гроші утримують сім’ю Буендіа і живуть самі, але, коли відчув, що захворів на рак горла, то, як і обіцяв Фернандо, помирати прийшов додому.

Жахлива доля чекає на останнього нащадка роду Буендіа: ми бачимо його у вигляді „оболонки, покритої зморшками”. Ауреліано Бабілонья та Амаранта Урсула сплатили страшну ціну за гріхи свого роду. Тому що у спадщину їм достаються не тільки розум і дар пророкування, а й криваві борги, які потрібно сплачувати. Так вважали в давнину і приносили спокутувальні жертви. Так вважає і латиноамериканський письменник Г.Гарсіа Маркес.