ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАЦІ МАЛОЛІТНІХ І ПІДЛІТКІВ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ УНР

Доба Української революції 1917-1921 рр. активно досліджується в наш час. На сьогодні існує чимало наукових статей, опубліковані монографії, захищені кандидатські й докторські дисертації з різних галузей внутрішньої та зовнішньої політики національних урядів зазначеного періоду. Але й досі немає комплексного дослідження соціальної політики цих урядів, зокрема соціальної політики доби Директорії УНР. У цьому плані деякі аспекти висвітлювали у своїх працях Б. Андрусишин, Г. Журбелюк, С. Коник, Я. Радиш. Метою нашої розвідки є спроба розпочати наукове обговорення соціальної політики Директорії в юридичній площині. За предмет розгляду візьмемо такий невеликий, але важливий аспект, як правове забезпечення праці малолітніх і підлітків у зазначений період.

Отже, щодо державних органів соціальної політики в період Директорії Української Народної Республіки варто відзначити, що при Міністерстві праці (в департаменті охорони праці) діяло декілька відділів, серед яких були відділи охорони праці в промисловості, гірництві, транспорті та відділ охорони праці в рільництві, огородництві, лісництві. У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ) є чимало документів, присвячених питанням юридичного забезпечення праці малолітніх і підлітків зазначеного періоду.

Зокрема, «Положення про охорону праці малолітніх і підлітків» розповсюджувалося на всіх, хто користувався найманою працею: «фабрично-заводські, гірничі, гірничо-заводські, ремісничо-будівельні, транспортні заклади, постійні і торгуючі в районі в рознос і в розвоз торгівельні заклади, склади і контори, як приватні, так і суспільні і казенні, не залежно від кількості зайнятих в них по найму осіб». У положенні зазначається (ст. 2), що малолітні, які не досягли 14 років, до роботи не допускаються. А до підземних робіт забороняються допускати підлітків, які не досягли 17 років. При цьому вказувалося, що дія частини першої даної статті не розповсюджується на дітей, які досягли на 1 січня 1918 р. 13-літнього віку.

Було розроблено максимальне добове навантаження дітей. Так, підлітки не могли бути зайняті роботою у віці від 14 до 16 років більше 16 годин на добу, у віці від 16 до 17 років – більше 8 годин, не включаючи часу, який відводився для вживання їжі і на відпочинок. Робота підлітків не повинна була тривати більше чотирьох годин підряд, а перерва для відпочинку і харчування коливалася від одної до двох годин. Харчування, відпочинок, а також перебування підлітків у майстернях фабрично-заводських, гірничих і гірничо-заводських закладів у неробочий час не допускалися; в інших закладах, указаних у ст. 1 Положення, підліткам заборонялося вживати їжу і відпочивати. Як власне і знаходитися в неробочий час у тих робочих приміщеннях, котрі визнані розпорядженням відповідних осіб трудового нагляду непридатними для цього.

Підлітки не могли бути зайняті роботою між 7 годиною вечора і 6 годиною ранку, тобто у нічний час. А в закладах, в яких була введена шістнадцятигодинна безперервна робота двома змінами, нічний час, упродовж якого підлітки не повинні були допускатися до роботи, рахувався від 9 години вечора до 5 годин ранку. Також заборонялося використовувати роботу підлітків у неділю й у встановлені законом або обов’язковими постановами святкові дні і використовувати їхню працю надурочно, як у робочий, так і у неробочий для них час (у робочому приміщені і поза ним).

Підлітків, зайнятих роботою за наймом в одному закладі, заборонялося одночасно приймати на роботу в іншому. Причому вони мали надати посвідчення їхнього віку з метричних свідоцтв або виписок із церковних книг. Окрім того, дітей заборонялося допускати до роботи без довідки лікаря про те, що вони здорові й за станом свого здоров’я можуть бути допущені на ту роботу, на яку наймаються. Посвідчення лікарів, як і виписки про вік, зберігалися в конторі закладу і надавалися особам трудового нагляду за першою ж їх вимогою. Зазначені вище довідки могли видавати т. зв. «суспільні лікарі» (Земськими і Міськими), лікарі лікарських кас, або ж лікарі, занесені в особливі списки, які видавалися місцевими органами Міністерства праці.

Допущені до роботи підлітки повинні були проходити лікарський огляд одного із вище вказаних лікарів не рідше як 2 рази на рік (такий лікарський огляд проводився лікарями безкоштовно для підлітків або тих, хто несе за них відповідальність), а також на вимогу посадових осіб трудового нагляду. Результати лікарського огляду заносилися в особливу «шнурову книжку» закладу. Якщо лікар встановлював, що робота, на якій працює підліток, негативно впливає на його здоров’я, то заносячи свій висновок у книгу, повідомляв про це відповідальну посадову особу трудового нагляду, яка в свою чергу, видавала розпорядження про звільнення підлітка.

Заборонялося допускати підлітків до таких видів робіт, які, за своїми якостями були небезпечні та шкідливі для здоров’я підлітків або ж здійснювали поганий моральний вплив. Список таких робіт видавалися Головною Палатою праці.

Відповідно до Положення заборонялося допускати малолітніх у віці до 14 років в усі робочі приміщення вказаних у ст. 1 промислових закладів, а також на будівництво не допускали підлітків у віці до 17 років у ті робочі приміщення, де відбувалася повністю заборонена для підлітків робота.

Усіх працюючих в указаних уст. 1 закладах підлітків записували в особливу «шнурову книгу», скріплену печаткою посадової особи з трудового нагляду. У цій книзі мало бути зазначено: 1) ім’я, по-батькові та прізвище підлітка, 2) число, місяць і рік його народження, 3) місце проживання підлітка та його батьків, за відсутністю останніх, – осіб або закладів, які про нього піклуються, 4) відомості про отриману ним освіту, 5) час прийняття на роботу, 6) рід заняття підлітка, 7) час і причина вибуття або звільнення підлітка. У книзі мала бути особлива графа для зауважень посадових осіб трудового нагляду. Вона зберігалась у конторі закладу і за першою їхньою вимогою мали надаватися посадовим особам трудового нагляду. Дія цього Положення розповсюджувалася і на підлітків, зайнятих в підприємствах згідно договору навчання.

Отже, охорона праці малолітніх і підлітків у добу Директорії УНР була достатньо розроблена й закріплена відповідними нормативно-правовими актами. У них чітко регламентувалися умови прийняття підлітків на роботу, правила їхнього обліку, огляд стану їхнього здоров’я, умови, за яких дитина не допускалася до робочого місця. Фактично працювати в період Директорії дозволялося дитині, яка досягла 14-річного віку, в окремих випадках – із 13-річного віку. У цілому варто зауважити, що цю ланку соціальної політики уряд УНР часів Директорії намагався забезпечити відповідно до потреб громадян, вимог і обставин часу.

Новий етап становлення судової системи Радянської України пов’язаний з прийняттям постанови ВУЦВК «Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР» 16грудня 1922 р. Згідно з цим Положенням з 1 лютого 1923 р. було введено єдину систему судів: 1) народний суд у складі постійного судді; 2) народний суд у складі постійного судді і двох народних засідателів; 3) губернський суд; 4) Верховний Суд у складі: президії, Пленуму, касаційних та судових колегій у цивільних і кримінальних справах. Судові колегії Верховного Суду розглядали справи по першій інстанції, а на касаційні колеги покладайся розгляд справ за касаційними скаргами, в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами. Тимчасово, до того, як розпочав свою роботу в 1924 р. Верховний Суд СРСР, Верховний Суд УСРР здійснював судовий нагляд і був касаційною інстанцією для всіх військових і військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР складався з 13 членів суду. Голова Верховного Суду, його заступник і голови судових та касаційних колегій утворювали президію цього суду. Верховний Суд виступав як суд першої інстанції у кримінальних справах, які раніше були підсудні судовому відділу Верховного трибуналу УСРР, і в тих цивільних справах, у яких позивачем або відповідачем був Народний комісаріат чи центральна державна установа.

Усі державно-правові явища, не є винятком і встановлення у державі тієї чи іншої форми правління, а саме виходячи із взаємодії вищих органів державної влади ми можемо судити про ту чи іншу форму правління, підпорядковуються загальній закономірності. І щоб знайти для держави найоптимальніший варіант взаємодії вищезазначених органів необхідно акумулювати весь попередній досвід.

В березні 1919 року було прийнято проект Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки. Проект Конституції УСРР було обговорено на з’їзді і він визнав необхідним прийняти для УСРР Конституцію РСФРР, допускаючи її зміни в залежності від місцевих умов.

Органами Центральної Радянської влади за Конституцією були: Всеукраїнський З’їзд Рад Трудівників, Селянських та Червоноармійських Депутатів; Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад; Рада Народних Комісарів.

Найвищим органом влади Конституція оголосила Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК), який утворювався з’їздом і звітував перед ним. ВУЦВК формував уряд – Раду Народних Комісарів України (РНК УСРР). В організації та діяльності Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК і РНК УСРР не було поділу на гілки влади. Навіть РНК УСРР мав право видавати закони.

В 1929 році з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР. Вона була анітрохи не відмінна від тодішньої Конституції СРСР. Вона проголошувала входження УСРР до СРСР і визначала за республікою наступні права: ухвалення власної Конституції; територіальне верховенство; створення власних органів державної влади і державного управління; обрання повноважних представників України до Ради національностей ЦВК СРСР та делегатів на Всесоюзний з’їзд Рад; здійснення законодавства й управління в межах своїх повноважень; право на законодавчу ініціативу у вищих органах СРСР.

У відповідності з цією Конституцією вищим органом влади був Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Юридично воно було так, але практично його повно владність обмежувалась директивними вказівками більшовицької партії і постановами вищих органів влади і управління СРСР.

Дія цієї Конституції припинилась з прийняттям Конституції УРСР XIV Всеукраїнським З’їздом Рад у 1937 році, яка була проголошена Конституцією соціалізму, що переміг. Відповідно до цієї Конституції у 1938 році була вибрана Верховна Рада Української РСР першого скликання. Найвищим органом державної влади УРСР є Верховна Рада УРСР. Верховна Рада є єдиним законодавчим органом УРСР. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади УРСР є Рада Народних Комісарів УРСР. РНК УРСР відповідальна перед Верховною Радою і їй підзвітна.

Четверту Конституцію УРСР було прийнято 20 червня 1978 року позачерговою сьомою сесією Верховної Ради РСР. Вона проголошувала побудову розвинутого соціалістичного суспільства і, як і Конституція 1937 року, обмежувала суверенні права Української РСР, визначаючи, що на території республіки закони СРСР є обов’язковими. Отже, Конституція 1978 року закріплювала правове становище найвищого законодавчого органу державної влади УРСР – Верховної Ради УРСР, яка мала право вирішувати всі питання, віднесенні Конституцією СРСР і Конституцією УРСР до відання Української РСР. Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади Української РСР була рада Міністрів Української РСР. Рада Міністрів була відповідальною та підзвітною перед Верховною Радою УРСР.

Все це було виписано у Конституції, але практично, як вже зазначалося, вся влада діяла за вказівками більшовицької партії. Отже, у повоєнні роки не справдилися сподівання народу України на демократизацію суспільно-політичного ладу. Тоталітаризм виявлявся в зрощенні керівництва партійного і державного апарату, формуванні партійно-державної еліти, яка, опираючись на силові структури, тримала в своїх руках всю повноту влади в країні.

Отже, за радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно. Така оцінка конституцій радянського типу пов’язана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які забезпечують поєднання законодавчої та виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури;

по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Але законодавча діяльність, близька до стандартів законотворчості демократичних парламентів світу, ще цей період вважається початком сучасного конституційного процесу в Україні, почалася з Верховної Ради України 1-го скликання. Тому ми маємо розуміти, що сучасна Конституція була створена не з чистого аркуша, а з тих основ, які були закладені в попередніх конституціях, може не дуже вдалих, але це надало можливість не повторювати помилки і враховувати позитивний досвід.

Мельниченко Б. Б.

здобувач Львівського державного університету внутрішніх справ,

викладач кафедри права Львівського інституту МАУП

ПРИЙНЯТТТЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КОНСТИТУЦІЙ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Звільнившись від комуністичних режимів в 1989 – 1990 рр., країни Центрально-Східної Європи поставили перед собою однакову мету – демократія та ринкова економіка, й розпочали радикальні суспільно-політичні й соціально-економічні перетворення.

Великий інтерес до змін у Центрально-Східній Європі в цей час проявляють Ш. Авінері, Е. Арато, Ж. Бешлер, З. Бжезинський, Е. Геллнер, Р. Дарендорф і інші.

Один з найцікавіших варіантів демократичного транзиту надає польський досвід. У січні 1997 року після тривалих дискусій Конституційна комісія схвалила проект Конституції, а 2 квітня 1997 року Національні збори прийняли його необхідною більшістю. Конституція набрала чинності через три місяці з дня її оголошення (ст. 243 Конституції 1997 року). Згідно Конституції, Республіка Польща є демократичною правовою державою, яка здійснює принципи соціальної справедливості. Вона є унітарною державою, в якій найвища влада належить нації.

Органи публічної влади діють на основі і в межах права. Конституція проголошується верховним правом країни. Норми Конституції є нормами прямої дії, якщо Конституція не передбачає іншого. Законодавчу владу в Польщі здійснює Сейм, що обирається на загальних виборах строком на 4 роки.

Кабінет міністрів забезпечує виконання законів; за необхідності видає постанови, що мають силу закону; направляє, координує та контролює роботу всіх виконавчих органів державної влади; гарантує внутрішню та суспільну безпеку; складає проект бюджету та представляє його на розгляд сейму; контролює місцеві органи влади.

Права Президента, як і права Сейму, були скорочені. Раніше він мав свої «президентські відомства» (міністерство оборони, міністерство внутрішніх справ, управління охорони держави, міністерство закордонних справ), кандидатури керівників яких Прем’єр узгоджував з Президентом. Тепер він це право, як і право «загального керівництва» цими відомствами, втратив.

На конституційному рівні закріплено судову владу як рівноправну й самостійну в системі двох інших гілок влади - законодавчої та виконавчої. Правосуддя як особлива функція держави має здійснюватися виключно судами.

Порівняно з Польщею, процес вироблення засад демократичного управління в інших країнах Центрально-Східної Європи відбувався менш драматично й більш швидко.

Конституції Чехії та Словаччини були прийняті дещо поспіхом, внаслідок «оксамитового розлучення». 2 вересня 1992 р. була прийнята конституція Словаччини; 16 грудня - конституція Чеської Республіки. 17 грудня відбулось останнє засідання Федеральних Зборів Чехословаччини. Конституція Чеської Республіки закріпила принцип розподілу влади. Відповідно до ст. 2, «народ є джерелом державної влади; він здійснює її через законодавчі, виконавчі та судові органи».

Основний закон 1992 р. і прийняті на його розвиток конституційні й інші закони сформували в країні парламентську республіку. У ній проявилася, крім іншого, наступність державницьких традицій першої Чехословацької республіки, котра була такою ж за формою правління, а також відновленої після «оксамитової революції» парламентської системи. Парламент є основною ланкою функціонування системи державної влади.

Щодо реформи публічного управління, то у Чеській Республіці не вживають поняття «адміністративної реформи», справедливо вважаючи, що реформу публічного управління слід розуміти ширше – як процес визначення нової ролі держави у відносинах із суспільством.

Реформа судової системи, котра реально розпочалася в 1999 р., інтенсивно проводиться в руслі адаптації правосуддя до стандартів Європейського союзу. Характерним для неї є перехід від визначення концептуальних напрямів до реальної законодавчої роботи.

Державний устрій Словаччини майже аналогічний чеському, але парламент - Національна рада - однопалатний. Для Словаччини 90-х рр. характерною була концентрація влади в руках виконавчої гілки (уряду).

Словацькі реформи проходили під явним впливом зовнішнього фактора. До конституції 1992 р. були внесені поправки в березні 2001 р. Вони символізували новий проєвропейський курс, обраний країною по закінченні довголітнього фактично авторитарного режиму В. Мечара. Найважливіші поправки стосуються розбудови держави, зміцнення засад демократичного устрою, зокрема, розширення гарантій прав людини, обмеження повноважень депутатів парламенту, посилення незалежності судів та розширення компетенції Конституційного суду (і відповідно скорочення повноважень президента).

У підсумку відзначимо: 1) одною з найважливіших тенденцій у політичній трансформації регіону свідомий вибір на користь парламентської, а не президентської республіки; 2) виконавча влада в Центрально-Східній Європі представлена Урядом, законодавча - Парламентом. Скорочення прав Президента можна вважати одною із суттєвих ознак демократичного розвитку. Східноєвропейський досвід є корисним також і для інших країн, у тому числі й для країн західної демократії, для подальшого розвитку своїх політичних інститутів.

Сьогодні у теорії права спостерігається оновлення методологічного інструментарію сучасних правових досліджень. Вдосконалення теоретико-методологічних засад правової науки реалізується шляхом звільнення від адміністративно-командної заідеологізованості, демонополізації наукових підходів. Результатом вказаного плюралістичного процесу є становлення пізнавальної свободи дослідників у пошуках істини. Це зумовлено і радикальними змінами в умовах становлення громадського суспільства.

Поступово зростає об’єм наукових знань щодо прав та свобод дитини, що характеризуються галузевим підходом вивчення. Проте юриспруденція спрямована на створення цілісної науково-правової сфери шляхом інтеграції та диференціації отриманих результатів досліджень.

Нерідко поза увагою дослідників залишаються питання специфіки теоретико-методологічних засад дослідження прав та свобод дитини. Але цілісне вивчення будь-якого правового явища неможливе поза методологією, яка дає можливість перетворити об’єкт у суб’єкт пізнання реальності.

Відносна свобода автора у виборі арсеналу пізнавальних засобів концепції забезпечення првав та свобод дитини зумовлена комплексним системним підходом, як методологічним напрямом дослідження проблеми.

До вищого рівня методології належить світогляд - тип домінуючого мислення, який притаманний певній епосі розвитку людства. Домінуючі уявлення щодо ціннісних орієнтацій, ідеалів, принципів прав дитини змінювались в залежності від епохи історичного розвитку. Узагальнюючи їх, можна визначити, що для стародавнього світу було характерним ігнорування життя дитини. Світогляду середньовіччя притаманне домінування сукупності релігійних ідей. В епоху відродження переважало гуманне ставлення до дитини. В добу просвітництва важливого значення набули вчення про природній розвиток здібностей. У ХІХ столітті принципи гуманізму, рівності відбивалися у ідеях юридизації, ліберального відношення до дитини. Ці уявлення були початком формування статусу дитинства в соціальній структурі суспільства.

Для світоглядних ідей сучасності характерним є визнання дитини як активного учасника суспільних відносин в умовах глобалізації та інформатизації суспільства.

Від світоглядних ідей залежить арсенал парадигм, які використовуються в юриспруденції. Основою постановки та вирішення проблеми забезпечення прав та свобод дитини є соціально-еволюційна парадигма, оскільки еволюційні процеси, що відбувались на протязі історичного розвитку, зумовили зміни у відношенні суспільства до дитини, відносини між батьками (дорослими) та дітьми. Поступово вдосконалювалось нормативно-правове регулювання прав дитини. В наслідок розвитку соціально-правової реальності підвищувався рівень їх реалізації.

Наступним методологічним рівнем структури методології є рівень підходів.

У зв’язку із необхідністю удосконалення правового регулювання забезпечення прав та свобод дитини здійснення досліджень у даній сфері неможливе поза використанням комплексного, історичного, герменевтичного, гуманістичного та ціннісного підходів.

Комплексний підхід дає змогу охарактеризувати конкретний стан забезпечення прав та свобод дитини, висвітлити умови взаємодії нормативно-правових актів, державних органів, громадських організацій, а також їх відповідність суспільним відносинам, що склались в сучасній Україні. Історичний підхід передбачає вивчення даної проблеми в умовах виникнення та розвитку. Використання герменевтичного підхіду обумовлене інтерпретацією прав дитини закріплених у правових пам’ятках українського народу, діючих нормативно-правових актах тощо. Гуманістичний підхід дає змогу збагнути феноменальність дитинства, усвідомити усі його вікові особливості. Здійснення досліджень у зазначеній галузі неможливе поза ціннісним підходом, оскільки кожна дитина є найвищою цінністю природи, неповторною особистістю.

В основі вказаних методологічних підходів лежать методи, які являються наступним методологічним рівнем структури методології. Вони, певним чином, пов’язані між собою та взаємозалежні. Їх використання є необхідною умовою пошуку нових істин наукового знання.

Здійснення наукового дослідження у сфері забезпечення прав та свобод дитини неможливо поза використанням комплексного поєднання філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціальних методів.

Філософські методи, направлені на впорядкування та спрямування процесу мислення. Загальнонаукові методи сприяють системному загальнонауковому вивченню проблематики, а також забезпечують об’єктивність процесу пізнання істини. Провідна роль у дослідженні забезпечення прав та свобод дитини належить спеціально-науковим методам.

Важливе значення в структурі методології має визнання теоретичних концепцій, розроблення понятійно-категоріального апарату.

Правові категорії відбивають найбільш загальні закономірності забезпечення прав та свобод дитини, а теоретичні поняття є динамічним правовим явищем.

Особливістю теоретичних понять концепції прав дитини є те, що деякі з них являються різними за обсягом та значенням в залежності від галузі права, в якій вони застосовуються (наприклад поняття неповнолітній, поняття дитина).

Зазначений методологічний інструментарій, на наш погляд, цілком може розглядатися як найважливіша складова у загальній стратегії досліджень забезпечення прав дитини.

Обрана тема даного дослідження – «тлумачення, як засіб раціонального пізнання» – дозволяє ґрунтовно осмислити специфіку проявів логічно-свідомих засобів пізнання та самопізнання в процесі тлумачення, простежити та визначити їх місце й роль у системі тлумачення різнобарвної правової літератури і не тільки.

Проблема змісту поняття «раціональне» важлива також і для теорії пізнання оскільки прийняття того чи іншого його визначення змушує зайняти відповідну методологічну позицію. Існує небезпечна тенденція, коли при зіткненні з чимось незрозумілим, з тим, що потребує спеціального трактування, із чимось, що не піддається чіткому визначенню в конкретній системі понять, позначати це «щось» терміном «ірраціональне». У цьому випадку часто проголошуються необхідними для пізнання такі методи отримання знання, які принципово недоступні для освоєння засобами наукового та філософсько-правового розуму (особливий інтуїтивний підхід, деконструкція, зрозуміння за допомогою злиття суб’єкта та об’єкта і таке інше).

Раціональний характер тлумачення права зв’язаний з тим, що, з одного боку, це визначений розумовий процес, спрямований на пояснення знакової системи, а з іншого боку –результат цього процесу, виражений у сукупності висловлень природної мови, що додають зазначеній системі визначення значення.

До того ж факти, з яких складається суб’єктивне право, постійно змінюються; вони так само текучі, як текуче саме життя; одні правовідносини виникають, інші зникають, одні права і обов’язки затверджуються, інші погашаються. У цьому процесі постійно змінних правових явищ звичайно поступово та поволі народжуються і принципово нові правові утворення. Раціоналізація їх шляхом знаходження відповідних правових норм та їх тлумачення наступає часто значно пізніше за їх виникнення. Це фактично виникаюче право якийсь час існує, тільки у вигляді ірраціональних правових фактів. Таким чином, лише після законодавчого закріплення, тлумачення відповідними суб’єктами, дане право раціоналізується. Тут ми маємо, таким чином, новий прояв неспівпадання права, що здійснюється або суб’єктивного, в його конкретній дійсності з об’єктивним правом в його логічній чистоті.

Існує точка зору, що істотна задача судді полягає в індивідуалізації права. Якщо закон виражається загальними правилами, то справа судді у кожному випадку додати такому загальному правилу своє особливе значення у відповідності з конкретним змістовним наповненням кожного окремого випадку. Це «особливе значення», яке суддя повинен «додати загальному правилу», не цілком співпадає із загальним значенням правила. Таким чином кожен суддя здійснює своє, специфічне тлумачення, пошук раціонального в конкретному випадку, в конкретному рішенні. Себто при вирішенні певної справи, він тлумачить конкретну ситуацію у відповідності до свого світогляду та багатьох інших факторах, але в межах закону. Саме тому одним з найнадійніших показників високоякісної роботи судді-професіонала є такий рівень професійної підготовки, який дозволяє йому «з ходу» повно і точно тлумачити які завгодно життєві ситуації, та правові акти. Але звичайно, це неспівпадання, створюване індивідуалізацією, не повинно бути більше того, яке існує взагалі між раціональним і загальним, з одного боку, і ірраціональним і індивідуальним – з іншої.

Слід зауважити, що поняття котрі використовують для виразу в правових нормах набувають специфічного характеру. Щоб переконатися в цьому, візьмемо яку-небудь правову норму, наприклад в другому розділі цивільного кодексу України. Вона свідчить: «Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження» [Цивільний кодекс України ст. 25 ч.2 п.1]. Вже перше поняття в цій нормі – «правоздатність», «момент народження» – викликає в нас масу психічних переживань, пов’язаних з соціальними і етичними відчуттями, уявленнями, імпульсами, ідеями і т.д. Навіть це, на перший погляд не складне положення, необхідно тлумачити, роз’яснювати, визнаючи що таке «правоздатність», «народження». У зв’язку з цим ми уявляємо собі інтереси держави, суспільства і сім’ї, ми переживаємо різні, частково смутні почуття. Одним словом, ці поняття викликають в нас цілу низку відчуттів, уявлень і ідей. Звичайно, через загальну нашу схильність до логічного мислення, це здебільшого нові поняття і нові уявлення, але саме основне, випробовуване нами у зв’язку з цим поняттям, полягає в душевних переживаннях. Але все це ми відкладаємо на задній план і повинні сприймати ту раціональність права яку нам намагаються довести законодавець. Класичним прикладом прояву ірраціонального в праві може послужити знаменита резолюція на прохання про помилування: «Страчувати не можна помилувати», коли відсутність розділового знаку (дефект тексту привів до неможливості декодування значення резолюції, до роздвоєння, може бути навіть втрата значення). Відсутність знаку в знаковому ряду зробить текст безглуздим, а саме за допомогою тлумачення, ми можемо досягнути раціонального пізнання.

Запровадження права в життя неможливе без з’ясування змісту норми права, індивідуальних рішень, цивільних договорів, що визначає значимість тлумачення, пошук істини, підтвердження раціональності і спростування ірраціональності, яке супроводжує право в самих різних формах його прояву. Тлумачення як термін має багато значень. Історичні корені тлумачення знаходяться у взаємодіях людини з природою, що викликало необхідність осмислення такої взаємодії за допомогою з’ясування змісту природних явищ і пов’язаної з ними соціальної практики. Основою терміну «тлумачення» є слова, які дають можливість визначити цей термін: «пояснення, розкриття змісту, виявлення раціональності» і «творче освоєння», що вказує на необхідність інтелектуальної діяльності, спрямованої на розкриття змісту, з’ясування істинності, раціональності конкретної категорії.

З вище зазначеного можна зробити висновок, що тлумачення як засіб раціонального пізнання –це необхідний логіко-свідомий процес, складна та багатогранна розумова діяльність різних суб’єктів, спрямована на з’ясування та роз’яснення правових норм, правозастосовних актів, цивільних договорів, та іншої різнобарвної правової літератури.

Плахтій Юлія

аспірантка НПУ ім. Драгоманова

КОНФЕДЕРАЦІЯ ЯК ПРІОРИТЕТНА ФОРМА МІЖДЕРЖАВНОГО ОБ’ЄДНАННЯ

На сучасному етапі в зв’язку з розповсюдженням різноманітних видів об’єднань держав виникає питання про визначення їхньої правової природи в рамках науки теорії держави і права. Таке усталене поняття як міждержавне об’єднання слід досліджувати не тільки з позиції міжнародного публічного права. Теорія держави і права має відображати всі явища сучасності, що пов’язані з функціонуванням і розвитком держав, зокрема їх участі в інтеграційних процесах. На жаль, сьогодні в цьому плані маємо очевидні білі плями.

В рамках теорії держави і права міждержавні союзи зазвичай розглядаються у зв’язку з формою держави, а саме з одною з форм державного устрою – конфедерацією.

Конфедерація (від лат. «confederatio» – союз, об’єднання) в широкому значенні є своєрідним державно-правовим об’єднанням суверенних держав, союзом держав. Але існують різні погляди вітчизняних та зарубіжних вчених на правовий характер конфедерації. Відповідно до традиційної загальнотеоретичної концепції, прибічниками якої є А.Б. Венгеров, Л.В. Гречко, І.І. Лукашук, Г.Г. Шинкарецька, А.В. Цицугін та ін., конфедерація розглядається як форма державного устрою. Інші вчені-правознавці критикують такий підхід до конфедерації, вказуючи на її міжнародно-правовий характер (Ж.Було, Б.Лазарєв, Дж.Малінверні, М.Прело, Ю.Тихомиров). Згідно з міжнародно-правовою концепцією конфедерація – це союз держав, заснований на міжнародному договорі між двома і більше державами. Варто зазначити, якщо класичні моделі конфедералізму являли собою союз держав для досягнення військових та зовнішньополітичних цілей, то в сучасних умовах конфедерація стає однією з пріоритетних форм міждержавно-правового об’єднання. Тому це є ще однією вагомою підставою для детального вивчення цієї форми об’єднання держав в загальнотеоретичному аспекті в умовах розвитку інтеграційних тенденцій у світі.

Ми, в свою чергу, вважаємо, що віднесення конфедерації до форми державного устрою є не зовсім правильним. Форма державного устрою визначає устрій однієї держави, а не союзу держав. Унітарні та федеративні держави є суверенними державами, в той час як конфедерація – це союз самостійних держав. Таким чином, в рамках традиційної класифікації форм державного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація) об’єднані правові утворення з різною, більше того, протилежною правовою природою.

Конфедерація вважалась загальноприйнятою формою федералізму до 1787 року. Саме це і зумовило її віднесення до форм державного устрою, що в результаті призвело до ототожнення понять «федерація» та «конфедерація». Проте складовими конфедерації є окремі держави, тому характер зв’язку між державами-членами союзу держав не може не відрізнятися від характеру зв’язку між суб’єктами федерації, так як в першому випадку мова йде про взаємовідносини між суверенними державами, а в іншому - всередині однієї держави.

Тому, поряд з поняттям «форма державного устрою « варто виділяти поняття «форма міждержавного об’єднання».

Поняття «форма міждержавного об’єднання» означає організацію міждержавних зв’язків з зовнішніми рисами загальної державності, характер взаємодії органів міждержавних об’єднань і державних органів держав-членів при повному збереженні їх суверенітету або при його добровільному самообмеженні. Форма міждержавного об’єднання відображає сукупність і взаємозв’язок ознак міжнародно-правового і внутрішньодержавного характеру, властивих об’єднанню держав.

В сучасній правовій літературі іноді виділяють такі нові форми державного устрою, як співтовариство та співдружність. Що не цілком доречно, оскільки, разом з конфедерацією дані види об’єднань держав варто віднести до форми міждержавного об’єднання, тому що мова йде не про устрій єдиної держави.

Н.М. Федощева пропонує відносити співтовариство та співдружність до конфедеративної форми. Що, на нашу думку, є цілком справедливо, так як різноманітні сучасні міждержавні союзи мають саме конфедеративну природу.

З метою аргументації доцільності віднесення конфедерації до пріоритетної форми міждержавного об’єднання, розглянемо загальні риси і особливості конфедерації в порівнянні з федерацією.

Розмежовуючи ці поняття, слід, перш за все, зазначити, що федерація є союзною державою,а конфедерація, як союз держав, сама державою не є. Конфедерація є міждержавним утворенням і, як таке, вона не повинна мати ніякої спільної матеріальної основи, що пов’язувала б союзні держави, за виключенням спільного ринку (єдиного економічного простору), спільної грошової одиниці.

Іншою важливою ознакою конфедерації є те, що вона, на відміну від федерації, може виникнути лише на основі вищих морально-правових принципів, які ґрунтуються на визнанні і повазі державного суверенітету та рівноправності всіх суб’єктів конфедерації, відмові від застосування сили і погрози застосування економічних й інших методів тиску, мирного розв’язання спорів тощо. Конфедерація є суто доцільним утворенням – союзом незалежних держав для спільного розв’язання ним дуже обмеженого кола чітко визначених спільних проблем (завдань). Які, по-перше, не охоплені горизонтальними зв’язками держав-учасниць; по-друге, які неможливо розв’язати кожній окремій державі одноосібно чи на двосторонній основі. Для успішного здійснення спільних завдань неминуче виникає потреба певної координації внутрішньої і зовнішньої політики держав-членів конфедерації. Але у відання конфедеративних органів та інститутів не повинні переходити функції і повноваження, які є прерогативою відповідних органів (структур) незалежних держав і складають підстави їх суверенітету,а саме: національна оборона, державна безпека, транспорт, зв’язок, охорона здоров’я, освіта, наука тощо. Хоча це не заперечує певне погодження політики, координацію зусиль і в цих сферах, якщо це необхідно для здійснення повноважень, які підлягають розв’язанню через конфедеральні органи і процедури.

Наведене вище співвідношення конфедерації та федерації з метою визначення спільних, рис і особливостей є аргументом відносно того, що їх недоцільно об’єднувати в рамках традиційної класифікації форм державного устрою. Введення в понятійний апарат науки теорії держави та права поняття конфедерації як форми міждержавного об’єднання чіткіше визначить її місце в теорії держави та права.

Інтенсивний процес глобалізації, що спостерігається протягом останніх десятиліть, викликає багато дискусій серед науковців різних галузей, найперше юристів, щодо нової моделі світового устрою та перспективних моделей державного устрою різних країн і особливо майбутнього національних держав з погляду їх існування як незалежних чи трансформації в різного роду союзи чи об`єднання. Різні аспекти впливу глобалізаційних процесів на державно-правові інститути, економіку, політику, право стали об`єктом багатьох наукових, зокрема монографічних, праць юристів, економістів, політологів.

В Україні було здійснено низку грунтових досліджень причин, характеру перебігу та наслідків глобалізації. Слід особливо відзначити роботи таких українських вчених, як О.Білорус, Ю. Пахомов, І. Алєксєєнко, В.Кремень, Ю.М. Оборотов, Ю. Павленко, Є. Каменський та ін. Дослідженням вітчизняних науковців у галузі глобалістики притаманні методологічний пошук, синтез теоретичної традиції та інновації, політико-ідеологічна та світоглядна установка на вдосконалення глобалізацій них процесів у напрямку досягнення більшої соціальної справедливості та нейтралізації негативних наслідків глобалізації, спрямованість до перетворення знання про глобалізаційні процеси на практичний інструмент української зовнішньополітичної діяльності.

В останні десятиріччя суверенітет як невід`ємна властивість інституту державності під дією процесів глобалізації зазнає значних трансформацій. Сьогодні уявлення про державний суверенітет суттєво відрізняються від розуміння і міжнародної практики історичної епохи часів підписання Вестфальських угод 1648 р. Згідно з традиційними уявленнями державний суверенітет означав найвищу і виняткову законодавчу і виконавчу владу держави на її території. Всеосяжний розвиток глобалізації, охоплюючи всі виміри суспільного життя - економічний, політичний, науково-технічний, соціокультурний, інформаційно-комунікаційний, змінює світові політичні порядки та устрої, системи світової політики та характеристики її ключових акторів, якими є держава. Відповідним чином докорінних перетворень зазнає така властивість інституту державності, як суверенітет, котрий сьогодні відрізняється від того, що склався і розвинувся в рамках Вестфальського політичного устрою світу. Така докорінна історична трансформація актуалізує політологічні дослідження, присвячені проблемам еволюції теорії і практики державного суверенітету та тим змінам, яких він зазнає при переході від глобального політичного устрою.

Глобалізація не є процесом, породженим XX століття, її пов`язують із таким поняттям, міжнародний поділ праці, лібералізація фінансових і торгових ринків, що започатковані п`ять століть тому. Але сучасні процеси вирізняються глибокими та якісними змінами в міжнародних, економічних і фінансових відносинах і мають тенденцію впливати на сферу повноважень держави. Так зростання фінансових і фондових ринків і розвиток інформаційно-комунікаційних засобів значно ускладнюють контроль переміщення капіталів через державні кордони та функціонування національних фінансових та фіскальних систем. Лібералізація економічної сфери створює для національних держав ще й такі додаткові проблеми, як активізація міграційних потоків, загроза тероризму, зростання тероризму, зростання безробіття, поширення фінансових махінацій, зокрема відмивання «брудних» коштів.

Очевидно, що окрема держава не спроможна нині самостійно розвиватися, розв`язуючи глобальні проблеми. Проте, на мою думку протиставлення глобалізації та національної держави є помилковим. Глобалізація - це особливість сучасного розвитку світу, сам процес розвитку світу, в якому національна держава або міцніє й розвивається, позитиви глобалізації та виробляючи механізм запобігання її негативним впливам, або з рештою зникає з політичної карти світу, як суверенна та незалежна. Як слушно зазначає відомий дослідник проблем глобалізації У. Бек, для того, щоб виробити політичні управління процесом глобалізації, слід її не демонізувати, а чітко уявляти симптоми пов`язаних із нею «хвороб».

Нині одні держави використовують глобалізаційні процеси собі на користь, інші – намагаються перекласти на глобалізацію відповідальність за власну бездіяльність і помилки. Але не можна не враховувати, що в підсумку межі впливу глобальних чинників на розвинені країни визначаються їхніми інтересами, а на слабкі – ще й залежністю від інтересів високорозвинених країн і спроможністю влади розв`язувати внутрішні проблеми.

Глобалізація дає національній державі шанс на оновлення й економічне зростання завдяки припливу інвестицій, стимулюванню конкуренції. Однак використання цього шансу значною мірою залежить від якості державної політики в цій сфері, створення правових засад для неї, ефективності її реалізації та захисту національних інтересів.

Кажучи про зовнішній аспект суверенітету, слід наголосити, що «будь-який суверенітет прагне до розширення своїх кордонів і може бути стриманий тільки іншими прилеглими до його меж та пропорційними йому суверенними силами». Держава не повинна забувати про свої геополітичні інтереси адже країни сусіди-можуть проявляти мілітаризм та агресивність. Тому навіть в умовах глобалізації ніхто не скасовував законів геополітики.

Глобалізація - це потужна програма світового устрою, в яку втягненні величезні фінансові інтелектуальні ресурси й ухилятися від якої Україна не може. Проте захищати свою державність може й повинна. А це потребує від влади конструктивних дій. Україна переживає дуже складний період. За час, що минув після проголошення незалежності, так і не вдалося подолати кризу в економіці. Останніми роками ще й нестабільність у внутрішньополітичній сфері.

Чи зможе Україна розв`язати власні проблеми й залишитися суверенною державою та використовувати переваги глобального розвитку? Зможе, якщо державна влада набуде ознак верховної та буде здатна відповідати за майбутнє держави й приймати остаточні рішення з найважливіших державних питань.

Продіус К.В.

здобувач кафедри історії держави і права ОНЮА

ЗАРОДЖЕННЯ ЮВЕНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Сутність поняття «ювенальна юстиція» пов’язана з її головним суб’єктом - судом у справах неповнолітніх, що визначає поняття юстиції як правосуддя. Лінгвістичне поєднання слів «юстиція» і «ювенальна» означає, що йдеться водночас і про загальне і специфічне поняття юстиції. Як частина загального, юстиція відображає його принципи та інститути, а як специфічного - відрізняє її від загальної, створивши ступінь її автономності.

Друга половина ХІХ ст. принесла з собою серйозні трансформації у політичному та соціально-економічному житті Російської імперії: відбувався перехід до товарно-ринкової економіки, зростали обсяги виробленої промислової продукції, активно розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля, тривали урбанізаційні процеси тощо. Однак, ці процеси несли з собою не лише позитивні зміни у житті населення країни. Як і у інших країнах світи, руйнація старих відносин відбувалася дуже болісно і породжувала чимало негативних явищ: соціальну незахищеність, надмірну експлуатацію, бідність, безпритульність та інш. Все це призводило до росту злочинності, яка у пореформений період зросла у декілька разів. Зокрема, за офіційними даними кількість злочинів скоєних на території Російської імперії на початку ХІХ ст. (1803-1808 рр.) дорівнювала 243 тисячам. Напередодні проведення реформи у 1861 р. цей показник зріс 320 тисяч, у перші десять років пореформеного періоду – до 600 тисяч, наприкінці ХІХ ст. кількість зафіксованих злочинів дорівнювала 1,2 мільйони. Особливе занепокоєння викликав той факт, що з кожним роком збільшувався відсоток неповнолітніх злочинців. Так, за матеріалами роботи дореволюційного вченого П. Люблінського, загальна кількість засуджених неповнолітніх злочинців наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. щороку коливалася між 7 – 8 тисячами осіб. Засоби боротьби із злочинністю, які в цей час велися, не давали бажаних результатів, більше того – провокували нові злочини. Наявні цифри свідчать, що у подальшому більшість з засуджених вже не поверталися до нормального способу життя і продовжували порушувати закон.

Досвід тих країн, які вже зіткнулися з подібними проблемами доводив, що подолати це явище можливо лише шляхом відокремлення неповнолітніх від дорослих злочинців та створенням умов для повернення дітей в лоно цивілізованого суспільства. Тож, в другій половині ХІХ ст. у Росії здійснюється серія реформ спрямованих на створення окремого кримінального законодавства для неповнолітніх, системи виправних закладів для дітей-злочинців, особливого порядку розгляду їх справ у суді, а також створення й самого спеціального суду для неповнолітніх (або як його ще прийнято називати – ювенального суду).

Перший суд у справах неповнолітніх був заснований 2 липня 1899 р. в Чикаго (штат Іллінойс) на підставі «Закону про дітей покинутих, безпритульних і злочинних і про догляд за ними». Успішна його діяльність призвела до поширення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.. американського досвіду щодо створення спеціалізованих судових установ в інших країнах: Канаді, Англії, Бельгії, Франції, Греції, Нідерландах, Угорщині, Австрії, Іспанії, Португалії Австралії, Новій Зеландії, кантонах Французької Швейцарії тощо.

Перший суд у справах неповнолітніх в Росії було створено у столиці – м. Санкт-Петербурзі, в 1910 р. Пізніше, подібні суди з’явилися і в інших великих міських центрах російської держави – Москві, Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові та Миколаєві.

Що було особливого у цих спеціалізованих судах і для чого вони запроваджувалися ? Одразу слід відзначити відмінність у розумінні функцій ювенального суду від звичайних судів. Суди у справах неповнолітніх повністю й безповоротно відмовлялися від ідеї відплати й покарання. Натомість, на перше місце виходили завдання ресоциалізації підлітка, його перевиховання. «Дитячий суд, – писав відомий громадський діяч того часу З.І. Гурьян, – є охоронцем прав дитини, ця установа почасти юридичне, а почасти педагогічна, оскільки його головна мета – не карати, а виправляти, його наполегливе прагнення – врятувати всіх тих, що збилися із чесного шляху, підлітків від в’язниці...».

Відповідно, цій меті були підпорядкована, як сама структура ювенального суду, так і порядок розгляду справ у суді.

Ювенальний суд був одноособовий, причому до кандидатури судді ставилися вимоги не лише володіння юридичними знаннями, а наявності психолого-педагогічної майстерності.

При ювенальному суді створювався інститут «попечителей» (піклувальників). Кожна справа, перш ніж воно попадало на розгляд судді, проходило через піклувальника, який збирав усі необхідні відомості не лише по суті справи, але й по обставинам життя неповнолітнього злочинця. Ця інформація повідомлялася під час судового розгляду судді, що давало можливість останньому зрозуміти мотивацію дій неповнолітнього і знайти підходи до нього.

Розгляд справ проходив за закритими дверима, сторонніх, крім батьків та піклувальника, до суду не допускали аби не скомпрометувати дитину. Та й подальший розгляд справи у ювенальних судах, загалом, більше був подібний до виховної бесіді, аніж до ординарного судового процесу: адвокат, як правило, був відсутній, свідків могли не викликати, не існувало і формального обвинувального висновку.

Покарання, які накладалися суддями були достатньо м’якими. Незважаючи на право відправляти неповнолітніх до тюрми або колонії (кримінальна відповідальність наступала в Росії з 10 років) вони намагалися уникати подібних покарань, більше спираючись на виховні заходи та встановлюючи нагляд над неповнолітніми зі сторони піклувальників. І лише якщо ці педагогічні заходи не мали успіху, неповнолітнього порушника направляли до спеціальних виховно-виправних закладів, де вони не перебували під впливом дорослих, досвідчених злочинців.

Таким чином, запровадження ювенальних суддів в Російській імперії на поч. ХХ ст. мало надзвичайно велике значення. Особливий склад, функції та порядок діяльності цих судів – все це створювало умови для збереження юної особистості, яка могла бути втрачена в умовах тюремного оточення.

Пустовой В.С.

аспірант кафедри теорії держави і права ОНЮА

РОЗУМІННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

Національна модель побудови державної влади, що має передбачати адекватну сучасним умовам ієрархізацію її різнорівневих структурних складових, поки що в Україні не створена. В українській політичній та юридичній елітах продовжується спір щодо найкращої форми організації структурованої влади і державного устрою. На наш погляд, одним з методів підвищення ефективності функціонування сучасної держави є раціональне співвідношення централізації та децентралізації, тобто оптимальна розстановка сил на різних рівнях управління, адже на сьогодні управління тільки на базі центральних органів влади є неможливим.

Проблеми ієрархічного порядку завжди притягували увагу науковців. На світанку модерної доби Т. Гоббс писав про необхідність організації загальної влади шляхом угоди кожної людини з кожною іншою та зосередження всієї влади і сили в одній людині чи в зборах людей, що більшістю голосів могло звести усі волі громадян у єдину волю. З інших міркувань Ж.Ж. Руссо відстоював централізацію державної влади, зосередженої в особі народу-суверену.

Однак ні вони, ані їхні сучасники не ставили перед собою завдання дати визначення та характеристику централізації як загальнотеоретичної категорії. Не випадково централізація нерідко ототожнювалась з ієрархією, а цей термін, як правило, застосовувався не стільки в державознавстві, скільки в релігійно-церковному контексті. Вже в минулому столітті розуміння ієрархії, відірвавшись від релігійного світосприйняття, почало змінюватися в науковому світі, зокрема, поняття ієрархії науковцями стало вживатися для характеристики вертикальної функціональної диференціації різнорівневого управління.

В умовах сучасної надмірно централізованої держави необхідний протилежний процес, процес відцентрування влади та наближення її до народу.

Світовий досвід реформування державного апарату демонструє активну децентралізацію, яка має виправдати сподівання суспільства на більшу демократію. Цей процес вимагає, передусім, наукового визначення поняття децентралізації.

Конституція України містить принцип «поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади». Визнаючи і гарантуючи в Україні розвиток місцевого самоврядування, Основний закон країни розподіляє повноваження органів державного управління та органів місцевого самоврядування, досить чітко відображає умови для становлення і подальшого розвитку місцевого самоврядування та його засад.

На практиці ж єдине загальноприйняте визначення поняття «децентралізації» відсутнє, що обумовлене його різносторонньою природою та комплексністю специфічних рис, особливостей.

Проблемам централізації і децентралізації приділяється увага таких вітчизняних науковців, як А. Коваленко, А. Колодій, М. Корнієнко, М. Харитончук, К. Линьов, І. Грицяк, С. Вобленко, Н. Нижник та ін. Загальнотеоретичний аналіз проблеми здійснений у дисертаційному дослідженні М. Ходова.

Так, Нижник Н. розуміє під децентралізацією, яка є своєрідним засобом відображення централізації та дістає вияв певної протилежної її сторони, і властивість, і принцип, і елемент державного управління. Органи публічної влади, які знаходяться на нижчих рівнях управління, отримують право самостійно і остаточно вирішувати питання, що віднесені до їх відання.

А. Коваленко стверджує, децентралізація проявляє себе в тому, що політико-правові елементи взаємовідносин громади і держави утворюють особливий правовий режим, що надає місцевим органам самостійність і ієрархічну незалежність від органів як державного управління, так і самоврядування.

На думку А. Колодій, децентралізація влади – це правове відчуження (передача) державою (центром) як юридичною особою компетенції, ряду функцій і повноважень на користь іншої юридичної особи – місцевої влади. Саме це, на думку науковця, дозволяє привести послуги, які надає держава, у відповідність із потребами і запитами населення.

Цікавим є підхід М. Корнієнка, який розрізняючи децентралізацію демократичну та адміністративну, фактично схиляється до розуміння її як часткової деволюції державної виконавчої влади.

«Децентралізація - це поступове делегування постійно зростаючої частини повноважень регіональним, міським і сільським владним інститутам», - стверджує М. Харитончук.

К. Линьов інтерпретує децентралізацією як процес передачі відповідальності за планування та реалізацію, розподіл ресурсного забезпечення від центральних органів державної влади до нижчестоячих державних структур та органів місцевого самоврядування влади.

І. Грицяк вважає, що децентралізацією є діяльність незалежного місцевого самоврядування внаслідок передачі (не шляхом делегування, а перетворення державних функцій у самоврядні) повноважень державою. Крім того, на думку науковця, на державну виконавчу владу на місцях поширюються процеси деконцентрації, а децентралізовані дії своїм об’єктом мають сферу місцевого самоврядування.

Децентралізація, на переконання С. Вобленко, полягає у передачі владних повноважень органам недержавним, які мають інтереси, відмінні від державних, незалежним від державних органів у частині прийняття рішень, розпорядження ресурсами та власністю, необхідними для їх реалізації.

Огляд різних позицій дозволяє стверджувати, що питання децентралізації, зайнявши вагоме місце в політології, переросло в категорію державотворення. На нашу думку, позиція професора А. Колодій є такою, що найповніше враховує правові аспекти питань децентралізації: по-перше, в процесі децентралізації здійснюється передача компетенції, повноважень одними органами іншим; це поступальний акт, який є добровільним, досягнутим на консенсусі та волі сторін; по-друге, децентралізація суб’єктна; сторін як мінімум дві: з однієї сторони виступає держава в особі центральних органів, з іншого – місцеві органи; по-третє, кінцевою метою процесів децентралізації є забезпечення потреб і запитів населення, тобто найповнішого забезпечення прав носія влади – народу.

Таким чином, децентралізацію влади в сучасній державі можна охарактеризувати як цілеспрямований, заснований на домовленості різнорівневих структур влади відцентровий процес з розподілу та трансформації владних сил, орієнтований на покращення, збалансування державницького управління, що проводиться з демократичною метою – організувати більш ефективне забезпечення прав людини.

Ракул Оксана Володимирівна

здобувачка кафедри теорії держави та права

Київського національного університету внутрішніх справ