СУТНІСТЬ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЗМІСТ ЗАКОНОДАВСТВА
1. За наявності величезного нормативного масиву, що регулює відносини у сфері господарської діяльності, майже п’ятидесятирічного досвіду викладання господарського права в юридичних навчальних закладах України здійснена кодифікація господарського законодавства. Цим підведено підсумок тривалій дискусії щодо існування господарського права як галузі права. Надалі існування господарського права заперечувати можна, але це є недоцільним. Виконана значна законопроектна робота, накопичений досвід кодифікації господарського законодавства, законодавець цю роботу визнав задовільною, судова практика опрацювала відповідні правові позиції. Усе це не може бути перекреслене і забуте. За таких умов декодифікація господарського права була б недоцільним законодавчим рішенням навіть без врахування вимог стабільності законодавства, необхідності забезпечення правової визначеності (правопевності). Тому треба виходити із того, що господарське право існує, що Господарський кодекс діє і буде діяти.
2. З іншому боку, слід враховувати, що новизна роботи щодо кодифікації господарського законодавства обумовила істотні недоліки Господарського кодексу. Інший чинник, що обумовлює такі недоліки – це гострота полеміки з питання про існування господарського права як галузі права. В умовах, коли більшість науковців – представників найпотужнішої із галузевих юридичних наук – науки цивільного права заперечують саме існування господарського права як галузі права, а тому – і доцільність кодифікації господарського законодавства, науковці-фахівці в галузі господарського права теж стали схилятися до радикалізації своїх наукових позицій. Це проявилось у тому, що вони стали настоювати на тому, що господарському праву притаманний єдиний метод правового регулювання, як і цивільному, адміністративному та деяким іншим галузям права, що істотно вплинуло на структуру і зміст Господарського кодексу. Йдеться про те, що в Господарському кодексі відповідно до наукової позиції його розробників не враховано, що предмет господарського права складають різнорідні відносини – публічні і приватні, що потребують різних методів правового регулювання і різного техніко-юридичного інструментарію. І якщо об`єднання в розділі III Господарського кодексу («Майнова основа господарювання») положень, що регулюють публічні і приватні відносини, істотно не вплинуло на якість нормативного матеріалу, то цього не можна сказати, наприклад, про розділ V Господарського кодексу «Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання».
3. У названому розділі здійснена спроба сформулювати законодавчі положення, які б одночасно регулювали б і публічні і приватні відносини. Але ця спроба виявилася невдалою. По-перше, не вдалось витримати чіткість і послідовність використання термінології. Використовується термін «відповідальність за правопорушення у сфері господарювання» і тотожний йому термін «відповідальність учасників господарських відносин». Урізноманітнення термінології надає нормативному тексту ознаки вишуканості, але ж пріоритетною для нормативного тексту є формальна визначеність. Крім того, використовується термін «господарсько-правова відповідальність», «господарські санкції», «адміністративно-господарські санкції», співвідношення між якими залишається невизначеним. По-друге, більшість положень глави 24 Господарського кодексу «Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин», включаючи ст. 216 ГК, з якої починається ця глава, стосується тільки приватних відносин.
4. Лише у ст. 218 ТК формулюються положення, що стосуються і приватних і публічних відносин. Але уже це твердження внаслідок недостатньої визначеності термінології доводиться за допомогою аналізу, який є неможливим для пересічного юриста у звичайній для нашої країни ситуації. Із ст. 216 ГК, ч. 3 ст. 217 ГК, ст. 219 ГК можна зробити висновок про те, що господарсько-правова відповідальність і господарські санкції – це категорії приватного права (а не одночасно – і приватного і публічного права). Тому заголовок ст. 218 ГК «Підстави господарсько-правової відповідальності» свідчить про те, що в цій статті мова буде йти про приватно-правову відповідальність. Але із змісту ч. 2 ст. 218 ГК (тут йдеться, зокрема про відповідальність за «порушення правил здійснення господарської діяльності», а такі порушення відповідно до ст. 238 ГК є підставою застосування адміністративно-господарських санкцій) випливає, що вона поширюється і на публічні відносини. Але встановлювати єдині підстави приватної і публічної відповідальності суб`єктів господарювання є недоцільним: якщо у приватних відносинах звільнення суб`єкта господарювання від відповідальності можливе тільки за наявності непереборної сили (це означає, що такий суб`єкт несе відповідальність за випадкове порушення), то для публічних відносин така відповідальність є занадто жорсткою і невиправданою.
5. Іншою причиною недоліків Господарського кодексу є невиправдане пов’язування сутності господарського права з його задачею системного правового забезпечення господарської діяльності. Це привело до невиправданого розширення предмета регулювання Господарського кодексу. До цього предмета включені не тільки відносини між суб`єктами господарювання, а й відносини «між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання» (ст. 1 ГК). До інших учасників ст. 2 ГК відносить, зокрема споживачів, до яких, безумовно, належать споживачі – фізичні особи. У такий спосіб чинність Господарського кодексу поширюється на зобов`язання, що не визнаються відповідно до ст. 175 ГК майново-господарськими. Тому загальні правила ст. 1, 2 ГК слід тлумачити з врахування ст. 175 ГК, що формулює спеціальні правила, що підлягають переважному застосуванню перед положеннями ст. 1, 2 ГК. Невиправдано розширює сферу дії Господарського кодексу і ст. 20 ГК, яка встановлює способи захисту прав і законних інтересів не тільки суб`єктів господарювання, а й споживачів (слід думати, – і фізичних осіб). Звернемо також увагу на ту обставину, що недостатня увага розробників проекту Господарського кодексу до організаційно-господарських правовідносин стала причиною того, що ст. 20 ГК не поширюється на осіб, які не можуть бути віднесені до суб`єктів господарювання або споживачів.
Кулініч Ольга Олексіївна
к.ю.н., доцент кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права ОНЮА
ДОМЕННЕ ІМ’Я ЯК ЗАСІБ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В МЕРЕЖІ ІНТЕРЕНТ
У сучасному світі все більшу популярність набуває мережа Інтернет. Безсумнівно, сучасний розвиток комп’ютерних технологій, легкий та швидкий доступ до мережі за допомогою різноманітних технологій та пристроїв, а також такі переваги мережі як швидкість обміну інформацією, можливість за короткий час знайти потрібну інформацію чи розмістити оголошення зумовлюють зростання кількості користувачів мережі та значення Інтернету для життєдіяльності кожної людини, для розвитку та успішного функціонування юридичних осіб. Традиційними засобами індивідуалізації у суспільстві для людини є зокрема, її ім’я, фамілія, псевдонім, для юридичних осіб – комерційне (фірмове) найменування, торговельні марки (знаки для товарів та послуг), тощо. Розвиток мережі Інтернет обумовлює появу ще одного засобу індивідуалізації – доменного імені.
Питання щодо правової суті доменного імені, визначення його місця в системі об’єктів цивільних прав неодноразово привертало увагу таких цивілістів, як: С.О. Бабкін, Д.В. Бойко, Ю.Т. Гульбін, О.В. Дзера, В.А. Дозорцев, Н.А. Дмітрик, І.В. Жилінкова, В.О. Калятін, П.П. Крайнєв, О.О. Піленко, О.Д. Святоцький, Р.О. Стефанчук, А. Г. Серго та ін. Незважаючи на дискусійність окремих позицій, протилежність висловлених точок зору, науковці так і не виробили єдиного підходу для кваліфікації правового режиму доменного імені.
Метою даної статті є визначення специфіки, структури доменного імені, його місця серед об’єктів цивільного права.
Найчастіше доменне ім’я визначають як унікальне буквене, цифрове, символьне позначення або комбінацію таких позначень, яке зареєстроване в реєстрі доменних імен відповідно до правил, встановлених Організацією по привласненню імен і адрес в Інтернеті (Internet Corporation For Assigned Names and Numbers – ICANN), і призначено для ідентифікації певного інформаційного ресурсу, пристрою або групи пристроїв в Інтернеті.
В юридичній літературі вироблені дві протилежні позиції щодо правової природи доменних імен. Перша точка зору, якої дотримуються, наприклад, А.А. Агєєнко, В.О. Калятін, В.Б. Наумов, Ю.Л. Німець, А.Г. Серго, полягає в наступному: доменні імена є новим засобом індивідуалізації з особливим правовим режимом. Друга точка зору, якої дотримуються, наприклад, С.О. Бабкін, З.Ю. Мілютін, В.І. Скіба, полягає в тому, що доменне ім’я не є самостійним засобом індивідуалізації, об’єктом інтелектуальної власності і прирівнюється до телефонного номера або поштової адреси. На користь кожної з висловлених точок зору дослідники наводять вагомі аргументи.
Не висловлюючись категорично на користь тієї чи іншої позиції слід звернути увагу, що доменне ім’я у деяких випадках може бути ніяк не пов’язане із засобами індивідуалізації якої-небудь конкретної особи або його продукції. Разом з цим, як слушно зауважує В. Буличьов, слід враховувати, що доменне ім’я в певних випадках може, по суті, трансформуватися в позначення, що виконує функції товарного знаку, формально до них не відносячись, і в цій ситуації в рамках конкретного спірного правовідношення доменне ім’я можна віднести до такого об’єкту інтелектуальної власності як товарний знак.
Але в інших, коли назвою домену обирається ім’я, фамілія чи псевдонім фізичної особи, або комерційне (фірмове) найменування юридичної особи чи словесне вираження її торговельної марки (знака для товарів та послуг), доменне ім’я може розглядатись не тільки як засіб ідентифікації частини інформаційного простору, але й засіб індивідуалізації інформаційних ресурсів фізичних та/або юридичних осіб, що має похідний характер. У даному випадку, видається, що похідний характер цього специфічного засобу індивідуалізації обумовлено його ідентичністю до первинних засобів індивідуалізації (імені, фамілії, псевдоніму фізичної особи, найменування, позначення юридичної особи, тощо).
Саме змістовна характеристика доменів другого та третього рівнів дозволяє кваліфікувати їх як похідний засіб індивідуалізації інформаційних ресурсів фізичних чи юридичних осіб. У випадку, якщо домен другого чи третього рівня містить ім’я, прізвище, фамілію фізичних осіб, найменування юридичних осіб, тощо, на нього розповсюджується режим засобів індивідуалізації фізичних чи юридичних осіб. В усіх інших випадках доменне ім’я є засобом ідентифікації інформаційного ресурсу в Інтернеті.
Оминаючи своєю увагою питання щодо правового режиму доменних імен, кваліфікації їх як об’єктів права інтелектуальної власності, законодавець створює умови для зловживання правами на доменне ім’я, та складність для вирішення суперечок у суді у випадках конфлікту прав на доменні імена з правами на інші засоби індивідуалізації.
Характеризуючи доменне ім’я як засіб індивідуалізації, слід звернути увагу на основні характерні риси, якими є наступні: ідентифікація масиву сторінок в глобальній мережі; вираз в буквеному або цифровому позначенні, а отже, збіг із словами на деяких мовах, іменами і т.п., використовування на підставі реєстрації, здійснюваної недержавними організаціями в різних країнах по всьому світу; нематеріальний характер доменних імен; особлива об’єктивна форма виразу доменного імені; виключний характер доменного імені; міжнародний характер використання; особлива комерційна цінність.
Викладене дозволяє підтримати точку зору про те, що доменні імена за своєю природою найбільшою мірою співвідноситься з категорією прав, що відносяться до інституту засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Таким чином, доменне ім’я можна визначити як засіб ідентифікації певного інформаційного ресурсу в мережі Інтернет який за певних умов є похідним засобом індивідуалізації фізичних та юридичних осіб в мережі Інтернет.
Специфіка доменного імені як засобу індивідуалізації, відсутність законодавчо визначеного правового режиму цього об’єкта, зростаюча кількість конфліктів прав на доменні імена з правами на інші засоби індивідуалізації обумовлює потребу вироблення єдиної позиції щодо застосування до цього об’єкта певного правового режиму та внесення відповідних змін у чинне цивільне законодавство. Для вирішення цього питання необхідно також враховувати певні особливості при співвідношенні прав на доменне ім’я з правами на інші засоби індивідуалізації, що повинно бути предметом додаткового дослідження.
Литвин А.Ю.
к.держ.упр., декан обліково-фінансового факультету
Донецького університету економіки та права,
суддя третейського суду
ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД РОБОТИ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ
Система законодавства кожної країни повинна забезпечити, щоб зобов’язання, які випливають з договорів, були виконані, права сторін або третіх осіб не були порушені, сторони (партнери) чесно обходились один з одним, а «сильніше» підприємство не зловживало своєю владою і не використовувало інші, «слабші» підприємства. Для такого забезпечення прав мало лише досконалого законодавства, необхідно мати і відповідну судову систему.
У США приблизно 80% усіх приватних спорів у підприємницькій сфері розглядаються за допомогою недержавних арбітрів або посередників. У європейських країнах від 60 до 80% справ цивільної юрисдикції проходить через систему третейського судочинства.
Саме визначення господарського права охоплює багато галузей права, які стосуються зовсім різних предметів. А саме:
-
торгівельне право – регулюється Торговим кодексом (Наприклад, Французький торговий кодекс 1807 р.) та охоплює відносини щодо управління підприємствами, правила обігу товарів, відносини щодо укладання договорів між різними підприємствами, відносини щодо надання послуг (особливе значення приділяється транспортним договорам);
-
корпоративне право – регулює порядок утворення, функціонування юридичних осіб та встановлює порядок відносин між засновниками, органами юридичних осіб;
-
конкурентне право – регулює відносини щодо забезпечення рівних шансів для юридичних осіб, конкуренцію, рівні можливості, забороняє застосування несанкціонованих видів реклами, агітації;
-
антимонопольне право – наближене за своєю метою до конкурентного, відмінністю є недопущення монополізації ринку;
-
авторське право – право на твори літератури, науки, мистецтва, музики, тобто мова йде про нематеріальні цінності, з яких випливають матеріальні права;
-
патентне право – регулює відкриття в технічних сферах і обґрунтовує у подальшому матеріальні права, включаючи торгові марки та знаки;
-
право будівництва – до цієї галузі права відноситься реалізація великих проектів з будівництва та довгострокового іпотечного кредитування;
-
страхове право – регулює відносини у сфері страхування;
-
право неспроможності – регулює відносини, що виникають через неплатоспроможність певних суб’єктів господарювання.
В економічних відносинах важливим є судове вирішення спорів між господарюючими суб’єктами. Як правило, в таких випадках в Європейських країнах, мова йде про третейські суди. Їх чисельність в останні роки значно зросла. Робота третейських судів регулюється Міжнародними правилами-моделлю щодо торгових третейських судів UNCITRAL, затвердженими резолюцією ООН від 11.12.1985 р., а також цивільним процесуальним законодавством.
У свою чергу, наприклад, Німеччина на міжнародному рівні зобов’язалась (Нью-Йоркською Угодою від 10.06.1958 р.) брати до виконання рішення третейських судів інших (ста тридцяти) країн, серед яких є і Україна.
Велике значення в міжнародній третейській підвідомчості відіграє третейський суд палати у торгових справах Міжнародного суду в Парижі.
Прикладами третейських судів в ЄС, що мають загальноєвропейське значення, є третейський суд Swiss Rules у Швейцарії, інститут третейського суду у Стокгольмі, Міжнародний третейський суд при Господарській палаті у Відні.
Суттєвими перевагами третейських судів є:
-
можливість самостійно обрати довіреного суддю;
-
відносна неформальність процесу;
-
можливість вибору місця суду;
-
немає відкритих засідань, засідання третейських судів, як правило, закриті, бо ґрунтуються на принципі довіри;
-
короткі строки розгляду самої справи;
-
рішення третейських судів простіше виконувати.
У свою чергу, недоліком третейських судів може бути сумнів сторони, не на користь якої було прийнято рішення, щодо самого процесу та правильності винесення рішення третейським судом.
Для розгляду справ у третейському суді необхідна згода сторін щодо розгляду справ саме у третейському суді. Після досягнення домовленості затверджується склад третейського суду і його організація. Щодо самого процесу, то він проводиться, як і у звичайних судах, тільки менш офіційно.
Розгляд справ у третейських судах базується на таких основних принципах: верховенства права, рівного відношення до сторін, об’єктивності.
Держава підтримує та контролює третейські суди. Так, наприклад, якщо сторони не мають досвіду щодо вибору третейського судді, то суд загальної юрисдикції допомагає їм у визначенні критеріїв. Оскільки третейські суди не мають державної можливості здійснювати примус (змусити з’явитись в судове засідання свідків чи експертів), то суди загальної юрисдикції можуть їм допомагати в цьому. Для виконання ж рішень третейських судів сторона, на користь якої було винесено рішення, звертається з заявою до суду загальної юрисдикції. Тоді суд загальної юрисдикції через виконавчий лист до виконавчої служби допомагає у примусовому виконанні рішення третейського суду.
Підсумовуючи вище викладене, можна зробити висновок, що система третейського судочинства в Україні повинна стати інститутом громадянського суспільства, здатним ефективно конкурувати із державною монополією на здійснення правосуддя у цивільних та господарських спорах.
Лічман Л.Г.
кандидат юридичних наук, доцент,
Малиновський районний суд м. Одеси
СУДДІВСЬКИЙ РОЗСУД: АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕОРЕТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Досягнення стабільності в регулюванні суспільних відносин неможливо без врахування особливостей різних юридичних явищ. Незважаючи на поступове зростання ролі суду в захисті прав та законних інтересів всіх учасників правовідносин останнім часом спостерігається певна «істерія» навколо можливих зловживань з боку суддів через можливість судового розсуду при прийнятті рішень по справам. В зв’язку з наведеним актуальності набуло науково дослідження такого суспільно-правового феномену як суддівській розсуд та визначення його «суспільно-юридичної небезпеки», умов та порядку здіснення.
Так, Д.М. Чечот визначає суддівський розсуд як волю судді у виборі відповідного рішення. Л. Петрухін розуміє під суддівським розсудом прийняття шляхом перебору різних альтернатив строго не формалізованого рішення, яке враховує особливості конкретного випадку. М.І. Брагінський виділяє лише критерії правомірності застосування суддівського розсуду: розумність, сумлінність, цілеспрямованість, моральність. Деякі дослідники стверджують, що головною особливістю вирішення справи за власним розсудом є виявлення загальних засад закону та конкретних обставин справи. К.І. Комісаров розглядає судовий розсуд як «надану суду правоможність приймати, відповідно до конкретних умов, таке рішення з питань права, можливість якого випливає з загальних і лише відносно визначених указівок закону».
О.А.Папковою розглядає цей феномен як діяльність суду з розгляду спірних правових питань. При цьому під спірними правовими питаннями розуміються питання, що виникають при розгляді справ, вирішення яких здійснюється на підставі розсуду суду в силу відповідної вказівки в нормі закону.
Разом з тим, розсуд суду не безмежний і не безконтрольний. Межі індивідуального судового розсуду обмежені правовими нормами, яки застосовуються до встановлених обставин справи, а не волею судді. Відзначимо, що з позицій проблеми, яка розглядається, під суддівським розсудом слід розуміти законодавчо обумовлену діяльність суду в сфері правозастосування при вирішенні справи, яка ґрунтується на загальних принципах права та загальновизнаних принципах моралі. Фактично, суддівський розсуд є урегульований правовими нормами, здійснюваний у процесуальній формі специфічний вид правозастосовчої діяльності, сутність якої полягає в наданні суду у відповідних випадках правоможності вирішувати спірне правове питання, виходячи з цілей, переслідуваних законодавцем, принципів права й інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, а також засад розумності, сумлінності, справедливості й основ моралі.
Несынова Светлана Васильевна
к.ю.н., доцент кафедры права
Днепропетровского университета экономики и права
НЕДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ УСТАВА, КАК УЧРЕДИТЕЛЬНОГО ДОКУМЕНТА И СПОРНОСТЬ В ВОПРОСЕ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ПОСЛЕДСТВИЙ ЕГО НЕДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ
Несмотря на то, что проблема корпоративных споров обсуждается учеными и юристами-практиками уже не один год тенденции к уменьшению их количества мы по прежнему не наблюдаем. Указанный факт свидетельствует в первую очередь о неурегулированности многих правовых аспектов сфере корпоративных отношений. Среди всех корпоративных споров, которые рассматриваются хозяйственными судами, важное место занимают споры о признании недействительным устава, как учредительного документа и его отдельных положений. В ст. 88 Гражданского Кодекса Украины и ст. 57 Хозяйственного Кодекса Украины было установлено требования к содержанию учредительных документов. Общая норма (ч.2 ст. 57 ХКУ) содержит перечень обязательных сведений, которые составляют содержание учредительных документов любого хозяйственного общества. Специальные нормы предусматривают также дополнительные сведения, которые необходимо включать в устав субъекта хозяйствования в зависимости от организационно-правовой формы хозяйственного общества. Ответственность за несоответствие устава, как учредительного документа, законодательству согласно ч.2 ст. 8 Закона Украины «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц - предпринимателей» возлагается на учредителей (участников) юридического лица. Однако фактически указанная норма является декларативной, поскольку пока не получила конкретизации в действующем законодательстве.
Несоответствие устава закону приводит к серьёзным правовым последствиям. Часть 2 ст. 89 Гражданского Кодекса Украины данное несоответствие, является основанием для отказа в государственной регистрации юридического лица. При этом обнаруживаем ещё одну недоработку законодателя взглянув на ст. 27 Закона Украины «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц - предпринимателей», где данное основание не указано. То есть, государственный регистратор и не имеет права отказать в государственной регистрации из-за несоответствия устава закону.
Как итог, несоответствие устава хозяйственного общества законодательству Украины (например требований ч.2 ст. 4 ЗУ «О хозяйственных обществах») часто замечается сторонами при корпоративных спорах и становится основанием для признания этого учредительного документа недействительным. При этом последствием неопределенности и дискуссионности вопроса природы и содержания устава, является то, что суду решают данные споры по-разному.
Имеет значение, признается ли устав недействительным полностью или только его отдельные положения. В последнем случае, следующим этапом может стать ликвидационная процедура. Учитывая столь серьёзные правовые последствия несоответствия устава хозяйственного общества законодательству Украины, стоит обратить внимание, что за этим цепной реакцией может идти на основании ст. 38 Закона Украины «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц - предпринимателей» признание записи о государственной регистрации хозяйственного общества недействительной. Согласно положениям п. 4.1 Рекомендаций Президиума Высшего Хозяйственного Суда Украины № 04-5/14 от 28.12.2007 года «О практике применения законодательства при рассмотрении дел, которые возникают из корпоративных отношений», если в последствии рассмотрения дела установлено, что на момент государственной регистрации хозяйственного общества его учредительные документы не содержали обязательных для данного типа хозяйственного общества сведений и не были приведены в соответствие с законом, хозяйственный суд имеет основания, руководствуясь ч. 2 ст. 38 ЗУ «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц - предпринимателей» признать учредительные документы и запись о государственной регистрации хозяйственного общества недействительными.
К тому же, п. 2 ч.1 ст. 110 Гражданского Кодекса Украины позволяет подытожить, что отнюдь не несоответствие устава хозяйственного общества закону, а решение суда о признании недействительной государственной регистрации юридического лица из-за допущенных при его создании нарушений может быть основанием для ликвидации юридического лица. В то же время Закон Украины «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц - предпринимателей», определяя порядок государственной регистрации прекращения юридического лица не связанного с его банкротством, на основании судебного решения указывает основания для постановления данного решения. Таковым является признание недействительным записи о проведении государственной регистрации, а не самой государственной регистрации, как это предусмотрено в Гражданском Кодексе Украины. Условием вынесение такого решения является невозможность устранить выявленные нарушения закона.
Говоря о последствиях признания недействительным устава хозяйственного общества считаю, что указанный учредительный документ должен прекращать свое действие только на будущее поскольку практика признания всех сделок общества, устав которого признано недействительным, может создать настоящий хаос в хозяйственных отношениях.
Единственным верным путем решения всех вышеперечисленных проблем считаю приведение норм законодательства в соответствие одна другой и дополнение существующих декларирующих, нормами, закрепляющими процедурность, порядок осуществления описанных выше проблемных действий. При упорядочивании существующих и создании новых нормативно-правовых актов следует не забывать о том, что кодекс все же имеет большую юридическую силу, нежели закон.
Также хотелось бы выразить надежду, что при рассмотрении хозяйственными судами категории дел о признании недействительным устава, как учредительного документа и его отдельных положений последние будут руководствоваться в большей степени диспозитивными нормами и максимально способствовать приведению всех несоответствий устава в согласование с действующим законодательством. Ведь само законодательство создается с целью регулирования хозяйственных отношений, а не подчинения их букве закона..
Пашков В.М.
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри спеціально-правових дисциплін ПФ НЮАУ
Олефір А.О.
студент 4 курсу ПФ НЮАУ
Достарыңызбен бөлісу: |