РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ЙОГО ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ

Значимість власної армії для Української нації як і для будь-якої країни та її суспільства є надзвичайно важлива. Адже збройні сили визнані основним гарантом захисту національного суверенітету. Підвищує вагу представленого дослідження і нагальна потреба в історичному досвіді державотвореня. З цього приводу Президент України В. Ющенко підкреслив: «…не оминаємо жодної важкої сторінки нашої історії і саме так – відновлюємо правду, за якою стоїть великий і соборний подвиг Українського народу – народу, який переміг смерть і врешті утвердив свою державу. ...Відродження історичної правди означає для нас спільний рух вперед – як єдиного суспільства, як єдиної нації, як великого світового народу».

З огляду на чітко визначену пацифістську політику соціалістично налаштованого державного проводу Української Народної Республіки в особах М. Грушевського, В. Винниченка, М. Порша та інших державників, які заперечували організацію регулярної Армії, необхідно констатувати їх позицію як великий політичний прорахунок з трагічними наслідками. У період після Ультиматуму Раднаркому Росії, коли над Україною нависла загроза інтервенції на засіданні Малої Ради УЦР 3 січня 1918 р. ухвалено Закон «Про створення народного війська», відповідно до якого в УНР для національної оборони від зовнішнього ворога запроваджено народне військо (народну міліцію). Генеральному секретарству з військових справ доручено негайно приступити до організації і набору кадрів інструкторів для заведення народної міліції, які об’єднати у повітах та губерніях за територіальним принципом у військові частини та округи. Інструкторами набирати громадян України 19 річного віку на умовах договору вільного найму з оплатою праці 100 крб в місяць та повільно проводити демобілізацію сучасної армії за роками служби, після проведення якої регулярна армія повністю касувалася. Дорого заплатила Україна за нехтування обороною рідного краю. Тільки у Києві, після його захоплення радянським військом, 26 січня 1918 р. внаслідок червоного терору було знищено до 5 тис. киян.

Здобувши чотирьохмісячний досвід державотворення та військового будівництва й зазнавши трагічних уроків на завершальному етапі державного будівництва, 24 квітня 1918 року Українська Центральна Рада розробила законопроекти «Про загальні основи формування Української Армії» та «Про старшин і козаків та відносини між ними», які віднайдені у фонді 1064 (журнал засідання Ради Народних Міністрів - оп. 2, спр. 20, арк. 20-26) ЦДАВОУ. У першому законопроекті передбачалося, що Армія Української Народної Республіки повинна бути постійною з обов’язковою військовою повинністю. Для всіх військовозоб’язаних строк дійсної служби в піших та гарматних, крім кінно-гарматних та фортефікаційних частинах, становить 2 роки. В решті частин війська – 3 роки. Відстрочка від призову була дозволена тільки для завершення середньо-шкільної освіти не пізніше 22-х років та у зв’язку з фізичними вадами – відповідно до окремого розпису. Не підлягала призову до військової служби особа, яка була єдиним працюючим в сім’ї, відсутність якого позбавляла сім’ю жодних засобів до існування. Особи обмежені в призові до служби, мали право вступу до війська за власним бажанням, на загальних підставах з правом вибору військової частини. Термін перебування на службі в запасі армії в піших і гарматних частинах, крім кінно-гарматних, фортефікаційних, протягом 16 років, а всіх інших частинах – 13 років. Козаки, в ході ведення війни, віком до 45 років включно, у випадку нагальної потреби з наказу Військового міністра могли закликатися для несення вартової служби та служби в робітничих частинах армії. Запас відповідно до Основ поділявся на 2 розряди: в першому розряді перебували козаки 2-х річної дійсної служби – 10 років, 3-х річної – 8 років; у 2 розряді вважати козаків решту часу перебування в запасі. Всі козаки, які перебувають в запасі розпорядженням Військового міністра мали закликатися на навчальні збори за весь час перебування в 1 розряді запасу Армії – тричі, по 4 тижні кожний раз; козаки 2 розряду запасу Армії призову на навчальні збори не підлягали.

У пояснювальній записці до цього проекту підкреслювалося, що держава не може існувати без армії, її самостійність і облаштоване функціонування перебуває у прямому зв’язку зі станом Армії. З іншого боку, утримання найманої армії було не посильним для народу, тому задля організації модерної і надійної армії з мінімальними затратами необхідно мати постійну Армію, позаяк міліція не може бути надійною опорою для УНР. З метою полегшення військової повинності народу, збільшення піднесення серед вояків та проходження при цьому якомога більшої кількості людей в рядах армії, введено 2-х річний строк дійсної служби в піхоті, гарматній артилерії і 3-х річний строк – у кіноті та решті війську, при цьому звернути увагу на зменшення пільг, котрі передбачені державною службою і відстрочки для завершення освіти та пільги після освіти. Залучати до несення військової служби на скороченні строки вчителів всіх шкіл. Визначно обмежити пільги духовенству. Вказані заходи ствердили демократичні принципи сучасного устрою та будування армії; ідеї озброєння народу та освіти і навчання більшої кількості людей, наблизили інтелегенцію до народу та армії, забезпечили армію великою кількістю інтелегентних, військово-підготовлених сил на випадок мобілізації. З огляду на скоречення строку дійсної служби збільшені права Військового міністра щодо призову старшин, урядовців та козаків в час перебування в запасі до 4-х разів по 6 тижнів на учбові збори.

Істотно сконцентрував увагу на покращання військової дисципліни Закон УНР «Про старшин і козаків та відносини між ними», яким стверджувалося, що Армія може існувати і виконувати свої обов’язки тільки тоді, коли вона скована міцною дисципліною, не втручається в громадянські справи і на неї не мають впливу громадянські процеси. Озброєний натовп людей може називатися армією тоді, коли між ними є старшина, що має право видавати накази, вимагати виконання цих наказів, а підлеглі під страхом важкої кари повинні виконувати накази без їх обміркування, як обов’язок перед Батьківщиною.

Вище вказаний аналіз вказує, що пацифістська політика УЦР у військовій сфері динамічно послідовно змінювалася в напрямку переваги формули – «озбоєння власного народу». Державтворчий досвід у першій четверті ХХ ст. переконливо довів, що без сучасної модерної, професійної армії суверенна, незалежна держава існувати не може. Жаль, що і сьогодні серед українських політиків є прихильники позиції початкового етапу військового будівництва провідників УЦР, які передбачають у бюджеті України третину коштів від потреби. Взамін бюджету «розвитку» частіше затверджують бюджет «розвалу».

Крумаленко М.В.

к.ю.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права,

Міжнародний гуманітарний університет

ПРАВООХОРОННА ФУНКЦІЯ ВОЗНОГО ЗА СТАТУТАМИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

До проведення судової реформи у Великому князівстві Литовському не існувало чітко визначеної системи правоохоронних органів. Зазвичай, правоохоронні функції покладалися на суд та судових чиновників Таке становище проіснувало до 60-х років XVI cт. В 1564-1566 рр. була проведена судова реформа за якою створюється не тільки нова судова система, а й започатковується певна правоохоронна система, чільне місце у якій займає суд. Правоохоронну функцію суд здійснював як через розгляд судових справ, так і через забезпечення прав сторін, які позивалися до суду.

Внаслідок судової реформи було зроблено перший крок на відокремлення суду від адміністрації, а в судових установах з’являється посада возного, яка вводилася для того, щоб «у суді земському завжди порядок був і справа належним чином йшла» (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 4). За Статутом 1566 р. возні обирались воєводами повіту. Закон вимагав від старост « возних обирати, призначали на посаду, затверджувати із шляхти, людей добрих, гідних віри, доброчесних, осілих у тому ж повіті» (Статут 1566 р., розд. IV, арт 4). Про їхню кількість закон говорить, що їх повинно бути «так багато, як то буде потрібно згідно з розмірами повіту і людською потребою» (Статут 1566 р., розд. IV, арт 4). Як правило, обирали від трьох до п’яти возних на один повіт. Статут 1588 року постановив, що возних y повітах Великого князівства Литовського обирає повітова шляхта разом з земським судовим врядом повіту, а відповідні воєводи, або старости, обрані кандидатури затверджують (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 8).

До обов’язків возного відносилося носити позви і викликати ними в суд, призначати «рок» (термін розгляду справи), брати присягу із сторін і свідків, виконувати судові вироки, проводити слідство і заносити в судові книги всі обставини справи. Перед вступом на посаду возний давав присягу, у якій зобов’язувався «…вірно, доброчесно, побожно і справедливо того вряду дотримуватися, …ні за обіцянки, ні за подарунки, ні за хабарі, ані з приязні, ані з неприязні, ані з боязні і не боячись ніяких погроз, єдине тільки згідно з Богом і святою справедливістю» (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 4; Статут 1588 р., розд. IV, арт. 8).

Головними обов`язками возних було засвідчення перед судом усього побаченого і почутого в справі, що розглядалася і виконання судових вироків. Возні мали також бути присутні на судових засіданнях як глашатаї (возний приводив сторони до присяги, викликав свідків до залу судового засідання тощо), і здійснювали контроль за порядком в суді. Важливим обов’язком возних було доставляли «позви» особам, які викликались до суду (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 53). Возні виступали свідками, як у кримінальних справах, так і в цивільних (при укладанні цивільних угод, договорах купівлі-продажу, поділах майна тощо). Возний засвідчував хворобу сторін, що позивалися і свідків у випадку їх повторної неявки до суду (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 23). Виїжджаючи «на справу», возний мусив «при собі мати …двох шляхтичів, віри гідних, для доказу визнання і свідчення свого» (Див.: Статут 1588 р., розд. IV, арт. 9). Сторону формував на свій вибір сам возний. Возний не тільки був присутнім на «справі», не тільки оглядав те, що вимагало його засвідчення, але й оформляв усі обставини справи спеціальним листом, який називався «квит». Лист закріплювався підписом і печаткою возного і підписами та печатками «сторони».

Як свідчить судова практика, досить частими були випадки зловживання возними своєю владою. Так, у Луцькій гродській записовій книзі за 1577 р. міститься заява від імені Брацлавського воєводи і кременецького старости Князя Януша Збаразького про відмову возного Григорія Красносельського вчинити доручене йому судом слідство у справі про захоплення паном Ласком Секунським і «москвитином» Степаном Шараповичем маєтків кременецького старости в Кременецькому повіті.

За зловживання владою возний підлягав суворій карі, про що вказувалося у нормах Статутів: «А коли возний …через зловживання посадою своєю до збитків будь-яку сторону призвів, перекручував факти за будь-якою причиною, тоді за доводом нічим іншим тільки смертю має бути караний» (Див.: Статут 1566 р., розд. IV, арт. 5). З іншого боку, частими були випадки насильства над возними з боку магнатів і шляхти. Тому возні повинні були при врученні позовів мати при собі двох шляхтичів на випадок, якщо відповідач чинитиме опір владі. За образу возного і знищення позовів «хто б возного на справі з листами воєводи замкового або повітового зранив, або листи у нього відібравши, порвав і тим вряд не вшанував» винний підлягав 12-титижневому ув’язненню в замку, а возному-шляхтичу сплачувалось «безчестя» (Див.: Статут 1566 р., розд. IV, арт. 6). Однак, незважаючи на загрозу покарання, магнати і шляхта нерідко чинили опір владі, навіть із зброєю в руках та із застосуванням насильства.

Так, у Луцькій гродській записовій книзі від 23 січня 1577 р. бачимо скаргу Андрія Добринського на дружину Дем’яна Гулевича, яка наказала своїм слугам запхати возному до рота, з вимогою з’їсти, вручений їй позов у справі про наїзд її чоловіка. Слуги відповідачки вибили возному зуба і вирвали бороду.

Таким чином, можна констатувати, що із запровадженням у Великому князівстві Литовському посади возного починає удосконалюватися система правоохоронних органів, які мали здійснювати правоохоронну функцію в державі. На той час виконання цієї функції було спрямоване на забезпечення діяльності судових органів, на охорону правопорядку, перш за все, при проведенні судового слідства та виконання рішень суду.

Марисюк К.Б.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінального права і кримінології

юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

ДО ПИТАННЯ ПРО МАЙНОВІ ПОКАРАННЯ В ЕКЛОЗІ ЛЕВА ІІІ

Аналізуючи текст та ідеї Руської Правди однозначно можна дійти до висновку, що настільки чітко розроблена та ґрунтовна нормативно-правова збірка не могла з’явитись на наших землях сама по собі, без використання законотворчого досвіду більш ранніх поколінь.

З іншої сторони, деякі надзвичайно важливі питання, наприклад, пов’язані з моральністю та функціонуванням церковних інституцій, виявляються абсолютно відсутніми і по суті не врегульовуються руським законодавством аж до прийняття Церковних уставів Володимира і Ярослава. Уявити, що це викликано лише упущеннями розробників Руської Правди важко.

Відтак, єдиним припущенням може бути таке, що паралельно з Руською Правдою, а можливо ще й до її появи, на слов’янські землі поширили свій вплив певні іноземні законодавчі збірники, в першу чергу, враховуючи тісні зв’язки з Руссю, візантійські.

Варто зазначити, що повною мірою про рецепцію візантійського права на наших землях можна вести мову лише відносно церковних (канонічних) приписів.

Разом з «Номоканоном», очевидно найбільш відомим та значимим реципованим збірником права візантійського походження, прийшли до нас й інші світські збірники візантійського права, хоча вони, за словами М. Чубатого, були обов’язковими лише для церковних судів, та й то з деякими змінами, згідними з духом українського звичаєвого права. Чи не центральне місце серед них займає нормативно-правовий збірник, відомий під назвою Еклога.

Еклога – це збірник візантійського права, що побачив світ за часів правління візантійського імператора Лева ІІІ, за словами А. Васільєва, імовірно 726 р. За іменем її розробника та його сина, цей збірник став відомим у історіографії під назвою Еклоги Лева і Костянтина.

Зміст Еклоги поділено на 18 титулів, присвячених в основному питанням цивільного права. Один з титулів, сімнадцятий, стосувався кримінального права і покарань.

Титул про покарання було насичено тілесними членошкідницькими покараннями, такими як відрізання язика, осліплення, відрізання носа. Однак це, на думку А. Васільєва, не дає нам права вважати Еклогу варварським законом, оскільки у самій Візантії ці покарання в більшості випадків зайняли місце смертної кари. В той же час, як вірно зазначав Г. Острогорськй, не можна не відмітити, що мали місце й випадки, коли членошкідницькі покарання обтяжили відповідальність винних, наприклад, у порівнянні з Кодексом Юстиніана, який у тих самих випадках передбачав грошові стягнення.

Не зважаючи на явне домінування тілесних та членошкідницьких покарань, Еклога також закріплювала й майнові покарання. Умовно останні можна розділити на декілька груп.

Найбільш поширеними були різноманітні відшкодування шкоди на користь потерпілого (власника) за завдану злочином шкоду. Можна вести мову про три різних розміри відшкодування:

1. 
   відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у розмірі фактичної шкоди. Такого роду покарання накладалось за: а) загибель або іншу втрату позиченого коня (ст. 7 Титулу XVII); б) загибель чужого бика або барана підчас бійки з биком чи бараном винного (ст. 9 Титулу XVII); в) крадіжку, вчинену рабом, якщо власник хоче зберегти його у себе (ст. 12 Титулу XVII); г) за ненавмисне спалення чужих оброблених земельних ділянок або виноградників, якщо метою було спалення власної соломи або чагарника (ст. 41 Титулу XVII).
   
2. 
   відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у подвійному розмірі від фактичної шкоди. Такого роду покарання накладалось за: а) замкнення чужої худоби, зморення її голодом або інше її вбивство (ст. 8 Титулу XVII); б) крадіжку в іншому місці держави, вчинену вперше вільною і заможною людиною (ст. 11 Титулу XVII).
   
3. 
   відшкодування власнику шкоди, завданої злочином, у конкретно визначеному розмірі. Такого роду покарання накладалось за: а) вступ у зв’язок з чужою рабинею – у розмірі 36 номізм (ст. 22 Титулу XVII); б) вступ у зв’язок з дівчиною за її згодою, без відома її батьків, якщо після цього винний або батьки потерпілої відмовляться від шлюбу, якщо винний є заможним – 1 літ золота (ст. 29 Титулу XVII); в) вступ у зв’язок з дівчиною за її згодою, без відома її батьків, якщо після цього винний або батьки потерпілої відмовляться від шлюбу, якщо винний є середнього статку (ст. 29 Титулу XVII) та збезчещення неповнолітньої, тобто у віці до 13 років (ст. 31 Титулу XVII) – половина статку потерпілого.
   

Ще одним видом майнових покарань можна вважати конфіскацію майна, яка, щоправда, згадується також лише один раз – за виготовлення амулетів, вчинене з корисливих мотивів (ст. 44 Титулу XVII).

Варто зазначити, що вже невдовзі після поширення Еклоги у Візантії, остання ввійшла до складу судових книг православної церкви, в тому числі й руської. Так, наприклад, як цілком слушно зазначав А. Павлов, вона знаходилась у друкованій руській «Кормчій книзі», де також містились «Номоканон» Івана Схоластика та «Закон судний людєм». Є й інші сліди впливу Еклоги на давні пам’ятки слов’янського законодавства.

Підсумовуючи викладене вище можна зробити висновок, що Еклога, як джерело давнього руського права, хоч і не відіграла такої визначальної ролі, як, наприклад, Руська Правда, однак виступила у ролі однієї із засадничих підвалин, які послужили поштовхом для подальших законотворчих розробок на руських землях.

У середині минулого століття відомий український правознавець П.О. Недбайло визначив правопорядок як «…порядок фактичних відносин учасників суспільного життя, в яких вони виступають як носії прав і обов’язків, передбачених нормами права». Таке універсальне визначення правопорядку характерне для будь-якого з етапів його становлення та розвитку у суспільстві та державі. Підтвердженням цьому є Статути Великого князівства Литовського, у нормах яких відображається судовий етикет того часу, відзеркалюється стан правопорядку у судах держави.

У арт. 17 і 18 розділу VI Статуту 1529 року, регламентована поведінка всіх учасників суду: в арт. 17 – сторін, що позиваються, в арт. 18 – суддів. Ці артикули стосуються етики суду і спрямовані на охорону правопорядку в суді.

Норма, узаконена в арт. 17, зустрічається ще в достатутовій судовій практиці. Тільки тут вона дана в чіткішому і конкретнішому формулюванні вже в назві: «Якби хто кого у суді штовхнув або вдарив». Поза сумнівом, це древня норма звичаєвого права; кваліфікація подібного роду злочинів зароджуються ще в епоху раннього феодалізму. Характер покарань вказує на їх походження з норм литовського звичаєвого права. Злочин кваліфікується двояко: без застосування зброї та із застосуванням. Перший випадок визначається як насильство над судом (а не просто в суді) і карається традиційним штрафом – 12 рублями і винагородою потерпілому за ганьбу відповідно до його станової приналежності: «Якби хто у суді схопив рукою іншого, штовхнув, смикнув або вдарив, але не поранив, і тим самим учинив би в суді безлад, той мусить заплатити штраф дванадцять рублів грошей, а тому за безчестя – у залежності від стану того». Інше, суворіше покарання застосовується до того, хто осмілиться в суді оголювати зброю: «Якщо ж хто перед судом оголив би шаблю або меч, то, хоча б нікого і не поранив, йому все одно відрубають руку. А якби поранив кого перед судом, то підлягає смертній карі».

Якщо в арт. 17 кваліфікуються прояви нешанобливого відношення до суду, точніше, здійснювані в суді насильства, то мета арт. 18 кваліфікувати словесні обопільні образи сторін позовників і суддів, причому, фізичні дії (без застосування зброї) останніх об’єднані із словесними. Це нова правова норма: за лайливі слова на адресу іншої сторони позовника або суддів – шеститижневе тюремне ув’язнення, а самі лайливі слова визначаються саме як прояв неповаги до суду: «Якби хто кому іншому або суддям сказав лайливі слова і тим виказав зневагу до суду і суддів, то його має бути покарано тюремним ув’язненням терміном на шість тижнів». Суддя при цьому опиняється в явно привілейованому становищі: за биття підсудних (траплялося і таке) він платить лише як за ганьбу відповідно до станової приналежності побитого; тобто, тут дії судді, на відміну від подібних дій сторін (арт. 17) позовників, кваліфікуються лише як образа особи, а не як здійснене в суді насильство і, тим самим, проявлена неповага до суду. Висловлено лише докір, що суддя «не повинен нікого соромити», а нижче ціла пропозиція, присвячена цій протизаконній дії судді, надає можливість ображеному шукати справедливості: «А якби суддя кого образив лайливими словами, то ображений має поставити його перед нами, господарем, або перед панами, і йому із суддею має бути вчинено правосуддя у відповідності до законів».

Арт. 18 в цілому слід оцінювати як певне досягнення кодифікаторів: словесне посягання проти особи кваліфіковано досить детально. Крім того, остання норма артикулу визначає покарання за погрози суддям з боку сторін позовників: «Якби хто загрожував судді, то мусив не тільки відсидіти шість тижнів, але і після відбуття цього строку мусить представити достойних поручителів, щоб судді були спокійні».

У Поширеній редакції Статуту 1529 року (Слуцький список) висловлюються ще й мотиви таких погроз, вказані конкретні суди, яким ця норма адресується: «Але, проте, це встановлюємо як для спокою тих суддів, які нами і нашими панами радниками призначені в наших містах, і для тих, які ведуть копный суд».

На завершення коментарів арт. 17 і 18 розділу VI слід підкреслити, що для того часу, коли в судах і навіть на сеймах ляпаси були нерідким явищем (правда, ці рецидиви середньовіччя трапляються і в теперішніх сеймах і парламентах), а інколи їх участники оголювали шаблі, які на відміну від сучасних парламентарів і суддів завжди мали їх при собі, узаконеня в названих артикулах Статуту Великого князівства Литовського 1529 року таких норм було реальною необхідністю.

Правовое государство – это теория и практика ограничения власти государства в целях обеспечения прав, свобод и интересов личности. Издревле люди понимали, что государственная власть способна к самовозрастанию, стремиться как шварцевская тень оторваться от своего хозяина-общества и превратиться в самоцель, что создает угрозу самому существованию гражданского общества (история дает тому немало примеров). Поэтому уже с древнейших времен лучшие умы человечества задумывались над тем, каким образом поставить государственную власть под контроль общества, на его службу. Мыслители разных времен обосновывали различные принципы, механизмы ограничения прав человека. Важнейшим среди них выступает принцип взаимной ответственности личности и государства.

Данный принцип обосновывается договорным происхождением государства. На основе договора, заключенного между народом и государством, государство и личность наделяются взаимными правами и обязанностями. Обязанностью государства является обеспечение прав и свобод человека, его безопасности, создание благоприятных условий для жизнедеятельности гражданского общества. Личность же обязуется передать часть своей свободы государству, подчиняться установленным им правовым правилам. При нарушений условий договора любая из сторон может быть привлечена к юридической ответственности. Тем самым государство становится субъектом права, действует в правовом поле, на него распространяются правовые правила. Тогда в правовом государстве развертывается весь комплекс институтов государства, раскрывается его потенциал как явления цивилизации и культуры.

Республик Казахстан с обретения своей государственной независимости провозгласила своей целью правовое демократическое государство. Здесь последовательно реализуются его принципы, однако ряд принципиальных вопросов требует своего разрешения. Одним из таковых является вопрос об ответственности государства перед личностью, обществом в целом. В законодательстве РК закреплены положения, в соответствии с которыми государство, его органы обязаны возмещать убытки, неправомерно причиненные им (ст.ст. 922, 923 Гражданского кодекса РК). Эти нормы касаются ответственности государства за неправомерное причинение вреда отдельной личности. Однако на современном этапе в РК остро стоит вопрос об ответственности государства, в том числе материальной, в случае причинения им вреда большому кругу лиц, народу в целом. В частности, вопрос об ответственности государства, его органов в ситуации массового мошенничества в строительной сфере.

Многочисленные дефолты строительных компаний сегодня – это трагедия для многих тысяч граждан страны, вложивших средства в квартиры в строящихся домах (долевое участие в строительстве). Так, к примеру 180 дольщиков признаны судом пострадавшими от мошеннических действий только одной строительной компании «Алматыинвестстрой», совершенных руководителями упомянутой компании (а таких компаний несколько десятков). В ходе следствия были выявлены различные активы, приобретенные на средства дольщиков, включая земельные участки на черноморском побережье в Украине. Некоторые из найденных активов являются неоспоримыми и на данный момент арестованы правоохранительными органами. Другие активы являются спорными, так как оформлены на третьих лиц, и дольщикам еще предстоит добиваться возвращения таких активов через суд.

Касательно темы настоящего доклада, существенным здесь является следующее обстоятельство. В ходе следствия выявлено, что созданию такой ситуации не в малой степени способствовали действия ряда должностных лиц государственных органов (местного исполнительного органа г.Алматы). В частности, судом установлены нарушения закона при выдаче лицензии на строительство компании ТОО «Алматыинвестстрой». Суд также указывает на бездействия КГКП «Алматыжер» по расторжению договора заключенного в ТОО «Алматыинвестстрой», вследствие чего руководство компании продолжало свою преступную деятельность, в результате которой дольщикам причинен ущерб на общую сумму более 1 млрд. тенге (по данным вопросам судом вынесены частные постановления в адрес уполномоченных органов). Также были установлены нарушения в деятельности земельной комиссии при выделении земельных участков под строительство.

В этой ситуации группе граждан фактически вред (прежде всего, материальный, не говоря уже о моральном) причинен совместными действиями, как строительной компании, так государства в лице его органов. В связи с этим возникает вопрос об ответственности государства. Разумеется, неправомерно требовать от государства отвечать по обязательствам всех строительных компаний страны. Однако если в результате следствия обнаружены нарушения со стороны государства, его органов, которые привели в итоге к нарушению прав граждан, то здесь государство должно отвечать в полной мере. Пока еще на данном этапе объединившиеся дольщики требуют активного содействия государства для решения их проблем, разработки эффективного правового механизма, защищающего интересы населения и создающего условия для надлежащего исполнения стройкомпаниями своих обязательств перед дольщиками. Государством здесь предприняты определенные меры (28 августа 2009г. Правительство Республики Казахстан приняло постановление №1271 «О внесении изменений в постановление Правительство Республики Казахстан от 6 ноября 2007г. №1039 «Об утверждении Плана первоочередных действий по обеспечению стабильности социально-экономического развития Республики Казахстан»). Однако ситуация с защитой прав дольщиков до сегодняшнего дня остается проблемной. Например, в соответствии с законодательством о банкротстве требования дольщиков удовлетворяются после требований залогодержателей (банков и ипотечных компаний). Государство в лице своих органов, причинившее вред гражданам не было привлечено к ответственности ввиду отсутствия эффективных механизмов воздействия.

Аналогичная ситуация сложилась и в сфере ипотечного кредитования жилья, банковской сфере, когда в результате преступных действий, бездействий государства в лице его органов произошел кризису в этих сферах, массовым нарушениям прав человека.