ПЕРШІ КРОКИ НА ШЛЯХУ СТАНОВЛЕННЯ ПАСПОРТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

ПЕРШІ КРОКИ НА ШЛЯХУ СТАНОВЛЕННЯ ПАСПОРТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Розвиток паспортної системи на території Україні бере свій початок з часів Київської Русі. Лаврентійський літопис, датований 945 роком, доносить до нас свідчення, що князівська адміністрація з метою податного обкладання вела облік населення та видавала купцям грамоти, в яких були зазначені їх кораблі. Своєрідним посвідченням особи на Русі був пояс: широкий, довгий для чоловіків, вузький та яскравий для жінок, а дітей підперезували ниткою.

За часів монголо-татарського ярма облік громадян вели для визначення розміру данини.

За часів панування Речі Посполитої облік осіб вівся лише з метою посилення контролю феодалів над своїми кріпосними, з ціллю виявлення та повернення селян-утікачів. Достатньо жорстока політика Речі Посполитої щодо населення українських земель, прагнення селян до свободи призвели до заснування добровільної спільноти - Запорізької Січі. Враховуючи те, що запорізька спільнота поповнювалась за рахунок населення з зовні, значна частина якого була селянами-утікачами, встановлення контролю за процесом міграції на Сечі був недоречним. Принцип свободи вступу до січового куреня та виходу з нього також робив зайвим створення системи контролю за населенням Запорізької Січі.

Але такий стан речей тривав достатньо недовго. Після переходу запорізьких козаків під владу Російської імперії все докорінно змінилось. На той час на території Російської імперії діяв царський указ від 6 червня 1724 року, прозваний в народі «Плакат». Саме з цим указом пов’язують початок встановлення єдиної паспортної системи. Даний нормативний акт передбачав встановлення жорсткого контролю за переміщенням селян. Згідно згаданого указу кожний селянин міг пересуватись територією країни лише при наявності «годувального листа», що надавав право пересування в межах повіту, або «пропускного листа», на підставі якого земський комісар видавав дозвіл на пересування за межами повіту. В «листах» обов’язково мали бути зазначені зовнішні прикмети особи, що дозволяли б ідентифікувати її. За підробку «пропускних листів» діючим законодавством передбачались суворі покарання у вигляді виривання ніздрів і засилання на довічні каторжні роботи. Згодом було обмежено у вільному пересуванні не лише міщан і селян, а й дворян.

«Паспорт» став надійним засобом контролю за платниками податків, сприяв регламентації обліку населення та розшуку втікачів, виявленню бродяг. Контроль за додержанням паспортного режиму здійснювався поліцією, а на прикордонних заставах - військовими.

Аналогічна паспортна система вводилась на території Гетьманщини. Були впровадженні суворі правила виїзду козаків за кордон, до Гетьманщини, а також чітко регламентувався порядок в’їзду на територію Запоріжжя. Основним органом, що здійснював впровадження паспортної системи на Запоріжжі був Кіш. Він погоджував дії в зазначеній сфері з російською адміністрацією, визначав компетенцію січових адміністративних органів з видачі паспортів, видавав козакам дозволи на виїзд за кордон та до Гетьманщини, аналогічні дозволи видавались паланковими полковниками. Курені отамани мали право видачі дозволів на пересування в межах території Запоріжжя. Крім того, козаки мали змогу отримати паспорти в урядових установах, такі дозволи надавали додаткові переваги, зокрема, право користуватись поштовими підводами.

Такий стан речей ускладнював життя рядових козаків, так як отримання дозволу передбачало поїздку до паланки або до Сечі, що вимагало від козаків як матеріальних, так і часових витрат. А для виїзду за межі Запоріжжя необхідно було знайти ще і поручителя. Нові правила перешкоджали притоку робочої сили на Запоріжжя, розвитку торгівлі, обмежували можливості заробітку, робили неможливим традиційні поїздки до рідних у інші місцевості.

Головний документ паспортної системи Нової Січі мав різні назви: «пашпорт», «білет», «паспорт полковницький» та ін. Дані, що наводились в зазначених документах відповідали вимогам, встановленим царською адміністрацією. Так в «пашпортах» зазначали титул монарха, за наказом якого видано документ, прізвище, ім’я, по-батькові власника, строк на який видано дозвіл, мета поїздки, у дозволах для козаків обов’язково зазначали курінь до якого він відносився, а для інших осіб – соціальний статус, дату видачі документа, а також ставився підпис посадової особи, завірений печаткою. У паспортах заборонялось робити будь-які виправлення.

Невизнання російськими військовими на прикордонних заставах паспортів виданих українськими магістратами або полковницькими канцеляріями поступово призвело до того, що видачею документів купцям для виїзду за кордон стала займатись виключно царська адміністрація.

При цьому потрібно зазначити, що запорізька спільнота спромоглась зберегти особливості власної системи обліку (традиція вручення «пернача») та отримати певний зиск з провадження паспортної системи. З її допомогою Кіш підтримував порядок та дисципліну на території Запоріжжя, забезпечував мобілізацію козаків на службу. Паспорти видані ним підкреслювали юрисдикцію Січі над їх власниками, що мало перешкоджати залученню таких козаків до служби в міських полках царською адміністрацією. Козацька адміністрація використовувала паспортну систему для захисту січових земель від посягань сусідів. Такий підхід дозволив реалізувати не лише наглядову функцію паспортної системи, а й де в чому захистити автономію Нової Січі.

Таким чином, на перших етапах свого розвитку паспортна система використовувалась для посвідчення особи, збору податків, реалізації контролю за пересуванням населення, забезпечення карантинних застав, а також для реалізації поліцейських цілій.

Термін «соціальне замовлення» використовується в Україні вже дев’ять років, але законодавчого закріплення він не має. Тому ми користуємося визначеннями, наданими локальними актами правового регулювання, а саме Положеннями про соціальне замовлення (далі Положення) в українських містах: Одесі, Києві, Боярках, Луцьку, Харкові, Сімферополі, Донецьку, Дніпропетровську, Миколаєві та ін.

Відповідно до цих Положень, соціальне замовлення розглядається як комплекс заходів організаційно-правового характеру, які спрямовані на вирішення соціальної проблеми чи комплексу соціальних проблем у масштабах всієї держави або окремої адміністративно-територіальної одиниці, який здійснюється некомерційними організаціями за рахунок коштів бюджету та інших джерел на основі договору (соціального контракту) з органами державної влади або органами місцевого самоврядування. При цьому рішення соціальних проблем здійснюється, як правило, за допомогою цільових соціальних програм (соціальних проектів).

З огляду на це визначення, можемо наполягати на соціальній природі соціального замовлення, оскільки по-перше, воно спрямоване на вирішення соціальних проблем всієї держави або окремої адміністративно-територіальної одиниці. Під соціальними проблемами, відповідно до Положень, розуміються не задоволені повністю або частково соціальні потреби й інтереси членів територіальної громади, сформульовані в узагальненому вигляді як соціальне завдання для розв’язання. Тобто маються на увазі соціальні потреби і інтереси жителів конкретних територіальних громад.

По-друге, спробуємо проаналізувати соціальну природу з огляду на назву цього терміну. Доречі, в Україні існує і термін «державне замовлення,» що представляє собою засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Отже, державне замовлення передбачає забезпечення пріоритетних державних потреб (по-перше потреб органів державної влади), а соціальне (від лат. social – суспільний; соціальний) замовлення спрямовано на вирішення соціальних проблем всіх людей.

По-третє, знову ж таки, з огляду на визначення соціального замовлення, воно здійснюється некомерційними організаціями, тобто громадськими та благодійними організаціями, які створюються та діють відповідно до Законів України «Про об’єднання громадян» та «Про благодійництво та благодійні організації», та не мають основною метою своєї діяльності отримання прибутку для його розподілу між засновниками та членами організації у вигляді їх доходів. Тобто виконавцями соціального замовлення не є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, ними є недержавні громадські організації, що представляють собою об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Надалі маємо намір спробувати довести конституційно-правову природу соціального замовлення. Які для цього є підстави? По-перше Положення про соціальне замовлення в перелічених містах були затверджені міською радою відповідно до ст. 142-144 Конституції України, п.1 ст.18 та ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні,» Законом України «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти» (який втратив чинність) задля збільшення інвестицій у соціальну сферу шляхом залучення на конкурсних засадах громадські та благодійні організації.

Взагалі-то в Конституції України не має, конкретно, терміну «соціальне замовлення.» Але використовуються такі поняття, як: загальнодержавні програми соціального розвитку України (п. 6 ст.85, п.4 ст.116), державні і регіональні програми соціально-економічного розвитку (п.3 ст.119), програми соціально-економічного та культурного розвитку (ч.1 ст.143).

Як зазначалось вище, рішення соціальних проблем здійснюється, як правило, за допомогою цільових соціальних програм (соціальних проектів), що представляють собою комплекси взаємопов’язаних за цілями, ресурсами, виконавцями та термінами виконання соціальних проектів і заходів, що забезпечують розв’язання соціальних проблем у масштабах міста чи його окремої території. Доречі, перелік пріоритетних соціальних проблем у місті затверджується міською радою за поданням міського голови і є складовою частиною плану соціально-економічного розвитку міста. Пропозиції для включення у перелік пріоритетних соціальних проблем надаються постійними комісіями, депутатськими групами, депутатами, керівництвом та службами міськвиконкому, райадміністраціями, органами самоорганізації населення, підприємствами, установами, організаціями й об’єднаннями громадян, що діють на території міста, управлінню економіки, промисловості і морегосподарського комплексу міськвиконкому, відповідальне за підготовку проекту плану соціально-економічного розвитку міста. Тобто пропозиції можуть надавати такі суб’єкти конституційно-правових відносин, як органи місцевого самоврядування, місцеві органи державної виконавчої влади, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян.

До того ж, замовником соціального замовлення, відповідно до Положення, є орган державної виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, уповноважений суб’єктом, відповідальним за розв’язання соціальної проблеми, виступити замовником – стороною у соціальному контракті. А суб’єктами, відповідальними за розв’язання соціальної проблеми є органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, наділені державою або територіальною громадою необхідною компетенцією. Правовий статус усіх перелічених вище суб’єктів конституційно-правових відносин (а саме: органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування) врегульовано Конституцією України та чинним законодавством, тому стверджуємо на можливій конституційно-правовій природі соціального замовлення.

Розвиток українського суспільства на шляху демократичних перетворень ставить перед державою завдання – сформувати та провести в життя «нову» правову політику, яка б за формою і змістом принципово відрізнялася б від колишньої, також названої правовою, але з розпливчастою змістовною характеристикою, і не мала свого в достатній мірі обґрунтованого статусу в суспільстві.

Декларація про суверенітет стала основою для демонтажу радянських принципів влади в Україні, насамперед, через заміну норми про політичну роль Комуністичної Партії на політичний та ідеологічний плюралізм. Отже, перший етап (1989 – 1994 рр.) становлення правової політики України розпочався з прийняттям Декларації «Про державний суверенітет України».

У 1994 році Україна стала першою країною із Співдружності Незалежних Держав, у якій відбулася мирна і демократична передача влади новообраним парламенту і президенту. Двома роками пізніше була прийнята орієнтована на посилення основних політичних прав і громадянських свобод Конституція, яка стала своєрідним втіленням компромісу між Президентом Леонідом Кучмою і законодавчим органом влади - Верховною Радою. Прийняттю Основного Закону країни сприяли також домовленості між представленими у парламенті лівими та правоцентристськими партіями. Саме в цей період (1994-2004 рр.) і розпочався другий етап на шляху становлення правової політики України.

З урахуванням предмета нашого дослідження акцентуємо увагу на тому, що незважаючи на діючу в суспільстві Конституцію України, як головний документ, що визначає правову політику, цей період можна позначити як період «беззаконня», тому що ні «старі», ні «нові» закони, власне кажучи, не виконувалися. Більше того, став активно вживатися термін «війна законів». У політиці держави було багато імпровізацій, непередбачуваності й «закарлюк». Замість законів політика Президента, а отже й держави, здійснювалася головним чином за допомогою указів, більша частина яких не виконувалася, а деякі з указів згодом були визнані Конституційним судом України не легітимними.

Сформовану політико-правову ситуацію одні вчені-правознавці пояснювали «помилками реформування», інші – «свідомим руйнуванням», а треті – «відсутністю правової політики держави».

Частина авторів дотримується такої точки зору, що правова політика в той період все-таки проводилася, але оскільки право «освячувало» цей курс, то воно саме стало жертвою реформ.

З нашої позиції, право використовувалось не більше як засіб політики, не маючи свого зворотного впливу на неї. Наприклад, юридична форма використовувалася для перетворення в життя приватизації, але при цьому стримуючі фактори були відсутні. Практично не застосовувалися санкції і юридична відповідальність.

Не прибігаючи до спеціальних досліджень можна побачити, що ринок у тих умовах не став благом. Отже, в Україні проводилася не шокова терапія, а добре продумана акція, що мала мету широко масштабного перерозподілу багатств країни.

Третій етап – 2004-2009 рр. Цей етап можна назвати етапом відродження і посилення правової політики. Поштовхом до нього стала «Помаранчева революція» 2004 р. Помаранчева революція здійснила значну зміну старого керівництва, але цю зміну не можна вважати цілковитою.

Якщо і можна говорити про зміну лідерства, то в тому розумінні, що принцип її організації суттєво відрізняється від попереднього, а також у тому, що, як результат такої зміни, до урядових структур потрапило багато нових облич. Саме завдяки приходу на пост Президента України – В.А. Ющенка з’явилися нові спроби активної побудови правової політики. Вона вже ґрунтується на якісно нових важелях, країна змінює орієнтир як в зовнішній так і внутрішній політиці, що позитивно відбивається на становленні правової політики. Але про кардинальну зміну в ній говорити не можна. Вона все ще слабка, не підтримана необхідними в суспільстві реформами, а також належною законодавчою базою. В 2006 році – країна стала не президентсько-парламентською, а парламентсько-президентською. Це мало стати основою реформування правової політики країни. Але прийнятий Закон України «Про внесення змін до Конституції України» неодноразово піддавався критиці вітчизняних науковців і експертів та впливових європейських інституцій, передусім ПАРЄ. Зміни до Конституції України вже набули чинності. Проте нормативно-правове забезпечення самого переходу до нової політичної моделі та функціонування її основних інститутів відсутнє.

Україна все ще відчуває брак законодавства, й досі не приняті закони «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади», «Про Президента України», нових редакціях законів «Про місцеві державні адміністрації», «Про державну службу», «Про нормативно-правові акти» та ін.

На тлі розвитку етапів безпосереднього формування правової політики в Україні відбувається і значна переорієнтація зовнішньополітичного курсу держави в бік європейського розвитку української державності.

Ми вважаємо за можливе стверджувати, що міжнародно-правове співробітництво між Україною і ЄС пройшло декілька етапів. На першому етапі, який почався після отримання Україною незалежності в 1991 р. і продовжувався до набрання чинності в 1996 році Тимчасової угоди з питань торгівлі і питань, пов’язаних з торгівлею, відносини між Україною та ЄС регулювали положення укладеного в грудні 1989 р. Радянським Союзом договору про комерційне та економічне співробітництво з Європейським Економічним Співтовариством та Євратомом.

Другий етап ґрунтувався на укладеній у 1994 році Угоді про партнерство і співробітництво. Україна стала першою новою незалежною державою, котра уклала таку угоду, однак тривала ратифікація Угоди про партнерство і співробітництво державами ЄС дозволила їй вступити в дію лише у 1998 році, тому на другому етапі співробітництво було сконцентровано в основному на розвитку економічних або торгівельних відносин без практичного звернення на проблеми правової (законодавчої) інтеграції права України до права Європейського Союзу.

Третій етап, котрий розпочався після набуття чинності Угоди про партнерство і співробітництво, характеризується розширенням співробітництва сторін на достатньо широкий спектр відносин, включаючи і сферу зближення правових систем.

Мусиченко О.М.

викладач кафедри гуманітарних дисциплін МНЦ ОНЮА,

магістр української філології

ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ В УКРАЇНСЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Під класичною літературою розуміємо зразки творів письменників, що ілюструють найбільш загальні тенденції певного літературного напряму, течії та відображають домінуючі ідеї, погляди, що існують у суспільстві певного періоду. Через різноманітні художні засоби в класичній літературі виражаються соціальні зв’язки та відносини, в тому числі і правового змісту, які є найбільш типовими для конкретного етапу існування людства.

Звертаючись до класики з позиції аналізу відтворення правових елементів, можна помітити, що у творах віддзеркалюється не офіційне ставлення до права, яке є насаджуваним з боку держави, а відношення соціуму до нього. Вважаємо, що дослідження правової дійсності через культурно-історичну площину, в тому числі – через класичну українську літературу, допоможе виявити риси українського правового менталітету. Так, наприклад, з української класичної літератури можна зробити певні висновки щодо особливостей відношення українського народу до суспільно небезпечного діяння, яке визнається злочином, та особи, яка його вчинила.

Звернемося до аналізу окремих елементів складу злочину через призму української літератури.

У творах українських письменників об’єктами злочину і об’єктами кримінально-правової охорони виступають здебільшого:

• 
  власність (Б.Грінченко «Серед темної ночі», «Без хліба», І. Карпенко-Карий «Сто тисяч»);
  
• 
  життя і здоров’я людини (І. Франко «Украдене щастя», О.Кобилянська «Земля», В.Стефаник «Новина», І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», Б.Грінченко «Під тихими вербами»).
  

Серед суб’єктів злочину в українській класичній літературі майже не зустрічаємо жінок та дітей, що дає підстави зробити висновок про негативне ставлення у суспільстві до кримінальної відповідальності саме цих категорій осіб, оскільки «злочинець» фактично ототожнюється з особами чоловічої статі.

У творах українських класиків багато уваги приділяється визначенню внутрішніх ознак злочину, зокрема мотивам вчинення злочину (суб’єктивна сторона), порівняно з дуже короткими, іноді опосередкованими описами безпосереднього вчинення злочину (об’єктивна сторона). Причому це стосується не лише невеликих за обягом прозових (новел, оповідань) та драматичних творів (де описати злочин докладно немає можливості), а й великих прозових творів. Наприклад, опис вбивства Грицька у повісті «Під тихими вербами»: «– Дак на ж тобі!.. Панас ізнову вхопив його за налигач і з усієї сили штовхнув іще раз. Грицько впав головою просто на ріжок скрині, вдарився об його і тоді зсунувся вниз, додолу, лігши ниць». У більшості випадків опис злочину взагалі відсутній, про його вчинення дізнаємось після самої події. Герасим Калитка з мішком паперу повертається додому після купівлі фальшивих грошей; «…дівчинка, у одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана» розповідає, що її сім’ю «порізали», «постріляли»; сусід розповідає батькові вбитого, що його «Михайло лежить застрілений в сусіднім лісі». При цьому протягом всієї комедії Герасим Калитка свідомо готується до придбання фальшивих грошей, мріє про нечесне збагачення, вмовляє свого кума взяти участь у цьому; у романі «Хіба ревуть воли…» автори поступово розкривають причини, що привели до злочину (образи Чіпки в дитинстві, одбириння землі, вигнання із земства); у повісті «Земля» так само досить докладно описує О.Кобилянська мотиви братовбивства – бажання володіти землею, постійне підбурювання Сави Рахірою. Такий підхід в українській літературі до детального зображення внутрішніх ознак злочину та ігнорування зовнішніх ознак злочинної діяльності дає можливість зробити висновок про те, що в правовій свідомості українців злочинна діяльність ототожнюється виключно із суспільно небезпечними наслідками.

У злочинних вчинках героїв класичної української літератури спостерігаємо осмислений, виважений характер. Так, Федір у «Палії» В.Стефаника, перш ніж виконати в дійсності, уже давно подумки підпалив дім і двір Андрія Курочки; у Сави («Земля» О.Кобилянської) формується думка, що вбивство виключить вибір «Рахіра або земля» – буде «і одно, й друге». Зазначене вказує на визнання у правосвідомості українського народу злочинами виключно діяння, вчинені з умислом, в той час як необережні діяння не зустрічають суспільного осуду і тому не вважаються суспільно небезпечними.

Проведений аналіз описаних у класичній українській літературі злочинних діянь дає підстави зробити узагальнюючі висновки. По-перше, правова думка українського народу до злочинів відносить тільки ті діяння, які посягають на об’єкт кримінально-правової охорони особистого характеру – життя, здоров’я, власність. Діяння, які супроводжуються заподіянням шкоди державним або громадським інтересам не зустрічають особливого суспільного осуду, оскільки не сприймаються в якості злочинних. По-друге, об’єктивні ознаки злочину обмежуються виключно настанням суспільно небезпечних наслідків, в той час як механізм самої злочинної діяльності в літературі не описується. Таким чином правовий світогляд українського народу не допускає визнання в якості злочину діяння, які не викликали суспільно небезпечні наслідки і не заподіяли фактичної шкоди. По-третє, класики української літератури багато уваги приділяють внутрішнім ознакам злочинного діяння, зокрема мотивації поведінки особи злочинця.

Мустафаєва Айше

викладач Економіко-правового факультету ОНЮА в м. Сімферополі

ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРІЮ РОЗВИТКУ ВЕКСЕЛЬНОГО ПРАВА

Говорячи про вексельне право, безперечно необхідною, на наш погляд, постає проблема з’ясування історії становлення та розвитку вексельного права. Важливість визначення цього напрямку сучасних теоретико-методологічних напрямків досліджень убачається нами, перш за все, в тому, що ретроспективний погляд на певний елемент системи права здатний побудувати відповідну основу для подальшого вдосконалення тих чи інших аспектів, що характеризують, зокрема, вексельне право як елемент системи права.

При цьому вирішального значення набувають такі актуальні питання в піднятій нами проблематиці, як розмежування питання про історію становлення та розвитку вексельного права та, відповідно, її періодизацію та питання про історію власне векселю, вексельного ринку, вексельного обігу тощо. Питання про становлення та розвиток останніх залишається не менш важливим у сучасних умовах соціально-економічного розвитку України і таким, що викликає до відповідних наукових розробок. Але нас як, перш за все, теоретиків права повинно цікавити питання про історію становлення та розвитку вексельного права як елемента системи права, адже саме в цій теоретичній основі, на наш погляд, можуть бути покладені основи для відповідних практичних застосувань.

Перш за все, необхідно визначитися зі значущістю дослідження історії становлення та розвитку вексельного права та її періодизації. При цьому зазначимо, що врахування історичних особливостей становлення та розвитку певного елементу системи права має своє вирішальне значення з наступних причин: по-перше, дослідження передумов виникнення вексельного права створить, поряд із визначенням і виділенням критеріїв його виділення в якості окремого елементу системи права, одну з фундаментальних основ, на підставі якої доречно буде вести мову про наявність необхідних підстав для виділення певного елементу системи права. По-друге, на наш погляд, цей історичний погляд здатний пояснити і відповідні соціально-економічні передумови появи такого елементу. По-третє, теоретичні розробки в цьому напрямку дозволять визначити нові напрямки розвитку вексельного права з урахуванням тих умов, у яких розвивається українська держава. Безумовно, необхідним для свого вирішення залишатиметься питання про необхідність вирішення, від яких чинників залежить побудування періодизації історії становлення та розвитку вексельного права.

При вирішенні останнього питання доречним і корисним буде врахування наступного аспекту проблематики, що розглядається нами в рамках цього дослідження: з’ясування значення або необхідності врахування питання про історію розвитку власне векселю, вексельного обігу, вексельного ринку при виділенні періодів становлення та розвитку вексельного права. Тут слід зазначити, що історія векселю отримала досить багатогранне висвітлення в спеціальній літературі. При розгляданні історичних основ становлення та розвитку вексельного права врахування цього є безумовно важливим, перш за все, з точки зору розглядання векселю як об’єкту вексельного права. При цьому звертає увага існування різноманітних поглядів щодо періодизації історії розвитку векселю. В той же час, на наш погляд, необхідно виходити з того, що питання про історію становлення та розвитку вексельного права і зазначені вище питання знаходяться між собою у співвідношенні загального та спеціального, але ні в якому разі відповіді на них, пошук яких стало завданням сучасної теоретичної науки, не повинні підміняти одна одну.

Привертає увагу й інший важливий аспект указаної проблематики, пов’язаний із необхідністю розмежування історії появи та розвитку вексельного права та вексельного законодавства, адже поява і становлення законодавства, зокрема, у сфері вексельних правовідносин, може передувати появі відповідного елементу системи права. Вирішення цього завдання знаходиться, серед іншого, в площині розмежування таких понять, як система права і система законодавства і, відповідно, вирішення питання про те, чи може вважатися певне угрупування елементом системи права або елементом системи законодавства.

Історичний погляд на становлення і розвиток вексельного права потрібний і при визначенні конкретного місця вексельного права в системі українського права: зокрема, чи є достатньо підстав та обґрунтувань стверджувати про вексельне право як підгалузь цивільного права тощо.

Підняті в цьому дослідженні питання стосуються окремих аспектів проблеми історичного становлення та розвитку вексельного права, які покликані в загальних рисах окреслити напрямки майбутніх теоретичних досліджень. Поряд із цим, актуальність дослідження історичних особливостей появи вексельного права покликана ще раз довести очевидний зв’язок будь-якої історичної ретроспективи з пошуками відповідних теоретичних обґрунтувань, зокрема, у сфері дослідження місця вексельного права в системі українського права. Зазначимо і те, що вирішення питання про історію становлення та розвиток вексельного права покликане, як вбачається, обґрунтувати власне теорію вексельного права, підкреслити актуальність існуючих у цій сфері проблем і необхідність їх вирішення, стверджувати про можливість і необхідність вивчення досвіду зарубіжних країн у відповідній сфері чи регулювання певних відносин тими чи іншими елементами системи права.

Одним із найбільш цікавих результатів проведення кодифікаційних робіт в Україні-Гетьманщині є пам’ятка права другої половини XVIII ст. «Книга Статут та інші права малоросійські», складений 1764 р. у результаті приватної кодифікації відомим кодифікатором В. Кондратьєвим. До книги В. Кондратьєв ввів:

1. Короткий покажчик магдебурзького права з книги «Порядок»;

2. Витяг із книг Литовського Статуту «согласних» артикулів;

3. Витяги з книги «Порядок»;

4. Екстракт із книги «Статут прав малоросійських» та різні юридичні матеріали довідкового характеру (витяги про козацькі вольності і маєтки; копії указів, грамот і привілеїв; реєстр книги «Порядок» В. Гроїцького; переклад алфавітного покажчика до Литовського Статуту; списки гетьманських Статей тощо).

Збірник В. Кондратьєва був цінним посібником для судді-практика. Більшість писаних джерел права іноземного походження друкувались польською або латинською мовами, що утруднювало користування ними. Ось чому з’явилася низка перекладів, а для зручності застосування до цих збірників робились покажчики чи витяги (екстракти) з них. Здебільшого це стосувалося збірників магдебурзького права у книзі «Порядок». Короткий покажчик до цієї книги якраз і розробив В. Кондратьєв.

Короткий покажчик складено так: зліва під назвою окремого інституту права (про суд, суддів, позов, сторони у суді, а також про докази, спадщини, виконання вироків, про злочини та ін.) виписана основна ідея правової норми, а потім, праворуч, дається вказівка на скорочену назву відповідної книжки магдебурзького права і на сторінку, де міститься текст правової норми. Всього є 44 такі назви. До цієї частини збірника В.Кондратьєва зроблені додатки у вигляді витягів із книги «Порядок» (більшість), Зерцала Саксонів, Соборного Уложення 1649 р. та імператорського указу від 12 листопада 1721 р. Короткий покажчик у книзі «Порядок» дає змогу простежити судову організацію і судовий процес за магдебурзьким правом, а також зазначає в якому широкому колі діючих джерел повинні були орієнтуватися судді.

Друга частина збірника В. Кондратьєва – «Витяг з книги Статута артикулов всех разделов по порядку, с означением, к какому которий согласний или приливний». Автор виписав артикули всіх 14 розділів Литовського Статуту 1588 р. і в кожному з них назвав, які артикули інших розділів необхідно брати до уваги при застосуванні тієї чи іншої правової норми. Наприклад, розділу 1 артикул 1 «к ему прилични до первого пункта раздел XIV, артикул 3 и 54, розд.ІІІ, арт.42-й».

У польських виданнях Литовського Статуту такі посилання зроблені до пунктів і артикулів всіх розділів. У його перекладах і рукописних копіях вказівки на відповідні артикули, зазвичай були опущені. Тому покажчики, зроблені у витягу з книги Статута, були корисними для практиків і розповсюджувались серед суддів. Покажчик давав змогу суддям з’ясувати основну правову норму в зв’язку з відповідними нормами інших розділів Литовського Статуту.

При розгляді кримінальних справ корисною вважалась третя частина збірника В. Кондратьєва - витяги із книги «Порядок» під назвою «Коротко виписано з прав Малоросійських книги «Порядку», з артикулов права магдебурзького, права цесарського, з означением, какие в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значит страницах». З чотирьох частин книги «Порядок» зроблено 124 виписки, з Артикулів права магдебурзького - 86 і з права цесарського - 40; всього - 250 виписів. Ця частина теж складена як покажчик до писаних джерел магдебурзького права. У тексті зліва подано порядковий номер, потім викладено теми правової норми, а наприкінці зроблено посилання на сторінку відповідної книги. На відміну від першої частини збірника, де систематизовано предметний покажчик, у третій частині витяги позначені в порядковому вигляді, як це було в офіційних книгах магдебурзького права.

З відновленням станових судів з’явилося все більше різноманітних посібників для практичних працівників. Таким посібником був «Екстракт з книги Статута прав малоросійських», що становив четверту частину збірника В. Кондратьєва. Цей екстракт вміщував стислий виклад Литовського Статуту. В тексті артикулів, як і в Литовському Статуті польських видань, зроблені посилання на відповідні артикули інших розділів.

Розглянуті окремі частини і весь збірник В. Кодратьєва не мали офіційного значення. Але цей збірник був корисним для працівників відновлених станових судів - земського, гродського і підкоморського. Він давав змогу суддям вільніше орієнтуватись у правових нормах Литовського Статуту та джерел магдебурзького права.

Поперечна Н.В.

викладач кафедри теорії та історії держави і права,

Международный гуманитарный университет

МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ: ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

Правовий порядок Запорізької Січі є виключно неординарним явищем, соціально-правовим феноменом, який, з однієї сторони, проливає світло на особливості формування правових традицій українського народу, його ментальних характеристик, «природної» здатності до впорядкування та організації суспільної життєдіяльності, а з іншої – виявляє значний пласт правового життя, що є недослідженим вітчизняною юриспруденцією за очевидної актуальності цієї проблематики для сучасного правового розвитку України. Правовий порядок Запорізької Січі у теоретико-правовому баченні є досить довершеним не тільки у характеристиках стану правового буття тогочасного суспільства, на всі сторони (і на правову сферу також) якого запорізьке козацтво здійснювало потужний вплив. «Інфраструктуру» (А.Ф.Крижанівський) цього правового порядку складала система інституційного характеру, яка була в основі його формування та підтримання.

Важливим фактором правового порядку української держави козацької доби є утворення самобутньої правової системи, яка була інституціонально-нормативною основою формування і підтримання правового порядку у тогочасному українському суспільстві.

Козацький ідеал права відіграв значну роль у розвитку українського суспільства, він став фактором формування правового життя не тільки Запорізької Січі, але й всіх українських земель, і зі всією очевидністю матеріалізувався під час повстань, коли на звільненій території вводилися козацькі порядки. Фактом свого існування козацтво дало помітний імпульс розвитку правової свідомості народу, забезпечило появу нових елементів ментальності, пов’язаних зі свободою і власною державою.

Про значущість правового порядку у Запорізькій Січі свідчить та обставина, що суддя був другою особою після кошового отамана. Як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, очевидно, занесеними з України в Запоріжжя, які передавалися з уст в уста й були освячені плином віків. Як зауважив дослідник українського права А.П. Ткач, в Січі особливого значення набули норми звичаєвого права. Січ була центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом в норми права. Тут зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деякі правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах. Обов’язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні й цивільні справи і виносив вироки злочинцям, залишаючи, однак, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді. Військовий суддя часом заміняв кошового під іменем «наказного кошового отамана», виконував обов’язки скарбника й начальника артилерії при військовому «скарбі й арматі». Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених усією радою.

Покарання у козаків присуджувалися в основному за кримінальні та майнові злочини. Суворі закони на Січі пояснювалися тим, що необхідно було припинити вияви аморальності, оскільки сюди приходили і люди сумнівної моральності, а також тим, що козаки вели постійні війни і для підтримки порядку у війську необхідні були суворі закони. Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося вбивство козаком свого товариша, непідкорення начальству, дезертирство, приведення на Січ жінок, пияцтво під час військового походу. Покарання залежали від тяжкості злочину. Практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками. Існувала і смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю (за вбивство свого товариша), забивання киями біля ганебного стовпа.

Окремим правовим інститутом Запорізької Січі був військовий писар, який керував усіма письмовими справами. Його роль часто була значно більшою, ніж просте виконання канцелярських обов’язків. Він складав накази, писав дипломатичні листи, рахував прибутки і витрати, був основним радником гетьмана чи кошового отамана у справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. Зазвичай писарі приходили з Києво-Могилянського колегіуму (потім академії). Звідси поширене використання в листах запорізьких козаків текстів зі Святого Письма, а також висловлювань на кшталт «сдалека усмотреть перспективою своего ума».

Ще однією правовою інституцією Запорізької Січі був військовий осавул, якого також обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Він стежив за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час у Січі, а у воєнний – у таборі. Стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; провадив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, охороняв усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей та ін. Статус осаула дослідники порівнюють з посадою міністра поліції, генерал-ад’ютанта при фельдмаршалі.

На рівні низового козацтва підтримання порядку здійснювали так звані «батьки» або «сивоусі діди», довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи, шкільні отамани та ін.

Отже, забезпечення правового порядку Запорізької Січі ґрунтувалося на таких необхідних інституціях, як система козацького звичаєвого права, правова свідомість широких козацьких верств, розгалужена система органів управління і судівництва, а також – сам спосіб життя українського козацтва, що підпорядковувався завданням охорони та оборони кордонів країни.

Основними напрямками становлення і розвитку криміналістичної техніки як розділу науки криміналістики було формування наступних її галузей: криміналістична реєстрація; криміналістична фотографія; трасологія; криміналістична балістика; техніко-криміналістичне дослідження документів. Зазначеним галузям криміналістичної техніки вчені-криміналісти почали приділяти належну увагу і активно їх формувати в переважній більшості випадків, в останній четверті ХІХ ст., коли злочинність досягла найвищого рівня, коли в процесі вчинення окремих видів злочинів почали використовуватися найновіші досягнення технічного прогресу того часу, в порівнянні з попередніми роками, і протидією їй могло бути створення значно ефективніших методів і засобів боротьби з нею.

Хронологічно першими описаними в літературі прикладами стосовно першоджерел криміналістичної техніки, зокрема, такої її галузі як криміналістична реєстрація, були випадки використання науково обгрунтованих методів стосовно реєстрації злочинців, які отримали назву антропометричного методу реєстрації і були розроблені французьким криміналістом Альфонсом Бертільоном в останній четверті ХІХ ст. В зазначений період А. Бертільоном були розроблені методи оперативної фотографії і проведено криміналістичне дослідження зовнішніх ознак людини, яке дало можливість створити вперше обгрунтований опис зовнішнього вигляду людини, який було названо словесним портретом. В цей самий час російський криміналіст Євген Федорович Буринський створює вчення стосовно криміналістичної науково-дослідної фотографії, що дало можливість проводити дослідження документів з метою встановлення в них підробки не руйнівними методами. В зазначений період поряд з розвитком і використанням в практиці правоохоронних органів антропометричного методу реєстрації злочинців англійські криміналісти Вільям Гершель, Едвард Генрі, Генрі Фолдс і Френсіс Гальтон, а також аргентинський криміналіст Жуан Вуцетич починають активно впроваджувати в практику боротьби зі злочинністю дактилоскопію, як з метою реєстрації злочинців, так і з метою встановлення особи за слідами пальців рук, виявленими на місці події. На початку ХХ ст. вчені-криміналісти на науковому рівні починають більше приділяти увагу формуванню такої галузі криміналістичної техніки, як техніко-криміналістичне дослідження документів.

Наведені положення мають важливе як теоретичне, так і практичне значення накових передумов формування криміналістики для пізнання сутності етапів формування і сучасного теоретичного обгрунтування еволюції окремих галузей криміналістичної техніки, а їх наукові аналізи будуть сприяти тільки їх розвитку і подальшому удосконаленню, допоможе уникнути помилок і повторювань, які неминуче можуть зустрітися в цьому при проведенні сучасних накових досліджень.

При проведенні ретроспективного дослідження становлення і розвитку науки криміналістики, виявляється, що один із перших її розділів, який носить назву «Криміналістична техніка» почав формуватися раніше за останні.

Окремі галузі, які входять до розділу криміналістичної техніки, наприклад, такі як трасологія і, зокрема, вчення про сліди ніг людини, успішно почали формуватися і використовуватися в практиці боротьби зі злочинністю вже в другій половині ХІХ ст. На початковому етапі становлення криміналістичної техніки і розробками стосовно використання різних видів слідів людини в боротьбі зі злочинністю спочатку займалися переважно судові лікарі. В 50-і рр. ХІХ ст. вперше поряд з описом слідів з метою їх фіксації було запропоновано один із перших способів у вигляді площинного моделювання, який переслідував мету при копіюванні слідів ніг використовувати знання з геометрії. Цей спосіб з одного боку дозволяв правильно скопіювати сліди ніг, а з іншого – полегшував ідентифікацію за допомогою малюнка слідів слідоутворюючого об’єкта. В 1850 р. аптекарем Тулонської ескадри Гюгуленом було запропоновано спосіб отримання копій з об’ємних слідів ніг за допомогою стеаринової кислоти, який дозволяв отримати відбитки без зміни їх обрису. Цей спосіб було в короткому викладенні вперше описано французьким судовим медиком Бріаном. В 70-і рр. ХІХ ст. російський лікар 3-ї піхотної бригади Забайкальського козацького війська Адольф Емілійович Борхман удосконалив спосіб отримання зліпків з об’ємних слідів і запропонував виготовляти їх за допомогою гіпсу.

Однак інтенсивний розвиток окремих галузей криміналістичної техніки почав спостерігатися в останній четверті ХІХ ст., коли була створена французьким криміналістом Альфонсом Бертільоном перша у світі цивілізована система реєстрації злочинців - антропометрія і майже одночасно з нею стала формуватися і розвиватися створена англійськими криміналістами Генрі Фолдсом, Вільямом Гершелем, Едвардом Генрі та Френсісом Гальтоном і аргентинським криміналістом Жуаном Вуцетичем дактилоскопія, завдяки якій почали використовувати в практиці боротьби зі злочинністю сліди рук людини як з метою ідентифікації особи злочинця за її слідами виявленими на місці події, так і з метою реєстрації злочинців, і яка на початку ХХ ст. була запропонована у якості єдиної системи реєстрації злочинців в усьому світі. В цей самий час також почали формуватися і розвиватися такі галузі криміналістичної техніки як судова фотографія, судова балістика, судове почеркознавство і судове дослідження документів неруйнівними методами, судове дослідження особи за її зовнішніми ознаками.

Таким чином, остання четверть ХІХ ст. практично була періодом початку наукового формування, становлення і розвитку основних галузей криміналістичної техніки взагалі у всьому світі і, зокрема, у Європі.

Актуальність теми дослідження ґрунтується на утвердженні методологічного плюралізму в сучасній українській юриспруденції, що обумовило пошуки нових і концептуального переосмислення традиційних дослідницьких підходів до права. Окрім того, в сучасній юридичній літературі не спостерігається єдності думок стосовно змістовного наповнення поняття ціннісного (аксіологічного) підходу та залишається відкритим питання про його евристичні можливості в розкритті сутності права. Також представляється важливим вирішення питання про місце аксіологічного дослідницького підходу в системі методології юриспруденції. Розуміння поняття ціннісного підходу має важливе практичне значення з точки зору можливості його застосування в правотворчості та процесі реалізації права.

Проблематика, котра стосується визначення сутності методологічних підходів, є однією з найбільш актуальних для сучасного філософсько-правового дискурсу. Це пов’язано з розумінням виняткових можливостей філософії права в розробці таких методологічних стратегій осягнення права, якими є підходи.

Визначимось з місцем підходу в системі методології права. На нашу думку, методологію права можна визначити як систему, в основі якої знаходиться певний тип раціональності. Наступним рівнем є рівень парадигм, що в методології права набуває вигляду певного типу праворозуміння. Рівнем, що відповідає за загальну спрямованість дослідження крізь призму певної світоглядної ідеї, є рівень підходів, а безпосередньою інструментальною частиною методології права можна вважати метод. Усі компоненти методології права тісно пов’язані один з одним і складають складну, багаторівневу систему.

Методологія права не є нейтральною щодо цінностей, які закладаються в основу образу права. Підхід є засобом залучення до методологічного інструментарію юриспруденції світоглядно-філософських ідей, що надають можливість розкрити різноманітність інтерпретацій права.

Методологічним підходом до права можна вважати загальну спрямованість дослідження, обумовленої певною фундаментальною ідеєю, крізь яку проходить процес осягнення права.

Вибір підходу визначає відбір методів дослідження, а також інтерпретацію отриманих результатів крізь призму певної концептуальної аксіоматичної ідеї. Парадигма по відношенню до підходу виступає як більш високий рівень методології, який обумовлює саму постановку проблеми, що досліджується. Підходи, у відповідності до парадигми, котра визначає постановку певної проблеми, розкривають загальну спрямованість дослідження та інтерпретацію отриманих результатів. Парадигма безпосередньо впливає на відбір підходів, водночас, відбувається й зворотній зв’язок. Адже за допомогою підходів, що визначають стратегію дослідження та інтерпретацію отриманих результатів, може проходити становлення нової парадигми. Під методом слід розуміти систему вимог до пізнавальної активності людини, що орієнтує дослідника на вирішення конкретної філософської, наукової чи практичної проблеми шляхом застосування певного прийому (способу).

Найбільш важливими функціями методологічних підходів у методології юриспруденції слід вважати гносеологічну, оцінювальну та інтеграційну.

Ціннісний (аксіологічний) підхід до права – це загальна стратегія дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності з певними цінностями, що можуть забезпечуватись правом та бути його основою. Аксіологічний підхід є певною мірою інтегруючим, він є імпліцитно присутнім у кожному з методологічних підходів. Окрім того, за його допомогою визначається: по-перше, цінність права як соціального регулятора; по-друге, здатність права втілювати в життя певні цінності, по-третє, ціннісне наповнення права.

Основними категоріями, що відображають сутність аксіологічного підходу до права, є: нормативно-ціннісне праворозуміння, ієрархія цінностей. норми-цінності, цінності права, правові цінності, ціннісно-правове пізнання та ін.

Становлення та розвиток аксіології права відображає тенденції в розвитку сучасного гуманітарного знання, що стає все більш орієнтованою на ціннісну проблематику. В повній мірі це стосується й філософії права, котра вбирає в себе надбання як філософії, так і юриспруденції.

На нашу думку, розгляд права в межах ціннісного підходу, зумовлюється двома найбільш важливими чинниками. По-перше, ціннісний підхід до права має своїм фундаментом певну філософську концепцію цінностей. Від розуміння природи цінностей безпосередньо залежить і визначення ціннісного змісту права. По-друге, саме тип праворозуміння безпосередньо впливає на тлумачення зв’язку між цінностями та правом, визнанні його цінності для людини та суспільства.

Отже, аксіологічний (ціннісний) підхід набуває все більшої значущості в сучасній методології права. Це стосується досліджень з філософії права, праць з теорії держави та права, порівняльного правознавства, галузевих юридичних наук. Водночас, у сучасних дослідженнях не знаходить відображення думка про те, що аксіологічний (ціннісний) підхід представляє собою тільки у найбільш загальному вигляді єдиний напрямок; він розділяється на широкий спектр напрямків, що значно відрізняються один від одного. Аксіологічний підхід є частиною сучасної методології права, що ставить перед собою найактуальніше завдання – дослідження переплетення та взаємодії правової та ціннісної реальності. Він є самостійним напрямком і може використовуватись у методології права разом з іншими підходами на основі принципів додатковості та діалогічної взаємодії. Також відзначити поряд із аксіологічною наповненістю методології права в цілому і філософії права зокрема, цінність самої методології права як соціокультурного феномену.

Інновацією для сучасної юриспруденції є введення ціннісного компоненту в методологію правового пізнання, що здійснюється шляхом використання методологічних дослідницьких підходів, особливо аксіологічного. Це є відмінним від традиційної для модерної інтелектуальної традиції принципової відмови від ціннісної складової у методології права.

В.А. Шершенькова

здобувач кафедри історії держави та права ОНЮА

РОЗВИТОК ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УРСР (1958-1960 рр.)

Сьогодні є необхідним вивчення загальних положень кримінального законодавства радянського періоду в УРСР, оскільки даний період є малодослідженим.

Закон СРСР «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуальних кодексів» від 11 лютого 1957 року значно розширив права і Української РСР.

25 грудня 1958 року було прийнято Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони містили принципові положення Загальної частини радянського кримінального права. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. складалися з чотирьох розділів і містили 47 статей.

Загальні положення, встановлені Основами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р., були перейняті Кримінальним кодексом УРСР від 28 грудня 1960 р. (введений в дію з 1 квітня 1961 р.). Він складався з п’яти глав і 55 статей.

Розділ І «Загальні положення» Основ 1958 р. був дубльований КК УРСР 1960 р., але його норми були викладені у двох главах: глава І «Загальні положення» і глава ІІ «Межі чинності Кримінального кодексу». Порівняно з КК УСРР 1927 р., глава І КК УРСР 1960 р. було доповнено ст. 2, що стосується співвідношення кримінального законодавства Української РСР і загальносоюзного кримінального законодавства і ст. 3 про підстави кримінальної відповідальності, а також ст. 6 КК УРСР 1960 р. щодо чинності кримінального закону у часі. В новому кримінальному законодавстві значно розширені завдання Кримінального кодексу і термін «міри соціального захисту» було замінено терміном «покарання» (хоч цей термін в кримінальному законодавстві з’явився значно раніше).

Стаття 7 Основ 1958 р. і КК УРСР 1960 р. визначала поняття злочину, в якому чітко зазначено, що злочином є діяння, яке передбачене кримінальним законом. А раніше діюче радянське кримінальне законодавство (ст. 7 КК УРСР 1927 р.) передбачало застосування кримінального закону по аналогії (міри соціального захисту, визначались по аналогії з тими статтями кодексу, які передбачені найбільш подібними за важливістю і родом злочину), хоч у самому визначенні суспільно-небезпечного діяння прямо про аналогію нічого не йдеться.

Щодо глави ІІІ «Про злочин» КК УРСР 1960 р., то в порівнянні з Основами 1958 р., вона була доповнена статтею про примусові заходи медичного характеру. Вони застосовувалися до осіб, які вчинили злочин в стані неосудності або ж до винесення вироку судом захворіли на душевну хворобу.

Глава IV «Про покарання» КК УРСР 1960 року визначала мету і види покарань, а КК УСРР 1927 року в розділі 4 передбачалися міри соціального захисту. До них відносилися міри соціального захисту судово-виправного, медичного і медико-педагогічного характеру. На нашу думку, КК УСРР 1927 р. більш вдало визначав, що до правопорушників, які вчинили суспільно-небезпечне діяння за кримінальним законом застосовувалися «міри соціального захисту», а за КК УРСР 1960 р. – «покарання», але ж до особи, яка вчинила злочин, могли застосовуватися примусові заходи виховного характеру (підлітки) і примусові заходи медичного характеру (душевно хворі). Аналогічна ситуація сьогодні і в діючому кримінальному законодавстві, тому доречно було б в ч. 2 ст. 1 КК України 2001 р. поняття «покарання» змінити на поняття, наприклад «заходи кримінального впливу».

За КК УРСР 1960 р. метою покарання, окрім існуючих раніше цілей, кримінальний закон визначив перевиховання засудженого. Що стосується видів покарань, то кількість їх дещо зменшилася. Нове радянське кримінальне законодавство відмовилося від таких покарань: оголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства УРСР і СРСР і вигнання за межі країни назавжди; вигнання за кордон СРСР на строк; позбавлення виборчого права; позбавлення права на пенсію; позбавлення займати виборні посади в громадських організаціях; застереження, яке взагалі не було покаранням.

Глава V «Про призначення покарання і про звільнення від покарання» КК УРСР 1960 р. відповідала Основам 1958 р. і була дещо доповнена деякими новими кримінальними приписами (перелік обставин, що обтяжують відповідальність був значно ширшим, ніж який містився в Основах 1958 р.; ст. 51 передбачала, якщо особа вчинила вперше малозначний злочин, то її могли звільнити від кримінальної відповідальності з передачею даної справи на вирішення питання щодо відповідальності товариським судом або ж з передачею винного на поруки). Ця глава включила кримінальні норми розділу 5 «Порядок застосування мір соціального захисту судово-виправного характеру» і розділу 6 «Умовне засудження і умовно-дострокове звільнення» КК УСРР 1927 р. Обставини, які пом’якшують і що обтяжують кримінальну відповідальність в новому кримінальному законодавстві були доповнені новими обставинами. Також відбулися зміни і в інститутах, які регулювали звільнення від кримінальної відповідальності та умовне засудження.

Таким чином, після розширення прав союзних республік Українська РСР отримала можливість прийняття нового кримінального кодексу. Кримінальний кодекс УРСР 1960 року уже не мітив принципу застосування кримінального закону за аналогією. Був закріплений принцип зворотної дії кримінального закону, відбулися зміни при застосуванні умовного засудження і звільнення від кримінальної відповідальності, а також дещо скоротилася кількість видів покарань.

аспірант Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ЖІНКИ ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ В УКРАЇНІ

Питання соціального становища жінки в суспільстві належить до фундаментальних характеристик суспільних відносин, що дає підстави розглядати його як важливу культурологічну (у тому числі і у розуміння ґенези правової культури) ознаку.

Важливим аспектом правового становища жінки, в усі часи, була її правосуб’єктність. Засадниче значення для становища жінки в українській сім’ї часів Гетьманщини мало те, що в українців переважним її типом була мала сім’я з характерним демократичним стилем взаємин. Становище жінки в українському суспільстві привернуло особливу увагу сучасних дослідників. Проте акценти у наукових розвідках були зосереджені здебільшого на вивченні структури сім’ї, громадського побуту, частково звичаєвого права, особливості статево-вікового розподілу праці, проблеми подружніх взаємин та художньому образу жінки у народному світогляді. Така тенденція є зрозумілою, а її глибоке історичне коріння ми можемо побачити ще у працях дослідників 17 – 18 століття. У меншій мірі це стосується питань цивільно-правової правосуб’єктності.

Зазначене вище яскраво демонструє зміст археографічних публікацій зокрема, «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в ХVІ-ХVІІ вв.», «Акты, относящиеся к истории Западной России». Дані документи дають можливість з’ясувати, що жінки вищих суспільних станів України у XVI-XVII ст. вели повноцінне суспільно-політичне життя, мали досить широкі спадкові права, на відміну від більшості країн Західної Європи, де будь-яка спадкова власність у руках жінки розглядалася як можливість росту рентабельності господарства чужого роду. Самостійність і свобода жінок не визначалась лише економічними факторами. Незалежно від станової належності, жінки мали право самостійно вирішувати свою особисту долю в шлюбному житті, спираючись на економічні важелі такої самостійності. Йдеться про унікальну юридичну конструкцію, яка побутувала тільки в українському звичаєвому праві – материзну, яка переходила у спадок лише по материнській лінії і становило, таким чином, окремий жіночий юридично-майновий інститут. Обов’язкове «віно» робило жінку матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало у вдовуванні. Стосовно права власності жінка ні від кого не залежала і вважалася вільною господаркою свого добра, про що свідчать численні акти дарування, передачі в користування іншим особам та застави приватної власності, що належали жінкам та були укладені жінками з їхньої власної волі. Жінка вільно розпоряджалась усім майном, отриманим від своїх батьків, мала ніким не обмежене право продавати, заставляти, передавати іншій особі або церкві своє рухоме й нерухоме майно, а також самостійно придбати різного роду власність.

Хоча особиста влада чоловіка над жінкою і трактувалася церквою як закон, який відповідає ієрархічності побудови станової держави: «Дружинам глава чоловік, чоловікові – князь, а князю – Бог». Однак у реальному житті питання про шлюб та сімейну владу часто вирішувались усупереч церковним догмам. Вільною жінка була і в набутті прізвища чоловіка, поряд з яким «утримувала» своє родове ім’я, а також титул. У значній кількості випадків жінки підписували документи дівочим прізвищем. Більше того, шляхтянки та міщанки широко вживали свою окрему печатку, на якій були їхні ім’я та герб. Таку печатку жінка прикладала до різних виданих нею документів і записів.

Жінки як шляхетного, так і міщанського станів могли від власної особи вступати в зобов’язання, видавати «правні листи», вести судові справи, для чого особисто з’являлися в суди і світські, й духовні. Жінки всіх суспільних станів мали право передоручати ведення судових справ як сторонній особі, так і власному чоловікові, якому жінка, згідно з законом, давала формальне доручення – «умоцований лист».

Для шлюбності XVII-XVІІI ст.ст. в Україні було характерним таке унікальне для середньовічної Європи явище, як розлучення, причому воно відбувалося не лише з причин, які допускала церква, а й через незгоду в подружньому житті і навіть через утрату довіри та любові або хронічну хворобу одного із членів подружжя. Процес розлучення відбувався шляхом подання обопільної «протестації» з визначенням матеріальних умов та прав дітей. Після всіх формальностей, пов’язаних з розлученням, чоловік та жінка могли вступати в нові шлюби. Жінки-селянки також мали ініціативу як в укладенні шлюбу, так і в розлученні. При цьому право на власний посаг ніколи не розчинялось у спільній власності, а навпаки, чітко усвідомлювалось і визнавалось. Більш детально цим питанням присвячено другий розділ нашого дослідження.

Однак, наявність можливості розлучення аж ніяк не означає, що створювані сім’ї не були досить міцними. Історичні джерела свідчать, що відносини у подружжя були рівноправними, теплими і часто дружини із вдячністю, без будь-якого примусу дарували своїм чоловікам власне майно. Більшість дарчих записів закінчуються юридичною формулою, яка пояснювала причини дарування: «Мужу своєму в знак щирої любові до нього і пошани за таку ж любов з його боку». Значна кількість таких записів зроблена самими чоловіками, де йдеться, що чоловіки також дарують дружинам майно в подяку «за подружню любов та вірність».

Майнові права жінок, які не належали до привілейованих станів, ґрунтувалися на таких самих засадах. Жінки нижчих верств, як і жінки-шляхтянки, мали досить широкі майнові права, але реалізовували їх своїми можливостями на своєму рівні. Сферою реалізації таких прав, для прикладу, була торгівля. Серед документів актових книг того часу маємо багато свідчень про участь жінок усіх станів у торговельних відносинах, при чому в торговельно-економічні стосунки жінки вступали часто з власної ініціативи, без участі чоловіків.

Васечко Людмила

спеціаліст 2 категорії кафедри теорії держави і права,

Національна академія прокуратури України