Зовнішня політика центральноазіатських держав

Після здобуття незалежності кожна нова суверенна держа­ва почала формувати зовнішню політику, виходячи зі своїх на­ціональних інтересів. Одночасно проявились і спільні тенденції в їх міжнародній діяльності. Казахстан відмовився від статусу ядерної держави (1993) і. ратифікував договір про нерозповсю-джения ядерної зброї. Із США була підписана угода про демон­таж шахтно-пускових установок колишніх радянських балістич­них ракет. На проведення цих робіт американська сторона ви­ділила 88 млн. дол. США вивезли з Казахстану близько 600 кг високозбагаченого урану з ракетного палива, а Казахстан отри­мав свою частку доходів від його продажу. Узбекистан виступив за повну ліквідацію ядерної зброї і оголошення центральноазі­атського регіону без'ядерною зоною. Туркменістан вибрав курс на постійний нейтралітет. Офіційно цей статус йому наданий спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н від 12 грудня 1995 р. Для вирішення спільних економічних проблем Казах­стан, Узбекистан І.Киргизстан заснували Центральноазіатський союз. Узбекистан разом із Туркменістаном пропагандує ідею відродження Великого Шовкового шляху і створення транскас-пійського коридору Таїдкент - Баку - Тбілісі - Поті. Він вхо­дить також до міжнародної організації ГУУАМ, де співпрацює з Грузією, Україною, Азербайджаном, Молдовою. *

Держави Центральної Азії прагнуть ослабити вплив Росії і зменшити свою залежність від неї. На двосторонні відносини впли­ває ряд чинників як негативного, так і позитивного плану. Свою роль відіграє політична, ідеологічна, психологічна конфронтація.

777

Центральноазіатські республіки є членами СНД, беруть участь у його самітах, розробці і прийнятті численних документів. 9 жов­тня 1992 р. в Бішкеку було укладено угоду про співробітництво в захисті кордонів, яку підписали Росія, Казахстан, Таджикис­тан, Узбекистан, Киргизстан, Вірменія*,Білорусь. На основі міждер­жавних документів зберігається російська військова присутність у регіоні, російські війська захищають кордони Таджикистану,

Туркменістану, Киргизстану.

Росія, Казахстан, Туркменістан, Азербайджан як незалежні держави мають вихід у Каспійське море. Згідно з договорами між РРФСР/СРСР та Іраном 1921 і 1940 рр. Каспійське море вважалось об'єктом їх спільного користування, а діяльність інших країн там заборонялась. Офіційно ніякого кордону у водах Каспійського моря не існувало, СРСР та Іран Мали рівні права на судноплавство і рибальство на всій його акваторії, на практиці ж вова була негласно розділена на сектори (СРСР - 88%, Іран — 12%). Іран ие міг налагодити видобуток нафти на Каспії »:бо самостійно йому це було технічно не під силу, а запросити інпгі країни він не мав права. ПісляКраху СРСР Азербайджаніі Казахстан запропонували поділити Каспійське море на національні сектори від центральної точки між п'ять­ма державами. Цю 'позицію підтримали ті країни, що були зацікавлені в проникненні до нафтових багатств Каспію, зок­рема, СІЛА, Японія', Великобританія, Франція, ФРН, Туреччина,' Пакистан'та іи. -Були 'висунуті проекти транспортування Кас­пійської нафти в Європу в обхід території Росії, в т.ч. і череІ Україну. Росія виступає категорично проти поділу Каспійсь­кого моря, наполягає на збереженні його в'спільному корис­туванні прибережних держав, укладенні додаткових угод # охорони біоресурсів і захисту екосистеми. Азербайджан»!

Казахстан, Туркменістан виділили «свої» прикордонні й еко­номічні зони. Переговори тривають.

Держави Центральної Азії розширюють зв'язки з мусуль­манським світом, у першу чергу з Туреччиною та Іраном. В 1992 р. Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Киргизстан, Азербайджан, Туреччина, Іран, Пакистан, Афганістан сформува­ли Організацію економічного співробітництва. Велика увага приділяється розвитку транспорту, прокладенню шляхів із Росії та інших країн СНД через Іран і Пакистан до Індійського океа­ну («Північ - Південь») і через Кавказ і Туреччину в Європу («Схід - Захід»), ОЕС збирається залучати до здійснення цих проектів, які мають світове значення, зацікавлені країни і міжна­родні організації.

28. ІРАН

Економічне й політичне Становище Ірану після Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни великі держави відводи­ли Ірану важливе місце у своїх геополітичних планах. Фашис­тська Німеччина розглядала його як плацдарм для експансії на Близькому і Середньому Сході, Радянський Союз і Англія праг­нули цьому запобігти. В серпні 1941 р. СРСР, спираючись на статтю 6 радянсько-іранського договору 1921 р., ввів свої війська в Північний Іран. Одночасно Англія окупувала іранський південь. Реза-шах Пехяеві відрікся від престолу і виїхав з країни. Його син Мохаммед Реза-шах Пехлеві підписав угоду з СРСР і Вели­кобританією, за якою великі держави могли використовувати територію Ірануї-у своїх цілях. Англія скористалась нею для захисту нафтопромислів Південного Ірану та Іраку. По транс-іранській залізниці був налагоджений транзит військових ван­тажів з портів Перської затоки в СРСР.

Іран фактично жеретворйвся в протекторат Радянського Со­юзу й Англії, які иратеули закріпити свої'здобутки і готували відповідну опору. СВСР у;своїй зоні окупації спровокував анти­урядовий рух азербайджанці» ікурдів.Англія підтримала сепа­ратистські арабські організації, які виступали за відділення від Ірану істворення незалежної держави Хузіетан» ''Після виведен­ня радянських війську 1946 р. центральййй уряд придушив ці виступи силою зброї.

Вкінці 40-х - на початку 50-х рр. розгорнулось суперниц­тво Англії і США за контроль над іранською нафтою і ринком. Їх безцеремонне втручання у внутрішні справи країни викликало

обурення патріотично настроєних верств населення, які вважа­ли, що лише захист національних інтересів і опора на власні сили виведе Іран із затяжної економічної та політичної кризи. Був створений Національний фронт, який очолив відомий юрист Мохаммед Моссадик. У 1951 р. меджліс прийняв закон про на­ціоналізацію нафтопромислів і ліквідацію Англо-іранської на­фтової компанії. М. Моссадик очолив уряд і почав проводити закон у життя. Обурені Англія і США об'єднали свої зусилля і подали на Іран скаргу в Гаазький міжнародний суд. Англія та­кож добилася обговорення дій Ірану в Раді Безпеки ООЙ. Обидві міжнародні організації визнали правомірність рішення меджлі­су. Тоді Англія з метою тиску йа шаха і його оточення розірвала з Іраном дипломатичні відносини.

Патріотичні сили Ірану здобули перемогу, захищаючи еко­номічну незалежність країни. Проте прихильники тісного співробітництва з Заходом, сильної авторитарної влади на чолі з шахом були незадоволені успіхами Національного фронту, зростанням особистої популярності М. Моссадика. Їх опо­рою стала армія. В 1953 р. в Ірані стався державний перево­рот, який здійснили військові. Керівник перевороту генерал Захеді сформував уряд. Почалися переговори з Англією і СІЛА з питання про нафту, в ході яких сторони пішли на взаємні поступки. Створювався Міжнародний консорціум для управ­ління нафтовим господарством Ірану (1954) з восьми захід­них компаній, яким на 25 років надавалось право видобутку і переробки нафти. Іран отримував 50% від прибутків кон­сорціуму. Провідну роль у ньому продовжувала відігравати Англо-іранська компанія, якій належало 40% акцій. Концесії на розробку нафтових родовищ отримали американські, італійські, канадські компанії. Консорціум, збагачуючи західні держави, відіграв позитивну роль в індустріалізації Ірану, за­лучивши в його економіку інвестиції багатьох країн.

У 50-х роках Іран почав проводити політику «відкритих дверей» для іноземного капіталу, не завжди враховуючи інтере­си національної буржуазії. У країні діяло близько 1 000 інозем­них фірм. Національна промисловість розвивалась під контролем держави за рахунок закордонних позик і кредитів. На внутріш­ньому ринку панувало засилля іноземних товарів, імпорт у п'ять разів перевищував експорт. Помітно погіршилось становище народних мас. На початку 60-х рр. національний доход на душу населення становив 130 доларів, що було втричі менше, ніж у сусідній, теж небагатій Туреччині. Назрівали соціальні потрясін­ня. Щоб їм запобігти, необхідно було здійснити радикальні еко­номічні перетворення. Це добре розуміла правляча верхівка і Мохаммед Реза-шах.

У 1963 р. в Ірані з ініціативи шахського уряду був прове­дений референдум про реформи. За його результатами спо­чатку здійснювалось шість законопроектів, надалі їх кількість збільшилась до 19. Уряд Ірану розпочав аграрну реформу, на­ціоналізував ліси і водні ресурси, передав у приватну власність значну кількість державних підприємств. Були прийняті за­кони про участь робітників у прибутках підприємств, про на­дання виборчих прав жінкам, про світські суди, про ліквіда­цію неграмотності та ін. Ці закони і конкретні заходи щодо їх виконання, які здійснювались згори, дістали назву «біла революція», або «революція шаха і народу».

В комплексі реформ найважливішою була аграрна, яка про­водилась 10 років. Вона створювала умови для подолання відста­лості сільського господарства і швидкого формування там рин­кових відносин. Встановлювався земельний максимум в 500 га для тих господарств, де застосовувалася сучасна техніка і наймана праця. Для всіх інших землевласників, залежно від району і місцевих умов, максимум становив від 20 до 100 га. Надлишки землі продавалися в розстрочку селянам-орендаторам. Розмір щорічних платежів дорівнював орендній платі за землю. Крім того» реформа передбачала створення селянських кооперативів типу акціонерних товариств і приватизацію державних підприємств для її фінансування. При здійснені реформи уря­довцям .доводилося переборювати опір селянства, яке не було готове до радикальних змін у своєму становищі.. Близько 40% селян не зуміли пристосуватися до капіталістичних методів гос­подарювання, продали свою землю і переселилися в міста в по­шуках роботи.

У 90-х роках в Ірані прискореними темпами здійснювалась модернізація промисловості, її фінансовою основою стало зростан­ня доходів держави від експорту нафти. За деякими даними, вони становили 20 млрд. доларів на рік. Розпочалася масова індустрі­алізація. Були створені нові сучасні галузі промисловості: нафто­хімічна, газова, машинобудівна, автомобільна та ін. Щорічно обсяг промислового виробництва збільшувався на 10-15%. Стимулюва­лося створення і зміцнення приватного сектора в економіці. Ро­бітники залучалися до одержання частини прибутків своїх підприємств за рахунок продажу акцій (у приватному секторі -49% від загальної кількості, у державному - 99%).

В іранське суспільство проникли атрибути західного спосо­бу життя.-У .містах відкривалися кінотеатри,'відеотеки, бари, ре­сторани, нічні клуби. Молодь почала носити відкритий одяг. Відкидалися традиційні авторитети, почався підрив ісламських цінностей.

181

Об'єктивно реформи мали прогресивний, характер і давали Ірану можливість перебороти відсталість і перетворитися в роз­винену сучасну країну. Проте значні верстви населений були незадоволені швидкими темпами перетворень; які зруйнували традиційний спосіб життя мільйонів людей і примусили їх при­стосуватися до незвичних нових умов. Розпочалася критика дій шахського уряду, у відповідь шах заборонив діяльність партій і громадських організацій. Однією з головних помилок Мохамме-да Реза-шаха Пехлеві було те, що він не прагнув знайти підтримку в суспільстві і створити собі надійну соціальну опору. Він міг би залучити на свій бік шиїтське духівництво або його частину, надавши йому певні переваги і скориставшись його авторите­том. Проте шах вважав, що необхідні реформи можна провести силовими методами. Була створена політична поліція САВАК, яка розпочала масові репресії проти незадоволених. їх жертва­ми стало близько 400 тис. чол. '

. •• • , ' і •' і -,• ,•',.",• .. •; , ' Ісламська революція

У 1978 р. в Ірані склався могутній автишахський рух, очолю­ваний шиїтським духівництвом. Йото метою оголошувалась ліквідація безбожного прозахідного шахського режиму і створен­ня теократичної держави за канонами ісламу. Керівником руху був аятолла Рухолла Мусаві Хомейні. Опорою стали дрібнобур­жуазні верстви - ремісники і торгівці. Його підтримали також студенти та інтелігенція, які виступали під шаріатськими лозун­гами проти впливу Заходу зазбереження самобутності країни.

12 лютого 1979 р. ісламська революція скинулашахський режимі У країні був проведений референдум з питання «За мо­нархію чи за ісламську республіку?». На підставі його резуль­татів 1 квітня 1979 р.'була проголошеиа Ісламська Республіка Іран. У груднЬ1979 р. набрала чинності конституція. Аятолла Хомейні проголошувався керівником Ірану, що направляє і ко­ординує діяльність законодавчих, виконавчих і судових органів. Вищий офіційний пост після керівника Ірану - президент. Він обирається строком 'на 4 роки. Законодавча влада належить парламенту - меджлісу в складі 270 депутатів. Існує спеціаль-нийорган - Спостережна рада з 12 шиїтських богосжнмв-прав-ників, половина з яких обирається меджлісом з числа його де­путатів, а інша половина призначається керівником'їрану. Рада здійснює зв'язок Сміж парламентом 1 керівником Ірану і сте­жить, щоб закони відаювідали нормам ісламу і конституції.

Внутрішня політика шиїтського духівництва спрямовува­лась на ісламізацію всіх сторін життя суспільства! економіки, політики, культури, побуту. Було проведено кілька чисток у дер­жавних установах, страчено понад 700 прибічників шаха з числа

військової та цивільної еліти. Жорстокі фізичні покарання за­стосовувались до порушників норм ісламської моралі. Заборо­нялись продаж і вживання алкогольних напоїв і наркотиків, показ західних фільмів, слухання західної музики, навіть класичної. Жінки повинні були дотримуватись норм шаріату в, одязі.

Одразу після перемоги революції релігійно-політичне керів­ництво країни оголосило про заходи на користь нижчих верств населення («знедолених»). Встановлювався державний контроль над видобутком і продажем нафти, які раніше знаходились у руках Міжнародного консорціуму. Проводилась націоналізація газової та енергетичної галузей, підприємств важкої індустрії, приватних банків і страхових компаній. Підвищувалась мінімаль­на зарплата робітникам із 217 до 567 ріалів (з 2,9 до 7,4 дол.) у день. Відбиралися землі у власників, щоскомпрометували себе співробітництвом з шахським режимом, і передавались селянам. Усього було перерозподілено 1млн. га землі, з них 650 тис. га одержали сім'ї активних учасників ісламської революції.

Ісламізація економіки на практиці привела до її дезоргані­зації. Це досить швидко зрозуміли ісламські керівники держа­ви. З 1983 р. вони стали орієнтуватися на приватний капітал, одночасно підтримуючи державний і змішаний сектор. Багато націоналізованих підприємств знову було продано приватним власникам.

У зовнішній політиці релігійні лідери Ірану ставили за мету звільнення країни від усіх форм залежності від імперіалізму і захист національних інтересів. Ці завдання вирішувались під лозунгом: «Не Захід, не Схід, а іслам». Головними ворогами були названі наддержави: «великий сатана» - СІЛА і «малий сатана» - СРСР. Іран вийшов із військового блоку СЕНТО і вступив у рух неприєднання. Надзвичайно велика увага приділялась ідеї експорту ісламської революції. Аятолла Хомейні неодноразово виступав по радіо і телебаченню із закликами до народів му­сульманських країн скинути своїх правителів і встановити ре­жим, подібний до іранського. У 1987 р. він написав політичний заповіт, в якому, зокрема, сказано: «У цей період, коли'мусуль­манський світ пригноблюється США і СРСР, їх прибічниками, вкрай необхідно їх викрити, протистояти їм, вселяти відразу до їх мети... Ісламська революція вкоротила руки експлуататорам, це була воля Аллаха - звільнити країну від тих, хто намагається тримати її в темноті, безправності, байдужості молодого поколін­ня Шляхом введення шкідливої культури і звичок». Прокляття були накладеш на короля Йорданії Хусейна, короля Марокко Хасана II, президента Єгипту' 'X. Мубарака, всю королівську

династію Саудівської Аравії і короля Фахда особисто. Ворогами ісламу окремо названі СІЛА, Ізраїль, Ірак. Така політика на прак­тиці привела до конфронтації з усім світом. Іран опинився в міжнародній ізоляції і зазнав величезних економічних збитків через втрату важливих ринків продажу нафти.

У 1980-1988 роках основною подією в житті Ірану стала війна з Іраком, її причинами були невирішені територіальні пробле­ми, ідеологічні і політичні взаємні претензії, які обидві держави намагалися розв'язати збройним шляхом. Війна не принесла перемоги жодній із сторін, але буквально розорила Іран і Ірак. За оцінками експертів, загальна сума матеріальних збитків Ірану становить 300 млрд. дол., причому особливо постраждали нафто­видобувні райони. Щорічно на війну витрачалося 14 млрд. дол., а загальна сума тільки прямих воєнних витрат перевищила 100 млрд. дол. Надзвичайно .зросла зовнішня заборгованість і

скоротились валютні резерви.

За час перебування ісламського духівництва при владі еко­номічна ситуація в країні різко погіршилась, валовий національ­ний продукт скоротився на 11%. Життєвий рівень населення, за неофіційними даними, знизився вдвоє (доход на душу населення

становить 1 500 дол.).

Після смерті аятолли Хомейні (1989) релігійно-політичне

керівництво Ірану змушене пристосовувати норми ісламу до су­часного життя. Ісламський режим почав поступовий відхід від жорстких ідеологічних догм, виступив за поліпшення відносин з рядом держав, за відновлення свого становища в міжнародній торгівлі нафтою і у світовій економіці.

Туреччина не брала участі у Другій світовій війні, але дотри­мувалась курсу «збройного нейтралітету», кілька разів збира­лась вступити в бойові дії на боці фашистського блоку. Це ви­магало утримання великої армії, значних військових витрат, уве­дення додаткових податків з населення.

Після закінчення війни в Туреччині, виникла складна полі­тична ситуація. Зростало незадоволення» ширився демократич­ний рух, висувалися вимоги проведення реформ. У січні 1946 р. стався розкол у Народно-республіканській партії, створеній М.К. Ататюрком. Виникла нова Демократична партія на чолі а Адханом Мендересом та Махмудом Джеляль Баяром. Вона ви­ступала проти жорсткого контролю держави над економікою, за

184

свободу дій для приватного капіталу, за дотримання прав і свобод, закріплених у конституції. Національна буржуазія шукала зов­нішньої підтримки та іноземних інвестицій, які надали б нового імпульсу турецькій економіці. Таку підтримку надали СІЛА.

У березні 1,947 р. президент СІЛА Г. Трумен звернувся з посланням до конгресу, в якому просив про асигнування спеці­альних коштів для надання допомоги Туреччині. За угодою від 12 липня 1947 р. Туреччина прийняла військову допомогу СІЛА. У країні розпочалося будівництво стратегічних доріг, аеродромів, військово-морських баз. США збільшували обсяги торгівлі з Туреччиною, ввозячи товари широкого вжитку і вивозячи сиро­вину. В 1948 р. турецький уряд підписав із США угоду про співро­бітництво в рамках «плану Маршала». За, 10 років (1948-1957) Туреччина одержала за цим планом близько 800 млн. дол. Крім того, за сприяння США в 1950-1954 рр. країна отримала 65 млн. дол. від Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Іноземні інвестиції сприяли господарському росту Туреччини, хоча, як і раніше, в основному фінансувався державний сектор.

Політика урядів А. Мендереса

У 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких перемог­ла опозиційна Демократична партія. Один з її лідерів М.Д. Баяр став президентом, а інший - А. Мендерес - прем'єр-міністром. В економічній політиці новий уряд проводив курс підтримки при­ватного капіталу і залучення іноземних кредитів та інвестицій. З одного боку, це сприяло зміцненню позицій національної бур­жуазії, з іншого - вело до залежності від США та міжнародних монополій, зростання, зовнішнього боргу. В 1955 р. уряд, не маю­чи коштів на виплату відсотків за кредити, заставив майже весь золотий запас. А. Меядерес здійснював відверто проамерикансь-ку зовнішню гіолітиіку і,сприяв експансії СІЛА як у своїй країні, так і в регіоні. Туреччійа ртала членом військових блоків НАТО, СЕАТО, СЕНТО. В 1^5^ р, вона уклала угоду із США про військове співробітництво, яка|,надала, американській стороні право мати військові бази на турецькій .території. З 1954 р. важливе місце в турецькій зовнішній пр^нуипі зайняло кіпрське питання. Ту­реччина добивалася кцз^цлу Кіпру між грецькою і турецькою общинами острова. Вон^^няла антиарабську позицію під час війни англії, Франції, Ізраїлю проти Єгипту в 1956 р., збиралася брати участь в антисиріиськихакціях 195;7 р. Така політика не сприяла міжнародному авторитету Туреччини і захисту її на­ціональних інтересів на Близькому і Середньому Сході.

У країні, незважаючи назаборони і репресії, складалася опо­зиція політиці Демократичної партії та уряду А. Мендереса.

185

Виникали підпільні організації в середовищі інтелігенції, сту­дентської молоді, які виступали за демократизацію суспільного життя, можливість легальної політичної діяльності. Формував­ся профспілковий рух. Офіцери турецької армії створили таєм­ну організацію ататюркістів, яка боролась за повернення до ос­нов політики М. Кемаля. Активізувалось мусульманське духів­ництво, яке змогло добитися від уряду деяких поступок (викла­дання ісламу в школах, будівництво нових і ремонт старих мече­тей, читання Корану по радіо, відкриття богословського факуль­тету в Анкарському університеті та ін.). Виникали націоналі­стичні організації нетурецьких народів - курдів, вірменів, лазів та інших, що виступали проти політики отуречення. Проти опо­зиційних діячів та організацій проводились репресії, показові судові процеси. У 1960 р. була створена спеціальна парламен­тська комісія з надзвичайними повноваженнями для розсліду­вання «підривної діяльності» опозиції.

У країні виникла гостра політична криза. Відбулися масові студентські демонстрації під лозунгами: «У відставку Мендере-са!», «Ми вірні Ататюрку!». Їх підтримали курсанти і викладачі військових училищ.'

Військові перевороти 60-80-х років XX ст.

27 травня 1960 р. група офіцерів під керівництвом коман­дувача сухопутними силами генерала Джемаля Гюрселя, спира­ючись на армію, здійснила державний переворот. А. Мендерес та інші керівники Демократичної партії були заарештовані, уряд і парламент розпущені, діяльність партій заборонена. За вирбком Верховного суду А. Мендерес і два його міністри були страчені, а президент республіки засуджений на довічне ув'язнення. Кілька сот діячів скйнуїоґо режиму теж засуджувались на різні строки позбавлення волі. Влада перейшла до рук Комітету національ­ноїєдності на чолі з Д. Гюрселем. Комітет заявив, що у своїй діяльності він буде керуватися національними інтересами та іде­ями М.К. Ататюрка. У 1961 р. були скликані Установчі збори, які прийняли нову конституцію. Туреччина проголошувалась національною правовою демократичйіоЮ світською державою. Розширялись рамки демократичний свобод, визнавалось право робітників на страйки. Відбулися вибори в парламент. Прези­дентом став Д. Гюрсель. *

Після зняття заборони на діяльність політичних партій діячі Демократичної партії, які не зазнали репресій і залишились на свободі, створили Партію справедливості. У 1965-197Грр. при владі знаходився її уряд, прем'єр-міністром був лідер партії Сулейман Демірель.'Партія справедливості сприйняла економічні ідеї своєї попередниці, виступала за розширення ринкових

Ї86

відносин, надання пільг великому приватному капіталу в про­мисловості і сільському господарстві. Керівники Партії спра­ведливості прагйули реабілітувати Демократичну партію та її політику» застудити тих, хто в 1960 р«-здійснив державний пере­ворот. Ця пропаганда викликала негативну реакцію в армії та суспільстві;"Восйлювалось незадоволення нижчих верств насе­лення екдй<йкічнйми труднощами,- безробіттям і обмеженням прав ісвоводУ -. '

12 б0ревйя)і971 р. в Туреччині відбувся другий державний переворот,- 8йаЕЄ військове командування пред'явило президен­ту мвмОріанДУмТїякому говорилось: «В результаті позицій, по­глядів і діяльйойті парламенту й уряду країна виявилась втягну­тою в анаїийюсбраі'овбивчу війну і соціально-економічні хвилю­вання». Меї<6рйіидум вказував на необхідність формування над-партійной® уреду» йкий «покінчив би а'анархією та'зайнявся б реформами'н^дусІзАтатюрка і передбаченими конституцією». В ньому зву*їааі^ її'їййїередження: «У випадку, коли це не буде швидко здійбвййЙВ, 'турецькі збройні сили сповнені рішучості виконати'поюлї^їйу иа них місію по захисту Турецької Респуб­ліки і взяти унїйайгівня країною безпосередньо у свої руки». Після оголдпЙїйййИНіьорО ультиматуму в парламенті С. Демірель і'його уряд підкурилися військовим і подали у відставку, пам'­ятаючи іір& суїїЇЕГ Зїййлідки перевороту 1960 р. •

Керівники армії прямо не захопили владу, але жоретко дикту­вали свою велю •в^і'гячййм партіям-і ІїаступнйМ урядам. Про­тягом 70-х "'реісіі^іі&іїьна разів формувались коаліційні і над-партійні урядій.рй'ЙїїЇе'їімбгли стабілізувати ситуацію.'

УскладнилОЙй'іійіЙнйвйще на Кіпрі. 15 липня 1974 р. тут відбувся заколот; і&рйсйййвгівйй грецькою військовою'хунтою, яка прагнула ліквідуВДй'їїЙвййдежну Республіку Кіпр і возз'єднати острів із Ррецівю.'^У^йЙ^Ї^йзидента Макаріосабуло скинуто. У відповідь на Кіпрі вІЙЙЗі^Ййсь турецькі військові частини, моти­вуючи ией крок ^ебвЙЗ|і(Йй;*Аї-захистити інтереси -турецької об­щини. Почалися вбяЙЙіїдіУмі^ж'І^еціієюї Туреччиною; 20 липня 1974 р. Рада Везшй^ООЙ? вийняла резооіюцію з 'вимогою до воюючих сторін прйЙіЙнЙЙІЙІЙрерйенцію і вивести з Кіпру свої війська; Ця вимога'не'буїжівййеіі'ана повйістю. ВійЙа Припини­лася. Кіпр поділен^^ва<<1^й^&ку'ітуреїїій1у;воййаокупації. Конфлікт набув затяййЙгіНаДрЮПЙру і покйащо- не .вирішений.

З другої половини 70-х років у Туреччині почався черговий період наростання еноїК^^М-уку№<їЯІХ&-•ії3^ і3асдій.і у промис­ловості і сільському господаіібістві, зростання безробіття, різке по-ґірїпеаня валютно-фіаанббйт^стЙОвийїа^'Пргівід^ в економіці залишався державний сект^^які^ ^.неефективним і лягав йа бюджет важким тягарем.'На^ЙоО р. Йбвнішня' заборгованість Туреччини досягла 20 млрД.'Дол. Різко загострились соїцальні

протиріччя. У країні налічувалось 2,7 млн. безробітних. актздій зувались екстремістські угруповання неофашистського і ліваздн кого напрямку. По країні прокотилась хвиля терору, пограбуваїді банків, захоплень заручників, політичних убивств. Уряд прийвцді| нову концепцію розвитку, але вже не зміг її здійснити. ,гй|

12 вересня 1980 р. вище військове керівництво здійснилі черговий державний переворот. Його організував начальника нерального штабу турецької армії Кенан Еврен. Була створе» Рада національної безпеки, яка взяла владу у свої руки. Військ адміністрація заборонила діяльність політичних партій і здійс ла перебудову політичної системи в напрямку централізації,! контролем військових була розроблена і прийнята 7 листоп 1982 р. нова конституція. Законодавча влада належить па;

менту - Великим Національним зборам Туреччини, що сюк ються з 400 депутатів. Виконавчу владу здійснюють презнде уряд. Повноваження президента значно розширені. Він мс розпустити парламент і призначити нові вибори, провести ре рендум, накласти вето на прийнятий законопроект. Від особі тих якостей президента багато в чому залежить внутріши зовнішня політика держави. Важлива роль відводиться Р-« національної безпеки в складі президента, прем'єр-міністра, е чальника генерального штабу турецької армії, міністрів обор< і внутрішніх справ, командувачів видами збройних сил. Грома ка діяльність дозволяється на певних умовах. Ряд статей ! ституції передбачає державний контроль за фінансовими дж лами партій, забороняє їм діяти спільно з профспілками. У 1983 р. Рада національної безпеки затвердила закон ;

партії, який суворо регламентував їх діяльність. Були забої нені всі релігійні і буржуазні партії» що діяли до військове перевороту. У створенні нових партій не дозволялось брати у¹ великій групі (понад 700 чоловік) діячів розпущених парт деяким з них також заборонялось протягом 5-10 років за тися політичною; діяльністю. За всіх цих обмежень за коро час виникло .півтора десятки партій. До парламентських виї 1983 р. були допущені лише три: Партія вітчизни. Народна пі Партія національної демократії. Перемогла Партія вітчизна, завоювала більшість місць у парламенті - 211 із 400. Лідер па Тургут Озал сформував уряд. Армія, добившись нормалі» обстановки, передала владу в руки цивільних.