М. А. С. Макаренка

Шсля завершення колоніальних війн XIX ст. у цьому ре­гіоні Франція об'єднала завойовані нею В'єтнам, Лаос і Камбо­джу в одну колонію - Індокитайський союз. Адміністрацію очо­лював генерал-губернатор* резиденція якого знаходилась у Сай-гоні. При ньому існували дорадчі органи, я які входило кілька представників в'єтнамської знаті. В Північному В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі формально залишились місцеві династії, управління здійснювалось від їх імені, але реальна влада зосереджувалась у руках французьких резидентів.

З метою встановлення повного контролю над місцевим на­селенням колонізатори спеціально розробили кримінальний і цивільний кодекс. Для переїзду з однієї частини Індокитаю в іншу потрібно було отримати особливе посвідчення і дозвіл вла­стей. Генерал-губернатор мав право без суду і слідства ув'яз­нювати будь-якого місцевого жителя і накладати на його май­но арешт строком на 19 років. Французи не допускали корінне населенняіндокитаю до вищих адміністративних, судових і військових посад, а на другорядні місця їх приймали з вели­ким обмеженням. Створювалась привілейована верхівка з місце­вої еліти, так звані, натуралізовані жителі, які дістали фран­цузьке громадянство,,

Різні частини Французького Індокитаю в господарському відношенні були нерівноцінними. Найважче було освоювати відсталі віддалені Лаос і Камбоджу, багато кращі умови склада­лися в Південному В'єтнамі. Перша світова війна позитивно вплинула на господарський розвиток Індокитаю, на 1918 р. за­гальна сума французьких інвестиздй в його економіку переви­щувала 1 млрд. золотих франків. Значні іноземні капітали вкла­далися у видобуток мінеральної сировини, в обробну промис­ловість, торгівлю, транспорт. Створювалися великі плантації кави, чаю, гевеї. Виникло кілька банків. У В'єтнамі почалося с(юрму-вання національної буржуазії і пролетаріату.

Хо Ші Мін

Захопивши цю країну в XIX ет., Англія перетворила її на свою колонію. В адміністративному відношенні верховний комісар Бірми підпорядковувся віце-королю Індії. В роки Першої світової війни Бірма стала для метрополії важливим джерелом видобутку стра­тегічної сировини (вольфрам, олово, свинець, срібло) та виробниц­тва сільськогосподарської продукції. Формування капіталістич­них відносин тут відбувалось дуже гіовільвб. Його специфікою було те, що зростання бірманської національної буржуазії затри­мувалось не лише англійським, але й індійським та китайським капіталом. Основну масу пролетаріату, 'що формувався, складали не бірманці, а індійці-іммігранти. В національно-визвольному русі брали участь інтелігенція, студенти, дрібна і національна буржуа­зія, селянство, пролетаріат, буддійські монахи. У 20-30-х роках ос­новною метою руху було здобуття Бірмой статусу домініону.

Під тиском національно-патріотичнях сил англійські власті двічі, в 1923 і 1925 рр., проводили адміністративні реорганізації за індійським зразком, які не зачіпали основ колоніального ре­жиму. При верховному комісарі створювались залежні від ньо­го дорадчі органи, бірманська еліта отримала деякий доступ до управління країною.

В 1930-1932 рр. Бірму охопив селянський рух під керів­ництвом таємної організації галонів. За бірманською міфоло­гією галон - це казковий птах, який убив у поєдинку дракона. Галон символізував бірманця-патріота, борця за свободу, дракон - гнобителя-іноземця. Політичною метою руху була ліквідація чужоземного панування і створення незалежної держави на ос­нові справедливості. Спочатку загони повстанців здійснили ряд відкритих сутичок з колоніальними військами, потім перейшли до тактики партизанської боротьби. Вони нападали на села, спа­лювали податкові списки, знищували боргові розписки тощо. Англія перекинула в Бірму війська з Індії і з великими зусил­лями придушила селянське повстання. Одночасно були прове­дені щодо репресії політичних організацій. "' '

На початку 30-х років у Бірмі виникла нова патріотична орга­нізація, яка зайняла провідне місце в національно-визвольному русі. В 1930-1931 рр. група студентів створила лівонапіоналістичне об'єднання «Добама асіайон» (Всебірманська національна ліга). Її члени стали додавати до свого імені слово «такин» — пан, госпо­дар. Цим вони хотіли підкреслити, що саме бірманці, а не іно­земці є справжніми господарями країни. Головною метою такинів було здобуття Бірмою незалежності. Вони вимагали також відміни­ти колоніальну конституцію, відправити у відставку антинарод­ний уряд, провести земельну реформу, прийняти трудове законо­давство. «Добама асіайон» організувала масові акції непокори властям, бойкоти іноземних товарів, походи протесту з провінції на Рангун. Свою діяльність такини називали «Революція 1300 року» (за бірманським літочисленням). Видатну роль у цій орга­нізації відіграв Аун Сан. Ліве крило такинів сприйняло марк-ситські ідеї і створило комуністичну партію Бірми (1939).

Певна частина населення з інтересом сприйняла комуні­стичні ідеї, була створена комуністична партія (1920). В 1920-1926 рр. вона діяла легальне і ставила перед собою завдання одним ударом завоювати незалежність і встановити соціалістич­ний лад. У листопаді 1926 р. комуністи організували збройне повстання на о. Яві. Воно зазнало поразки. Власті провели ма­сові арешти і страти. КГО була заборонена і надовго зійшла з політичної арени.

У 1927 р. виникла Національна партія Індонезії. Організа­тором її став син учителя, інженер Сукарно (1901-1970). Партія боролась за створення незалежної демократичної держави. Скла­далась вона переважно з селян, робітників, дрібних торговців. Засобами боротьби були широкі антиколоніальні виступи, відмова від співробітництва з властями. Сукарно висунув теорію марха-енізму - ідеології простої людини (від слова мархаен - проста людина). В ній поєднувались деякі ідеї соціалізму, теорії Сунь Ятсена і гандизму (тактика неспівробітництва). Передбачалось створення суспільства без класів і без "капіталізму, захист інте­ресів робітників і землеробів та ін. За партією йшли лівонаціо-нальні сили. В 1930 р. Національна партія була заборонена за її нібито «комуністичний характер». Сукарно і ще троє її лідерів звинувачувались у «спробі насильницького повалення законно­го уряду» і були засудженні на різні строки ув'язнення. Партія відновила свою роботу під іншою назвою.

В 1939 р. було створене Політичне об'єднання Індонезії -федерація провідних політичних партій. Воно виступало за єдність дій у боротьбі за демократичні реформи, обрання парла­менту і відповідального перед ним уряду. За таких поступок з боку Голландії об'єднання обіцяло підтримати колоніальні власті в їх діях проти загрози нападу Японії. Політичне об'єднання Індонезії можна вважати формою єдиного національного фронту.

Індія була британською колонією. Нею управляв генерал-губернатор, який мав також титул віце-короля і підпорядкову­

вався безпосередньо англійському уряду. Колонізатори створи­ли ефективний бюрократичний апарат. Індія поділялась на провінції на чолі з губернаторами або верховними комісарами. Крім того, там залишилось близько 600 князівств - «туземних держав», які тримались під постійним наглядом.

Англійські колонізатори підтримували кастовий поділ індійського суспільства. Близько 600 млн. населення належало до нижчих каст - найбільш пригнобленої частини народу. В країні існувало три політичні партії загальношдійського масш­табу: Індійський національний конгрес. Мусульманська ліга і Хінду махасабха (Великий союз індусів). ІНК виник у 1885 р. як партія національної буржуазії. В ньому існували угрупован­ня «поміркованих», що виступали за співробітництро і компроміс з англійськими властями, і «крайніх», які вимагали масових дій проти колонізаторів з метою досягнення незалежності Індії. Мусульманська ліга виражала інтереси князів, священно­служителів ісламської фундаменталістської орієнтації і висту­пала за особливі права мусульман. Такою ж релігійно-шовіні­стичною організацією був Хінду махасабха. Колонізатори вико­ристовували ці партії для розпалювання індо-мусульманської ворожнечі та релігійного фанатизму.

Перша світова війна мала для Індії тяжкі наслідки. В ар­мію було мобілізовано 1,5 млн. індійців, загинуло близько 700 тис. чол. Борг країни зріс із 192 млн. рупій в 1914 р. до 1 млрд. 325 млн. рупій в 1918 р.

Водночас укріпилися економічні позиції індійської націо­нальної буржуазії. Кількість підприємств з початку XX ст. до 1919 р. зросла більш як у 5,5 рази, а чисельність робітників на них - у 3,5 рази. Кількість зареєстрованих компаній зросла в роки війни на 300 одиниць, сума капіталів усіх компаній збільши­лась з 721 млн. до 1066 млн. рупій. Переважала легка, в основ­ному текстильна, промисловість. Але були і винятки. В 1911 р. в Біхарі індієць Тата побудував перший металургійний завод, а в 1915 р. - першу гідроелектростанцію. Вони відіграли надзви­чайно важливу роль у національному підприємництві.

Індійська національна буржуазія вимагала розширення своєї участі в управлінні країною. Зняття перешкод для розвитку еко­номіки, захисту від іноземної конкуренції на зовнішньому та внутрішньому ринку. В роки війни вона проводила курс «добро­зичливої опозиції», сподіваючись, що колонізатори проведуть реформи, які будуть відповідати як їх інтересам, так і національ­ним інтересам Індії. Ці надії не справдились, метрополія пішла лише на незначні поступки, якими вона розраховувала ослабити національно-визвольний рух.

В 1919 р. був прийнятий Акт про державне управління Індією (Акт Монтегю-Челмсфорда). При віце-королі створювався

41

дорадчий орган - центральні законодавчі збори, члени яких частково обирались, частково призначались. Встановлюва­лась багатоступенева і цензо­ва система виборів. Виборче право одержало трохи більше 1% населення. Віце-король визначав час скликання збо­рів, період роботи і питання, що підлягали обговоренню. Рішення законодавчих зборів мали характер рекомендацій і не були обов'язковими для виконання. На місцях ство­рювались провінційні законо­давчі збори, підпорядковані англійським губернаторам. Індійці дістали змогу займа­ти другорядні пости в системі колоніальної адміністрації. Одночасно був прийнятий закон Роулетта, який забороняв сво­боду слова, зборів, демонстрацій, встановлював жорсткий полі­цейський режим, надавав віце-королю і губернаторам провінцій право заарештовувати і висилати без пред'явлення звинува­чення і без суду будь-яких осіб.

Акт про державне управління Індією і терористичний закон Роулетта викликали глибоке обурення індійського народу. В Індійському національному конгресі лише незначна група підтри­мала їх. Основна частина конгресу відкинула пі документи як «недостатні, незадовільні і розчаровуючі».

В цей період на чолі ІНК став видатний політичний діяч Індії Мохандас Карамчанд Ганді (1869-1948). Ганді створив власну філософську теорію - гандизм. Кінцевою метою буття він вва­жав звільнення людини від страждань і створення суспільства загального благоденства. Цього можна досягти шляхом мораль­но-етичних засобів — самоочищення і самовдосконалення особи й суспільства. Ці ідеї поширювались і на суспільно-політичний розвиток Індії. На думку М. Ганді, національно-визвольна бо­ротьба виправдана, необхідна і справедлива, тому що колонізато­ри завдають нестерпних страждань народу. У своїй практичній діяльності він поєднував реформізм і революційну активність

42

мас. М. Ганді є основоположником особливої тактики боротьби — пасивного опору або ненасильницьких дій. Принцип ненасиль-ства він пояснював особливостями менталітету і релігією насе­лення Індії. Головними методами неспівробітництва були: відмо­ва від роботи в англійських адміністративних установах, від на­вчання в англійських навчальних закладах, бойкот англійських товарів, мітинги, демонстрації, страйки. Вищою формою бороть­би М. Ганді вважав несплату податків., Його особистим мето­дом протесту проти будь-яких форм насильства в суспільстві було голодування, інших він до цього не закликав.

М. Ганді добре знав потреби нижчих верств індійського на­селення. Він виступав проти національної і релігійної ворож­нечі, проти кастової нерівності. Спосіб життя М. Ганді був над­звичайно скромним. Дуже швидко він завоював повагу і підтрим­ку широких мас. Його стали називати Махатма - велика душа, а це означало, що вже за життя його визнали святим.

Піднесення національно-визвольного руху в 1919-1922 рр. Перша кампанія громадянської непокори

Обнародування Акту Монтегю-Челмсфорда і закону Роулет­та викликало масові акції протесту. У квітні 1919 р. сталися криваві події в місті Амрітсарі (Пенджаб), де англійські війська безжалісно розстріляли мирний мітинг. Амрітсарський розстріл спричинив зростання антианглійських виступів і піднесення національно-визвольного руху. В 1920-1922 рр. ІНК на заклик М. Ганді проводив першу кампанію громадянської непокори під лозунгом надання Іядії самоуправління, кампанія супроводжу­валась масовими ненасильницькими виступами. Колоніальна адміністрація відповіла репресіями. В деяких регіонах ненасиль­ницькі методи почали переходити в насильницькі, ситуація поступово виходила а-під контролю конгресу. В 1922 р. ІНК прийняв рішення припииити.кампанію, що викликало глибоке розчарування його лівого криДа і народних мас, адже здавалося, що поставлена мета незабаром буде досягнута. Перша кампанія громадянської непокори зашняилась безрезультатно.

У 20-ті роки в країні спостерігалась консолідація сил, відбу­валось осмислення досвіду першої загальноіндійської акції не­насильницького опору, її сильних і .слабих сторін. Посилюва­лось розмежування в Індійському національному конгресі - ви­ділилась фракція свараджистів (сварадж - своя влада), які по­лемізували з М. Ганді і вважали, що недоцільно проводити ма­сові кампанії непокори, а слід завойовувати місця в законодавчих

зборах і домагатися реформ шляхом тиску на англійські ко­лоніальні власті. В цей час ліве крило конгресу очолив Дж. Неру (1889-1964).

Організовувалися й інші політичні течії. Певну частину на­селення приваблювали марксистські ідеї соціальної справедли­вості і загальної рівності. Виникали марксистські гуртки і гру­пи, які об'єдналися в Комуністичну партію Індії (1925). В 1926-1928 рр. у провінціях було створено чотири робітничо-селянські партії, які висували соціально-економічні вимоги. В Індії існу­вали лівонаціоналістичні і терористичні угруповання, що стави­ли своєю метою здобуття незалежності збройними методами. Всі ці організації,не мали реального впливу на національно-виз­вольний рух. Активізувалась також фанатична релігійна пропа­ганда Мусульманської ліги і Хінду махасабха.

Провідна і вирішальна роль у боротьбі за незалежність належала Індійському національному конгресу, який прово­див поступову планомірну роботу з об'єднання всіх антиколо­ніальних сил.

В кінці 20-х років англійський парламент створив комісію Саймона, якій доручалося підготувати пропозиції щодо реформи управління Індією. На противагу їй ІНК організував комісію під головуванням Мотілала Неру і запропонував їй розробити проект індійської конституції. «Конституція Неру-старшого» містила такі основні положення: 1) змінити адміністративний поділ Індії за мовним принципом; 2) передати законодавчу вла­ду в Індії законодавчим зборам, а виконавчу - індійському уря­ду; 3) зберегти за Англією право зовнішніх зв'язків і оборони. У цілому вона передбачала надання Індії статусу домініону.

Англійські власті відхилили пропозиції Індійського націо­нального конгресу. Це стало приводом до проведення другої кампанії громадянської непокори, яка відбулася в 1930-1931 рр. У березні 1930 р. М. Ганді опублікував програму кампанії - «II пунктів». Вона включала такі найважливіші вимоги: зниження валютного курсу рупії відносно фунта стерлінгів; скорочення поземельного податку на 50%; ліквідація урядової соляної мо­нополії і податку на сіль; обмеження ввозу іноземних тканин і одягу; надання індійському торговому флоту виключного права на внутрішні перевезення; зниження заробітної плати англійсь­ким чиновникам на 50%; звільнення політичних в'язнів, за винятком засуджених за насильство та ін. Колоніальна адміні­страція залишила «II пунктів» без уваги.

Початком неспівробітництва став знаменитий «соляний похід» М. Ганді, в ході якого він та його послідовники хотіли порушити соляну монополію і вирушили на морське побережжя Гуджарату для випарювання солі з морської води. Масові нена-

44

сильницькі акції охопи­ли Індію. Розпочалися арешти активних учас­ників руху. В травні 1930 р. був заарештова­ний М. Ганді, але кам­панія тривала. В ряді місць ненасильницькі дії переросли в насиль­ницькі (зіткнення з по­ліцією і військами, роз­громи урядових установ, селянські повстання). Налякані розмахом ан-тианглійських виступів, власті пішли на перего­вори з ІНК. Сторони

ДжвахарАал Перу та Махатма Ганді

Поїздка М. Ганді до Європи стала сенсацією. Преса багато писала про його незвичайний спосіб життя, одяг, манеру спілку­вання і значно менше про його теорію і методи боротьби. М. Ганді виступив в англійському парламенті. Його прийняв король ГеоргУ. Побувавши на засіданні конференції «круглого столу», він дійшов висновку, що англійська сторона не збирається нічо­го змінювати в становищі Індії. На знак протесту проти такої політики в 1932 р.була оголошена третя кампанія громадянсь­кої непокори, для якої були характерні не масові, а індивідуальні форми, і вона не досягла великого розмаху.

В 1935 р. був опублікований новий закон про управління Індією. Індійський парламент - центральні законодавчі збори -як і раніше, повністю залежав від віце-короля, а законодавчі збо­ри на місцях - від губернаторів провінцій. Надавались поступки деяким верствам населення. Кількість виборців розширялась до 12% населення. Знижувався майновий ценз, право голосу одер­жала сільська верхівка і робітники. Для виборів у законодавчі збори створювалось 12 курій за релігійним і кастовим принци­пом. Цей порядок роздроблював і послаблював патріотичні сили. Ряд переваг одержали мусульмани. Народ назвав закон 1935 р. «рабською конституцією». Проте і Акт про управління Індією

45

1919 р., і закон ,1936 р. не варто оцінювати тільки негативно. Вони не вирішували основної проблеми Індії - здобуття неза­лежності, але відкривали певні можливості для ведення постійної антиколоніальної боротьби, одержання часткових поступок, здо­буття Індійським'рв^іціоиальним конгресом та іншими політич­ними силами досвіду парламентської діяльності.

В 1937 р, за врввміааконом були проведені вибори в провінційні законодавчі збори, які завершилися перемогою конгресу. •, '.•., .''• ' ^.•"'...: :'

В кінці 30-х років ІНЕЙі'іаомітно активізував свою роботу се­ред різних верств населенійівй Посилила свої позиції і Мусуль­манська ліігвс, Мис ними розїздрнулася дискусія з приводу шляхів здобуття :яеНяж)уівд<^М^^ ліга вважала, що на те­риторії Індії елід створити дві держави за релігійним принци­пом: індуську і мусульманську. Почалися контакти англійсь­ких урядових кіл з представниками Індійського національного конгресу і Мусульманської ліги, які переривалися черговими ре­пресіями та арештами. В цілому полеміка закінчилась тим, що після Другої світової війни Британська Індія здобула неза­лежність мирним шляхом і була розділена на релігійній основі на два домініони - Індію і Пакистан.