Пролог у морі солодкий перший розділ

Погода усталилась, море заспокоїлось, і хоч небо сповивали низькі сірі хмари, ніщо не віщувало раптової нищівної бурі.

Коли «Дульсінея» без найменших перешкод минула останню турецьку заставу - Афродітин острівець Кіферу - і, випливши на простір Іонічного моря, звернула на північний захід, Петрові подумалося, що цього разу він уже переміг, бо половина небезпечної дороги лишилася позаду: він-бо умовився з капітаном, що зійде з Франтою на берег у південноіталійському порту Реджо в Мессінській протоці. Тоді, знуджений сидінням та лежанням у каюті, звідки він на капітанову пораду досі майже не виходив, Петр покинув свого друга Франту, якому ті байдики, навпаки, дуже подобались, і пішов посидіти на своєму улюбленому місці, де зажив стільки щасливих хвилин, коли гадав, що пливе назустріч сяйву султанової приязні й теплу Лейлиних обіймів: на реї передньої щогли. Та тільки-но вибрався нагору і, сівши, задивився в імлу, що сповивала обрій з усіх боків, щось під ним чи поруч нього луснуло. Петр не звернув на те уваги, бо на такому верткому суденці, як «Дульсінея», весь час щось лускає й тріскає; та воно луснуло знов, ще гучніше, і Петр полетів униз з височини п’яти людських зростів.

На щастя, суденце в ту мить, підіймаючись на невисоку, але довгу хвилю, що здулась перед ним, задерло ніс угору, отож погруддя Дульсінеї, яке оздоблювало форштевень і об яке Петр міг би розбитися, саме відхилилося; крім того, Петр умів падати, бо навчився цього від свого приятеля Франти, і, ще летячи, перевернувся так, щоб упасти не на голову чи на спину, а на ноги. Але палуба була похила й слизька, тож він не встояв, а впав долілиць. Звиклий до небезпечних ситуацій, коли головне - не розгубитись, Петр умить здогадався, що коли рея урвалась не випадково, коли це підстроєно, то тепер хтось прибіжить добити його. Аби пересвідчитися, він лежав нерухомо і тільки нишком витяг із-за пояса пістолі. І справді, з камбуза вискочило двоє: кок із ганчіркою на голові та один із двох матросів: неговіркий світлоокий північанин з придуркуватим обличчям. Але в ту мить він не скидався на недотепу, бо його обвітрене обличчя мало несамовитий вираз, і майже так само несамовитий був і кухар, озброєний довбешкою, якою забивав у камбузі рибу. А світлоокий північанин мав у правиці довгого кухонного ножа,

Петр вистрелив у них з обох пістолів зразу, цілячись так, щоб не поранити нападників і тільки обеззброїти. Ліва куля чисто вибила кухареві з руки довбешку, а права розтрощила колодочку ножа в північаниновій жмені, але поранила йому й мізинець.

У ту ж мить позаду ляснув ще один постріл - то стрельнув у повітря капітан Ванделаар.

- Що це тут робиться? - репетував він, надбігаючи на своїх куцих ніжках.

- Нічого несподіваного, - відказав Петр, підхопившись.

Обидва зарізяки, щойно такі роз’юшені, вмить притихли: капітан є капітан.

- Мосьє де Кюкан упав з реї, і ми бігли його підвести, - сказав кухар.

- А мосьє де Кюкан ні сіло ні впало почав стріляти в нас, - озвався туповидий північанин, показуючи капітанові скривавлену руку.

- Нащо ви в них стріляли? Ви що, здуріли? - гримнув капітан Ванделаар на Петра.

- Бо вони, щоб мене підвести, озброїлись довбешкою й ножем, - відповів Петр.

Капітан Ванделаар сплюнув.

- Ще добре, що з вас такий стрілець, мосьє де Кюкан, - мовив він з погордою. - Вистрелити з п’яти кроків у двох чоловіків, одного не влучити зовсім, а другого тільки в мізинець - це треба вміти.

Петр не встиг виправдатись, бо капітан ледве договорив, як у нього вже зринула нова думка - така разюча й важлива, що йому аж очі на лоба полізли.

- Хто біля стерна? - зарепетував він і, не чекаючи відповіді, побіг щодуху на корму, до покинутого штурвала. - Стерничий! Де стерничий? Стерничий! - кричав він, біжучи; а коли минав Петрову каюту, її двері відчинились, і вийшов Франта Ажзавтрадома, тягнучи за комір якогось чоловіка, що кволо опирався.

- Ось, маєте, - сказав він і кинув його під ноги капітанові.

То був, як легко здогадатися, сам зниклий стерничий-віденець, але в серйозно пошкодженому стані: розбитий ніс, око вже почало запухати, а спина наче переламана, бо, звівшись на тремтячі ноги, він не міг випростатись, а стояв, нахилившись уперед, наче чогось шукав долі.

Капітан Ванделаар не додивлявся до його стану.

- Як це ви дозволили собі покинути стерно? - визвірився він на віденця.

- Я його, перепрошую, закріпив, - пробелькотів той. - Воно прив’язане.

- Це я бачу! Ще бракувало, щоб ви його не закріпили! Але чому ви його покинули? Яким правом?

- Я побіг на поміч оцьому панові, - пояснив стерничий і показав пальцем на Франту. - На нього напали, я почув колотнечу і побіг йому на поміч.

- Гарна поміч, кендюху ти чортів, - озвався Франта. Тоді вернувся до каюти й за ногу витяг другого матроса. - Цей падлюка напав на мене перший, на сонного, але я встиг ногою вибити йому з руки ніж і вхопити його за горлянку. Тоді надбіг стерничий, і ваше щастя, капітане, що ви почали гукати його, бо я був без тями і не знаю, що міг йому зробити.

- А тепер нам бракує ще одного матроса, - сказав Ванделаар, з люті червоний, як буряк. - І все тому, що мосьє де Кюкан знехтував мій наказ, вийшов з каюти й почав бавитись у моряка, а через свою незграбність, звичайно, впав із реї. Що ж, дякую вам, мосьє де Кюкан.

Насилу стримуючи себе, Петр пояснив, що впав він не через незграбність: хтось надрізав підв’язку реї, на якій він і раніше любив сидіти. І не випадково на Петрового приятеля Франту напали в ту ж мить, коли урвалась рея; хіба капітан не бачить, що тут підготована змова?

- А ви за таких обставин чекали чогось іншого? - спитав капітан. - Я не маю часу з вами сперечатися, мосьє де Кюкан, скажу тільки, що якби ви не були пасажиром, то я б наказав усипати вам за непослух двадцять п’ять канчуків. А тепер гайда обидва до каюти. На цьому судні командую я, і хто мене не слухається, з тим я сквитаюся.

- Вибачте, капітане, - сказав Петр.

- Дуже шляхетно з вашого боку, - відказав капітан Ванделаар. - Але оцьому матросові, в чиїй смерті ви винні, тим життя не вернете.

Петр крутнувся й пішов до каюти, а Франта за ним.

- Як ти стерпів таке від отого недомірка? - спитав Франта. - Чого ти не дав йому по писку?

- Бо він мав рацію, - відповів Петр, сідаючи в пригвинчене крісло. - Я, звісно, міг би заперечити, що він не наказував, а тільки радив мені не виходити з каюти, але в такому слизькому становищі не варто гратись у слова. І я зовсім йому не дивуюсь і не ображаюся, що він злий на мене, бо я не держав язика за зубами, а відкрив йому, що я - паша Абдулла.

- Еге ж, ти трохи хвалько, - потвердив Франта.

- Головне, - провадив Петр, - що він лишився чесний і не понадився на мільйон цехінів принца Мустафи, хай буде прокляте його ім’я. Тільки ж я не такий, як отець Жозеф, що радіє кожному приниженню, кожній образі й лайці, яку будь-хто кине йому в вічі, бо вірить, що за це йому трохи зменшать посмертну кару в чистилищі. Я не вірю в чистилище й у посмертні кари, а тому образи викликають у мене лють, і коли я не можу дати вільний вихід тій люті, мені хочеться луснути або битись головою об стіну.

Відчуваючи, що ось-ось лусне, він схопився, щоб полегшити душу другою альтернативою, тобто вдаритись головою об стіну, але вчасно усвідомивши, що то була б слабодухість, нікому не корисна і негідна його, махнув рукою й упав назад у м’яке крісло.

- «Ніколи не кажи: «я втратив те чи те», - промовив він трохи згодом, - а кажи: «я його повернув». Помер твій друг? Ти його повернув. Померла дружина? Ти її вернув. Позбувся майна, влади, титулів, сили? Що ж, і їх ти повернув. Тільки, скажеш ти далі, негідник той, хто все це у мене забрав. Та чи не однаково тобі, хто він? Поки в тебе щось зостається, дбай про нього так, як подорожні дбають про заїзд, де ночують, тобто як про щось чуже». Приблизно так говорив стоїк Епіктет, і нема сумніву, що це мудрі слова і що сам він мав з них багато розради. Та що вдієш, Епіктет був раб, і навіть гірше - раб, що змирився зі своєю долею. Він мав збоченого господаря, що любив задля розваги мучити його. І коли одного разу затиснув йому ногу в лещата, Епіктет спокійно сказав: «Обережно, бо нога переломиться». І справді нога переломилась. «От бач», - сказав тоді Епіктет.

- Принаймні не мусив потім працювати, а лікувався, - сказав Франта; він, одягнений, вигідно розлігся на Петровій постелі.

- Мабуть, погано лікувався, бо довіку лишився кульгавим, - відказав Петр. - Такої байдужості до власної нещасної долі я не можу терпіти. Мені куди любіший Марк Аврелій - правда, теж стоїк, як і Епіктет, але принаймні імператор. От він учинив, як я: відібрав у своїх придворних коштовності, бо потребував грошей на війну. А один його вислів мені подобається особливо: «Будь пихата, дуже пихата перед собою, душе моя!» Але годі вже про стоїків.

Те, що мені згадались саме вони, є для мене мірилом глибини мого падіння, бо що ти не кажи, а стоїцизм - це забавка для невдах.

(Франта й на думці не мав щось сказати, бо вже спав.)

А далі все закрутилося колесом.

Пополудні, як звичайно, юнга Беппо приніс Петрові та Франті до каюти їжу, яка після відплиття з Родосу була що день то скупіша; цього разу - трохи юшки з риби, по тоненькій скибочці веронської ковбаси і по сухарю. Беппо, звичайно прудкий наче вуж, того дня, видно, мучився від морської хвороби, бо личко мав землисте, губи сині, під очима жовті плями, насилу тягав ноги.

Петр, що любив жвавого підлітка-італійця, спитав, що з ним, і Беппо, стримуючи сльози, відповів жалісно:

- Живіт болить і дуже мені зле, пане. Ви краще не їжте цієї юшки. Бо я у вас обох висьорбав половину, і мені зразу стало недобре.

І впав навколішки.

- Ой, я більше не можу! - кричав він і молотив по підлозі кулаками. - Я більше не можу!

Франта ступив до нього й щосили надушив йому на живіт, щоб викликати блювоту, та Беппо тільки тихо застогнав, двічі-тричі судомно тіпнув плечима й упав, знерухомівши.

- Кінець, - сказав Франта. - Це отрута для щурів, знайоме діло.

Петр підвівся.

- Так, отрута для щурів, - мовив він. - І мені вона знайома, я ж сам був щуроловом. І коли я вже не права рука султана, то знову став, ким був: щуроловом. Я втратив Лейлу, що її кохав, утратив султана, що його любив, і мені лишилось одне.

- І що ж воно? - спитав Франта.

- Огида й ненависть до щурів, - відповів Петр. І заходився набивати пістолі. - Озбройся й ти, треба постріляти їх усіх, - сказав він. - Смерті цього хлопця я їм не подарую. їх зосталося всього троє, а в нас чотири пістолі, тож один раз можеш схибити.

- Або ти, - зауважив Франта.

- Я ніколи не схиблю, - запевнив Петр.

- Але як же ми попливемо далі без команди? - спитав Франта.

- Краще без команди, ніж з такими падлюками, - відповів Петр. - Капітана маємо, і під його орудою ми вдвох зможемо чимало. До Реджо якось доберемося, а там побачимо. Пістолі готові?

Франта підтвердив, і Петр - один пістоль за поясом, другий у руці - підняв мертвого Беппо і, несучи його однією рукою, ніби щось невагоме, вийшов із Франтою з каюти. А тільки-но переступив поріг, побачив, що сцена для майбутньої трагедії вже готова: море, ніби розгніване тим, що діялось на «Дульсінеї», було похмуре й лихе, і небо теж було лихе, сповите низькими чорними хмарами, між якими де-не-де просвічували зловісні зеленаві плями. «Дульсінея», кермована капітаном Ванделааром, що сам стояв за стерном, то злітала на водяні гори, то западала в прірви між ними, на саме дно, а свист вітру скидався на здушене голосіння. Обидва моряки, що лишились у команді, гойдалися серед снастей на грот-щоглі, видираючись до вітрил, які капітан наказав згорнути.

- О! - вигукнув капітан у голосіння вітру та стогін щогл і рей, коли Петр підступив до нього й поклав на палубу мертвого Беппо.

- Еге ж, «о!» - це єдине, що тут можна сказати! - ревнув Петр і вихопив із-за пояса другого пістоля. - Цей хлопець помер, бо з’їв трохи юшки, яку ніс нам на обід. Отож я задля порядку заявляю вам, капітане, що мій терпець урвався і я зроблю єдине, що мені лишається.

І, піднявши обидва пістолі, націлився на моряків, завислих серед снастей. У ту ж мить капітан Ванделаар виловив із глибин свого цератяного плаща старезний пістоль і, тримаючи стернове колесо одною лівою рукою, вистрелив у Петра, коли той саме натискав на гачки. І напевне вбив би його, але карколомний життєвий шлях розвинув у Петрі якесь шосте чуття, гострий нюх на несподівані небезпеки, вміння бачити далеко вперед і водночас краєчком ока зазирати за ріг. Він відсмикнув голову назад, і капітанова куля тільки гаряче свиснула в нього біля чола. Можна сказати, Петр народився в ту мить удруге, але не тільки він, а й обидва кровожерні негідники на щоглі, бо той самий швидкий рух, що ним Петр урятував своє життя, звів нінащо і його постріли: віденцю тільки зачепило вухо, а північанина черкнуло по лівій щоці.

Тоді розлючений Франта, щоб скарати капітана за зраду, націлився в нього й спустив курок. Але замість пострілу почулось тільки клацання; Франта спробував вистрелити з другого пістоля - знов те саме. А Ванделаар уже виловив зі свого плаща ще один пістоль і загорлав своїм капітанським голосом, перекриваючи-скигління вітру й рипіння снастей:

- Усі сюди, я вам наказую! Замордуйте обох, відріжте Кюканові голову, та й назад до Стамбула! Годі вже панькатись із цими двома недоумками, я з вами, хлопці! Покваптеся, нас зосталося четверо, кожному припаде по чверті мільйона. Нумо, поки цього гниляка вода за борт не змила! Вбийте його, пройдисвіта, хай хоч раз у житті на щось путнє здасться!

Отакий був, як змалювати не кваплячись, перебіг подій, що відбулись усі за одну мить, на грані двох різко відмінних часів - минулого й майбутнього. В .минулому часі капітан Ванделаар був чесний чоловік, а до майбутнього вступав уже піратом; Петр із Франтою, в минулому часі господарі становища, в новому часі, що наставав для них, були по суті пропащі. «Дульсінея», кермована лівою рукою шаленого з люті, а може, вже й божевільного капітана, метлялась на хвилях, гучно рипучи, а троє чоловіків зі смертю в очах, з ножами в руках - віденець рясно заюшений кров’ю з надстреленого вуха, а північанин - з рани на щоці, й кухар, що саме вискочив з камбуза, озброєний багнетом та кочергою, - сторожко нахилившись уперед, помалу сунули на Франту й Петра, широко розставляючи ноги й коливаючи тулубом, наче мавпи, щоб урівноважити безладне хитання палуби.

Петр надіявся, що капітан не має більше пістолів і, поки матроси спроможні битись, не зважиться вистрелити з другого й позбутись останнього набою.

- Обійди поза щоглою і впорай кока! - крикнув він Франті крізь рев бурі. - Я звалю цих двох!

- Ні кроку, бо стріляю! - загримів капітан на Франту, що одним стрибком кинувся вперед, щоб сховатися за компасною рубкою й звідти другим стрибком дістатись до задньої щогли. А Петр, скориставшися з того, що капітан обернувся, пожбурив у нього вистрелений пістоль і влучив йому в праву скроню.

Капітан упав і, не відпускаючи стерна, крутонув його безвладною вагою свого тіла. Наслідок був негайний і жахливий. «Дульсінея», збита з курсу, так сильно вдарилась бортом у хвилю, що правий фальшборт з тріском проломився, -ч вода ринула на палубу, мов стіна, повалена рукою велетня, зірвала камбуз, жбурнула його на стінку кормової надбудови й пробила її, ніби паперову. А «Дульсінея», за своєю небезпечною звичкою, задерла носа догори. Падаючи назад, вона закрутилась на місці, наче собака, що ловить блоху на власному хвості; потім, корячись тільки примхам вітру, стрімголов кинулась у пекло роз’ярілого моря. В ту мить її палуба вже була як виметена: всіх, живих і мертвих, праведних і неправедних, змило в море, наче сміття, що на нього служниця вихлюпнула цебро води. Судно з обома щоглами, скрученими в штопор, тріпотячи клаптями вітрил, ще часинку танцювало, мов п’яний ведмідь, злітаючи вгору й падаючи в прірви, аж поки одна з них поглинула його. Гарній, але верткій «Дульсінеї Тобоській» настав кінець.

Ну, а коли настав кінець «Дульсінеї», то міг настати кінець і Петрові Куканю з Куканя; він міг Потонути в хвилях Іонічного моря, і можна було б задовільно скінчити довгу історію його пригод. Адже такі люди, як він, не вмирають у ліжку, а Петр на своєму віку вже пройшов крізь стільки смертельних небезпек, що було б цілком логічно, якби з однієї йому не пощастило вислизнути і він зник у морських глибинах. Це кінець чистий, достойний, гідний героя, що так довго перемагав підступи людей злої волі, аж поки був переможений розбурханою стихією; одне слово, як уже сказано, кінець задовільний.

Та хоч ми двічі в одному абзаці вжили цього слова, це ще не означає, що воно тут доречне. Що ж задовільного в смерті такої молодої людини, наділеної поспіль чудовими якостями і так сповненої життєвих сил, що всього кілька днів тому, як ми вже згадували, вона почувала себе титаном, на чиїх-плечах лежить уся майбутня доля людського роду?

А якщо її передчасна смерть не така вже задовільна, як здавалось нам спочатку, то що ж у ній логічного? Колись давно, тої ночі, коли Петр народився, біля його колиски стояли три парки - дві білі й одна чорна, і та чорна - звичайно ж, неприязна - зловтішно всміхнулась на дари, що ними наділили Петра її добросерді, простодушні сестри. «Таким ти будеш, Петре Куканю, дух вільний і гордий, і ніяка зозуля тобі лиха не накукає», - отак дослівно сказала одна з білих сестер, Лахесіс, а чорна, Атропос, нічого не додала, тільки заявила, що теж підписується, а це означало, що вона передбачала в своїй розумній і жорстокій голові: незвичайні якості Петрової вдачі колись його прикро підведуть. Та коли Петра змило з палуби в розбурхане море, це не мало нічого спільного з його вдачею, і коли він раніш якнайневчасніше розкрив перед капітаном Ванделааром свою тотожність із пашею Абдуллою, чим розпалив ниці пристрасті в моряках і знадив їх до бунту, то вчинив так зовсім не через надмірну правдивість, а завдяки єдиній ваді своєї вдачі - певній язикатості та схильності до хвальби. Отже, неможливу ситуацію, що виникла на «Дульсінеї», спричинили не Петрові чесноти, а його єдина вада. Тому, якби Петр потонув у морі, підступність жорстокої парки виявилась би марною, а це суперечить внутрішній правді нашої розповіді, отож такий кінець його життя не був би ні задовільний, ні логічний.

А поки ми так розмірковуємо - о, його вже знову видно, він виринув з хвиль, що кидають, шарпають, теліпають ним, і ковтають його, і знов виригають, мов тріску, та де, мов щось жалюгідніше й безсиліше за тріску, бо тріска, легша за воду, не може потонути, а він може. Він б’ється за кожен ковток повітря, хапає його, коли виринає з кипучих вод, і в міру усвідомлення, що ця боротьба марна, сили його швидко вичерпуються; та коли він уже починає провалюватись у небуття, його руки, що несвідомо, конвульсивними змахами шукають за що б ухопитися, хоч би за оту соломинку з прислів’я, натрапляють на щось слизьке й тверде: може, колоду, може, дошку, байдуже що, головне - що це не спінена вода, - і він чіпляється за ту дошку чи колоду так жадібно й міцно, як ще зроду ні за що не чіплявся.

Виявилося, що то купа розтрощених брусів та дощок - рештки камбузу, зірваного першим натиском хвиль, що вдерлись на палубу «Дульсінеї». Петрові пощастило вихопитись на той дивовижний пліт, що держався купи тільки завдяки милосердю господньому, як бувало казав патер Жозеф, і поводився так, наче дикий кінь, який намагається скинути вершника. Чіпляючись за нього руками й ногами, Петр пробув на ньому кілька виснажливих годин, у яких кожна секунда могла стати для нього останньою. Надвечір море вляглось, а коли після холоднющої ночі без сну настав ранок, небо було наче виметене, без жодної хмаринки, і вода спокійна, оживлена лиш маленькими грайливими хвильками.

На тих рештках камбузу Петр прожив повних три дні й чималу частину четвертого, спочатку рятуючись від убивчої спраги та палючого сонця лиш тим, що час від часу спускався в воду, а тоді знов вилазив на пліт і відпочивав, поки сонце не зажене його назад до води. Так він робив перші два дні; на третій день, весь білий від засохлої на ньому солі, Петр уже лежав нерухомо, бо так знесилів, що не важився спускатись у воду, боячись, що потім не знайде сили видертись на пліт. Дедалі небезпечніше западаючи в сон, з якого нема пробудження, він снив, ніби йде по білій рівнині й жменями сипле собі в рот сніг. Та як четвертого дня, коли сонце вже наближалось до зеніту, на хвильку опритомнів - то, мабуть, знов озвалось оте його шосте чуття, чи то внутрішній голос - і побачив на обрії великий трищогловик, що плив у напрямі його плоту під усіма вітрилами, то ще спромігся звестись навколішки і, здерши з себе пошматовану сорочку, почав нею вимахувати. І вимахував, аж поки йому потемніло в очах.

Коли йому вийшло шістнадцять років, родинна рада сім’ї Морзеллі послала його до Флоренції, щоб вивчився там на кардинала, бо Еміліо не тільки був наймолодшим і найздібнішим паростком клану, але мав одну рису, що могла б йому заважати в бандитському ремеслі. Він був, як кажуть між бандитами, marcato, тобто позначений: його смагляву юнацьку вроду псувала велика чорна бородавка на лівій щоці, через яку його дуже легко було примітити, запам’ятати й упізнати. Мавши бистрий і сприйнятливий розум, він досяг чудових успіхів у навчанні, але так багатонадійно започатковану кар’єру перервало несподіване нещастя: в сімнадцять з половиною років Еміліо не погодився зі своїм професором, славетним ученим, у одному тонкому богословському питанні. Йшлося про тлумачення неясного місця в творі святого Бонавентури «Itinerarium mentis ad Deum»¹, де говориться, що людська думка може споглядати бога ut per speculum et ut in speculo, тобто як дзеркалом чи як у дзеркалі. Еміліо вважав, що це все нісенітниця, бо дзеркалом споглядати не можна; ми бачимо щось у дзеркалі, а не дзеркалом; а щоб споглядати бога в дзеркалі, треба самому бути богом, бо дзеркала ми вживаємо, щоб побачити власне обличчя. Замість спростувати заперечення переконливим аргументом, професор уліпив учневі карцер за зухвальство, а Еміліо спалахнув гнівом і вбив його, проваливши йому голову свічником.

Родина після цього зреклась його, бо він тільки змарнував кошти, витрачені на науку; юний Морзеллі втік від грізної руки закону на море і, прослуживши десять років на одному венеціанському - справді венеціанському - судні, вислужився з юнги до капітана. Самовіддано служачи інтересам мореплавної спілки, якій належав корабель, він не забував і про свою кишеню і в несповна двадцять вісім років повернувся до рідного гірського села Джарратані на Сицилії людиною шановною й багатою.

Його приклад так надихнув кількох близьких родичів, - кузенів та небожів, - що їм закортіло теж вирватись із нужденної Сицилії, гнобленої іспанцями, і податися в світ під проводом Еміліо. Тоді родинна рада Морзеллі - взявши до уваги, по-перше, що Еміліо, провалившись як студент, тим ліпше показав себе як мореплавець, а по-друге, що клан розплодився аж надміру, отож не зашкодить, коли дехто з молодших подасться дихнути повітрям далеких морів і трохи обтесатися - постановила позичити Еміліо грошей на купівлю власного судна під умовою, що він дасть на тому судні добру службу всім охочим до пригод молодим родичам. Отож судно «Венеція», що його Еміліо купив, новісіньке, у венеціанській корабельні, стало ніби морською філією сицилійського клану Морзеллі; не лише його капітан і власник був Морзеллі, а й помічник, якому Еміліо дав чин лейтенанта, і перший та другий стерничі, тесля, боцман та один з дев’яти простих матросів - Акілле, молодий здоровило, що до того два роки прожив, мов цькований звір, у лісах, бо ненароком убив жандарма і тим настроїв проти себе не тільки весь жандармський корпус, а й родинний клан забитого. Еміліо взяв на своє судно - як рахівника і комірника - навіть невдаху-небожа Бенвенуто, вправного писаря, що колись служив у нотаріальній конторі в Катанії, бо, кульгавий на обидві ноги, не годився для ліпшого діла, але мусив покинути службу й утікати, шкутильгаючи, обвинувачений у підроблянні підписів на векселях та заповітах. І всі оті Морзеллі, опріч Бенвенуто, як один рославі, дужі, моторні, крикливі, смагляві, кучеряві, жили одною родиною, немов частини одного тіла, ревно дбаючи про честь, славу і незаплямовану чистоту свого імені, безмежно віддані своєму капітанові та старшому родичеві й ладні відкрутити голову кожному, хто скаже про нього криве слово, хоч би й заслужене, тож коли Еміліо часом попускав віжки своєму темпераментові чи захланності, ніхто з родичів того не бачив і не чув, а решта екіпажу, чужі, поводились так само.

Наприклад, якось Еміліо звелів витягти на борт корабля знесиленого до смерті чоловіка, жертву корабельної аварії, та коли побачив, що то простий убогий рибалка, звелів скинути його назад; і тільки-но вода зімкнулась над ним, як уже всі присутні при цьому вияві жорстокості забули про нього, ніби його й не було. Так само круто повівся Еміліо з доктором Поліціано, корабельним лікарем «Венеції», що спробував усунути його бородавку, перев’язавши її сировою ниткою. Бородавка від того напухла, ліва щока посиніла, і Еміліо, ошалілий від болю, скрутив лікареві в’язи й кинув його акулам. Ця пригода теж умить вилетіла з голови всьому екіпажеві «Венеції», і навіть більше: самий предмет, що її спричинив, капітанова бородавка, перестав для них існувати, вони втратили здатність бачити й помічати її, та й сама ідея бородавки, за вченням платоніків справіку наявна в лоні божому, стерлася з їхньої свідомості.

Поміщений у вигідну каюту на кормі, під дбайливим наглядом кульгавого Бенвенуто, що саме не мав важливішого діла, бо і трюми, й рахункові книги були в порядку, Пётр напрочуд швидко оклигав і, тільки-но зміг підвестися, через Бенвенуто попросив капітана прийняти його.

Спорядження капітанової каюти свідчило, що Еміліо Морзеллі чоловік побожний, учений і достойний: на чільній стіні простий хрест із мореного дуба, а в книжковій шафі, загратованій, щоб під час хитавиці книжки не випадали, - багата збірка книжок з географії й мореплавства, а також з астрології й астрономії, та й богословських і філософських, і навіть кілька творів розважального характеру, насамперед Рабле й Монтень в оригіналі. Коли Петр увійшов, капітан, поважний, заглиблений у читання, підвівся, високий, плечистий і м’язистий, із схвальною усмішкою зміряв бистрим поглядом чорних, іскристих південноіталійських очей по-юнацькому струнку, добре розвинену постать Петра, якої не приховувала й груба матроська одежа, що в неї одягся Петр, бо французьке вбрання, в якому він попав у море, геть розлізлося.

- Мене звуть П’єтро Кукан да Кукан, - сказав Петр, уклонившись, - і я хотів би подякувати вам, капітане, за своє врятоване життя.

Капітан відповів вишуканою, літературною італійською мовою:

- Я щасливий, що мені випала нагода прислужитися вам, пане да Кукан. Сідайте, будь ласка. Ви, певне, зазнали катастрофи з нещасливим кораблем «Дульсінея»?

- Справді так, капітане, - відповів Петр, - але я дивуюся, що вам відомо про нещастя з «Дульсінеєю», бо корабель пішов на дно і є підстави боятися, що врятувався я єдиний.

- Так, «Дульсінея» пішла на дно, - підтвердив капітан, - але там, де вона потонула, випливло на поверхню багато речей, і декотрі були позначені її назвою. Я не дуже розумію, як це могло статись. Була, правда, буря, але не така велика, щоб добре збудоване судно не витримало її.

- «Дульсінея» була збудована не так бездоганно, як могло здатись на перший погляд, - сказав Петр. - Ще як ми відпливли, я помітив, що вона лишає за собою надміру широкий пінявий слід.

- Це звичайна річ, - зауважив капітан.

- Можливо, - погодився Петр, - але так не повинно бути. А крім того, вона мала неприємну звичку спинатися дибки, наче кінь. - І, щоб змінити дражливу тему, Петр швидко додав: - Та хай там як, а за своє врятування я маю дякувати лиш вам і хочу запевнити вас у своїй палкій вдячності.

- Вдячний будьте не мені, пане да Кукан, а богові, - сказав капітан і перехрестився.

- Те, що ви зробили для мене, сталося за вашою вільною постановою, на яку не вплинуло ніщо, крім вашої волі, тому я можу бути вдячним не богу, а лише вам, - відповів Петр.

- Я бачу, що ви чоловік не тільки шляхетного роду, а й дотепний, - сказав капітан. - Це я припускаю, хоч висловлена вами думка не люба мені; на щастя, вона хибна. Я кажу «на щастя», бо якби вона була слушна, то завдала б мені клопоту. На своєму віку я стільки разів збочував з праведної стежки, що жив би в пеклі докорів сумління, якби не був певен, що я не чинив вільно, а був тільки пасивною іграшкою зовнішніх сил. Арістотель каже: яка людина, такі в неї й цілі. Та вдача людини, додаю я, дістається їй від природи й не залежить від її постанов. Цей вислів поганського філософа можна доповнити десятком цитат із Біблії, наприклад: «Як потоки вод, таке серце царя в руці господній».

- Проти десятка цитат, якими ви мені погрожуєте і які заперечують свободу волі, - з усмішкою відповів Петр, - я міг би навести десяток інших, які стверджують її. Так, у тій-таки Книзі притч, із якої ви згадали таку гарну фразу про потоки вод, читаємо: «Серце праведного міркує, що має казати», - а це, додам я, свобода, бо якби праведна людина не була вільна, то не міркувала б, а сказала б те, що навіяв їй бог. Тому я й кажу: «Я мислю - отже, я вільний - cogito, ergo liber sum».

- Це ваші слова чи теж цитата? - спитав капітан.

- Просто так спало на думку, - відповів Петр,

- Чудово, - мовив капітан не без іронії. - Отже, ви були вільні й тоді, коли - аж до мого вільного втручання - вмирали на купці дощок серед моря?

- Так, і тоді я був вільний, - підтвердив Петр, - бо я мав змогу вмить скінчити свої муки, умисно й добровільно кинувшись у море й утопившись, але не зробив так, бо весь час - і як бачите, не марно - надіявся, що хтось побачить мене і простягне руку допомоги; а це мислення, отже й воля. А оскільки я вільний, то вирішую урвати цю суперечку, яка нікуди не веде, й спитати про те, що мене справді цікавить: чи не знаєте ви, капітане, де подівся мій черес, що був у мене на голому тілі й містив десь із чотириста золотих дукатів? f

По смаглявому капітановому чолу промайнула хмарка.

- Ви скнара, пане да Кукан, і відмірили мені лиш аптекарську дозу диспуту про важливі питання, хоч це для мене найлюбіша розвага, тим жаданіша, що в моєму становищі купця й мореплавця нагод для неї трапляється дуже мало: адже я не можу вимагати від членів свого екіпажу, щоб вони знали не тільки моряцьке ремесло, а ще й Арістотеля, апологетику та патристику. Та хоч і дуже коротка, розмова з вами задовольнила мене надзвичайно, бо до вашої формули «cogito, ergo liber sum» можу пристати і я, не поступаючись свого світогляду. В ті хвилини, коли я у своєму бурхливому минулому збочував зі стежки християнської чесноти й припускався неподобств, я не був вільний, бо мене цілком опановувала пристрасть і позбавляла здатності мислити, отже, я можу не докоряти собі. Адже так?

- Я радий, капітане, - відказав Петр, - що нині, коли йдеться про черес із останніми моїми грішми, ваша здатність мислити не заглушена пристрастю, яка позбавляла б вас свободи й дозволила б вам збочити з шляху чесноти.

Капітан Морзеллі зрозумів Петрів дотеп не зразу, а коли таки зрозумів, то засміявся гучним сміхом моряка.

- А ви дотепник, пане да Кукан, людина гостра на язик і завжди готова пожартувати, як і годиться справжньому дворянинові й кавалерові. Але насамперед ви мій гість, і навіть більше - дорогий, любий і шановний гість, а тому я кваплюся задовольнити ваше прохання.

Він висунув шухляду свого робочого столу і вийняв звідти Петрів черес, колись розкішний, з позолоченої шкіри, тисненої східними візерунками, а тепер зашкарублий і почорнілий від знегод, яких зазнав його власник.

- Я сховав його, щоб він не попав не в ті руки. Що ж до його вмісту, про який ви сказали, ніби це єдині ваші гроші - і це, по-моєму, особливо невідпорний жарт, - то тут не близько чотирьохсот дукатів, як ви оцінили дуже неточно і цією недбалістю так переконливо засвідчили свою вельможність, що я, простий купець, можу тільки поздоровити себе з урятуванням життя такій чудовій людині, а шістсот тридцять шість золотих цехінів. Перелічіть, прошу.

- Нащо? - сказав Петр. - Я вірю вам, капітане.

- Дякую, - скромно мовив капітан Морзеллі. - І все ж прошу вас дати письмове потвердження, що я повністю вернув вам... ваші... я трохи не сказав «кишенькові гроші». Мої люди бачили, що я забрав ваш черес, коли ви були непритомні, і я б не хотів, щоб колись лихі язики плескали, ніби я зоставив його собі.

- Залюбки, - сказав Петр і написав коротеньку розписку на аркуші паперу, що разом з чорнилом і пером підсунув йому капітан Морзеллі. - Ви звільнили мене від прикрої турботи, - додав він, - Бо я вже питав себе, чим зможу вам віддячити за все, що ви для мене зробили і ще, може, зробите. Я не сподівався, що колись іще побачу свої гроші, то й не знаходив відповіді.

На капітановому чолі знову промайнула Хмарка.

- Я вас не розумію, пане да Кукан.

- Добре розумієте, - усміхнувся Петр. - Ви ж, напевне, чоловік чесний, але не святий і, напевне, не захочете, щоб я лишався вашим довічним боржником.

- Звичайно, не захочу, - погодився капітан.

- Ну, то порахуймося, - сказав Петр. - Мені треба якнайшвидше дістатись до Франції, і я прошу вас висадити мене в Марселі. Скільки ви візьмете за це?

- Скажіть самі, - відповів капітан невдоволено.

- Я завдячую вам життя, а тому пропоную все, без чого зможу обійтися, - сказав Петр. - Ну, п’ятсот цехінів - досить?

Капітан Морзеллі засміявся.

- Чи ви сповна розуму, пане да Кукан? Я чесно повернув вам ваші кишенькові гроші, бо така сміховинна сума не може цікавити ні мене, ні вас. Тож покиньмо безглузді жарти й говорімо поважно. Якби в ті тяжкі хвилини, коли ви вмирали з голоду й спраги, явився ваш ангел-охоронець і сказав вам: «Будеш урятований, П’єтро да Кукан, ось-ось ти дістанеш їсти й пити і оживеш для нового життя, але доведеться трохи труснути капшуком», - якби він так промовив, що б ви відповіли? «Хай хоч скільки треба дати, - сказали б, - усі гроші світу не варті для мене одного ковтка чистої води!» Так, саме так звучали б ваші слова, поки ваше життя, що його лишалося вже зовсім небагато, висіло на страх якій тонкій волосинці. А тепер, коли ви сидите на моєму судні, в моєму кріслі, нагодований моїми харчами, напоєний моїми напоями, одягнений у мою одежу, вмитий моєю питною водою й моїм милом, доглянутий моїм небожем, зачесаний моїми гребінцями й моїми щітками, поголений моїми бритвами, - одне слово, тепер, коли ви завдяки мені й моєму альтруїзмові знов почуваєте себе добре й стали схожі на людину, - тепер ви корчите з себе бідняка. Такої зухвалої брехні я ще зроду не чув. Ну скажіть, будь ласка, який це бідняк вирушає в дорогу, маючи на собі розкішний черес, набитий золотом? Ви говорите мовою графів, князів і прелатів, одне слово - людей з вищих кіл. Ви чоловік учений і можете карбувати сентенції, до яких я б не додумався, хоч би навіть сушив собі голову десять років підряд, хоча й мені, як ви могли завважити, свого часу дісталось трохи освіти. І не кажіть мені, що ваша родина не погодиться сплатити нам, убогим морякам, за врятування вашого дорогоцінного життя, скажімо, п’ятдесят тисяч цехінів.

Під кінець цієї тиради капітанові очі заблищали від сліз, а голос аж тремтів від зворушення, і Петр занепокоєно подумав: освічений мерзотник куди гірший від неосвіченого, але мерзотник освічений, та ще й плаксивий - найнебезпечніший з усіх.

- А чого тільки п’ятдесят? - спитав він. - Чого не сто, не двісті?

Капітанове обличчя знов заясніло усмішкою.

- Здається, ви нарешті вернулись до розуму, пане да Кукан. Скажіть, де живе ваша родина, й напишіть їй, що ви живі й здорові, а додому приїдете, як тільки ваш посланець, що його я пошлю до неї, до вашої родини, привезе суму, яку ви щойно назвали.

- Ви щойно сказали, ніби я вернувся до розуму, - відповів Петр, - але це помилка, бо я з розумом ніколи й не розлучався, І все інше теж помилка. Так, правда, я обертався в двірських колах, так, були часи, коли я тішився могутністю й славою, та що вдієш - ті часи минули, настала пора занепаду, і з титана, яким себе колись почував, я став графом да Злидень з країни Мізерії, Бо я справді не маю ніякої оселі, капітане, навіть хатини під соломою, яку б міг назвати своїм домом, ні дружини, ні дітей, ані батька-матері, ані родичів - нікогісінько в усьому світі. Я кажу це не того, що жалію себе, бо в своїй самотності винен я сам, а для того, щоб ви зрозуміли: з гранітної скелі ви легше видушите помаранчевий сік, ніж із мене - хоч на гріш більше, ніж я вам щойно пропонував: п’ятсот цехінів - останнє, що я маю, бо сотня потрібна мені на те, щоб зодягтись, озброїтися й купити коня.

- Навряд чи ви матимете таку змогу, - сказав капітан, - бо коли ви справді такий бідний, я накажу скинути вас у море, з якого ми вас виловили, і то там, де найбільше акул.

- Зробіть це, - відказав Петр. - Усе життя я стикаюся з людською глупотою та жадобою і вже зморився від цього. Мені любіше попасти в пащу акули, ніж у лабети такого паскудного глитая, як ви.

- Паскудного глитая візьміть назад, - сказав капітан, і краска люті, що забарвила його смаглявий вид, свідчила, що його опанувала пристрасть і позбавила здатності мислити, а це, за Петровим формулюванням, означало, що капітан утратив волю. - Я не паскудний глитай, а бандит, і мої предки віддавна живилися тим, що відпускали за пристойний викуп заможних осіб, яких викрали й полонили. Я Морзеллі; вам щось промовляє це ім’я?

- Нічого, крім того, що воно гарне й милозвучне, - відповів Петр.

- Але я вам ручуся, що ви мене так легко не забудете. Бо не тільки я, а й усі, хто щось важить на цьому судні, - Морзеллі.

- Чудово, - сказав Петр.

- Ну, то яке ваше останнє слово, - спитав капітан, - перше ніж я вчиню, як обіцяв, і накажу скинути вас у море?

- А тут багато акул? - спитав Петр.

- Не турбуйтесь, ми в такому місці, де акул цілі табуни.

- Ну, то наставте вуха й зберіть розум докупи, - сказав Петр. - Що я не маю в світі нікого, хто заплатив би за мене щербатого мідяка, це я вам пояснив досить виразно й повторювати не збираюсь. Я тільки хотів би остерегти вас від фатальної помилки, якої ви допустились би, якби кинули мене на з’їжу акулам за те, що я не відповідаю вашій механічній бандитській концепції, бо цим ви знищили б певні виняткові вроджені якості, що робили з мене вельможу, яким я ставав уже тричі в житті, хоча й ненадовго, - щоразу в інший спосіб. Бо я, капітане Морзеллі, неабихто, і життя моє подібне не до ставка, вкритого ряскою, а до розбурханого моря. Коли ви приборкаєте пристрасті, що тимчасово зробили з вас брутальну тварюку, й почнете знов думати, як годиться вільній людині, то неминуче дійдете висновку: казна-нащо відібрати мені життя ви завжди встигнете. Ввійшовши до родоської гавані, ви дали знак, що хочете поповнити команду. Як ви це робите, щоб воно узгоджувалося з вашими бандитськими засадами та звичками, що їх ви мені оце пояснили? Приймаєте на службу тільки людей, за яких родичі згодні сплатити п’ятдесят тисяч цехінів викупу, а рештою годуєте акул? Чи розрізняєте вільних моряків і бранців-заручників? Коли так, тоді я не розумію, чому це я, саме я попав до категорії бранців і чого ви для почину не наймете мене як матроса. Гадаю, на Родосі вам з поповненням екіпажу не дуже пощастило.

- Не клейте дурня, - сказав капітан... - З вас такий матрос із вашими білими руками та вашим cogito, як із мене храмова танцівниця. До того ж мені потрібен не матрос, а корабельний лікар.

- Я до ваших послуг, - відказав Петр.

Капітан недовірливо звів брови.

- Ви лікар?

- Щось краще, ніж просто лікар, - запевнив Петр. - Я син алхіміка й знаю такі штуки, рецепти та процедури, які звичайному лікареві й не снились. От, наприклад, я міг би звільнити вас безпечно й безболісно від отієї бородавки, що псує ваше обличчя.

Капітан скривився від люті й загримів:

- Акілле! Антоніо!

До кімнати вбігли два буйні кучеряві Морзеллі, що, певне, вартували під дверима.

- Оцього поганця зараз мені киньте в море!

Петр швидко встав і, скориставшися з того, що грізні здоровила сунули на нього пліч-о-пліч, ухопив їх за чуприни й так швидко та сильно стукнув одну об одну їхні кудлаті голови, аж вони глухо гупнули, як ото коли буцаються два барани; а що, на відміну від баранів, молоді Морзеллі не були пристосовані до таких ударів, то вони повалились на підлогу непритомні,

- Ґвалт! - закричав капітан дивно писклявим від хвилювання голосом, - Ти вбив їх, негіднику!

- Та де там, - мовив Петр, знову сівши, - По-перше, я ще не при повній силі, по-друге, мені зовсім не кортить, щоб увесь рід Морзеллі оголосив мені вендету, а по-третє, Шкода було б таких гарних і багатонадійних зразків людської породи, Заспокойтесь, капітане. Обидва ваші чудові родичі такі молоді й повні життя, а розум їхній закорінений так глибоко й міцно, що невеличкий струс мозку, якого я їм, можливо, завдав, швидко минеться.

Капітан тим часом із зворушливою батьківською тривогою схилився над нерухомими небожами, а коли помітив, що вони дихають, помалу випростався й промовив до Петра з видимою пошаною:

- А ви таки справді неабихто, пане да Кукан, Адже ви ще й досі сама шкіра та кістки,

- Це можна поправити, якщо ви надасте мені таку змогу, - сказав Петр.

- Спробую, - запевнив капітан. - Що ви мені казали про мою бородавку?

- Що безпечно й безболісно звільню вас від неї.

- Не перев’язуючи?

- Пхе, таке партацтво, - скривився Петр. - І не торкатимусь.

Капітан хвилинку подумав, тоді покликав Бенвенуто, а коли кульгавий юнак з’явився, наказав йому:

- Бено, відведи пана да Кукана до каюти спочилого в бозі... - на цих словах він перехрестився, - ...доктора Поліціано.

Отак завдяки тому, що спромігся оглушити двох молодих бандитів, Петр став корабельним лікарем на добропорядному судні «Венеція». Це здається дивним, але триста шістдесят років тому світ був трохи не такий, як тепер.