Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

дення кінцевої угоди або угод. Франція, посилаючись на неучасть у військовій організації НАТО, не ввійшла до складу учасників переговорів.

Ще під час підготовчих консультацій було вирішено, що район скорочення збройних сил та озброєнь має охоплювати території ФРН, Бельгії, Нідерландів, Люк­сембургу, НДР, Польщі та Чехословаччини. Причому скорочення мало стосуватися як контингенту військ цих держав, так і збройних сил СРСР, США, Великобританії та Канади, які розміщувалися в названих країнах. Зга­даним 11 державам надавалося право прийняття рішень із суттєвих питань (на основі правила консенсусу); інші 8 — Болгарія, Угорщина, Греція, Данія, Італія, Норвегія, Румунія та Туреччина, на які не поширювалися майбутні угоди, мали змогу лише брати участь в обговоренні питань порядку денного.

Проте, коли настав час вирішувати конкретні проб­леми, безпосередньо пов'язані з предметом переговорів, останні майже одразу почали пробуксовувати. Це спри­чинювалося насамперед істотними розбіжностями в підході сторін до самих принципів скорочення озброєнь у Центральній Європі. Так, західні країни наполягали на концепції «асиметричного скорочення», яку вони підкріп­лювали двома аргументами, втім небезперечними. Пер­ший з них полягав у начебто існуючій диспропорції в чисельності особового складу сухопутних сил обох угру­повань у Центральній Європі. Це відповідало дійсності частково. Коли 10 червня 1976 р. ОВД надала офіційні дані щодо чисельності своїх військ безпосередньо в ра­йоні майбутнього скорочення (а не по всьому централь­ноєвропейському регіону), суттєвих диспропорцій вияв­лено не було. Інший аргумент базувався на необхідності врахування «географічного фактору», суть якого зводилася до того, що СІЛА віддалені від районів скорочення на більш ніж 6 тис. км, в той час як Радянський Союз знаходиться в безпосередній близькості до них. Однак необхідно було усвідомлювати, що географічний фактор виник не з початком віденських переговорів; його особливості завжди враховувалися Заходом у системі військового планування й компенсувалися наявністю військових баз СІЛА поблизу радянських кордонів.

202

Щодо позиції країн ОВД, то вона, навпаки, базувалася на узгодженому ще під час попередніх консультацій принципі взаємності та рівності зобов'язань, незавдання шкоди безпеці сторін. 8 листопада 1973 р. країни Вар­шавського договору висунули проект угоди, який перед­бачав скорочення всіма прямими учасниками переговорів своїх збройних сил та озброєнь (включаючи ядерні) у 1975 р. на 20 тис. чоловік з кожної сторони, а у 1976— 1977 pp. — відповідно на 5 і 10 % кожним прямим учас­ником. Передбачені скорочення мали стосуватися як су­хопутних військ, так і військово-повітряних сил.

Оскільки такий проект суперечив натовській концеп­ції, держави Заходу 22 листопада 1973р. висунули альтер­нативну пропозицію, в якій пропонувалося встановити «колективні рівні» для чисельності особового складу су­хопутних військ обох угруповань у Центральній Європі. Однак цю пропозицію було відхилено радянським бло­ком, оскільки вона фактично на тривалий час залишала за межами угоди такі ударні одиниці НАТО, як західно­німецький бундесвер та рейнську армію Великобританії, що становили до 75 % сухопутних військ Північноатлантич­ного альянсу в регіоні.

Країни ОВД продовжували наполягати на своєму і в листопаді 1974 р. внесли на розгляд делегацій явно не­прийнятну для Заходу пропозицію щодо укладення окре­мої угоди про скорочення в 1975 р. збройних сил СРСР і СІЛА на 10 тис. чоловік від кожної країни з наступним скороченням на таку ж кількість військових контингентів кожної з решти країн — прямих учасниць переговорів. Як і слід було очікувати, країни НАТО негативно сприй­няли висунуту пропозицію.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

заперечуючи пропозиції країн ОВД категорично, 13 грудЛ ня 1978 р. держави—члени НАТО виступили з доволі розпливчастою заявою (яка не містила жодних конкрет-1 них зобов'язань) про те, що вони готові зробити «суттє-| вий внесок» у скорочення військ у центрі Європи, алеї лише на другому етапі, залишаючи за собою право кожно-1 го визначати умови своєї участі в межах Північноатлан-| тичного пакту.

Щоб якось «сколихнути» переговори та привернути! увагу до своєї позиції більш широких верств, Радянський! Союз пішов на доволі ефектну акцію. Його лідері Л. Брежнєв заявив під час святкування 30-ї річниці утво-| рення ВДР б жовтня 1979 р. про готовність вивести про-! тягом року в односторонньому порядку з території Схід-1 ної Німеччини до 20 тис. військовослужбовців та 1 тис. 1 танків. Насправді ж СРСР майже нічого не втрачав у разі| реалізації проголошеного наміру. Територія НДР і без| того була перенасиченою радянськими військами, 1 чисельність яких становила близько 500 тис. чоловік, та| військовою технікою. До того ж виведення 1 тис. танків у| реаліях того часу компенсувалося наявністю інших,! новіших видів важкої зброї.

Але дуже скоро переговори про скорочення збройних! сил та озброєнь у Центральній Європі ще більше зайшли| у глухий кут. Це сталося, коли з ініціативи Сполучених! Штатів, які заявили про необхідність установлення за-І гального балансу озброєнь між Сходом і Заходом, сесщ Ради НАТО у Брюсселі в грудні 1979 р. прийняла рішеї про розміщення на території кількох країн Західної Євро­пи нової американської ракетно-ядерної зброї, включа­ючи 108 пускових установок «Першинг-2» та 464 крилаті^ ракети.

У свою чергу, Радянський Союз офіційно рфцінив| натовський крок як порушення існуючого балансу сил та| грубу провокацію, що об'єктивно поглиблювало розкол позиціях двох військово-політичних блоків на віденських! переговорах.

Тема 4

ПРОБЛЕМИ КОНТРОЛЮ НАД ОЗБРОЄННЯМИ ТА РОЗЗБРОЄННЯ

Створення Радянським Союзом ядерної та термо­ядерної зброї, дальньої бомбардувальної авіації та міжконтинентальних балістичних ракет спричинило якісні зрушення в стратегічному співвідно­шенні сил, на якому базувалась американська політика «залякування». Після втрати Сполученими Штатами голов­ної переваги — недосяжності їх території для ядерних засобів потенційного супротивника —така політика стала Дуже небезпечною з огляду на катастрофічні наслідки для самих США у випадку ядерної війни.

Однак більшість представників правлячих кіл США розцінили створення в СРСР міжконтинентальних баліс­тичних ракет як сигнал до нарощування ядерних озброєнь із метою підтримання ядерної переваги Сполу­чених Штатів. У 1958—1960 pp. було розгорнуто кампа­нію навколо «ядерного відставання» СІЛА від СРСР. Нова адміністрація президента Д. Кеннеді не тільки не зу­пинила гонку ядерних озброєнь, а й посилила її. Було прискорено реалізацію програми будівництва ядерних

205

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

підводних човнів, озброєних ракетами «Поларіс», та роз-1 ширено програму розгортання міжконтинентальних балісЛ тичних ракет «Мінітмен-1».

Наприкінці 50-х років навколо проблеми роззброєї точилася активна дипломатична боротьба. СРСР вису _ низку ініціатив та пропозицій, найрадикальнішою з яких! був поданий у вересні 1959 р. на розгляд XIV сесії Гене-! ральної Асамблеї ООН план загального й повного роз-і зброєння. Цей план передбачав розпуск протягом трьох| років усіх збройних сил та знищення всіх видів озброєнь. І

У 1960 р. СРСР знов пішов на одностороннє скоро­чення своїх збройних сил на 1,2 млн чоловік. Варто за-З значити, однак, що ці радикальні скорочення чималою! мірою спричинювалися переглядом радянської стратегії у| зв'язку з успіхами в розробці ракетно-ядерної зброї. і

Американський підхід до проблеми полягав у визнанні! ключовим її аспектом питання контролю над озброєн-1 нями. Найяскравіше це виявилося в плані «відкритого! неба», з яким президент СІЛА виступив ще на Женевській, нараді глав урядів СРСР, США, Великобританії та Францщ в липні 1955 р.

Перші успіхи у справі обмеження гонки озброєнь

На тлі жорсткого ідеологічного протистояння наростаючої гонки озброєнь усе ж удалося писати 1 грудня 1959 р. Договір про Антарктж Цей безстроковий Договір забороняє здійснювати

206

Тема 4 Проблеми контролю над озброєннями та роззброєння

Нарощування ядерних озброєнь США й СРСР та гост­ре протистояння двох військово-політичних блоків з усь­ого спектра міжнародних проблем досягли свого піка під час «карибської кризи» 1962 р. Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва СІЛА та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемон­струвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Посту­пово на зміну концепції «реалізованої ядерної переваги» приходила ідея «ядерної стабільності», яку відстоював тодішній міністр оборони США Р. Макнамара. Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що її ство­рювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.

Серйозним кроком на шляху обмеження ядерних озброєнь стало підписання 5 серпня 1963 р. Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в кос­мічному просторі й під водою (відомий також як Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Договір, який набрав чинності 10 жовтня 1963 p., був ратифікований Українською РСР 30 грудня 1963 р.

Договір став першою міжнародною угодою в галузі обмеження ядерних озброєнь. Він забороняє проведення випробних вибухів ядерної зброї та будь-яких інших ядерних вибухів в атмосфері, в космічному просторі та під водою або в будь-якому іншому середовищі, якщо при цьому створюється загроза радіоактивного забруд­нення за межами національної території держави, що проводить випробування. Договір є безстроковим та відкритим для підписання всіма державами.

Значення підписання цього Договору виходить за рамки власне проблеми обмеження ядерних озброєнь. Він довів Можливість досягнення домовленостей у галузі обмежен-

207

Тема 4 Проблеми контролю над озброєннями та роззброєння

нЯ озброєнь та роззброєння навіть в умовах «холодної війни». Договір зробив великий внесок у захист довкілл! зменшення його радіоактивного забруднення. Під*! писання Договору надало конструктивнішого характері подальшим переговорам щодо роззброєння і сприяло до<1 сягненню цілої низки угод у галузі обмеження гок™¹ озброєнь.

У 60-ті роки цілком реальною стала загроза перене сеяня гонки ракетно-ядерних озброєнь у космічний про-? clip, що становило потенційну небезпеку для всього люді

ства.

Ще одним успішним кроком у справі обмежеі _гонки озброєнь стало підписання 27 січня 1967' р. Договору про принципи діяльності держав з дослідження та виІ користання космічного простору, включаючи Місяць , iffiui небесні тіла. Договір передбачає використання дослідження космічного простору на користь та в інтереЗ _сах усіх країн, незалежно від рівня їхнього економічного _та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на на<| вісолоземних орбітах та встановлення на небесних Ti~^J чи ^в будь-якому місці космічного простору об'єктів, містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищеі розташування військових баз та проведення випробуї будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення не-| бесних тіл або космічного простору. Договір закрі.— принцип міжнародної відповідальності держав-учасі за національну діяльність у космічному просторі, а такоЗ принцип відповідальності за шкоду, заподіяну косміч ними об'єктами іншій державі-учасниці, її фізичним аб юридичним особам. Договір зафіксував зобов'язання кс _монавтів надавати колегам з інших держав допомогу, також відкритість усіх об'єктів на небесних тілах д; відвідання представниками будь-якої держави на осної взаємності. Договір передбачає контроль за його вико нанням шляхом взаємних інспекцій запуску космк кораблів та встановлення обладнання представник інших країн-учасниць. Учасники Договору зобов'язали інформувати міжнародні організації та громадськість діяльність у космосі та явища, які могли б створюі загрозу життю або здоров'ю космонавтів. Договір ( строковий, набрав чинності 10 жовтня 1967 р. і 6j ратифікований Українською РСР 22 травня 1967 р.

У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1960р. Франція провела випробування ядерної зброї, а в 1964 р. ядерний вибух, здійснений КНР, довів кількість членів «ядерного клубу» до п'яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад 10 країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Лавиноподібне зростання кількості ядерних держав украй загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблеми роззбро­єння.

Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюд­ження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися у зв'язку з погіршенням міжнародного становища, насамперед із в'єтнамською війною. До того ж у самих Сполучених Штатах досить впливовою була ідея «багатосторонніх ядерних сил НАТО», неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відіграла б ФРН.

Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядер­ної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убез­печити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Договір, який було відкрито для підписання 14 лютого 1967 p., становив першу спробу закріпити статус без'ядерної зони в мЬкнародно-правовому порядку.

Договір проголошує своєю метою заборону присут­ності ядерної зброї на території Латинської Америки. Держави, що підписали Договір, зобов'язуються викорис­товувати ядерні матеріали та пристрої, які перебувають ИІД їхнім контролем, виключно в мирних цілях.

209

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Сторони підписали додатки до Договору — Протоколи^ 1 та 2. Протокол 1 зобов'язує держави, що нес> міжнародну відповідальність за території в Латинсь* Америці, поширити на них без'ядерний статус. Згідно Протоколом 2 держави, що володіють ядерною зброєю,| повинні поважати статус без'ядерної зони в Латинсь*' Америці щодо учасників Договору. Цей протокол під-| писаний та ратифікований усіма ядерними державами." відповідності з Договором створено Агентство із заборонив ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАНАЛ) зі штаб-| квартирою в Мехіко.

Інтенсивні переговори протягом 1967 та на почат 1968 р. в Комітеті 18 держав з роззброєння дали змогу| дійти компромісу та узгодити текст договору, який ма стати головним інструментом боротьби проти подальшо^! го розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.

Згідно з Договором кожна з держав-учасниць, яка во­лодіє ядерною зброєю (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 p.), зо­бов'язується не передавати будь-якій державі ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю, не заохочувати і не спонук кати будь-яку неядерну державу до виробництва або на­буття будь-яким іншим способом ядерної зброї або іі ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над та­кою зброєю або вибуховими пристроями.

Кожна з держав—учасниць Договору, яка не володіє ядерною зброєю, зобов'язується не отримувати від буй якого постачальника ядерної зброї або ядерних вибухові пристроїв, а також контролю над ними, не виробляти їх.

Учасники Договору зобов'язалися вести переговорі відносно вжиття ефективних заходів, спрямованих припинення гонки озброєнь, домагатися укладення угоди| про загальне й повне роззброєння під ефективним міжч народним контролем.

Водночас із жорсткими обмеженнями можливості роз-| повсюдження ядерної зброї Договір мав на меті спрі

210

Тема 4 Проблеми контролю над озброєннями та роззброєння

Суттєвим успіхом у справі роззброєння стало під­писання 11 лютого 1971 р. Договору про заборону роз­міщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Ратифікований УРСР 17 серпня 1971 p., він набрав чинності 18 травня 1972 р.

Договір забороняє розміщення на дні морів та океанів та в їхніх надрах (за винятком 12-мильної прибережної смуги) будь-якої ядерної зброї чи іншої зброї масового знищення. Держави-учасниці зобов'язалися не розміщу­вати будь-яких механізмів, систем запуску та приладів для зберігання, випробування чи застосування такої зброї на морському дні.

Важливим кроком на шляху заборони зброї масового знищення стало підписання 10 квітня 1972 р. Конвенції про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) й токсинної зброї та про їх знищення. Конвенція набрала чинності 26 березня 1975 р. Українська РСР, яка була співавтором проекту Конвенції, ратифікувала її 21 лютого 1975 р.

Конвенція забороняє розробку, нагромадження та придбання мікробіологічних чи інших біологічних речо­вин або токсинів у кількості, що не виправдовується мирними цілями. Держави-учасниці зобов'язалися зни­щити будь-яку- біологічну зброю та засоби її доставки в дев'ятимісячний строк після набрання чинності цією Конвенцією. Держави—учасниці Конвенції не вправі до­помагати будь-якій іншій державі чи заохочувати її до виробництва або придбання будь-яких мікробіологічних чи біологічних речовин із немирною метою. Підписання Цього документа має справді історичне значення для побудови більш безпечного світового порядку в інтересах усього людства.

211

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Підписання Конвенції про заборону бактеріологічне зброї ставило на порядок денний питання про ще оді вид зброї масового знищення — хімічну зброю. Під ч& радянсько-американського саміту в листопаді 1974 р. бул вирішено виробити спільну ініціативу Щодо майбутні ■ угоди про хімічну зброю. Відповідно до цієї домовлене в 1976—1978 pp. у Женеві проводилися радянсько-амерщ канські консультації.

Договори й угоди в галузі контролю над стратегічними озброєннями, підписані в 70-ті роки

Найважливішою проблемою для обох сторін наї рубежі 60—70-х років була проблема зупинення! безконтрольної гонки ракетно-ядерних озбро- "\ єнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих «ка--І сетних» боєголовок, коли на одну ракету-носій установ­лювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної обо­рони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічної ситуації у світі.

Окрім загрози взаємного знищення, до якого при->| звело б широкомасштабне застосування ядерних арсе-? налів, сторони підштовхувала до переговорів об'єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася;! наприкінці 60-х років.

Першою спробою домовитися про початок перего* ворів була зустріч 23—25 червня 1967р. в Гласборо (США) І Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна та президента і СІЛА Л. Джонсона. Пропозицію Сполучених Штатів підписати угоду щодо обмеження систем протиракетної оборони СРСР відкинув, бо вона не супроводжувалася готовністю до переговорів відносно стратегічних насту­пальних систем і сприймалася радянським керівництвом як спроба легалізувати ядерну перевагу СІЛА.

212

Тема 4 Проблеми контролю над озброєннями та роззброєння

Нова республіканська адміністрація Р. Ніксона, прово­дячи широкий перегляд зовнішньої політики СІЛА, усвідомлювала, що проблеми попередження війни, при­пинення гонки озброєнь, розрядки напруженості стали центральними в радянсько-американських відносинах і вимагали невідкладного вирішення. Такий підхід умож­ливив початок у листопаді 1969 р. радянсько-американ­ських переговорів про обмеження стратегічних насту­пальних та оборонних озброєнь. Сприятливим тлом для таких переговорів було загальне ослаблення напруженості у світі в цей період, позитивні зміни у відносинах СРСР та його союзників з державами Західної Європи, насам­перед із ФРН.

Радянсько-американські переговори зі стратегічних озброєнь йшли нелегко. СРСР виступав за максимальні обмеження систем ПРО, а обмеження стратегічних сис­тем намагався пов'язати зі скороченням ядерних засобів передового базування СЛІА, розглядаючи їх як допов­нення до міжконтинентальних засобів. Прорив став мож­ливим лише в травні 1971 p., коли сторони домовилися зосередити зусилля передусім на обмеженні розгортання систем протиракетної оборони. На додаток до цього передбачалося досягти домовленостей щодо деяких заходів з обмеження стратегічних наступальних озброєнь.

Травнева зустріч 1972 р. в Москві та серія важливих Домовленостей між СРСР і США визначили сферу спільних інтересів двох найпотужніших держав. Серед Принципів радянсько-американських відносин, зафіксо-

213

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Знаменним етапом у справі приборкання гонки ракет­но-ядерних озброєнь стали Договір між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони (Договір щодо ПРО) та Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обме­ження стратегічних наступальних озброєнь, відомі (разом із підписаною в 1971 р. СРСР і США Угодою про заходиі щодо зменшення загрози виникнення ядерної війни) під на-ч звою Угоди ОСО-1. Ці документи було підписано 26 трс^м«* 1972 р. в Москві під час візиту президента СІ Р. Ніксона до СРСР.

Розробка й підписання цих документів стали мож­ливими внаслідок установлення ядерного паритету мг" СРСР і СІЛА на рубежі 60—70-х років, визнання цьої факту та усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована! гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотуж-| ніших держав, а й усього людства. Перші контакти пред-' ставників держав відбулися в листопаді 1969 р., а у квітні 1970 р. розпочалися радянсько-американські переговори! про обмеження стратегічних озброєнь. ••

Найважливішим був безстроковий Договір щодо ПРО: Згідно з Договором та Протоколом до нього 1974 р. сто­рони зобов'язувалися не розгортати системи протиракет­ної оборони на своїх територіях, не створювати ochof*¹ для такої оборони та не розгортати системи ПРО окре\™ районів. Винятки становили:

район розташування системи ПРО радіусом 150 (центр Москва, СРСР), де дозволялося розгортати більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та шіс комплексів РЛС ПРО;

район розташування системи ПРО радіусом 150 (Гранд Форкс, Скелясті гори, США), де дозволялося р гортати не більше ніж 100 протиракет на стартові позиціях та дві великі РЛС ПРО з фазованими ґратками.!

Тема 4 Проблеми контролю над озброєннями та роззброєння

Відповідно до Договору щодо ПРО сторони зобов'я­зуються:

не створювати, не випробувати та не розгортати сис­теми або компоненти морського, повітряного, космічно­го та мобільно-наземного базування;

не давати ракетам, пусковим установкам та РЛС, які входять до складу дозволених Договором комплексів стратегічної ПРО, спроможності вирішувати завдання бо­ротьби зі стратегічними балістичними ракетами на траєк­торіях польоту та не випробувати їх з метою ПРО;

не розгортати в майбутньому РЛС ПРО (за винятком периферії' своєї національної території) з орієнтацією на-зозні;

не передавати іншим державам та не розгортати поза межами своєї національної території системи ПРО або їхні компоненти, які обмежуються Договором.

Договір щодо ПРО протягом багатьох років залиша­ється основою стратегічної стабільності у світі.

Щодо контролю за виконанням угод, то сторони по­годилися, що він здійснюватиметься з допомогою націо­нальних технічних засобів. При цьому було домовлено не чинити перешкод та не застосовувати заходів маскуван­ня, які могли б ускладнити виконання національними технічними засобами їхніх контрольних функцій. Для сприяння реалізації Договору- щодо ПРО сторони ство­рили Постійну консультативну комісію.

Успішне завершення першого етапу переговорів щодо ОСО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-техніч-Нііх питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки, продемонструвало на практиці можливості лімі­тувати нарощування стратегічних озброєнь, загальмувати Цей дуже небезпечний процес.

215

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Оскільки перші радянсько-американські домовлене про стримування стратегічних наступальних озброєї мали тимчасовий характер, охоплюючи період з 1972 г 1977 p., та стосувалися лише частини проблеми, сторог домовились про розробку нової угоди в галузі страві тегічних наступальних озброєнь.

У зв'язку із закінченням терміну Тимчасової угоди жовтні 1977 р. кожна із сторін оголосила про свої наміри| доки не будуть завершені переговори та підписана ное угода, не вдаватися до будь-яких дій, несумісних Тимчасовою угодою, за умови, що інша сторона демонст-руватиме таку ж стриманість.

Вотергейтський скандал та наступна відставка пре­зидента Р. Ніксона загальмували й ускладнили перего-| ворний процес у галузі стратегічних наступальних озбг. єнь. Після відновлення в листопаді 1972 р. в Женеві пе-і реговорів про ОСО американська сторона постаї питання про встановлення рівних сумарних лімітів на стратегічні носії СРСР і СІЛА, включаючи бомбарду-| вальники. Пропонувалося також установити рівні на сукупну вагу, що закидається, для стратегічних сі обох країн. Таким чином СІЛА намагались обмез розгортання в СРСР міжконтинентальних баліс ракет із головними частинами, що розділяються, добитися скорочення радянських ракет важкого типу. Ра-² дянський Союз у відповідь наполягав на врахуванні рівних лімітах американських ядерних засобів передової базування. Внаслідок непростих переговорів СРСР п годився не зважати на американські ядерні засоби пе{ дового базування, а Сполучені Штати зняли свою умої щодо обмежень ваги, що закидається. Цей компро» відкрив шлях новій домовленості.

23—24 листопада 1974 р. у Владивостоці- щюі робоча зустріч Л. Брежнєва з президентом Д. Фордом? якій було досягнуто домовленостей, що відкрили ливості кількісного та якісного обмеження додаткові компонентів стратегічних сил обох країн. Сторої домовилися обмежити стратегічні носії кожної держав» до 2400 одиниць. Нову угоду передбачалося підписати пізніше кінця 1975 р. Вона мала діяти з 1977 по 1985 р. заступити тимчасову угоду, підписану в межах ОСО-1|

216

Тема 4 Проблеми контролю над озброєннями та роззброєння

Крім того, було домовлено продовжити в 1980—1981 pp. переговори щодо подальшого обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь на період після 1985 р.

Тим часом у США точилася складна внутрішньо­політична боротьба, й остаточне узгодження тексту май­бутнього договору наштовхувалося на спротив значної частини військово-політичного істеблішменту країни. В січні 1976 p., під час візиту до Москви держсекретаря США Г. Шссінджера, вдалося домовитись про умови заліку стратегічних бомбардувальників із крилатими раке­тами на борту. Вони прирівнювались до балістичних ракет з головними частинами індивідуального наведення. Одночасно передбачалося заборонити розгортання кри­латих ракет дальністю понад 600 км як морського, так і наземного базування. Передвиборна боротьба в СІЛА і поразка президента Д. Форда на виборах завадили під­писанню договору в 1976 р.

Після приходу до влади демократичної адміністрації президента Д. Картера позначився відхід американської сторони від досягнутих домовленостей. Нова адміністра­ція висунула пропозиції радикального скорочення в га­лузі стратегічних наступальних озброєнь, які не були сприйняті радянською стороною, що вважала їх вигідними для СІЛА Це призвело до затягування перего­ворів.

Під час березневого 1977р. візиту держсекретаря СІЛА С. Венса до Москви американська сторона запропонувала радикальні скорочення засобів доставки, що вимагало від СРСР знищення більшої кількості носіїв та обмежувало б головну радянську ударну силу — важкі ракети шахтного базування.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Сторони обмінялися даними про кількість гічних наступальних озброєнь та підписали відлови меморандум щодо чисельності цих озброєнь в обох ctoj за станом на 1 листопада 1978 p., яка мала стати точ відліку для скорочення. Договір ОСО-2 передбачав об» ження на всі компоненти стратегічних сил обох crop до яких були віднесеш всі МБР із дальністю понад 55001 Кожна сторона зобов'язалася обмежити пускові новки МБР, пускові установки БРПЧ, важкі бомбарл вальники, а також балістичні ракети класу «повітря^ земля» сумарною кількістю, що не перевищує 2400 од ниць. З 1 січня 1981 р. кожна зі сторін мала доі сумарну кількість таких носіїв до 2250 одиниць.

У межах цієї сумарної кількості кожна сторо| зобов'язалася обмежити кількість пускових устаної оснащених боєголовками індивідуального наведення, важких бомбардувальників, оснащених для крилат ракет з дальністю понад 600 км, 1320 одиницями, кість пускових установок МБР із боєголовками відуального наведення мала не перевищувати для коз зі сторін 820 одиниць. Договір містив також якісні об* ження. Сторони погодилися не створювати та не розі тати: балістичні ракети з дальністю понад 600 км встановлення на плавучих засобах за винятком човнів та пускові установки таких засобів, засоби виведення на навколоземну орбіту ядерної зброї чи видів засобів масового знищення, мобільні пускові новки важких МБР та ін.

Стратегічні наступальні озброєння понад сумар^ кількість, передбачену Договором ОСО-2, мали бути монтовані не пізніше 31 грудня 1981 р.

Сторони зобов'язались не обходити положень Догої ру за посередництва іншої держави або держав чи був яким іншим чином, розпочати після набрання Догової

218

Перевірка виконання Договору мала здійснюватися на основі національних засобів контролю, причому обидві стороїш. зобов'язались не чинити для нього перешкод та не вживати заходів маскування. Важлива роль у реалізації Договору ОСО-2 відводилася Постійній консультативній комісії.

Договір ОСО-2 спіткала нелегка доля. Після введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р. адміністрація Д. Картера зняла його з ратифікації, що стало однією зі складових пакету санкцій проти СРСР. Республіканська адміністрація Р. Рейгана, що прийшла до влади в 1981 p., відмовилася від ратифікації. Однак, хоча Договір не набрав сили де-юре, де-факто він діяв, стри­муючи безконтрольну гонку стратегічних озброєнь; оби­дві сторони дотримувались його ключових положень. Це свідчить про те, що комплекс віденських угод 1979 р. адекватно відбив баланс сил та інтересів між Радянським Союзом і Сполученими Штатами.

Один із найефективніших підходів до припинення гонки ядерних озброєнь передбачав обмеження ядерних випробувань аж до цілковитої заборони проведення ядерних вибухів. Важливим кроком у цьому напрямі став підписаний З липня 1974 р. в Москві Договір між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. Сторони домовилися довести потужність підземних ви­пробувань ядерної зброї, починаючи з 31 березня 1976 p., У будь-якому місці, що перебувало під їх юрисдикцією чи коіггролем, до 150 кілотонн та зобов'язалися проводити такі випробування виключно на відповідних полігонах. Контроль за виконанням Договору мав здійснюватися національними технічними засобами. Положення Дого­вору не поширювалися на підземні ядерні вибухи, здійс­нювані з мирною метою. І хоча Договір не був рати­фікований, він зробив чималий внесок у справу обмежен­ня гонки ядерних озброєнь, оскільки сторони де-факто Дотримувалися його обмежень у відповідності з домо­вленістю 1976 р.

Серед документів, спрямованих на перекриття нових Потенційних каналів гонки озброєнь, необхідно виділити

219

якій іншій державі-учасниці. Держави-учасниці не і,__

права допомагати, заохочувати чи спонукати будь-яку шу державу до будь-якої діяльності, що суперечить женням Конвенції. Конвенція набрала чинності 5; ня 1978 р. Українська РСР ратифікувала Конвеї 25 травня 1978 р.

Загалом період 60—70-х років позначився надзві но бурхливими подіями в галузі контролю над о: єннями та роззброєння. Саме на нього припадає небезпечніше загострення відносин між СРСР і СІ яке під час «карибської кризи» підвело світ до межі моядерної катастрофи. Але на цей період припали й ( пільне усвідомлення цими наддержавами катастрофа наслідків воєнного зіткнення в умовах нагромаджеі величезних арсеналів зброї масового знищення з ot, сторін, перші успішні спроби обмеження гонки ракетне ядерних озброєнь та встановлення контролю над наг мадженими арсеналами. Досвід, набутий у ці буремні _г, ки, слугує основою для подальших кроків у такій життєі необхідній для безпеки й самого виживання люде справі.

Тема 5

РОЗПАД КОЛШІАЛЬНИХ СИСТЕМ. КРАЇНИ,

У СВІТОВІЙ ПОЛІТИЦІ

• Декларація про деколонізацію в ОСН

, являє собою видатну акцію ООН у боротьбі з колоніалізмом. її прийняття поклало початок новому ета­пові боротьби колоніальних народів за визволення і прискорило ліквідацію колоніальних систем.

Декларація закликала до вжиття негайних заходів для передання влади народам підопічних і несамоврядних територій, а також усіх інших територій, які ще не здо-

221

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

були незалежність; підтвердила право всіх народів на мовизначення, закликала всі держави строго й су додержуватися положень Статуту ООН, розвивати носини на основі рівності, невтручання у внутрішні сщ ви, поваги до суверенних прав усіх народів на територ| альну цілісність їхніх держав.

Декларація дістала широке схвалення. Жодна кр не проголосувала проти її прийняття, пише дев'ять жав, серед них США, Англія, Південно-Африканська Рес публіка, утрималися.

Прийняття Декларації сприяло зміцненню міжнарод ної політичної й правової основи національно-визі ного руху. Багато рішень ООН, прийнятих після 1969 питань деколонізації, базувалися на положеннях Декла| рації. Так, у резолюціях ООН підтверджувалося, що к ніальне домінування становить загрозу міжнародному: й безпеці, визнавалося право народів вести боротьбу своє визволення з використанням всіх засобів аж військових, право отримувати необхідну допомогу.

В 1970 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Прогр му дій з метою забезпечення виконання Декларації (рез люція 2621), а в 1981 р. — відповідний План дій (рез люція 35/118).

Друга й третя хвилі деколонізації

другий (з середини 50-х років до середини 60-х) поява незалежних держав у Північній та Тропи Африці;

третій (з 1975 р. до 1990 р.) — завершення деколо нізації Півдня Африки.

222

Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. В ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. вибухнуло зброй­не повстання проти французів, що переросло в партизан­ську війну. Боротьбу очолив Фронт національного ви­зволення (ФНВ). У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 р. Національна рада проголосила Алжирську республіку. Війна в Алжирі три­вала до 1962 р. 18 березня цього року Франція змушена була підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі перед­бачалося провести референдум із метою визначення по­дальшої долі країни. За результатами референдуму у ве­ресні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.

Впродовж кількох років свої колонії в Африці втра­тили Англія, Франція та Португалія. Незалежність здо­були майже всі колоніальні країни Тропічної та Півден­ної Африки. За період з 1950 по 1960 р. ситуація в Тро­пічній Африці змінилася докорінно. В 1950 р. на всій цій величезній території було тільки дві юридично суверенні держави: Ліберія й Ефіопія. До кінця 1960 р. в Тропічній Африці на теренах колишніх колоній існувала вже 21 не­залежна держава. Революційні процеси наростали й на Півдні Африки.

Форми боротьби африканських народів за незалеж­ність вирізнялися великою різноманітністю, зумовленою місцевими особливостями й конкретним співвідношенням політичних сил в окремих країнах. Установлення коло­ніальних кордонів мало наслідком порушення або різке скорочення традиційних зв'язків між африканськими на­родами, а в більшості випадків — розкол народів на ок­ремі частини. Водночас налагодилися нові зв'язки між

223

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Першою в Тропічній Африці здобула незалежніс англійська колонія Золотий Берег (Гана). Визвольну б ротьбу в цій країні очолювала Народна партія Конвенту^ що виникла в середині 1949 р. 1

Вибори в Законодавчі збори в липні 1956 р. показали,-що більшість населення підтримує Народну партію. Па­лата громад британського парламенту 18 вересня 1956 р. прийняла закон про надання Золотому Берегу статусу

домініону.

Урочисте проголошення Золотого Берега дерокавою Ганс відбулося б березня 1957 р. До складу нової держави ввійшла й західна частина Того — підопічна території ООН, що перебувала під англійським управлінням. Н проведеному в травні 1956 р. в цій частині Того референ­думі більшість населення висловилася за об'єднання з Золотим Берегом.

У 1957—1960 pp. уряд Гани вжив заходів з ліквід; залишків колоніалізму й зміцнення незалежності. I960 р. за підсумками референдуму Гана була проголошене республікою. Вона залишилася в складі Співдружності, ал« статус домініону було скасовано, і останній англійсм губернатор залишив країну.

За півтора року після визволення Золотого Берега вг колоніальний режим у Гвінеї. 2 жовтня 1958 p. nicj проведення референдуму країна проголосила себе незалежі ною Гвінейською Республікою. 1

В 1960 р. на африканському континенті з'явилося Ц нових держав. 1 січня став незалежним Камерун, що пег;"¹ бував під управлінням Франції, 27 квітня — То 26 червня — Мальгаська (Малагасійська) Республіка Британська Сомалі й Сомалі, підопічна Італії, об'єдна лися і 1 липня проголосили створення незалежної Сома\ лійської Республіки. '

224

Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

Серед колоніальних володінь, що стали незалежними в 1960 p., були найбільші країни Тропічної Африки — Нігерія і Конго (колишнє Бельгійське Конго). Нігерія, найбільша за чисельністю населення країна африкансь­кого материка (35—36 млн мешканців), позбулася ко­лоніального статусу 1 жовтня 1960 р. за рішенням британського уряду. Конго — найбільша країна Африки за площею (2 345, 4 тис. кв. км) — проголосила неза­лежність ЗО червня 1960р.

Завершальним «акордом» деколонізації стало визволен­ня від колоніальної залежності народів Тропічної Африки на межі 60-х років XX ст. На руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Бельгії й Португалії виникло близько 40 незалежних держав. Метрополії передали вла­ду еліті цих країн, зберігши з ними політичні й еконо­мічні зв'язки.

В 70—80-ті роки зазнала краху остання португальська колоніальна імперія. Визволилися Ангола й Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні ре­жими на більшості островів Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. Здобуття незалежності Намібією в березні 1990р. завершило цей глобальний процес ліквідації коло­ніалізму.

225

Виникнення близько сотні нових держав на кс периферії має величезне міжнародне ржави стали важливим чинником світої йпГВош становлять приблизно дві третини де —SeHiB Організації Об'єднаних Націй. Ше більше значення деколонізація має для розві людської цивілізації в глобальному масштабі. Пере: ГннГколшшіх колоніальних систем на систему не їдржав якісно змінило вектор історичного р cSoro афро-азіатського регіону. Народи держав здобули можливість самостійного г ^вість модернізації й виборушляху розв

національних традицій і культурщ особливостей. Застійність, непор омічних та соціальних структур зм і різноманітністю шляхів суспільного

витку.

Конфлікти між великими державами, а також j спроби втягнути в глобальне протистоя країни Азії, Африки й Латинської Амері підштовхнули велику групу видатних діячів Д^ЩГ числі тих, які нещодавно визволилися від колон залежності, зайняти позицію неучасті у вшськово-і лігачних блоках, відсторонитися від конфліктів провуш

226