Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)



бет32/41
Дата20.07.2016
өлшемі2.94 Mb.
#211155
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41

438

рочення розмірів видобутку нафти й ембарго на її по­ставки в країни, що не справляють тиск на Ізраїль у питаннях визволення окупованих територій (США, ffi-

до США з проханням нро негайні поставки зброї й спо­рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-Авіву військову допомогу по иввщщшму «мосту».

Спираючись на американську підтримку й оправив­шись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнас­туп. Скориставшись отриманою з американського су­путника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсу­вали Суецький канал, захопили плацдарм на його захід­ному березі. Третя єгипетська армій опинилася в ото­ченні, виникла загроза блокади Суецу.

8 жовтня 1973 р. представник СІЛА в ООН вніс про­позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат «від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.



2021 жовтня « Москві перебував державний секретар США Г. Шасінджер. Сторони досягай домовленості про внесення на розгляд Ради Безпеки ООН спільної резо­люції й про скликання конференції з питань близькосхід­ного врегулювання з участю США й СРСР.

22 жовтня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій і вико­нання резолюції Ради Безпеки 242.

Однак на південній дільниці египетсько-ізраїньсьного фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що порушують рішення Ради Безпеки ООН. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас радянське керівництво повідоммо президента США про можливі наслідки недригшнення Ізраїлем воєнних дій.

СІНА, привівши свої війська в стан повної бойової готовності, вдалися до тиску на Ізраїль з метою зупинити його наступ на Сінаї.

439

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН



11 листопада на 101-му кілометрі дороги КаїрСуец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про при­пинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар ООН повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе­редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 p., і з частини територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів ООН у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

До припинення роботи конференції спричинилися як непримиренні суперечності між Ізраїлем і арабськими країнами, так і втручання великих держав та їхня кон­фронтація на Близькому Сході, що ускладнювала процес близькосхідного врегулювання.

Після «жовтневої війни» почалося поступове зближен­ня Єгипту зі США й одночасне погіршення єгипетсько-радянських відносин.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек­ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975 р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

440

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

В березні 1976 р. Єгипет денонсував договір з СРСР.

Отже, в другій половині 70-х років склалися передумови для сепаратного розв 'язання Єгиптом проблеми близькосхід­ного врегулювання.

Кемп-девідський процес та його наслідки

Президент Єгипту А. Садат 9листопада 1977р. зробив заяву, що він готовий зустрітися з із­раїльськими керівниками для досягнення миру на Близькому Сході.

19—21 листопада відбувся візит А. Садата в Єрусалим, у грудні 1977 р. — серія зустрічей представників Єгипту, Ізраїлю і СІЛА.

Арабські країни поставилися до ініціативи А. Садата неоднозначно. Деякі країни, зокрема Оман, підтримали її. Більшість, так звані «помірковані», зайняли очікувальну позицію, на словах осуджуючи А. Садата. «Радикали» ж закликали до ізоляції Єгипту в арабському світі, і на деякий час їм удалося нав'язати свою позицію всім чле­нам ЛАД.



24 грудня 1977 р. відбулася нарада керівників Ал­жиру, Лівії, НДРЄ, Сирії та ОВП, яка осудила ініціативу А. Садата й ухвалила рішення про невизнання результатів переговорів і розірвання відносин з Єгиптом. Був ство­рений Фронт стійкості й протидії.

4 січня А. Садат зустрівся з прем'єр-міністром Ізраїлю М. Бегіном.



1617 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Сада­та і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна. 17вересня сторони підписали два документи «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем». Президент СІЛА підписав ці доку­менти формально як «свідок».

441

розділ ні особливості розвитку регіональних систем

. МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинське проблеми шляхом надання обмеженого самоврядуваї лалестинцям Західного берега річки Йордан і секті Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали

лишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. '__(

ким чином, автономія надавалася населенню, а не тери| торії. Не було вирішено питання про майбутнє Єрус лима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, пра палестинського народу на самовизначення.

Д. Картер назвав цей мир «справедливим», М. Бегіі, охарактеризував підписання кемп-девідських угод як най-, важливішу подію після Віденського конгресу 1815 p., А Садат — як велику перемогу Єгипту, Ізраїлю й усього людства. Ці три політичні діячі стали лауреатами Но­белівської премії миру.

У вересні 1978 р. арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.

У листопаді 1978 р. відбулася нарада глав дерзкое і урядів арабських країн у Багдаді. Вона засвідчила розмежуй вання сил в арабському світі у зв'язку з кемп-девідськими угодами.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирнь договір між, Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Карте^, знову виступив як «свідок». Договір складався з лреам-J були, дев'яти статей і додатків. J

У преамбулі говорилося про необхідність установлен-? ня справедливого й тривалого миру на Близькому Сході зещно з резолюціями Ради Безпеки ООН № 242 та № 338. :

Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту, над Сінайським півостровом після завершення виведенад звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом; трьох років. Для забезпечення виконання договору Єги-і пет, Ізраїль і СІЛА домовилися про розміщення на СИ найському півострові сил і спостерігачів ООН. Договір] передбачав встановлення нормальних дипломатичних, ек»-| помічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем. • і

До договору додавалися роз'яснення про його пріори-1 тетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту. 1

Кемп-девідські угоди й Вашингтонський мирний де-] говір, налагодження «стратегічного співробітництва» між!

442

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Ізраїлем і США посилили позиції провідних країн Захо­ду, зокрема США, на Близькому Сході. Позиції СРСР значно похитнулися. Ізраїль мав змогу продовжувати свою політику, що засвідчили, зокрема, його вторгнення в Ліван 1982 p., політика з питання Єрусалима.

Кемп-девідський процес завдав удару по єдності араб­ських країн, подальше розмежування тривало, що дістало відображення в утворенні у 80-ті роки арабських суб-регіональних організацій економічного й політичного сирямування.

Після підписання договору Єгипет певний час зали­шався в ізоляції в арабському світі Однак необхідність компромісу у справі близькосхідного врегулювання става­ла дедалі очевиднішою. Єгипет був першою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. Не мине й 15 років, як цим шляхом щцуть і інші арабські країни.

У жовтні 1981 р. А. Садат загинув- від руки мусуль­манського фанатика. Наступник А. Садата X. Мубарак. продовжив його політику щодо врегулювання близько­східного конфлікту, але спромігся нормалізувати відно­сини з арабськими країнами й відновити роль Єгипту як «центру сили» на Близькому Сході.

Революція в Ірані та зростання ролі ісламського фактору в міжнародних відносинах

У 60—70-тіроки в Ірані були здійснені реформи, що мали на меті прискорення капіталістичного роз­витку країин. Вони дістали назву «білої рево­люції», або «революції шаха і народу».

Але політика швидкої модернізації викликала проти­дію населення, що виявилося неспроможним за короткий час призвичаїтися до зіткнення модернізацц й традиції в реальному житті.

44Э

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Антишахський рух очолило шиїтське духівництво. В 1978 р. в країні прокотилася хвиля опору проти шаха. В січні 1979 р. шах подався у вигнання, а видатний лідер мусульман-шиїтів аятола Хомейні проголосив «Ісламську Республіку». Влада фактично перейшла до рук духів­ництва. Новий режим почав проводити антиамерикан-ську й антирадянську політику, розірвав відносини з СРСР і США. В листопаді 1979 р. американське посольство в Тегерані було взяте приступом, його працівники залиша­лися заручниками до січня 1980 р. Іранська революція є типовою для традиційних суспільств, що модернізуються, де народні маси прагнуть відновити порушені умови існу­вання, повернутися до звичаїв, норм та традицій минуло­го. Вона справила значний вплив на міжнародні відноси­ни, дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламському світі.

Після революції в Ірані, подій в Афганістані 1979 р. роль ісламського фактору в міжнародних відносинах зросла. Адже іслам — державна релігія у 28 країнах, мусульмани становлять більшість населення в 42 країнах Азії та Африки. У сучасному світі понад 1 млрд мусульман. Ідейні течії ісламу можна поділити на два типи: традиціоналізм і реформізм. Останній має два різновиди: фундаменталізм та модернізм.



Традиціоналізм, який відкидає будь-які нововведення, є офіційною ідеологією в країнах Перської затоки. При­хильники ісламського модернізму вважають іслам систе­мою, що здатна пристосовуватися до зміни умов. Вони не тільки не наполягають на відособленні мусульманського світу, а й виступають за співробітництво з неісламськими країнами, допускаючи при цьому синтез ісламської й неісламської культур.

Найактивнішим з усіх сучасних ідейних течій в ісламі є фундаменталізм. З посиленням цієї течії пов'язане «іс­ламське відродження» в багатьох арабських та інших му­сульманських країнах. Фундаменталісти закликають по­вернутися до інститутів раннього ісламу, очистити іслам від пізніших нашарувань, відновити його в первісній чистоті.

Ісламський фарор відігравав і відіграє величезну роль у подіях у Лівані, де в 1975 р. почалася громадянська війна. Ця країна стала «випробним полігоном» для всіляких терористичних ісламських організацій.

444


Значний вплив справляє цей фактор і на проблем близькосхідного врегулювання, «серцевиною» якої є па лестинська проблема. Розкидана по багатьох країнах сві ту, палестинська еміграція слугує важливим джерелом по повнення фундаменталістських організацій.

Фундаменталізм уважається альтернативою панарабіз му — рухові за єдність і незалежність арабської нації н основі відокремлення ісламу від держави.

Тема 7

СИСТЕМА


МІЖАФРИКАНСЬКИХ

ВІДНОСИН


Формування засад зовнішньої політики молодих африканських держав Становлення системи міжафриканських відносин

Розвиток політичних відносин між афри­канськими державами в 60—70-ті роки Становлення економічного співробітництва

Економічна комісія ООН для Африки Суперництво СРСР—Захід в Африці та його вплив на міжафриканські відносини

Формування засад зовнішньої політи­ки молодих африканських держав

З огляду на надзвичайну відсталість суспільного життя колоніальної Африки саме в Західній пів­кулі серед нащадків рабів, переселених туди з Африки, зародилися панафриканський рух та ідеологія панафриканізму. Засновниками панафриканізму на зламі XIX—XX ст. були представники негритянської інтеліген­ції зі СІЛА та Вест-Індії. Лідерами цього руху стали ви­датний діяч негритянської громади в СІЛА Вільям Дюбуа, якого вважають батьком панафриканізму, та негр-юрист з острова Трінідад Генрі Сшьвестр Вільямс. Спочатку завдан-



446

Тема 7 Система міжамериканських відносин

ня панафриканізму полягало в боротьбі проти расового гноблення й нерівноправності негрів і африканців в усьо­му світі, а практично в боротьбі за їхні права в Західній півкулі. В 1919, 1921, 1923 та 1927 pp. відбулися чотири панафриканські конгреси. Керували цим рухом американ­ські негри. Особливу роль в історії панафриканізму як руху й ідеології відіграв V конгрес у Манчестері 1945 р. На ньому вперше домінували молоді діячі африканського національно-визвольного руху К. Вкрума (Золотий Берег), Б. Азіківе (Нігерія), Д. Кеніата (Кенія). Прийняті конгре­сом документи «Заява колоніальним державам», «Звер­нення до колоніальних народів» висунули мету звільнити народи Африки від колоніалізму. Таким чином, панафри­канський рух злився з національно-визвольною боротьбою і після 1945 р. втратив своє значення (проведення 1974 р. останнього, VI панафриканського конгресу в Дар-ес-Са­ламі, Танзанія, становило суто формальний акт).

Інша доля спіткала ідеологію панафриканізму. Вона активно пропагувалася й використовувалася для визна­чення долі народів Африки. Досить довго крайні ліві, радикальні діячі національно-визвольного руху вважали, що після звільнення колоній вони повинні об'єднатися в єдиній федеративній африканській державі й саме цю мету ставили перед країнами, що звільнялися від коло­ніальної залежності. Ідеологія панафрикашзму передба­чала також перегляд кордонів, що склалися в Африці за доби колоніалізму. І це, здавалось, мало рацію: справді, існуючі кордони були встановлені колонізаторами прї поділі континенту свавільно, а створення в майбутньом} єдиної африканської дергжави робило б ці кордони ж дуже принципового справою. В грудні 1958 р. в столиц Гани Аккрі відбулася перша конференція народів Африки, і якій взяли участь представники 28 країн, як незалежних так і колоній. З ініціативи Кваме Нкруми, тоді прем'єр міністра незалежної Гани, конференція ухвалила спеці альну резолюцію «Про кордони і федерації», яка визнані кордони, встановлені колонізаторами, безпідставними, ос кільки вони розділяли народи одного походження. Резо люція містила заклик до створення африканськими дер жавами регіональних федерацій, а потім, урешті-реші «Союзу африканських держав», або «Сполучених Штаті Африки».



44

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Подальший хід історичного розвитку показав нереа-, лістичність подібних підходів, і концепція панафрика-нізму перетворилася на концепцію африканського націонал лізму як відображення спільних і окремих інтересів афри­канських країн. Концепція африканського націоналізму, таким чином, набула різних рівнів. Це рівень загально-африканської єдності: боротьба за ліквідацію колоніа­лізму, апартеїду та расизму в Африці, нерівноправності африканських країн на світовій арені, за співробітництво країн Африки та подолання їхнюї соціально-економічної відсталості; субрегіональний рівень: створення відповідних субрегіональних економічних об'єднань та організацій заради названих цілей; і, нарешті, рівень дерокави: функціонування націоналізму як чинника, що згуртовує в межах однієї держави її населення і долає негативні на­слідки встановлення колоніальних кордонів і племінної структури населення африканських країн. На цьому, ос­танньому, рівні націоналізм може протиставляти інтереси однієї держави інтересам інших і навіть протидіяти об'єд­навчим тенденціям. В умовах міжнародної обстановки, що склалася, а також розтягнутості в часі процесу де­колонізації (перша країна Тропічної Африки Гана звіль­нилася від колоніалізму в 1957 p., остання — Намібія —• в 1990 р.) на основі концепції африканського націона­лізму сформувалися основні принципи зовнішню! полі­тики африканських держав, що домінували аж до кінця 80-х років. Це антиколоніалізм, єдність і неприєднання.

Принцип антиколоніалізму передбачав цілковите звіль­нення народів Африки від колоніальної залежності й зміц­нення самостійності молодих африканських держав.

Принцип єдності мав два напрями: перший — об'єд­нання проти зовнішніх сил, що являють собою загрозу африканським державам; другий — організація співробіт­ництва між країнами континенту. Діапазон завдань тут надзвичайно широкий: недопущення конфліктів, воєн­них зіткнень та їх припинення в разі виникнення; ство­рення й розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва, передусім економічного; спільний за­хист інтересів Африки на міжнародній арені.

Принцип неприєднання був породжений поділом світу на дві сили, що протистояли одна одній, — з одного

Тема 7 Система міжафриканських відносин

боку, країни вільної ринкової економіки під керів­ництвом СІЛА і, з іншого — країни, що звались соціаліс­тичними, до яких належали СРСР, його сателіти в Схід­ній Європі, а також Китай, В'єтнам, Північна Корея в Азії та Куба в Латинській Америці. Своєрідність ситуації полягала в тому, що друге угруповання (світ соціалізму) виявилось розколотим (конфлікт СРСР—Китай). Радян­ський Союз та його сателіти в Східній Європі, а також Куба кинули виклик усьому Заходові й намагались кон­курувати з ним у різних регіонах світу, що було по своїй суті авантюризмом. У цих умовах політика неприєднання передбачала рівновіддаленість від двох головних сил, що змагалися за панування в різних регіонах світу, викорис­тання цього суперництва задля зміцнення власних пози­цій на міжнародній арені й отримання іноземної допо­моги національному розвиткові з якомога більшої кіль­кості джерел. З цією метою розроблялася відповідна зов­нішньополітична тактика африканських держав. А. Ма-самба-Деба (президент Республіки Конго в 1963— 1968 pp.) говорив з цього приводу, що його ставлення до країн, що допомагають, аналогічне поведінці чоловіка, в якого багато дружин і який не має права виявити особ­ливу любов до якоїсь одної з цих дружин. Справжній багатоженець повинен поводитися так, щоб кожна його дружина відчувала, що саме вона є привілейованою.

На практиці рівної віддаленості не вийшло. Більшість африканських держав завжди була ближче до Заходу, і лише незначна їх частина в різні часи дотримувалася про-радянської орієнтації. Для всіх африканських держав гра на суперництві СРСР—Захід ставала засобом отримання

ДОДаТКОВОЇ ЗОВНІШНЮ! ДОПОМОГИ.

Такі були реалії, в яких складалася зовнішня політика африканських держав. Вони визначили основні напрями цієї політики: міжафриканські відносини; відносини з За­ходом; відносини з СРСР та іншими країнами комуніс­тичної системи; відносини з країнами, що розвиваються, інших континентів; діяльність у міжнародних організа­ціях.

448

15 9-302


449

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 7 Система міжафриканських відносин

Становлення системи міжафрикан­ських відносин
На початку 60-х років в Африці вже налічувалося близько 30 молодих незалежних держав, без Ефіопії, Ліберії та Єгипту, котрі або вже звіль­нились (Єгипет у 1922 p.), або не були колоніями. Пошуки концептуальної основи їхніх взаємовідносин стали най­важливішою проблемою державного будівництва та роз­робки зовнішньої політики. Зберігати чи переглядати кор­дони? Об'єднуватися в регіональні федерації, а потім у єдину федеративну державу чи ні? Якщо ні, то якими мають бути організації, що об'єднуватимуть африканські держави, і яким має бути ступінь відмови від державного суверенітету при цьому? Яким має бути масштаб об'єд­нань: загальноконтинентальним чи субрегіональним? З ким об'єднуватися на субрегиональному рівні: з усіма дер­жавами субрегіону або з тими, з ким була спільна метро­полія? І, нарешті, як ставитися до субрегіональних органі­зацій, започаткованих ще метрополіями за часів колоніа­лізму?

Молодим державам Африки відразу довелося шукати відповіді на всі ці запитання. Як уже зазначалося, в перші роки розпаду колоніальної системи африканські країни, що звільнилися, рішуче висловилися за ліквідацію і пере­гляд існуючих кордонів, поставивши при цьому завдання через формування субрегіональних об'єднань йти до го­ловної мети — створення Сполучених Штатів Африки.

Ідея об'єднання в такий спосіб певний час становила важливий елемент політичного життя Африки через те, що її сповідували видатні діячі національно-визвольного руху Африки, а потім лідери перших незалежних держав: ветеран ганафриканізму, перший президент Гани К. Нсру-ма, Секу Туре (Гвінея), Джуліус Пьєрере (Танзанія) та ін. Положення про об'єднання континенту і про відмову у зв'язку з цим від національного суверенітету були вклю­чені в конституції Гани та Гвінеї.

Оскільки створення загальноафриканської держави ста­новило завдання майбутнього, може й неблизького, в



450

практичній політиці на весь зріст постало питання про створення об'єднань держав на субрегіональному рівні Започаткувати цей процес намагалися президенти К. Нкру-ма (Гана) та Секу Туре (Гвінея), коли вони уклали в 1958—1959 pp. союз своїх країн, який передбачав спільну діяльність парламентів Гани та Гвінеї, єдине громадян­ство, а також єдину політику в галузях економіки та обо­рони. Це була конфедерація, яка, на думку її творців, мала стати першим кроком до об'єднання всієї Африки. Експеримент виявився невдалим. Залучити до союзу інші держави (зокрема Ліберію) не пощастило, а сам союз двох під тягарем конкретних проблем невдовзі розпався.

Ще однією спробою тісного політичного об'єднання стало створення в 1959 р. Сенегалом і Суданською Рес­публікою (сучасна Малі), що входили до генерал-губер­наторства Французька Західна Африка, спільної федера­ції. Федерація мала єдині уряд та парламент. Більше ба­жаючих приєднатися не знайшлося, і в серпні 1960 р. федерація розпалася, оскільки Суданська Республіка пра­гнула діяти щодо Франції більш незалежно, аніж Сенегал. Об'єднання розпалося зразу після проголошення неза­лежності Сенегалу та Малі.

В умовах, що склалися, об'єднання африканських дер­жав пішло шляхом створення союзів та організацій зі збереженням суверенітету країн-учасниць. Але й тут не обійшлось без складнощів. Країни, де при владі перебу­вали більш помірковані політичні сили, створювали об'єднання за ознакою колишньої належності до одної метрополії. Насамперед це стосується французьких володінь на Заході континенту й англійських на Сході. Самі метрополії заохочували такі об'єднання напередодні незалежності, аби зберегти та зміцнити свої політичні та економічні позиції в колишніх володіннях. Так виник ряд угруповань: у 1959 р. Рада згоди з п'яти країн (Бенін, Буркіна-Фасо, Кот д'Івуар, Нігер та Того), яка понині діє як політично-економічний союз; Браззавільське угрупо­вання з 12 країн (1960), що в 1961 р. перетворилося на Афро-Мальгаський Союз (АМС); Організація спільних служб Східної Африки (1961 p., англійські колонії).

Країни, де при владі опинилися більш ліві, радикальні сили, створювали об'єднання африканських держав, які належали різним метрополіям. Провідною такою органі-



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет