Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

Тема 7 Система міжамериканських

відносин

урядів у травні 1973 р. Комісія не визнала Фронт визво­лення Західного Сомалі напіонально-визвольним рухом й підтвердила принцип відмови від перегляду кордонів між африканськими країнами, зафіксований у 1964 р. на Каїрській Асамблеї ОАЄ.

Президент Демократичної Республіки Мадагаскар Д. Ра-цірака та деякі інші лідери запропонували свої посеред­ницькі послуги для встановлення миру, але вони були відкинуті. Навіть після воєнної поразки й виведення своїх військ із Ефіопії (велику роль у цьому відіграли дії ку­бинських військ) Сомалі аж до останнього дня існування режиму Сіада Барре (січень 1991 р) наполягала на своїх претензіях на Огаден.

На основі досвіду врегулювання конфліктів між африканськими державами поступово склався механізм дій ОАЄ з урегулювання кризових ситуацій. У багатьох ви­падках її дії були успішнішими, аніж у конфлікті між Сомалі й Ефіопією. Головними елементами цього ме­ханізму стали обговорення й пошуки ОАЄ шляхів роз­в'язання конфліктів, включаючи скликання позачергових сесій Асамблеї глав держав та урядів країн-членів, ви­роблення мирних пропозицій у межах ОАЄ і, нарешті, посередницьку діяльність. Посередниками виступають глави держав—членів ОАЄ, Генеральний секретар ОАЄ, а також інколи спеціально створювані комісії. Мета ми­ротворчої діяльності — не допустити збройних зіткнень, а якщо ті виникли, то найшвидше припинити їх. Сліп зазначити, що миротворчі зусилля ОАЄ завжди давали позитивний результат і часто саме завдяки їм удавалося припинити воєнні дії. Так, у 1967 р. президент ЗамбіЗ Кеннет Каунда владнав конфлікт між Сомалі й Кенією Наприкінці 60-х років за посередництва Того були лік­відовані територіальні ускладнення між Верхньою Воль­тою і Малі. Президент Кенії Джомо Кеніата допоміг зня­ти політичну напруженість у відносинах Уганди з Тан­занією.

Після перевороту 1971 р. в Уганді, внаслідок якого де влади прийшов військовий диктатор їді Амін Дадда територіальні суперечки між Угандою та и сусідами різке загострилися. Це спричинювалося територіальними зазі­ханнями й воєнними провокаціями з боку Аміна. І 1976 р. він офіційно висунув претензії на значні територї

461

Тема 7 Система міжафриканських відносин

до Судану та Кенії, обґрунтовуючи їх тим, що в коло­ніальні часи британська колоніальна влада передала знач­ну частину угандійської території Кенії, а південь Судану : до 1904 р. входив до складу Уганди.

І. Амін не висував вимогу повернути ці території Уган­ді, але прагнув вивести їх зі складу Судану та Кенії, спираючись на сепаратистські сили в цих країнах. Си­туацію драматизувало те, що І. Амін розгорнув ворожу діяльність щодо своїх сусідів, коли він був головою ОАЄ, і тим самим завдавав особливої шкоди цій організації, підривав принцип недоторканності кордонів. ОАЄ в ці­лому вдалося владнати досить гострий конфлікт між Угандою і Кенією. Вона створила спеціальну комісію ОАЄ у складі представників Ефіопії, Бурунді, Руанди, Судану та Замбії.

Зовсім іншим був сюжет розвитку угандо-танзаній-ських відносин. Уганда вимагала встановити кордон по річці Кагера, тобто претендувала на частину території Тан­занії. Восени 1978 р. спалахнули прикордонні збройні зіткнення, а на початку листопада 1978 р. угандійські війська вдерлися на територію Танзанії. Для мирного вре­гулювання конфлікту Секретаріат ОАЄ створив комісію у складі Габону, Гамбії, Заїру, Замбії, Мадагаскару, Нігерії, Того, Тунісу та сучасної ЦАР (тоді Центрально-Афри-канська імперія). Конфлікт, спровокований Угандою, ви­явився настільки гострим, що комісії його подолати не вдалось. За два тижні після вторгнення угандійські вій­ська були вигнані з території Танзанії. Наприкінці 1978 — на початку 1979 pp. Танзанія розгорнула наступ у глиб Уганди. Крім того, в наступ перейшов Фронт національ­ного визволення Уганди, створений на території Танзанії. У квітні 1979 р. режим Аміна було скинуто.

ОАЄ відіграла позитивну роль у врегулюванні ситуації в Чаді, де внутрішня боротьба за владу ускладнилася бо­ротьбою зовнішніх сил за контроль над цією країною. Внутрішні конфлікти значною мірою спричинювалися різним рівнем соціально-економічного розвитку Півночі та Південного Заходу. Хоча народи країни здебільшого належать до однієї ніло-сахарської мовної сім'ї, розбіж­ностей між ними багато. Північ більш відстала, ісламська (мусульмани — 10 % населення країни), головна народність тубу веде оазисне сільське господарство та

464

займається напівкочовим скотарством. На північні та центральні райони країни припадають 50 % площі та 2 % населення. Південний Захід більш розвинутий, за вірою анімістський (50 % населення) та християнський (40 % населення). Найчисленніші етнічні групи цих районів — сара та багірмі. Протягом століття сара перебували під пануванням французів, а також работоргівців з Півночі. Першого президента країни Франсуа Томбалбая, сара за походженням, опікала Франція. Привілейоване станови­ще еліти цієї народності, незадоволення народностей Півночі, Сходу та Заходу тим, що їх усунули від влади, привело до виникнення руху опору й створення його організуючої сили — Фронту національного визволення Чаду (ФРОЛІНА). Його базою стала Північ країни. Дії Фронту послабили режим Томбалбая, і 13 квітня 1975 р. владу J3 країні внаслідок перевороту захопив генерал Ф. Маллум.

465

Тема 7 Система міжафриканських

відносин

Уряд очолив Г. Уеддей, до нього ввійшли представ­ники всіх 11 угруповань. Ситуація ускладнювалася су­перництвом Франції й Лівії за контроль над цією краї­ною. За Г. Уеддеєм стояла Лівія, за X. Хабре — Франція. На боці Лівії був СРСР. Крім того, в 1973 р. армія Лівії окупувала чадську територію Смуга Аузу, багату на уран та інші копалини. В 70-ті роки мир в Чаді встановити не вдалося. В цілому миротворча діяльність ОАЄ в 60—70-ті роки відіграла велику позитивну роль, оскільки серйозно обмежувала масштаби воєнних конфліктів, коли не вда­валося їм запобігти.

Важливо зазначити, що ОАЄ перешкоджала спробам деяких країн Африки захопити окремі території, які звіль­нялися від колоніальної залежності. Мова йде про Іс­панську Сахару та Джібуті.

Коли в 1975 р. нова, демократична Іспанія відмови­лася вщ свого володіння — Західної Сахари, передала її під тимчасове управління Марокко та Мавританії, останні ввели в Західну Сахару свої війська, щоб поділити її між собою. Боротьба за незалежність Фронту Полісаріо (ство­рений 1973 p.), який 27 лютого 1976 р., за день до повно­го виходу з території Західної Сахари іспанської адмі­ністрації, проголосив створення Сахарської Арабської Де­мократичної Республіки (САДР), та підтримка його ОАЄ, багатьма африканськими державами перешкодили анексії цієї території.

Рішуча підтримка ОАЄ ідеї незалежності Джібугі (Фран­цузьке Сомалі), територію якої прагнули приєднати до себе Ефіопія та Сомалі, сприяла створенню Республіки Джібуті в червні 1977 р.

Становлення економічного співробіт­ництва

Важливим елементом міжафриканських відносин стало економічне співробітництво. Було створе­но низку субрегіональних економічних органі­зацій з метою подолання відсталості й закладення фунда­менту для співробітництва в політичній та інших сферах.

466

Початок таким об'єднанням поклали ще метрополії, плекаючи надії на зміцнення своїх економічних позицій в Африці Потім незалежні африканські країни продов­жили цей процес. Дуже часто міжафриканські економічні організації створювалися за принципом об'єднання коло­ній однієї метрополії. На початок 80-х років в Африці не залишилося жодної держави, яка б не була членом тогс чи іншого торговельно-економічного угруповання. На кі­нець 70-х років в Африці ішувало 18 економічних угруповані інтеграційного характеру (три учасники й більше) і 20 за-гальноафриканських економічних установ (Африканським банк розвитку, Асоціація центральних банків, Африкан­ський союз залізниць, Асоціація сприяння міжафрикан-ській торгівлі тощо). Діяли також десятки двосторонні} комітетів і комісій з економічного співробітництва, об'єд­нання виробників конкретного типу продукції (органі­зації виробників кави, арахісу та ін.). У 70-ті роки процес створення таких об'єднань активізувався, що спричиню­валося необхідністю вирішувати складні економічні проб­леми, і насамперед проблему збільшення національногс виробництва.

Ще в 1959 р. з ініціативи Франції в Західній Африц було створено Раду згоди (Бенін, Кот д'Івуар, Буркіна Фасо, Нігер та з 1966 р. — Того). В результаті інтегра­ційних заходів країни-члени налагодили безмитну торгів лю товарами місцевого виробництва, розпочали здійс­нення програми з організації міждержавних перевезень спільну підготовку кадрів. У межах цієї організації ство рено економічне співтовариство зі скотарства та вироб ництва м'ясопродуктів, інші сільськогосподарські об'єд нання (виробництво томатів, зберігання зернових). Прі Раді згоди діє фонд допомоги та гарантування позик зг рахунок членських внесків та іноземних позик.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 7 Система міжафриканських відносин

об'єднання охоплювало колишні французькі колонії й ви­никло на основі Митного союзу держав Західної Африки (ЮДЕАО), створеного 1959 р. Головні завдання КЕАО; здійснення економічної інтеграції, розвиток інфраструк­тури держав-членів, прискорення процесу індустріаліза­ції, розвиток торгівлі. В перспективі передбачалося вста­новити єдиний митний тариф, забезпечити вільне пере^ міщення в межах співтовариства робочої сили та капіталу; Незабаром після створення організації було дозволено вільне переміщення в межах союзу сировинних товарів; вироблених у країнах-учасницях. Вищий орган КЕАО — Конференція глав держав та урядів. Виконавчий орган — Рада міністрів, де кожний учасник представлений двома міністрами. Штаб-квартира організації перебуває в Уага­дугу (столиця Буркіна-Фасо). Аналогічною є структура керівних органів інших субрегіональних організацій. У системі КЕАО діє Центральний банк держав Західної Африки, що становить спільну емісійну інституціїо для держав—членів КЕАО. Всі вони, крім Мавританії, вхо­дять до Західноафриканського валютного союзу. КЕАО виконує і політичні функції. В червні 1977 р. на конфе­ренції глав держав та урядів цієї організації було під­писано Договір про ненапад і сприяння у сфері оборони. Особливе місце серед міжафриканських інтеграцій­них утворень посідає субрегіональна організація Економічне співтовариство західноафриканських країн (ЕКОВАС), ство­рена 1975 р. До неї увійшли 16 молодих держав, які в минулому належали різним метрополіям: Бенін, Кот д'Іву-ар, Гвінея, Буркіна-Фасо, Малі, Мавританія, Нігер, Сене-: гал, Того — франкомовні; Гамбія, Гана, Ліберія, Нігерія; Сьєрра-Леоне — англомовні; Гвінея-Бісау, Кабо-Верде -португаломовні. Загальна чисельність населення країн цього об'єднання в 1980 р. становила 140 млн чоловік. Згідно зі статутом співтовариство має на меті коор­динувати економічну політику, забезпечити вільне пере­міщення капіталів та робочої сили, скасувати протягом 15 років митні кордони в межах організації (тобто до 1990 р. — це завдання не виконане). Найвищий орган об'єднання — Конференція глав держав та урядів, що скликається один раз на рік. Виконавчий орган — Рада міністрів, що збирається двічі на рік. Постійним адміні­стративним органом є Виконавчий секретаріат (Лагос,

468

Нігерія). Статутом передбачено навіть введення един валюти. ЕКОВАС має ряд комісій, Фонд співробітницті компенсації та розвитку (місцезнаходження — Лой Того). Фонд, як і інші подібні установи, фінансується рахунок внесків держав-учасщщь, а також зовнііш джерел. 60 % внесків цього фонду належать Нігерії та К д'Івуар. ЕКОВАС притаманні дві риси: домінування в н Нігерії та виконання військово-політичних функцій що, держав-членів, включаючи направлення туди міжафр канських збройних сил, що певним чином зачіпає ко: петенцію ОАЄ.

В Північній Африці для здійснення економічної інт рації в 1964 р. була створена Консультативна комісія кр Магрибу у складі Алжиру, Марокко, Тунісу та Лівії (< тання вийшла з комісії через чвари з іншими учасг ками). Комісія не ставила за мету створити митний сої а зосереджувалась на здійсненні конкретних проектів. Своєрідним об'єднанням є Спільна Афро-Маврикійа організація (ОКАМ), яка була створена в 1965 р. і ді змінювала назву. її члени — Бенін, Кот д'Івуар, Буркі] Фасо, Маврикій, Нігер, Руанда, Сенегал, Сейшельс острови, Того, ЦАР. Мета ОКАМ — співробітництво ради прискорення економічного, соціального, технічні та культурного розвитку. В зовнішньополітичному пл ОКАМ орієнтується на Францію. Політична доля цы об'єднання виявилася складною. Попередниця ОКАМ Спільна Афро-Малагасійська організація (так об'єднаї

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 7 Система міжафриканських відносин

називалося в 1965—1969 pp.) підтримала режим Чомбе Конго (Заїр), відмовилася засудити агресію Ізраїлю щ Єгипту в 1967 p., що суперечило позиції ОАЄ. 4ef міждержавні суперечності в різні роки з організації! вийшли Мавританія, Конго та Заїр, Камерун, Чад, Мада-І гаскар, Габон. Аби уникнути остаточнбго розпаду, сан країн у серпні 1974 р. в м. Банті (столиця ЦАР) рішення припинити політичну діяльність. Після цьог організація зосередилася на економічних, соціальних Щ культурних проблемах (зокрема, на здійсненні проектіш підготовки програмістів). '

Існують кілька загальноафриканських економічних | установ. Найважливіша з них — Африканський банк роз-, \ витку (АБР), що перебуває в м. Абіджан (Кот дТвуар). У З 60—70-ті роки це був суто африканський банк на відміну ] від аналогічних азіатських та латиноамериканських уста-' нов. У першій половиш 80-х років, аби збільшити бан­ківські фонди, до банку було прийнято 24 неафриканські держави (кількість африканських — 50). Найголовніші З них — США, Японія, ФРН, Франція, Канада, Велико-і британія, Італія. Капітал банку становив 6,3 млрд доларів; Африканським країнам належала 1/3 цієї суми, неафри-> канським — 2/3. Банк надає позики лише країнам-чле-> нам для виконання національних та регіональних проек­тів розвитку. При цьому до 65 % позик направляються на розвиток інфраструктури. Кредитується також розвиток! приватного сектора. Процентна ставка АБР за позиками; нижча, ніж в інших валютно-кредитних інституціях. Го-; ловними отримувачами кредитів були Марокко, Туніс,' Заїр, Єгипет, Кенія, Уганда, Гана. , ■

При вступі до АБР держави одночасно повинні статгі] членами АФР, який фінансує здійснення проектів роз-ч витку та надання технічної допомоги. Переважну частину! позик та безвідплатних субсидій АФР отримували й отри-1 мують найменш розвинуті країни—члени АБР, чий ВНІЇ | на душу населення менший за 510 доларів США на рік.

470

Важливим і досить своєрідним кроком стало створен ня в 1973 р. Арабського банку економічного розвитку Аф рики (АБЕРА), вкладниками якого є країни—члени Ліп арабських держав, а одержувачами кредитів — країні Тропічної Африки. Акціонерний капітал банку в 1978 р становив 740 млн доларів СІЛА АБЕРА, до якого вхо­дить 17 арабських країн, керує діяльністю Спеціальноїх фонду допомоги Африці (СААФА), створеного для залу чення додаткових фінансових ресурсів. З 1978 р. всі ре­сурси фонду об'єднані з капіталом АБЕРА Його найбіль­шими акціонерами є Саудівська Аравія, Лівія, Кувейт Ірак. Первісно завдання банку полягали в частковій ком­пенсації втрат африканських країн від зростання світовю цін на нафту та нафтопродукти й зміцненні на цій основ: економічних та політичних відносин між арабським! країнами—членами ОПЕК і країнами Тропічної Африки Незабаром діапазон дій банку розширився.

Співробітництво між окремими африканськими краї­нами набрало різноманітних форм. Угоди про економічне співробітництво укладаються насамперед між сусідніми країнами (Нігер—Лівія, Нігерія—Нігер, Зімбабве—Мо­замбік тощо). Для виконання угод створюються постійні змішані комісії. Важливою формою співробітництва є здійснення спільних проектів у сферах транспорту, енер­гетики, промисловості. Перевага надається інфраструк-турним проектам (транспорт, енергетика). Завдяки ство­ренню міждержавних організацій електростанції в районі Кіліманджаро (Танзанія) забезпечували електроенергією регіони сусідніх країн. ГЕС Східної провінції Заїру ви­робляла енергію для Руанди та Бурунді. Згідно з угодами від ГЕС Акосомбо в Гані прокладені лінії електропередач до Беніну й Того. Органом здійснення цього проекту трьох країн є Співтовариство з розвитку електроенер­гетики.

Співробітництво в розвитку транспорту дає змогу, зо­крема, прокладати залізниці та автомобільні дороги, які

471

РООЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

сгшюлучають сусідні країни. Практикується також спільне бу^дівництво промислових підприємств.

У 60—70-ті роки був нагромаджений значний досвід співробітництва у згаданих сферах. Ось деякі приклади. Гв вінея і Сенегал уклали 18 угод про торговельно-еконо-мі^ічне співробітництво, Зімбабве й Мозамбік — сім угод пр-оо співробітництво в розвитку зв'язку, повітряного й на-лземного транспорту, енергетики, торгівлі й банківської сп-^рави. Танзанія і Руанда здійснювали спільні транспорт­ні проекти. Заїр і Ангола підписали фінансову угоду про ро-«звиток взаємної торгівлі, а також угоду про співробіт-ншнцтво в розвитку рибальства, транспорту та морського сущщоплавства. В 1972 р. було створено Африканський сож:лоз залізниць, який розробляє проекти й координує бу-дінвництво залізниць. Значним досягненням стало завер-ше^ння в 1967 р. будівництва залізниці Танзам між Тан-заьжією і Замбією.

Для задоволення внутрішніх потреб спільними зусил-лянгми країни Тропічної Африки будують промислові під-прх-иємства. В Того були побудовані цементні заводи за учзастю Кот д'Івуар та Гани, в Беніні — за участю Нігерії. В ЖКот д'Івуар за підтримки Нігерії та інших західноафри-кашнських країн споруджено асфальтовий завод, у Чаді за участю Камеруну — текстильну фабрику, в Беніні спіль­но з Нігерією — цукровий завод. Спільними зусиллями афі«риканські країни в 70-ті роки збудували ряд нафтопе­реробних заводів: у Кот д'Івуар (6 % акцій підприємства нагаїежить Буркіна-Фасо, решта — Кот д'Івуар) перероб-ляоється нафта з Нігерії (2 млн т на рік); у Нігерії збудова­но нафтохімічний завод за участю Кот д'Івуар; у Того — наофтопереробний завод на нігерійській та лівійській насзфті.

Міцніло співробітництво африканських країн у галузі сіюгьського господарства, і не тільки між сусідами. Напри-кл^ад, згідно з угандо-ліберійською програмою співробіт-нижщгва Ліберія допомагає Уганді в розширенні плантацій кау^чуконосів і рису, а Уганда Ліберії — у вирощуванні ка^и, виробництві цукру, розвиткові тваринництва.

Об'єктами співробітництва стало спільне освоєння ба-сеййнів річок та озер, розвиток судноплавства. В першій похоїовині 60-х років були створені: Комісія країн басейну р. І Нігер (1961), Комісія басейну о?. Чад (1964), Органі-

47S2

зація для освоєння басейну р. Сенегал. Країни, території яких поширюються на береги найбільших озер (Чад та ін.), спільними зусиллями розвивають на них судноплав­ство.

Проте, за всіх успіхів співробітництва африканських країн, будівництво спільними зусиллями підприємств об­робної промисловості не дістало розвитку в означені ро­ки. А через специфіку економіки африканських країн їхніми головними партнерами були й залишаються краї­ни Заходу, насамперед колишні метрополії.

Економічна комісія ООН для Африки

Цей орган ООН, створений 1958 р., відіграє важ­ливу роль у справі зміцнення економічного спів­робітництва та інтеграції в Африці. Комісія є

провідним центром координації економічної політики африканських держав та розвитку їхнього співробітниц­тва. Вона тісно взаємодіє з ОАЄ. ЕКА проводить дослід­ження економічних та технологічних проблем розвитку й розробляє рекомендації державам-членам. З ініціативи ЕКА. територія Африки в 60-ті роки була поділена на субрегіони. На кінець 70-х років таких субрегіонів налічу­валося п'ять: північний, західний, центральний, східний та південний. У кожному субрегіоні були створені Міждер­жавні програмно-оперативні центри (МЮЛПОС), які координували інтеграційну роботу в субрегіонах: для Пів­нічної Африки — в Танжері (Марокко), для Західної — в Ніамеї (Нігер), для Центральної —в Яунде (Камерун), для країн Східної та Південної Африки — в Лусаці (Замбія). Був також створений центр для країн басейну Великих озер у Гісеньї (Руанда). ЕКА займається широким колом проблем: це питання соціально-економічної стратеги країн Африки, розвитку сільського господарства, промисловос­ті, енергетики, транспорту, торгівлі, фінансів, зв'язку та туризму. Вона також координує діяльність у галузях освіта