Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

чином своє невизнання законності існування Держави Ізраїль. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами §ули встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію ООН.

Отже, головним наслідком першої арабе-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулю­вання — однієї з ключових проблем післявоєнних між­народних відносин.

окупації Ізраїлем значної частини території палестин­ської держави;

роз'єднаності арабських країн, поділу між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави;

втручання наддержав, які змагалися за втягненії» цього регіону у свої сфери впливу:

Внаслідок арабе-ізраїльсБКОЇ війни 1948—1949 pp. понад 900 тес. палестшщів стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії ООН добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням FA ООН, не мали уемщ. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала єаої повноваження. Згідно з рішенням ООН було створена спеціальне Агентства Об'єднаних Націй з надан­ня допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА).

• Троїста агресія проти Єгипту

Головний зміст шштичжш) життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну нерівноправного англо-єгипетського-договору 1936 р. Вона набрала форми партизанської війни проти англійської військової присутності.

427

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобі­гаючи зміцненню в Єгипті позицій СІЛА або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного вре­гулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміц­ненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало нега­тивну реакцію з боку СІЛА і Великобританії.

Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатко­вано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреч­чиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асу­анської греблі з метою зрошення засушних земель і спо­рудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть на­дані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівниц­тва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер не забарився з відповіддю. Виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він зая­вив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобри­танії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. СІЛА,

428

заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Велико­британія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція на­правила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

Уряд СІЛА розцінив украй непопулярну у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки ООН обговорювався американ­ський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикорис­тання сили франко-англійською стороною. Однак Ве­ликобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ьраїль продовжували роз­гортати бойові дії. Аншо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александры та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні на­слідки, до яких може призвести продовження інтервенції. В посланні до англійського прем'єр-міністра вказувалося на можливість застосування сучасної, особливо ракетної, зброї, зокрема зазначалося, що «війна в Єгипті може перекинутись на інші країни й перерости в третю світову війну». Далі констатувалося, що Радянський Союз пере­йнятий рішучістю «з допомогою застосування сили за­вдати нищівного удару агресорам і відновити мир на Близькому Сході». В ноті, адресованій Ізраїлю, порушу­валося питання і про саме існування цієї держави.

Через 22 години після вручення послань радянською уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.

7 листопада 1956 р. Генеральш Асамблея ООН 64 го­лосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипет­ської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

8 ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.

Провал троїстої агресії мав велике міжнародне зна­чення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авто-

430

ритет Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став визнаним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве­ликобританії й Франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — СІЛА і Радянського Союзу.

5 січня 1957р. у щорічному посланні до конгресу США президеж запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як ^доктрина Ейзенхауерв». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в разі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауе-ра», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзен-хауера».

СРСР зміцнив свої позиції в регіоні. Він забезпечував фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР гвдписали угоду про економічне й технічне співробітництво.

Війна етимуяїовала доцентрові тенденції в арабському світі. 1 лютого 1958р. буяй підписана угода про об'єднан­ня Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення: ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на права* федерації.

Великобританія виявила активність у створенні об'єд­нання монархічних режимів, де при владі перебувалі представники династії Хашимшв,

14 лютого 1958 р. було проголошено створенш Хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії За вимогою Лондона головою федерації став король Граю Фейсал II, прем'єр-міністром — Hyp і Саїд. Таким чином головна роль у цьому союзі відводилася Іраку Саудівській Аравії також було запропоновано вступити ] федерацію. Вона відмовилася і заявила про нейтраліте' щодо ірако-йорданського союзу й ОАР.

Федерація виявилася нежитгєстійкою. Військово-по літична інтеграція, координація зовнішньополітичної ді яльності й економічне Співробітництво просувалися дуж мляво.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Іракський режим бачив у федерації засіб абсорбції Йорданії, що загострювало ірако-йорданські супереч­ності.

Посилювався революційний рух у Лівані. Під час війни 1956 р. уряд Лівану відмовився розірвати дипло­матичні відносини з Францією. Ліван визнав «доктрину Ейзенхауера». Курс уряду викликав широкий рух протес­ту, до якого були втягнуті широкі верстви населення. В травні 1958 р. в країні вибухнула гостра політична криза, загальний страйк переріс у повстання.

Режим президента К. Шамуна звернувся по допомогу до СІЛА. Вашингтон направив до берегів Лівану кораблі 6-го американського флоту. Водночас було вирішено ви­користати механізм Багдадського пакту. Нарада військо­вої комісії Багдадського пакту ухвалила рішення про на­дання допомоги урядові Лівану. Іракський уряд почав вербувати «добровольців» для вирядження в Ліван.

Це прискорило революційний вибух у самому Іраку. Військові частини, що готувалися для відправлення в Ліван, повернули зброю проти монархічного режиму. 14 липня 1958р. штурмом був здобутий королівський палац, король Фейсал та всі члени королівської сім'ї загинули. Згодом така ж доля спіткала й колишнього прем'єр-мі­ністра Нурі Саїда.

Президент Лівану й король Йорданії звернулися до СІЛА і Великобританії з проханням про допомогу.

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси­лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. СІЛА зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантовано­му й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході висту­пив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Вели­кобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створю­вав власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

Невирішеною залишалася палестинська проблема, тривав процес формування палестинського руху опору (ПРО).

У лютому 1966 р. до влади в Сирії прийшла Партія арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вона проголосила курс на будівництво соціалізму і всебічний розвиток відносин з СРСР. Сирія, як і Єгипет, активно використовувала палестинський фактор для зміцнення своїх позицій в арабському світі, надавала військову та фінансову підтримку створеній 1964 р. Організації визво­лення Палестини (ОВП). Ця організація розпочала парти­занські операції проти Ізраїлю з території Сирії. Ізраїль вдався до акцій покарання щодо Сирії.

7 квітня стався прикордонний інцидент між Ізраїлем і Сирією на Голанських висотах з участю артилерії, танків та літаків. Зав'язався повітряний бій над Дамаском, у якому було збито шість сирійських літаків. 16 квітня ізраїльські літаки порушили повітряний простір Єгипту.

433

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

У травні 1967 р. в Москві перебувала єгипетська делегація на чолі з головою парламенту А. Садатом. Го­лова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорний пере­дав йому інформацію радянської розвідки про те, що Ізраїль сконцентрував свої війська на кордоні з Сирією і має намір завдати удару по цій країні в період між 18 і 28 травня. (Як з'ясувалося згодом, ця інформація була помилковою.)

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 p., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Єме­ну, Лівії та Судану.

В травні 1967 р. Єгипет прийняв рішення про підси­лення сінайського угруповання військ і призов резервістів. Але у випадку загострення обстановки єгипетські війська не могли ввійти в зіткнення з супротивником, бо в прикордонній смузі згідно з; угодою про^ припинення вогню з 1956 р. дислокувалися Надзвичайні сили ООН {Ъ 400 солдатів — норвежців, шведів, югосяавів, індійців, бразильців та канадців). Єгипетське командування звер­нулося до Генерального секретаря ООН У Тама з ви­могою відведення цих військ від кордону. Але він дав наказ зовсім їх вивести.

Протягом п'яти днів війська ООН покинули Єгипет, а ясні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сїнаю військ ООН і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була корот-

кою, майже блискавичною й дістала назву «шестиден­ної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові літаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю пере­йшли в наступ і окупували найважливіші стратегічн: райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські ви­соти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки ООН 6, 7 і

9 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізра­їльська армія продовжувала бойові дії.

Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припи­нити воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я

10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, ще в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншим» миролюбними країнами вживе необхідних заходів дда припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відно­сини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії : одною зі сторін конфлікту.

Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

На засіданнях Ради Безпеки ООН у жовтні 1967 р Радянський Союз наполягав на негайному виведенн ізраїльських військ з окупованих територій без укладати миру з Ізраїлем. СІЛА, Канада та ряд інших країн до­тримувалися думки, що укладення миру має бути попе­редньою умовою виведення ізраїльських військ. Дискусі* зайшла в глухий кут, і її було відкладено.

В листопаді 1967 р. дискусія відновилася, але Ра­дянський Союз залишався на попередніх позиціях. Тод Великобританія запропонувала компромісний проект ре­золюції, який і було прийнято. 22 листопада 1967 р. Раде Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конф­лікту. В преамбулі резолюції вказувалося на «неприпус­тимість набуття території шляхом війни». В резолюці викладалися основні принципи врегулювання: виведеню ізраїльських військ зі всіх окупованих територій; припи­нення стану війни між арабськими країнами й Ізраїлем забезпечення свободи судноплавства по міжнародник водних шляхах; досягнення справедливого врегулюванні проблеми біженців; забезпечення територіальної недотор канності й політичної незалежності кожної держави і Даному регіоні.

43І

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Радянський Союз охарактеризував дії Ізраїлю як «акт неприхованої агресії». Уряди і громадськість країн Заходу розцінили ці події інакше, і в резолюції Ради Безпеки ООН № 242 слово «агресія» було відсутнє.

Червнева війна 1967 р. завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Сінайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія). Внаслідок цієї війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. чоловік (до початку війни 1967 р. — 1 344 тис).

До перемоги Ізраїлю, поряд з раптовістю нападу, осна­щеністю ізраїльської армії сучасним озброєнням, кращою підготовленістю до ведення бойових дій, взаємодією з розвідувальними органами СІЛА і НАТО, спричинилися слабкі й недостатньо скоординовані дії Єгипту, Сирії та Йорданії, зумовлені як об'єктивними причинами, так і суб'єктивними помилками керівництва.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подо­лання економічних труднощів, викликаних війною й оку­пацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

Проблема близькосхідного врегулювання має кілька тісно пов'язаних один з одним аспектів. Перший аспект — національний, або палестинський, стосується питання національного самовизначення палестинського народу.

Т є м а 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Маючи на меті відновити свій авторитет в арабському світі, Радянський Союз розпочав масовані поставки оз­броєнь у цей регіон. Протягом двох років єгипетська ар­мія була відновлена. У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на Сінаї. Але Ізраїль знищив артилерію Єгипту й установив контроль над його повіт­ряним простором. На прохання Г. А. Насера для захисту повітряного простору Єгипту туди було направлено близько 15 тис. радянських військовослужбовців.

Зміцнювалися радянські контакти з Організацією визволення Палестини.

Боротьба палестинського народу має тривалу історію. Можна виділити кілька етапів розвитку палестинського руху опору.

437

Тема в Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Єгипту була підписана Каїрська угода. Збройні затони? ОВП залишили Йорданію і перейшли в Ліван, що каталізатором початку громадянської війни в цій края»: 1975 р.

Відбулися зміни і jb політиці Єгипту щодо східного врегулювання. С

Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. ирезидец- \ том Єгипту став А. Садат. Спершу він продовжив полі-» тику співробітництва з СРСР. 27 травня 1971 р. в Каїрі був підписаний Договір про дружбу і співробітництво міом Єгиптом і СРСР.

Водночас вживалися заходи, спрямовані на зближення зі США. Єгипетсько-американські контакти здійєнк»-вашєя по двох каналах: офіційно — між відомствами закордонних справ і неофіційно — між розвідками дао* країн.

У червні 1972 р. Єгипет відмовився від послуг радянсь­ких військових фахівців, але продовжував отримувати радянську військову допомогу.

Готуючись до нової війни на Близькому Сході, А. Садат прагнув зробити Ш обмеженою. Про це не була поінформована Сирія, незважаючи на створення об'єдна­ного військового командування.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на схщний берег Суеиького каналу й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов­тня єжипетські війська здобули Сінай. Сирійсвка армія просунулася на Голаиських висотах, визволила місто Ку-нейтру.

В хода «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним силам Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

Ефективно використовувалася арабськими країнами тафтова зброя». 17 жовтня 1973 р. на зустрічі країн— членів ОПЕК у Кувейті було прийняте рішення про ско-