Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

зацією стала Касабланська група, яка вперше в історії] об'єднала держави чорної та арабської Африки, — Гу^ Гвінею, Малі, Марокко, ОАР (сучасна АРЄ) та Лівію. В| ній брав участь Тимчасовий уряд Алжирської Республіки! (це ще був період збройної боротьби алжирського народу І за незалежність). Після створення Організації африкан-t ської єдності (ОАЄ) це угруповання саморозпустилося і] його учасники ввійшли до нової організації. Хартія Ка~| сабланської групи передбачала не тільки політичне, еко-? | номічне, а й воєнне співробітництво заради ліквідації к<ь| лоніалізму. Слід ще раз підкреслити, що ліві, більш ра-| дикальні уряди, на відміну від їхніх опонентів, готові буті ли йти на суттєві обмеження національного суверенітету,'! що підривало їхній авторитет у власних країнах.

Отже, на початку 60-х років більшість країн Афрі-вже входила в ті чи інші субрегіональні організації. Тод стало очевидним, що існує багато проблем, які потребі ють загальноконтинентальної єдності африканських країн з вироблення єдиних позицій, а отже створення єдиної, всього континенту організації. Для цього необхідно бу примирити Касабланське угруповання (шість держав) Афро-Мальгаський союз. Ситуація ускладнювалася що в суперництво цих двох організацій втрутилися веі держави.

Радянський Союз активно підтримував Касабланськ угруповання як прогресивну й антиімперіалістичну, його погляд, силу. Заходу ж більш до вподоби був Афї Мальгаський союз.

У підсумку низки зустрічей представники африкан| ських держав досягнули домовленості провести загально африканську конференцію, яка б об'єднала два згада угруповання й створила єдину міжнародну організації африканських держав. Ось так було прокладено нелег шлях до створення Організації африканської єдності конференції глав держав та урядів усіх африканських де{ жав (на той час їх налічувалося 31) в столиці Ефіоп Адцис-Абебі. День проголошення створення ОАЄ відто| відзначається як день Африки. Основоположним принц» пом цього об'єднання став принцип суверенітету коо країни й невтручання у внутрішні справи один одного. Го ловними цілями ОАЄ були проголошені: зміцнення ності й солідарності африканських держав, захист сувеї

452

Тема 7 Система міжафриканських відносин

Згідно зі статутом ОАЄ участь у Русі неприєднання Неодмінною для всіх держав-членів. Але ОАЄ — не нал Державний союз із обов'язковими рішеннями, а консуль тативна організація. Бюджет ОАЄ складається з внескі

45

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Створення ОАЄ стало віхою в історії Африки й народних відносин у цілому. Це було видатним досягнені ням з точки зору практики створення міжнародних орга^ нізацій. Європа століттями йшла до формування заі ноконгинентальних організацій, в Азії такої організаі взагалі немає. Свідченням авторитету, здобутого ОАЄ, статі ли її досягнення в підтримці та захисті антиколоніальної! визвольної боротьби народів Африки, а також повнова-1 ження, які визнала за ОАЄ Організація Об'єднаних Нагі цій. Невдовзі після свого створення ОАЄ вдалося переко-І нати Об'єднані Нації визнати визвольну боротьбу закоиті ною і надати визвольним рухам статус спостерігача ООН. У 1963 р. Асамблея ОАЄ створила африканську! групу в ООН з метою співробітництва з цією органіг| зацією. Ця група має свій апарат, що складається з динаційної ради й виконавчого секретаріату, до якого! входять усі постійні представники африканських країн і І ООН. Секретаря призначає координаційна рада. ОАЄ| має в ООН статус постійного спостерігача. Більше того,; на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1965 р. було З прийнято рішення про встановлення співробітництва між j ООН і ОАЄ. Згідно з цим рішенням Генеральний секре­тар ООН запрошує для участі в роботі ГА ООН як спо­стерігача Генерального секретаря ОАЄ, а Генеральний^ секретар ООН запрошується як спостерігач на сесії Асамт блеї глав держав та урядів ОАЄ. В 1973 р. була створена ■ африканська група в європейському центрі ООН у Же­неві, а в 1978 р. — африканська група при ЄС у Брюс- І селі.

ОАЄ призначає (як правило, на засіданнях Ради мі­ністрів) спеціальних представників для порушення в ООН того чи іншого питання, сприяння ухваленню орга­нами ООН загальноафриканських рішень та документів, узгодження кандидатур від Африки на керівні посади в ООН. ОАЄ також направляє спеціальні місії в ті чи інші; країни світу для переговорів, дає доручення диплома­тичним представникам країн—членів ОАЄ в неафрикан-ських країнах.

454

• Розвиток політичних відносин між африканськими державами в 60—70-ті роки

Ускладнював ситуацію і поділ країн Африки на дві групи: з одного боку, переважна частина країн конти­ненту, з іншого — група країн «соціалістичної орієнта­ції», що мали особливо тісні, в тому числі й військово-політичні, відносини з СРСР (Ефіопія, Ангола, Мозам­бік, Алжир).

За таких непростих обставин країнам Африки все я удалося виробити норми поведінки, які забезпечувала співробітництво та спільний пошук шляхів розв'язанш назрілих проблем. Так, стало правилом, що ОАЄ та ї члени зосереджувалися на питаннях, щодо яких можне було дійти згоди, й уникали питань, що викликали супе­речки, оскільки це блокувало роботу всіх органів ОАЄ Таких гострих проблем у 70-ті роки постало чимало 1975—1976 pp. — криза в Анголі та питання перебуванні там кубинських військ, коли одні держави це схвалювали а інші засуджували; 1977—1978 pp. — проблема май бутнього Західної Сахари, коли переважна більшість дер-

45J

жав—членів ОАЄ відмовилася брати участь у надзвичай­ній Асамблеї ОАЄ з питань Західної Сахари (проблема виникла після того, як 1975 р. Іспанія заявила, що більше не вважає її своєю колонією); 1977—1978 pp. — війна між Сомалі й Ефіопією.

У всіх означених ситуаціях ОАЄ відмовлялась обгово­рювати питання з точки зору визначення винуватця й зосереджувала свої зусилля на врегулюванні проблеми. Навіть в ООН представник ОАЄ утримується при голосу­ванні або залишає залу засідань, якщо держава—член ОАЄ не згодна з рішенням, у якому зацікавлена вся Аф­рика.

Наприкінці 60-х років перед африканськими країнами постала гостра проблема найманства й надання притулку біженцям, оскільки держава, що надає притулок, могла формувати з них військові загони найманців для вторг­нення до їхніх країн з метою створення маріонеткових режимів. В 1969 р. Асамблея ОАЄ ухвалила конвенцію з проблеми біокенців (набрала чинності наприкінці 1973 p.). Вона фіксує право надавати політичний притулок і під­креслює, що надання такого притулку не є недружнім актом відносно будь-якої африканської країни. Разом з тим держава, що надала притулок, не має права вико­ристовувати біженців з політичною метою, а самим бі­женцям забороняється вести ворожу діяльність щодо будь-якої африканської держави—члена ОАЄ. Біженці мають перебувати в глибині території держави, що їх прийняла. Завдяки цій конвенції Ангола та Заїр наприкінці 70-х років поліпшили свої відносини.

Специфічною рисою зовнішньої політики африкан­ських країн було і є те, що вона спрямовувалася насампе­ред за межі континенту, головні її об'єкти — країни Заходу, здебільшого колишні метрополії, та міжнародні організації. В 70-ті роки багато африканських країн на­віть не встановлювали між собою дипломатичних від­носин. У 1973 p., коли в Африці налічувалося вже понад 40 незалежних держав, лише 19 з них мали дипломатичні відносини на рівні послів з Ефіопією, де перебуває штаб-квартира ОАЄ; 18 — із Нігерією, 22 — із Заїром, 10 — із Танзанією. Наприкінці 70-х років розвиток двосторонніх відносин африканських держав прискорився, але вони поступалися аналогічним відносинам країн Африки з За­ходом.

456

З перших днів свого існування ОАЄ відігравала дуж велику роль у виробленні спільної політики й вєдєнї спільної боротьби африканських держав за ліквідацію кс лоніальної системи. В 60—70-х роках особливу увагу ОА< приділяла ліквідації португальської колоніальної імперії Африці (Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеле ного Мису — сучасна Кабо-Верде), звільненню Зімбабв* Намібії та ліквідації расистського режиму в ПАР. Урешті решт ці завдання були вирішені. Португальські колон стали незалежними: Гвінея-Бісау — 1973 p., Кабо-Верд* Ангола, Мозамбік — 1975 р. У 1980 р. Зімбабве і в 1990 і Намібія здобули незалежність. У 1994 р. впав расистськи режим у ПАР. Протягом 60—70-х років ліквідація коло ніалізму та расизму становила головну мету діяльнос: ОАЄ. Прагнення до її досягнення було головним стим> лятором налагодження політичного співробітництва і взаємодії між африканськими країнами. По суті справ ОАЄ та її органи компенсували здебільшого дуже низі кий рівень двосторонніх політичних відносин між афри ганськими державами.

Важливий чинник у діяльності ОАЄ і в розвитку все бічного співробітництва між державами Африки в 60-70-ті роки становила необхідність збереження миру н африканському континенті загалом і в кожній окремі країні. Відразу ж після досягнення незалежності (Белі гійське Конго) або через кілька років після цього афря канські країни ставали жертвами збройних конфлікті (нагадаємо, що вони поділяються на два головні види -міждержавні збройні конфлікти й громадянські війни Типовим при цьому було втручання західних держав, ш самлеред колишніх метрополій, зокрема з метою змії нення своїх позицій.

ОАЄ відігравала активну роль у миротворчому процеї в Африці. Першим дуже серйозним випробуванням дл неї став конфлікт у Бельгійському Конго (згодом РеспуС ліка Заїр), який виник задовго до створення ОАЄ. Кол 30 червня 1960 р. була проголошена незалежність Белі гійського Конго, то відразу з'ясувалося, що в країні бр< кує людей з вищою освітою для створення уряду й упраї ління державою. Партії, що почали виникати в 50-ті рс ки, створювалися за етнічним принципом і представлял інтереси верхівок різноманітних племен. За політичним

45

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Якщо Лумумба та його партія були прихильні централізму й противниками привілеїв білих поселені, та європейського домінування, то Касавубу обстоюва*; федерацію або конфедерацію та мав прозахідну орієн-й тацію. '-"і

5 липня 1960 р. в столиці Леопольдвілі повстали сол-^ дати, обурені надзвичайно високими окладами бельгій­ських офіцерів у конголезькій армії. У відповідь бельгійські морські піхотинці відкрили вогонь. їхня чисельність У країні після початку повстання була збільшена. Завдяки поступкам уряду повстання припинилося, але криза не! вщухала. Найбагатша провінція Катанга (Шаба) 11 липня] 1960 p. проголосила незалежність, очолив її Моїз Чомбе: ] Фактично незалежними стали Східна провінція на чолі з \ прихильником П. Лумумби Антуаном Пзенгою, якого щд-' тримували прокомуністичні елементи, а також провінція І Касаї на чолі з королем Калонджі. У вересні 1960 р внаслідок перевороту владу в столиці захопив полковник Мобуту. Взимку 1960—1961 pp. вплив прокомуністичних j елементів зменшився, але Гана та Гвінея продовжували] допомагати Гізензі, оскільки вважали, що він один спро­можний упоратися з економічною та політичною дезінте- , грацією. П. Лумумба спробував пробратись у Стенлівіль] (Кісангані) до А. Гізенги, але його було схоплено, переда­но людям М. Чомбе, а ті його 17 січня 1961 р. вбили. Після цього за допомогою Заходу Касавубу повернувся до влади. ООН приступила до реорганізації збройних фор­мувань центрального уряду, щоб перетворити їх на на-і ціональну армію під африканським цивільним контро-. лем. В країні за допомогою Заходу було сформовано кабі- | нет Сіріла Адули, прихильника Касавубу, а віце-прем'є-ром призначено Антуана Гізенгу. Уряд, позбавлений під- \ тримки фактично незалежної Катанги, почав зазнавати]

458

тиску з боку прокомуністично налаштованих прихи ників Гізенги — Партії африканської солідарності, і діяла спільно з прибічниками антибілого тероризму, січні 1962 р. А. Пзенга та його прихильники були ви дені з уряду.

Подальший перебіг подій позначився спробами урі встановити свою владу в усій країні і загостренням на основі громадянської війни. Наприкінці 1962 р. війсї ООН та війська уряду Адули розбили сили Чомбе в ] танзі. Сам Чомбе втік за кордон. В 1964 р. Бельгія СІЛА допомогли йому стати прем'єр-міністром, оскілі сподівались, що він зможе придушити будь-який о владі.

ОАЄ відіграла активну роль у припиненні цієї скл ної кризи. 21 африканська країна висунула вимогу ск. кати спеціальне засідання Ради Безпеки для обговореї питання про Конго. І це обговорення, всупереч шроті західних держав, відбулося в грудні 1964 р. Під час об ворення представники Гани, Конго (Браззавіль), М; Гвінеї, Марокко, Танзанії вимагали припинити зброї втручання Заходу в Африці. 22 грудня 1964 р. ОАЄ ріш засудила збройну інтервенцію в Конго. Значною мір під тиском африканських держав ЗО грудня 1964 р. Я Безпеки ухвалила резолюцію, в якій усім державам про: нувалося утримуватись від втручання у внутрішні спр; Республіки Конго й ставилася вимога вивести інозе] війська. Справа в тому, що коли в серпні 1964 р. підтримки Заходу президент Касавубу призначив лід сепаратистів Катанги М. Чомбе прем'єр-міністром, у кра знову повернулися бельгійські радники та офіцери конголезькій армії з'явилися загони білих наймані Слід особливо підкреслити, що відповідальність за ви нання цієї резолюції покладалася на ОАЄ. Жодна реї нальна організація такого права не отримувала.

Це вторгнення було відбите конголезькою армієк допомогою африканських держав. Велику роль вадігр

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 7 Система міжафриканських відносин

підрозділи ефіопської авіації, виряджені до Конго, а та­кож власті Алжиру, котрі ЗО червня 1967 р. заарештували Чомбе, який з групою найманців прямував до Конго для участі в новій інтервенції. М. Чомбе помер в Алжирі

1969 p., перебуваючи під арештом.

Незабаром весь Захід активно почав підтримувати уряд Мобуту. Коли в Заїрі (так із 1971 р. стала називатися країна) в березні 1977 p., а потім у 80-х роках у провінції Шаба (колишня Катанга) та в інших містах неодноразово спалахували повстання, Франція, Бельгія, а також СІЛА допомагали урядові Мобуту в їхньому придушенні.

Якщо в колишньому Бельгійському Конго громадян­ська війна являла собою боротьбу за владу тих чи інших сил, що ускладнювалася сепаратистськими рухами, то гро­мадянська війна в Нігерії в 1967—1970 pp. була породжена спробою відокремлення Східної, економічно розвинутої провінції, яку сепаратисти проголосили республікою Біаф-ра. В цьому регіоні розташовані основні нігерійські за­паси нафти. До громадянської війни країна була підведе­на попереднім перебігом подій. У1966 р. в Нігерії стався перший за роки незалежності військовий переворот і до влади прийшов генерал Агіш-Іронсі, що належав до схід­ної народності ігбо. Саме представники ігбо почали посі­дати тоді державні пости. Агійї-Іронсі заборонив будь-яку політичну діяльність, крім державної, і проголосив пере­творення Нігерії на унітарну державу. В липні 1966 р. черговий переворот скинув Іронсі, до влади прийшов під­полковник Якубу Говон. Він санкціонував переслідування ігбо (багато з них займалися торгівлею і підприєм­ництвом у різних регіонах країни, особливо на півночі). В цих умовах 27 травня 1967р. губернатор Східної провінції почав повстання за відокремлення і проголосив незалеж­ну республіку Біафра.

Позиція ОАЄ щодо нігерійської проблеми передбачала збереження територіальної цілісності країни. В 1970 р. війна завершилась перемогою центрального уряду. її сум­ний підсумок — 1 млн загиблих, не кажучи вже про матеріальні втрати.

Ще один варіант війни — спробу перевороту ззовні — продемонстрували події у Гвінеї В ніч з 21 на 22 листопада

460

Спроба перевороту закінчилася невдачею: гвінейсь війська успішно впоралися із загонами найманців.

60-ті й особливо 70-ті роки позначилися низко міждержавних конфліктів, які ускладнювали відносив між африканськими державами. Спричинювалися конфлікти здебільшого територіальними суперечками, я набирали особливої гостроти, коли спірна територія бу. багата на корисні копалини. У Північно-Східній Афри ініціатором конфлікту стала Сомалі.

Коли в липні 1960 р. виникла незалежна держава С малі (до неї ввійшли колишні англійські та італійсі володіння), то вона відразу висунула територіальні пр тензії всім своїм сусідам. Формально згідно з Конст туцією Сомалі 1960 р. молода держава прагнула до ми ного розв'язання територіальних проблем. Символом і риторіальних претензій стала п'ятикутна зірка на прапс Сомалі: італійське, англійське та французьке Сома

4

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Уже влітку 1960 р. в Огадені відбулися сутички між сомалійськими кочовиками й ефіопськими військами, а на кінець року — прикордонні сомалійсько-ефіопські су­тички. В лютому 1964 р. почався збройний конфлікт Со­малі-—Ефіопія. ОАЄ розглянула цю ситуацію на надзви­чайній сесії Ради міністрів тоді ж, у лютому, і закликала учасників конфлікту негайно припинити вогонь і почати переговори з мирного врегулювання суперечностей. Роз­горнуте рішення ухвалила чергова сесія Ради міністрів ОАЄ. Завдяки посередництву затвердженого на цю роль Судану ворогуючі сторони в березні роз'єднали війська, а потім припинили взаємну ворожу пропаганду.

Проте свої претензії до сусідів Сомалі не зняла, що призвело до війни між Сомалі й Ефіопією в 1977—1978 pp. Спочатку активізація бойових дій «Фронту визволення Західного Сомалі» в ефіопській провінції Харерге (штаб-квартира Фронту перебувала в Могадишо) викликала ши­рокі операції військ Ефіопії проти повстанців. Потім, на­прикінці липня 1977 p., сомалійські війська вдерлися на територію Ефіопії: почалася війна, яка закінчилася виве­денням військ Сомалі в березні 1978 р.

Цією війною скористалися головні суперники того часу — США й СРСР. Підтримуючи «прихильника со­ціалізму» М. X. Маріама, СРСР здобув можливості для використання портів Ефіопії радянськими військовими кораблями. США зробили ставку на сомалійський режим Сіада Барре й підписали з ним у 1980 р. угоду, яка від­кривала американському військовому флотові та авіації доступ до сомалійських військових баз.

Ефюпська-сомалійська війна 1977—1978 pp. становить типовий приклад дій ОАЄ щодо припинення конфлікту. Як правило, ця організація уникала підтримки або засуд­ження якоїсь із сторін і зосереджувала свої зусилля на мирному врегулюванні Саме так діяла посередницька ко­місія ОАЄ з урегулювання сомалійсько-ефіопського кон­флікту, створена ще на X сесії Асамблеї глав держав та