Уіі міжнародна науково-практична конференція молодих вчених та студентів „ Національне та інтернаціональне у світовому культурному просторі”

Поцелуевский устанавливает генетическую связь между словосочетаниями и предложениями, утверждая, что в роли предложений выступают два типа словосочетаний: собственно предложение (независимое суждение, главное) и зависимые суждения (подчинённые), а также между простыми предложениями и сложноподчинёнными. Он считает, что придаточные предложения выполняют функцию какого-либо члена предложения: «Туркменские сложноподчинённые предложения представляют собой дальнейшее развитие простых предложений. Зависимые суждения являются грамматическими заместителями отдельных членов простого предложения. Зависимость придаточных предложений от главных выражается теми же грамматическими средствами, что и в простом предложении». Опираясь на исследования Поцелуевского, в туркменском языке можно выделить простые предложения, осложнённые причастными и деепричастными оборотами, которые автор называет потенциальными предложениями; сложносочинённые, сложноподчинённые и бессоюзные предложения. Бессоюзие является характерной чертой туркменского синтаксиса, где связь между частями сложного предложения выражается только интонацией. Хотя при переводе на русский язык исследователь легко подставляет противительный союз «а» между частями БСП («Бу гун шасын, эртир геда сын» – сегодня ты царь, (а) завтра ты – нищий). Сложные предложения с придаточными предложениями именного типа конструктивно совпадают с простыми предложениями. Отличия структуры простого предложения в русском и туркменском языках носят скорее терминологический, чем конструкционный характер. В простом предложении туркменского языка содержится четыре основных элемента: 1 – предикат (главный элемент предложения), 2 – субъект, 3 – дополнение (прямое, косвенное и обстоятельственное), 4 – определительные члены (эпитет, определительное дополнение). В туркменском языке учёный выделяет прямое, косвенное и обстоятельственное дополнение. Вместо термина «определение» использует термин «определительные члены» и относит к ним эпитеты и определительное дополнение. Каждому члену предложения характерны определённые способы выражения соответствующими частями речи. Предикат выражается личными формами глагола в глагольных предложениях и именами – в именных. Субъект, прямое и косвенное дополнение выражается существительным и субстантивированной формой глагола. Обстоятельственное дополнение выражается наречиями и адвербиальными формами глагола, определения – прилагательными и адъективными формами глагола.

Поцелуевский даёт определение и характеристику всем типам предложений. Он указывает, что в сложносочинённых предложениях независимые суждения находятся в соотношении друг с другом, и называет виды отношений между частями сложного предложения: а) противопоставление, б) одно как следствие другого. Отношения между частями сложносочинённых предложений выражаются с помощью интонации или союзов (большая часть союзов туркменского языка заимствована из персидского и арабского языков в более позднее время). В сложноподчинённых предложениях аналитического типа связь также выражается с помощью интонации, союзов и порядка слов. Порядок слов играет роль дополнительного грамматического показателя связи частей предложений [82]. В туркменском языке встречается большое число конструкций, в которых части СП соединяются с помощью вопросительных местоимений и наречий («ким» – кто, «нәме» – что, «хайсы» – который и др.). Такие конструкции свидетельствуют о влиянии персидского, а в ХХ веке – русского синтаксиса. Придаточные предложения в таких конструкциях находятся после главного, что не свойственно туркменскому синтаксису.

Тип предложения в туркменском языке зависит от типа предиката, который бывает глагольным простым и составным («Ораз окаяр» – Ораз читает; «ягши болды» – стало хорошо) и именным («Ораз мугаллым» – Ораз учитель). В именном предикате связка в настоящем времени опускается. Если связка сохраняется, она привносит оттенок неуверенности. В роли связки используются вспомогательные глаголы («дыр-дир, ды-ди, мыш-миш, экен»), личные местоимения. Таким образом, в туркменском языке существуют простые предложения двух типов: глагольные и именные. В XVIII– ХIХ вв. именная конструкция предложений доминировала над глагольной в туркменском языке, так как глагольные формы вообще не встречались в памятниках литературы XVIII века. В современном туркменском языке предложения чаще имеют глагольный характер.

В туркменском языке закреплён определённый порядок слов: определение ставится перед тем членом предложения, к которому оно относится, чаще к субъекту, все дополнения (обстоятельственное, косвенное, прямое) относятся к предикату и вместе с ним образуют предикативное словосочетание. Предикат в качестве наиболее существенного члена предложения ставится в конце предложения. Однако такой порядок слов характерен только для делового стиля. В разговорном и художественном стиле любой член предложения может быть поставлен перед предикатом, если на него падает логическое ударение, а перед субъектом может находиться обстоятельственное дополнение времени и места.

Таким образом, очевидно, что в туркменском языке существуют односоставные и двусоставные, простые и сложные предложения. Эти знания позволят преподавателю использовать грамматико-переводной метод наряду с прямым при изучении русского языка.

Азимов П., Амансарыев Дж., Сарыев К. Туркменский язык. – В кн.: Языки народов СССР, т. II. М., 1966

В Україні здавна поважали традиції і звичаї,в кожній сім’ї були свої обереги, символи, дітей з раннього віку знайомили з народними піснями та обрядами. Сьогодні ж ця тема зовсім не втратила своєї актуальності. Ми змалку знаємо, що у святвечір на столі повинно бути дванадцять страв, що калинова гілка – це символ життя, а український рушник є символом України. Рушники були неодмінним атри­бутом народного побуту, святкової й весільної обрядо­вості, традиційною окрасою житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходились без них. У двадцять першому столітті вишитий рушник залишається традиційною окрасою житла, без нього не проходить жодного свята. Тему українського рушника вивчали заслужений майстер народної творчости Зеновія Краковецька, етнограф Лідія Орел, літературознавець та письменник-публіцист Юрій Мельничук, а також багато інших. Автор ставить за мету розкрити значення вишитих рушників для народу України, підкреслити деякі особливості їх використання та розповісти про традиції вишивання рушників.

Починаючи від народження і до самої смерті, рушник супроводжував все життя українця. На чистий білий рушник, або лише полотно, котре називалось крижмо, приймали малу дитину, що символізувало чистоту новонародженої душі. Довгий прямокутний шмат тканини завжди у наших предків означав дорогу, шлях, який веде людину, допомагає їй жити. Так само в далеку путь проводжали душу, спускаючи тіло небіжчика до ями на рушниках чи полотні. Як і у випадку з крижмом при народженні дитини, тіло небіжчика загортали у саван з чистого, вибіленого полотна, бажаючи йому подальшої світлої дороги у зоряних світах.

Рушник був найдорожчим подарунком синові, якого мати виряджала в далеку дорогу. Він був пам'яттю про рідну домівку, побажанням щасливого майбутнього в но­вому житті. Рушники дарували новобранцям, обвішуючи ними з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги і як­найшвидшого повернення. Під час будівництва хати руш­никами підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам,

Упродовж століть рушникам надавалось важливе об­разно-символічне значення. Мабуть, у всьому декоративному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різнома­нітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого й недоброго.

Майже в кожній українській хаті завжди на видному місті висіло декілька рушників . Утирач використовувався для рук і обличчя. Стирок - для посуду, столу, лав. Божник – для обрамування дорогих ікон. Покутник і кільовик – оздоблював стіни, покуті. Окремо зберігалися ритуальні рушники: плечові – призначались для сватів, весільні – для різноманітних весільних обрядів. У рушники загортали новонароджених. А рушники на смерть готували заздалегідь. Були також і подарункові рушники: родичам, майстрам, дорогим гостям.

Перед тим, як запросити гостя до столу, господиня вішала йому на шию утирач, лила на руки воду з кухля. Хліб-сіль дорогим гостям завжди вручали на вишитому рушнику як символ щедрості, гостинності, поваги. Рушниками накривали хліб на столі. А коли стіни були зведені, у кутку вішали ікону, а поверх неї - рушник. На скатертинах, обрусах – влаштовували ритуальні трапези на зелених травах під відкритим небом. Довгим рушником – наміткою – жінки покривали голову після одруження. Кожна дівчина намагалася вишити для коханого рушник, який не був би схожий на вибір подруг. Кожна дівчина до весілля мала вишити сорок рушників.

Відомі "обиденні" рушники, котрі ткалися, вишивалися за одну ніч - від заходу до сходу Сонця. Такі рушники виготовлялися жінками з приводу багатьох проблем, які виникали в родині, сільській общині тощо. Це могла бути хвороба когось з родичів, якого треба вилікувати, а трави та інші методи не допомагали. Або виготовляли рушник жінки всього поселення, коли їхні чоловіки перебували в цей час на війні. Виготовляли рушники під час епідемій різних хвороб, як серед людей, так і серед домашніх тварин. Як правило, такий рушник виготовлявся в одній хаті, куди збирались жінки у непарній кількості. За всю ніч між ними не промовлялося жодного слова, всі були сконцентровані на роботі та проблемі, яку думками кожна жінка вирішувала і вкладала свою частку енергетики. Складені енергії воєдино, очевидно, робили такий рушник унікальним по силі свого впливу.

Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті рушники виконували роль тих же святих образів. Із запровадженням християнства, вони не зникли, а разом почали співіснувати з іконами, слугуючи для них прикрасою. Якнайкраще, найширше використовувався рушник у весільному обряді. Дійсно, весілля - це свято, до якого родина готувалась заздалегідь, і дівчина наперед вишивала для цього посаг, в тому числі і рушники, маючи вдосталь часу. Тому саме весільні рушники, що представлені по музейних збірках, найбільше і найбагатше вишиті.

  Орнаментація рушників на Україні надзвичайно різноманітна. У кожному локальному центрі склалися свої традиційні мотиви, особливості їх композиційної побудови, колірна гама. Майстрині прагнули передати пишність, красу природи, її буйне цвітіння. Вони розміщували на стеблі величезну кількість різноманітних квіток, майже не зображуючи листя. Незмінним мотивом в орнаментуванні рушників є зображення птахів — парно зображені птахи в народному мистецтві уособлюють кохання, щастя, чим і пояснюється їх розташування на рушниках для весільних обрядів. Іноді замість птахів над мотивом дерева-квітки зустрічаємо зображення сонця з променями.

Вишивались рушники для всіх членів сім’ї, в тому числі і для дітей . На рушнику маленької дівчинки були незабудки, маки, листя барвінку, вишні. В дівочий вік до візерунка додавалися квіти троянд, мальви, грона калини.

На хлопчачому рушнику вишивали дубове листя, чорнобривці, вусики хмелю, квіти шипшини, волошок, барвінку. До рушника парубка додавалися зображення квітів майорців.

Кольори також мали велике значення; білий колір – духовна краса; жовтий – сонячне світло, достиглі колоски життя; червоний колір – радість життя, кохання; зелений – воскресіння природи, спокій; блакитний – колір неба; чорний – туга, журба, колір землі. А ось дерево життя - найдавніший орнамент українського рушника. Прекрасна квітка – її верхня частина – то сфера богів, нижче – життя людей і всього сущого на землі, а на долі – коріння – початок світу.

На Полтавщині рушники виконувались виключно червоним кольором, на Чернігівщині додавали синій, на Дніпропетровщині — зелений і жовтий. Сучасна українська вишивка — складне, багатогранне явище. Розвивається вона в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. Традиції української вишивки і подальший розвиток її локальних особливостей знаходимо на підприємствах, розташованих у визначних центрах народної творчості. Саме тут працюють народні майстри, художники, діяльність яких спрямована на дбайливе вивчення кращих зразків вишивки, збереження її класичного надбання.

На сучасному етапі у виготовленні рушників намітилось два напрямки, що існують і розвиваються паралельно. Це, з одного боку, творчість майстрів і художників, що спирається на традиційну спадщину минулого, а з другого — діяльність широкого загалу селянства, яке вишиває для власних потреб, за своїми рисунками і смаками.

Так, в останнє десятиліття дуже поширилась по всій Україні так звана рисована вишивка, або вибиванка. Техніка цих рушників полягає в тому, що узор попередньо малюють на полотні і вишивають різними видами гладі. Орнамент на рушниках — рослинний. Невичерпна фантазія майстринь вводить у вишивку чарівний світ різноманітних квітів, пуп'янків, листочків, ягід у живописно-об'ємному трактуванні. Основний художній ефект полягає в гармонії колірних плям, їх масштабності, ритмічному розміщенні. Вишивальниці у своїх роботах досягають дивовижної віртуозності.

Творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв'язок з традиціями народної вишивки, збереження і подальший розвиток її художньо-образної структури.

Таким чином, головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня,— це велике надбання нашої культури. Український рушник, оздоблений квітами, птахами, калиною, вербою, мальвами і колоссям, пройшов крізь віки, він і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким, друзям і гостям.

Література:

1. Краковецька З. Український рушник. Семантика / З. Краковецька // Народне Мистецтво. – 1999. – №1-2 – 15с.

2. Мельничук Ю. Роздуми про вишивку / Ю. Мельничук // Українська культура. – 2002. – №7. – С. 24–25.

3. Орел Л. Українські рушники: Історико-культурологічне дослідження // Орел Лідія.- Л. : Кальварія, 2003. – 232 с.

4. Панченко Л. М. Вишивання: альбом / Л. М. Панченко. – К. : Техніка, 1990. – 80с.

5. Сушко В. Українське вишивання на Слобожанщині XIX–XX ст. / В. Сушко // Народна творчість та етнографія. – 2007. – №6. – С. 66–70.

Подножье, т.е. основание здания, как правило, каменное. Все остальные составляющие здания деревянные, кроме керамической черепицы.

В сознании большинства иностранцев, приезжающих в Китай или видевших фотографии китайских архитектурных сооружений, упоминание о китайской архитектуре вызывает образы величественных дворцов и пагод с красиво изогнутыми многоярусными крышами. Несмотря на региональные различия, многоярусные изогнутые крыши стали основной чертой традиционной архитектуры по всей стране. Но почему в императорском Китае крыши выглядели именно так?

В крыше китайского здания органически сочетаются конструктивность, декоративность и практическая целесообразность.

У самых ранних китайских построек крыши были сделаны из глиняной черепицы. В некоторых районах бедняки мастерили крыши из соломы или бамбука. Крыши жилых домов, как правило, были одноярусными и выглядели очень просто. В то же время крыши официальных и религиозных построек, а также домов богатых горожан и знати могли иметь несколько ярусов. Прекрасным примером является Запретный Город и 13 гробниц династии Мин неподалеку от Пекина, чьи крыши покрыты блестящей черепицей желтых, зеленых и красных оттенков.

Те характерные черты, которые в наши дни принято ассоциировать с традиционной китайской крышей, появились во времена династии Хань (206 до н.э.– 220 н.э.). В эпоху Хань эти изящные крыши, иногда в несколько ярусов и с загнутыми вверх навесами, стали общепринятой чертой всех наиболее значимых строений Поднебесной. Крыши поддерживались четырехгранными кронштейнами, которые размещались на верхушке колонн. Крыши, как и остальные строительные элементы, сооружались без использования гвоздей. Вся конструкция держалась благодаря специальным креплениям. Со временем они стали уникальной особенностью классической китайской архитектуры. С украшением крыш следовало быть осторожным: огромный вес может раздавить всю постройку. Вот почему китайцы добавляют дополнительную колонну для поддержки крыши по внешним краям. Скрепы украшены сложной резьбой и картинами с яркими цветами.

Примерно в это же время стали появляться и здания в несколько этажей, а также разные типы крыш. Для них всех были характерны округлые скаты, загнутые вверх карнизы и черепичные уголки. Помимо эстетической красоты, широкие китайские крыши обеспечивали защиту от дождя и палящего солнца. Крыши имели некоторые региональные архитектурные различия: ломающаяся под углом крыша характерна для Северного Китая; в Южном Китае концы крыши сильно загибаются кверху.

Дизайн крыш в императорском Китае имел глубокий смысл. Крыши храмов, были изогнуты, так как буддисты верили в то, что изгибы отгоняют нечисть в атаке на дом, обычно принимающую форму прямой линии.

Позднее красоту крыш стали подчеркивать еще больше, добавляя замысловатый декор: разноцветную черепицу, резьбу, рисунки и даже скульптуры. В декоре проявляется символизм. Он присутствует и в цвете карнизов, и в выборе кровельных материалов, и в украшениях верхушки. Крыша обычно состоит из волнообразной плитки, которая идет по горизонтали и круглых гребней – по вертикали. Вертикальные балки выполняются из бамбука, что символизирует молодость и долголетие. А желтой черепицей покрывали только императорские строения. Крыши храмов и дворцов знати и крупных чиновников были зелеными. Только некоторые здания были покрыты синей черепицей. На городских башнях середину крыши укладывали серой черепицей, а конек и края – зеленой.

Крыши самых значимых зданий украшались глиняными фигурками, которые были показывали социальный статус владельца. Такие фигурки было разрешено устанавливать лишь на официальных зданиях империи. Как правило, крыши украшались фигурками мифических существ. Фигурные черепицы с изображением птиц и животных имеют определенное символическое значение: они символизируют добрых духов, защищающих обитателей здания от злых духов, пожаров и прочих бедствий. Последним в ряду мифических персонажей, установленных на китайской крыше, всегда был дракон. Украшения на крыше включают в себя драконов с колокольчиками, человека верхом на курице, разнообразных животных-хранителей и карпа, который приносит успех. Чем важнее здание, тем больше подобных хранителей устанавливается на нем. Число уровней китайской крыши так же является символом статуса. Кровельные хранители обычно призваны защищать здание от злых духов,

Число существ в скульптурной композиции должно было отражать число дел, выполняемых в здании. Максимально допустимое число фигурок было 9. Единственное исключение – крыша Зала Высшей Гармонии, расположенного в Запретном Городе, где число фигурок достигает 10. Фигурки представляют собой следующих животных: дракон, феникс, лев, морской конек, небесный конь, рыба яюй, суаньни – смесь тигра и леопарда, сечжи, морской бык доню и синши. Дракон и феникс символизируют верховную власть, власть императора. Небесный конь и морской конек – престиж и мораль. Рыба яюй и морской бык доню живут в океане и могут нагнать тучи и дождь, тем самым предотвратив пожары. Лев защищает и оберегает. Суаньни символизирует единство государства. Сечжи умеет отличать добро от зла и является символом безупречности и справедливости. Синши означает покорение духа зла, это престиж и мудрость, освобождение от бедствий. Зал Высшей Гармонии является наиболее важным зданием в Запретном городе. Двухслойная крыша делает дворец ещё более величественным. Зал Высшей Гармонии самый большой зал в императорском дворце Гугун в Пекине и самое большое дворцовое строение из дерева во всем Китае.

Литература:

1. Алимов И.А., Ермаков М.Е., Мартынов А.С. Срединное государство: Введение в традиционную культуру Китая. М.: ИД «Муравей», 1998.

2. Кравцова М.: Е. История культуры Китая: Учеб. пособие для вузов. СПб.: Лань, 1999.
Чернятьєва І.А. (Харківський торгово-економічний інститут КНТЕУ)
(кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.)
Чистіше від сльози вона хай буде …
Любов до Вітчизни неможлива без любові до рідного слова.

Афоризм

Без мови – нема народу… але чомусь ми стали про це забувати.

Мова – найвагоміше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність.

Витоки наших знань про мову, культуру та побут українців, їхні традиції та звичаї сягають у глибоку давнину. Наша українська мова – чарівна і милозвучна, але чомусь ми будь-що хочемо її «задавити». Чому ж? Можливо, тому, що наша країна завжди перебувала під натиском сусідніх держав, зокрема Росії, адже більшість українців розмовляє саме російською. Але як же так сталося, що такий давній народ спонукали до зречення своєї мови? Це питання зараз цікавить мене. Це саме питання завжди хвилювало кращих синів і дочок України – Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українку, М. Рильського, В. Сосюру. Які чимало своїх творів присвятили рідній мові.

Страшно подумати, що суворі заборони й укази заковували наше слово у кайдани, перекривали йому подих, не пускали до школи, літератури, мистецтва.

Мова – запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ми захищаємо свій народ, його гідність, його право на існування, право на майбутнє.

Володіння рідною мовою – це не заслуга, а обов’язок патріота. Українська мова завжди пов’язана з образом матері, яка ще з дитинства привчала любити, плекати та берегти рідну мову.

А що ж ми бачимо сьогодні? Чистої, живої мови майже не залишилося. Вона відходить у тінь, на другий план. Але тоді про яку сильну державу може йти мова? Ми втрачаємо один із основних символів нашої держави.

Дуже хотілося б, щоб усюди звучала українська мова: і на вулицях міста, і на телебаченні, і в родинному колі. Щоб ми не соромилися розмовляти рідною мовою. Адже без рідної мови весь народ зникне, а держава – загине. Доки жива мова, доти жива і нація. Пригадуються рядки вірша українського поета М. Рильського: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Чистіша від сльози вона хай буде…». Дійсно, у наших руках майбутнє нашої мови, а отже, і нашого народу.

Саме тому любіть свою мову, поважайте її. Адже він цього залежить наше майбутнє!

Через мову кожна людина доторкається до безсмертя свого народу. Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона є не тільки найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування особистості. Мова характеризує людину і суспільство. Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її до світової культури. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, не лише збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, а й розвиваємо свою мову. Можна порівняти мову з дзеркалом - в ньому дійсно відображається навколишній світ. За кожним словом стоїть предмет або явище реального світу. Мова відображає все: географію, клімат, історію, умови життя. Між мовою і реальним світом стоїть людина. Саме людина сприймає і усвідомлює світ і створює систему уявлень про нього, передає іншим членам свого колективу за допомогою мови. Інакше кажучи, між реальністю і мовою стоїть мислення. Без мови неможливі ані постановка загальної мети, ані вибір засобів її досягнення, ані організація загальних зусиль, ані налагодження спілкування людей. Мова є основним матеріальним посієм духовної культури. Адже саме завдяки мові людина сприймає реальність, переживає і осмислює навколишній світ.

Наймелодійнішою, наймилішою для людей є рідна мова, вона є найкращим даром, який має людство.   Доки живе мова, доти живий і народ. Значення мови для людини дуже вагоме, навіть безцінне, як саме життя.

Українська мова є мовою українського народу, отже, вона рідна для кожного з нас, вона наша спадщина і гордість. Наша мова – це мова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуй-Левицького. Саме мова донесла до нас геніальні їх творіння.

Українська мова - невід’ємний символ України. Вона об’єднує народ, закалює національний дух, закликає до боротьби за нашу державу.  Мова в серці кожного з нас, ми говоримо, мріємо, думаємо українською мовою. Жива, мелодійна, різнобарвна наша мова є інструментом творення особистості. Мова служить нам завжди: щирими словами ми звертаємося до друзів, лагідними словами відкриваємо серце коханій людині, гострими і твердими словами - розмовляємо з ворогами.

Кожен пам’ятає з дитинства українськи колискові, українські казки, що предаються від мами разом з її любов’ю і теплотою. Саме через мову кожен пізнає нові явища, формує свтогляд. Покоління змінюються, але залишаються мовні знаки – слова, речення, вірші, пісні. «Мова – це душа народу, його культура, його характер, в мові здійснюється зв'язок часів, сучасне перегукується з минулим» - писав М. Рильський.

У мові позначаються  історія, характер, побут, звичаї народу. Як найцінніший скарб передається від покоління до покоління любов до своєї країни та рідної мови.

Рідна мова живе з нами всюди і завжди,  без неї,  як і без сонця
 людина не може існувати. Іноді люди покидають свою Батьківщину, і не мають змоги чути рідну мову, спілкуватися нею, але в душі, завжди залишаються згадки про рідні пісні, про перші враження, здобуті через неповторну, рідну мову.  Неповага до неї, є рівноціннрю до неповаги батька й матері. Людина, яка не цінує мову свого народу, не може бути повноцінним громадянином своєї держави.

Сьогодні увесь світ визнає милозвучність, забарвленість, багатющу лексику нашої мови, оскільки українська мова — це запашна, барвиста, нев'януча квітка, виткана червоною калиною, синім барвінком, вишневим цвітом та запашною рутою-м'ятою. Наша мова – це наше серце, відображення всього змісту нашого життя.

Итак, конкретнее о беседах. Наш день начинается с беседы с самим собой. То ли мы уговариваем себя встать с постели и пойти в университет, то ли мы настраиваем себя на свершения великих дел помимо наших рутинных задач. Беседа со своими мыслями – в один момент пустое и самое сложное занятие. Мы слушаем самого себя и отвечаем своему сознанию. К подобному умозаключению пришел Мишель де Монтень в ХVI в. и описал ого в своей трилогии эссе «Опыты» [1]. То есть, беседа с внутренними «Я» – первая ступень к конструктивному общению.

Последняя ступень формирования нашей беседы – общение со всем миром. Согласно с первой тетрадью законов Синархии [2]: мы делимся с окружающими своими идеями, создавая идеальный мир. В жизни «Всего» идеи вечно раскрываются, идеализируя нас самих и строя некую лестницу эволюции нашего сознания. И это неосязаемая материя потока наших мыслей создает некую традицию конструктивного общения.

Между первой ступенью и последней есть множество других, которые мы вправе переступить. Но все же культурность и традиционность нашего диалога должна быть неизменной. Но увы, в эпоху глобализации, когда ассимилируются и культура народов, и традиции семейств, мы теряем и традиционные правила наших бесед.

У каждой нации свои законы, свои правила беседы. К примеру, в Японии своя иерархия тематического общения, где на первом месте стоит обсуждение житейских интересов. В США, в таких штатах, как Индиана, Кентукки, Айова, Миссури, Канзас и так далее обсуждаются вопросы политического плана и финансовой обеспеченности. В Штатах, расположенных ближе к Тихому океану, как Калифорния Орегон, Невада, Аризона и далее, первым делом обсуждается быт и досуг, а уж потом остальные проблемы страны. Австралийцы чаще будут обсуждать серфинг, как и канадцы – рыбалку и новую картину, нежели политические вопросы.

Но из-за открытости границ множества стран путешественники перенимают культуры общения и прививают своему кругу. Так внедряются новые приоритеты и культуры обычных бесед, ассимилируются, растворяясь в людских массах, традиции семей и домов.

Путешествуя по Европе, не почувствуем особой разницы в темах их общения, в культуре. Если раньше в Англии с уверенностью могли говорить о чае и о воспитании своего чада, а в Германии о своем Эго, в тот момент как в поэтической Чехии об Альтер Эго, то сейчас со столь открытой возможностью к пересечению границ эти особенности общения затерялись еще в предыдущих веках.

Нельзя сказать, что ассимиляция традиций и иерархии тем диалогов – это нормально для глобализации. Почему же в наше время мы жадничаем всем, кроме культуры и традиций своего народа, своих семей? Материальные ценности мы отрываем от себя неохотнее, чем духовные. Давайте не будем забывать наших традиций, нашей культуры беседы. Да, познавать мир мы обязаны, мы должны учиться всю свою жизнь, но все же нужно оставаться патриотом и защитником своей истории.

1. 
   Монтень М. Об искусстве поисков истины / М.Монтень. – СПб.: Паритет, 2008. – 259 с.
   
2. 
   Шмаков В. Законы Синархии / В.Шмаков. – К.: София, 1994. – 320 с.
   

Слушание выделяется как главное звено в работе по научному стилю речи, исходя из целей и условий обучения на подготовительном факультете, а также из специфики научной речи. Для студентов-иностранцев, обучающихся русскому языку как средству не только общения, но и получения специальности, слушание имеет первостепенное значение, ибо основную информацию они получают из лекций по специальным дисциплинам. «Усвоение иностранного языка и развитие речевых навыков, особенно говорения, осуществляются главным образом через слушание» [Семенова, Прокофьева, 198, стр.55]. Слушание в процессе обучения языку, являющееся самостоятельным видом деятельности, сопровождается сложной мыслительной деятельностью, с помощью которой осуществляется восприятие и понимание новых высказываний.

Слушание признается одним из самых трудных видов речевой деятельности, так как сопровождается напряженной работой памяти. По данным психологов, в памяти сохраняется лишь 20% воспринятого на слух.

В основном именно эти обстоятельства и объясняют выбор слушания доминирующим видом речевой деятельности при обучении научной речи.

Слушание-говорение, слушание-письмо, слушание-чтение – вот схема, по которой идут занятия по научному стилю речи. Большое внимание при этом уделяется письму. Не вызывает сомнений необходимость развития умения записать услышанное, так как оно обеспечивает хранение информации, ее прочтение и передачу другим в устной форме. Итак, слушание, говорение эффективнее развиваются при взаимодействии с письмом, чтением. В свою очередь, и обучение чтению, письму при опоре на говорение, слушание дает лучшие результаты.

Обучение языку специальных дисциплин на занятиях по русскому языку осуществляется с целью развить умение слушать лекции, записывать их, выступать на семинарах, читать литературу по специальности. Одновременно обучение говорению и слушанию на материале научного стиля речи приводит к ускоренному формированию умений речевого общения.

Обучать общению можно только общаясь. Развитие умений общения обусловлено становлением механизмов развития разных видов речевой деятельности.

Определяя методические приемы развития слушания-письма, следует исходить из участия разных механизмов: кратковременной (оперативной) памяти, где должно удерживаться до конца звучания воспринимаемое на слух и фиксируемое высказывание; долговременной памяти, где хранятся типовые синтаксические схемы предложений и большой объем лексических единиц, с которыми слушающий соотносит услышанное и выбирает нужное для записи; вероятного прогнозирования, догадки, которая лежит в основе слушания как вида речевой деятельности; механизма эквивалентных замен, при слушании обеспечивает замену воспринятых слов, позволяющих при записи лекций коротко зафиксировать мысль; общения как необходимого компонента анализа и синтеза воспринимаемой речи.

Объем кратковременной памяти человека увеличивается, если осуществляется постоянная тренировка. Виды заданий при этом:

1. Преподаватель читает каждое слово, студенты повторяют его, пишут, воспроизводят. Затем студенты пишут фразовый диктант, фразы повторяются один раз, они произносятся преподавателем в нормальном темпе.

2. Студенты пишут словарный диктант, затем преподаватель читает текст по фразам, студенты повторяют: первый студент повторяет первую фразу, второй - первую и вторую; третий – первую, вторую и третью. Затем студенты записывают текст по памяти.

Методические приемы развития долговременной памяти связаны с организацией и большой повторяемостью изучаемой информации и обслуживающих ее конструкций языка. Развитие данного механизма предполагает группировку лексических единиц по семантическому признаку. Особенно важно определить способы семантизации, адекватные терминологической лексике, потому что знание терминологической лексики является одним из главных условий понимания высказывания.

Для семантизации толкований в научной речи особенно необходима группировка слов по категориям понятий: процессы (кипение, плавление) свойства (запах, цвет, вкус), единицы измерения (килограмм, метр, ампер); предметы техники (материалы, инструменты). Таким образом, для семантизации с помощью состава слова также важно объединение лексики в один лексическо-семантический ряд, в котором представлено общее и единичное. Окисление – процесс, при котором вещество соединяется с кислородом; окислитель – вещество, которое действует на другое вещество.

Очень важным для слушания является механизм вероятного прогнозирования, выдвижение гипотез о смысле сообщаемого. Сначала преподаватель проводит беседу, новые слова семантируются с помощью рисунков. Затем предлагает прослушать текст и определить правильно ли они ответили на вопросы. Затем преподаватель читает начало предложения, а студенты заканчивают его.

Большое значение в обучении слушанию имеет и проблема языковой догадки. Ее развитие крайне важно в условиях обучения студентов – иностранцев слушанию и записи лекций. У студентов часто происходит логический сбой из-за неумения догадаться о значении синтаксической конструкции по знакомым словам и понять смысл услышанного. Сначала студентам предлагается догадаться о значении сложного слова по составляющим компонентам, а затем – о значении слов по знакомой синтаксической конструкции или о смысле предложения по знакомым словам.

Механизм эквивалентных замен обеспечивает эквивалентную замену услышанных слов. О развитии этого механизма свидетельствует умение выделять смысловую структуру текста, основную тему, главную мысль, вычленять подтему, понимать логику развертывания высказывания, определять отношения между частями текста.

Для формирования этих умений можно рекомендовать следующие упражнения: сформулируйте и запишите главную мысль текста; прослушайте текст, дайте ему название; скажите, отражает ли данный план содержание текста, выделите в тексте главное и второстепенное, ключевые предложения, опорные слова; задайте вопросы к тексту; слушая текст, запишите определение понятий, формулировку закона; слушайте текст, записывайте слова, обозначающие действия, цифровые данные, факты, опыты.

В развитии механизма слушания-письма особенно значима роль аналитико-синтетической части, неотъемлемой составляющей которой являются обобщения. Цепь обобщений может быть представлена: презентация материала и обобщение его; обобщение информации и языкового оформления ее в пределах одной темы или нескольких тем; обобщение языкового оформления текстов смежных дисциплин; итоговая работа по содержанию информации. Развитию способности к обобщению в работе над научным стилем помогает построение схем студентами, употребление условных обозначений.

1. Аросева Т.Е. , Рогова Л.Г. ,Сафьянова Н.В. Пособие по научному стилю речи для студентов - иностранцев подготовительных факультетов: Основной курс: (Технический профиль ) М.,1980 .

2. Ильина В.И. Психологическая характеристика аудирования на иностранном языке // Лингво-психологические проблемы обоснования методики преподавания иностранных языков в высшей школе: Тез.доклад. Научн.-метод. конф. М.,1971 г.

3. Кузина О.С. О подготовке студентов-иностранцев к слушанию лекций по специальности // Вопросы теории и практики преподавания русского языка как иностранного: Сб. статей / Отв. ред. К.В. Горшкова. М.,1979

4. Практическая методика преподавания русского языка на начальном этапе / Власова Н.С. , Алексеева Н.Н. и др.- М. Рус, яз.,1990

5. Семенова Л.П. ,Прокофьева И.В. Формирование речевых навыков и умений на материале тестов по специальности с использованием ТСО. Русский язык за рубежом .- 1987 № 1 .

6. Суворова Е.Г. Методика обучения письменной речи с учетом жанро-стилевой дифференциации (продвинутый этап, технический профиль). Дис. канд. пед. наук. М.,1985 .

7. Сутчева Н.И. Обучение конспектированию и записи лекций на подготовительном факультете. М.,1981

Мистецька спадщина Шевченка періоду від вступу до Академії мистецтв і до заслання (1838-1847рр) становить окрему групу живописних і графічних творів, що відзначається широкою тематикою, появою нових жанрів і новим співвідноенням між ними, значним удосконаленням опанованих технічних засобів вираження і звернення до нових. На творах Шевченка цього періоду особливо помітний вплив К. Брюллова: певна ідеалізація зображуваного, романтична піднесеність, деяка умовність колориту. Разом з тим Шевченко вчився в нього майстерності композиції, реалістичного рисунка, мистецтва портрета. В цей же час він починає виступати як представник критичного реалізму. В межах цього періоду виразно простежуються етапи внутрішнього розвитку митця. Перший етап припадає на 1838-1843рр (до першої подорожі на Україіну). Значну частину творчості Шевченка цих років становлять студійні роботи – рисунки олівцем, вуглем та твори, виконані олійними фарбами. Серед них – окремі рисунки з гіпсових моделей, а більшість зображення живої натури (натурщики в різних позах та змальовки з натури своїх товаришів по Академії). До цієї групи належить і виконана олією композиція “Натурщик в позі св. Себастіяна” (1840-1841рр). Виходячи за межі суто учбових завдань, Шевченко працює в цей час й над натурою власної “постановки” (акварелі “Жінка в ліжку”1839-1840; “Натурщиця”1840).

Багато уваги приділяв він копіюванню творів свого вчителя К. Брюллова (жанрові композиції “перерване побачення”, “Сон бабусі і онучки” – обидві 1839-1840). Робота над цими копіями допомогла Шевченкові увійти в творчу лабораторію видатного художника, сприяла удосконаленню майстерності в акварельному живопису. В перші роки перебування в Академії Шевченко виконував портрети, історичні та жанрові композиції та ілюстрації (олівець, акварель, олійні фарби). Опанування основами рисунка і тежнікою живопису позначалося на професійному рівні оригінальних робіт, а з творчим зростанням митця і його студійні малюнки набували високої художньої цінності. В портретах, які художник виконував найчастішена замовлення, він не задовольнявся лише лише зовнішньою схожістю, а прагнув відтворити образ людини, риси її характеру. Вершиною в цьому жанрі Шевченка академічного часу є виконаний олією автопортрет (1840), з якого починається галерея автопортретів.

Автопортрети Т.Г. Шевченка – власні зображеня, які художник створював протягом усього життя. Найраніший з відомих тепер автопортретів виконано на початку 1840 в Петербурзі. Це одна з перших спроб Шевченка малювати олійними фарбами. У творі – романтично піднесений образ молодого поета-художника. В манері виконання – в легких лесируваннях, що подекуди поєднується з корпусним накладанням фарб, у витонченому малюнку, в довершеному пластичному моделюванні, в колориті, побудованому на синьо-зелених тонах з викрапленням червоних, а головне в романтичному забарвленні образу – виразно відчувається вплив К. Брюллова.

Автопортрет нарисований в Яготині 23 – 26.IX 1843 і подарований В. Репніній разом з рукописом поеми “Тризна”, зображує Шевченка за роботою. Тут виразно передане уважне сприйняття молодим художником навколишнього життя. Портрет виконано вільним, упевненим штрихом, близьким до манери рисування голкою на міді.

Автопотрет, виконаний у кінці серпня 1845 і подарований Н. Тарановській, немовби розвиває ідею попереднього. Він гранично простий, ясний за формою. Шевченко на ньому сповнений енергії, внутрішньої сили, рішучості. До 1845

належить і автопортрет зі свічкою, відомий за офортом Шевченка 1860. В альбомі 1845 є начерк цього твору олівцем. Із спогадів А. Козачковського відомо, що в 1845 Шевченко майже завершив роботу ще над одним автопортретом, в якому подав образ “народного поета, влучно схоплений у хвилину його поетичного натхнення”. Цей твір не зберігся.

Нечислені жанрві композиції митця цього періоду є етапними в історії українського мистецтва реалізму. Жанрові твори Шевченка правдиво і поетично зображують життя українського народу, глибше, ніж це було до того в українському мистецтві, підносять соціальні проблеми. Ретельне вивчення мистецької спадщини Шевченка, зосередження всіх його творів у спеціальному музеї, публікація їх в академічному виданні (1961-1964) дали змогу обєктивно оцінити великий за обсягом і значний за мистецькою вартістю доробок художника.

Незважаючи на царську заборону, Шевченко в роки недолі працював багато плідно в усіх властивих йомуй раніше жанрах. Всього відомо 124 завершені твори й 220 екскізів та начерків, створених тоді. Змінилися тільки співвідношення між жанрами, питома вага кожного з них у загальному доробку митця. Найплідніше він

працював у жанрі пейзажу – цьому великою мірою сприяла участь в Аральській і Каратауській експедиціях. Найчастіше художникові доводилося фіксувати натуру нашвидку – звідси начерковий характер робіт, особливо рисунків у художніх альбомах. Ці рисунки дуже лаконічні, часто це лише контури або контур з незначною штриховкою. Деякі пейзажі часу Аральської експедиції Шевченко завершував вже в Оренбурзі за олівцевими рисунками з помітками “для памяті”, а частіше покладався на свою вийняткову зорову память. Про велику спостережливість художника говорять і численні пейзажі, на яких надзвичайно тонко зображено деталі не тільки на першому плані, а й на другому і третьому. З особливою силою спостережливість митця виявляється в численних малюнках науково-допоміжного характеру з зображенням структури берегів Аральського моря та скель і урвищ, що були важливими для геологічної характеристики місцевості. Такий філігранний рисунок, не позбавленний і великої художньої цінності, очевидно, прислужився митцеві для пізнішої роботи в офорті. Пейзажі Шевченка часу обох експедицій відрізняються від його пейзажів попереднього періоду перевагою в них другого і третього планів, видовженою композицією при широкому, часто вдкритому обрії й надзвичайно багатим і тонким колоритмом.

У глибоко емоційних і розмаїтих за настроєм акварелях Шевченко виступає як видатний майстер цієї техніки. Його пейзажі дуде точно і правдиво відображають природу казахського краю, її своєрідну красу. Особливе місце в художній спадщині Шевченка років заслання належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих тематичних груп. Одна з них призначена побутові казахського народу (серії “Казахи в юрті”, “Казахська стоянка на Косаралі”, “Казахський хлопчик розпалює грубку”, “ Казахський хлопчик дрімає біля грубки”, “Казахи біля вогню” та акварель “Казах на коні”, всі 1848-1849рр). Ще більше змальовок з життя казахів у дорожніх альбомах художника (екскізи і начерки до закінчених сепій і акварелей). Значної розмаїтості і соціальної гостроти казахів тема набула в другий період заслання поета (сепії “Тріо”, 1851; “Пісня молодого казаха”, 1851-1857; “Байгуші під вікном”, 1855-1856 і “Казашка Катя”,1856-1857). У деякі твори (“Т. Г. Шевченко і байгуші”, “Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою” 1856- 1857) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює своє глибоке співчуття до долі казахського народу.

Окрему групу становлять композиції на історичні, міфологічні, літературні та біблійні теми (“Благословіння дітей”, “Телемак на острові Каліпсо”, “Робінзон Крузо”, “Самаритянка”, “Казашка”, “Мілон Кротонський”, “Нарціс та німфа Ехо”, “Св. Себастіан”, “Умираючий гладіатор”, всі – 1856). Всім їм властиве глибоке психологічне трактування образів.

Третя, цілком самостійна, група жанрових композицій це “Притча про блудного сина”, яку Шевченко мав намір відтворити в гравюрі. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбільшої гостроти.

Портретні твори Шевченка років заслання виконано переважно сепією або італійським олівцем (лише кілька портретів в Оренбурзі – аквареллю). Вони досконаліші щодо композиційної побудови, глибше розкривають психологі-чний стан портретованих і являють собою новий крок у розвитку реалізму художника. Часто Шевченко вводить портрет у жанрові композиції (“О.Бу-таков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі”1848-1849; “Т.Г.Шев-ченко серед товаришів” 1856; “Т.Г. Шевченко малює товариша” 1855-1857).

Творчість Шевченка років заслання переконливо доводить, що, всупереч твердженням біографів поета з буржуазно-націоналістичного табору, він не втратив здібностей художника, а й досяг як митейь ще вищого рівня в усіх жанрах портретному, пейзажному й побутовому. В його творах цього часу на повну силу пролунала соціальна тема й виявилася інтернаціоналіст-ська позиція художника. Крім того, твори років заслання свідчать про те, що Шевченко бувши відірваним від академії, не забував про неї. Безсумнівний відгомін академічної школи відчувається у виконаних художником у цей час композиціях на історичні, міфологічні й літературні теми. Пієтет Шевченка до Академії мистецтв стверджують написана на засланні автобіографічна повість “Художник” та записи у “Щоденнику”. Мистецька спадщина Шевченка останнього періоду життя кількісно невелика. В цей час він багато працював над офортом і досяг у ньому, порівняно з офортом 1844, новмх успіхів. Серед пейзажів переважають етюди й начерки, виконані 1857 на пароплаві, коли поет їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створені на Україні під час третьої подорожі 1859 (вийнятком хіба що є офорти “Вечір в Альбано поблизу Рима. Ліс” – за твором М. Лебедєва та “Мангишлацький сад” – за власним малюнком). Усі ці пейзажі незалежно від міри їхньої завершеності, свідчать про зрослу майстерність Шевченка-пейзажиста в останній період життя. Це виявляється в підкресленні другого і третього планів, у побудові композиції на широкому обрії та у перевазі повітряної перспективи над лінійною, в глибокій ліричності та емоційності краєвидів.

Шевченко зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового жанру і пейзажу. Він виступав як один з перших на той час офористів України й Росії. Його реалістична творчість сповнена великого соціально-викривального змісту й відзначається глибокою народністю, інтернаціональними мотивами і гуманізмом. Твори Шевченка мали вплив на весь розвиток українського мистецтва, вони служать життєдайним джерелом для багатьох поколінь українських та іноземних художників. Мистецька спадщина Шевченка визначає його видатне місце в історії не лише українського, а й світового мистецтва.

Ибн Сина – великий ученый и поэт (науч. рук. Дмитриенко Н.Ф.)…………………1

писателей ………………………………………………………………………………..2

(наук. кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л.І.) …………………………………………………….4

(кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.) ………………………………………………11

деятельности по русскому языку в начальной школе на региональном материале..14

в русском и украинском календарях …………………………………………………..16

города …………………………………………………………………………………….17

(наук. кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л.І.)…………………………………………………… 19

взаємодії європейського та світового простору

(наук. кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л.І.) …………………………………………………….20

Білоткач Л.С. (Харківський торгово-економічний інститут КНТЕУ)

Мова як спосіб впливу на формування особистості

(кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.) ……………………………………………….22

Бєльська Ю.І., Замніус В.Ю. (ХНТУСГ ім. П. Василенка) Роль мови

у формуванні загальної особистості

(наук. кер. канд. пед.наук, доц. Мокроменко О.В.)……………………………………23

Бнухажар Моад (ХНУСА) Особенности строительства и архитектуры

Марокко (науч.рук. Л.В. Скрипник)…………………………………………………….25

(наук. кер. ст. викл. Войчук Н.Г.) ……………………………………………………….26

Тандем молоді та її сленгу в сучасності (кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.) …..27

національний університет) Історія та сучасність українського спорту

(наук. кер. к.філол.наук, ст. викл. Мелкумова Т.В.) ………………………………… 28

Ван Цзилинь (ХНАДУ) Фразеологизмы как единицы языковой картины мира

в русской и китайской культуре

(науч. рук. канд.психол.наук, доц. Моргунова Н.С.)…………………………………..29

Васецкий Б.П., Харири Фаиз Мохаммад (ХНТУСХ им. П. Василенко)

Язык – душа народа (науч. рук. к.пед.наук, доц. Мокроменко Е.В.) …………………31

української культури (наук.кер.к.філол.наук, ст. викл. Князь Т.М.) …………………32

(науч. рук. к.филол.наук, проф. Креч Т.В.)……………………………………………..36

господарства ім. Петра Василенка) Мова – це втілення, виразник і транслятор

культурних надбань. (наук. кер. к.філол.наук, доц. Жук Л.Я.)………………………..40

Грибушенков О.І., Ні О.В. (ХНУРЕ) Дивосвіт рідної мови у творчості

Дмитра Білоуса (наук. кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л.І.)……………………………………41

Экспликация идиоэтнического и наднационального в русских и узбекских

паремиях тематической парадигмы «Дружба»…………………………………………43

Данкова Є.О. (Харківський торгово-економічний інститут КНТЕУ)

Мова – коштовний скарб народу (кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.) …………..45

(наук.кер. ст. викл. Сергієва А.В.) ………………………………………………………47

культурных ценностей ………………………………………………………………… 50

Роль мови у формуванні і самовираженні особистості.

(кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.) …………………………………………………51

Дубинина А.В. (НИУ «БелГУ», Россия) Реализация личностно-

ориентированного подхода в обучении русскому языку в начальной школе………….53

(ХНТУСГ ім. П. Василенка) Україна та Франція: діалог національних культур

як засіб взаєморозуміння та пізнання світу………………………………………………56

Захаров А.С. (ХНАДУ) Мова – скарб нації. (кер. ст. викл. Сук О.Є.) ………………..58

Железняк Т.С. (ХНАУ ім. В.Докучаєва) Історія петриківського розпису

(наук. кер. ст. викл. Войчук Н.Г.) …………………………………………………… …59

(кер.к.ф.н. доцент Дорошкевич А.С.) ……………………………………………………60

проектов на уроках русского языка………………………………………………………61

(кер. ст. викл. Сук О.Є.) …………………………………………………………………..62

исследовательский университет, Россия) Риторика как учебный предмет в школе….63

русского языка в начальной школе……………………………………………………….65

Єдиний скарб у тебе – рідна мова (кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.) …………..67

торгово-економічний інститут КНТЕУ). (кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.) …..69

исследовательский университет, Россия) Городские названия как средство

формирования ономастической компетенции младших школьников………………….70

Крицина А.Д. НИУ БелГУ, Россия) Межкультурная коммуникация

как модель содержания обучения при лингвокультурологической компетенции…….72

самосвідомості людини (наук. кер. ст. викл. Скиданова Н.В.) ……………………….75

как части речи в начальной школе на краеведческом материале………………………..76

та пізнанні світу……………………………………………………………………………..77

лексичного складу мови ……………………………………………………………………78

на уроках русского языка в процессе изучения темы «Глагол»………………………….81

(образовательная среда Украины глазами китайских учащихся)

(рук. доц. Валит Е.С.) ………………………………………………………………………82

Любченко О.С. (ХНУРЕ) Мова – це душа народу. Думки великих українських

митців про значення мови (наук. кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л.І.) ………………………….84

скарбниця духовності нації (кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.)……………………86

пословицах (науч. рук. преп. Уварова Т.Ю.) …………………………………………….. 88

(науч. рук. ст. преп. Бессонова Н.Н.)……………………………………………………….90

культури (наук.кер. к.і.н., доцент Бадєєва Людмила Іванівна) …………… 92

мира (науч. рук. доц. Мирошник Л.В.) …………………………………………………….94

классах (науч.рук. Ровчак Л.Л.)…………………………………………………………….95