ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ОБ’ЄКТІВ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Економічна, політична та соціальна ситуація, яка склалася в нашій державі у сучасності, декілька відволікла увагу законодавця від проблем існування та охорони об’єктів культурної спадщини. Зниження чисельності пам’ятників природи, історії та культури у світовому масштабі поставили не тільки перед окремими країнами, але і перед світовим суспільством в цілому проблему їх збереження всіма доступними засобами та заходами, перед усім кримінально-правового характеру. Наша держава, яка має багату кількість пам’яток культури, зобов’язана проявити турботу та підвищити рівень охорони зазначених пам’яток від усілякого роду посягань.

Метою даного дослідження є встановлення обумовленості кримінально-правового захисту об’єктів культурної спадщини.

Розкриваючи це питання, слід зазначити, що окремим питанням пов’язаним з необхідністю кримінально-правового захисту об’єктів культурної спадщини вже приділялася увага в роботах окремих вчених, серед яких можна виділити праці І. М. Даньшина, Н. О. Горб, Т. В. Курило, І. І. Комарова, А. В. Ландиної та інших. Але окремих досліджень присвячених саме обумовленості кримінально-правового захисту об’єктів культурної спадщини не проводилося.

Взагалі, однією з головних причин вчинення будь-яких злочинів являється сфера економіки, тобто певні економічні інтереси. З таким положенням не можна не погодитись, у зв’язку з тим, що у сучасній реальності у будь-який сфері життєдіяльності людина зіткається з необхідністю в тій чи інший мірі використовувати фінансові ресурси.

Безумовно, зазначена причина являється однією з головних, що сприяють вчиненню діянь спрямованих на посягання на об’єкти культурної спадщини. Обставинами, які обумовлюють цю причину являється те, що більшість нерухомих об’єктів культурної спадщини знаходиться на «вкрай вигідних місцевостях», на яких дуже вигідно проводити будівельні роботи з будівлі житлових, торговельних або розважальних комплексів, через те особи, які займаються такими роботами йдуть на вчинення будь-яких правопорушень та злочинів, у різних сферах життєдіяльності суспільства, з метою «отримання» цих земель та руйнування об’єктів культурної спадщини. Останнім часом все більш широку популярність та розповсюдженість отримують міжнародні та внутрідержавні аукціони, які присвячені продажу будь-яких культурних цінностей, що також являється провокацією на вчинення злочинів в цій сфері.

Окремі автори вважають, що причиною виникнення злочинності являється перебудова соціальних цінностей та зменшення значення кримінально-правової заборони. Суспільство завжди знаходиться у стані зміни, який супроводжується розвиненням не лише культури, духовності, рівня освіти, науково-технічного прогресу тощо, що являється позитивною її стороною, а й тим, що змінюються пріоритети, цінності тощо у бік їх руйнування. З боку вчинення посягань на об’єкти культурної спадщини, ця причина виявляється в тому, що у сучасності в суспільстві зменшується значення історичного розвитку держави, замість чого на перший план виходять економічні питання.

Зменшення значення кримінально-правової заборони виявляється в тому, що загрозі застосування кримінального покарання превалює, як і в попередній причині, жадоба до збагачення, що також певним чином сприяє вчиненню злочинів, в тому числі і у сфері посягання на об’єкти культурної спадщини, тобто у осіб, які вчиняють зазначені злочини, бажання збагатитися шляхом вчинення протиправних дій стосовно пам’ятників історії та культури превалює над загрозою застосуванню кримінального покарання за їх вчинення.

Наступною причиною виникнення злочинності являються певні політичні проблеми. З приводу охорони об’єктів культурної спадщини, вона виявляється у відсутності жорсткого контролю з боку державного апарату за обліком і розподілом національного багатства, незадовільна робота контролюючих органів тощо. Наявність цієї причини, в нашій державі, можна яскраво спостерігати у сьогоденні. Політична криза, а саме відсутність єдності серед вищих державних органів, хаос на рівні всіх ланок влади не може позитивно впливати на боротьбу зі злочинністю, і з посяганням на об’єкти культурної спадщини в тому числі.

Іншою причиною виникнення злочинності, на думку окремих дослідників, являється зміна у суспільстві моральних принципів його існування. З боку посягання на об’єкти культурної спадщини ця причина виявляється у погіршенні морального клімату у суспільстві, а саме у девальвації духовних цінностей. Виникнення новітніх технологій, виникнення та розвиток нових стереотипів, зменшення рівня патріотизму, особливо серед молоді, виникнення криз у різних сферах суспільного життя, соціальна напруженість, низький рівень культури і правосвідомості значної частини населення певним чином впливають та сприяють занепаду моральних принципів (цінностей) у сфері збереження та цінування історичних, культурних та духовних цінностей.

Наступною причиною злочинності, в частині посягання на зазначені вище об’єкти, являється існування у нашій державі релігійної ворожнечі та міжнаціональних конфліктів, в наслідок яких певні групи населення вчиняють діяння спрямовані на руйнування об’єктів культурної спадщини інших груп населення, які відрізняються за расою, національністю тощо.

На підставі вищевказаного можна зробити висновок, що саме наявність зазначених вище причин обумовили необхідність передбачення у кримінальному законодавстві відповідальності за посягання на об’єкти культурної спадщини.

Тенденція технологізації пошуково – пізнавальної діяльності є результатом реалізації принципу безперервності розвитку наукового знання та знаходить своє відображення, зокрема, у тактико – криміналістичних розробках, що сприяє удосконаленню практики боротьби із злочинністю. У зв’язку із чим досить розповсюдженим є використання у науковій літературі терміну «технологія» поряд із традиційним поняттям криміналістичної тактики. В криміналістичній науці під тактикою розуміють систему наукових положень й заснованих на них рекомендацій, що не обмежується розробкою тактико – криміналістичних прийомів та їх комплексів, але й стосуються практичних рекомендації процедурного характеру, а саме планування і організації діяльності з розслідування злочину, а також щодо правил проведення окремих слідчих дій. Так, очевидною є наявність елементу технологічного характеру у процесі планування розслідування у справі, що зумовлює виокремлення етапів пошуково – пізнавальної діяльності, кола питань, необхідних для з’ясування на відповідній її стадії. Процес планування пов’язаний із розумовими процесами, що визначають порядок, послідовність та очікуванні результати передбачуваних дій (О.Р.Ратінов). У зв’язку із чим діяльність слідчого по розслідуванню злочинів вносить елемент впорядкування, що обумовлено специфікою цілеспрямованого пізнання. Так, за наявності об’єкту дослідження та першопочаткової інформації слідчий, виходячи із їх індивідуальних особливостей формує перелік завдань, мету, передбачає очікуванні результати дослідження. Процес планування пов’язаний із складними розумовими процесами, в результаті яких суб’єкт пізнання винаходить ефективні методи дослідження, тим самим оптимізує пошуково – пізнавальну діяльність. Поряд із плановим, важливим є і організаційний аспект пошуково – пізнавальної діяльності, що теж містить елемент технологічного характеру, та полягає у ефективній взаємодії слідчого із органами дізнання, встановлення зв’язків із громадськістю тощо. В умовах визначеної послідовності важливим є реалізація принципу індивідуальності, що полягає у врахуванні обставин конкретної справи уникаючи, таким чином, схематизації пошуково – пізнавальної діяльності.

Планомірність та поступовість проведення окремих слідчих дій теж охоплюється криміналістичною тактикою, що передбачає наявність комплексу рекомендацій, щодо психологічних, планових та організаційних заходів. Так, огляд місця події є слідчою дією, що передбачає вивчення та фіксування обстановки місця події з метою отримання фактичних даних, що мають доказове значення для справи. Враховуючи багатоаспектний характер зазначеної слідчої дії виокремленню підлягають етапи та стадії її провадження, а також формулюються конкретні завдання, що підлягають вирішенню. Технологічний характер діяльності з організації і проведення слідчого огляду полягає саме у впорядкованості проведення певних дій, зміст яких визначений сутністю попередніх, адже поняття «технологія» являє собою певну систему дій, операцій, що визначають складний процес, з відокремленням стадій, етапів, що як наслідок викликає необхідність його оптимізації та впорядкування.

Технологія пошуково – пізнавальної діяльності являє собою цілеспрямований процес, що не обмежується застосуванням формально – визначених нормативів та науково – теоретичних розробок криміналістичної науки. Наявність ситуаційного елементу пошуково – пізнавальної діяльності породжує необхідність використання індивідуального підходу до вирішення завдань розслідування. Тактичний прийом як найбільш раціональний та ефективний спосіб дії вирішення певного завдання, обумовлений змістом поставленої мети, слідчою ситуацією та характеризується індивідуальністю його застосування.

Саме наявність визначених ознак свідчить про доцільність застосування технологічного підходу, що являє собою поєднання програмно – алгоритмічних схем розслідування, які розробляються криміналістичною наукою та програм, що формуються в процесі пошуково – пізнавальної діяльності. Отже, технологічний елемент є консолідуючим компонентом процесу пошуково – пізнавальної діяльності, адже попри формально – визначений зміст, безперечним є наявність творчо – індивідуального елементу, що перебувають у певному взаємозв’язку та доповнюють один одного. Науково – теоретичний масив тактичних положень потребує насамперед вірного його практичного застосування, із врахуванням ситуаційних проявів, що вимагає застосування індивідуального підходу. Очевидним є наявність технологічного елементу діяльності з розслідування та розкриття злочинів, що зумовлює потребу розробки та запровадження в понятійно – категоріальний апарат криміналістичної науки комплексного поняття, яке б охоплювало увесь спектр організаційно – управлінських процедур.

Бринзанська Ольга

аспірантка Інституту держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України

СПОСІБ, НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ІНШИХ ОСІБ, ЯК КВАЛІФІКОВАНА ОЗНАКА ВТЕЧІ З МІСЦЯ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ АБО З-ПІД ВАРТИ

Серед кваліфікованих ознак втечі з місця позбавлення волі або з-під варти частиною 2 ст. 394 КК України передбачено спосіб, небезпечний для життя та здоров’я інших осіб. Дана ознака полягає в тому, що особа, яка втікає, створює реальну небезпеку для життя або здоров’я інших осіб (вибух, підпал, затоплення, отруєння їжі та води, використання джерел підвищеної небезпеки тощо). Небезпека для життя та здоров’я особи означає можливість заподіяння смерті та завдання їй тяжкого, середньої тяжкості або легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності. Водночас, якщо наслідком втечі у такий спосіб стала шкода життю та здоров’ю особи, вчинене потребує додаткової кваліфікації за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисні злочини проти життя та здоров’я.

В юридичній літературі залишається дискусійним питання кількості осіб, життя та здоров’я яких піддається небезпеці, у зв’язку зі способом вчиненням втечі. Зокрема, Ю. В. Александров, А. М. Бойко, О. А. Чуваков зазначають, що дана кваліфікуюча ознака має місце тоді, коли небезпеці піддано життя та здоров’я хоча б однієї особи. Іншої позиції дотримуються М. Й. Коржанський, О. І. Плужник, В. І. Тютюгін – небезпеці повинно піддаватись життя та здоров’я двох та більшої кількості осіб. Ми поділяємо першу позицію з наступних міркувань. Вживаючи у ч. 2 ст. 393 КК України формулювання «спосіб, небезпечний для життя та здоров’я інших осіб» законодавець підкреслює невизначену кількість потенційних потерпілих від втечі, вчиненої саме таким способом. Ми відзначаємо споріднений характер формулювання «спосіб, небезпечний для життя та здоров’я інших осіб» та «вчинення злочину загальнонебезпечним способом», що передбачено у п. 12 ч. 1 ст. 67 КК України як обставину, що обтяжує покарання. Під загальнонебезпечним способом вчинення злочину слід розуміти поведінку винного, що при посяганні на відповідну соціальну цінність, створює реальну небезпеку заподіяння шкоди або фактично завдає шкоди не тільки безпосередньо обраному ним об’єкту посягання, а й іншим правоохоронюваним інтересам. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом передбачає використання при вчиненні злочину таких знарядь та засобів, які об’єктивно здатні спричинити шкоду великому колу осіб. Водночас при об’єктивній здатності завдання шкоди життю та здоров’ю значній кількості людей потерпілим від злочину може бути і одна особа, при цьому ступінь суспільної небезпечності злочину не зміниться. Такий підхід викладений у п. 9. постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я» від 7 лютого 2003 р. № 2 (далі – постанова ВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2), а також у ч. 1 ст. 258 КК України, відповідно до якої терористичним актом є застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу або інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини. Отже, втеча, вчинена способом, небезпечним для життя та здоров’я інших осіб, має місце в тому випадку, якщо така небезпека виникла хоча б для однієї людини.

Поряд із поняттям «загальнонебезпечний спосіб»(п. 12 ч.1 ст. 67, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 194-1, ч. 1 ст. 245, ч. 2 ст. 252, ч. 2 ст. 292, ч. 2 ст. 347, ч. 2 ст. 399 КК України), в п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України вживається поняття «спосіб, небезпечний для життя багатьох осіб». Ці два поняття співвідносяться між собою як частина та ціле. Під формулюванням «спосіб, небезпечний для життя багатьох осіб», застосований у п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України, мається на увазі спосіб злочину, за якого з позбавленням життя однієї людини створювалась реальна небезпека позбавлення життя інших осіб (п. 9 постанови ВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2). Загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину має місце тоді, коли поведінка винного, посягаючи на певний об’єкт, створює реальну небезпеку не лише для життя людей, але й їх здоров’я або загрожує спричиненням серйозної матеріальної шкоди власності.

Водночас, наголошуючи на спорідненості понять «спосіб, небезпечний для життя та здоров’я інших осіб», «загальнонебезпечний спосіб», «спосіб, небезпечний для життя багатьох осіб», ми вважаємо, що у ч. 2 ст. 393 КК України доцільно вжити інше поняття, зокрема «спосіб, небезпечний для життя та здоров’я багатьох осіб». По-перше, вжите у у п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України формулювання «спосіб, небезпечний для життя багатьох осіб» є не охоплює небезпечності способу втечі для здоров’я людини. По-друге, поняття «спосіб, небезпечний для життя та здоров’я інших осіб» акцентує увагу на небезпечності способу втечі лише для інших засуджених та персоналу кримінально-виконавчої установи, в той час як сам спосіб втечі (вибух, підпал тощо) свідчить про небезпечність і для втікачів, і для інших осіб, тобто про загальнонебезпечність. У ч. 2 ст. 393 КК України як окремі кваліфікуючі ознаки злочину передбачено заволодіння або використання зброї та застосування насильства чи погроза його застосування. Фактично усі ці ознаки за своєю сутністю є способами втечі, небезпечними для життя та здоров’я інших осіб. Тому їх виділення як окремих кваліфікуючих ознак наголошує на меті законодавця підкреслити саме загальнонебезпечність способу вчинення втечі, тобто створення потенційної небезпеки для багатьох осіб. Загальнонебезпечний спосіб передбачає небезпеку не лише для життя та здоров’я великого кола осіб, а й значного пошкодження майна, що не охоплюється кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 2 ст. 393 КК України. Натомість, якщо втеча з місця позбавлення волі або з-під варти супроводжується умисним знищенням або пошкодженням майна, такі дії підлягають додатковій кваліфікації за ч. 2 ст. 194 КК України.

Таким чином, на підставі викладеного ми вважаємо доцільним замінити у ч. 2 ст. 393 КК України словосполучення «спосіб, небезпечний для життя та здоров’я інших осіб» на «словосполучення «спосіб, небезпечний для життя та здоров’я багатьох осіб».

Одним із напрямків реформування Кримінального кодексу України 2001 р. згідно Концепції реформування кримінальної юстиції від 08.04.2008 р. є впровадження кримінального проступку. З’ясування природи проступку в доктрині кримінального права, неможливе без дослідження конкретно-історичних форм існування вказаного діяння в історії правової доктрини України.

Вказана проблематика досліджувалась такими дореволюційними вченими як М.Таганцев, П.Фейєрбах та іншими, такими радянськими вченими як В.Курляндський, А.Тер-Акопов, Н. Кузнецова, Й. Ной та іншими, такими сучасними вченими як І. Коліушко, І. Голосніченко, Ю. Дяк в аспекті впровадження кримінального (підсудного) проступку, в історії правової доктрини Російської Федерації А.Логетським.

До початку виникнення державності про яку-небудь диференціацію кримінального діяння не могло йти й мови. В різних редакціях Руської Правди, використовувались терміни «образа», «вчинення зла», «согрешеніє», «мука та сором», які відображали матеріально-етичну та гріховну природу поняття кримінального діяння. В Уставі Святого князя Володимира та князя Ярослава, кримінальне діяння сформульоване як «кто приступит сии правила», вказане формулювання започаткувало ознаку кримінальної протиправності та формального розуміння злочину. Певні риси диференціації кримінального діяння спостерігаються в Статутах Литовських, де поряд із іншими використовується два узагальнюючі терміни «образа», щодо тяжких злочинів та «кгвалт», щодо порушень правил полювання, рибальства тощо. Певні підстави для диференціації кримінального діяння започатковані в ст. 56 Наказу Катерини ІІ «О суде и наказании разних родов и о заведении рабочих домов во всех губерниях» від 03.04.1781 р., де закріплено морально-етичну відмінність різних видів кримінальних діянь. Фактичною підставою диференціації кримінального діяння були розвиток виробництва, збільшення адміністративного апарату. Оскільки змінилось завдання кримінального права, не лише карати, а й регулювати суспільні відносини посередництвом кримінальної репресії, за допомогою кримінального покарання, процес криміналізації втратив залежність від морально-релігійних норм, то відповідно, на думку А.Логецького, риси середньовічного кримінального права (жорстокість покарань) заважали розвитку суспільних відносин. Поряд із традиційними об’єктами кримінально-правової охорони (життя здоров’я, власність, статева недоторканість тощо), з’явились, викликані новою епохою, нові інтереси, блага, цінності, що потребують правових гарантій та правового захисту, зокрема кримінально-правової охорони, а саме порядок управління, несення державної служби, додержання правил громадського порядку та безпеки, господарсько-економічної діяльності, торгівлі тощо (отримали законодавчого закріплення права другого та третього покоління). Вказані зміни знайшли вираження в поглядах мислителів епохи Просвітництва, та вплинули на реформування кримінального законодавства. І починаючи з французького Кодексу Брюмера VІ 1795 р. в кримінальних кодексах більшості держав Європи, кримінальне діяння поділялось на злочини, порушення та проступки.

Вперше поділ кримінального діяння отримав законодавчого закріплення в Кримінальному кодексі Зуненвельда на злочин та провину, а в Кримінальному кодексі Польщі 1852 р. на злочин та поліцейський проступок. Диференціація кримінального діяння існувала у більшості редакцій ХV Тому Зводу законів Російської імперії, Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., також пропонувалось в проекті Уложення 1903 р.

За радянських часів поняття злочину та покарання зазнали ідеологічної деформації. Із прийняття Основ кримінального законодавства СРСР 1958 р. відбулась гуманізації кримінального законодавства СРСР та союзних республік. А. Піонтковиським висловлена позиція щодо необхідності відокремлення антисуспільного проступку, вказана позиція підтримана В. Курляндським. В кримінальному законодавстві зазнав розширеного застосування інститут звільнення від кримінальної відповідальності за злочини невеликої тяжкості, із передачею кримінальної справи на розгляд товариського суду та відповідно із притягненням до громадської або адміністративної відповідальності. У ч. 1 ст. 52 КК Грузинської РСР 1960 р. термін «малозначний злочин», а в Законі від 13.08.1981 р. Верховною Радою СРСР в ч. 1 ст. 43 Основ кримінального законодавства слова «особа, що скоїла злочин, який не становить великої суспільної небезпеки» замінено словами «особа, що скоїла діяння, яке містять ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки». Цими змінами законодавець підтвердив відмінність правової природи частини злочинів невеликої тяжкості та визначив їх як «діяння, що містять ознаки злочину» тобто кримінальні проступки.

В проекті Основ кримінального законодавства СРСР 1991 р. в ст. 9 використовувався термін «кримінальний проступок». Впровадження кримінального проступку обговорювалось в проекті КК України, підготовленому за завданням Комісії Верховної Ради України в 1997 р. групою на чолі з В.Смітієнко. В 1999 р. І. Коліушко, І. Голосніченко, Ю. Дяк зазначали, що суспільна небезпека та засіб регулювання суспільних відносин як критерії відмежування кримінального правопорушення від адміністративного є недостатніми також звертали не необхідність впровадження кримінального (підсудного) проступку. Навесні 2008 р. вказана ідея отримала законодавче закріплення в Концепції реформування кримінальної юстиції.

Отже, сформований під впливом соціально-економічних чинників та праць мислителів Просвітництва поділ кримінального діяння було впроваджено в правову доктрину Російської Імперії, Австро-Угорщини, та відповідно України. В радянському кримінальному законодавстві були спроби впровадження кримінального проступку. Сьогодні кримінальний проступок отримав законодавчого закріплення в Концепції реформування кримінальної юстиції. На нашу думку, саме впровадження кримінального проступку забезпечить суттєву реформу кримінально-правової доктрини України та дієвість Кримінального кодексу України на сучасному етапі розвитку нашої правової доктрини.

В статье 3 Конституции Украины отмечается, человек, его права и свободы и их гарантии определяют содержание и направленность деятельности государства. Государство отвечает перед человеком за свою деятельность. Утверждение и обеспечение прав и свобод человека является главной обязанностью государства.

В законодательстве и литературе различают разные виды уголовно- наказуемых деяний против здоровья населения. В частности данные негативные явления нашли наиболее серьезное отражение в сфере незаконного оборота наркотических средств.

Преступные посягательства в сфере незаконного оборота наркотических средств являются опасным видом уголовно-наказуемых деяний и требуют всестороннего, в том числе криминалистического исследования.

Для эффективного и всестороннего расследования преступлений данной категории следует обратить внимание на характеристику лиц, совершивших данные преступления. Криминалистический аспект изучения личности преступника является актуальным и перспективным направлением в научных криминалистических исследованиях. В криминалистическую характеристику включаются сведения о свойствах личности, которые имеют значение для быстрого и полного раскрытия преступлений.

Криминалистику, и методику расследования преступлений в частности, интересуют такие данные о личности субъекта преступления, которые указывают на закономерные связи между ним и совершенным преступлением, проявляющиеся вовне – в различных последствиях содеянного (В.К.Гавло). В этом плане личность надо изучать как следообразующий объект, источник информации о совершенном преступлении и как средство его раскрытия.

Подытоживая сказанное, заметим, что криминалистическое изучение личности преступника должно осуществляться путем сбора характеризующих данных, играющих роль доказательств по делу, необходимых для выявления, а также выбора тех или иных тактических приемов при производстве следственных действий.

Относительно характеристики признаков лиц, совершивших преступления в сфере незаконного оборота наркотических средств, считаем правильным взять за основу следующие их виды: 1)биологические, которые включают половые, возрастные, физиологические признаки; 2)психические, которые свидетельствуют об интеллекте, эмоциональной и волевой сфере индивида; 3)социальные, которые характеризуют его социальный статус, профессиональную принадлежность, семейное положение, место жительства, род занятий, взаимоотношения с другими людьми и др.

Кроме того, в качестве общих признаков личности преступника, совершающей деяние в сфере незаконного оборота наркотических средств, считаем целесообразным выделить следующие:

1. 
   социально-демографические (пол, возраст, образование, род занятий, семейное положение, место жительства и др);
   
2. 
   психические особенности и моральные свойства (определяют эмоциональный и волевой фон индивида, нравственное сознание);
   
3. 
   социально-правового характера (сведения о судимости, административных правонарушениях);
   
4. 
   производственно-бытового характера (поведение по месту работы, жительства, учебы.
   

• 
  В зависимости от количества участников: совершаются как одним лицом так и группой лиц;
  
• 
  По степени организованности выделяются: 1)группа лиц, которые случайно объединились для совершения преступления; 2)группа лиц, которые объединились для совершения преступления по предварительному сговору; 3) организованная группа с постоянным составом, устойчивыми связями, которая систематически совершает преступления указанной направленности.
  
• 
  По способу совершения: завладение наркотическими средствами путем злоупотребления своим служебным положением.
  
• 
  Совершение преступлений лицами, злоупотребляющими наркотическими средствами или психотропными веществами и которые болеют наркоманией или токсикоманией.
  
• 
  Наличие образования, связанного с химических профилем у лиц, изготавливающих наркотические средства.
  

Значение и учет свойств личности может оказать существенную помощь сотрудникам правоохранительных органов в предотвращении и раскрытии преступных проявлений. Следуют отметить, что проблема криминалистической характеристики личности, для методики расследования данной категории преступлений является первостепенной и требует постоянного внимания со стороны доктринального исследования. Это объясняется динамикой развития общества в целом и личности как его составляющей в частности: с неизбежным развитием общества изменяются ценности, криминализируются и декриминализируются деяния, что в свою очередь изменяет и характеристики личности.